Реферат: Процес глобалізації міжнародних економічних відносин

МІНСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра міжнародної економіки та менеджменту ЗЕД

КУРСОВА РОБОТА

ПРОЦЕС ГЛОБАЛІЗАЦІЇ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

Керівник, к.е.н., доцент Вовк В.А.

Студентка 2 курсу 2 групи

Факультету МЕВ

Напрям підготовки

„Міжнародна економіка” Караптан К.О.

Харків, 2009

ЗМІСТ

ВСТУП 3

1. СУТНІСТЬ І ПРИЧИНИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ 5

1.1. Визначення глобалізації 5

1.2. Сутність глобалізації 7

1.3. Історія розвитку глобалізацій них процесів 12

1.4. Основні чинники глобалізації 18

2. ПРОЯВИ ЕКОНОМІЧНОЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ 21

2.1.Прямі іноземні інвестиції, міжнаціональні

об’єднання і поглинення 21

2.2. Етапи інтернаціоналізації підприємницької

діяльності 25

2.3. Індекс глобалізації 29

2.4. Інститути Управління глобалізацією 31

3. НАСЛІДКИ І ПРОГНОЗИ ПРОЦЕСУ

ГЛОБАЛІЗАЦІЇ 36

3.1. Наслідки глобалізації 36

3.2. Прогнози тенденцій розвитку

глобалізацій них процесів 38

ВИСНОВКИ 40

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 42

ДОДАТОК А 44

ДОДАТОК Б 45

ВСТУП

Останніми десятиліттями тема глобалізаційних процесів у світовій економіці стала майже тотожною до процесу розвитку економічної системи постіндустріального світу. Динамічні інтеграційні чинники все тісніше пов’язують світове суспільство, тому модерний світ, який відчуває на собі наслідки глобалізації, не може бути байдужим до проблеми дослідження цього питання. Ставлення до глобалізаційного процесу неоднозначне. Такий стан речей пояснюється багатовекторністю динамічного процесу розгортання глобалізації, в якому виникають досить розбіжні думки і концепції з приводу визначення причин і прогнозування можливих наслідків даного явища.

Глобалізація має своїх прихильників і критиків. Одні дослідники вбачають її наслідком прискорення економічного прогресу, ліквідацію глибокого соціально-економічного розриву між країнами Півночі та Півдня (між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються), критики ж пророкують крах глобалізованої світової економічної системи. Її феномен, який викликає фундаментальні зміни в кожному суспільстві, може також оцінюватися дуже негативно через знищення традиційних цінностей життя і реальну загрозу національній економічній незалежності та соціально-культурній автентичності. Нав’язування потужної ідеології глобалізації через засоби масової інформації, політико-економічні структури спрямоване на створення беззаперечної ілюзії високої перспективи і неминучості глобалізаційних процесів, проте скористатися їх плодами може обмежена кількість країн, в яких зосереджені основні важелі управління фінансовими і торговими операціями світового масштабу.

Безумовно, глобалізація стала важливою характеристикою сучасної світової системи, однією з найбільш впливових сил, яка визначає хід розвитку людства. Згідно з основною точкою зору на глобалізацію, усі світові процеси в суспільстві (економічні, політичні, юридичні, соціальні и т. ін.) не можна розглядати як окремий процес, оскільки вони характеризується посиленням взаємозалежності й взаємовпливу різних сфер суспільного життя і діяльності в області міжнародних відносин.

Глобалізація зачіпляє практично всі сфери суспільного життя, включаючи економіку, політику, соціальну сферу, культуру, екологію, безпеку, спосіб життя, а також умови існування людства. Метою даної роботи є висвітлення основних положень економічного плану глобалізаційних процесів у світі як на макрорівні (тобто процесу світового, загальнодержавного), так і на мікрорівні (зовнішньоекономічна орієнтація суб’єктів господарювання), а також прогнозування наслідків таких процесів.

РОЗДІЛ 1

СУТНІСТЬ І ПРИЧИНИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

1.1. Визначення глобалізації

У науковій літературі існують різні тлумачення змісту поняття „глобалізація”, що певним чином пояснюється різницею у підходах до їх дослідження.

Термін "глобалізація" увійшов до наукового та політичного обігу з 70-х років минулого століття. Вперше його використав американський соціолог Дж. Маклін у 1981 році. Цим терміном він позначав період, який настав після ресурсної кризи 1970-х років.

Розгорнуто це визначення розглянув його колега Р. Робертсон. У 1983 році він включив його до назви однієї зі своїх статей, у 1985 р. надав своє пояснення цій категорії, а у 1992 році вийшла його книга "Глобалізація". Слід зазначити, що визначення глобалізації за Р. Робертсоном є найбільш вживаним. Воно полягає у наступному: "Глобалізація – це серія емпірично фіксованих вимірів, різнорідних, але об'єднаних логікою перетворення світу на єдине ціле".

Термін набув іншої інтерпретації у статті Т. Левитта „Глобальний ринок”, яка вийшла у 1983 році в журналі „Harvard Business Review”. Він визначив глобалізацію як феномен злиття ринків окремих продуктів, вироблених крупними багатонаціональними корпораціями [6,c.5]. На початку 80-х років XX ст., дані визначення відображали досягнуту тоді міру концентрації світового виробництва.

За визначенням американського професора М. Інтриллігейтора, глобалізація означає "значне розширення світової торгівлі й усіх видів обміну в міжнародній економіці при явній тенденції до більшої відкритості, інтегрованості й відсутності кордонів” [8,c.129].

Не менш відомий польський професор Г.Колодко дає таке визначення: "Глобалізація - це історичний процес лібералізації та інтеграції ринків товарів, капіталів і праці у єдиний світовий ринок, які раніше функціонували більшою мірою ізольовано " [9,c.140].

Є. Кочетов розглядає її як "процес відтворювальної трансформації національних економік і їх господарюючих структур, капіталу, цінних паперів, товарів, послуг, робочої сили, при якій світова економіка розглядається не просто як сума (сукупність) національних економік, фінансових, валютних, правових, інформаційних систем, а як цілісна, єдина геоекономічна (геофінансова) популяція (простір), що функціонує за своїми законами" [10,с.497].

За визначенням Організації об'єднаних націй (ООН) глобалізація – це спільний термін, який позначає складний комплекс транскордонних взаємодій між фізичними особами, підприємствами, інститутами й ринками, який проявляється в поширенні потоків товарів, технологій і фінансових коштів, в неухильному зростанні й посиленні впливу міжнародних інститутів цивільного суспільства, в глобальній діяльності ТНК, в значному розширенні масштабів транскордонних комунікаційних й інформаційних обмінів, насамперед через мережу Інтернет, в транскордонному перенесенні хвороб і екологічних наслідків, а також у все більшій інтернаціоналізації певних типів злочинної діяльності [21].

Узагальнимо дані визначення одним: глобалізація – це процес всесвітньої економічної, політичної і культурної інтеграції та уніфікації. Основним наслідком цього є світовий поділ праці, міграція капіталу, людських і виробничих ресурсів в масштабах усієї планети, стандартизація законодавства, економічних і технологічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства .

1.2. Сутність глобалізації

З метою з’ясування сутності глобалізації, необхідно розглянути

основні точки зору вчених на це явище.

Виділимо деякі основні напрямки існуючих концепцій і визначень, зокрема:

1. Глобалізація не є принципово новим явищем, вона є продовженням капіталістичного розвитку, який має інтернаціональний характер. Економічні суб’єкти, прагнучи максимізувати прибутки, вимушені розширювати сфери господарювання, долаючи культурні та державні кордони. Цьому сприяють нові покоління засобів транспорту і зв’язку, їх уніфікація, яка забезпечує швидке розповсюдження товарів та послуг, ресурсів та інформації, яка є чи не найважливішим чинником соціально-економічного розвитку. Ключові технології глобальної ери пов’язані з комунікаційними системами, з так званими артеріями світового інформаційного простору.

