РЕФЕРАТ
на тему:
Сучасний стан політичних процесів
в Україні та їх особливості
Дослідження політичних і соціально-економічних особливостей держав перехідного типу, до яких сьогодні відноситься і Україна, дають підстави стверджувати, що політичний процес у таких суспільствах украй заплутаний і суперечливий. Його емпіричний аналіз (власною політичною системою і її науковими установами) найчастіше навіть не початий або носить замовний характер, категоріальний апарат не розроблений. Але, як показує досвід історії, саме логіка політичного процесу задає і визначає його характер і темпи перетворень.
У державах перехідного типу надто висока швидкість соціальних пертурбацій, наслідком яких є посилення некерованості і потенційної конфліктності розвитку практично будь-яких процесів. Тому для політичного режиму, що прагне не тільки залишитися при владі, але й реально змінити ситуацію на краще, дуже важливим є виконання принаймні двох умов:
– скорочення тривалості перехідного періоду (марківсько-немарківські процеси) з метою зниження усіляких витрат – матеріальних і/або нематеріальних ресурсів;
– підтримка соціальної системи в стані поступової динамічної рівноваги протягом усього перехідного періоду з метою уникнення соціальних катаклізмів і потрясінь, тобто забезпечення максимально можливої області усталеної роботи не тільки політичної, через розвиток і сталість областей усталеної роботи складових її підсистем, але і соціальної і економічної систем, тобто самостійної держави як Системи в цілому.
Соціальні складові: національна культура і традиції, релігійне середовище, особливості історичного розвитку та психічного складу – допускають певну інтерпретацію політичних ролей і функцій, які відрізняються від прийнятої в державах демократичного типу. Прояв і дії суб’єктів влади і владних інститутів мають специфічну природу і, як наслідок, логіку.
І з метою виконання зазначених умов є сенс визначити найбільш загальнозначущі-загальновизначающі риси – відповідні інформаційні матриці, які притаманні перехідному періоду існування держави. Ця необхідність викликана ще й тим, щоб можна було адекватно ситуації виявляти і моделювати перспективи і технологій їх досягнення при відповідній трансформації держави. Для України межі тисячоліть можна виділити п’ять основних, найбільш загальних – матричних особливостей політичного процесу.
Перша особливість полягає в тому, що функції політичної системи чітко не відділені від функцій інших сфер життєдіяльності держави і суспільства через незрілість а, отже, нерозвиненість інститутів громадянського суспільства, покликаних її (політичну систему) обмежувати, контролювати і певним чином направляти. І це при характерному для країн перехідного типу величезному бюрократичному апараті[13], недосконалості технології збору й аналізу соціальнозначущої – яка виявляє стан Системи – інформації, яка надходить на вхід політичної системи і, як наслідок, на рішення, які не корелюються зі входом.
У цих умовах політичний процес характеризується всепроникною здатністю політичної системи, що пронизує всі сфери життєдіяльності суспільства, коли навіть найпростіше рішення приймається тільки владними структурами. У свою чергу, це призводить не тільки до корумпованості, але, що ще більш небезпечно для державності, – до криміналізації владних структур.
А з огляду на те, що злочинність не має національності і, відповідно, релігійності, криміналізація владних структур спричиняє певні проблеми і національній безпеці держави в цілому.
При цьому влада починає поступово і досить швидко втрачати легітимність, і, як наслідок, прийняті нею рішення не тільки не знаходять підтримки у населення, викликаючи абсентеїзм, але і зустрічають як явну, так і приховану протидію з боку керованих-електорату.
Природні еволюційні чинники: приватна власність, товарно-грошові відносини, конкуренція – ще не можуть бути задіяні повністю. Наслідком цього є те, що соціальні інтереси не структуруються природним способом. Підставою для одержання прав і статусів індивіда є не його особисті здібності-якості, а входження у владні структури: із проблемою «ряджених» депутатів – народних обранців – стикаються політичні системи держав практично всіх типів[14].
