Реферат: Росія - партнер у військово технічному співробітництві чи конкурент на світовому ринку озброєння

Курсова робота на тему

„РОСІЯ - ПАРТНЕР У ВІЙСЬКОВО-ТЕХНІЧНОМУ

СПІВРОБІТНИЦТВІ, ЧИ КОНКУРЕНТ НА

СВІТОВОМУ РИНКУ ОЗБРОЄННЯ?”

1. Місце Росії на світовому ринку озброєння

Зрушення, що відбулися у сфері міждержавних відносин після розпаду СРСР та припинення "холодної війни", поставили Росію перед необхідністю переосмислення та перебудови її військово-політичної та військово-економічної стратегії. Це стосується не тільки організаційних форм військово-технічного співробітництва із зарубіжними країнами в цілому, а й такого важливого елементу, як міжнародна торгівля озброєнням та військовою технікою. Які ж тенденції і фактори вплинули на пошук нових організаційних форм? Окреслимо найголовніші [8].

1. Починаючи з другої половини 80-х років спостерігається стійке зниження обсягів світових поставок озброєння. У 1989 р. його було реалізовано на 38,2 млрд дол. США, що у 1,2 раза менше, ніж у 1987 р. В 1989-1992 рр. вартісний показник ще удвоє зменшився, склавши 18,4 млрд дол. США, тобто за період з 1987-го по 1992 р. він знизився більш ніж у 2,5 раза.

Скорочення військових поставок пояснюється багатьма причинами. По-перше, погіршенням економічного становища багатьох основних імпортерів зброї з числа країн, що розвиваються. Спостерігається явний дефіцит твердої валюти для закупівлі іноземної зброї та військової техніки, вартість яких безперервно зростає. По-друге, падінням зовнішньоторговельних оборотів ряду нафтовидобувних держав, у тому числі внаслідок іраксько-іранської та іраксько-кувейтської війн, що призвело до зменшення кредитів, які ці держави надавали дружнім країнам для придбання зброї. По-третє, розгортанням власного військового виробництва у великій групі держав "третього світу" - Індії, Єгипті, Ізраїлі, Південній Кореї, Бразилії, Аргентині, Тайвані та ін. По-четверте, припиненням або пом’якшенням багатьох конфліктів та конфліктних ситуацій в Африці, Азії та Латинській Америці. По-п’яте, здійсненням у ряді розвинутих країн і тих, що розвиваються, проектів щодо модернізації та реконструкції старих, раніше куплених наземних, повітряних і морських систем зброї (зокрема, в Австралії, Бельгії, Данії, ФРН, Туреччині, Саудівській Аравії, Таїланді, Венесуелі, на Тайвані). По-шосте, скороченням експортерами зброї (СРСР / Росія, США, європейські країни НАТО, Китай) програм безоплатної поставки озброєнь іноземним державам, труднощами фінансування та кредитування військового імпорту держав "третього світу" [37].

2. Відбулася раптова зміна лідера у зв’язку з погіршенням позицій Росії на світовому ринку зброї. Частка експорту колишнього СРСР, який незмінно випереджав США за обсягом поставок у 70-80-і роки, а потім власне Росії впала приблизно з 40 до 17% у 1991 р. та до 11% у 1992 р. (2 млрд дол. США за цінами 1990 р.). (До відома: у 1991 р. Росія експортувала (у штуках) танків - 553, бойових бронемашин - 658, великокаліберних артсистем - 381, бойових літаків - 40, бойових гелікоптерів - 1, надводних кораблів - 3, ракет - 1783, комплексів ППО -1). За всім цим - чимало об’єктивних обставин: розпад Організації Варшавського договору та пов’язане з ним припинення і скорочення програм поставок озброєнь, передачі військової технології державам, що входили до цієї організації, а також послаблення двосторонніх військово-технічних зв’язків з групою країн, що розвиваються, - вони були великими імпортерами російської зброї. Причиною спаду військового експорту стало певною мірою і рішення перейти з 1 січня 1991р. у зовнішньоторгових операціях на розрахунки твердою валютою не тільки з країнами колишнього Варшавського договору, а й з державами, що розвиваються, - торгівля зброєю з ними відбувалася, як правило, на основі місцевих валют. І ще така суттєва деталь: відбувся загальний перехід на поставки військового устаткування за готівку [44].

Нам думається, що перехід на поставки за готівку у твердій валюті навряд чи до кінця виважений. По-перше, це суперечить практиці світової торгівлі з її широким використанням системи кредитів і позичок, а також страхування комерційних ризиків (США, наприклад, продавали у 80-і роки іноземним державам з наданням кредитів від 40 до 60% вартості поставлених військової продукції та послуг.) По-друге, не враховується ні реальне валютно-фінансове становище покупців російського озброєння (в основному це країни, що розвиваються і не мають надлишків високоліквідної валюти), ні сучасна міжнародна схема торгових розрахунків, де чималу роль відіграють різноманітного роду компенсаційні операції, спільне виробництво та кооперація. По-третє, переведення розрахунків за угодами на тверду валюту та на сплату готівкою за принципом "плати і забирай" позбавили російський експорт озброєнь однієї з головних його переваг - пільговості оплати та низьких цін [37].

Дана ситуація свідчить не тільки про переміщення Росії за обсягом військового експорту у групу європейських експортерів та помітне послаблення її позицій на світовому ринку зброї, а й про більш важливе - появу на ньому монопольного продавця, наздогнати якого, якщо хтось виявить таке бажання, буде край важко, а може й неможливо, принаймні, у найближче десятиріччя. Це - реальність, з якою Росії доведеться рахуватися на всіх багатосторонніх та двосторонніх переговорах щодо торгівлі зброєю та роззброєнням, а також мати додаткові проблеми у власній практиці експорту військових товарів та послуг.

3. Відбулися помітні зміни у загальносвітовій структурі імпорту озброєння. Змінилося передусім співвідношення обсягів його закупівель між країнами, що розвиваються, та промислово розвинутими на користь останніх. У першій половині 80-х років країни "третього світу" імпортували 75% зброї та військової техніки (за вартістю), а західні держави - 25%, тобто співвідношення становило 3:1. На початку 90-х років частка країн, що розвиваються, у загальносвітовому імпорті військової продукції знизилася до 56%, а розвинутих - піднялася до 44%, що відповідає співвідношенню 1,3:1. Таке зрушення, розуміється, не може не впливати на поставки озброєння. Для Сполучених Штатів та інших країн НАТО цей вплив не такий вже і великий, а головне - він не потребує від них якихось кардинальних змін у торгівлі військовим устаткуванням. Росії ж це стосується значно більшою мірою. Справа в тому, що частка держав, які розвиваються, в її експорті військових товарів завжди була великою - близько 70-80%, а до тих 20-30%, що залишилися на другу групу країн, були причетні переважно держави Варшавського договору. Більше того, в останні роки у російському військовому експорті спостерігається зворотна тенденція, а саме - падіння питомої ваги промислово розвинутих держав (знову ж таки країн-учасників колишнього Варшавського договору) та водночас збільшення частки партнерів з "третього світу". За даними російської преси, питома вага перших зменшилася у 1992 р. до 12%, а других відповідно збільшилася до 88%. У цьому відношенні Росія поступається лише КНР, військовий експорт якої орієнтований виключно на країни, що розвиваються.

4. Відбулися зрушення й у розподілі світового та російського експорту озброєнь по регіонах світу, що розвиваються. Основним ринком збуту, як і раніше, залишається Близький та Середній Схід. Проте, якщо у 1983 р. країни цього регіону поглинали 37,3% світового експорту зброї, то у 1991 р. їх частка, незважаючи на напружений стан у Перській затоці, іраксько-кувейтську війну та масові поставки США військової техніки Саудівській Аравії, знизилася до 21,3%. Питома вага Південно-Східного та Південно-Азійського регіонів у загальносвітових поставках озброєнь навпаки, значно збільшилася. Причина - бурхливе економічне зростання ряду великих країн (Філіппіни, Малайзія, Таїланд), а також цілеспрямована політика Індії та Пакистану щодо нарощування військових потенціалів.

Та навіть за цих складних та несприятливих для Росії зовнішніх факторів її виконавчі та законодавчі органи вважають, що час виведення економіки країни з кризового стану тісно пов’язаний з оперативним вирішенням найголовнішої проблеми зовнішньоекономічної діяльності – нарощенням експорту складної машинобудівної продукції та її компонента - оборонної продукції.

В цьому контексті варто наголосити на такому факті: не припиняючи поставки озброєння своїм традиційним покупцям (серед них виділяються Китай, Індія, Ангола, країни СНД), Росія змогла вийти на нові ринки озброєння (Об’єднані Арабські Емірати, Туреччина, Малайзія та Кувейт).

Негативним чинником, який впливає на конкурентоздатність російської зброї, є дедалі зростаюча собівартість готової продукції оборонно-промислового комплексу. Збільшення витрат на закупівлю сировини, енергоносіїв, технологічних компонентів, а також на робочу силу сприяє зростанню цін на російську військову продукцію до світового рівня. Саме через це виробництво окремих видів військової техніки, які традиційно складали основу російського експорту, стає все більш невигідним.

В умовах загострення конкуренції на світовому ринку озброєння підприємства російського оборонно-промислового комплексу натрапляють на додаткові труднощі, поява яких обумовлена передусім специфікою перехідного періоду, а також зменшенням зовнішньополітичного впливу Росії. Послаблення позицій Росії на міжнародній арені призвело до того, що значна частина країн, особливо Східної Європи, почала активну переорієнтацію своєї зовнішньої політики на країни Північноатлантичного альянсу. Це проявляється перш за все у наполегливому бажанні колишніх союзників СРСР по Варшавському договору здійснювати переоснащення своїх армій сучасними видами західного озброєння. Подібна тенденція пов`язана ще й з тим, що разом з новими видами озброєнь ці країни намагаються придбати й гарантії безпеки з боку держав Заходу. Такі обставини дають підстави припустити, що позиції західних конкурентів Росії на ринку озброєння будуть більш привабливими.

Разом із звуженням східноєвропейського ринку озброєння для Росії повністю закритим залишається ринок Західної Європи. Так, незважаючи на високу дороговизну та запізнення із запуском у серію євровинищувача, ФРН навіть гіпотетично не припускає можливості закупівлі у Росії літаків МіГ-29. Крім того, ряд традиційних покупців російської зброї, які спроможні за неї заплатити, протягом певного часу не зможуть здійснити імпорт його з Росії через введення проти них міжнародних санкцій (Ірак, Лівія), або в силу економічних проблем (Алжир). Значні труднощі, на які натрапляє російський військово-промисловий комплекс при виробництві експортних видів озброєння, великою мірою пов’язані з тією обставиною, що значна частина виробничих циклів залишилася на територіях країн СНД.

На перспективах російського оборонного експорту негативним чином позначилося скорочення витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи. Так, на думку віце-президента Академії військових наук Едуарда Шевельова, скоро Росії нічим буде торгувати, оскільки війна майбутнього - це війна суперсучасних технологій. За його оцінкою, після вичерпання упродовж 10-15 років потенціалу модернізації вже існуючих зразків Росія, можливо, вже не в змозі буде перейти до створення нових поколінь сучасних озброєнь. Справа в тому, що концептуальні технічні рішення, які реалізовані в більшості зразків озброєння (вони активно сьогодні продаються на ринку), датуються другою половиною 70-х років. Так, перші польоти прототипів Су-27 та МіГ-29 були здійснені в 1977-1978 рр. Тоді ж створювались і відпрацьовувались зенітно-ракетний комплекс С-300 і танк Т-80 [38].

Таким чином, проблема фінансування оборонних розробок може стати серйозною перешкодою для розширення експорту озброєння в перші роки другого тисячоліття.

Однак безумовною перевагою більшості експортних зразків російської зброї можна вважати збереження рівня її порівняно невисокої ціни. Вартість російських зразків техніки та озброєння, як правило, на десятки відсотків, а нерідко й удвоє-втроє нижча вартості західних аналогів. Щоправда, вказана перевага в багатьох випадках зводиться нанівець зростаючою конкуренцією з боку нових експортерів зброї - країн Східної Європи, Китаю, Єгипту, Ізраїлю та Бразилії, які пропонують на ринку дешеву техніку власного виробництва, а також виготовлене за ліцензією озброєння.

На світовому ринку озброєння певною перевагою Росії (як, до речі, і України) є значна кількість озброєння російського виробництва, що накопичилася в світі. (За оцінкою експертів, на ці види військово-економічної діяльності припадає до третини всіх укладених контрактів на світовому ринку).

Особливий інтерес країн-імпортерів викликає модернізація техніки. Співробітництво у цій галузі дає змогу значно підвищити бойовий ресурс озброєння з витратами в 4-5 разів меншими, ніж на закупівлю нового. Однак тут слід враховувати, що цей вид експортної діяльності вже інтенсивно освоюється східноєвропейськими виробниками радянського озброєння за активної участі зацікавлених західних фірм.

Та незважаючи на певні труднощі, експорт російської зброї продовжує зростати. В торгівлі озброєнням та військовою технікою РФ у 1996 р. зайняла друге місце у світі і на сьогодні вже поступово досягає рівня експорту Сполучених Штатів Америки. За деякими прогнозами, до кінця століття Росія та США продаватимуть озброєнь і техніки приблизно на однакові суми - 6-7 млрд дол. Розраховувати на це дають підставу певні тенденції, що існують на міжнародному ринку озброєнь.

Перша з них - частка США у світовій торгівлі зброєю в останні роки поступово скорочується. Пояснюється це передусім прагненням покупців вибирати недорогі види зброї, а також конкуренцією як з боку традиційних покупців, так і нових із Східної Європи та пострадянського простору.

Друга тенденція - це стійке зростання російської частки. За останні три роки РФ збільшила експорт озброєнь з 1,7 до 3,5 млрд дол. США, що становить сьогодні 17% обсягу світового ринку зброї.

На думку колишнього керівника “Росвооружения” О.Котьолкіна, на сьогодні мають місце ще деякі обставини, які дають Росії підстави розраховувати на збереження тенденції постійного зростання російських доходів. Москва не вимагає додаткових умов для продажу своєї зброї, ціни на російські зразки залишаються конкурентоздатними, з’являються можливості пропонувати партнерам офсетні програми, спільне виробництво та інші нетрадиційні форми співробітництва.

До цього можна додати, що Росія не збирається залишатися в межах своїх традиційних ринків. Спостерігається активна діяльність російських експортерів зброї в Південній Америці. Свідченням цього є участь РФ в авіасалоні у Сантьяго - FIDAE-98. На стендах російської експозиції у вигляді натурних зразків, макетів, моделей та планшетів були представлені авіаційні комплекси МіГ-29, МіГ-31, МіГ-АТ, Су-25, Су-27СК, Су-35, С-80, Бе-103, Іл-103, гелікоптери Ка-62, Мі-8Т, Мі-171, переносні зенітно-ракетні комплекси "Ігла", протитанкові ракетні комплекси "Метіс-М", "Хризантема", "Малютка", стрілецька зброя, конверсійна продукція підприємств оборонно-промислового комплексу. Журнал "Военный парад", що розповсюджувався на цій виставці, значну частину своєї площі відвів тематиці даної виставки. За заявою першого заступника генерального директора "Росвооружения" Ю.Хазяінова, РФ надає великого значення своїй участі в FIDAE-98 та розраховує мати нових партнерів у країнах Латинської Америки [19].

