ПЛАН
Вступ: Перші кроки до утворення ЗУНР.
Переговори з Австро-Угорщиною та Польщею. Повстання у Львові.
Революційні процеси на Буковині.
Проголошення акту злуки ЗУНР та УНР.
Структура бойових дій
Процес державотворення ЗУНР.
Висновки: Об’єктивні та суб’єктивні причини поразки ЗУНР.
Перша світова війна призвела до різкого загострення обстановки на західноукраїнських землях, поглиблення соціально-економічної й політичної кризи в Австро-Угорщині. Після закінчення першої світової війни в імперії Габсбургів розгорнувся рух за утворення самостійних національних держав.
І на західноукраїнських землях настав якісно новий етап народних змагань. На західноукраїнських землях активізувалися виступи за створення незалежної Української держави. Здійнявшись у Галичині, хвиля загальнонаціонального повстання прокотилася Буковиною, Волинню, Закарпаттям. Українці, як і інші народи Австро-Угорщини, виступали за ліквідацію ненависної монархії на своїх землях. Революційні виступи у Східній Галичині, Буковині, Закарпатті та на Волині швидко переросли в оборонну війну проти військ новостворених держав (у першу чергу, Польщі) і тих, котрі існували й раніше (передусім Румунії). Гостроти й міжнародного резонансу набула збройна боротьба у Прикарпатті. Лютнева революція в Росії, проголошення в Києві Української Народної Республіки посилили прагнення населення Галичини, Буковини та Закарпаття до об'єднання зі Східною Україною. Це пояснювалося, з одного боку, стратегічним, політичним і культурним значенням Східної Галичини та її центру - Львова - в історичному житті українського народу, а з іншого тим, що Прикарпаття було найважливішим регіоном територіальних домагань Польщі на сході. Революційне оновлення, розпочате на етнічних українських територіях, являло собою взаємопов'язаний процес і зосереджувалося на досягненні незалежності України, державному об'єднанні її земель. На зборах українського студентства, що відбулися у Львові 13 жовтня 1917 р., в ухваленій резолюції заявлялося про необхідність домагатися об'єднання всіх земель, заселених українським народом, в одну державну цілісність, в ні від кого не залежну демократичну Українську державу”.
На засіданні віденського парламенту 19 грудня 1917 р. у своїй промові доктор Є. Левицький виголосив промову, в якій зазначив, зокрема, таке: “Східна Галичина з історичного погляду творить колишнє самостійне староукраїнське князівство Галицько-Володимирське, яке довгий час було складовою частиною великої всеукраїнської Київської держави. Теперішня Східна Галичина… творить… в цілості неподільну… спадщину української нації й тому може або в цілості залишитись при Австрії, або так само в цілості бути вилучена в Українську Народну Республіку, що відповідала би найвищому ідеалові української нації.
Погляди, висловлені доктором Є. Левицьким, залишалися наріжним каменем політики українського парламентського представництва до кінця існування австро-угорської монархії. У них цілком органічно поєднуються українська державницька традиція і нове почуття національної соборності.
Розпочався новий етап змагань за українську державність. Замість парламентських засобів боротьби в Західній Україні стали застосовуватися радикальні методи, що відповідали соціально-політичній ситуації в Австро-Угорській монархії та настроям національних меншин. На конспіративних зборах представників українських партій обговорювалися питання про створення місцевих владних структур.
25 березня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд представників політичних партій, в якому взяли участь близько 500 чоловік. Учасники з'їзду привітали проголошення незалежної Української Народної Республіки і заявили, що вважають першочерговим завданням відновлення в краї української державності, створення основ демократичного суспільства. В ухвалених на з'їзді резолюціях висувалися вимоги утворення на українських землях Галичини та Буковини окремого державного організму, надання національним меншинам автономії та гарантування їм політичної рівноправності, припинення насильницької колонізації Холмщини, забезпечення об'єднання всіх національних сил краю.
Водночас у містах та селах відбувалися мітинги, демонстрації, віче, на яких представники різних верств суспільства висловлювалися за об'єднання всіх українських земель в український коронний край з окремим сеймом, намісником і українською адміністрацією, а також вимагали від уряду Австро-Угорщини якнайшвидше ратифікувати Брестський мирний договір.
4 жовтня 1918 р. сеймовий посол, український соціал-демократ Семен Вітик вніс до палати послів заяву, в якій говорилося, що чотирьохмільйонний український народ в Австрії сотні літ зазнавав гніту і поневолення, позбавлявся самостійності з боку як польського, так і російського урядів, “тому домагаємося права самовизначення також для українського народу”. Головним засобом досягнення цієї мети автор заяви вважав об'єднання в єдину незалежну республіканську державу українських областей Австро-Угорщини, Холмщини, Підляшшя й Волині з Великою Україною.
З огляду на неминучий розпад Австро-Угорщини українські політичні партії вважали невідкладним завданням формування тимчасового органу, який перебрав би владу в краї до своїх рук. За ініціативою Української парламентської репрезентації 18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбулося представницьке Зібрання конституанти українських депутатів австрійського парламенту, крайових сеймів, представників від українських політичних партій, єпископату, посланців академічної молоді. Конституанта обрала Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем, визначила її права та обов'язки. Національна Рада мала представляти інтереси західноукраїнського населення в Австрії та Угорщині. Президія парламентської репрезентації проголошувалася водночас президією Національної Ради. Дипломатичному відомству Австро-Угорщини було відмовлено у праві вести переговори на міжнародній арені від імені Української держави. Українська Національна Рада як найвищий законодавчий орган створюваної Української держави вирішила зосередити в своїх руках усю повноту державної влади. В ухваленому Національною Радою Маніфесті проголошувалося, що етнічні українські області в Австро-Угорщині, зокрема, Східна Галичина, північно-західна Буковина та північна смуга північно-східної Угорщини, складають єдину українську територію. Ця територія проголошувалася Українською державою. Заявлялося про те, що Українська Національна Рада підготує Конституцію, яка забезпечить рівність прав громадян у вирішенні державних справ.
20 жовтня на площі Св. Юра відбувся величезний мітинг львів'ян, у якому взяла участь група українських послів. Вони повідомили присутніх про рішення Української Національної Ради щодо утворення Української держави в межах Австро-Угорщини. 23 жовтня представники Ради Є. Петрушевич та М. Василько відвідали австрійського прем'єра, щоб офіційно повідомити його про вимоги галичан.
