Реферат: Традиційне житло, національне вбрання та старовинна обрядовість

1. Традиційне житло.

2. НАЦІОНАЛЬНЕ ВБРАННЯ.

3. СТАРОВИННА ОБРЯДОВІСТЬ.

Традиційне житло.

ХАТА — загальнопоширена на території України назва житлової споруди. Поряд із цим терміном у західних районах побутували назви хижа, халупа, на Лівобережжі — хатина. У південних степових районах частково заглиблене в землю житло називалося бурдей, землянка, а підвищене — верхова хата, горішня хата, горішник. Бідняцька Xгуцулів та бойків Карпат також мала назву бурдей (бурдій).

Найбільш поширеною на Україні в кінці XIX -на початку XXст. була триподільна X. багатьох варіантів. На Поліссі, Північному Правобережжі, на Полтавщині, Слобожанщині та в долинних районах Прикарпаття й Закарпаття цей класичний тип українського житла мав розташовані по центру споруди сіни (сінь, сінці, хороми, боїще, баще, приклад) та розташовані по обидва боки від них житлову кімнату та підсоби приміщення для зберігання продуктів харчування, дрібного реманенту та сезонного одягу (комору, кліть). Своєрідність карпатського варіанту полягала в тому, що вхід до комори влаштовувався не з сіней, як в інших районах, а знадвору. Це давало змогу прибудовувати комору не лише до сіней, а й до тильної стіни житлової кімнати. Таким чином, остання ставала в центрі всієї будівлі. В економічно більш розвинених півден­них районах переважав варіант, коли два житлових приміщення симетрично розташо­вувались відносно сіней. Він мав назви: хата на дві половини, дві хати через сіни.

Традиційним типам X. різних регіонів України надавали своєрідності такі елемен­ти, як ґанок (крильце, калідор, рундук), значні виноси даху (піддашшя, піддашок, підсобійка, підострішина, дармовис, піднакат) та галерея (рукійма, лавочки).

Подальше ускладнення плану X. йшло через виокремлення в сінях комори (комірки, комірчини, кліті, підкліті, хижки, чулана, кладовки), а в житловому приміщенні — кухні (боковки, ванькіри, алькіру, хатчини). На Поліссі, крім комори, в сінях виділяли приміщення, яке використовували замість льоху (стебку, стьобку), оскільки високі грунтові води заважали копанню глибоких льохів. Аби при мілкому заглибленні в грунт корнеплоди не промерзали, стебки обігрівали жаровнями з розпе­ченим вугіллям.

ІНТЕР'ЄР ХАТИ. Внутрішнє плану­вання українського житла, традиції якого сягають давньоруського періоду, характе­ризувалося у XIXст. повсюдною типологічною єдністю. Отже, вариста українська піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстя­ми) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), в якій були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (по­куть, червоний кут, святий вугол, божній кут), де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками (божниками), обтикані цілющим зіллям та квітами; перед ними вішали лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божнички), а у найбільш заможних селян були цілі до­машні іконостаси.

Під іконами уздовж бічної (причілкової) стіни ставили стіл. У кар­патських горян і подекуди в подолян функції столу виконувала скриня. Біля столу попід тильною (задньою, запічною, напільною, примісткою) стіною розміщували довгу дерев'яну лаву, а з зовнішнього боку — маленький перенос­ний ослінчик. Збоку від столу знаходила­ся скриня. Простір між піччю та причіл­кового стіною заповнювався дерев'яним настилом на стовпчиках, підпитим на рівень лежанки печі (піл, приміст).

НАЦІОНАЛЬНЕ ВБРАННЯ.

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО ОДЯГУ - цього яскравого й са­мобутнього культурного явища — відбувалося протягом багатьох століть.

За способом виготовлення одяг українців, як і інших народів, розподіляється на шитий і не шити й. Останній, давніший, виготовляється з одного або декількох шматків матеріалу, огортає стан, драпірується в різні способи, утримується на тілі за допомогою зав'язок, булавок, поясів. Деталі шитого одягу скріплюються швами. Він може бути глухий або розпашний, різний за кроєм. За розташуванням на стані людини одяг в основному розподіляється на натільний, нагрудний та стег­новий (поясни й). Одяг також буває верхній та нижні й. Останній розподіл залежить від кліматичних та сезонних особливостей, а також від традицій носити певний набір одягу в хаті чи на вулиці, в будень чи на свята тощо.

НАТІЛЬНИЙ ОДЯГ. Єдиним видом натільного жіночого і чоловічого народного одягу на Україні в кінці XIX— на початку XXст. була полотняна сорочка.

СОРОЧКА —один із найдавніших елементів одягу. За часів Київської Русі С. слугувала як натільним, так і верхнім одягом і шилася з полотна чи сукна. Східнослов'янська С. кінця XIX — почат­ку XX ст., мала велику кількість варіантів крою і орнаментації та відповідала декільком призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і більш стримані пожнивні та повсякденні С. тощо, які виго­товлялися з полотна різної якості.