Таким намірам певною мірою перешкоджає офіційний Вашингтон. Так, нещодавно було заявлено, що військово-повітряні сили США не чергуватимуть у повітряному просторі Об’єднаних Арабських Еміратів та Південної Кореї, якщо ці країни закуплять в РФ комплекси протиповітряної оборони С-300 В. Кажучи про неможливість польотів, США загрожують, на випадок виникнення кризи в цих регіонах, відмовити Об’єднаним Арабським Еміратам та Південній Кореї в підтримці з повітря.

На думку російських експертів, Вашингтон вдається й до інших заходів, аби обмежити російський вплив на світовому ринку озброєнь. Так, ДК "Росвооружение" було заборонено відкрити при штаб-квартирі ООН своє представництво, яке планувалося для оперативного реагування на потреби міжнародних миротворчих сил, штаб яких знаходиться при ООН.

Боротьба ведеться за 500 млн дол., які виділено на закупівлю озброєння для миротворчих сил ООН. Російська сторона при цьому виходить з того, що її озброєння (гелікоптери, БТР, стрілецька зброя) відповідають кращим світовим стандартам і водночас у 1,5-2 рази дешевші за західні. Крім того, в миротворчих контингентах використовуються, як правило, війська країн "третього світу", рівень підготовленості яких не завжди високий, тому колишнє радянське озброєння для ООН значно вигідніше.

Як вважає вже згадуваний колишній керівник "Росвооружения" О.Котьолкін, Росія й надалі знаходитиме нових партнерів і за рахунок цього її частка на ринку озброєнь зростатиме. Передбачається, що до 2000 р. РФ розраховуватиме на третину світового ринку озброєнь, приблизно стільки ж США збережуть за собою, а решту розділять між собою інші учасники міжнародного військово-технічного співробітництва.

Спеціалізація Росії за декілька останніх років досить чітко визначилася. Закордонні партнери проявляють зацікавленість до російської авіаційної техніки, дизельних підводних човнів, систем протиповітряної оборони, деяких видів бронетанкової техніки, стрілецького озброєння і, в тому числі, зброї спеціального призначення.

Вважається, що саме авіація в міжнародній торгівлі озброєнням в найближче десятиріччя становитиме половину всього світового експорту зброї. За деякими даними, до 2000 р. на придбання авіаційної техніки буде витрачено близько 96 млрд. дол. З цієї суми на гелікоптери припадає до 20 млрд дол. За прогнозом, гелікоптерний ринок буде найстабільнішим.

До літаків та гелікоптерів російського виробництва певну зацікавленість проявляють і в країнах Східної Європи, навіть у тих, які збираються вступати до НАТО. Бюджетне бюро американського Конгресу визначило потреби Польщі, Чехії та Угорщини на озброєння при вступі їх до НАТО на найближчі 15 років – це сума в розмірі 61-125 млрд дол. США [30].

В 1996 р. частка авіаційної техніки у військовому експорті Росії становила близько половини (1,25 млрд дол. США). Це було досягнуто завдяки підписанню крупних контрактів на поставки Су-27 в Китай, Су-30К та Су-30МК в Індію, Мі-17 в Колумбію (два перших Мі-17 були поставлені у цю країну в квітні 1998 р.). Росія також бере участь у конкурсі на поставки гелікоптерів Мі-28Н у Швецію та деякі інші країни. Потенційними покупцями російських бойових літаків є КНР, Іран, Ірак, Сирія, КНДР та Індія.

2. Стан, можливості та перспективи розвитку

оборонно-промислового комплексу Росії

Після розвалу на початку 90-х років СРСР роль Росії у світовому військовому виробництві різко знизилася. Якщо частка СРСР у світових військових витратах 1987 р. становила понад 25%, то у Росії зараз – менше 8% . На заключному етапі "холодної війни" СРСР щорічно випускав танків, бронетранспортерів, літаків тактичної авіації та деяких інших зразків озброєнь і військової техніки більше, ніж решта країн світу, разом взятих. Наприклад, наприкінці 80-х років вироблялося протягом року 3-3,5 тис. танків. Сьогодні ж Росія перейшла майже на одиничне виробництво зразків зброї і техніки. У 1996 р. було замовлено всього 58 танків з оплатою лише половини. Виробництво літаків для власних збройних сил майже припинилося: протягом 1994 та 1995 рр. було замовлено всього два бомбардувальники. Замовлення на гелікоптери у 1995 р. взагалі було скасовано. В Росії залишилось усього шість авіабудівних заводів, які сьогодні постачають на внутрішній ринок лише по 1-2 літаки на рік (плюс річні експортні поставки 15 літаків). Повністю припинено виробництво боєприпасів, ракет "повітря-поверхня", систем протиповітряної оборони, бронетанкової техніки. Звичайно, військово-економічні можливості РФ не дають змоги мати таке ж військове виробництво, яке мав СРСР. Для цього немає й потреби. Але водночас неможливо не враховувати, що такий раптовий спад військового виробництва дезорганізував функціонування усього оборонно-промислового комплексу, призвів до таких виробничих та спеціальних проблем, вирішити які дуже важко.

Глибока економічна криза Росії найболючіше позначилася на оборонному комплексі, який у минулому був основою народного господарства СРСР. Між тим, саме він залишається практично єдиним резервом РФ, який дає підстави розраховувати на кінцевий успіх економічної реформи та збереження Росією статусу держави з розвинутою індустрією. Але у даний час, як випливає із численних публікацій у засобах масової інформації, оборонно-промисловий комплекс Російської Федерації перебуває у кризовому стані. Обсяги виробництва військової продукції за період з 1991-го по 1997 р. скоротилися в 11,5 раза, а продукції цивільного призначення на підприємствах оборонно-промислового комплексу - в 4,2 раза. Лише за 1997 р. загальний спад виробництва, власне випуску оборонної продукції, становив 31% рівня 1996 р. Дуже важким є становище виробничої бази оборонного комплексу – зношеність основних промислових фондів сягнула 80-85% [42].

Багато різних факторів стали причиною такого перебігу подій. Основними з них є:

• стрімке скорочення державного озброєння та військової техніки. У 1997 р. 85% підприємств оборонного комплексу Росії мали замовлення в обсязі менше 10 млрд руб. і лише 6% підприємств - на суму понад 500 млрд руб.;
• неплатоспроможність Міністерства оборони РФ. Рівень витрат на закупівлю озброєння та військової техніки в 1995 р. порівняно з 1990 р. становив усього 8%. У військовому бюджеті 1996 р. частина витрат на закупівлю зброї і техніки становила 16,4% всього оборонного бюджету (у 1990 р. – 43,7%), а на виконання науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт за цей же період асигнування зменшилися з 18,6% до 8,1%. Гроші, які повинні були, відповідно до плану, виділятися на закупівлю озброєнь і техніки, надійшли частково. Так, у 1996 р. було одержано лише 62% запланованої суми, а у 1997 р. - всього 14%;
• незавантаженість від 40 до 60% виробничих потужностей оборонно-промислового комплексу. У 1997 р. 30% підприємств комплексу зовсім не мали оборонного замовлення, 20% підприємств мали його лише на 25% , 23% - на 50%. І тільки 16-17% підприємств були завантажені оборонними замовленнями на 75%. Зараз у Росії практично відсутній серійний випуск складних зразків озброєння і військової техніки, а є надто дороге за вартістю виробництво одиничних зразків ;
• відсутність чіткої державної політики в галузі конверсії та структурної перебудови оборонної промисловості. Плани і рішення, які приймаються, часто-густо не виконувалися. Так, за визнанням фахівців Росії, програми з конверсії оборонно-промислового комплексу РФ 1993-1995-го та 1995-1997 років були практично провалені, тому що забезпечувалися фінансами всього на 5-11% найнеобхідніших потреб; невизначеність власності науково-технічного продукту в процесі приватизації підприємств [5].

Для Російської Федерації вирішення цих принципових проблем пов’язане сьогодні з особливими негараздами, що обумовлені комплексом причин, зокрема новим геополітичним становищем країни, кризовим станом її економіки, переходом від адміністративно-командної системи до ринкових відносин, швидким великомасштабним скороченням та непродуманою конверсією військового виробництва, підготовкою до здійснення військової реформи.

З середини 90-х років спостерігається небезпечна тенденція загострення старих та виникнення нових внутрішніх та зовнішніх загроз військово-економічній безпеці Росії. До числа внутрішніх загроз слід віднести: раптове послаблення загальноекономічної бази оборони країни, кризовий стан військового сектора господарства, порушення науково-технічної бази оборонного комплексу, послаблення систем державного управління воєнно-економічною діяльністю, незадовільний стан з мобілізаційною підготовкою економіки, перспективи втрати здатності економічно забезпечити достатньою мірою матеріально-технічні потреби Збройних сил РФ у будь-якій ситуації, в тому числі у випадку надзвичайних обставин.

Спроба переходу до ринкових відносин, зміни форм власності та непродумана конверсія не призвели, як очікувалося, до автоматичного підвищення ефективності виробництва. Основні показники ефективності промислового розвитку (рентабельність виробництва, фондовіддача, продуктивність праці та ін.) порівняно з 1990 р. значно знизились. Не виправдалася думка початкового періоду переходу до ринкових відносин, що нібито можна досить швидко створити в Росії конкурентне ринкове середовище та увійти у світову спільноту з новою структурою промисловості.

У 1992-1996 рр., коли були відсутні скільки-небудь конкретні плани державного будівництва Збройних сил РФ, оборонна промисловість перебудовувалася як могла, аби тільки вижити та не допустити соціального вибуху в окремих регіонах країни. Обсяг державного оборонного замовлення з цілого ряду виробів знизився економічно й технологічно і не відповідав доцільному рівню: підприємства оборонно-промислового комплексу були змушені повністю припинити виробництво цілого ряду видів озброєння та військової техніки. Бюджетне фінансування конверсійних програм становило приблизно третину передбаченої суми.

Що й казати, економіка Росії опинилася у глибокій кризі, що проявилося у різкому спаді виробництва. Розміри внутрішнього валового продукту (ВВП) скоротилися з 2660 млрд дол. у 1990 р. до 627 млрд дол. США у 1995 р. (за цей же період ВВП США виріс з 5568 млрд дол. до 7200 млрд дол.). Внаслідок безпрецедентної економічної кризи в Росії залишилася приблизно чверть радянського внутрішнього валового продукту. Виробництво скоротилося вже більше, ніж за часи “великої депресії” у США. Якщо СРСР у 1990 р. за обсягом внутрішнього валового продукту посідав третє місце у світі (після США та Японії), то зараз Російська Федерація не входить навіть у десятку найпотужніших країн. За цим показником її набагато перевершують Китай, Німеччина, Індія та деякі інші країни. Особливу тривогу у керівництва Росії викликає різкий спад виробництва у високотехнологічних галузях. Руйнування їх веде до загибелі військового виробництва, втрати країною здатності випускати сучасні системи озброєння.

Абсолютно зрозуміло, що зберегти у нових умовах оборонно-промисловий комплекс у тому вигляді, в якому він був за часів колишнього СРСР, просто неможливо, а тому необхідні його глибоке скорочення та докорінна перебудова. У цій ситуації уряд РФ зробив єдино можливий правильний висновок: "Збереження створеного раніше під інші стратегічні завдання та потреби вітчизняного ОПК в існуючому вигляді є недоцільним, а з урахуванням спрогнозованих економічних можливостей держави - і неможливим. "Заморожування" ситуації та зниження інвестиційної активності, що нині триває і веде до деградації науково-виробничого потенціалу оборонної промисловості, неминуче потягне за собою подальше витіснення вітчизняних виробників з ринків, у тому числі й внутрішнього…". Але замість програми раціональної перебудови оборонного комплексу в Росії, як і в інших незалежних пострадянських державах, одним із пріоритетів економічної політики було висунуто тезудемілітаризації економіки . Ця теза , що справедлива у загальному плані та дуже приваблива у політичному, є вразливою у тому сенсі, що встановити будь-які ступені або рубежі демілітаризації економіки надто важко, за винятком хіба що нижньої межі – повного демонтажу оборонної економіки.

Світовий досвід показує, що оптимальним темпом конверсії військового виробництва є зниження обсягів державного військового замовлення на 5-7% на рік . Це вважається граничною величиною, за якої можуть бути успішно подолані тимчасові труднощі, що виникають у військовому виробництві та в економіці країни загалом. В Росії ж конверсія почала розгортатися надзвичайно швидкими темпами – у кілька разів швидше, ніж у США та інших країнах Заходу. Загальний обсяг фінансування за статтею “Державне оборонне замовлення” з 1991-го по 1995 р. зменшився у п’ять разів [5]. З самого початку конверсія була зорієнтована на якомога швидше вивільнення значних ресурсів, на отримання від неї максимальної економічної вигоди у стислі строки. При цьому її було розпочато без чіткої наукової та методичної концепції, без завчасної всебічної підготовки, у спішному та директивному порядку. Для заходів, що супроводжували конверсію, характерні також недостатня продуманість та ефективність застосовуваних методів, форм і темпів скорочення оборонного комплексу, відсутність конкретних в організаційному, економічному та правовому аспектах механізмів здійснення конверсії .

Внаслідок відсутності продуманої політики, різкого ослаблення державного управління оборонним комплексом, багатократного скорочення державного оборонного замовлення, хронічного дефіциту фінансових ресурсів, невизначеності поточних та перспективних завдань конверсія значною мірою звелася на практиці до примітивної заміни деякої частини наукоємної військової продукції на цивільну, до неефективного використання і навіть руйнування оборонного потенціалу. Не виправдалися надмірно оптимістичні “конверсійні очікування”. Практика показала, що конверсія є набагато складнішою, довгостроковішою та фінансово затратнішою справою, ніж це уявлялося при її започаткуванні. Виявилося, що у держави не вистачає фінансових ресурсів для більш-менш задовільного фінансування конверсійних заходів. На конверсійну програму оборонного комплексу в 1992 р. було виділено 42% коштів, які передбачалися на цю справу федеральним бюджетом, у 1993 р. – 22%, у 1994 р. – 10%, у 1995 р. – 18%, а у 1997 р. – 34%. Внаслідок цього було провалено виконання прийнятих у 1993 р. усіх 14 федеральних програм, у тому числі програм розвитку цивільної авіації, відродження флоту, виробництва устаткування для паливно-енергетичного комплексу, розвитку електронної техніки і т. ін. Без роботи залишилося понад 2 млн працездатних осіб [5].

Суттєві недоліки та невдачі у згортанні та конверсії військового виробництва значною мірою викликані тим, що ці процеси здійснювалися без тісного ув’язування їх з проблемою національної та воєнно -економічно ї безпеки , в умовах відсутності чітко сформульованої воєнної доктрини, без попереднього вирішення принципового питання про те, яким має бути військовий сектор господарства Росії зараз, а також у майбутньому . Не завжди узгоджувалися обсяги, темпи скорочення військових замовлень та здійснення конверсії.

Відсутність офіційно прийнятої довгострокової програми виробництва озброєнь, постійна невизначеність з оборонними замовленнями не дають можливості навіть орієнтовно визначити потужності підприємств, що підлягали конверсії.