Кримінальна складова (включаючи корумпованих представників кожної з гілок влади) – вічна супутниця владних структур, яка, незалежно від типу політичної системи, завжди була, є і буде присутня у політичній системі. Очевидно, що чим більший ступінь G відкритості політичної системи, тим меншим є С – процентна концентрація криміналізованих (у тому числі і корумпованих) владних елементів.
Однак політична система – це одна із найбільш інерційних систем, відомих людству. Тому, лише при досягненні Gпер. (відзначимо при цьому, що Gпер. – величина досить специфічна і визначається здебільшого індивідуальними особливостями – політичними культурою і традиціями, а фактично ментальністю – креативом інформаційного середовища формування й існування – тієї чи іншої політичної системи і, як наслідок, Скр. відповідної політичної системи теж є індивідуальним і може складати як одиниці, так і десятки відсотків) настає момент самоочищення системи, тобто влада істотно активізує боротьбу з криміналітетом і корупцією у власній політичній системі.
Що ж являє собою Україна сьогодні – сьогодні, коли після дванадцяти років незалежності підіймається питання про формування-створення єдиної нації – український народ. Спершу зазначимо наступне:
– по-перше, базисом-корінням утворення сталої держави може бути один із або комбінація наступних чинників: етнос, нація, соборність[15] (яка притаманна, принаймні, слов’янським етносам)[16]. Для народу і його правлячої системи, які опинились на території сучасної України у 1991 році, владний тягар, який фактично несподівано «звалився», став певним історичним випробуванням. І, як свідчить досвід періоду незалежності, ні перші, а ні другі – виявилися нездатними адекватно відреагувати на такий хід подій.
Це, в свою чергу, призвело до того, що:
– по-друге, за даними Transparency International (TI – міжнародна некомерційна і незалежна організація, утворена в 1993 році для боротьби із корупцією як в міжнародному масштабі, так і в масштабі окремих країн, яка домагається більшої прозорості і підзвітності влади) – Україна останні п`ять років постійно входить до першої трійки самих корумпованих країн світу. Показники індексу корупції (ІК) при цьому можуть коливатися від нуля балів – що відповідає максимальній корумпованість влади, до десяти – коли вважається, що корупція відсутня.
Із 85 країн, які досліджували фахівці TI, розподіл місць (рангів) виглядає наступним чином:
Міжнародний досвід свідчить, що радикальним засобом боротьби із корупцією є суттєве обмеження можливостей держапарату: приватизацію, кредитування, надання держзамовлень необхідно здійснювати на конкурсних засадах, а систему квот, ліцензій – зменшувати. Окрім неструктурованості політичної системи основними чинниками корупції в Україні є тіньова економіка, помилковість ідеології реформ, непрозорість діяльності влади для засобів масової комунікації – і, відповідно, для керованого соціуму.
Треба додати, що для того, щоб мати об’єктивну картину стану суспільства – соціального середовища яке політична система намагається структурувати, і/або трансформувати – необхідно паралельно проводити і соціологічні дослідження по визначених параметрах-характеристиках. Відзначимо при цьому, що збір, обробка й аналіз інформації про всі сфери діяльності держави як апарату влади – не самоціль, а тільки інструментарій (тим більше, що основою-змістом цього інструментарію є констатуючий початок). Звідси, відповідно, витікає друга особливість політичного процесу.
Друга особливість полягає в неструктурованості самого політичного процесу, викликаного високим ступенем поєднання і взаємозамінності політичних ролей: депутат – міністр, голова і т. д. Поєднання посад у законодавчій і виконавчій вертикалях (не говорячи вже про особисту участь таких державних мужів у фінансово-промислових групах і/або транснаціональних корпораціях) призводить до того, що:
– по-перше, «роби, як я» замінюється на «роби, як я сказав»: ментальність керівних (а для систем перехідного типу не стільки керівних, скільки таких, що розподіляють) кадрів вирішує все;
– по-друге, законотворчі акти створюються не за стратегічною – трансформації-розбудови держави – ознакою, але ситуативно-тактичною.