Має місце господарча система, в якій економічний та соціальний розвиток більшої частини населення зумовлений прогресом постіндустріального світу та його здатністю впливати на процеси в інших регіонах планети. Національні держави залишаються регуляторами національних економік, а глобалізація створює нову ідеальну модель світової економіки на основі діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК).

В даному контексті глобалізація витупає як реструктуризація та якісний розвиток міжнародного простору. Таку точку зору відстоюють такі вчені як Ю. Яковець, І. Валлерстайн. Стверджуючи, що глобалізація – це не нове явище, а розвиток закладених у минулому тенденцій капіталістичного світу [13,c.179].

2. Друга точка зору протилежна першій. Національні держави, економічний націоналізм яких відійшов у минуле, втрачають роль на світовій арені, їх заміняють потужні транснаціональні корпорації та міжурядові організації (МУО), які об’єднують до трьох і більше націй за найрізноманітнішими напрямками - від Світової метеорологічної організації до Міжнародного агентства з атомної енергії, до їх числа входить ОПЕК. Сьогодні такі організації стають необхідними для координації роботи транспорту, систем комунікації й патентування, а також безлічі інших напрямків діяльності. Спостерігається ріст Транснаціональних асоціацій. Напрямок діяльності таких груп може бути різноманітним – від об’єднання для дослідження Світового океану до науки, від садівництва до допомоги потерпілим від стихійних лиха. Помітним є також розвиток релігійних, культурних і етнічних рухів, що переходять національні кордони, зливаються один з одним. Наприклад, рух проти використання ядерної енергії, і демонстрації його учасників охоплюють одночасно кілька країн, виникнення транснаціональних політичних партій (наприклад, християнські демократи й соціалісти говорять про злиття в "европартії", і цьому процесу сприяє утворення Європейського парламенту).

Через МУО держави-нації намагаються вирішувати проблеми, що за рівнем переважають національні, у той же час зберігаючи максимальний контроль на національному рівні. Однак поступово підсилюється вплив міжурядових організацій, що ухвалюють або накладають обмеження на угоди державного масштабу. Усі ці явища - ріст транснаціональних корпорацій, спалах чисельності міжнаціональних асоціацій і створення МУО - діють в напрямку обмеження ролі держави-нації як вищого політико-правового інституту влади національної держави. Таку точки зору відстоюють А. Неклесса, Е. Тоффлер, Х. Шрадер, З. Бауман.

Одним з яскравих прикладів переходу влади на транснаціональний рівень є створення європейськими країнами Спільного ринку [16]. За твердженням Е. Тоффлера, має місце глобальна транснаціональна мережа (або Т-Мережа), що швидко розширюється. Вплив ТНК у системі Т-Мережі на країни третього світу необмежений. Нерівноправне співробітництво з країнами, що розвиваються і ТНК призводить до перетворення національних держав на підконтрольну власним економічним інтересам область. Ця точка зору достатньо обґрунтована , бо під контролем ТНК опинилось близько половини світового промислового виробництва і більше половини міжнародної торгівлі. За оцінками ЮНКТАД річний об’єм торгівлі ТНК за 2006 рік становила близько 31 млрд. дол [19].

3. Глобалізація – це беcпрецедентне явище світової економіки, в процесі якого національна держава не втрачає своєї значущості, а частково делегує частину повноважень на наднаціональний рівень на користь міжнародних організацій типу ООН, СОТ і т.п. прихильники цього блоку розглядають явище глобалізації як природний інтеграційний процес. Представник даної течії О. Уткін.

4. Глобалізація буде впливати на всі сфери людської діяльності. Економічна і політична залежність між крупними країнами настільки сильна, що виключенні будь-які конфлікти між ними. Цієї точки зору дотримуються експерти Всесвітнього банку. За відповідним визначенням, глобалізація – це прогресуюча інтеграція суспільств й економічних систем всього світу – це комплексний процес, який охоплює більшість аспектів життя людини і суспільства [14,c.70]. Прихильники даної теорії стверджують, що глобалізація не є новим процесом, сучасний її етап – це вже третя її хвиля.

Всесвітній банк виділяє такі причини глобалізації:

· Розвиток комунікаційних і транспортних технологій. В першу чергу - це інформаційна революція, яка призвела до загальносвітового розповсюдження інформаційних технологій, за допомогою яких можна впливати на суспільну свідомість. Без формування свідомості неможливо досягти успіху навіть у традиційних сферах людської діяльності. У сучасному глобалізованому суспільстві розвиток індивіда без застосування таких технологій неможливий.

· Вибір крупних країн, що розвиваються на користь збільшення прямих іноземних інвестицій (ПІІ) (табл. 1.1.). За допомогою ПІІ фірми розміщують своє виробництво за кордоном. Сучасна мережа організації транснаціональної діяльності базується на перенесенні виробництв в ті периферійні області, які готові виробляти якісніше, швидше і дешевше за інші.

Таблиця 1.1.

Зміни в національних режимах регулювання, 1991-2004 рр. [1,c.94]

Транснаціональний капітал не контролюється національними державами і переміщується до найбільш прибуткових ринків. Тому має місце інтенсивне суперництво країн у сфері залучення мобільних факторів виробництва. Цей процес має назву – конкуренція юрисдикцій. Національні держави пропонують приватному бізнесу різноманітні варіанти інституційної організації економіки [6,c.7].

· Віртуалізація фінансових операцій. Наслідком лібералізації світової торгівлі, загальної комп’ютеризації, технологічного прогресу в області науково-дослідницьких і конструкторських робіт стало збільшення об’єму трансакцій, збільшення мобільності капіталу і зменшення трансакційних видатків, збільшення об’єму віртуального спекулятивного капіталу. З 600 млрд. дол. до 1000 млрд. дол. зросла денна сума грошових спекуляцій [13,c.5]. Практична суть глобалізації полягає в зменшенні бар’єрів між різними економіками. Глобалізація – це процес, який визначається ринковими, а не державними силами, вона означає гомогенізацію життя: цін на продукти, рівень та якість охорони здоров’я, рівень доходів, відсоткові банківські ставки. Глобалізація змінює процеси світової економіки та її структуру, набирає обертів потужний процес впливу на людство, який генерує трансконтинентальні та міжрегіональні потоки і створює глобальну за масштабами взаємозалежність. Світова економіка стає не тільки взаємозалежною, вона інтегрується практично в єдиний простір. Існують якісні відмінності між взаємозалежною економікою та глобалізованою економікою. Мова йде про світовий ринок, який виступає у якості ринку єдиної держави. Зменшуючи бар’єри між суверенними державами, глобалізація трансформує внутрішні соціальні відносини, руйнує культурні табу. Найважливішим фактом є те, що попередня система міжнародного поділу праці, яка базується на відносинах між розвинутими країнами, полупериферією економік, які індустріалізуються, та периферією нерозвинутих країн, змінються в напрямку створення єдиної глобальної економіки, яку очолює „глобальна тріада” Північної Америки, ЄС і Південно-Східної Азії. Тут зосереджені основні виробничі сили світу та „мегаринки” глобальної економіки, в якій центральну роль відіграють глобалізовані транснаціональні корпорації. У зв’язку з цим важливо відзначити зацікавленість в глобалізації лідерів світової економічної ефективності – тридцяти країн – членів Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), населення яких складає більше десятої частини людства, і які володіють двома третинами світової економіки, міжнародною банківською системою, домінують на ринку капіталів і в високотехнологічних галузях. Вони контролюють міжнародні комунікації, здійснюють найскладніші технологічні розробки, визначають процес технічної освіти.