Українська Національна Рада мала намір перебрати державну владу мирним, легальним шляхом. Певні надії у цьому плані пов'язувалися із заявою австрійського імператора від 16 жовтня 1918 р. про перетворення “двоєдиної держави на багатонаціональну федерацію”. На тому етапі національно-визвольної боротьби більшість членів Ради розраховували, що австрійський уряд накаже своїй адміністрації передати управління до рук нового намісника - українця, відбудеться на місцях зміна старост, і все задумане мирно здійсниться. Тим часом у країні назрівав серйозний політичний конфлікт Противниками відродження Української держави в Галичині виступили націоналістичні та військові кола шляхетської Польщі, яка теж переживала етап відродження своєї державності. В п'янкій атмосфері омріяного відновлення польської державності націоналістичні сили доводили необхідність об'єднання прикарпатських земель у “стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків”. Вони розгорнули шалену антиукраїнську пропаганду, заявляючи про “державотворчу нездатність” галичан. А на міжнародній арені поляки твердили, що український рух на території колишньої габсбурзької монархії є підступним витвором німців, а згодом - більшовиків. Створена 28 жовтня у Кракові Польська ліквідаційна комісія заявила, що вся Галичина має відійти до Польщі й попередила Відень та австрійського намісника, що переймає владу у краї. Обговорюючи 31 жовтня майбутнє Галичини, австрійський уряд без особливих вагань підтримав Польську ліквідаційну комісію. В ніч з 2 на 3 листопада було сплановано збройний виступ поляків у Львові. Для реалізації цих планів 1 листопада очікувався переїзд до міста ліквідаційної комісії. Отже, зіткнулися два діаметрально протилежні підходи до вирішення українського питання. Щоб захопити владу, польська сторона готувалася до збройного нападу. За таких умов конфлікт між українцями й поляками ставав неминучим.
Обговорення 31 жовтня Українською Національною Радою ситуації, що виникла, показало, що повної одностайності серед її членів немає. Дехто з них пропонував чекати обіцяного Віднем маніфесту про передачу влади. Проти цього виступив Дмитро Виговський - сотник легіону Українських січових стрільців. Він вважав, що Національна Рада неприпустимо зволікає зі своїми діями. Від імені Військового Комітету він заявив: “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки”. Рішучість і впевненість воєначальника переконала навіть найобережніших членів Національної Ради. Учасники засідання прийняли рішення здійснити збройний виступ 1 листопада. На місця вирушили уповноважені із закликом до загального повстання. Відтепер долю Галичини вирішували військо та повсталі маси. Головну збройну силу Національної Ради становили українські стрільці й старшини львівського гарнізону. Удосвіта Львів повністю контролювали українські війська, а над міською ратушею замайорів синьо-жовтий прапор.
Спираючись на повсталі маси, Національна Рада 2 листопада взяла владу до своїх рук. Виступ солдатів-українців активно підтримували цивільні добровольці - молодь, місцеве й навколишнє робітництво. Повстання у Львові знайшло активну підтримку серед українського населення всієї Східної Галичини. Пополудні відбулася формальна передача влади австрійським намісником Раді. Високі чини австрійської адміністрації були відправлені до Відня. Національна Рада у своєму зверненні до населення Галичини проголосила створення національної держави на західноукраїнських землях, сповіщала український народ про “визволення з віковічної неволі”. Повідомлялося також про наміри невідкладного проведення земельної реформи, запровадження робітничого законодавства, соціального забезпечення, створення національної армії “Віднині ти, - говорилося у зверненні, - господар своєї землі, вільний городянин Української держави... Доля Української держави у твоїх руках”.
Розпочався період тривалої й нерівної боротьби ЗУНР за свою незалежність. Головні польські підпільні організації мали значні можливості щодо проведення розвідувальних та інших спеціальних заходів проти українських повстанців. Так, "поштовий" відділ штабу ПОВ займався збором таємної інформації через перлюстрацію державних документів власною агентурою серед поштових чиновників. З ПОВ активно співробітничали такі конспіративні організації, як "Союз самостійної молоді" та "Вольносць", котра мала свої таємні джерела інформації у ряді військових частин краю. У ПКВ були сильні позиції серед скаутського руху і в організації студентів-бойовиків "Страж академії".
У розвідувальному забезпеченні дій польської сторони активно використовувалося місцеве населення. Для збору потрібної інформації залучалися підлітки, жінки, робітники. Вони чудово знали місто (на відміну від вояків-українців, котрі були мобілізовані з інших місцевостей і лише несли службу у Львові). Мешканці Львова - поляки стежили за розташуванням і діями українських загонів і своєчасно інформували своє командування. Польські розвідники діяли тактично грамотно. Особливо ефективно працювали розвідники з числа польських робітників. Як зазначав військовий історик А. Крезуб, вони себе зарекомендували "як боєвий елемент... відчайдушний і відважний, зокрема, в розвідний і зв`язковій службі незрівнянний".
На думку автора, прорахунком Української Генеральної Команди на початку повстання була відсутність налагодженої системи розвідки сил і можливостей противника. І тому вона не мала точних даних про фактичну кількість і можливості бойових загонів поляків. Правда, при підготовці до повстання і на початковому етапі збройного виступу з ініціативи Генеральної Команди та інших військових керівників у місця розташування польських груп опору надсилалися окремі вояки для збору відомостей про їх, чисельність, пересування, дислокацію штабів, складів, важких вогневих засобів та настрої особового складу. Але це не вирішувало проблему. Не приділялась належна увага агентурній роботі. Контррозвідувальні заходи здійснювались переважно у межах командирських функцій.
Національна Рада прийняла 13 листопада 1918 р. “Тимчасовий основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії", відповідно до якого утворювалася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) із столицею у Львові. Значення Тимчасового Закону виходило за рамки його п'яти статей. На зміну усталеним поглядам австро-угорської доби прийшли нові, сучасні, що відбивали настрої й прагнення всього українського народу. ЗУНР, включаючи Буковину й Закарпаття, займала територію, що дорівнювала майже 70 тис. кв. км, із шестимільйонним населенням.