Основними типами С. були: тунікоподібна; з плечовими вставками; з суцільним рукавом; на кокетці. Локальна специфіка виявлялася в засобах з'єднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірі та формі плечової встав­ки, рукавів та ласток (клинців, що вши­валися в рукав для розширення пройми), у характері призбирування верхньої час­тини рукава та горловини, в оформленні коміра та манжетів, у горизонтальному та вертикальному членуванні стана сорочки. Розмір деталей, кількість полотнищ стана залежали від ширини доморобного по­лотна (в середньому 50 см), яка визнача­лася можливостями ткацького верстата. Локальної своєрідності С. надавала й орнаментація, що виконувалася технікою ткацтва або вишивки.

Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за тра­дицією на дружину. Молодий приносив у дім з рідної сім'ї дві-три С. Після заручин наречена готувала для майбутнього чо­ловіка білизну, і часто вже на весіллі же­них був одягнений у С., що її пошила й вишила молода.

НАГРУДНИЙ ОДЯГ. Безпосередньо на сорочку українці напинали Н. о., який прикривав верхню частину фігури і виразно впливав на загальний силует. Цей тип одягу переважно був без рукавів, рідше з рукавами.

КЕПТАР —хутряна безрукавка насе­лення Карпат та Прикарпаття. Мав знач­ну локальну варіативність щодо довжини та прийомів оформлення.

ЗАПАСКА — найдавніший загаль­нослов'янський варіант незшитого стегнового одягу. Була відома майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення. Переважно склада­лася з двох вузьких пілок вовняної само­робної тканини (двоплатова З.). На Подніпров'ї 3. була у вигляді двох шматків товстого неваляного однотонно­го сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів. Спочатку на талії пов'язували задню частину, ширшу й до­вшу, чорного кольору (сіряк, плахту), а спереду закріплювали другу, вужчу й ко­ротшу, синього кольору — попередницю. Цей тип 3. побутував на Середньому Подніпров'ї як повсякденний та робочий одяг. На свято молоді жінки носили зелені та червоні З., передня частина яких прикрашалася тканим орнаментом або ви­шивкою.

СТАРОВИННА ОБРЯДОВІСТЬ.

СІМЕЙНА ОБРЯДОВІСТЬ. Сімейне життя українців традиційно супроводжува­лося різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім'ї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім'ї. Відповідно до природного циклу існування людини склався комплекс С. о. Основні його елементи — родильні, весільні та похо­вальні й поминальні обряди. Крім них, у сім'ї нерідко відзначалися події менш важливого значення: входини, пострижини, вступ до парубоцтва і дівоцтва, повноліття, срібне та золоте весілля.

РОДИЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ — складова сімейної обрядовості. Вона є сукупністю звичаїв та обрядових дій, спрямованих на створення сприятливого психологічного настрою для породіллі, прийому родів та вшанування породіллі й новонародженого.

Обряди, пов'язані з народженням дитини, прийнято підрозділяти на три цикли: передродові, власне родильні і післяродові.

Передродові обряди покликані сприяти нормальному протіканню вагітності та доброму самопочуттю жінки. Оскільки вони торкалися делікатних справ — чекання родів та появи нового члена сім'ї, то були насичені обереговими діями та повір'ями. Породіллю насамперед оберігали від усіляких несподіванок та неприємностей. Народ­женню дитини колись надавали більшого значення: згідно із звичаєвим правом сім'я набувала чинності тільки тоді, коли в ній були діти. Родина без дітей вважалася непов­ноцінною, а бездітність — нещастям: Хата з дітьми - базар, а без них — цвинтар.

У народі склалася ціла система табуацій, що нібито оберігали жінку. Породіллі заборонялося, наприклад, споживати горілку, дивитися на змій, зустрічатися з калі­ками, сліпими та хворими. Нерідко жінка під перезувалася широким вовняним поя­сом, який слугував за оберег, а гуцулки натягали чоловічі штани, щоб відволікати увагу злих сил. Узагалі вважалося: чим менше людей знають про вагітність жінки, тим легше пройдуть роди. В деяких гірських районах України жінки з цією метою шили спеціальний облягаючий одяг, в якому і спали: через це діти нерідко народжувалися кволими.

Отже, в Р. о. поєднувалися як раціональні елементи народного досвіду, так і забо­бонні та магічні дії.

РОДИ (пологи, злоги, народиш, родиво) відкривають цикл власне родильних обрядів. Зважаючи на драматичність події, Р. найбільшою мірою обставлялися обереговими і магічними обрядами. Під час Р. відкривали двері, відчиняли всі зам­ки, розв'язували усі вузли, щоб дитина легше вийшла на світ; породіллю ж обку­рювали зіллям. Усі ці дії виконувала спе­ціально запрошена жінка, досвідчена у та­ких справах— баба-повитуха. У різних районах України вона мала свою назву: на Поділлі — баба-бранка, Поліссі — баба, бабушка, Полтавщині — баба пупорізна, породільна баба, на Середній Наддніп­рянщині — пупорізка, різна.