1.3. Історія розвитку глобалізаційних процесів

Повільне зближення країн та континентів триває на протязі всієї історії людства. В цьому сенсі весь історичний процес – це сукупність повільних та прискорених кроків держав і народів в напрямі глобального зближення. Деякі зачатки глобалізації ми можемо простежити вже в епоху Античності. Зокрема, Римська імперія була однією з перших держав, яка затвердила своє панування над Середземномор'ям, що призвело до глибокого переплетення різних культур і до появи місцевого поділу праці в регіонах Середземномор'я.

Економічне зростання XV ст., викликане розвитком міст і міських ринків, а також поширенням міжнародних ярмарок у XVI ст., заміна ярмарок біржами і постійно функціонуючим ринком у вигляді системи крамниць у XVII ст., наступне розширення вільного переміщення грошей і кредитів у Європі зумовило формування приватного ринку як системи самостійних комерційних ланцюгів прямої закупівлі товарів у виробників, наприклад, у селян – вовни, зерна, тканин, товарів домашнього виготовлення, тощо. Відтоді починається динамічний розвиток ринкової економіки, свідченням чого, на думку Ф. Броделя, є ланцюгова реакція змін ринкових цін, яка охопила всі регіони нашої планети, пов’язуючи у такий спосіб різні куточки світу. Економісти починають вивчати попит і пропозицію, економічна політика міст спрямована на контроль за міськими ринками та цінами на них, будь-який глава держави піклується про національний ринок і торговельний баланс, підтримуючи на них торгівлю на внутрішньому та зовнішньому рівнях. Поступово склалася думка про те, що обмін на ринку сам по собі відіграє вирішальну роль, погоджуючи попит і пропозицію через врівноваження конкуренцією. Саме тоді сформувалося поняття А. Сміта „невидима рука ринку” - як визначення саморегулюючої системи, яка базується на вільній торгівлі [3,c.22].

Стрімкий інтелектуальний та економічний розвиток людства був визначений поступовим формуванням міжнародної системи торгівлі, яка проходила складний шлях розвитку, і, за висловом відомого економіста П. Самуельсона, пропонує нині межу можливостей споживання, тобто дає людям більше товарів, ніж вони можуть виробити поодинці.

Розповсюджена теорія „хвиль” глобалізації, ідеологами якої були Е. Тоффлер, О. Уткін, є найбільш придатною для описання історичного генезису економічних глобалізації як процесу.

Стрімке прискорення їх відбувалося тричі (так звані три „хвилі глобалізації”):

1. „Перша хвиля” піднялася на зламі XIX і XX століть, коли світ вступив у фазу активного зближення на основі розширення світової торгівлі і залучення інвестиційних важелів, які, розповсюдившись у глобальному масштабі завдяки пароплаву, телефону, конвеєру, налагодили зв’язки між різними куточками світу. Такі теоретики першої хвилі глобалізації як Р. Кобден і Дж. Брайт обґрунтовували положення про те, що вільна світова торгівля призведе до неминучого стрімкого економічного росту на світовому рівні, таким чином досягнутий небувалий рівень достатку примирить міжнародні конфлікти.

Британія з її морською, індустріальною, фінансовою могутністю стала гарантом першої хвилі глобалізації, здійснюючи контроль над головними артеріями перевозом товарів – морями, океанами, забезпечуючи за допомогою фунта стерлінгів і Англійського банку стабільність міжнародних фінансових розрахунків. Ідея прогресуючого впливу глобалізації на конфліктний світ дістала втілення в книзі Нормана Эйнджела «Велика ілюзія» (1909) [15,c.205-207]. Автор аргументував неможливість глобальних конфліктів внаслідок встановленої економічної залежності світу. Перед початком Першої світової війни Британія та Германія мали тісні торговельні зв’язки. На зовнішню торгівлю Британії з Германією припадало 52% її валового національного продукту, Германії з Британією - відповідно 38% [16,c.530]. Та це не утримало дані країни від розв’язування світової війни. За іншою розповсюдженою концепцією, вступ Англії та Франції у війну з Німеччиною обґрунтовувалася саме потребою захисту національних ринків і торгових інтересів від німецької експансії. Для реанімації процесу глобального зближення знадобився тривалий період часу.

2. „Друга хвиля” глобалізації світової торгівлі розпочалася після закінчення Другої світової війни, точніше – у 1947 році, зі створення ГАТТ (GATT– General Agreement on Tariffs and Trade) – багатосторонньої торгівельної угоди на Женевських торговельних переговорах (див. табл 1.2.), завданням яких було досягнення лібералізації міжнародної торгівлі (зниження митних тарифів, ліквідація перепон на шляху міжнародної торгівлі). Вагомими умовами було встановлення Бреттон-Вудськими домовленостями у 1944 році долара США як основної резервної валюти світу нарівні з золотом і заміна золотодевізного стандарту долара США вільною конвертацією на основі попиту та пропозиції 1971 році [15,c.165]. Характер глобалізаційних процесів став очевидним. Транснаціональні корпорації та неурядові організації з небаченою до цього легкістю почали перетинати кордони національних держав і здійснювати активний вплив на населення, який подекуди перевищує вплив національної і місцевої влади в розвиваючихся країнах.

3. Нині ми є свідками „третьої хвилі” глобалізації світової торгівлі, яка фактично розпочалася з січня 1995 року, коли вступили в дію правила Світової організації торгівлі (СОТ), яка була створена в результаті Маракешської угоди, підписаної 1994 року. Її створенню передували довгострокові торговельні переговори, які тривали з 1986-1994 рр., що дістали назву Уругвайських (табл. 1.2.).

Таблиця 1.2.

Зведена таблиця раундів торговельних переговорів [14,c.65].

продовження табл. 1.2.

Однією з економічних характеристик глобалізаційних процесів є встановлення плаваючих обмінних курсів, зниження торговельних бар’єрів, прискорений розвиток сектора послуг послаблення регулюючої ролі національних урядів [11,c.24].

Наприклад, найбільша за розміром зарубіжних активів нефінансова ТНК – компанія „Дженерал електрік” (США), зарубіжні активи якої становлять 442278 млн. дол. з 6973239 млн. дол. загальної суми активів, що має 463000 робітників, з них 164000 зайнятих за межами США [19].

Якщо на початковому етапі глобалізації її опорою слугувала Британська імперія – її промислова база, фінанси, потужний військово-морський флот, то сьогодні на чолі процесу прискореної глобалізації стоять США, які є абсолютним лідером за притоком ПІІ, що у 2007 році становив 357 млрд. дол., і являються найбільшим джерелом інвестування так і за результатами діяльності транснаціональних корпорацій, з 25 лідируючих ТНК 7 передових базуються в США, до їх числа входить і вищевказаний „Дженерал електрік”, загальна сума їх активів становить 1 972 972 млрд. дол. [13,c.70] [19].

Аналіз специфіки „третьої хвилі” глобалізації в постіндустріальну епоху дозволив окреслити такі її основні ознаки:

1. Реальна інтеграція економік країн на регіональному чи глобальному рівнях внаслідок дії міждержавних угод і транснаціональних компаній.

2. Формування глобальних проблем у сферах енергетики, демографії, екології, забезпечення продовольством, поширення ядерної і звичайної зброї, а також нерівномірність економічного розвитку регіонів планети.

3. Стрімкий розвиток міжнародної торгівлі, який поєднує економіки країн, що раніше ніколи не торгували між собою.

4. Посилення процесів міжнародного поділу праці при одночасному поширенні інтенсивних технологій у процесі об’єднання окремих частин народногосподарських комплексів різних раїн, задіяних у створенні кінцевого продукту.

5. Формування міжнародної транспортної мережі в акваторії Світового океану та на материках, при створенні на території останніх так званих транспортних коридорів для переміщення товарів і вантажів.

6. Розвиток мережі кабельних і супутникових систем зв’язку. Це забезпечило не тільки формування міжнародного інформаційного простору у сфері швидкого обміну інформацією, а й об’єднання через систему телебачення культур різних народів, що поліпшує взаєморозуміння людей з різними поглядами, а також взаємне проникнення культур.

