МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ
КАФЕДРА
СОЦІОЛОГІЇ
РЕФЕРАТ
з дисципліни політологія
на тему: .«Залізний закон олігархізації» Р. Міхельса
Виконала:
Студентка групи Ф-07-3
Шульга І. В.
Перевірив:
Міронович.Д. В.
Донецьк, 2009
ЗМІСТ
Вступ. 3
1.Еліта як суб’єкт соціального управління. 4
2. Теорія еліт Р.Міхельса. 6
3. Критика теорії Р.Міхельса. 9
Висновки. 11
Список використаної літератури. 13
Розвиток політичної думки кінця XIX- початку ХХст. пов'язано з іменами таких значних представників європейської політичної традиції як М. Вебер, Г Моска, В. Парето. Р. Міхельс і ін.
Теорія еліт – це теорія про поділ людей у будь-якому суспільстві на еліти і маси.
Р. Міхельс відкрив закон, що управляє всіма соціальними організаціями і назвав його "залізним законом олігархії" Відповідно до цього закону, будь-яка значна громадська організація не може управлятися усіма її членами і влада концептується в руках тих, хто спроможний до керування. Міхельс висуває ідею неминучості олігархічного переродження всіх демократичних організації, партій і систем, "Демократія веде до олігархії, перетворюється в олігархію і це - наслідок організаційних вимог, а не психологічних якостей людей". Олігархізація, за Міхельсом, - позитивна якість партій і організацій і випливає з історичного досвіду : керманичі ніколи не поступалися своєю владою низам, а лише іншим керманичам. Концепція, розроблена Міхельсом, і понині функціонує, як теоретична платформа обгрунтування неминучості процесів олігархізації і бюрократизації.
Роберта Міхельса– німецького соціал-демократа (до 1907 р.) і соціолога важко зрозуміти, виходячи тільки з його творів. Він не був кабінетним мислителем. Статті і книги Міхельса — природне продовження його участі в суспільно-політичному житті Німеччини й Італії.
Поняття “еліта” походить від французького elite – кращий, вибраний, добірний. Починаючи з ХVII сторіччя його стали застосовувати для найменування людей, що є вибраними, перш за все найвіщої знаті. В Англії, як свідчить Оксфордський словник 1823 р., терміном “еліта” називали вищі соціальні верстви суспільства. Однак, поняття “еліта” у соціальних науках до кінця ХІХ – початку ХХ ст. не було широко розповсюджено.
Політичну еліту традиційно трактують як найвищу за соціально-політичним статусом, відносно привілейовану, автономну групу, що складає меншість суспільства, якій притаманні ті чи інші видатні політичні, соціально-економічні і психологічні властивості та яка безпосередню бере участь в прийнятті та здійсненні рішень щодо реалізації державної та іншої політичної влади.
Синтезуючи більшість існуючих думок, “еліту” можна визначити як вузьке і досить закрите коло людей із відносно постійним і кількісно обмеженим складом, яке об’єднано міцними внутрішніми зв’язками та має певні переваги щодо оточення. Таким чином, політична еліта — це найбільш впливова частина правлячої соціальної верстви, яка активно впливає на реалізацію її інтересів у владі, в політиці та, взагалі, у суспільному житті[4].
В процесі розвитку наук, що вивчають суспільство, поняття еліти розширилось, і до характеристик елітарних груп стали відносити такі: виняткові інтелектуальні здібності та найвищі відчуття відповідальності (Х.Ортега-І-Гассет); належність до вищої ланки чиновників, що володіють формальною владою в організаціях та соціальних інститутах (Т.Р.Рай); належність до меншості, що має найбільший вплив у суспільстві, або до тієї, що здійснює у ньому найважливіші функції (С.Келлер); лідери або видатні представники будь-яких соціальних груп - професійних, етнічних, локальних (М.Боден); особи, що отримали найвищий індекс в галузі їх діяльності (В.Парето); найактивніших у політичному відношенні суб’єктів, що орієнтовані на владу (Г.Моска); особи, що займають високе становище в суспільстві, і в силу цього, справляють вплив на соціальний прогрес (Л.Дюпре); особи, що володіють найбільшим статком або ті, що мають найбільший престиж (Г.Ласуел); особи, що володіють владними повноваженнями (А.Етціоні); особи, що займають ведучі позиції в політичному, економічному, культурному житті суспільства (В.Геттсмен).