З середини 80–х років XX століття політичну еліту – влада якої поширювалась на територію України можна (з певним ступенем умовності) – розділити на «три хвилі»:
1.Комуністи-перебудовники – від Ю. Андропова до М. Горбачова (УРСР – 1982–1991 рр.) – перша хвиля.
2.Комуністи-постперебудовники – практично всі – від регіональних лідерів до президента – колишні члени апарату управління КПРС, але тільки тепер вони називаються демократами – з моменту денонсації Союзного договору (1991–2001 рр.) – друга хвиля.
3.Нові українці (постмонопартійні нувориші та їхні прісні) – з’явилися в середині-наприкінці 90-х рр. – за прогнозами 2008–2010 рр. – третя хвиля.
Причому і цей розподіл (за належністю до того чи іншого роду і/чи клану), повторимося, досить умовний, тому що певна частина представників кожної з хвиль спершу були в команді чи на гребені хвилі попередньої.
І якщо перша хвиля практично зійшла, то на сьогодні можна констатувати відверте протистояння, яке не припиняється, другої, що відходить, і третьої, що приходить, хвиль за владу, за переділ чи перерозподіл владних повноважень і, як наслідок, сфер впливу, що, у свою чергу, не сприяє структуруванню всіх сфер життєдіяльності суспільства.
При цьому створюються десятки партій і рухів, які фінансуються представниками як другої, так і третьої хвиль, чия здатність виражати інтереси нехай хоч невеликої частини громадянського суспільства дуже і дуже умовна, тому що і перша, і друга, і третя хвилі є дітьми однієї матері – комуністичної ідеології: базис – основні підвалини, менталітет третьої хвилі теж закладався і формувався тоталітарною (в даному випадку і це певною мірою символічно – комуністичною) системою. Звідси – підґрунтя третьої особливості.
Третя особливість політичного процесу України полягає у відсутності – домінуючою технологією узгодження інтересів залишається «телефонне» право – елементарних політичних традицій і політичної культури. Сформувати і прищепити такі традиції і культуру як у нової (найчастіше за назвою, але не за суттю) політичної еліти, так і в суспільній (масовій) свідомості за 8–10 років практично неможливо, тим більше в суспільстві, настільки поляризовано-розрізненому, яким традиційно є суспільство перехідного типу.
Так сталося, що в останні роки державний і олігархічний контроль ототожнюються: власно це витікає із природи нинішньої влади. А так як технології функціонування і управління політичною і економічною системами відрізняються – відрізняються і засоби досягнення відповідних політичних цілей. Така несистемність (цвяхи краще забивати молотком, а ніж праскою) – і призводить до появи нелегітимних або відверто брудних технологій при з`ясуванні інтересів як окремих індивідів так і груп індивідів.
Відповідно, розробка і впровадження у свідомість соціуму відносно єдиного, підтриманого основною частиною населення, напрямку формування і розвитку-розбудови демократичної (а судді хто?) держави стає надзавданням політичної системи.
І події політичного життя останніх трьох років тільки підкреслюють цю неспромогу. Запропоновані діючим режимом політперетворення – від квітневого 2000 року референдуму до триваючих обговорень політичної реформу – і є наслідками відсутності елементарних політичних традицій. Коли президент стверджує про необхідність переходу від президентсько-парламентської – забагато влади – форми правління, до парламентсько-президентської, навіть більш як за три роки так і не імплементував волю народу – з`являється більше питань, ніж відповідей. Про політичну культуру в такому сенсі – годі й говорити – достатньо подивитися будь які парламентські слухання.