7. Формування світової банківської мережі фінансових розрахунків між країнами та фірмами, що прискорює обіг капіталу, створюючи нові можливості його нарощування.

8. Підтримка міжнародними установами принципів і форм створення міжнародних ринків праці при забезпеченні прав людини на працю, зумовлених посиленою міграцією населення бідних країн до країн „Золотого мільярда”.

9. Зміна ролі держави як формотворної основи національних економік.

10. Встановлення єдиних стандартів на сировину, продовольчу продукцію, промислові товари, бухгалтерський облік, інтелектуальну власність тощо.

1.4. Основні чинники глобалізації

Можна згрупувати основні чинники процесу глобалізації як виробничо-технологічні, економічні, інформаційні, організаційні, науково-технологічні, соціально-культурні та політичні.

Виробничі, науково-технічні й технологічні чинники, які полягають у тому, що різко зростають масштаби виробництва. Здійснюється перехід до нового технологічного способу виробництва — до наукоємних технологій, швидке розповсюдження нових технологій, які ліквідують перешкоди на шляху руху товарів, послуг, капіталів. Виникло якісно нове покоління засобів транспорту і зв'язку, воно забезпечило швидке розповсюдження товарів та послуг, ресурсів й ідей з застосуванням їх в найбільш сприятливих умовах. Сьогодні передача інформації здійснюється миттєво. Отже, віддаленість партнерів один від одного вже не є вирішальною перешкодою для їх виробничого співробітництва. Результатом наукового та інших видів інтелектуального обміну стає швидке розповсюдження знань. Завдяки передовим технологіям транспортні, телекомунікаційні витрати, а також витрати на обробку, зберігання і використання інформації стали скорочуватися, що полегшує глобалізацію національних ринків.

Організаційні чинники означають виникнення міжнародних форм здійснення виробничо-господарчої діяльності (ТНК) – це організаційні форми, межі діяльності яких виходять за національні кордони, набувають міжнародного характеру, сприяючи формуванню єдиного ринкового простору. Неурядові організації почали виходити на багатонаціональний або світовий рівень. Нову глобальну роль стали грати такі міжнародні організації, як ООН, МВФ, Світовий банк, ВТО и т. ін. До організаційних чинників також належить перетворення ТНК і міжнародних організацій на основних дійових осіб глобальної економіки .

Економічні чинники виражаються насамперед у лібералізації торгівлі товарами та послугами, ринків капіталу та інших формах економічної лібералізації, які викликали обмеження політики протекціонізму, зробивши світову торгівлю вільнішою. Слід зазначити, що в світі набуває великих розмірів концентрація і централізація капіталу, відбувається зростання похідних фінансово-економічних інструментів, різке скорочення часу здійснення валютних угод. Міжнародні економічні організації впровадили єдині критерії макроекономічної політики, уніфіковані вимоги до податкової, регіональної, аграрної, антимонопольної політики, до політики в області зайнятості та ін. До економічних чинників глобалізації відноситься також посилення тенденції до уніфікації й стандартизації. Частіше використовуються єдині для усіх країн стандарти на технологію, екологію, діяльність фінансових організацій, бухгалтерську й статистичну звітність. Стандарти поширюються на освіту й культуру.

Інформаційні чинники процесу глобалізації включають радикальну зміну засобів ділового спілкування, обміну виробничою, науково-технічною, економічною, фінансовою інформацією. Виникають і розвиваються принципово нові системи отримання, передачі й обробки інформації. Це дозволило створити глобальні мережі, які об'єднують фінансові й товарні ринки, включаючи ринки ноу-хау й професіональних послуг. Формування систем, які дозволяють з одного центру управляти розташованим в різних країнах виробництвом, зробили можливим оперативне, своєчасне й ефективне рішення виробничих, науково-технічних, комерційних задач. Комп'ютеризація, системи електронних рахунків і пластикових карток, супутниковий і оптико-волоконний зв'язок дозволяють практично миттєво переміщувати фінансову інформацію, укладати угоди, переводити кошти з одних рахунків на інші незалежно від відстані й державних кордонів [8].

Політичні чинники включають послаблення жорсткості державних кордонів, полегшення свободи руху громадян, товарів та послуг, капіталів.

Соціальні й культурні чинники глобалізації означають послаблення ролі традицій й звичок, соціальних зв'язків й звичаїв, подолання національної обмеженості, що підвищує мобільність людей в територіальному, духовному й психологічному аспектах, сприяє міжнародній міграції. Виникли тенденції формування глобалізованих «однорідних» засобів масової інформації, мистецтва, культури, подолання кордонів в освіті завдяки розвитку дистанційної освіти [4,c.110].

РОЗДІЛ 2

ПРОЯВИ ЕКОНОМІЧНОЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

2.1.Прямі іноземні інвестиції, міжнаціональні об’єднання і поглинення

Одним з основних проявів глобалізації є беспрецедентний ріст потоків ПІІ, які перевищують інші потоки приватного капіталу в країни, що розвиваються, і офіційну допомогу для розвитку (ОПР). Середньорічний ріст глобальних потоків ПІІ в 2007 році склав 23%. При цьому основна частка ПІІ охоплює декілька країн, що розвиваються, у той час, коли ОПР залишається найважливішим джерелом фінансування найменш розвинених країн. Пояснення цього процесу полягає в наступному: в умовах глобальних дисбалансів (нерівномірне розподілення боргу в світовій економіці), інвестиційні можливості ТНК і розвинених країн скорочуються. Природнім є переведення засобів з торгуючих активів на фондових ринках в облігації, або неторгуючі активи, тобто перехід з портфельних інвестицій до прямих.

Ввезені ПІІ у країнах, що розвиваються році в 2007 році досягли 500 млрд. дол., в найменш розвинених країнах – 13 млрд. дол. Лідерами притоку-відтоку ПІІ є розвинені країни, на них припадає третина загальних потоків ПІІ. Сумарний об’єм ПІІ в 2007 році склав 15 трлн. дол., ця цифра пов’язана з діяльністю приблизно 79 000 ТНК і 790 000 їх зарубіжних філіалів. Сукупний об’єм продажу склав 31 трлн. дол. [16,с.59].

ПІІ грають основну роль для країн, що розвиваються, так ТНК, які діють в інфраструктурному секторі крім капіталу передають нові технології, знання, організаційну і управлінську практику. Це робить ПІІ найважливішим механізмом поставки товарів та послуг на зовнішні ринки: так товарообіг закордонних філіалів склав близько 19 трлн. дол. у порівнянні з об’ємом світового експорту у розмірі 11 трлн. дол.. ПІІ стали частиною вирішення питань економічного росту і розвитку. Це ілюструють зміни національних режимів, які регулюють ПІІ. За даними конференції з питань торгівлі ООН, з 2156 змін, які відбулися з 1991 по 2004 роки, 93% були напрямлені на створення сприятливішого середовища для ТНК. Як демонструє рисунок 2.1., значні об’єми інвестицій ТНК в інфраструктуру країн, що розвиваються, не є достатніми для того, щоб заповнити величезний дефіцит фінансування.

Рис. 2.1. Частки іноземних інвесторів, приватних вітчизняних і державних інвесторів в інвестиційних зобов’язаннях і структурних галузях країн, що розвиваються та в країнах з перехідною економікою. (1996-2006 рр.)[20].

Так, в Африці сукупний об’єм інвестиційних зобов’язань ТНК з 1995-2005 роки склав 45 млрд. дол. – сума, яка незначно перевищує річні потреби в інвестиціях для даного регіону у розмірі 40 млрд. дол. однак вже з 2006 року значно збільшився об’єм інвестицій, який надходить до Африканського континенту. Приток ПІІ в Африку склав 53 млрд. дол. у 2007 році. В Латинській Америці інвестиції в інфраструктуру, які здійснювалися компаніями в 1990-ті роки, були пов’язані зі зниженням державних капіталовкладень в цьому секторі.