Реформування оборонно-промислового комплексу та конверсія проходили без наявності чіткої концепції, без науково обгрунтованих оцінок поточних та перспективних потреб на оборону держави, без урахування закономірностей воєнно-економічного розвитку, у тому числі тих обставин, що сучасне військове виробництво є, по суті своїй, безперервним процесом – послідовною зміною поколінь озброєнь та їх модифікацій усередині поколінь. Неможливо “вимкнути” військове виробництво на якийсь певний період, а потім знову “включити”, коли в цьому виникне потреба.

Такі методи демілітаризації економіки та конверсії не могли не призвести до сильної дезорганізації функціонування оборонних підприємств. Внаслідок суттєвого скорочення державних оборонних замовлень відбулося різке падіння виробництва продукції, особливо ж військової. Загальний обсяг валового виробництва оборонного комплексу становив у 1997 р. лише 17,3% валового виробництва 1991 р., в тому числі випуск військової продукції - 8,7%, цивільної - 23,6%. Подальше падіння виробництва, на думку спеціалістів, може спричинити руйнування техніко-економічної основи оборонної промисловості.

Повальне скорочення державних замовлень, конверсія та економічні реформи, що проводяться (зокрема, лібералізація цін, приватизація, відкриття економіки для зовнішніх вкладень тощо), обумовили різке погіршення виробничо-господарської діяльності оборонних підприємств. Знижується продуктивність праці та ефективність використання ресурсів, триває падіння реальної прибутковості виробництва. Рентабельність цивільної продукції на підприємствах Міністерства оборони становить 12-15%, але в цілому на оборонному виробництві зараз вона від’ємна (-35%). Через неповне та недосить ритмічне державне фінансування підприємства оборонного комплексу хронічно зазнають серйозних фінансових труднощів. У 1995 р. фінансування державного оборонного замовлення здійснювалося у межах 35-40% коштів, що були передбачені федеральним бюджетом. Заборгованість уряду щодо державного оборонного замовлення в 1993 р. становила 1,4 трлн руб., в 1994 р. - 2,1 трлн руб., а за 1995 р. - 5,3 трлн руб.

За повідомленням Інформаційно-аналітичного управління Федеральної служби РФ, "недостатнє фінансування державного замовлення приводить до того, що планові науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи із Програми озброєнь та поточних річних планів не виконуються у повному обсязі, тим самим втрачають актуальність та новизну; найбільш руйнівні наслідки від незадовільного фінансування упродовж багатьох років - втрата кадрів, як молодих, найбільш перспективних, так і старшого віку; перекручується фінансова база, що необхідно для розрахунку бюджету на наступний рік; підприємства, які виконують державне замовлення, стають практично банкрутами зі всіма наслідками, що з цього витікають. Подальше зволікання щодо нормалізації фінансування державного оборонного замовлення може призвести до повного паралічу роботи оборонних підприємств, поставити під загрозу національну безпеку Росії після 2000 року ”.

У оборонного комплексу виникли не тільки техніко-економічні та організаційні, а й гострі соціальні проблеми , зокрема через зниження загальної чисельності зайнятих та непоправні втрати висококваліфікованих кадрів. Загальна чисельність зайнятих в оборонних галузях за 1992-1995 рр. зменшилася на 2,5 млн осіб, у тому числі понад півмільйона скорочено у 1995 р. При цьому військові підприємства залишили найбільш талановиті робітники, що передусім негативно вплинуло на можливості створення у майбутньому нових видів та систем зброї. Протягом 1991-1997 рр. емігрували до Ізраїлю, США, країн Європи понад 100 тис. вчених - академіків, докторів та кандидатів наук. Проблема збереження кадрового потенціалу ускладнюється тим, що за рівнем зарплати оборонний комплекс займає зараз одне з останніх місць у промисловості (заробітна плата на підприємствах Міністерства оборони РФ становить сьогодні лише 60% середньої у промисловості. У 1997 р. вона дорівнювала 704 тис. руб.), хоч традиційно оплата праці тут була на 15-20% вищою, ніж у середньому в промисловості. Оборонно-промисловий комплекс втратив свої колишні матеріальні та інші стимули для залучення молоді. Внаслідок цього припинилося кадрове оновлення, активізувався процес їх швидкого старіння (на більшості підприємств середній вік працюючих перевищує 50 років), утворився великий розрив у спадкоємності поколінь спеціалістів.

Різке скорочення державних оборонних замовлень на виробництво військової продукції, відсутність чіткої воєнно-економічної стратегії, концепції реформування оборонного комплексу та довгострокової програми виробництва озброєння та військової техніки призвели до того, що в оборонному комплексі припинили роботу багато унікальних виробництв, науково-дослідних центрів та конструкторських бюро.

Дезорганізація оборонно-промислового комплексу значною мірою пов’язана з приватизацією . Із 1749 підпорядкованих йому підприємств наприкінці березня 1996 р. було акціоновано 58%. У 24% створених при цьому акціонерних товариств федеральної власності були закріплені пакети акцій, у 34% - випущена так звана “золота акція”. Із підприємств, що залишилися, було заборонено приватизувати 469 (трохи більше половини), 47 з яких Державний комітет майна запропонував перевести до розряду казенних підприємств. (У табл. 1 подано питому вагу секторів підприємств щодо випуску промислової та науково-технічної продукції).

Таблиця 1

Оборонний сектор виробництва за обсягом промислової

та науково-технічної продукції (станом на 1.07.1997 р.)

Незрозумілим здається сьогодні прагнення до розукрупнення історично сформованих науково-виробничих об’єднань, що в основі своїй прямо суперечило поточним тенденціям у світовій військовій економіці. В кінцевому підсумку були зруйновані важливі технологічні ланцюжки, підірваний не лише оборонно-промисловий потенціал, але й найбільша сучасна частка загального промислового потенціалу РФ. Привертає увагу той факт, що приватизація та акціонування оборонних підприємств проводились без урахування їхньої специфічної ролі у виконанні державного оборонного замовлення . Частка приватизованих оборонних підприємств потрапила під контроль іноземного капіталу - безпосередньо або через підставні фірми, що заволоділи контрольними пакетами чи значною кількістю акцій ряду підприємств оборонного комплексу. До таких належать АТ "Московський НПК "Авіоніка" (м. Москва), АТ "Московський вертолітний завод ім. М.Міля", АТ НВО "Технологія" (м. Москва), АТ "НДІ економіки й інформації з радіоелектроніки" (м. Москва), ВАТ "Енергія", АТ "ЛОМО" (м. Санкт-Петербург), курське АТ "Прилад" та інші. Повних даних про те, в приватизації яких оборонних підприємств та якою мірою взяли участь іноземці, нема. Відомо лише, що німецький концерн "Сіменс" придбав приблизно 20% акцій АТ "Калузький турбінний завод", який випускає турбіни для атомних підводних човнів. Американські та англійські фірми, наприклад, заволоділи контрольними пакетами акцій усіх провідних російських підприємств, що виробляють складні комплекси та системи керування польотами для літаючих апаратів, які виробляються фірмами МіГ, Су, Як, Іл, Ан та іншими. 31,2% акцій МНПК "Авіоніка" на чековому аукціоні придбала фірма США "Нік енд корпорейшн", яка для цього використала російські посередницькі фірми ТСО "Денек" та АСЗК "Фінансовий центр "Столиця". У разі кризової ситуації американці юридично можуть заблокувати виробництво систем і приладів керування для усієї авіаційної промисловості Росії. Такі методи приватизації у ряді випадків підривають безпеку Росії. Зараз керівництво оборонної промисловості порушує питання про викуп державою акцій ряду оборонних підприємств, що мають стратегічне значення для забезпечення обороноздатності Росії або ж є монополістами у виготовленні того чи іншого озброєння та військової техніки. Вважають, що це дасть можливість виправити ряд помилок, які були допущені у ході приватизації та акціонування підприємств оборонних галузей промисловості [39].

Унаслідок зазначених та інших причин оборонна промисловість Російської Федерації опинилася на грані технологічної катастрофи. Її можливості щодо забезпечення Збройних сил стрімко зменшуються. За оцінками спеціалістів, уже зараз в Росії сучасні зразки озброєння становлять лише 20-30% загальної кількості наявних засобів збройної боротьби (в західних країнах цей показник досягає 60-80%). До 2000 р., за діючих тенденцій, ця цифра може знизитися до 10%, а до 2005 р. - до 5-7%.

Цілком зрозуміло, що без прийняття рішучих і цілеспрямованих заходів Збройні сили РФ вже у недалекому майбутньому за станом озброєння та військової техніки можуть втратити свою боєздатність. За прогнозами фахівців Міністерства оборони Росії, якщо обсяги фінансування Збройних сил не буде збільшено, то Військово-повітряні сили втратять свою боєздатність до 2005 р., Військово-морські сили та Ракетні війська стратегічного призначення - до 2010, а війська Протиповітряної оборони - навіть до 2000 р.

В ситуації “подвійного шоку”, тобто падіння інвестицій та попиту як на військову, так і цивільну продукцію наукових організацій оборонного комплексу, конверсія не стала ефективним засобом підтримки дієздатності науково-технічного потенціалу, зорієнтованого на військову продукцію, збереження й захист науково-технічних досягнень та висококваліфікованих кадрів. Тільки у 1995 р., за даними міністра оборонної промисловості РФ, оборонний комплекс недоотримав на конверсію понад трильйон рублів. Зазначимо при цьому, що на федеральний бюджет припадає 61% обсягу фінансування конверсії у наукових організаціях оборонного комплексу (інші джерела: регіональний бюджет – 2,2%, позабюджетні фонди – 2,9%, власні засоби організацій – 3,8%, кредити банків – 17,7%, іноземні інвестори – 0,02%).

Отже, підтвердилися побоювання, про які попереджали російську владу експерти Організації економічного співробітництва та розвитку : “Без фінансово підтриманих громадянських пріоритетів конверсії може виявитися, що військові замовлення залишатимуться єдиним джерелом, що утримує науку в галузях оборонно-промислового комплексу від кінцевого розпаду. Вибір нових, громадянських пріоритетів повинен мати більш вагомі, підкріплені ресурсами обгрунтування, у протилежному випадку відбудеться “конверсія в нікуди”, що поставить під загрозу саме існування науково-технічного потенціалу оборонних галузей промисловості.”

На думку російських експертів, спрощений підхід у цілому до науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт є серйозним прорахунком. А так звані дивіденди конверсії та економічних перетворень у науково-технічному комплексі Росії можна окреслити наступним чином:

• науково-технічна забезпеченість російської економіки власними науково-дослідними та дослідно-конструкторськими роботами скоротилася майже до 40%;
• можливість держави щодо розробки та втілення нової техніки і технології знизилася на 50-60%, практично призупинено роботи, спрямовані на створення науково-технічних напрацювань;
• “старішають” науково-технічні колективи, триває інтенсивний відтік із наукової сфери молодих спеціалістів, що веде до незворотного руйнування порушень спадкоємності досліджень і розробок, самої системи передання науково-технічних знань;
• спостерігається неухильний процес “згасання” цілої низки перспективних технологій – загалом уже втрачено, за деякими оцінками, понад 300 технологій;
• основні фонди промисловості максимально зношені (за експертними оцінками, на 80-85%), однак модернізація і технічне переозброєння (оновлення) практично не ведуться.

Процес деградації науково-технічної сфери Росії розгортається на фоні активного формування у промислово розвинутих країнах Заходу матеріально-технічної бази ХХІ сторіччя - бази постіндустріального суспільства, основу якого становлять наукоємні технології шостого технологічного укладу. В Росії ж до започаткування перетворень в економіці домінував четвертий технологічний уклад. І практично лише в оборонно-промисловому комплексі набув розповсюдження п’ятий технологічний уклад.

Наприкінці 80-х років у США було здійснено докорінний перегляд ролі військово-орієнтованих науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт у підтримці та розвитку науково-технічного потенціалу держави. Перед творчими колективами цієї сфери діяльності ставилось завдання створити загальні умови науково-технічного прогресу, налагодити тісну взаємодію наукових досліджень і розробок військового та цивільного призначення, що пізніше сформувались у вигляді “технологій подвійного використання ”. Наполегливо почав удосконалюватися організаційний механізм реалізації стратегії подвійного використання. Зусилля спрямовувались передусім на пошуки шляхів виконання програми реінвестування у нові технології. Здійснює цю роботу Управління перспективних досліджень та розробок Міністерства оборони США.

З урахуванням усього цього, сьогодні, вочевидь, можна говорити про катастрофічне розширення технологічного розриву Росії з промислово розвинутими державами світу . Науково-технічна база РФ, якщо вона прагне зрівнятися з досягненнями розвинутих країн, повинна вже не просто швидко розвиватися (таке завдання, як відомо, ставилося ще в роки так званої перебудови), а стрімко, напористо прориватися. В умовах реально існуючих жорстких ресурсних та часових обмежень Росія мусить приймати екстраординарні заходи щодо нейтралізації загрози технологічної безпеки, уникнення повної втрати науково-технічного та військово-технічного потенціалу.

Як уже вказувалося, після розпаду СРСР на території Російської Федерації залишився багаточисельний та досить потужний оборонний комплекс, який об’єднував 1749 підприємств, що були зайняті випуском продукції як військового, так і цивільного призначення. Чи потрібна була РФ така велика кількість підприємств в умовах, що склалися? Чи могли вони добре працювати після раптового розриву зв’язків з підприємствами-суміжниками, що залишилися на територіях новостворених незалежних держав, а також за умов різкого скорочення державного оборонного замовлення і втрати значної частини зовнішніх ринків зброї?

Склад і структура оборонного комплексу, що дісталися РФ у спадок від СРСР, вимагали змін в силу ряду причин. Реструктуризація оборонного комплексу стала життєво необхідною. Причини, що спонукали до цього, можна поділити на три групи:

Причини, що виникли у процесі економічного розвитку ще за часів колишнього СРСР.

Причини, що з’явилися (проявилися) у роки реформування економіки РФ.

Причини, що були викликані реальною оцінкою перспектив розвитку оборонної промисловості.

Не будемо аналізувати їх докладно, вкажемо лише на ті, що виявилися в останні роки і великою мірою залежали від помилок, допущених у процесі проведення різних реформ [23]. Нерідко саме вони породжували обставини, які вимагали негайного втручання. Так сталося, скажімо, у ході самої підготовки до реформування Збройних сил РФ . При цьому:

- виникла необхідність кількісних та якісних змін щодо вимог до нових та перспективних зразків озброєння та військової техніки; структурних коригувань вимагало різке скорочення обсягів державного оборонного замовлення, а також зміни у номенклатурі озброєнь, низький рівень завантаженості підприємств та їх надлишкова потужність;

- обставини вимагали створення єдиної науково-виробничої бази для розробки та випуску нових зразків озброєння і техніки для потреб оборони та експорту;

- вимагали втручання серйозні негативні результати непродуманого акціонування та приватизації, пов’язані з роздроблюванням єдиних науково-виробничих організмів і втратою контролю з боку держави за виробництвом ряду важливих видів озброєння і військової техніки.