Однак вистраждане довгоочікуване завоювання повсталих мас породило передчасну ейфорію. Вона охопила як українських діячів, так і широкі верстви населення. Значна кількість стрільців, вважаючи справу 1 листопада завершеною, вже на другий день покинула Львів і повернулася до своїх домівок. В цей час у місті створювалися численні опорні пункти польських бойовиків. Вони зайняли важливі міські об'єкти та установи. Зростання активності бойовиків стимулювали польські політичні партії, які 1 листопада організували у Львові Польський Комітет Народовий. У своєму першому зверненні до населення Комітет закликав “усіх боєздатних до зброї”.
У цей вибухонебезпечний момент обидві сторони все ж вирішили сісти за стіл переговорів. 2 листопада з польськими представниками зустрілися авторитетні українські політики і громадські діячі К. Левицький, М. Лозинський, Р. Перфецький, Л. Ганевич, С. Федак і митрополит А. Шептацький. Вимоги української сторони були правомірні й аргументовані: визнання за Українською державою кордонів по Сяну, забезпечення культурної автономії полякам і євреям у Галичині. Однак польські політики відкинули ці пропозиції. Вони вважали, що до відроджуваної Речі, Посполитої має відійти не тільки місто Перемишль, але й Львів. Досягти компромісу не вдалося. Незважаючи на гострі суперечності, сторони все ж таки домовилися опублікувати відозву до населення із закликом до спокою й злагоди. Наступного дня вона з'явилася в пресі, але практично не була помічена громадськістю.
Оскільки українським і польським політикам не вдалося порозумітися, все мала вирішити збройна боротьба. На початку листопада у Львові розпочалися запеклі вуличні бої. Боротьба за місто перетворилася на один із найболючіших вузлів міжнародних відносин кінця 1918 - перших місяців 1919 р. За домовленістю воюючих сторін оголошувалися перемир'я, велися переговори. Однак польська сторона категорично наполягала на тому, що Галичина має перебувати у складі Польщі, що остання ніколи не відмовиться від своїх прав на Львів і битиметься до останнього. Наміри поляків підтвердили представники Антанти. Вони відверто заявили, що Польщу Антанта визнає, а про незалежність України не може бути й мови. Конфлікт розростався. 21 листопада після тритижневих боїв українські війська залишили Львів.
Проголошення української державності на західних землях, створення Української Національної Ради, її рішучі кроки в напрямі формування органів державної влади, забезпечення соборності українських земель стали детонатором революційних процесів у Буковині. В жовтні 1918 р. буковинська делегація УНРади заявила про себе в Чернівцях як Український крайовий комітет. За його наказом 1-2 листопада три стрілецькі сотні виступили проти австрійської адміністрації. За допомогою озброєних груп залізничників вони роззброїли австрійську варту в Чернівцях. З листопада на центральному майдані міста відбулося Буковинське Народне віче, на яке з'їхалися близько 40 тис. українців. Серед його учасників були й прихильники більшовицьких лозунгів, які виступали за союз із Радянською республікою, проголошеною в Харкові. Член віденського парламенту Пічуляк пропонував підтримати “австрійську Україну”. Більшість учасників віча висловилися за возз'єднання буковинського краю з Українською державою, щойно проголошеною у Львові. Представники всіх повітів української Буковини закликали делегацію УНРади “перебрати негайно правління українською частиною краю”. Вони проголосили: “Віче бажає прилучення австрійської частини землі до України”.
Віче обрало головою Українського крайового комітету Омеляна Поповича - відомого письменника і громадського діяча. Він виконував функції президента Буковини.
Волевиявлення населення Буковини суперечило планам румунських поміщиків та буржуазії, політичних сил, які відстоювали ідею “Великої Румунії”. Загарбницькі настрої румунських властей щодо українських земель активно підтримувалися країнами Антанти. Ще в 1916 р. у зв'язку із вступом Румунії у Світову війну на боці Антанти впливові американські кола пообіцяли, що Буковина стане частиною “Великої Румунії”. Спираючись на підтримку своїх могутніх союзників, король Фердинанд 8 листопада 1918 р. видав указ про анексування всієї території Буковини. Скориставшись слабкістю українських військових сил, румунські війська перейшли в наступ і 11 листопада зайняли Чернівці. А ще через кілька днів весь гірський край був окупований румунами. Щоб узаконити анексію, румунські політики скликали в Чернівцях Генеральний Конгрес Буковини, який ухвалив нав'язану румунськими властями резолюцію про “безумовне і на вічні часи з'єднання всієї Буковини з королівською Румунією”. Ігноруючи протести українства, румунський король 20 листопада затвердив це несправедливе рішення. На Сен-Жерменській конференції 1919 р. Буковину було визнано частиною Румунії. Проти цієї акції, жорстокого окупаційного режиму виступили широкі верстви населення краю. Поступово їх, опір набув форм збройної боротьби. Вже за часів окупації у містечку Кіцмані було здійснено спробу проголосити окрему республіку В січні 1919 р. на Хотинщині вибухнуло збройне повстання. Місцеві підпільники розгромили полк румунських прикордонних військ і заволоділи Хотином. Утворена ними Хотинська Директорія видала розпорядження про мобілізацію в повстанську армію. Повстанці захопили майже сто населених пунктів. Однак сили були нерівними. Наприкінці січня 1919 р. повстанські загони чисельністю 4 тис. чоловік і близько 50 тис. біженців перейшли через Дністер на територію УНР.
На уламках Австро-Угорської імперії зводилися також підвалини Гуцульської Республіки. Населення Закарпаття було здебільшого безземельним чи малоземельним, 86 відсотків трудового люду було неписьменним. Радикалізоване у Світовій війні закарпатське населення швидко позбавлялося ілюзій щодо доброго царя чи цісаря, усвідомлювало необхідність згуртування української нації та возз'єднання її земель. Найактивніше боролися за цю історичну справу солдати та колишні військовополонені, яким Світова війна “допомогла” значно розширити свій світогляд. Національно-визвольний рух у краї був спрямований насамперед проти поневолювачів-угорців - однієї з тогочасних панівних націй габсбурзької монархії. В листопаді 1918 р. в Хусті була утворена “Русская Народна Рада”, що орієнтувалася на ЗУНР і УНР.