Розраховуючи на масштабне збільшення інвестицій приватного сектора, уряди багатьох держав скоротили державне інвестування в інфраструктуру, однак приріст інвестицій ТНК не повністю компенсував таке скорочення. (табл. 2.1.). Приток ПІІ в країни Латинської Америки і Карибського басейну помітно збільшився після інвестиційного спаду 2001-2002 років, цьому сприяло прискорення росту світової економіки і підвищення цін на сировинні товари.

Таблиця 2.1.

Притоки ПІІ в країни Азії і Океанії за 1997-2007 рр. (в млрд.. дол.) [20].

Крім того, Азія і Океанія вийшли на світову арену як новий розвинений регіон розміщення ПІІ.

Потоки ПІІ у Східну Азію зросли до 48,89% від загального обсягу ПІІ в Азію і Океанію (табл. 2.1.) завдяки помітному притоку інвестицій в Гонконг (Китай). Приріст ПІІ в країнах Південно-Східної Азії склав 116,7% в порівнянні з періодом 1995-2000 рр., Південна Азія, лідируючі позиції в якій займає Індія ріст дорівнює 140%, лідери інвестування Західної Азії – країни-нафтоекспортери: Саудівська Аравія, Сирійська Арабська Республіка і Турція. Найбільш привабливим для інвестування залишається Китай, який приваблює 83,5 млрд. дол.

За даними звіту з Інвестиційної діяльності ООН за 2008 рік, на розвинені країни припадає 1247,6 млрд. дол. притоку інвестицій, тоді як на країни, що розвиваються – 499,7 млрд. дол. окрім ПІІ, іншим числовим індикатором глобалізації слугують дані про міжнаціональні об’єднання та поглинення.

Таблиця 2.2.

Основні характеристики міжнаціональних поглинень і об’єднань [6].

Помітним є збільшення поглинень і об’єднань підприємств, компаній серед країн Пд.-Сх. Європи та CНД, збільшення кількості компаній первинного сектору (ресурсовидобувні, нафтовидобувні), це пов’язано зі збільшенням цін на ресурси.

2.2. Етапи інтернаціоналізації підприємницької діяльності

В результаті міжнародної кооперації виробництва, розвитку міжнародного розподілення праці, зовнішньої торгівлі й міжнародних економічних відносин в цілому відбувається посилення взаємозв'язку й взаємозалежності національних економік, нормальний розвиток яких неможливий без урахування зовнішнього чинника. Це явище прийнято називати інтернаціоналізацією господарського життя. Таким чином, можна надати загальне визначення цього поняття. Інтернаціоналізація господарського життя — це посилення взаємозв'язку і взаємозалежності економік окремих країн, вплив міжнародних економічних відносин на національні економіки, участь країн у світовому господарстві [4,c.98-99].

Глобалізаційні процеси також асоціюються з інтеграційними процесами. На відміну від інтернаціоналізації, інтеграція включає диференціацію утвореного середовища, як, наприклад, міжнародний поділ праці, розділення на країни-експортери та країни-імпортери і т.п.

Міжнародна економічна інтеграція — це наближення, а також пристосування національних економік, включення їх до єдиного відтворювального процесу в межах усього світу. Міжнародну економічну інтеграцію можна охарактеризувати як процес господарчого об'єднання країн на основі розподілення праці між окремими національними господарствами, взаємодії їх економік на різних рівнях і в різних формах шляхом розвитку глибоких стійких взаємозв'язків. Це досить висока, ефективна й перспективна ступінь розвитку світової економіки. На цьому ступені відбувається не тільки наближення національних економік, а також забезпечується спільне рішення економічних задач. Отже, економічну інтеграцію можна визначити як процес економічної взаємодії країн, яка призводить до наближення господарчих механізмів і приймає форму міждержавних угод і узгоджено регульований міждержавними органами.

Процеси економічної інтеграції відбуваються як на двосторонній, так і на регіональній або на глобальній основі. Однією з характерних особливостей інтеграційних об'єднань сьогодні можна назвати їх розвиток на регіональному рівні: утворюються регіональні господарські комплекси зі спільними наднаціональними й міждержавними органами управління [21].

Інтенсивність практичного втілення елементів глобалізації характеризується рівнем готовності економічних суб’єктів до глобалізованої діяльності, а також глибиною політичної, економічної, правової інтеграції національних економічних систем. В умовах глобалізації активними суб’єктами можуть виступати національні та міжнаціональні, міжнародні компанії, науково-виробничо-комерційні об’єднання і кластери, національні економіки, регіональні та галузеві макроекономічні об’єднання і світові організації, які найбільшою мірою підтримують саме глобалізацій ний розвиток. Темпи інтернаціоналізації господарської діяльності економічних суб’єктів визначають динаміку глобалізацій них процесів.

Відповідно до завдань і функцій, що їх виконують суб’єкти глобалізації, розрізняють кілька рівнів зрілості інтернаціоналізованого підприємництва, вищим з яких є глобалізація:

Першим рівнем глобалізації є пасивна інтернаціоналізація національних систем, яка відбувається під впливом зовнішніх факторів розвитку світових глобалізацій них процесів. По-суті, примусова інтернаціоналізація окремих видів господарчої діяльності та цілих економічних систем стає необхідною умовою конкурентноспроможного підприємства національних економічних суб’єктів. Її механізм передбачає переорієнтацію управлінських функцій та інтересів з традиційних методів поведінки на базі „домашнього ринку” на розробку інтернаціональних інструментів підприємницької діяльності, імпортованими до національних систем зарубіжними суб’єктами (міжнародними компаніями). Це позначається на стилі управлінської поведінки (насамперед, на інтернаціоналізації ринкової поведінки).

Другим етапом інтернаціоналізації бізнесу є розвиток експортних операцій, який передбачає вихід управлінських функцій за межі національного (локального) ринку. При цьому пріоритети національного ринкового середовища залишаються домінуючими такою мірою, що відповідний зарубіжний ринок обирається згідно з вимогами домашньої програми управління. Дана обставина передбачає збереження традиційних етноцентричних налаштованих форм форм міжнародного підприємництва на фоні здійснення простих експортних операцій. Експортний етап інтернаціоналізації навіть за умов використання більш активних форм прямого експорту не викликає активізації управлінських функцій і, відповідно, інтеграції економічного суб’єкта до світового економічного простору.

Третій етап є наслідком розвитку форм міжнародного співробітництва, зокрема, прагнення національних суб’єктів інтенсифікувати свою присутність на зарубіжних ринках. Інтернаціоналізація управлінських функцій на цьому етапі дозволяє розвинути управлінські функції експортної діяльності та набути узагальненого досвіду бізнес-поведінки для досягнення успіху н більшій кількості різноманітних ринків. Це вимагає розуміння особливостей „чужого” ринку.

Наступним, четвертим етапом є транснаціональна діяльність, яка виникає в результаті транс націоналізації економічних процесів. При цьому особлива роль належить ТНК (транснаціональним корпораціям), які інтернаціоналізують фактори виробництва і методи управлінської діяльності. ТНК формують загальносвітові засади економічної стандартизації та підвищують рівень інтернаціоналізації суб’єктів міжнародного співробітництва. За цих обставин компаніями часто використовується стерео типізація ринків, яка передбачає розробку ключових факторів управлінської поведінки для різних економічних систем, спрощуючи тим самим поєднання корпоративних інтересів з вимогами зарубіжного ринку. Як наслідок – формування регіональних економічних систем (діяльність економічних суб’єктів у межах ЄС), уніфікація стандартів та вимог до механізмів та результатів виробничо-комерційної діяльності, уніфікація споживчих потреб та уподобань [1,c.84] [4,c.101] [14,c.58-60].