Четверта особливість полягає в більш відкритій (прозорій і, як наслідок, зрозумілій і прогнозованій) зовнішній політиці, а ніж внутрішній. Ця особливість викликана таким:
– ментальність лідерів недемократичних держав формувалася в попередніх умовах – умовах монопольного панування однієї – і зовсім не важливо якої саме – ідеології, що і виробило звичку працювати в умовах відносно стабільної соціально-політичної злагоди, коли, з одного боку, думка керованих не відігравала ніякої ролі, а отже, не враховувалося, з іншого боку – так було простіше (з огляду, знову ж таки, ідеологічної зашореності й інтелектуальної обмеженості) керувати.
– перехід (спроба перейти) же до ринкових відносин спричинив різноманітні внутрішні інтереси індивідів і груп, узгодити які, через сформовані стереотипи мислення, політичні лідери просто не в змозі.
У той же час, стабільні, устояні правила-технології гри-поведінки більш (на певному історичному етапі) розвинутих держав більш зрозумілі і доступні мономислячим політичним лідерам.
Такий підхід (визначені права, які є стабільними і більш-менш рівними для всіх суб’єктів міжнародних відносин) дозволяє самостійно ініціювати різні міжнародні проекти – від створення політичних союзів до міжнародних союзів економічних і воєнних.
З цих позицій можна стверджувати, що ця особливість є своєрідною потенційною нішею-ресурсом для пошуку шляхів виходу з тяжкої соціально-політичної кризи будь-якої держави перехідного типу і, як наслідок, форсованого переходу (фундаментальної трансформації як політичної системи, так і Системи в цілому) до держави демократичного типу.
Але це – концептуальні – матричні підходи-погляди. Стосовно існуючого стану та з метою його певної корекції доцільно відзначити наступне:
– по-перше, згідно з результатами репрезентативного соціологічного опитування, проведеного Інститутом політичного моделювання, 89,7 відсотка опитаних вважають своїм головним ворогом інститути сучасної української державності та їх представників – тобто практично відверта і повна недовіра діючому режиму;
– по-друге, багатовекторність зовнішньої політики – яку інакше, як невизначеність державної політики в міжнародних відносинах: західний чи східний вибір-напрямок – не можливо і вважати – тобто розраховувати правлячий політичній еліті (системі) на підтримку народу, який ще не являє собою певну єдність-сукупність – націю у політичному розумінні.
Узагальнення за матричним підходом перших чотирьох особливостей політичного процесу сучасної України виявляє п`яту – враховуючи інтенсифікацію процесу глобалізації – майже найважливішу за значенням для вирішення проблем національної безпеки особливість.
З цього приводу треба зазначити наступне.
По-перше, закономірності цивілізаційних трансформаційних процесів початку ХХІ століття, вплив інформаційних перетворень на свідомість і підсвідомість індивідів і, як наслідок, на прискорену інтеграцію як на регіональному, так і міжнародному рівнях обумовлюють розробку і створення відповідних новітніх політичних технологій узгодження взаємодії акторів міжнародних відносин. Тобто серед глобальних проблем сучасності є проблема об’єктивного ускладнення структури міжнародних відносин, викликаних етнонаціональною дифузією – інформаційних носіїв найрізноманітніших ментальних особливостей-аспектів – цивілізації і, відповідно, проблема глобальної інформаційної безпеки.
Проблема глобальної інформаційної безпеки посідає особливе місце в структурі міжнародної інформаційної політики, визначає суперечність-невизначеність сучасного стану цивілізаційного розвитку, яка досягла такого ступеню, що виникає питання про загрозу існування цивілізації.
«Глобальна безпека як чинник міжнародних відносин, вплив якого має універсальний характер і врахування якого в діяльності міжнародного співтовариства та в зовнішній політиці окремих держав призводить до радикальних змін у поведінці акторів міжнародних відносин, до трансформації самої сутності проблеми безпеки після закінчення «холодної війни» і розпаду біполярної міжнародної системи, потребує концептуального перегляду принципів функціонування міжнародних та національних інститутів, що відповідають за безпеку, а також врахування в нових доктринах інформаційної складової міжнародного співробітництва.