Щойно сформований уряд відновленої Угорщини під тиском українських політичних сил обнародував законопроект про автономію Руської Країни й запровадив посаду міністра русинів-українців. Для обговорення цього законопроекту 10 грудня до Будапешта прибули численні делегації. Однак закарпатці, й узагалі прихильники незалежності, опинилися в меншості й дискусія пішла у громадянському руслі. Українці вирішили провести свій з'їзд, головою якого обрали Августина Штефана, відомого рахівського адвоката. Учасники форуму рішуче висловилися за возз'єднання краю з Великою Україною. За ініціативою громадських діячів краю розпочалася підготовка до проведення Всекарпатського Конгресу. Напередодні його відкриття відбулися важливі події у Рахові і Ясіні. Саме там за рішенням Гуцульської Народної Ради була проголошена Гуцульська Республіка. Голова Гуцульської Народної Ради побував у Станіславі й передав урядові ЗУНР рішення про приєднання краю до України. Однак уряд Угорщини виступив із рішучим протестом проти цього кроку.
Угорсько-український конфлікт намагалися вирішити шляхом переговорів керівники Угорщини і ЗУНР. Угорці зажадали відмови ЗУНР від Закарпаття. На цю вимогу галичани дипломатичне відповіли: приналежність Закарпаття має визначити плебісцит, проведений за участю нейтральних спостерігачів, і Паризька мирна конференція. Однак угорські власті вирішили вдатися до сили. Вони направили до Ясіні своїх вояків для наведення порядку. Але Гуцульська Народна Республіка не скорилась. Терміново були сформовані повстанські загони з добровольців, а командування УГА розробило план наступальної операції для своїх військ. Однак у розвиток подій утрутилася Румунія. її регулярні війська окупували Великий Бичків, Луч, Хмелів. В інших селах під протекторатом румунських військ була відновлена влада угорської буржуазії, яка розпочала жорстокий терор.
21 січня 1919 р. в Хусті зібрався Всекарпатський Конгрес, на який з'їхалося 420 делегатів. Вони відхилили претензії угорських властей щодо Руського Краю, висловили вдячність ЗУНР за її підтримку і заявили про приєднання земель, заселених карпатськими українцями, до Соборної України. Конгрес прийняв рішення не посилати своїх послів до угорського парламенту, висловив прохання, щоб українські війська захистили землі, заселені русинами-українцями в Угорщині. Конгрес обрав постійний виконавчий орган - Центральну Народну Раду у складі ста чоловік. Отже, рішення всеукраїнських зборів угорських українців були спрямовані на захист інтересів українського народу, вони створили певні умови для забезпечення соборності українських земель. Однак реалізувати ці національні прагнення не вдалося.
Як засвідчив подальший розвиток подій, сили, що брали участь у вирішенні закарпатського питання, були неоднорідними. Гуцульська армія і громадсько-політичні об'єднання, які відстоювали свободу і соборність українських земель, не були підготовлені такою мірою, щоб реалізувати наміри трудящих Закарпаття. До того ж вони зазнали важких утрат, і Республіка у межах Ясіні та навколишніх сіл проіснувала тільки до червня 1919 р. Ясінь окупували румунські війська. За цих умов Чехословаччина висловила власні претензії щодо Закарпаття. 18 листопада 1918 р. “Рада русинів” у СІЛА за сприяння президента В. Вільсона заявила про свою згоду на окупацію Чехословаччиною територій, населених “угорськими русинами", Однак Угорщина не збиралася відмовлятися від своїх замірів щодо Закарпаття.
10 листопада 1918 р., після відновлення Директорією УНР, уряд ЗУНР почав переговори щодо об’єднання усіх земель України в одну державу з Директорією, яка надзвичайно прихильно поставилась до ідеї соборності. Наслідком переговорів став так званий перед вступний договір від 1 грудня 1918 р., яким обидві сторони висловлювали свій намір працювати для справи національного об’єднання. Перше рішення в цьому напрямі зробила УНРада, яка 3 січня 1919 р. одностайно прийняла ухвалу про злуку ЗУНР з УНР.
Акт злуки українських земель було урочисто довершено 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві. З цієї нагоди Директорія видала універсал, в якому, зокрема, говорилося: “Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України… Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ… має тепер змогу з’єднати всі змагання своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави на добро й щастя робочого народу”.
Уже під час вуличних боїв у Львові розгорнувся процес творення західноукраїнської державності. 9 листопада 1918 р. був сформований Тимчасовий Державний Секретаріат (уряд) ЗУНР. Його головою став К. Левицький, Л. Цегельський очолив Державний секретаріат внутрішніх справ. Першими кроками уряду ЗУНР були: введення жандармерії й початок створення Української Галицької Армії (УГА). Однак сформувати за короткий час власне, достатньо надійне військо він не встиг, і польські збройні сили при активній підтримці Заходу, після жорстоких боїв 22 листопада зайняли Львів. Уряд ЗУНР змушений був переїхати у Тернопіль, а згодом у Станіслав. Тут до середини 1919 р. перебували основні урядові й політичні інституції західноукраїнських земель. 4 січня вийшов закон про "Виділ" (Президію) Української Національної Ради. Президентом став Є. Петрушевич. Було створено й уряд - Раду Державних Секретаріатів - на чолі із С. Голубовичем. Передбачалося, що вищі законодавчі й виконавчі органи республіки забезпечать розробку організаційно-правових підвалин діяльності силових структур, в тому числі і спеціальних.
Події у Східній Галичині вплинули і на частину Волині, де перебували австро-угорські війська. Наступного ж дня після повстання у Львові жителі Володимира-Волинського створили Тимчасовий магістрат. Але українська влада проіснувала тут стільки ж, скільки й у Львові, - 22 листопада 1918 р. Володимир-Волинський захопили польські війська. Проти агресора повстали волиняни різних політичних напрямів. Найчисленнішими наприкінці 1918 - на початку 1919 рр. стали загони, що орієнтувалися на УНР. Проте українським силам бракувало взаємодії. Коли ж вони об`єднувались, окупанти зазнавали відчутних поразок. Так, 22 січня 1919 р. загони отамана Оскілка відбили Володимир-Волинський.
Успішній протидії агресії найбільше перешкоджала відсутність належної практичної допомоги з боку УНР. Польща неухильно нарощувала наступ на ЗУНР, яка від 22 січня 1919 р. мала статус "Західної області УНР", вела війну, просуваючись до Стохода й Збруча на Волині, котра вважалася безпосередньою частиною УНР, а та обмінювалась дипломатичними посланцями з Варшавою.