Вищою формою транснаціоналізації бізнесу є його глобалізація, коли компанії сприймають світовий ринок як єдиний і повністю гомогенний та будують свою підприємницьку стратегію, виходячи зі стандартизованих мотивацій та вимог уніфікованих споживчих сегментів (рис. 2.2.).

Рис. 2.2. Етапи інтернаціоналізації господарчої діяльності [4,c.100].

Економічна інтеграція складає ядро процесу глобалізації, а сама глобалізація являє собою більш вищу стадію інтернаціоналізації, її подальший розвиток, коли накопичені кількісні зміни призвели до якісного стрибка. Глобалізацію слід розглядати як процес, який якісно відрізняється від інтернаціоналізації тим, що означає перехід до системи відкритого національного господарства у інтегроване світове господарство.

Отже, можна говорити, що глобалізація відбувається на мікро- і макроекономічному рівні . Мікроекономічний - орієнтація компаній (наприклад, на ринки збуту й постачання), макрорівень - зовнішньоекономічна політика держав (наприклад, лібералізація економіки).

Виділяють, насамперед , такі напрямки глобалізації, як:

· Міжнародна торгівля товарами; послугами; технологією; об'єктами інтелектуальної власності.

· Міжнародні фінансові операції: кредити (приватні, державні, міжнародних організацій); основні цінні папери (акції, облігації й інші боргові зобов'язання); виробничі фінансові інструменти (ф’ючерси, опціони й ін.)

· Міжнародний рух факторів виробництва : капіталу (у вигляді прямих іноземних інвестицій); робочої сили [21].

2.3. Індекс глобалізації

Також оцінити позитивний та негативний вплив глобалізації на держави допомагають індекси глобалізації. Індекс глобалізації в системі KOF розраховується за трьома вимірами: економічний (Iге), соціальний (Iгс) і політичний (Iгп) – і розраховується як сума своїх складових: Iг = 0,34Іге + 0,37Ігс + 0,29Ігп (рис. 2.3., 2.4.) [5,с.8].

Рис. 2.3. Індекс глобалізації у світі [19].

Економічний вимір глобалізації відображають наступні індикатори: рівень торгівлі (10,5% показника), прямі іноземні інвестиції (сума їх припливу та відтоку) (13%), портфельні інвестиції (сума абсолютної вартості їх припливу та відтоку) (13,5%), доходи нерезидентів (13%), приховані імпортні бар’єри (12%), середня тарифна ставка (13,5%), податки на міжнародну торгівлю (12%), обмеження на чисті активи (12,5%) (всі дані виражені у відсотках від ВВП).

Рис. 2.4. Ріст світового індексу глобалізації 1970-2006 рр. [19].

Соціальне вимірювання глобалізації визначається сумою таких факторів: інтенсивність особистих контактів людини в банківській, телекомунікаційній, туристичній сферах з іншими країнами, рівень розвитку міжнародного туризму, рівень забезпеченості засобами масової інформації населення, відсоток іноземних громадян в країні, рівень замученості країни до міжнародної торгівлі, вартість телефонних розмов країни з США [див. додаток А].

Політичне вимірювання глобалізації оцінюється за такими показниками: членство країни в міжнародних організаціях (29% показника), участь країни в місіях Ради Безпеки ООН (36%), кількість іноземних посольств в країні (36%).

США, Данія, Канада займають перші позиції за рівнем політичної глобалізації; за рівнем загального індексу глобалізації лідирує Швейцарія, для порівняння, Україна за загальним індексом глобалізації посідає 64 місце після Кенії і перед Перу, вона глобалізується майже в 2,4 рази повільніше ніж США і в 1,2 рази повільніше Росії [18].

Отже, проявом глобалізації є проникнення капіталу в такі сфери як інформація, культура, соціальні комунікації, суспільне життя, на основі чого економічна глобалізація як процес набула багато вимірності, а показник загальної глобалізованості країн – багатофакторності.

2.4. Інститути Управління глобалізацією

Процес глобалізації активно змінює особливості функціонування окремих арен і ефекти тих чи інших факторів. Враховуючи це, процеси глобалізації і управління глобалізацією є взаємозалежними. Основні фактори формування інститутів управління глобалізацією пов’язані з такими концепціями і факторами:

· „тінь майбутнього”, в якій визначається, що масштаб кооперації залежить від ступеня зв’язків між суб’єктами та їх очікування щодо неминучості взаємодії в майбутньому. Стартовим є фактор співвідношення різнобічності інтересів [2,c.52];

· асиметрія переговорної влади – наявність серед учасників переговорів лідируючого гравця, або непрямий вплив зовнішнього гравця, який не бере участі у проекті, але впливає на його структуру;

· вплив різнорідних груп інтересів – представництво бізнес-структур і експертні товариства, корпоративні ієрархії, які представляють інститути прийняття рішень в недержавних суб’єктах.

· схеми перерозподілу, які компенсують гравцям можливі втрати від централізації і стимулюють утворення домовленостей з ширшим спектром інститутів;

· кількість гравців, які добровільно згодились приймати участь в переговорах;

· конкуренція юрисдикцій - суперництво країн у сфері залучення мобільних факторів виробництва;

· особливості національних політичних інститутів, які визначають поведінку учасників переговорів, до них відносять фактори політичної географії, структури, які розділяють реальні групи інтересів (екзогенних та ендогенних), межі які впливають на здатність тих чи інших груп здійснювати вплив на політику тих чи інших країн;

· варіативні фактори, які знаходяться поза межами моделей раціонального вибору. Це сприйняття процесів глобалізації політиками, бізнес структурами; погляди на суть економічних процесів політичних еліт, які впливають на підтримку інтернаціональних проектів.

Для прикладу розглянемо один з можливих факторів – формування міжнародних виробничих мереж за рахунок інвестиційної активності корпорацій (табл. 2.3.)

Таблиця 2.3.

Вплив формування транснаціональних мереж

на трансформацію факторів формування інститутів

[11, c.35].

продовження табл. 2.3.

Для ілюстрації того, яким чином дана логіка проявляється в конкретних сферах управління світовою економікою, розглянемо приклади регулювання міжнародних банківських операцій, оподаткування транскордонних доходів від капіталу, податкову конкуренцію та монополізацію глобальних ринків.

Регулювання міжнародних банківських операцій. Співвідношення кризи дисбалансів і ерозії власного капіталу крупних банків змусили органи фінансового нагляду держав та найкрупніших держав перейти до формування консолідованої позиції відносно банківського нагляду, пов’язаної з Базельськими стандартами. Відтоді було уніфікована практика координації рішень розвинених країн залишалася відносно стабільною, стандарти регулювання постійно вдосконалювалися. В даному прикладі інститути управління глобалізацією виявили свою ефективність [17]. Так, група десяти країн (G10): Бельгія, Канада, Франція, Італія, Японія, Нідерланди, Великобританія, США Швеція, Германія, Швейцарія, - створена на основі Генеральної угоди про запозичення, демонструє приклад ефективної співпраці ведучих держав світу в напрямку регуляції дисбалансів національних економік і світової економіки [22].

Оподаткування транскордонних доходів від капіталу. В цій сфері досягнення оптимальних результатів ускладнено тим фактом, що на відміну від банківського регулювання, в даному випадку коригується процес, а не кінцевий продукт. Структура преференцій від дотримання спільних правил або від відхилення їх ігнорування значно відрізняється від банківської сфери регулювання. Крім того висока мобільність капіталу, яка непрямо впливає на хід переговорів з гармонізації, автоматично розширює коло гравців, які беруть участь у переговорах. Вирішення спірних питань у вузькому колі країн веде до відтоку капіталу.