Значний інтерес викликають роботи авторів: Г.Моски, В.Парето, Р.Міхельса. В основу їхнього розподілу суспільства на еліту і нееліту, покладено індивідуальну нерівність здібностей людей. Вони вперше виділили еліту як суб’єкт соціальної дії зі специфічними характеристиками і механізмами функціонування [1].
Стосовно сучасної ситуації в Україні можна впевнено сказати, що політичної еліти як такої у класичному її визначенні в суспільно-політичній практиці ще не існує. Полеміка навколо визначення терміну, яким доповнюють поняття “політична еліта” в Україні, серед науковців розгорнулася досить жваво. Політична еліта, яка діє в зараз у нашому суспільстві, не відповідає основним елітарним характеристикам.
Опублікована в 1911 році його робота про соціологію німецької соціал-демократії стала вихідним пунктом для багатьох наступних досліджень в області соціології партії, і ця піддисципліна емпірично розширювала теорію еліт.
Міхельс стверджував, що кожна організація неминуче веде до олігархізації. На його думку, олігархізація – це наслідок не психологічних якостей, а організаційних вимог.
На початку Міхельс розглядав олігархізацію як щось негативне, загрозливе демократії. У більш пізній період життя, однак він почав доводити, що олігархізація є, по суті, позитивною якістю партії і випливає з неодмінного історичного досвіду, що вожді ніколи не уступають свою владу масам, а тільки іншим вождям. У цьому пункті просто повторював історико-філософські передумови теорії еліт.
Основний термін "олігархізація" в аналізі соціології партії в Міхельса має кілька значень і самим автором визначений нечітко. Дослідник Жан Лінц виділяє десять значень терміну "олігархізація" у роботах Міхельса: поява керівництва; поява професійного керівництва і його стабілізація; формування бюрократії, тобто платного призначуваного апарата; централізація влади; переорієнтація цілей з кінцевих (боротьба за соціалізм) на поточні (зміцнення партійної організації); посилення ідеологічного режиму; зростаюча різниця між інтересами й ідейною позицією керівників і членів партії з перевагою інтересів і ідейних позицій керівників; зниження ролі членів партії у прийнятті рішень; перехід лідерів партійної опозиції в ряди існуючого керівництва; орієнтація партії на підтримку усіх виборців, а не тільки власного класу [5].
Р. Міхельс проаналізував соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства. Учений доходить висновку, що сама організація суспільства потребує елітарності і неминуче відтворює її завдяки закономірності розвитку організаційних структур. Причинами елітарності Міхельс називає організаторські здібності, а також організаційні структури суспільства, що посилюють елітарність і підносять керівний клас.
У суспільстві діє «залізний закон олігархічних тенденцій». Його суть полягає в тому, що невідривно від суспільного прогресу виникають і розвиваються великі організації, які обов’язково спричиняють появу олігархізації управління суспільством і сприяють формуванню політичної еліти, оскільки керівництво цими організаціями неможливе вісьма її членами. Ефективність їхньої роботи потребує спеціалізації й раціоналізації, а отже, і керівного ядра та апарату, які поступово, але неминуче виходять з-під контролю рядових членів, відриваються від них, підпорядковують політику своїм власним інтересам, опікуються своїми власними привілеями, тобто перетворюються на олігархію.
Залізному законові олігархічних тенденцій підлягає і демократія, оскільки, щоб зберегти себе і досягти певної стабілізації, вона змушена організуватися. А це спричинює виокремлення активної меншості – еліти, якій маси змушені підкоритися через неможливість прямого контролю над великою організацією. Унаслідок цього, вважає Міхельс, демократія неминуче трансформується в олігархію. Отже, демократія стикається з протиріччям, яке нездатна подолати. По-перше, вона суперечить людській природі, по-друге, неминуче продовжує в собі олігархічне ядро. Із дії закону олігархічних тенденцій Міхельс робив песимістичні висновки стосовно можливостей демократії та соціал-демократичних партій [2, стр.12].