- поза увагою опинився негативний досвід виконання програм конверсії підприємств, що або не виконувалися через відсутність фінансування з боку держави, або продукція самих підприємств не знаходила свого споживача (низька якість або висока ціна).

Тому заходи, яких було вжито під час реформування оборонного комплексу за роки існування РФ, призвели до різкого скорочення обсягів продукції, що вироблялася (табл.2).

Таблиця 2

Динаміка падіння обсягів виробництва на підприємствах

оборонно-промислового комплексу РФ

Безпрецедентне зниження обсягів виробництва продукції військового та цивільного призначення свідчить не лише про катастрофічні наслідки конверсії, а й про помилковість самої стратегії реформування економіки РФ, нав’язаної іноземними радниками. Характерним прикладом щодо цього є МАПО “МіГ”. Протягом п’яти років було реалізовано всього 70 винищувачів МіГ-29 приблизно за 2 млрд дол. США: 28 одиниць - у 1993-1994 рр. придбала Угорщина, 15 одиниць - у 1994-1995 рр. купила Словенія та 10 одиниць - Індія. Але на цьому все й скінчилося: у 1997 р. не експортовано жодного літака.

Аналіз обставин показав, що головною причиною такого спаду стала криза конкурентоспроможності, подолати яку без серйозних структурних змін було неможливо.

До невтішних висновків приводить зроблена у середині 1996 р. на підставі прогнозу Міністерства економіки РФ оцінка динаміки обсягів виробництва на підприємствах колишнього Міністерства оборонної промисловості Росії. За цим прогнозом, у 2005 р. обсяги виробництва у сфері оборонного комплексу, порівняно з 1991 р., можуть становити (за двома варіантами, відповідно): усієї продукції – 36,3 або 38,7%, продукції військового призначення – 20,3 або 23,5%, продукції цивільного призначення – 45,1 або 51,5%.

Вихід до 2005 р., порівняно з 1991 р., загальних обсягів виробництва на рівень лише 36-39% (за двома варіантами) може привести до одного з двох наслідків:

перший – оборонний комплекс не витримає ще дев’яти років застою, втратить решту фахівців, а також господарські зв’язки, що ще існують, і припинить своє існування задовго до закінчення зазначеного періоду;

другий – динаміка, що прогнозується, справді матиме місце, але вона здійснюватиметься за рахунок роботи вдвоє-втроє меншої кількості підприємств та організацій. Соціальні наслідки такого становища, особливо для підприємств, навколо яких створювалися міста, неважко уявити. На фоні соціальних бід, що виникнуть, вони можуть стати каталізаторами загибелі цілих регіонів і розпаду держави.

Усе це вимагає негайного вирішення проблеми збереження наукового, технологічного та виробничого потенціалів, що були накопичені в оборонному комплексі колишнього СРСР, наближення його до реальних потреб сучасної РФ з урахуванням напрямів реформування Збройних сил країни.

Тому, згідно з постановою уряду РФ від 20.08.1997 р. за № 1057, було створено Міжвідомчу комісію з питань структурної перебудови оборонно-промислового комплексу, на яку було покладено завдання підготувати пропозиції: щодо напрямків та шляхів розвитку оборонного комплексу в цілому та його складових частин, розглянути проекти нормативних правових актів, спрямованих на забезпечення структурної і технологічної перебудови та якісних перетворень оборонно-промислового потенціалу, що відповідали б цілям та завданням військового будівництва в Російській Федерації [26].

Комісія розглянула і схвалила Концепцію реструктуризації оборонно-промислового комплексу РФ , розроблену Центральним науково-дослідним інститутом економіки, інформатики й систем управління за участю галузевих економічних інститутів та головних організацій з видів техніки оборонної промисловості, а також 46 ЦНДІ Міністерства оборони РФ в питаннях методичного забезпечення, Департаменту управління державною власністю та структурних перетворень, Зведеного департаменту економіки промисловості Міністерства економіки РФ [18; 36].

Основні положення Концепції зорієнтовані на реалізацію цільових завдань Державної програми озброєння на 1996-2005 роки та викладені з урахуванням положень затвердженої програми Уряду РФ “Структурна перебудова та економічне зростання у 1997-2000 роках”.

В Концепції сформульовано цілі структурної перебудови оборонного комплексу РФ, визначено основні напрями та принципи структурної перебудови оборонної промисловості в цілому та на рівні підприємств, а також спрогнозовано можливі позитивні підсумки перебудови, що очікуються.

На підставі Концепції розроблено і на засіданні Уряду РФ 25 грудня 1997 р. схвалено Федеральну програму реструктуризації та конверсії оборонної промисловості на 1998-2000 роки .

Структурна перебудова оборонного комплексу РФ переслідує дві основні цілі :

- створення умов для збереження і розвитку оборонно-промислового потенціалу, високотехнологічних наукоємних виробництв, конкурентоспроможних підприємств для забезпечення попиту різних секторів економіки держави та зовнішнього ринку;

- створення передумов для поповнення прибуткової частини бюджету всіх рівнів за рахунок розширення оподатковуваної бази підприємств, а відтак збільшення доходів економічно активної групи населення.

Як зазначається в Концепції, головним у реалізації державної стратегії структурної перебудови оборонного комплексу, її кінцевою метою й результатом є формування якісно нової основи ядра оборонно-промислового комплексу , що функціонуватиме під ефективним державним контролем. При цьому планується провести структурні перетворення в оборонному комплексі РФ на двох рівнях:

на макрорівні формуватиметься ядро оборонного комплексу та його ринкова інфраструктура. Ядро за своїм змістом та спрямованістю - військово-орієнтоване, створюється не ізольовано від загальнопромислової бази, а навпаки, формується на шляху більш повної інтеграції з цивільним сектором промисловості. Основою формування високотехнологічної промислової бази повинна стати федеральна цільова програма “Національна технологічна база”, яку було прийнято до фінансування з 1997 р. і яка реалізується головним чином на науково-технічному та інноваційному потенціалі оборонних підприємств, науково-дослідних інститутів та конструкторських бюро.

на мікрорівні проводитиметься виробничо-технологічна реструктуризація підприємств, що спрямована на якісні перетворення та приведення у відповідність з потребами Збройних сил й інших військ РФ, а також із мобілізаційними завданнями виробничо-технологічної структури оборонних виробництв промислових підприємств, науково-дослідних інститутів, конструкторських бюро. Структура виробництва, що формується на цьому рівні, має виходити із необхідного типажу озброєння та військової техніки, оптимальної номенклатури озброєння, поглибленішої уніфікації і стандартизації виробів. Це дасть можливість різко скоротити витрати, що особливо важливо в умовах ринкової конкуренції.

Виробничо-технологічна реструктуризація має створити всі необхідні передумови для поглиблення військово-цивільної інтеграції на підставі ефективного використання подвійних технологій та переходу до нових принципів мобілізаційної готовності.

В “Концепції національної безпеки РФ ”, яку було затверджено Указом Президента РФ № 1300 від 17 грудня 1997 р., визначається, що “проведення реструктуризації оборонно-промислового потенціалу з найменшими втратами для нових технологій і науково-технічних можливостей, укрупнення компаній, що є розроблюваниками й виробниками озброєнь та найважливіших видів продукції цивільного призначення, створення на їх основі корпорацій і фірм світового рівня, підтримка й розвиток науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, модернізація озброєння і військової техніки, втілення у практику системи замовлень зброї і техніки, що відповідає сучасним вимогам, повинні спрямовуватись на удосконалення оборонно-промислового комплексу в інтересах забезпечення національної безпеки Російської Федерації”.

За змістом і спрямованістю структурну перебудову оборонно-промислового комплексу планується тісно пов’язати з військовою реформою , що проводиться в Росії. Передбачено провести її в три етапи.

Перший – до 2000 р . Планується скорочення Збройних сил та озброєння і військової техніки, розробка озброєнь і техніки нових поколінь тощо.

Другий – 2000-2005 рр . вирішення завдань якості підготовки військ, збільшення витрат на бойову підготовку та на контрактників.

Третій – 2005-2010 рр . Масове переозброєння армії, перехід на нові зразки озброєння та військової техніки.

Реструктуризацію оборонно-промислового комплексу заплановано провести у два етапи:

Перший – 1997-2000 рр. – етап стабілізації оборонно-промислового потенціалу РФ . Реалізація програмних заходів цього етапу має забезпечити:

- випереджувальний розвиток і концентрацію науково-технічного та промислового потенціалу й орієнтування його на створення нових технологій подвійного призначення;

- формування сутності ядра оборонного комплексу та створення на цій основі державного сектора;

- формування наукових напрацювань для створення озброєння і військової техніки нових поколінь та якісно нового науково-технічного базису для реалізації федеральних, у тому числі конверсійних програм;

- форсоване поновлення основного виробничого апарату;

- збереження мобілізаційних потужностей та їх ефективне використання, перехід на нові принципи мобілізаційного планування та реорганізація системи управління й контролю за мобілізаційною підготовкою економіки;

- нарощування потенціалу для розробки й виробництва озброєння і військової техніки на експорт з метою подальшого прориву Росії на світові ринки озброєнь та створення тим самим фінансової підтримки оборонно-промислового комплексу та збереження передових технологій.

Планується, що внаслідок виконання заходів першого етапу буде досягнуто стабілізації в оборонній промисловості; припиниться процес руйнування основного виробничого апарату; унеможливиться тенденція спаду виробництва та буде створено передумови економічного зростання.

Другий – 2001-2005 рр. – етап завершення формування державного ядра оборонно-промислового комплексу, адекватного оновленому стану Збройних сил РФ.

Заходи цього етапу спрямовані в основному на завершення структурної і технологічної перебудови промисловості та забезпечення поступально-динамічного розвитку оборонно-промислового потенціалу.

Протягом другого етапу передбачається виконання наступних заходів:

- завершення формування раціонального за складом та структурою ядра оборонного комплексу, що адекватно відповідало б основним положенням військової доктрини РФ;

- завершення робіт з оптимізації структури та складу мобілізаційних потужностей;

- переобладнання виробничо-технологічної бази на основі перспективних технологій, а також технологій подвійного призначення;

- подальше розширення експорту озброєння і військової техніки та збільшення випуску наукоємної продукції цивільного призначення;

- зміцнення оборонного комплексу на засадах поглибленої військово-технічної інтеграції з країнами СНД.

Як уже неодноразово підкреслювалось, унаслідок реструктуризації оборонного комплексу має бути створено ядро оборонно-промислового потенціалу, до якого увійде обмежена кількість підприємств комплексу, а саме:

Інтегровані структури, що зорієнтовані на виконання завдань Державної програми озброєння і сформовані з урахуванням специфіки технологій відповідних оборонних галузей промисловості.

Процес формування оборонно-орієнтованих інтегрованих структур має здійснюватися поетапно.

Перший – 1996-1997 рр. – це початковий етап середньострокової програми реформ 1997-2000 рр. Відповідно до програми, у період з 1.01.97 р. по 31.12.98 р. передбачалось припинити створення державних унітарних підприємств з правом господарського ведення внаслідок їх неефективної діяльності та, за необхідності, перетворювати їх на акціонерні товариства зі 100-відсотковим пакетом акцій у федеральній власності. В цей період також необхідно було прийняти закон про унітарне державне підприємство, розширити права банків на участь у декількох фінансово-промислових групах ввести закон про трасти.

Другий – 1998-2000 рр. – це заключний етап середньострокової урядової програми реформ 1997-2000 рр. Уряд РФ має визначити політику щодо акціонерних товариств з державною участю та здійснити перехід до моделей, що забезпечуватимуть повне управління в акціонерних товариствах при 75-ти відсотках акцій у державній власності, контроль за діяльністю акціонерних товариствах – при 51-му відсотку акцій у державній власності та блокування рішень – у АТ із “Золотою акцією”.

На початковому етапі (1996-1997 рр.) певною мірою вже сформувався і продовжує формуватися початковий склад інтегрованих структур-фірм при суттєвому державному впливі та з державною участю. На цьому етапі ще є значна кількість державних унітарних підприємств, але вже найближчим часом планується звернути увагу на створення особливо потужних науково-промислових та, головним чином, міжгалузевих комплексів і фінансово-промислових груп. На сьогодні в галузі машинобудування утворилися інтегровані структури типу середніх за розмірами фінансово-промислових груп (за кількісним складом акціонерні промислові компанії, холдинги та фінансово-промислові групи не перевищують 20-25 підприємств із загальною чисельністю не більше 40-60 тис. робітників). Організаційно-правовою засадою інтеграції першого етапу був Указ Президента РФ від 5 грудня 1993 р. “Про створення ФПГ у РФ”, що обмежував склад та чисельність цих утворень. Федеральним законом “Про фінансово-промислові групи” (1995 р.) чимало обмежень знято, проте деякі, зокрема на участь підприємств та банків одразу у кількох групах, залишились. На цьому етапі не вирішено також проблем щодо консолідації власності, балансів, статусу центральної компанії, внутрішнього ціноутворення, партнерства держави та групи. Проти вибіркових пільг для окремих фінансово-промислових груп виступають регіональні органи влади.

Магістральним напрямом корпоратизації оборонної промисловості другого періоду (1998-2000 рр.) має стати подальша, більш поглиблена концентрація оборонно-промислового потенціалу на міжгалузевій основі та створення потужних міжгалузевих і транснаціональних фінансово-промислових груп (за участю підприємств та організацій країн СНД), орієнтованих не стільки на галузеві базові схеми інтеграції, скільки на створення систем озброєння та військової техніки, чого вимагає Державна програма озброєнь.

Саме міжгалузева інтеграція дасть можливість найкращим чином використати науково-технічний потенціал оборонної промисловості.

До складу ядра оборонно-промислового комплексу увійдуть також науково-виробничі об’єднання типу акціонерних товариств , що зорієнтовані на створення монопродукції та не входять, особливо на першому етапі реструктуризації, до потужних інтегрованих структур. До таких належать, наприклад, АТ “Курганський машинобудівний завод”, АТ “ЛОМО” та ін.

Крім інтегрованих структур та оборонно-орієнтованих акціонерних товариств, що засновані на суспільній власності, до складу ядра оборонно-промислового потенціалу включатиметься й суто державний (унітарний) сектор підприємств, особливо ж на найближчий середньостроковий період реформи (1997-2000 рр.).

Сектор державних унітарних підприємств оборонної промисловості може виступати у вигляді обмеженого складу казенних заводів, державних наукових центрів, а також державних унітарних підприємств, що мають стратегічне значення та на визначений строк не підлягають приватизації.

Обмежений склад федеральних казенних підприємств може бути орієнтований на виконання державних оборонних замовлень, головним чином у галузі виробництва боєприпасів, техніки, спорядження, спеціального хімічного вибухонебезпечного, екологічно шкідливого виробництва, а також утилізації озброєння і техніки, що потребують спеціальних заходів захисту. Такі виробництва й види робіт не завжди рентабельні, іноді навіть планово-збиткові.