З метою належного військового захисту своєї державності ЗУНР ще з листопада 1918 р. розпочала формування регулярної Української Галицької Армії і досягла разючих успіхів. Це формування відбувалося найефективнішим шляхом - знизу, на базі вірних проводу військових частин та бойових груп, і було завершене в січні-лютому 1919 р. У другій половині листопада 1918 р. УГА налічувала 25 тисяч вояків, у січні 1919 р. - 70 тисяч, а через півроку досягла 100-тисячної чисельності. Вищим органом управління УГА стала Начальна Команда. Командуючими УГА у різні періоди були: полковники Д. Вітовський, Г. Коссак, Г. Стефанів, генерали М. Омелянович-Павленко, О. Греків, М. Тарнавський, О. Микитка, а за часів ЧУГА - В. Порайко. Структура з`єднань і підрозділів армії неодноразово змінювалась. Однак встановилися головні ланки її бойових сил: корпуси, бригади й батальйони (курені), окремі частини, підрозділи артилерії, спеціальних і технічних військ, кінноти, авіації.
У реформованій УГА належне місце зайняли розвідка й контррозвідка, хоча й були віднесені до "помічних формацій". Необхідно зауважити, що керівництво ЗУНР створило у збройних силах розвідувальну й контр розвідувальну служби значно оперативніше, ніж керівництво УНР. Це можна пояснити більш конструктивним підходом проводу Західноукраїнської держави до питань військового будівництва порівняно із заклопотаною політичною демагогією та "соціальними експериментами" Директорією. Зрозуміло, що збір важливої розвідувальної інформації й контр розвідувальне обслуговування військ були життєво важливі для Збройних сил ЗУНР під час запеклої війни із шовіністичною Польщею.
Досить конкретно завдання військової розвідки показав у своїх спогадах колишній її співробітник четар Іван Вислоцький: "Новітня армія послуговується двоякого роду розвідкою, явною й тайною. Явну розвідку ведуть боєві відділи, на близьку віддаль, між власним фронтом і боєвою лінією ворога, при помочі піших чи кінних (головно під час походу) стеж; дальшу, що сягає на зади ворога, при помочі літаків і батальйонів на припоні. Тайна - розвідка, що її завданням є просліджувати вороже запілля та все те, що торкається ворожої армії, її організації, озброєння, рухів, військових споруджень, постачання, включно з усіма господарськими ділянками, і настроїв населення, має свою окрему організацію та окремі методи праці. З нею лучиться нерозривно контррозвідка, себто охорона перед ворожою розвідкою і пропагандою серед війська й населення власного краю, і пропаганда, що знову має на меті словом і друком поборювати ворожу пропаганду і протиставити їй власну".
Структура військової розвідки УГА включала в себе: розвідний (відділ НКГА, відповідні підрозділи штабів корпусів і бригад, агентурну мережу, відділи польової розвідки (див. додаток 16). Начальнику РВ НКГА підлягали розвідці підвідділи при корпусних і бригадних командах та при окружних військових командах, а також розвідці старшини, які перебували в окремих важливих місцях обабіч тодішнього українського фронту й на кордоні з Румунією. Після переходу УГА за Збруч підвідділи були при урядових інституціях у Кам'янці й при Команді Етапу Армії (повна її назва Начальна Команда - Команда Етапу Армії).
Ініціатором створення розвідки галицького війська став керівник УГА полковник Дмитро Вітовський. Внутрішня організація РВ НКГА змінювалася залежно від потреб війська й можливостей. Згідно з "Персональним складом Начальної Команди Галицької Армії", "Штатом Штабу Начальної Команди Галицької Армії" та рядом наказів (Ч.79 від 30.06.19 р.; Ч.141, № 64531 від 30.11.19 р. та ін.) на момент повного укомплектування склад головного відділу був таким: начальник РВ НКГА ("шеф розвідки") поручник Родіон Ковальський, котрий особисто керував відділами офензивної й дефензивної розвідки й відділом детективів та розвідників; ад'ютант начальника - хорунжий Володимир Комаринський (лише Ковальський та його ад'ютант володіли повною інформацією щодо роботи РВ); відділ "Реєстрації ворожих сил", який очолював хорунжий Ярослав Яремчишин, займався переважно вивченням польської армії і часто мав досить точні матеріали від своїх розвідників і ворогів Польщі; відділ "Пропагандивний", яким керував поручник Гриць Ничка, а згодом четар Володимир Лисий, дбав про піднесення боєздатності вояків, організовував агітаційно-пропагандистські заходи. Щоправда, згодом відділ "Пропагандивний" був виведений зі складу РВ.
Таким чином, старшинський склад РВ налічував двох поручників, двох четарів і двох хорунжих; підстаршинський - старшого десятника й десятника, котрі займалися виключно діловодством. Склад детективів (контррозвідників - В.С.) був дуже строкатим за національною належністю, склад розвідників постійно змінювався. Корпусні й бригадні РВ мали лише по одному старшині й одного-двох підстарших із відповідною кількістю детективів і розвідників.
Робота розвідки за етапами діяльності поділяється на два головні періоди, які дуже різнилися обставинами праці, територією дій, протистоящим ворогом. Це період галицький - війна з поляками і наддніпрянський - війна з Червоною та Добровольчою арміями.
Під час війни з поляками РВ діяв у Галичині і працювати було легше, але на той час особовий склад ще не мав належного досвіду й навичок. Агентура військової розвідки рекрутувалася здебільшого з молоді допризовного віку - 16-17 років, як хлопців-гімназистів, так і дівчат. Ці діти, 15-літні, тільки що вирвалися батькам і матерям - ішли служити Батьківщині, ішли в морози, дощі, пішки до Львова і назад. Околиці Львова мають цілий ряд невідомих могил - тих нашому загалові невідомих героїв".