Незважаючи на наявність усіх цих значень терміна "олігархізація", Міхельс не проводив між ними чіткої границі. Однак, говорячи про "залізний закон олігархічних тенденцій", Міхельс має на увазі насамперед те, що влада в партії зосереджується в руках керівників, підтримуваних професійним, платним апаратом.
В процесі функціонування партії її апарат відривається від рядових членів, здобуває самодостатнє значення, перетворюється в "партійну еліту". Так що на визначеному етапі демократія неминуче обертається олігархією. І чим крупніша організація, тим більш чіткіше виявляється цей закон.
Отже, демократія перетворюється в арену "циркуляції партійних еліт". Критикуючи "фальшивий фасад" "західної демократії", Міхельс фактично схвалював елітарну-олігархічну реальність епохи монополістичного капіталізму. Першочерговою задачею дня він вважав формування "гідної" партійної еліти. Оскільки Міхельс розглядав соціал-демократичну партію як ідеальну мініатюру демократичного суспільства, то свої песимістичні висновки про закономірність олігархізації партії він поширював на можливості демократії взагалі. А тому що участь у керівництві всіх членів соціал-демократичної партії в рамках самої партії неможлива, то тим більше неможлива участь в управлінні державою всіх громадян. Ототожнюючи демократію з особистою участю мас в управлінні, як робив це попередник Острогорський, Міхельс приходив до песиместичних висновків щодо демократії взагалі і, як Парето і Моска, - до політичного висновку про неминучість і бажаність як він стверджував під кінець життя правління еліти [3, стр. 278 – 279].
Критика теорії Міхельса включає багато моментів. Практика свідчить, що не скрізь і не завжди в масових партіях виявляються олігархічні тенденції. Безпосереднім запереченням Міхельсу в цій області може служити праця Ліпсета, Троу і Колемана, засновані на результатах емпіричних досліджень. Критикуються також відсутність значеннєвої точності і логічні пробіли в аргументації Міхельса. Сарторі переконливо заперечує проти його розуміння демократії і вказує, що висновки Міхельса випливали з загальноприйнятої термінології.
Варто підкреслити насамперед ідеологічну суть теорії олігархізації як спроби теоретичного обґрунтування неминучості бюрократизації соціал-демократичних партій і, принаймні побічно, відмовлення від демократії. У тавтології і паралогізмах дорікав Міхельса Антоніо Грамши, що у своїх роботах нерідко посилався на нього, хоча не погоджувався з його точкою зору [5].
Олігархізацію Р. Міхельс пояснює з позицій соціології організації і соціальної психології, причому соціально-психологічний підхід явно переважає. Нерідко він виявляється під впливом «масової психології» Г. Ле Бона, Г. Тарда, С. Зігеле. Однак сам Міхельс намагається дотримуватися концепції соціальної науки Г. Моска: пошук універсальних закономірностей соціальної поведінки, незалежність від будь-яких форм соціальної практики і політичних зобов'язань. «Комплекс тенденцій, що перешкоджають здійсненню демократії, на превелику силу піддається розплутуванню і систематизації... Ці тенденції коріняться в сутності: 1) людської природи, 2) політичної боротьби, 3) організацій. Демократія веде до олігархії, перетворюється в олігархію. Висуваючи цю тезу, ми далекі від того, щоб виносити обвинувальний вирок чи моральний осуд яким-небудь політичним партіям чи режимам. Подібно всім соціологічним законам, закон, який виражає прагнення будь-якого людського об'єднання до формування ієрархії, знаходиться по ту сторону добра і зла»,— пише він.
Розвиваючи ці ідеї, Р. Міхельс приходить до центральної тези соціології партійної справи: технічна необхідність для партії мати вождів, що зростає разом з величиною і складністю партійної організації, з одного боку, і інтелектуальна нерухомість, предметна некомпетентність вхідних в організацію мас — з іншої, взаємообумовлені. Він формулює цю тезу як «закон історичної необхідності олігархії». «Основний соціологічний закон, якому безумовно підкоряються політичні партії (а слово «політика» береться тут у самому широкому змісті), будучи зведений до найкоротшої формули, звучав би так: організація — це можливість панування обраних над тими, що обирають, уповноважених над тими, хто дає повноваження, делегованих над делегуючими» [3, стр. 280-281].