Податкова конкуренція. Ситуація в області податкових ставок на міжнародному рівні (наприклад, в рамках ЄС) вживалися заходи щодо поліпшення регулювання оподаткування, однак, результативність даної сфери регулювання є досить низькою. Конкуренція оподаткування є реальною силою, яка впливає на економічні процеси. Економічна інтеграція скорочує податки на капітал, веде до зростання податку на низькомобільні фактори (праця) і зростання попиту на соціальне страхування. Відмінність між трансграничним оподаткуванням і податковою конкуренцією полягає в тому, що характері функціонування ринку інститутів та економічних політик. Податкова конкуренція характеризується більш стабільними інвестиціями, які пов’язані зі значними видатками від вкладень на визначеній території. Серед спеціалістів немає єдності щодо визначення позитивного чи негативного характеру податкової конкуренції, що відображається і на рівні політичних переговорів.

Монополізація глобальних ринків. Формування глобальних ринків може сприяти не тільки росту конкуренції, але й посиленню тенденцій до монополізації, за умови, якщо національні уряди не здатні протистояти транскордонним злиттям. В цій сфері реалізується ряд проектів управління глобалізацією, серед яких можна виділити антимонопольну політику СОТ, формування Міжнародної мережі конкуренції (ICN) для обміну інформацією. Для порівняння, СОТ прагне до гармонізації конкурентної політики (режим найбільшого сприяння, рівні права суб’єктів світової торгівлі на національних ринках), ICN зацікавлена у виробленні „спільних практик” на неформальній основі і являє об’єднання антимонопольних органів різних країн. В цілому в сфері антимонопольного регулювання представлено синтез проблем оподаткування і банківського регулювання. Мобільність капіталу тут значно нижча (мова йде про крупні злиття зs значними витратами, які не повертаються). Для переговорів прийнятним є вузьке коло держав-лідерів світової економічної ефективності. Наприклад, вказана вище G10 і також G20 (Австралія, Аргентина, Бразилія, Великобританія, Германія, ЄС, Індія, Індонезія, Італія, Канада, Китай, Мексика, Росія, Саудівська Аравія, США, Турція, Франція, ПАР, Республіка Корея, Японія), яка була створена у відповідь на фінансові кризи кінця 1990-х років, власне ЄС. Світова практика дозволяє національним антимонопольним органам регулювати злиття в будь-яких країнах, якщо вони порушують ступінь концентрації ринків, підконтрольних антимонопольним органам (наприклад, ринок ЄС). У контролі за злиттями перевага надається крупним ринкам. Тому антимонопольні органи крупних країн (США), перетворюються в глобальні антимонопольні органи. Такий процес розповсюдження правил найбільшого ринку отримав назву „каліфорнійський ефект” (аналогічно норми найбільшого штату США Каліфорнія розповсюджуються на території всієї країни). За таких умов потреба в глобальному управлінні знижується і достатнім є обмін інформацією. Посилений економічний протекціонізм, пов’язаний з підтримкою національної безпеки, призводить до конкуренції національних держав на світовій арені, що ускладнює координаційну політику інститутів управління глобалізацією [11,c.31].

РОЗДІЛ 3

НАСЛІДКИ І ПРОГНОЗИ ПРОЦЕСУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

3.1. Наслідки глобалізації

З одного боку глобалізація допомогла скоротити рівень бідності, залучити нові технології і капітали, збільшити рівень ВВП на душу населення у країнах, що розвиваються. Це стало можливим завдяки програмам допомоги країнам, що розвиваються, прикладом може слугувати група Світового банку: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міждержавна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Багатостороння агенція з гарантій інвестицій (БАГІ), Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС), які здійснюють інвестування в розвиток людських ресурсів, зокрема шляхом удосконалювання систем охорони здоров'я; концентрують зусилля на соціальному розвитку, залученні широких верств населення до рішення проблем розвитку, удосконаленні методів керування й нарощування інституціонального потенціалу як основних факторах зниження рівня бідності; зміцнюють здатність урядів надавати якісні послуги, забезпечують ефективність й прозорість їхньої діяльності; займаються охороною навколишнього середовища; підтримують й стимулюють розвиток приватного підприємництва; здійснюють підтримку реформ, спрямованих на макроекономічну стабілізацію, що забезпечує умови для інвестицій і довгострокового планування [17;22].

Розвинуті країни виграли і як лідери економічної ефективності, які зосередили основні виробничі (інтелектуальні та технологічні) потужності і капітал, і як експортери виробництв, забруднюючих навколишнє середовище, в країни, що розвиваються. Економіки країн, що які залишилися за межами глобалізаційних процесів відчували на собі стагнацію. Сучасні глобалізаційні процеси розгортаються першочергово між промислово розвиненими країнами, закріплюючи їх гегемонію на світовій економічній арені. В той же час, глобалізація в умовах міжнародного поділу праці заморожує статус країн периферії за менш розвиненими державами. Експерти Всесвітнього банку демонструють такі переваги участі країн, що розвиваються в процесах глобалізації (рис. 3.1.)

Рис. 3.1. Лінії поведінки країн, що розвиваються в 1990-х роках [1, c.89].

Не зважаючи на впевнені показники економічного росту в цих державах, просліджується тенденція до збільшення нерівності. Країни, які залишилися поза процесом глобалізації або які не отримали від неї суттєвих покращень, - це країни Африки і СНД. Пояснюється це трьома причинами:

1. неправильна політика даних країн щодо залучення іноземного капіталу, нерозвинений механізм боротьби корупцією

2. вигідне географічне положення та клімат

3. високий рівень бідності

Такі країни не залишилися повністю за межами глобалізації, ТНК широко представлені на їх ринках, також економіки цих країн мають високий ступінь залежності від стану світової економіки. Прикладом слугує вплив Азіатської фінансової кризи 1997 року на них [19]. Зміна співвідношення традиційних і нетрадиційних галузей виробництва країн світу, а також рівень споживання таких продуктів як молоко, пшениця, м’ясо, алкогольні напої та пиво (як найбільш показові в світлі змін уподобань азіатських і африканських країн під впливом глобалізацій них процесів – обміну інформацією, впровадження західних технологій, проникнення культур, розвитку торгівлі в період з 1961 по 2003 роки). В таких країнах як Бангладеш зросло де традиційними були страви, виготовлені з рису, виробництво пшениці зросло в 46 разів, аналогічні зміни прослідковуються і в Непалі, Китаї, де обсяги споживання пшениці, хлібобулочних виробів зросло відповідно в 8,7 і в 6 разів [див. додаток Б].

Так, у всіх країнах під впливом збільшення в раціоні м’ясних страв зросло виробництво м’яса (при цьому показовим є зростання виробництва м’яса птиці, зумовлене впровадженням технологій, розроблених у розвинутих країнах світу). Ще більшим проявом глобалізаційного процесу є зростання виробництва в цих країнах алкогольних напоїв, пива. Так, у Таїланді виробництво алкогольних напоїв збільшилось у 157 разі, пива – більше як у 1100 разів.

Зміни уподобань людей зумовили також зміни в обсягах імпорту зазначених товарів. Тому. Проаналізувавши структурні зміни споживання, імпорту, слід розглядати глобалізацію як стратегічну основу розвитку світової торгівлі.

Фінансова глобалізація розширила національні кордони для капіталів, змінила роль грошей в глобальній економіці. Вивела ТНК на арену світової конкуренції поряд з національними державами, активізувала процеси інтеграції з одного боку, і локалізації і націоналізації – з іншого.

Суперечливість наслідків такого процесу пояснюється динамічністю самої суті процесу.

3.2. Прогнози тенденцій розвитку глобалізаційних процесів

Важливою перевагою і позитивною стороною глобалізації є економія на масштабах виробництва, що потенційно може призвести до скорочення видатків та зниження цін. Глобалізація призвела до збільшення продуктивності праці в результаті раціоналізації виробництва на глобальному рівні та розповсюдження передових технологій.

Негативні ж фактори глобалізації призвели до розповсюдження ідей антиглобалізму серед вчених і суспільства загалом (від відкритих противників до реформаторів). Реформи перед усім спрямовані на ліквідацію нерівності у світовому суспільстві (пропозиція введення податку на розкіш, ліквідації податку на операції на валютній біржі). Вилучені кошти пропонується направити у найвідсталіші країни [2,c.55].