Украй складна обстановка не залишала часу на підготовку кадрів розвідників, тому ефективність їхніх дій була низькою. Склад детективів був набагато кращим, тут працювали фахівці, але переважно не українці. Так, "найстарший детектив" Іммерглік був словацьким німцем, а взагалі серед детективів були чехи, євреї і навіть один поляк. Бракувало у РВ також і кадрових офіцерів. З усіх розвідників-старшин, склад яких доходив до 30 чоловік, було лише 5-6 фахових. Деякі з них, що працювали ще в австрійській розвідці, відмовлялися служити в УГА через брак у РВ НКГА фахового персоналу, коштів, відсутність розуміння необхідності розвідки з боку багатьох членів уряду і декотрих вищих старшин. Навіть окремі старшини РВ через ці обставини відмовлялися працювати в розвідці та йшли на фронт комендантами сотень чи куренів.
І все ж таки в цей період зусиллями поручника Р.Ковальського та його підлеглих РВ удалося досягти чималих успіхів, зберегти, поповнити й навчити кадри розвідників і детективів.
Під час галицького періоду військова розвідка отримувала значну допомогу, часто навіть більшу, ніж це передбачалося інструкціями, від польової жандармерії УГА, про яку піде мова нижче. Про зростання кваліфікації кадрів військової розвідки УГА свідчать досягнуті ними конкретні результати під час наддніпрянського періоду діяльності. Так, значним успіхом начальника РВ поручника Ковальського був арешт у Вінниці шефа польської розвідки капітана Ковалевського, котрий зломлений перебуванням у в'язниці повідомив дуже цінну інформацію стосовно дій польської армії на східному фронті. У корпусних розвідних відділах найдіяльнішим був відділ 1-го корпусу, котрим керував здібний старшина (прізвище встановити не вдалося), убитий згодом більшовиками. Його висококваліфіковані енергійні дії по організації розвідки, талант розвідника зберегли життя багатьом українським воякам. Військові розвідники 1-го корпусу проникали далеко за лінію фронту з більшовиками, доходили аж до Гомеля, коли бої точилися під Коростенем.
При підготовці наступу на Жмеринку й Вінницю комендант РВ 3-го корпусу УГА четар Померанц наказав підлеглим дослідити сили й дислокацію більшовицьких частин. Розвідники проникли в глибоке запілля ворога, встановили контакти зі старшинами розташованих у Жмеринці штабів двох дивізій Червоної армії. Їхня інформація сприяла вдалому наступу українських військ, а також дала змогу після захоплення Жмеринки знешкодити мережу більшовицьких шпигунів. Багато цінної інформації давали військовій розвідці дезертири так званої інтернаціональної дивізії Червоної армії, що складалася з полонених мадярів і німців колишньої австрійської армії, багато, із яких бажали повернутись на батьківщину. За здобуття важливої інформації про те, що більшовики спрямували танки, які мали намір застосовувати проти УГА, на фронт із Добровольчою армією, хорунжий РВ 3-го корпусу УГА І.Вислоцький був підвищений у званні до четаря.
У частинах Дієвої армії та її тилових структурах і установах було дуже багато більшовицьких шпигунів, особливо під виглядом медичних сестер. З переходом УГА за Збруч ця маса "сестер милосердя" хлинула до галицьких військ, але рішучі дії розвідних старшин швидко відвернули цю загрозу. Так, лише в Жмеринці на другий день після вступу до неї УГА щодо сімох "сестер-жалібниць" був доведений шпіонаж на користь "червоних". Одна з них мала документи австрійської сестри милосердя й була нібито дочкою мадярського старшини, вона вільно розмовляла українською й російською мовами. Усі шпигунки були покарані на місці за законом воєнного часу.
Військові розвідники УГА вивчали і своїх союзників - Дієву армію, оскільки для того були серйозні підстави. Багато старшин цієї армії та отаманів повстанських загонів участі в боях із більшовиками не брали, чинили сваволю проти мирного населення, кошти, виділені урядом, пропивали. Не дивно, що шеф оперативного відділу НКГА полковник Шаманек, ознайомившись із звітом розвідки про становище в Дієвій армії та поведінку отаманів, сказав: "Ці люди або божевільні, або злочинці". Григор'єв був причетними до останньої справи виявилися і В.Винниченко та його ліва фракція соціал-демократичної партії. Військова розвідка УГА ліквідувала й ряд великих злочинних угруповань, які діяли у прифронтовій смузі.
Примусове злиття УГА з Червоною армією призвело до ліквідації розвідки галицького війська, оскільки більшовики намагалися насамперед прибрати до рук співробітників РВ і розстрілювали їх без суду. Був заарештований і шеф військової розвідки Р.Ковальський, але під час конвоювання до Москви йому вдалося вискочити через вікно вагона і, незважаючи на зламану при цьому ногу, втекти. Ще 26 співробітників РВ НКГА спромоглися перебратися за кордон через Польщу й Румунію.
Один із співробітників військової розвідки УГА Л. Шанковський також дав оцінку діяльності розвідки Збройних Сил ЗУНР: ((Назагал розвідка УГА, хоч і мала деякі безсумнівні успіхи, не могла й рівнятись з польською, більшовицькою чи денікінською, головно з браку фахових старшин (тільки 6 фахових старшин на всіх 30, що працювали в розвідних відділах) та браку грошей. На цей брак складалося теж мале зрозуміння для справ розвідки в деяких цивільних і військових колах, які з погордою ставилися до розвідки й поліції, як до своєрідної форми "шпигунства")).
Варто додати, що розвідкою УГА була слабо організована й пропагандистська робота серед населення взагалі й особливо в окупованих польськими військами районах. Для підвищення її ефективності не вистачало також кваліфікованих кадрів, відповідних матеріалів і літератури. Тому і не вдалося належним чином протистояти ворожій пропаганді й формувати настрої населення у державницькому дусі.
Одним із важливих каналів забезпечення УГА розвідувальною інформацією була військова авіація, котра підлягала безпосередньо Начальній Команді. На початку війни з Польщею УГА мала одну авіаційну сотню (ескадрилью) у складі 3 бойових і 4 розвідувальних літаків типу "Бранденбург". Пізніше авіація отримала "літунський полк" з 40 машинами типу "Ньюпор", "Бранденбург", "Фоккер". Авіаполк складався з двох сотень, що базувалися у м. Стрий і с. Красне. Ця частина вела повітряну розвідку, знищила 16 літаків ворога і пройшла бойовий шлях за маршрутом Чортків-Кам`янець-Вінниця-Могилів-Одеса-Бердичів-Козятин, після чого була інтернована до Польщі.