Теоретичною базою концепції глобальної безпеки в інформаційну добу є теорії сталого миру, що орієнтують міжнародне співтовариство в умовах триваючого процесу глобалізації та розширення можливостей міжнародного співробітництва на попередження загрозливих конфліктних ситуацій на всіх рівнях – глобальному, регіональному і національному. Провідна ідея концепції – врахування всіх конструктивних ініціатив, філософських і політичних принципів, морально-етичних цінностей, релігійних і суспільних норм різних цивілізацій у забезпеченні існування і життєдіяльності людства».
По-друге, в політичній сфері інформаційні технології прискорюють процеси відкритості – зріст G – ступеню відкритості суспільства-системи, і, як наслідок, політика держав – незалежно від бажань правлячих політичних систем і блоків – стає більш прозорою. Чим обертається для політичної системи і держави взагалі, як санкціонований, так і несанкціонований зріст G – це вже інша проблема. Але «глобалізація інформаційних технологій спонукає появлення монополій і транснаціональних корпорацій, які, концентруючи матеріальні ресурси і владу, диктують свої умови ринку, формують інформаційну олігархію...», що призводить до утворення віртуальної олігархії. Вирішення проблеми монополії глобально-віртуального інформаційного рівня – це найближча перспектива у проблематиці міжнародних відносин.
По-третє, тотальне розповсюдження інформаційних технологій починає призводити до певної гуманітарної кризи – негативного впливу на духовний світ людей, через трансформацію базових засад-чинників моралі. Відповідно, з метою збереження державності, політична система повинна-змушена постійно – в динамічному режимі – забезпечувати існування-недоторканість основи держави – загальнонаціональну свідомість єдності спільноти. Тим більш, що сучасні засоби масової комунікації в політичній сфері становляться неперевершеним інструментом маніпулювання громадською думкою: вони дозволяють дестабілізувати політичну ситуацію, провокувати соціальні вибухи, формувати відповідний імідж політичних діячів. Для України сьогодення вельми і відверто показовими є відповідні події у вітчизняному інформаційному просторі, наприклад, «касетний скандал», «кольчужний скандал».
По-четверте, як свідчать відповідні дослідження інформаційного простору: «Сьогодні є факти, які свідчать про появу нової небезпечної тенденції, яка пов`язана із глобалізацією інформаційних технологій, а саме, інформаційного неоколоніалізму, який руйнує традиційні цінності локальних цивілізацій, замінюючи їх цінностями, яки притаманні суспільствам технологічно розвинутих країн, виправдовуючи насилля на геополітичній арені, формуючи умови для утворення інформаційних резервацій».
В умовах тотальної глобалізації об’єктом злочинності стає міжсередовищний інформаційний простір. І, як свідчить практика навіть найбільш розвинених країн, нейтралізувати антицивілізаційні наслідки дій кіберкриміналу в інформаційній сфері іноді практично неможливо.
Стосовно інформаційної безпеки держав перехідного типу – годі й говорити. Але в процесі трансформації держави цей фактор необхідно враховувати. Враховувати на найвищому рівні.
По-п’яте, на межі II-III тисячоліть виявлена наявність цілого спектру нових – інформаційних – загроз, джерела яких перебувають у віртуальному інформаційному просторі – тобто поза межами національних кордонів – і за своїми характеристиками-впливом переважають можливості відповідної протидії суверенних держав. «Інформаційна безпека сьогодні стала стратегічною категорією, складовою таких комплексних понять як "міжнародна безпека" і "національна безпека"». До цього ж ряду треба віднести і систему Echelon – засобів і технологій штучно-людського утворення інформаційних чорних дірок.
Дослідження цієї проблеми показали, що:
1.Глобальна інформатизація призвела до зміщення полів узгодження інтересів в віртуальний простір.