Створення федеральних казенних підприємств вимагає глибокого техніко-економічного обгрунтування. Потрібно оптимізувати чисельний та якісний склад федеральних казенних заводів. Із стратегічних міркувань, на сьогодні Постановою Уряду РФ № 802 від 12 липня 1996 року заборонено приватизацію 469 державних підприємств , але фінансові ресурси на те, щоб усіх їх перетворити на казенні, у бюджеті навряд чи знайдуться. Так, на кінець 1996 р. неплатоспроможними визнано 373 оборонних підприємства, з яких 167 – державні. Тобто, спочатку ставиться завдання різкої концентрації (скорочення) стратегічних об’єктів (за попередніми розрахунками, у 7-10 разів), а потім - формування із них федеральних казенних заводів, що так чи інакше стануть важким тягарем для бюджету. Саме обмежений склад казенних підприємств і планується закладати у структуру оборонного ядра на середньостроковий період до 2000 р.

Державні науково-виробничі центри - це, як правило, головні на пріоритетних напрямах науки, технології, дослідження матеріалів конструкторські та науково-дослідні організації.

Підприємствам та науковим організаціям, що мають високий науково-технічний та виробничий потенціали і беруть участь у виконанні Державної програми озброєнь, на 1996-2000 рр. може привласнюватися , незалежно від їх організаційно-правових форм та форм власності, статус федеральних науково-виробничих центрів. Ці організації користуватимуться державною підтримкою з розвитку оборонно-промислового потенціалу і також включатимуться у програму реструктуризації оборонно-промислового комплексу.

4. До складу ядра оборонно-промислового потенціалу включається й група підприємств забезпечення, підприємств, що мають мобілізаційні потужності, промислові підприємства суміжних, а також інших галузей народного господарства. Ефективність їх використання визначатиметься загальним технічним рівнем цивільного сектора економіки, наявністю в них високих технологій, включаючи технології подвійного застосування.

Крім підприємств групи забезпечення, у ході концентрації оборонного замовлення на обмеженій кількості підприємств та реструктуризованих оборонних виробництвах будуть виділятися підприємства, які не мають оборонного замовлення. Такі підприємства приватизовуватимуться без обмежень та, по суті, вилучатимуться із оборонного комплексу.

Відповідно до програми реструктуризації і конверсії оборонної промисловості, протягом 1998-2000 рр. передбачено провести певні структурні перетворення. Зокрема, приблизно 100 державних підприємств та організацій планується об’єднати в 32 потужних державних унітарних підприємства , що дасть можливість сконцентрувати зусилля та зменшити витрати виробництва для утримання та розширення позицій на ринку продукції військового та цивільного призначення. Рекомендовано також злиття 28 акціонерних товариств у 14.

Головним способом реструктуризації оборонної промисловості буде створення інтегрованих компаній . Організаційно-правова форма цих компаній уточнюватиметься у процесі їх створення. При цьому планується :

в авіаційній промисловості – створення 20 концернів, корпорацій і компаній, в які увійдуть 70 підприємств та організацій авіаційної промисловості різних форм власності. Також передбачається створення міждержавної фінансово-промислової групи “Міжнародні авіадвигуни”;

у промисловості боєприпасів та спецхімії – створення державної компанії з включенням до неї 96 підприємств та організацій;

у промисловості озброєнь – створення двох казенних підприємств на базі семи державних з числа тих, що діють зараз, трьох холдингових компаній, в які увійдуть 14 підприємств та організацій, а також створення фінансово-промислової групи “Тульський дизель”;

у промисловості засобів зв’язку – створення семи компаній, в які передбачається включити 50 підприємств та організацій;

у радіопромисловості – створення двох міждержавних фінансово-промислових груп – “Граніт” та “Радіоелектронні технології”;

у ракетно-космічній промисловості – створення восьми корпорацій, до складу яких увійдуть 38 підприємств та організацій, а також міждержавної фінансово-промислової групи “Формаш”;

у суднобудівній промисловості – створення фінансово-промислової групи на базі трьох верфей м. С.-Петербурга з будівництвом єдиної компакт-верфі;

в електронній промисловості – створення акціонерного товариства “Російська електроніка”. За Указом Президента РФ № 764 від 23 липня 1997 р., створюється російська частина Міжнародної фінансово-промислової групи (на правах холдинга), до якої включено 16 державних підприємств, що підлягають перетворенню в акціонерне товариство із збереженням у держави 51% акцій, 10% з яких вносяться у статутний капітал холдинга. До відкритого акціонерного товариства “Російська електроніка” планується в подальшому включити 15 вже акціонованих організацій. Крім того, передбачено створити дві регіональні компанії - саратовську та сибірську.

Планується подальше акціонування підприємств оборонного комплексу. Першочергово буде акціоновано 250 підприємств, приватизацію яких не заборонено. В подальшому коригуватимуться списки підприємств, приватизацію яких заборонено, а також списки акціонерних товариств, яким забороняється достроковий продаж державного пакета акцій.

Триватиме конверсія виробничих потужностей, що вилучаються із військового виробництва.

Крім створення високотехнологічного виробництва товарів цивільного призначення на потужностях оборонного комплексу, що підлягають конверсії, планується передача ряду підприємств секторові цивільної економіки та органам влади суб’єктів Федерації. Так, машинобудівному комплексу виробництва товарів цивільного призначення пропонується передати 70 підприємств та організацій колишнього "Мінлегхарчомаша” СРСР різних форм власності.

28 підприємств та організацій ракетно-космічної промисловості буде передано Російській космічній агенції. 145 підприємств передбачено передати у ведення суб’єктів РФ.

Із складу оборонного комплексу буде вилучено приблизно 100 акціонерних товариств без державної участі, які не братимуть участі у виконанні державних оборонних замовлень.

Кількісні та якісні зміни, що проводитимуться у структурі оборонно-промислового комплексу РФ після реалізації Програми структурної перебудови, відображено в табл. 3.

Таблиця 3

Структурна перебудова оборонної промисловості

Суттєво буде змінено структуру оборонно-промислового комплексу: головну роль в ньому відіграватимуть акціонерні товариства з державною участю (табл. 4).

Таблиця 4

Структура підприємств та організацій оборонної

промисловості за видами власності

Виконання Програми реструктуризації оборонно-промислового комплексу РФ вимагає значних коштів. Як оцінюють фахівці, її вартість лише до 2000 р. становитиме 25,47 млрд деномінованих руб. При цьому кошти потрібні для виконання програмних заходів за наступними напрямами (21):

Реконструкція і технічне переоснащення виробництва.

Технічне переозброєння дослідно-експериментальної та випробувальної бази науково-дослідних інститутів та конструкторських бюро.

Формування ядра оборонно-промислового комплексу, а саме:

• концентрування оборонно-промислового потенціалу шляхом створення інтегрованих структур, злиття та виділення оборонних виробництв;
• утримання федеральних казенних підприємств; державна підтримка федеральних науково-виробничих та державних наукових центрів;
• фінансове оздоровлення збиткових та неефективних виробництв, що випускають продукцію стратегічного значення;
• ліквідація безперспективних виробництв та пов’язаних з цим соціальних витрат.

Необхідні для виконання Програми реструктуризації оборонного комплексу кошти планується розподілити за наступними статтями:

- розробка техніко-економічних обгрунтувань (бізнес-планів) з реструктуризації підприємств – 0,2 млрд руб.;

- здійснення заходів щодо передислокації виробничих потужностей – 11,5 млрд руб. (із сфери військового виробництва виводиться приблизно 30% активної частини основних фондів);

- фінансування інвестиційних програм конверсії підприємств та організацій оборонної промисловості через державний фонд конверсії – 7,4 млрд руб.;

- науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, що виконуються у рамках конверсійної частини програми – 2,61 млрд руб.;

- соціальна підтримка робітників, які звільнюються із військового виробництва – приблизно 4 млрд руб.

Одним з найважливіших завдань інвестиційної політики щодо забезпечення структурної перебудови на 1998-2000 рр. є не лише обгрунтування обсягів потрібних коштів, а й пошук джерел їх покриття.

Державне бюджетне фінансування в основному забезпечуватиметься закупівлею озброєння і військової техніки, а також засобів за статтею науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт. Рівень цих витрат визначатиметься Державною програмою озброєнь.

Підтримка науково-технічного потенціалу оборонних підприємств значною мірою забезпечуватиметься також коштами з державного бюджету, призначеними для потреб федеральних цільових програм та програм конверсії.

На здійснення структурної перебудови оборонного комплексу спрямовуватимуться кошти із централізованих капітальних вкладень, а також кошти, виділені на утримання мобілізаційних потужностей. За офіційними даними, на виконання заходів реструктуризації та конверсії оборонно-промислового комплексу РФ планується виділити з державного бюджету 13 млрд руб., тобто понад 50% запланованих витрат.

Однак масштабні структурні перетворення оборонного комплексу не можуть бути забезпечені у повному обсязі лише за рахунок державного бюджету. Тому Програмою реструктуризації планується залучати кошти з альтернативних (позабюджетних) джерел. Ця сума складе приблизно 12,6 млрд руб., з яких 4,2 млрд руб. – це власні кошти підприємств, які включають:

• грошові доходи від приватизації оборонних підприємств;
• доходи від реалізації державного майна, що вилучається із оборонного комплексу;
• цільові відрахування із доходів від експорту озброєння та військової техніки;
• інші джерела, за рахунок яких могла б цільовим чином фінансуватися перебудова оборонної промисловості.

Однією з умов залучення позабюджетних інвестицій мають стати, як планується, державні гарантії, в тому числі стосовно вкладів в інвестиційні проекти іноземних та приватних вітчизняних інвесторів (8,4 млрд руб. ). Іншими формами цільової державної підтримки позабюджетних інвестицій, на думку фахівців, могли би стати:

- пільгове оподаткування прибутку, що визначається зростанням виробництва конкурентоздатної продукції цивільного призначення на оборонних підприємствах;

- підтримка банків, які забезпечують довгострокове кредитування підприємств, що підлягають конверсії;

- надання оборонним підприємствам права на прискорену амортизацію основних фондів;

- пільгове оподаткування оборонних підприємств, що здійснюють експорт високих технологій та продукції, виготовленій на їх основі.

Враховуючи можливості механізму залучання позабюджетних джерел для фінансування структурної перебудови оборонного комплексу, планується особливу увагу приділити фондовому ринку цінних паперів , реалізація яких дасть можливість отримувати кошти з таких джерел:

• продаж за інвестиційним курсом акцій підприємств, що приватизуються;
• передача пакетів акцій у довірче (трастове) управління під інвестиції довірчого керуючого;
• розміщення вторинних емісій акцій оборонними акціонерними співтовариствами;
• продаж надлишків державного майна;
• продаж надлишків землі;
• прямі виробничі інвестиції за комерційними проектами на конкурсній основі.

Залучення коштів зазначених позабюджетних джерел потребує цільового формування та розвитку спеціально-орієнтованої ринкової інфраструктури, що повинна стати невід’ємною частиною реструктуризації оборонної промисловості.

Як планують російські фахівці, внаслідок реалізації Програми реструктуризації оборонного комплексу можуть бути досягнуті наступні позитивні результати :

Концентрація оборонно-промислового потенціалу за умов обмеженої кількості інтегрованих структур підвищить ступінь керованості та фінансово-економічної стійкості, а також дасть можливість замовнику мати справу з одним виконавцем, який забезпечує “здачу об’єкта під ключ”.

Скорочення кількості науково-дослідних інститутів, конструкторських бюро та промислових підприємств, що виконують державне оборонне замовлення, дасть змогу виключити дублювання робіт як у науковій тематиці, так і у сфері виробництва. Існуюча практика дублювання робіт не є конкуренцією і не сприяє зниженню державних витрат. А отже, концентрація державного оборонного замовлення змінить структуру товарного виробництва і в 1,2-1,5 раза збільшить прибуток за рахунок зниження невиробничих витрат, а також витрат на компенсацію збитковості виробництва продукції цивільного призначення.

Реструктуризація оборонного комплексу вилучить із господарської діяльності неефективні виробництва та неефективні напрями наукових розробок, які розчиняться в інтегрованих структурах або самоліквідуються як банкрути. Інша справа – підприємства з високим рівнем науково-технічного та виробничого потенціалів. Вони не повинні ставати банкрутами та продаватися за безцінь.

Реструктуризація підприємств дасть змогу отримати кошти для інвестицій за рахунок реалізації надлишків виробничих потужностей, нерухомості та скорочення витрат на їх утримання. Орієнтовно обсяг цих коштів становитиме 250-300 млрд руб. у кожній підгалузі, а в цілому по оборонному комплексу – приблизно 2,0 трлн руб.

Розширення сфери використання технологій подвійного застосування, по-перше, зменшить військові витрати на створення запасу науково-технічних напрацювань і дасть можливість сконцентрувати зусилля на розробці суто воєнних технологій, а по-друге, відпаде необхідність проведення багатьох науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт у цивільній виробничій сфері за рахунок розширення випуску технологічного устаткування та створення нових матеріалів. Експертна оцінка економії – 30-35% витрат у цієї сфері.

Створення потужних інтегрованих структур дасть можливість успішно конкурувати з імпортерами багатьох видів продукції виробничо-технічного призначення на внутрішньому ринку (устаткування для паливно-енергетичного комплексу, цивільна авіація і т.ін.), що збільшить обсяги виробництва та створить додаткові робочі місця (за експертною оцінкою – 50-70 тис. місць у промисловості та до 20 тис. - у науці в цілому по оборонному комплексу).

Оптимізація структури та складу мобілізаційних потужностей скоротить витрати на їх утримання у 2-2,5 раза.

При реструктуризації підприємств та їх інтеграції у науково-промислові комплекси є всі підстави оцінювати інвестиційні ресурси від продажу пакетів акцій у довірче управління під інвестиції довірчого керуючого не менш як у 1000 млрд руб.

Загалом же, за попередніми підрахунками, можна очікувати зростання випуску товарної продукції підприємствами оборонної промисловості до 2000 р. на 12-14% порівняно з 1997 р. За умов, якщо Програму буде повністю виконано, відповідно збільшаться податкові платежі та внески до бюджетів усіх рівнів.

Виконання Програми реструктуризації оборонно-промислового комплексу РФ було заплановано почати з 1 липня 1998 р. Оцінка сучасного стану підприємств комплексу та фінансового стану країни загалом викликають великі сумніви щодо своєчасного виконання запланованого. Та все ж, враховуючи зусилля уряду РФ, його деякі практичні кроки, особливо щодо правового забезпечення виконання прийнятої Програми реструктуризації оборонного комплексу, можна сподіватися на певний успіх. В останні роки прийнято ряд законів, указів Президента та постанов Уряду РФ, спрямованих на наведення порядку в оборонній промисловості. Це, зокрема, закони “Про державне оборонне замовлення ” (27.12.1995 р.), “Про оборону ” (31.05.1996 р.); укази Президента РФ “Про удосконалення державного управління оборонною промисловістю” (08.05.1996 р.), “Про першочергові заходи щодо підтримки підприємств оборонного комплексу РФ” (08.05.1996 р.), “Про деякі заходи з удосконалення системи управління військово-технічним співробітництвом з іноземними державами ” (28.07.1997 р.), “Про порядок фінансування інвестиційних програм конверсії оборонної промисловості за рахунок засобів федерального бюджету ” (22.11.1997 р.), “Про реалізацію державної політики в галузі ракетно-космічної промисловості” (20.01.1998 р.); постанови уряду РФ “Про заходи з упорядкування державного врегулювання цін (тарифів)” (07.03.1995 р.), “Про заходи з розвитку лізингу у РФ на 1997–2000 роки ” (21.07.1997 р.), “Про удосконалення роботи з федеральними цільовими програмами” (28.08.1997 р.), “Про порядок фінансування інвестиційних програм конверсії оборонної промисловості за рахунок засобів федерального бюджету та умови їх конкурсного відбору ” (02.02.1998 р.), “Про затвердження положення про ліцензування діяльності з розробки, виробництва та утилізації озброєння, військової техніки та боєприпасів” ( 27.03.1998 р.) та інші.