До постачання збройним силам розвідувальної інформації залучалися цивільна й військова дипломатії республіки. ЗУНР встановила дипломатичні й консульські взаємини з Австрією, Угорщиною, Чехословаччиною, Німеччиною, Югославією, Італією, Ватиканом. Її представники увійшли і до складу делегації УНР на Паризькій мирній конференції, де збройні сили ЗУНР репрезентував полковник Д.Вітовський. За даними інформаційно-розвідувального відділення Реввоєнради Української Червоної армії від травня 1919 р., уряд ЗУНР улаштував при дипломатичних місіях у Відні, Празі, Будапешті "вербувальне бюро", які вели опитування військовополонених-українців, а також займалися залученням командних та інженерних кадрів в УГА.
Військова спецслужба УГА вдавалася і до створення підпільних осередків на окупованій Польщею території. 16 березня 1919 р. у Львові польська контррозвідка викрила українську підпільну воєнізовану організацію, що нараховувала до 700 членів, в тому числі 350 робітників-залізничників. Вона мала на озброєнні 4 кулемети, кожен із бойовиків - гвинтівку з 40 набоями. Організація вела розвідувальну й пропагандистську роботу, готувалась до збройного виступу. Її провідники Фоліс і Саломович були розстріляні, пройшли масові арешти робітників. При цьому затримали одного з керівників підпілля, агента розвідки ЗУНР Л. Ганкевича.
В доповіді співробітника закордонного відділу Генштабу Армії УНР А. Рибчука йдеться про те, що 22 жовтня 1919 р. у Львові польська спецслужба заарештувала М. Оссовську, яка ефективно допомагала Л. Ганкевичу залучати вояків до УГА. Всього у цій справі було затримано 40 осіб. Арешти агентів розвідки ЗУНР використовувались поляками як привід для розгортання масових репресій проти українського населення міста.
Розвідувальну роботу спецслужб ЗУНР на окупованій території Галичини ускладнював жорсткий контр розвідувальний контроль спецслужб Польщі. Так, у Львові польська контррозвідка, дирекція поліції і військова адміністрація встановили тотальне стеження за всіма українськими політичними, комерційними, культурними і молодіжними організаціями, що перешкоджало використанню їх, українською розвідкою як прикриття, а також реалізації планів збройних виступів проти окупантів.
Перемоги й поразки засвідчили перед усім світом, що українство прагне до соборності своїх земель, до незалежності й свободи. Разом із тим розвиток подій показав, що вони не завжди виявляли готовність до згуртування своїх сил, а правителі сусідніх держав не шкодували зусиль, щоб утримати та захопити українські землі, не допустити самовизначення українства.
Складний процес державотворення на західноукраїнських землях мав свої особливості. Одна з них полягала в тому, що законодавча база проголошеної держави створювалася за умов війни, нав'язаної Республіці мілітаристськими та націоналістичними силами Польщі, які не хотіли примиритися з незалежністю Східної Галичини. При будівництві національної держави урядові ЗУНР та її політичним інститутам доводилося зважати на притаманні галицькому суспільству риси й запроваджувати нове законодавство, яке ґрунтувалося б на демократичних принципах. Основна увага приділялася розбудові урядово-адміністративного апарату, визначенню соціально-економічних параметрів внутрішнього розвитку української державності, створенню умов для визнання незалежності Республіки на міжнародній арені. Однак існуючі реальності не могли не відбитися на темпах та змісті державної політики УНР.
Для втілення в життя проголошених намірів було сформовано уряд - Державний Секретаріат, який згодом став називатися Радою Державних Секретарів ЗУНР. Його очолив Кость Левицький, адвокат за фахом, колишній депутат австрійського парламенту і галицького сейму. В уряді переважали представники партійних структур минулої австрійської доби. Однак уряд молодої держави діяв недовго. На початку грудня К. Левицький заявив про те, що він складає із себе повноваження прем'єра. Причини цього кроку повною мірою не з'ясовані. Сучасні історики Р. Литвин та Є. Науменко стверджують, що відставка уряду була викликана розходженням у поглядах К. Левицького і Є. Петрушевича, які входили до різних фракцій Української національно-демократичної партії.
Новий урядовий кабінет очолив правник Сидір Голубович, який також опікувався фінансами, торгівлею й промисловістю. До складу уряду входило 14 секретарів. Більшість у ньому становили націонал-демократи, два місця належали радикалам. Унаслідок успішного наступу польських військ уряд ЗУНР змушений був переїхати зі Львова до Тернополя, а потім до Станіслава. Тут було створено комітет у складі десяти осіб, який виконував функції глави держави. Голова комітету Є. Петрушевич став іменуватися президентом.
Функції вищої законодавчої влади в Республіці виконувала Українська Національна Рада. Перші кроки державотворчої діяльності показали, що в її складі недостатньо представлені повітові міста й села. Тому вирішено було провести довибори до Національної Ради. В неї ввійшли практично всі українські політики. Найбільшою була фракція національних демократів, менш численними були групи радикалів та соціал-демократів. Усього у складі Ради налічувалося 150 депутатів. За соціальним складом більшість депутатів становили селяни-середняки, інтелігенція й клерикали. Практично весь склад Ради був українським, оскільки поляки бойкотували вибори, а євреї не хотіли бути втягнутими в українсько-польський конфлікт. Узагалі ж до Національної Ради потрапили найзначніші люди краю.
Українською Національною Радою безпосередньо керували її президент Є. Петрушевич, його заступники, секретарі й начальники сеймової канцелярії. У своїй роботі вони спиралися на послів сеймових комісій - закордонної, військової, фінансової, земельної реформи та інших. Для оперативної роботи 4 січня 1919 р. було обрано Президію Ради, яка опікувалась кадровими питаннями уряду, апробувала закони, ухвалені Радою.
Національна Рада здійснила перші кроки по формуванню місцевих органів влади - повітових національних рад та їхніх виконавчих органів - повітових комітетів. На місцях обиралися також державні повітові комісари, які керували фактично всіма цивільними організаціями повну, окрім війська, суду, залізниць, пошти й телеграфу. Ці функції виконували спеціальні повітові та окружні коменданти. Спочатку комісарів обирали на повітових Радах, згодом це право було передано Державному Секретаріатові внутрішніх справ. Він призначав повітових комісарів, які, у свою чергу, призначали сільських і містечкових комісарів. В органах місцевої адміністрації поряд з українцями було чимало поляків, а також німецьких та чеських колоністів.