Перед тим як прийняти P., повитуха на знак того, що саме відбувається в хаті, стелила на призьбі веретку, а на вікні ста­вила пляшку з буряковим борщем. Прий­нявши дитину, вона відтинала пупа: хлопчику на сокирі (щоб господарем був), дівчинці на гребені (щоб доброю пряхою була). Гуцули на честь народження дити­ни палили з рушниці.

Великого значення при Р. надавали першій купелі — і не лише з гігієнічних міркувань, а й з оберегових. Адже вода, за народними уявленнями, символізувала силу і чистоту. Щоб дитина росла здоро­вою, використовували освячені трави та квіти (свячене зілля), у купіль дівчинки до­давали меду, іноді молока (щоб гарною була), хлопчикам клали коріння дев'ясила (щоб сильними були) або й сокиру (щоб умів майструвати). Кожен, хто приходив до хати під час купання, мав кинути у ку­піль монету на щастя.

Скупану дитину обсушували біля па­лаючої печі, що знов-таки диктувалося не тільки вимогами гігієни, а й давнім зви­чаєм: прилучення до домашнього вогни­ща. Серед гуцулів було прийнято при­в'язувати до правої ручки дитини міше­чок зі шматочком глини, узятої з домаш­ньої печі. В інших регіонах як обереги ви­користовували ножиці або ніж, котрі кла­ли у люльку (Полісся), вугілля з печі чи шматочок хліба з сіллю (Волинь).

ХРЕСТИНИ — комплекс обрядових дій, спрямованих на прилучення дитини до сім'ї, общини і християнського світу. Розрізнялись декілька варіантів X.— переважно народні, суто релігій­ні та змішані. Найбільш поширений на Україні останній варіант: спочатку ди­тину хрестять у церкві, а потім у родині влаштовують гостину. Це знайшло від­биток, до речі, в усталених висловах: йти на хрестини, йти на хлібосілля, йти на збір.

Переважно релігійний обряд X. зберігався в західних районах України (там вважалось: поки дитина була нехрещеною, мати не могла її годувати). Серед гуцулів, наприклад, було заведено, йдучи до церкви, стелити на поріг петик (верх­ній одяг), на котрий клали дитину. Після того як мати тричі переступала через ди­тину, кума брала її на руки і виносила у сіни. Там баба клала під поріг ніж, а кума, переступаючи поріг, подавала ніж через вікно. Після цих магічних обрядів куми несли дитину до церкви на хрещення.

В обряді X. важливу роль відігравали куми, або другі батьки новонародженого (у церковному варіанті — хрещені бать­ки), яких запрошував батько немовляти. На Середній Наддніпрянщині обирали переважно одну пару кумів із близьких родичів, на Волині — дві-три пари як із близьких, так і з далеких родичів, на По­діллі — до п'яти, з родичів і знайомих, на Наддністрянщині —до десяти пар, так званих нанашок.

Відмова від кумівства вважалася за гріх.

ВЕСІЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ. Утворенню сім'ї українці завжди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася В. о.— справжня народна драма, що вклю­чала ігрові дії, танці, співи, музику.

У характері В. о. відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини (весільний похід) молодим, імітація викрадення нареченої (посад молодої), подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) — це свідчення давніх форм шлюбу умикан­ням, а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя — своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу.

У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складалося із запро­син, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин.

СВАТАННЯ (сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодний, слово). Починалося весілля С., коли посли від молодого (старости, свати, сватачі, по­сланці) йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М'ясниці та від Паски до Трійці). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі — ходили і його бать­ки, а на Закарпатті — ще й брат або сестра.

Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам прине­сений ними хліб або ж підносила молодо­му гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав макогін. Щоб уникнути сорому, часом по­силали "розвідника", котрий мав довіда­тися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили.

СВАТАННЯ ДІВЧИНИ. Прийміть мене, мамо, я ваша невістка — такими словами, як не дивно, два століття тому дівчина починала сватання. Згідно з існу­ючими звичаями, вона мала на це таке саме право, як і хлопець. А раніше хлопці лише подекуди наважувалися свататися до коханої.

Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою, причому їй ду­же рідко відмовляли, бо це могло накли­кати нещастя.

ДІВИЧ-ВЕЧІР (дівичник, вечорина, вечоринки, дружбини, пироги, збірня, головиця, заграванки, заводини) влаштовували напередодні весілля як символ прощання з вільним життям. Такі молодіжні вечори робили окремо в оселях молодої та моло­дого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від нежонатої молоді.

Д.-в. у домі нареченої відзначався особливого ліричністю. Дівчата-подруги вили гільце: оздоблювали квітами, стрічками та букетиками колосків виготовлені під час барвінкових свят вишневе деревце або гілку сосни. Гільце сим­волізувало незайманість, красу та мо­лодість. Разом із завиттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки для молодого і молодої як символ наречених.

Старша дружка (весільна матка) чіп­ляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух і накривала їх рушником або посипала житом. Після цього молодих називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) та шли запрошувати на весілля.