Один з останніх - Закон РФ від 13 квітня 1998 р. “Про конверсію оборонної промисловості в РФ” [13]. Цим документом встановлено правові основи та принципи державної політики у сфері проведення конверсії оборонної промисловості Росії, визначено права та обв’язки органів державної влади РФ у сфері державного регулювання та державної підтримки конверсії оборонної промисловості. На відміну від раніше прийнятого (1992 р.) закону з аналогічною назвою [14], у цьому законі чіткіше конкретизовано основні поняття, що характеризують конверсію, подаються основи правого регулювання конверсії, окреслено цілі та основні принципи її проведення, вказується, що стало основою для проведення конверсії.

У названому Законі більш зрозуміло і чітко йдеться про права та обов’язки державних органів влади в питаннях планування та виконання заходів конверсії, про порядок їхньої взаємодії з підприємствами, що підлягають конверсії. Введено в Закон спеціальні статті - “Фонди конверсії ” та “Особливості реорганізації та приватизації організацій, що підлягають конверсії”, у яких детальніше розкриваються механізми фінансування заходів, що плануються. В окремій главі надано гарантії соціального захисту робітників організацій, що підлягають конверсії, компенсації та пільги організаціям. Порівняно з попереднім цей Закон дає більш широкий і деталізований перелік пільг. Таким чином, прийнятий Закон є досконалішим та наближенішим до реалій сьогодення. Залишається лише сподіватися на виконання його у більшому обсязі, ніж попередній. У скрутних умовах кризового стану оборонної промисловості та усієї промисловості Росії виконати його буде дуже важко.

Федеральною програмою “Національна технологічна база ”, на якомога швидшому прийнятті якої наполягає промислове лобі Державної думи РФ, передбачається створення умов для розробки та виробництва озброєння і техніки (особливо стратегічного призначення) для Збройних сил Росії власними силами. Ставиться завдання подолати залежність від інших країн, самостійно в подальшому завойовувати зовнішні ринки зброї. Але розробка нових перспективних технологій та зразків зброї і техніки стримується фінансовою кризою в оборонній промисловості [34]. Тому зміни, що відбулися у світі та Росії, обумовили необхідність зміщення акцентів у військово-технічній політиці РФ. Життя показало, що жодна з країн колишнього СРСР або немає закінченого циклу розробки та виробництва більшої кількості зразків озброєння і військової техніки, або не має для цього коштів. Тому керівництвом оборонного комплексу РФ та військовими ведеться пошук шляхів відновлення інтеграції оборонно-промислових комплексів країн пострадянського простору. При цьому передбачається:

• відчутно підвищити рівень і технічну забезпеченість Збройних сил РФ за рахунок оптимізації номенклатури озброєння і військової техніки;
• посилити стандартизацію, уніфікацію, модернізацію озброєння, а також забезпечити пріоритетне фінансування створення перспективних зразків зброї і техніки для оснащення ними Збройних сил РФ після 2000 р., а також для завоювання ринків "третіх країн";
• нарощувати використання конверсійних проектів з утилізації озброєння;
• нарощувати та розширювати військово-технічне співробітництво із зарубіжними країнами, що відповідало б інтересам національної безпеки Російської Федерації.

3. Мета, завдання та система військово-технічного

співробітництва Російської Федерації

Діяльність Росії у сфері військово-технічного співробітництва з іноземними державами визначається її життєво важливими інтересами в економічній та політичній сферах. Саме співробітництво розглядається як унікальний інструмент забезпечення національної безпеки в геополітичній ситуації, що склалася. Якщо говорити про головну мету військово-технічного співробітництва РФ із зарубіжними країнами, то вона, за загальними рисами, майже не відрізняється від аналогічних цілей України.

Роль експорту озброєння та військової техніки для російської економіки характеризується ще й тим, що експорт продукції військового призначення, починаючи з 1994 р., дорівнює майже половині всього обсягу машинобудівного експорту. Реалізація перспективних програм і контрактів по лінії військово-технічного співробітництва дає можливість у період до 2000 р. забезпечити роботою 1,2-1,4 млн чоловік у російському оборонному комплексі. Більше того, без експортних поставок просто неможливо зберегти багато виробництв та забезпечити технологічну спадкоємність в інтересах перспективної системи озброєння Військово-повітряних сил Російської Федерації. Так, наприклад, у 1996 р. по лінії “Росвооружения” виробництво озброєння і техніки було завантажене замовленнями більш ніж на 70%. Зрозуміло, що при такому співвідношенні поставок для своїх Збройних сил та інозамовників промислову політику у військово-технічній галузі об’єктивно визначатиме орган державної влади, що відповідає за військово-технічне співробітництво, а за його відсутності - кон'юнктура світового ринку.

Головний критерій військово-технічного співробітництва РФ із зарубіжними країнами визначається необхідністю і характером російського військового будівництва, а також необхідністю збереження експортного потенціалу вітчизняних оборонних галузей промисловості [10].

До основних політичних завдань належать: зміцнення безпеки Росії, боротьба за припинення гонки озброєнь та його скорочення, урегулювання регіональних конфліктів.

До торговельно-економічних - збереження присутності російського озброєння на ринках зброї та отримання валютних коштів для державних потреб, у тому числі фінансування процесів конверсії військового виробництва.

Для координації дій міністерств, які беруть участь в ухвалі рішень, важливим є забезпечення принципу відповідності зовнішньоекономічних завдань Росії економічним та валютно-фінансовим інтересам країни, інтересам оборонних галузей промисловості і, нарешті, господарським інтересам об’єднань, організацій і підприємств, які виконують роботи і послуги військово-технічного характеру.

На думку фахівців військово-технічного співробітництва Росії, головними завданнями щодо відновлення провідного становища у світовій торгівлі зброєю слід вважати:

·встановлення та регламентацію військово-технічного співробітництва з країнами СНД;

·вироблення нових принципів військово-технічних зв'язків з країнами Східної Європи;

·відновлення традиційних ринків збуту зброї;

·збереження експортного потенціалу оборонних галузей промисловості;

·просування російської зброї та військових технологій на нові ринки з метою отримання валютних надходжень.

При обговоренні взаємодії структур різних форм власності в торгівлі зброєю урядові органи віддають перевагу установам військово-технічного співробітництва. Це обумовлюється специфікою та логікою військово-технічного співробітництва, яке виявляється в тому, що держава як замовник, виробник та експортер озброєння і техніки пропонує та гарантує в міжурядових угодах виконання комплексу робіт і послуг, а саме: поставку зброї, обслуговування її, забезпечення запасними частинами, проведення ремонтів, навчання національних кадрів тощо. Усе це надає перевагу експортеру в конкурентній боротьбі на світовому ринку зброї.

Представники комерційної або підприємницької діяльності у більшості випадків можуть здійснювати одноразові поставки невеликих партій озброєння і техніки, не забезпечуючи їх післяпродажне обслуговування.

Конкретні організаційні форми військово-технічного співробітництва РФ із зарубіжними країнами визначаються багатьма факторами, в тому числі і змістом укладених угод. Такі угоди бувають не тільки двосторонніми (між РФ та державою - суб’єктом військово-технічного співробітництва), а й багатосторонніми (наприклад, у масштабі СНД).

Система військово-технічного співробітництва Російської Федерації з іноземними державами являє собою цілеспрямовану, впорядковану спільність федеральних органів державної влади, експортерів продукції та послуг військового призначення, а також процедур прийняття та реалізації рішень у цій сфері ВТС [31]. Саме процедури прийняття та реалізації рішень, що встановлюються законодавством та нормативними правовими актами Російської Федерації, мають більш важливе, якщо порівнювати зі складом елементів системи (органи держвлади, експортери) значення для оптимізації структури системи військово-технічного співробітництва та організації її ефективного функціонування [32].

В еволюції системи військово-технічного співробітництва чотирьох останніх років (1994-1998) можна визначити три етапи.

Перший етап: грудень 1994 р. - жовтень 1996 р.

Створення системи військово-технічного співробітництва на даному етапі еволюції здійснювалось на основі наступних принципів:

- найбільш важливі рішення приймаються Президентом Російської Федерації, що повною мірою відповідає висновку про роль військово-технічного співробітництва у системі забезпечення національної безпеки;

- в системі військово-технічного співробітництва має бути державний орган, що безпосередньо відповідає за стан справ у цій сфері діяльності, а також координує роботу учасників співробітництва;

- суб’єкти співробітництва підвідомчі органу державної влади, що відповідає за координацію діяльності у сфері військово-технічного співробітництва;

- час реагування системи співробітництва на питання, що виникли, в тому числі й на невідкладні прохання зарубіжних партнерів, має бути мінімальним;

- система співробітництва повинна мати певну свободу у вирішенні процедурних питань, щоб адекватно реагувати на різні завдання;

- система забезпечує мінімізацію витрат бюджетних коштів на одиницю грошових надходжень від військово-технічного співробітництва;

- оптимальне поєднання ефективного державного контролю з господарською самостійністю та підприємницькою ініціативою суб’єктів співробітництва;

- зведення до необхідного мінімуму кількості державних посередників - спеціальних експортерів.

Створена у цей період система мала три рівні прийняття рішень - Президента Російської Федерації, уряду та повноважних федеральних органів виконавчої влади, серед яких найважливіше місце займав Державний комітет РФ з військово-технічної політики Росії. За такої побудови системи простежується чітка управлінська вертикаль - від Президента до суб’єкта військово-технічного співробітництва. Підпорядкованість Державного комітету РФ з військово-технічної політики Росії Президентові надавала Держкомітету особливий статус, що дозволяв йому успішно здійснювати координацію діяльності учасників співробітництва, а також контролювати роботу суб’єктів співробітництва. Єдиним державним посередником була державна компанія “Росвооружение”, що давало можливість уникнути конкуренції російських суб’єктів співробітництва на зовнішніх ринках та зосередити необхідні ресурси на просування озброєнь і техніки на експорт. По мірі формування в країні великих військово-промислових корпорацій та фінансово-промислових груп планувалось і здійснювалося надання цим юридичним особам права зовнішньоторговельної діяльності стосовно продукції військового призначення.

Система військово-технічного співробітництва забезпечила стабільне зростання обсягу експорту продукції та послуг військового призначення з 1,71 млрд дол. США у 1994 р. до 3,07 млрд дол. у 1995 р. та 3,56 млрд дол. у 1996 р. Тобто експорт російської зброї за два роки зріс більш ніж удвоє. При цьому обсяги валютних надходжень у 1996 р. становили 2,12 млрд дол. Зростала кількість контрактів. Варто при цьому підкреслити, що обсяг експорту зростав за дуже несприятливих умов: обвальне (більш ніж у 10 разів порівняно з 1991 р.) скорочення державного оборонного замовлення; різке звуження світового ринку зброї з 45-50 млрд дол. на початку 90-х років до 23-27 млрд дол. у 1995 р.; загострення конкурентної боротьби між основними експортерами озброєння і військової техніки. За оцінками зарубіжних експертів, Росія у 1994-1996 рр. зарекомендувала себе як держава, що реалізовує на світовому ринку зброї стратегію агресивного зростання. У несприятливих умовах, що склалися на світовому ринку зброї та усередині самої держави, Росія зуміла досягти добрих результатів у реальному секторі економіки виключно завдяки організації ефективного функціонування системи військово-технічного співробітництва.

Другий етап: 1996 р. - серпень 1997 р. У листопаді 1996 р. Державний комітет військово-технічної промисловості Росії увійшов до складу Міністерства зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі РФ. Цьому міністерству було передано і функції Держкомітету. На перший погляд, така реорганізація, проведена під гаслом вдосконалення системи федеральних органів виконавчої влади, не повинна була негативно вплинути на функціонування системи військово-технічного співробітництва, оскільки процедури прийняття та реалізації рішень залишились незмінними. Основним документом регламентації правових відносин у сфері військово-технічного співробітництва і надалі залишався Указ Президента Російської Федерації від 5 жовтня 1995 р. № 1008.

Однак настав момент, коли статус Держкомітету військово-технічної промисловості Росії та його підзвітність Президентові РФ втратили колишню силу, і це одразу ж позначилось на якості координації діяльності міністерств та відомств - учасників військово-технічного співробітництва. Практично цю роботу було дезорганізована.

Третій етап: з серпня 1997 р. по теперішній час. Початок цього етапу пов’язаний з виходом Указу Президента Російської Федерації від 20 серпня 1997 р. № 907 “Про заходи щодо посилення державного контролю зовнішньоекономічної діяльності у сфері військово-технічного співробітництва Російської Федерації з іноземними державами”, яким практично введено принципово нову систему військово-технічного співробітництва. Крок, будемо вважати, досить революційний.

Лейтмотивом введення нової системи стало декларування необхідності посилити контроль з боку державних органів за діяльністю суб’єктів військово-технічного співробітництва. Насправді ж механізм контролю та персональної відповідальності, що діяв три роки і довів свою ефективність, був розмитий переадресуванням цих завдань радницьким структурам (комісії спостерігачів, Координаційна міжвідомча рада), що у новій системі військово-технічного співробітництва здійснюють безпосередній контроль за діяльністю державних посередників, виробляють пропозиції щодо структури, штатного розкладу, кошторису запланованих витрат, комісійних винагород за зроблене тощо. Отже, єдиного органу державної влади, що несе пряму відповідальність за стан справ у сфері військово-технічного співробітництва, не було, внаслідок чого надто послабився державний контроль за діяльністю федеральних унітарних підприємств - державних посередників, а це аж ніяк не припустимо у такій делікатній сфері діяльності. Крім того, створення замість одного трьох державних посередників (держкомпанія “Росвооружениє”, виробничі об’єднання “Промэкспорт”, “Росийские технологии”), тобто практично повернення на початок 1993 р. приведе до виникнення конкуренції між ними на зовнішніх ринках, а отже, до фінансових втрат для підприємств оборонно-промислового комплексу та країни в цілому.

У новій системі військово-технічного співробітництва збільшуються строки проходження документів, що негативно позначається на задоволенні прохань та заявок іноземних партнерів, особливо несприятливо впливає на експорт запасних частин до раніш поставлених зразків російських озброєнь і техніки, робить практично неможливим надання негайної військової допомоги. Якщо до серпня 1997 р. реагуванню на звернення іноземного замовника щодо поставки запасних частин, комплектуючих виробів та допоміжного майна відводилось 3-6 місяців, то тепер ця процедура займатиме 6 місяців - рік. Що ж стосується прийняття рішень про експорт кінцевих виробів озброєння і техніки, то тут період збільшується ще відчутніше - від 8-12 до 12-18 місяців. Регрес проглядається дуже чітко, хоч, зрештою, і попередня система була далеко не ідеальною. Для порівняння: аналогічному показникові часу реагування системи експорту озброєнь і техніки США, що заснована на національних законах про контроль за експортом (1976 р.) та про повноваження Міністерства оборони США (1984 р.), відводиться інтервал від 5 годин до 1,5 місяця. При цьому зазначимо, що американська система експорту зброї принципово не змінюється, а лише еволюційно вдосконалюється з 1976 р., тобто діє вже понад 20 років [27].