2.Віртуальний простір нівелює – робить певною мірою непрацездатним – вплив Конституції держави на свідомість соціуму.
3.Лідерство США в області високих технологій не дає підстави покладатися на світового лідера.
Таким чином, базовою, фундаментальною інформаційною матрицею існування будь якої країни як певної самостійної Системи є загальновизнане бачення-уявлення інформації, інформаційного середовища, інформаційних технологій. Відповідно:
П’ята особливість політичного процесу в Україні полягає у відсутності загальнодержавної комунікаційної (яка включає весь спектр можливостей – від транспортних до креативних складових) системи. Середовище (соціум) через засоби масової комунікації повинно постійно постачати в політичну систему свої вимоги за допомогою розгалуженої системи представництва інтересів найширших верств населення. Фактично, можна стверджувати, що епіцентр ризиків і загроз будь якої країни і, як наслідок, Цивілізації взагалі певним чином знаходиться у засобах масової комунікації.
Однак держави перехідного типу, як правило, такої комунікаційної – розвинутої інформаційної відповідним чином захищеної – інфраструктури не мають. І, як наслідок, традицій-технологій зворотного зв’язку – інформаційного обміну між політичною системою і соціумом не існує. Багатопартійність без відповідного підгрунтя – розгалуженої системи засобів масової комунікації – не в змозі виступати ефективним каналом трансляції і/або ретрансляції інтересів будь-яких соціальних прошарків до влади. Та й що можуть запропонувати і кого можуть об’єднати під своїми знаменами-лозунгами десятки карликових партій і суспільно-політичних течій, які не мають реальних важелів впливу на політичну систему. При цьому статистика свідчить, що при наявності декількох десятків (і навіть сотень) партій, наприклад, як в Україні, вони об’єднують лише одиниці відсотків електорального населення.
Крім того, вже було вказано на масове старіння (після Другої світової війни) професій. Одними з перших у низці «миттєво постарілих» (але вже після денонсації Союзного договору у грудні 1991 року) стали «професії» політрука, ідеолога, інструктора, секретаря і т. д. Але самі ж політруки, ідеологи, інструктори, секретарі і т. д. – інформаційні носії усе ще «бродячого по Європі (нехай вже більшою мірою і віртуального) привиду» – залишилися. Залишилося і суспільно-політичне інформаційне середовище, практично єдине середовище існування, де так чи інакше вони можуть себе реалізувати. Інформаційне середовище, яке на сучасному етапі не відповідає вимогам сучасності і, відповідно, потребує радикальної трансформації.
У цьому контексті показовим є приклад періоду правління першого і останнього президента СРСР, який О. Попцов визначив як «інформаційну блокаду, запліднену великою кількістю дезінформації. М. Горбачову подобалося вважатися інформованим. Це дуже швидко відчуло найближче оточення. Якщо Президент бажає відчувати себе інформованим, не будемо його розчаровувати. Він повинен знати те, чого не знають інші. Він повинен знати прямо протилежне загальнодоступному... Так слабкість реформатора, вчасно помічена апаратом (це одна із найбільш складних і суперечливих проблем будь-якої політичної системи: фактично мова йде про формування і функціонування внутрішнього інформаційного простору), допомагає апаратові прибрати владу (через утворення інформаційних чорних дірок політичної системи – авт.) до рук, про що Президент навіть не підозрює».
І, таким чином, саме адміністративно-бюрократичний апарат практично визначає-формує («світа робить короля») змістову насиченість – інформаційний потенціал – внутрішнього інформаційного простору і, як наслідок, зумовлює можливості прийняття чи неприйняття того чи іншого політичного рішення, яке може відверто неспівпадати із вимогами соціуму.
Для трансформації такого стану речей, відповідно, потрібні: певна незалежність-прозорість засобів масової комунікації, технології – на законодавчому рівні – забезпечення дійсної свободи слова.