На думку Р. Міхельса, його елітаристськая концепція не спрямована проти марксизму і не суперечить йому. «Формула необхідності зміни одного пануючого класу іншим і похідний від неї закон олігархії як необхідної форми колективного життя ні в якому разі не відкидає і не замінює матеріалістичного розуміння історії, але лише доповнює його. Немає ніякого протиріччя між вченням, відповідно до якого історія — це безупинний процес класової боротьби, і вченням, відповідно до якого класова боротьба приводить до створення нової олігархії».
Віра в пряму демократію перемінилася скепсисом. Однак назвати позицію Р. Міхельса нейтральною, чи політично індиферентною не можна. Етого не дозволяє зробити сховану емоційну напругу, що пронизує його роботу і знаходить своє вираження в прямо-таки класичному трагізмі дилеми, що виростає з «історичної необхідності олігархії»: знати всі небезпеки, якими чревата організація, і в той же час усвідомлювати її практичну необхідність. Альтернатива організації — анархічна стихія — для Міхельса неприйнятна. «Профілактичні міри проти олігархії висміює сам розвиток. Якщо законами хочуть покласти кінець пануванню вождів, то зм'якшуються поступово закони, а не вожді», — пише він [4].
Німецький політолог Р.Міхельс зробив значний внесок у розвиток теорії політичної і, зокрема, партійної еліти. По-перше, в його роботах отримав подальший розвиток організаційний підхід, що запропонував Моска, до пояснення головних важелів елітарної влади. Сама організація суспільства потребує елітарності та закономірно відтворює її.
По-друге, Роберт Міхельс, вивчивши внутрішнє життя німецької соціал-демократії, започаткував так званий “залізний закон олігархії” щодо політичних партій, який обгрунтовує видділення і захоплення влади правлячою верхівкою партії як незворотній процес. Його теоретичні наробки створили великий вплив на сучасну політологію, зокрема, упередили наступні дослідження щодо виявлення причин корупції правлячої верхівки політичної влади.
У суспільстві також діють закони олігархізації, бо утворення великих організацій, структур неминуче веде до виокремлення і формування еліти, адже керівництво ними не може здійснюватися усіма рядовими членами. Як наслідок, здійснюється виділення керівного ядра і управлінського апарату, які поступово та нездоланно виходять з-під контролю керованих (громадян, партійців тощо), відриваються від них та підкоряють політику власним інтересам.
Отже, Роберт Міхельс причини елітарності вбачав у організаційній структурі суспільства. У праці "До соціології партійності в сучасній демократії" (1911) він доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій, а керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в цілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує вибори і управляє фінансами тощо.
Р. Міхельс заперечував закон циркуляції еліт, вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо різні її групи мають спільний інтерес - збереження свого панівного становища. Хоча між представниками еліти й точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою. А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й неправлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну привілейовану касту і маси як "демократичну декорацію".
У Р.Міхельса розуміння політичної еліти отримало достатньо чіткі межі і з’явились критерії визначення: особливі властивості, притаманні представникам еліти; взаємовідносини, що існують в середині елітарної верстви і характеризують ступінь її згуртованності і інтегрованності; стосунки еліти з масами; рекрутування еліти - спосіб, у який і з кого саме вона утворюється; функції еліти та її вплив у суспільстві
1. Буржуазна соціологія на межі XX століття / Відп. ред. В.Н. Іванов. - М., 1986. .
2. Политология: Учебник для вісших учебніхзаведений. – М.: Логос, 2001. -488с.:ил..
3. Учебное пособие/Под ред. А. С. Тургаева, А. Е. Хренова – СПб.: Питер, 2005. – 560 с.:ил. – (Сери «Учебное пособие»)
4. http://society.polbu.ru/rahshmir_ideas/ch13_i.html
5. http://radnuk.info/pidrychnuku/polit/271-rozenfeld/4278-s-4----.html
|