Таким чином, підсумовуючи аналіз еволюційного розвитку системи військово-технічного співробітництва РФ можна зазначити, що зміни в системі, які відбулися наприкінці 1997 р., значно зменшили ефективність роботи самої системи, а головними її недоліками можна вважати:

- розмитість відповідальності;

- бюрократизацію вертикалі управління;

- збільшення часу реагування системи на заявки іноземних партнерів у 1,5-2 рази;

- втрату частини напрацьованих потенційних контрактів, які розроблялися попереднім керівництвом;

- проблему формування нової команди;

- дезорганізацію провідних концернів.

4. Стан і перспективи військово-технічного співробітництва

України та Російської Федерації

Сьогодні, на перший погляд, існують значні перспективи для взаємодії оборонних комплексів України та РФ, що мають на озброєнні однотипну військову техніку "радянської розробки", єдину систему обслуговування, забезпечення запасними частинами, кооперації в процесі розробки та виробництва озброєння. Однак практика свідчить, що ситуація не така вже й сприятлива.

Природне бажання двох найбільших власників оборонного-промислового комплексу колишнього СРСР – Російської Федерації та України реалізовувати його з максимальною вигодою, виходячи передусім із забезпечення власних національних інтересів, призвело до виникнення суперництва між ними на світовому ринку озброєнь, сектор яких для більшості зразків колишньої радянської зброї та її аналогів значно звузився. Україна стає дедалі примітнішим конкурентом Росії. Прагнучи знайти нових партнерів, Київ намагається утвердитися в країнах, які вважаються "стійкою клієнтурою" Москви.

Однією з найбільш спірних є проблема продажу Російською Федерацією та Україною, як самостійними експортерами, надлишків зброї радянського виробництва та надання послуг військово-технічного характеру "третім країнам".

На ринках зброї, за заявою першого заступника директора компанії "Росвооружение" М.Тимкіна, Росія ставиться до інших країн СНД так само, як і до своїх західних партнерів. Вона може припинити постачання власних комплектуючих до озброєння та військової техніки, якщо дії цих країн на ринках зброї суперечать її політичним і економічним інтересам. Адже, за словами М.Тимкіна, вони продають ту ж саму зброю, що і Росія, тільки вдвоє-втроє дешевше.

Особливо упереджено Росія ставиться до успіхів українських експортерів зброї. Вкрай негативно сприймається угода Києва з Пакистаном щодо поставки 320 танків Т-80УД українського виробництва. Цей контракт, на думку багатьох експертів, став справжнім проривом України на світовий ринок озброєння. Він дав українській казні близько 650 млн дол. США. Про подібні контракти російські танкобудівники можуть лише мріяти. За останні роки РФ уклала всього дві великі угоди на поставку Т-80У (41 танк продано Кіпрові, 33 - Південній Кореї) на загальну суму 200 млн дол. США.

Спроби Москви перешкодити українсько-пакистанському контракту (на урядовому рівні було вирішено відмовити харків’янам у поставках артилерійських систем та електроніки) не принесли росіянам очікуваних наслідків. Контракт з Пакистаном реалізовується за графіком. Але у відповідь Київ відмовився від закупок російських прицільних комплексів "Агат" та "Буран", стабілізаторів, електронних систем, акумуляторів та іншого устаткування. Сьогодні в силі залишається лише одна угода - про поставки гармат. Однак і її згодом, мабуть, доведеться розірвати (в Україні розроблено власну 125-міліметрову гармату КБА-3). Крім того розглядається пропозиція щодо придбання французької артилерійської системи, яка відповідає стандартам НАТО. Останній варіант може бути найбільш привабливим через те, що Україна бере участь у тендері на поставку танків до Туреччини. Саме такий варіант модернізованого під натівські стандарти танка Т-84, оснащеного французьким тепловізором, системою керування вогнем та макетом натівської 120-міліметрової гармати, демонструвався на виставці Eurosattery-98 в Бурже.

Активна участь України в турецькому тендері та участь її в міжнародному салоні зробили розрив між українськими та російськими танкобудівниками кінцевим [11]. І якщо спроби зірвати угоду Києва з Ісламабадом виявилися марними, то зараз спостерігаються активні намагання перешкодити успіхові харків’ян у турецькому тендері. Один з московських науково-дослідних інститутів, який нещодавно отримав дві ліцензії на динамічний захист, вимагає у Харківського заводу ім. Малишева 55 млн дол. США за використання цього захисту, що може значно збільшити вартість українського танка.

Однак протистояння України і Російської Федерації на світовому ринку озброєнь не обмежується тільки "танковими війнами". На думку багатьох російських експертів, діяльність компанії "Укрспецекспорт", створеної на зразок "Росвооружения", становить серйозну проблему для російського оборонно-промислового комплексу. Активна діяльність українських продавців зброї сприймається російською стороною як відверто агресивні дії, спрямовані саме проти російських експортерів. Так, пропозиції "Укрспецекспорту" через ізраїльську фірму "LR Авіейшн текнолоджиз LTD" щодо лізингу партії Су-27 для Еквадору наприкінці 1997 р. розцінюються не інакше, як зрив угоди на продаж цій країні 14 літаків МіГ-29 та Су-27 зі складу Військово-повітряних сил РФ.

В аналітичній записці, підготовленій парламентськими експертами російської Держдуми, говориться, що Еквадор, переорієнтувавшись на Україну, відмовився від російських комплексів протиповітряної оборони та уклав угоду з Україною на поставку аналогічних комплексів "Оса АК" на суму 64 млн дол. Саме спілкуванням з українськими партнерами пояснюється припиненням проробки питання щодо додаткових поставок Еквадору гелікоптерів Мі-17 та Мі-35 на суму 50 млн дол. США [12].

Як уже зазначалося, новим стратегічним напрямом для завоювання Російською Федерацією нових ринків зброї є Латинська Америка. У розповсюдженій представниками "Росвооружения" на міжнародній виставці озброєння та військової техніки в Латинській Америці LAD-97 (квітень 1997 р.) брошурі "Експорт російської зброї" дається необ’єктивна оцінка політики України стосовно торгівлі озброєнням та військовою технікою, дискредитується наша держава як надійний партнер.

Західні експерти висловлюють думку про те, що через неузгодженість дій та надмірну амбіційність невиправданих втрат зазнають обидві сторони.

Ще важче йдуть справи з налагодженням нових відносин між оборонно-промисловим комплексом двох країн, організацією військово-технічного співробітництва між ними. Україна і Росія зайняті пошуком оптимізації власних оборонних комплексів та підвищенням їх експортних потенціалів. Однією з центральних проблем для обох країн є визначення критичних для обороноздатності озброєнь і технологій, які мають бути забезпечені замкненими циклами виробництва. Різне геостратегічне розташування України та РФ, суттєва різниця в доктринах не можуть не відбиватися на пріоритетах оборонно-промислових комплексів.

Слід констатувати, що на сьогодні тільки незначна частина науково-технічного і виробничого потенціалів оборонно-промислових комплексів України та Російської Федерації задіяна в проведенні різноманітних спільних пошукових, науково-дослідних, проектних, дослідно-конструкторських робіт, які стосуються розробки та виробництва нових зразків озброєння та військової техніки або їхньої модернізації. Тісні коопераційні зв’язки з підприємствами Російської Федерації підтримують державне конструкторське бюро "Південне" ім. М.Янгеля, виробниче об’єднання "Південний машинобудівний завод", авіаційний науково-технічний комплекс ім. О.Антонова, запорізький авіаремонтний комплекс "Прогрес" - "Мотор-Січ", київський науково-дослідний інститут "Квант", миколаївське науково-виробниче об’єднання "Машпроект", Київський завод інженерних машин, науково-виробниче об’єднання "Хартрон", Харківський завод ім. Малишева та ін. Коопераційні зв’язки в основному збереглися в таких галузях оборонної промисловості, як ракетно-космічна, авіабудування, суднобудування, радіотехнічна, електронна, бронетанкова, ракетно-артилерійська та ін.

Міжнародні контракти "Морський старт" (Sea Launch) і "Глобал стар" (Global Star) передбачають тісну співпрацю України, Росії та інших країн в ракетно-космічній галузі.

Основою міжнародного проекту "Морський старт" є ракета-носій "Зеніт", розроблена конструкторським бюро "Південне" і виготовлена на виробничому об’єднанні "Південмаш" у кооперації з підприємствами Росії. Зокрема, з боку РФ в розробці цієї ракети-носія брали активну участь науково-виробниче об’єднання "Энергия", конструкторське бюро транспортного машинобудування та ін.

Ракету-носія "Зеніт" покладено в основу реалізації і міжнародного проекту "Глобал стар". Запуск ракети здійснюватиметься російськими військово-космічними силами, які, як відомо, орендують полігон "Байконур" в Казахстані.

Активно використовується для запуску супутників Міністерства оборони Російської Федерації ракета-носій "Циклон", яку теж розроблено конструкторським бюро "Південне" спільно з академічними і науково-дослідними інститутами Росії.

В кооперуванні з Росією розроблено також конверсійний проект, яким для запуску космічних апаратів різного призначення передбачається використання ракетного комплексу військового призначення СС-18 розробки конструкторського бюро "Південне". Він підлягає зняттю з озброєння Збройних сил Російської Федерації згідно з Договором про скорочення наступальних озброєнь (СНО-2). В реалізації цього конверсійного проекту беруть участь науково-дослідні інститути, конструкторські бюро, промислові підприємства України і Росії. До цього проекту особливу увагу проявляють фірми США, які спеціалізуються на створенні систем супутникового космічного зв’язку.

Росія зацікавлена у використанні українського науково-технічного і виробничого потенціалів для створення нового покоління космічних апаратів, у тому числі мікросупутників цивільного і військового призначення, а також у проведенні модернізації існуючих і створенні нових транспортно-космічних систем.

Українські фахівці надають допомогу Російській Федерації в гарантійному нагляді за станом бойової ракетної техніки спільного виробництва, яка знаходиться на озброєнні російських Збройних сил.

Росія зацікавлена у використанні потужної та багатопрофільної ракетно-космічної експериментальної бази України для проведення всіх видів випробувань ракетно-космічної техніки. Україна, зі свого боку, прагне зберегти існування цієї бази для надання відповідних послуг.

Досить тісні зв’язки між Україною і Російською Федерацією встановилися в авіабудуванні. Авіаційна промисловість України отримує з Російської Федерації близько 70% готових виробів та 95% матеріалів і сировини.

Основне виробництво українського літака Ан-70 планується розмістити в Росії, при цьому з російських заводів Україна отримуватиме 80% комплектуючих, зокрема 75% електроніки та 38% матеріалів для виробництва авіадвигуна акціонерним товариством "Мотор-Січ". Фінансування виробництва літака передбачено Державною програмою озброєння Збройних сил Російської Федерації.

За розрахунками фахівців, для завершення програми щодо створення літака Ан-70 і запуску його в серійне виробництво потрібно 150-200 млн. дол. США. Україна планує отримати такі кошти від Російської Федерації за рахунок виконання замовлення на поставку їй 40 літаків.

Тісні коопераційні зв’язки з Росією передбачає і реалізація перспективного проекту літака Ан-140, який має замінити застарілі літаки Ан-24, Ан-26 і Як-40. Потреба в літаках такого класу оцінюється на світовому ринку на найближчі роки в 1500 одиниць, а на 10-15-річну перспективу - в 5000 одиниць. Між іншим, завдяки залученню Росії до створення літака Ан-140 Україна виграла міжнародний тендер на виробництво його в Ірані.

В результаті співробітництва акціонерного товариства "Мотор-Січ" і заводу ім. Климова (Росія) було створено для літака Ан-140 авіадвигун Т83-117 ВНА-СБ2. Основою розробки його став двигун Т83-117, який використовується на гелікоптерах Мі-8МТ, Мі-14, Мі-17, Мі-24, Ка-27, Ка-29, Ка-32, а також на сучасних бойових гелікоптерах Мі-28 і Ка-50. Росія володіє значним парком цих машин, і капітальний та поточний ремонти двигунів можна буде проводити в АТ “Мотор-Січ”, де є добре оснащена ремонтна база.

Для прискорення власного виробництва гелікоптерів Україна визнала за доцільне залучити російську фірму "Камов". Підписано українсько-російську угоду про створення українського гелікоптера К-228 (російський аналог К-226). Більшість комплектуючих до нього виготовлятимуть українські заводи, в тому числі - двигун і авіоніку, які є визначальними серед основних комплектуючих.

Україна надає послуги Росії у використанні об’єктів військового призначення. Зокрема, Росія проводить льотні випробування нових корабельних літаків і підготовку льотчиків ВМС в українському державному авіаційному науково-дослідному центрі "НИТКА". За це вона взяла на себе значну частину витрат по збереженню і підтримці науково-дослідного центу в робочому стані. Крім того, в 1997 р. вона поставила Україні на 600 тис. дол. США запасних частин і технічної документації на літаки Су-27 і МіГ-25. Завдяки цьому ВМС України підвищили боєздатність цих літаків з 6 до 24%.

Враховуючи те, що провідні науково-дослідні інститути та конструкторські бюро суднобудування зосереджені в Росії, а потужна виробнича база - в Україні, російська сторона пропонує свої послуги щодо спільної розробки, виробництва та поставок кораблів і катерів для замовників за межами СНД. Це може бути виробництво прикордонних сторожових кораблів та катерів типу "Дозор", "Скіф", "Дельфін", "Катран". Є пропозиції західних фірм щодо комплектації цих кораблів двигунами (Німеччина), озброєнням (Франція), а також проведення маркетингових досліджень і реклами (Німеччина). Перспективними для продажу кораблів цього типу вважаються ринки Близького Сходу та Південно-Східної Азії.

У свою чергу, Росія зацікавлена в корабельних газових турбінах, які виготовляються виробничим об’єднанням "Зоря" (м. Миколаїв), корабельному устаткуванні, комплектуючих до систем управління зброєю морського базування та у використанні потужної ремонтної суднобудівної бази України. Практичну значимість для Росії мають також здавальні бази для доводки кораблів, спеціальні плавтехбази для демонтажу атомних підводних човнів тощо.

Збереження коопераційних зв’язків з країнами СНД є одним з основних завдань структурної перебудови суднобудівної промисловості Росії. Цю вимогу відображено і в державній програмі "Відродження російського флоту".

Широку кооперацію підприємств України і Росії налагоджено в радіотехнічній та електронній галузях . Ще недавно 250 російських підприємств електронної та радіотехнічної промисловості, засобів зв’язку отримували з підприємств України близько 1500 назв комплектуючих виробів. Методом кооперування вироблялася така продукція, як системи управління, навігації, розвідки тощо.

Суттєво зацікавлена Росія і поставками з України комплектуючих до засобів зв’язку, автоматизації, радіоелектроніки, радіолокаційних станцій протиповітряної оборони, які використовуються при виробництві космічних систем, зенітно-ракетної техніки протиповітряної оборони, засобів автоматичних систем управління.