Глобалізація може мати наступні тенденції, в залежності від того, який з суб’єктів глобалізації буде найактивніше діяти на світовій арені.

Якщо провідні позиції у світовому устрої займатимуть країни, що розвиваються, то очевидно, що ТНК змушені будуть враховувати інтереси цих країн. Вже було створено комісію ООН з питань ТНК з метою розроблення універсального кодексу поведінки ТНК, координації їх діяльності в сфері політики, конкуренції, соціальних відносин. В такому випадку глобалізація матиме характер регульованого процесу, який враховує інтереси країн і спрямований на подолання бідності [3,c.45]. Альтернативною тенденцією глобалізації і зростання ролі ТНК є зацікавленість в підвищенні суспільного благополуччя всіх жителів планети. Пропонується розробка теорії „Другого золотого мільярда”, яка базується на зростанні купівельної спроможності населення, яка розрахована на 20-30 років. Ця стратегія повинна включати заходи з ліквідації абсолютної бідності в світі. Рушійними силами мають стати країни зі значним виробничим потенціалом і великим населенням – Китай, Індія, Росія, Індонезія, Бразилія. Ці країни повинні розвивати свої ТНК, що принесе збитки вже існуючим корпораціям.

За прогнозами експертів банку Goldsmit Sach, до 2050 року Росія скоротить відставання від США за ВВП на душу населення з 13,2 до 1,7 раза, однак її населення скоротиться до 76 млн. чол. Лідером стане Китай, який за рівнем ВВП на душу населення досягне показників США до 2042 року, третьою за потужністю економікою стане Індія. Умовам реалізації прогнозу є стабільність, відкритість економіки, участь даних держав у процесах глобалізації [10,c.44-45].

ВИСНОВКИ

Проведений аналіз специфіки глобалізації в постіндустріальну епоху дозволив окреслити такі її основні ознаки:

1. реальна інтеграція економік країн на регіональному чи глобальному рівнях внаслідок дїї міждержавних угод і транснаціональних компаній.

2. формування глобальних проблем у сферах енергетики, демографії, екології, забезпечення продовольством, поширення ядерної і звичайної зброї, а також нерівномірність економічного розвитку регіонів планети.

3. стрімкий розвиток міжнародної торгівлі, який поєднує економіки країн, що раніше ніколи не торгували між собою.

4. посилення процесів міжнародного поділу праці при одночасному поширенні інтенсивних технологій у процесі об’єднання окремих частин народногосподарських комплексів різних раїн, задіяних у створенні кінцевого продукту.

5. формування міжнародної транспортної мережі в акваторії Світового океану та на материках, при створенні на території останніх так званих транспортних коридорів для переміщення товарів і вантажів.

6. розвиток мережі кабельних і супутникових систем зв’язку. Це забезпечило не тільки формування міжнародного інформаційного простору у сфері швидкого обміну інформацією, а й об’єднання через систему телебачення культур різних народів, що поліпшує взаєморозуміння людей з різними поглядами, а також взаємне проникнення культур.

7. формування світової банківської мережі фінансових розрахунків між країнами та фірмами, що прискорює обіг капіталу, створюючи нові можливості його нарощування

8. підтримка міжнародними установами принципів і форм створення міжнародних ринків праці при забезпеченні прав людини на працю, зумовлених посиленою міграцією населення бідних країн до країн „Золотого мільярда”.

9. зміна ролі держави як формотворної основи національних економік.

10. встановлення єдиних стандартів на сировину, продовольчу продукцію, промислові товари, бухгалтерський облік, інтелектуальну власність тощо.

Глобалізація загострює такі ключові питання суспільного розвитку як протиріччя техногенного характеру, розшарування суспільства планети, маніпулювання суспільною думкою за допомогою ЗМІ [1] [15].

Розвинуті країни виграли від глобалізації як лідери економічної ефективності, які зосередили основні виробничі (інтелектуальні та технологічні) потужності і капітал, і як експортери виробництв, забруднюючих навколишнє середовище, в країни, що розвиваються. Економіки країн, що які залишилися за межами глобалізаційних процесів відчували на собі стагнацію. Концентрація одних процесів у державах „центру”, та інших – в державах „периферії” визначає побудову в них різних типів політичних структур, наслідком цього є система світової нерівності, яка контролює і підтримує осьовий поділ праці.

ПІІ стали інструментом вирішення питань економічного зростання, що, однак, викликає зміщення в національних режимах для залучення інвестицій. Одним з найважливіших факторів є віртуалізація фінансових операцій [1,c.94].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агеева А. А. Глобализация как современная тенденция развития мирового хозяйства: сущность, противоречия и перспективы//Економічний вісник Донбасу. –2007.-№1.-С.83-95.

2. Апокин А. Проблема глобальных дисбалансов в мировой экономике// Вопросы экономики.- 2008.-№4.-С.51-61.

3. Бродель Ф. Динамика капитализма. Смоленск, «Полиграмма», 1993, 124с

4. Валлерстайн И. Конструирование народа: раса, нация, этническая группа// Балибар Э., Валлерстайн И. Раса, нация, класс. Двусмысленные идентичности. М.: Логос, 2004. С.83-102.

5. Владимирова, И. Г., Глобализация мировой экономики: проблемы и последствия //Менеджмент в России и за рубежом, -№ 3.-2001, (май-июнь). - С.97-111.

6. Денчев К. Феномен антиглобализма.– М. Издательский дом ГУ ВШЭ, 2005.-218 с.

7. Згуровский А. Войны глобализации// Зеркало недели.- 30.09.2006.-№37-С.6.

8. Интриллігейтор М. Глобализация мировой экономики: выгоды и издержки // Мир перемен. 2004.- № 1,- с.129.

9. Колодко Г. Глобализация и экономический рост // Мир перемен. 2004.- № 1. -С.140.

10. Кочетов Э.Г. Глобалистика. Теория, методология, практика. Учебник для вузов. М.: НОРМА.- 2002- с.601)

11. Кошкаров А. Рост наперегонки //Эксперт.-2003.-№39.-с.44-48.

12. Либман А. Институты управления глобализацией// проблемы теории и практики управления. -№7. – 2008.-С.24-33

13. Митиль А. Критика и библиография//Вопр. Философии. -2002. - №9.-С.178-181.)

14. Мозиас П. Прямые иностранные инвестиции: современные тенденции// Мировая экономика и международные отношения. – 2002.-№1-с. 65-72.

15. Старостіна А. Суперечливі шляхи економічної глобалізації// Економіка України – 2008.- №8.- С.58-65.

16. Тоффлер Э. Третья волна. –М.: ООО «Издательство АСТ», 2002. С.517-525

17. Уткин А. И. Мировой порядок XXI века. — М.: Эксмо, 2002. С.38 – 75

18. Базельский комитет по банковскому над зору/http://ru.wikipedia.org/wiki/Базельский_комитет_по_банковскому_надзору

19. Доклад о мировых инвестициях /http://www.un./org/russian/ esa/economic /invest_reports.htm

20. Дорохов Е., Экономическое определение глобализации. http: //globalization.report.ru/ material.asp? MID=242

21. Kearney A. T./ Foreign Policy Globalization Index 2006/ http://www.atkearney.com./shared_res/pdf/Globalization-Index_FP_April-May-09_S.pdf

22. Транснациональные корпорации и инфраструктурный вызов// http://www.un.org/russian/esa/economic/invest_report.htm.

23. G10/http://ru.wikipedia.org/wiki/Группа_десяти

ДОДАТОК А

Порівняльна діаграма соціального вимірювання глобалізації в Європі (дані 2006 року)

ДОДАТОК Б

Таблиця змін обсягів виробництва з 1961 по 2003 рр.