В якому ж стані знаходиться інформаційний простір України сьогодні?
По-перше, треба зазначити, що останні п´ять років діючий політичний режим входить до десяти країн світу, в яких міжнародні інституції визнають однією із головних проблем – проблему свободи слова. Тут доцільно провести аналогію – побачити за матричним підходом певну кореляцію – між індексом корупції і свободою слова. Очевидно, що чим вище індекс корупції (відповідно – нижче корупція) – тим більше свободи слова – тобто вище ступінь відкритості політичної системи і, відповідно: плідно і гармонійно функціонує технологія зворотного зв’язку.
По-друге, основні телевізійні канали знаходяться в руках олігархічних кланів. Адміністраційні таємні інструктивні меморандуми – «темники» – спричиняють відвертий вплив-тиск на будь які суспільні як державні, так і приватні медіа-комунікації.
При цьому досить вірогідна поява в медіа-просторі інформаційної інфраструктури, яка б забезпечувала інтереси політичної касти східної України.
В свою чергу, інформаційна слабкість опозиції компенсується найбільш масовою її підтримкою у населення. Тим більш, що грошові вливання США в розбудову інформаційної інфраструктури опозиції, враховуючи наближення президентських виборів, свідчать про те, що треба чекати на інформаційну війну.
По-третє, українська складова віртуального інформаційного простору – це певна інформаційна чорна дірка – джерело загроз національній безпеці. А інформаційні баталії, які загострюються в період передвиборчих кампаній, тільки збільшують негативні наслідки.
Фактично, можна стверджувати, що інформаційний простір України потребує невпинної першорядної уваги політичної системи – від сучасної розбудови інформацйної інфраструктури до державного (не олігархічного, але соціуму) контролю.
Аналіз перерахованих особливостей трансформації суспільства при переході від одного історичного стану-етапу розвитку до іншого, а також усвідомлення лідерами політичної системи не тільки результатів такого аналізу, але і важливості розробки і реалізації комплексної державної програми інформатизації дозволяють припустити, що у випадку розширення власних ініціатив у сфері міжнародних інтеграційних процесів, і насамперед у частині створення як загальнодержавної так і регіональних і міжрегіональних інформаційних інфраструктур, перехідний період, із усіма супутніми проблемами, може бути пройдений в історично відносно короткі терміни. Але першочерговим завданням з метою усунення зазначених проблем є проблема формування єдиної української нації – інформаційного середовища-носія державності.
Таким чином, геополітичні реалії, які складаються на сучасному етапі розвитку Цивілізації – монополізація Сполученими Штатами Америки процесу управління міжнародними відносинами – викликають необхідність усвідомити і вирішити національними лідерами проблеми формування у керованого соціуму стійких стереотипів національної – загальнодержавного стрижня – єдності-єднання.
Фактично є доцільним рахувати дану тезу квінтесенцією трансформаційного періоду країни.
Список використаної літератури
1. Аналітика, експертиза, прогнозування: Монографія /Макаренко Є. А., Рижков М. М., Ожеван М. А. та ін.— К.: Наша культура і наука, 2003.— С. 326.
2. Політична безпека України: концептуальні засади та система забезпечення: Монографія / РНБОУ, НІСД, МАУП; В. Г. Кремень, І. Ф. Бінько, С. І. Головащенко.— Київ: МАУП, 1998;
3. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку/Редкол.: Ф. М. Рудич (голова) та ін.— Київ: Парламентське видавництво, 1998.
4. Старіш О. Г. Інформаційні війни: загрози і перспективи України // Матеріали «круглого столу» НІСД РНБО України «Інформаційні війни і кризові комунікації в Україні і світі».— Київ, 2000.
5. Старіш О. Г. Теорія відкритих систем як парадигма процесів глобального розвитку.— Сімферополь: Універсум, 2003.— 240 с.: іл.
|