У зв’язку з великими обсягами та номенклатурою поставок підприємства оборонної промисловості Росії прагнуть зберегти коопераційні зв’язки з підприємствами України на довгостроковій основі та створити спільні виробництва різних структур і форм власності. Згідно з розробленим в Росії тимчасовим положенням про порядок використання електрорадіовиробів для озброєння і військової техніки, які виготовляються на підприємствах СНД, прийнято за доцільне не розривати зв’язків з підприємствами, що є головними виробниками і власниками основного комплекту конструкторської документації щодо підтримки працездатності устаткування систем попередження про ракетний напад, контролю космічного простору, протиракетної оборони. З метою забезпечення реалізації робіт у цьому напрямі створено міждержавну акціонерну корпорацію "Вымпел" (Росія, Україна, Білорусь), яка об’єднала науково-технічну і виробничу бази тієї частки оборонного комплексу, що займалася розробкою та створенням систем протиракетної оборони і засобів попередження про ракетний напад. Із 9 станцій наземної системи попередження про ракетний напад дві розташовані в Україні і обслуговують західний та південно-західний напрямки. Росія зацікавлена в подальшому функціонуванні систем та у відновленні роботи цих станцій.

На сьогодні зенітно-ракетні комплекси С-300 ПУ, які значно перевершують за своїми тактико-технічними характеристиками американський "Петріот" аналогічного призначення, становлять частину продукції російського експорту. І хоч розроблювач та головний виробник знаходяться в Росії, участь України у виробництві цього комплексу досить значна: вітчизняна промисловість виробляє як окремі складові ракети, так і частину наземного устаткування, в тому числі центральний обчислювальний комплекс та зарядно-пускову машину.

Однак стан справ у військово-економічному та військово-технічному співробітництві ще не відповідає потенційним можливостям двох країн. Так, незважаючи на наявність великої кількості різноманітних нормативно-правових документів, до цього часу не досягнуто тісної кооперації в питаннях розробки, виробництва та поставок озброєння та військової техніки.

Основними нормативними документами з організації військово-технічного співробітництва є:

• угода між урядом України та урядом РФ про військово-технічне співробітництво;
• угода між урядом України та урядом РФ про принципи співробітництва у галузі виробництва та поставок авіаційної техніки;
• угода між урядом України та урядом РФ з питань виробництва та науково-технічної кооперації підприємств оборонної галузі промисловості;
• угода між урядом України та урядом РФ про порядок взаємних поставок озброєнь та військової техніки, комплектуючих виробів та запасних частин, організації ремонту та надання послуг військового призначення;
• угода між урядом України та урядом РФ про співробітництво у галузі створення та експлуатації ракетних комплексів та ракетної техніки;
• затвердження переліку взаємних поставок спецприладів та послуг, які, відповідно до угод, періодично узгоджуються та уточнюються.

Україна є тринадцятою державою у світі, з якою Росія уклала наприкінці листопада 1995 р. великомасштабні договори про співробітництво у військовій галузі. Під час зустрічі міністрів оброни України та Росії (Сочі, 24-28.11.1995 р.) було підписано понад 20 документів, серед яких важливе місце займають питання ефективнішого використання можливостей військово-промислових комплексів України та РФ, купівлі українських ракет (СС-19 - 32 од., морського базування – 300 од., стратегічних бомбардувальників ТУ-160 - 19 літаків та ТУ-95М - 25 літаків), співробітництва у галузі військового комплексу, добудови кораблів та будівництва нових на українських верфях.

У 1994 р. чинним залишалося близько 400 угод на поставку до Росії спецтехніки, однак вони були виконані лише на 20%. Основні причини – відсутність фінансових коштів, сировини, матеріалів і комплектуючих у підприємств, а також припинення виробництва комплектуючих за межами України.

Підписана в 1995 р. угода між колишнім Мінмашпромом України і Держкомоборони Російської Федерації щодо забезпечення матеріально-технічними ресурсами виробництва продукції для державних потреб і цільових програм передбачала також створення фінансово-промислової групи “Міжнародні авіаційні двигуни”. До її складу повинні були увійти близько 50-и підприємств Росії та України. Обидві сторони підтвердили наміри про спільну роботу щодо створення літаків Ан-70, Ту-334, Ан-72 і Ан-74. Передбачалося включити ці роботи до державного оборонного замовлення і тим самим забезпечити роботою 300 заводів України та 500 підприємств Російської Федерації. Крім того, було узгоджено виробництво в Україні та поставки в Росію деяких комплектуючих до бронетехніки; запчастин, ремонтних комплектів і автошин автомобільної техніки загальновійськового призначення; засобів зв’язку і розвідки; деяких елементів авіаційного, радіотехнічного озброєння та ін.

У 1996 р. понад 262 підприємства українського оборонно-промислового комплексу мали зв’язки з Росією. До Російської Федерації поставки матеріалів і комплектуючих здійснювали 244 підприємства, а 69 - одержували їх з Російської Федерації. Номенклатура українських поставок складала 7228 найменувань, а поставки з Російської Федерації - 8163 найменування.

Найбільш залежні від Російської Федерації підприємства електронної, електротехнічної та деяких інших галузей. Ця залежність зумовлена відсутністю в Україні таких кольорових металів, як олово, нікель, мідь. До підприємств, що значною мірою (майже 80%) залежать від Російської Федерації, слід віднести практично всі суднобудівні заводи.

У 1994 р. підприємствами оборонного комплексу України було виготовлено для Російської Федерації продукції військового призначення понад 70% загального обсягу її експортного виробництва. Для порівняння: для Казахстану, Білорусі та інших країн СНД поставки продукції військового призначення складали загалом усього 1,5%. В першій половині 1997 р. до Російської Федерації було відправлено продукції військового призначення майже 90% загального обсягу її експортного виробництва.

Однак в цілому співробітництво України та Російської Федерації у військово-технічній сфері досить обмежене і стає дедалі проблематичнішим . Реальні досягнення його мізерні і не відповідають прийнятим рішенням. Перешкодою є цілий комплекс нерозв’язаних складних політичних, економічних та організаційних проблем. Передусім це стосується самого ставлення значної частини політичної еліти Російської Федерації до України як партнера. Неприйняття ідеї рівного і взаємовигідного партнерства простежується у висловлюваннях представників виконавчої та законодавчої влади, керівників ряду політичних партій і рухів. Незважаючи на неодноразові запевнення президентів обох країн, що відносини між Україною і Росією є пріоритетними, практика цих відносин засвідчує протилежне. Дії окремих лідерів із уряду, Держдуми та Ради Федерації не викликають оптимізму, підривають довіру в можливість рівноправного і взаємовигідного співробітництва.

При виробництві озброєння, військової техніки та іншої продукції військового призначення сьогодні не до кінця використовується потужний, глибоко та всебічно інтегрований у минулому військово-промисловий та науково-технічний потенціал держав. Взаємні поставки озброєння та військової техніки, комплектуючих виробів, іншої продукції військового призначення ведуться за світовими цінами зі стягненням суттєвого податку на додану вартість. В цілому це призводить до значного перевищення цін порівняно з тими, що встановлені у торгівлі з "третіми країнами".

В економічному аспекті слід виділити такі причини. По-перше, розрив коопераційних зв’язків поглибив незбалансованість виробництв оборонних галузей і значно ускладнив вирішення проблеми підтримки у боєздатному стані озброєння та військової техніки. По-друге , військово-технічне співробітництво, як найбільш чутлива сфера зовнішньоекономічної діяльності, вимагає кваліфікованих підходів, скоординованих дій, відпрацювання таких механізмів, які б гарантували економічну ефективність і водночас запобігали небажаним політичним і економічним наслідкам. По-третє , у стратегічному плані Росія взяла курс на забезпечення власного виробництва основних видів озброєння та військової техніки, а тому можливості військово-технічного співробітництва України у сфері розробки та виробництва продукції оборонного призначення з часом обмежуватимуться. Вже зараз чинним Законом Російської Федерації "Про поставки продукції для державних потреб" не допускається придбання чи виготовлення за державним контрактом продукції іноземного виробництва, за винятком тих випадків, коли виробництво аналогічних видів продукції в Російській Федерації неможливе або економічно недоцільне.

Чимало проблем, що стримували співробітництво України та Росії, були пов’язані з відсутністю широкомасштабного Договору про співробітництво. Зараз такий Договір підписано. Досягнуто домовленості про розвиток рівноправного і взаємовигідного співробітництва в економіці. Визнано за необхідність поетапно формувати і розвивати загальний економічний простір шляхом створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Передбачено поглиблення економічної інтеграції на основі взаємної вигоди, створення рівних можливостей і гарантій для господарських суб’єктів, сприяння формуванню та розвитку прямих економічних і торговельних зв’язків на всіх рівнях, спеціалізації і кооперації технічно пов’язаних виробництв, підприємств, об’єднань, корпорацій, банків, виробництв і споживачів продукції, а також сприяння збереженню та розвитку на взаємовигідній основі виробничої і науково-технічної кооперації між підприємствами при розробці та виробництві сучасної наукоємної продукції, включаючи продукцію для потреб оборони. Досягнуто домовленості щодо розвитку відносин України і Російської Федерації у сфері військового та військово-технічного співробітництва.

Подальша доля цього обнадійливого Договору значною мірою залежатиме від того, як і які механізми буде задіяно в реалізації його.

Укладення широкомасштабного договору з Україною відповідає й інтересам Російської Федерації. Зараз вона може самостійно виробляти лише 18% озброєння та військової техніки, решту - в кооперації з країнами СНД, насамперед з Україною.

В Україні зберігся значний науково-технічний і виробничий потенціал оборонно-промислового комплексу, який за певних умов може стати основою для встановлення і розвитку військово-технічного співробітництва з Росією. Україна має пріоритет в розробці та виробництві сучасних зразків оборонної техніки в ракетно-космічній, авіаційній, суднобудівній, бронетанковій галузях, окремих систем протиповітряної оборони і радіотехнічних засобів, які не тільки не поступаються зарубіжним аналогам, а за деякими характеристиками навіть перевершують їх. Використати цей потенціал з максимальною користю Україна може передусім у кооперації з РФ. Але перспектива розвитку військово-технічного співробітництва з Російською Федерацією, як стратегічним партнером значною мірою залежатиме від подолання Росією зовнішньополітичних стереотипів, імперських амбіцій. При розгляді будь-яких питань, пов'язаних з військово-технічним співробітництвом, з боку РФ завжди на перший план висуваються певні політичні умови і, незважаючи на прагматизм багатьох російських політиків, економічні важелі співробітництва відходять на другий план.

В цьому аспекті доцільно було б розглянути можливості багатостороннього співробітництва в рамках країн СНД. Та навіть побіжний аналіз показує, що усупереч наявності великої кількості різноманітних нормативно-правових документів, у тому числі й двосторонніх, ще не досягнуто по-справжньому тісної кооперації в питаннях розробки, виробництва та поставок озброєння і техніки. Підготовка Програми військово-технічного співробітництва відстає за термінами принаймні на півроку і перебуває на рівні вихідних даних, представлених державами-учасницями.

Міждержавна комісія з питань військово-економічного співробітництва держав - учасниць СНД, яка створена ще у квітні 1994 р., провела лише одне установчо-організаційне засідання. Більше того, після скасування Міноборонпрому Росії та передачі основних його функцій Мінекономіці РФ питання подальшої практичної діяльності Комісії залишається відкритим, оскільки колишній міністр оборонної промисловості Росії був головою цієї Комісії.

Пріоритетний характер співробітництва з питань розробки, виробництва та реалізації озброєння і техніки потребує взаємного переходу до вивільнення від стягнення податку на додану вартість, а можливо й до вироблення пільгових умов взаємних поставок. Вирішення цієї проблеми можна було б рекомендувати урядам держав-учасниць та Міждержавній комісії з військового співробітництва країн СНД. Водночас бажано вжити термінових заходів, спрямованих на активізацію діяльності згадуваної Міждержавної комісії СНД.

Однак сподіватися на позитивне вирішення проблем, які заважають ефективному військово-технічному співробітництву країн СНД, не доводиться. На останньому московському засіданні Ради міністрів оборони збереглася стійка тенденція збільшення кількості військово-політичних питань - 5, військових - 10, організаційно-кадрових - 9 та фінансових - 4 , при різкому скороченні військово-технічних питань (всього 1 з 29 питань порядку денного), які обговорюються на засіданнях даної Ради.

Таким чином, є кілька найголовніших причин, які стоять на заваді нормального розвитку військово-технічного співробітництва між Україною та РФ, а саме:

при розгляді будь-яких питань, пов'язаних з військово-технічним співробітництвом, російською стороною завжди на перший план висуваються певні політичні умови і, незважаючи на прагматизм багатьох російських політиків, економічні важелі співробітництва відходять на другий план;

керівництво РФ та російська політична еліта не розглядають військово-економічні зв'язки з країнами СНД взагалі та з Україгою зокрема як важливий чинник здійснення її політики в галузі національної безпеки. В Концепції національної безпеки РФ, яку було прийнято в грудні 1997 р., однією з головних цілей названо створення замкнених циклів виробництва озброєння та військової техніки;

намагання російського оборонно-промислового комплексу зберегти певну монополію серед країн СНД на експорт озброєння призводить до того, що ці країни розглядаються Росією не інакше, як конкуренти на світовому ринку озброєння. Причому ця конкуренція набагато жорсткіша, ніж з іншими країнами-експортерами зброї через те, що і РФ і країни СНД торгують однотипною зброєю та ще й в тих самих сегментах світового ринку, де ця продукція може користуватися попитом.

Враховуючи політичні та економічні інтереси України, пріоритетом нашої політики щодо країн СНД та Росії повинен стати розвиток двостороннього з РФ та багатостороннього з країнами СНД військово-технічного співробітництва в межах угод, які було укладено раніше, в міру необхідності розвиваючи їх в інтересах зміцнення воєнної безпеки України.

Тому уряд та воєнно-економічні структури України мають звернути особливу увагу на проблеми вдосконалення міжнародних воєнно-економічних відносин, формування нових підходів до зовнішніх воєнно-економічних зв’язків через розробку та вдосконалення позитивної, обгрунтованої програми розвитку експорту озброєння.

Виходячи зі сказаного, для реалізації національних інтересів України у сфері військово-технічного співробітництва з Російською Федерацією необхідно діяти, дотримуючись наступних напрямів:

• створення правової бази військово-технічного співробітництва;
• усунення у договірно-правовій сфері перешкод щодо відновлення та покращання наукових, технологічних та коопераційних зв'язків між оборонно-промисловими комплексами України та РФ;
• визначення пріоритетних напрямів співробітництва між оборонними комплексами України і Росії та правове зміцнення їх;
• пошук спільних інтересів з РФ у створенні та реалізації "третім країнам" окремих зразків озброєння і техніки та в наданні послуг військового призначення;
• співпраця в питаннях експортного контролю, знищення хімічної зброї, контроль за ракетними технологіями, мирне дослідження космічного простору та утилізація невикористаних боєприпасів;
• співробітництво в галузях високих технологій та аерокосмічної техніки, створення спільних космічних проектів з використанням наукових та промислових можливостей України;
• використання російських космодромів для запусків ракет в інтересах України.