Згодом Державний Секретаріат внутрішніх справ узагальнив досвід місцевої адміністрації і розробив проект Закону про повітові трудові Ради. Передбачалося, що нова адміністрація обиратиметься загальним голосуванням, а комісари будуть підконтрольні Раді. Однак цим демократичним замірам не судилося здійснитися. У травні розпочався широкомасштабний наступ поляків на ЗУНР.
Для забезпечення громадського порядку створювалися правоохоронні органи. Зокрема, формувалися нова жандармерія та міліція, переважно на добровільних засадах. Для наведення належного порядку в формуванні цієї державної структури в листопаді було створено команду державної жандармерії ЗУНР. Її першим комендантом призначено майора Л. Індишевського. Команда (згодом вона стала називатися корпусом жандармерії) безпосередньо підпорядковувалася Державному Секретаріатові військових справ.
Переможний листопадовий виступ українців розхолодив більшість його керівників. До того ж перші бої у Львові з польськими частинами також були успішними для галичан. Унаслідок цього створення регулярної Української Галицької армії розпочалося із запізненням, вона формувалася повільно, безсистемне, зв'язки з провінцією були слабкими. Щоправда, 5 листопада Національна Рада і Генеральна Команда звернулися до українського народу з відозвою “Під зброю!”, в якій обґрунтовувалась необхідність створення власної армії. Автори відозви закликали людей добровільно записуватися до української армії. Цей документ швидше благав, а не зобов'язував громадян молодої республіки ставати в лави її захисників. Лише 13 листопада прем'єр К. Левицький і Державний секретар військових справ полковник Д. Вітовський обнародували указ про мобілізацію громадян до Галицької армії. Того ж дня було прийняте рішення про поділ території на військові області та округи, затверджено текст військової присяги.
По суті, протягом грудня-січня, вже в ході українсько-польської війни, велася організація Галицької армії, формувалися корпуси, бригади, курені. Ядром УГА став легіон Українських січових стрільців, сформований у складі австрійської армії напередодні Світової війни. У другій половині листопада 1918 р. УГА налічувала 25 тис. вояків, у січні 1919 р. - 70 тис., а через півроку вже 100 тис. Такі досить значні національні збройні сили вдалося створити завдяки патріотизму широких верств населення Західної України, які вважали своїм першочерговим обов'язком захистити відроджену Українську державу. Не вистачало командних кадрів, особливо вищої ланки. Отож довелося скористатися послугами австрійських та німецьких офіцерів.
З перших днів свого існування українська влада намагалася створити сприятливі умови для утвердження демократії, нормального функціонування громадсько-політичного життя. Активізували свою діяльність політичні партії, громадські організації. Вони легальне проводили свої з'їзди, конференції та наради.
Перші кроки державотворчої діяльності нової влади свідчили про її прагнення збудувати правову державу та демократичне суспільство. Цьому чинили опір ті політичні сили, які орієнтувалися на більшовицькі уряди Росії та України. Слід зазначити, що боротьба радянської влади за мир, декрети ленінського уряду про землю, націоналізацію фабрик і заводів тощо привертали увагу широких верств населення західноукраїнських земель, сприяли появі серед нього прихильників “російських порядків”. Чимало активних прихильників ідей радянської влади виявилося серед колишніх солдат-галичан австрійської армії, що поверталися з російського полону. А їх налічувалося, як засвідчують архівні джерела, близько 150 тис. чоловік. Поширювали ідеї більшовизму й окремі учасники та очевидці подій у Росії. Серед них уже були комуністи та активісти робітничо-селянських рад. До того ж у Галичині ліві соціал-демократи, молоді драгоманівці прагнули до рішучого революційного очищення суспільства. Вони почали об'єднуватися в Інтернаціональну революційну соціал-демократичну спілку. Нове угруповання, до речі, чи не єдине зі всіх політичних об'єднань краю, привітало “жовтневий переворот у Росії”. Власне, ці сили й стали організаторами перших у Східній Галичині комуністичних гуртків і груп, які в лютому 1919 р. об'єдналися у Станіславі в компартію Східної Галичини (КПСГ).
Отож, з огляду на історичні умови, невдача західних українців у досягненні своїх цілей не була чимось несподіваним. У Східній Галичині, де українці вирізнялися високою організованістю й національною свідомістю, проблема мала насамперед кількісний характер: 3,5 млн. галицьких українців просто не могли протистояти полякам, які в шість разів переважали їх чисельно й були розвиненішими у політичному й соціально-економічному відношенні. Розпочавши боротьбу, галичани розраховували на допомогу з двох джерел: із Східної України, яка мала б надати збройну й матеріальну допомогу, що зрівноважило б перевагу поляків, і від Антанти, яка гучно зобов’язувалась поважати принципи самовизначення й від якої вони сподівались, принаймні, визнання законності українських прагнень.
Сталося так, що Захід віддав перевагу Польщі, поступившись принципами, а східні українці не змогли вберегти власної державності, вже не кажучи про те, щоб допомогти галичанам. Тому галицькі українці, які яскраво продемонстрували здатність до самоуправління, із незалежних від них причин не змогли здобути державності. Це не означає, що вони діяли бездоганно: їхні зусилля підривалися недіяльним керівництвом, бездарним стратегічним плануванням і запізнілою дипломатією на Заході. Однак, якби не величезна перевага поляків, не підлягає сумніву, що Західноукраїнська Народна Республіка посіла б своє місце серед інших нових національних держав Східної Європи.
Список використаної літератури:
“Історія України”. В.Ф. Верстюк, Київ, 1997.
“Історія української державності. Курс лекцій”. В.П. Шевчук, М. Г.
Тараненко, Київ, “Либідь”, 1999.
“Історія держави і права України”. За редакцією професора В. Г. Гончаренка, Київ, “Вентурі”, 1996.
“Історія України”. Д. Дорошенко, Київ, 1993.
“Шляхами віків: довідник з історії України”. М. Котляр, С. Кульчицький, Київ, “Україна”, 1993.
“Історія України”. О. Субтельний, Київ, “Либідь”, 1997.
“Україна: перша половина ХХ ст. Нариси політичної історії”. Т. Гунчак, Київ, “Либідь”, 1993.
|