Міністерство Освіти України.

Львівський Державний Університет ім.І.Франка

Реферат на тему:

Українці в роки другої світової війни

Студента ПМІ-11 Літинського Святослава

Львів 1999

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Василь Симоненко.

План

· Вступ

· Початок війни

· “Велика Вітчизняна” ?

· “Визволення” українських земель

· Українська Повстанська Армія

· Українська дивізія “Галичина”

· Червона Армія

· Короткі наслідки

Вступ

нас час постає багато питань щодо другої світової війни і її відношення до нас, українців. Чи справді найкровопролитніша за всю історію людства війна була для нашого народу “великою вітчизняною війною”? Чому ми святкуючи визволення наших міст і сіл від німецьких загарбників забуваємо що ці населені пункти після того попали під тоталітарний режим “імперії зла”, що проводила політику етноциду знищуючи українців? Як оцінювати участь українців у бойових діях другої світової війни під різними прапорами?

Звичайно можна пробувати ігнорувати ці питання, протиставивши їм емоційні аргументи: люди загинули, люди терпіли, тому вони заслужили на вдячне слово. Справді втрати нашого народу в тій війні величезні[1] :

Емоційні аргументи наводяться, як правило, для того, щоб схилити опонентів до святкування перемог червоної армії. Про інші частини українців, які безпосередньо воювали на фронтах війни, але під іншими прапорами “забувають”. Раніше вони не називались інакше, як “люті вороги українського народу”, “фашиські найманці” і тд. Чому ми повинні оцінювати терпіння і жертовність у часи воєнного лихоліття лише червоноармійців, а інших ігнорувати ? Маю на увазі Українську Повстанську Армію та Українську Національну Армію.

Потрібно підкреслити, що залежно від відповіді на ці питання залежить наше ставлення до багатьох інших процесів, зокрема тих, які безпосередньо повязані з процесом сучасного державотворення.

Безумовно, порушені питання далеко не прості. Відомий історик Тарас Гунчак писав: “Проблеми другої світової війни з історичної точки зору, з величезним розмаїттям учасників та жертв цієї війни, є такими складними, що намагання звести їх до простої формули добра і зла, друзів і ворогів або правельних чи неправельних результатів було б надмірним спрощенням. Залишається багато білих плям, розуміння яких можна досягнути лише старанним та чесним дослідженням усіх наявних фактів”.

Початок війни

Аналізуючи суть другої світової війни в історії нашого народу, мусимо насамперед відповісти коли розпочалася ця війна для нашого народу? Відомо, що жителі Волині і Галичини могли двічі вступати в боротьбу проти німецьких військ у складі інших окупаційних армій: у вересні 1939 – на боці Польщі, а в 1941-1945 – на боці Росії. Однак не можна ігнорувати того, що фактично вони могли воювати в лавах німецької армії проти Росії, коли йдеться про вояків дивізії “Галичина”[2] . Ми, українці, на фоні протистояння двох систем – німецького фашизму та російського більшовизму опинились в дуже складному становищі. Через те, що і німецький фашизм та російський більшовизм були однаково погибельні для нас. Не маючи власної держави перед кожним українцем постало питання на чийому боці виступити? Тож щоб боротись з німецьким фашизмом, він мусив піти до червоної армії, а щоб з російським більшовизмом – до німців.

Безумовно існував і третій шлях – вони мали можливість воювати на два фронти у складі Української Повстанської Армії, яка хоча і не мала достатніх сил, але боролася на два фронти. Але з певних обставин не кожний українець мав можливість потрапити до лісу, до УПА. Чому українці робили свій політичний вибір не на користь російського большевизму? Подивимось в минуле. До 1939 року Західна Україна була в складі Польщі, галичани не знали що це таке більшовицька влада. Вони не пережили голод 33 року, не знали що то таке колгосп, НКВД, хто такі комуністи.

Нам (галичанам) властива яскраво виражена індивідуальність, особливо у веденні господарства, і ми ментально не могли сприйняти ідеї колективізації в сільському господарстві. Це призводило до спротиву більшовикам. Експерименти мали місце і серед інших народів колишньої комуністичної імперії-СССР. Колективізація в Казахстані забрала життя трьох міліонів !!! казахів. Для шести міліонного, в ту пору, населення це був кожен другий казах. Навіть Гітлер не знищив стільки людей, скільки більшовики, ставлячи свої експерименти над цілими народами.

Тож немає нічого дивного що галичани не сприйняли насильнецьке руйнування їхнього віковічного укладу життя, вкрай вороже ставились до московсько-більшовицької адміністрації. Тобто соціально-психологічна ситуація на Західній Україні була вкрай несприятлива для поширення ідей російського большевизму.

Звичайно для українського народу початок і кінець війни не збігається з загально прийнятими датами. Українці були втягнені в вир другої світової війни ще в березні 1939 року, про що засвідчила битва на Красному полі під Хустом. Карпатська Україна з територією в 11,1 тис. кв. км. і населенням близько 552 тис. осіб сфокусувала інтереси багатьох держав. Більшовицька Москва не могла змиритись з тим що на невеликому клаптику території зароджується незалежна Українська держава, яка притягає погляди десятків міліонів поневолених українців з СССР, Польщі та Румунії. Без володіння Україною Росія втрачає всі шанси на світову імперію. Нагадаємо слова Лева Троцького, які тепер стали дуже відомі: “...возвратить Украину Росии. Без Украини нет Росии. Без Украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Росия существовать не может: она задохнетса, а с ней и советская власть и ми с вами”. Польща боялась що волелюбний дух перенесеться на східну сторону Карпат і вона втратить окуповані західноукраїнські землі, тому хотіла мати кордон з традиційним другом – Угорщиною, яка після захоплення значної частини Українського Закарпаття хотіла проковтнути його повністю. Не могла бути байдужою до Карпатської України й Румунія, що утримувала Буковину й частину закарпатсько-українських земель.

За дозволом Гітлера Угорщина придушила перші парості незалежної маленької держави.

Так почалась для нашого народу друга світова війна. Володимир Косик пише: “Карпатська Січ, що налічувала близько 10-12 тисяч стрільців, погано оснащених і погано озброєних, перетворилась в національну армію. Українці всюди чинили опір, відмовляючись підкоритись рішенням Гітлера. Після п’яти днів запеклих боїв Угорщина окупувала територію цієї маленької держави. Українці продовжували партизанську війну в горах ще упродовж трьох тижнів. Ця “маленька” війна коштувала їм 5 000 смертей.”

Багато років нам пропонувалась думка, що разом з “братнім російським народом” українці вели “Велику вітчизняну війну проти німецько – фашиських загарбників”. Про звірства цих загарбників ми вже знаємо багато, а от про звірства більшовиків на українських землях ніхто, до останнього часу, не згадував. Навіть щоденник Довженка друкувався з цензурними вирізками, де більшовики подавались як справедливі вояки проти гітлерівських головорізів та їхніх спільників “українсько – німецьких буржуазних націоналістів”. А об’єктивність полягає в тому що в другій світовій війні ми, українці, опинились між молотом і ковадлом. Тут не міг діяти принцип : “ворог мого ворога – мій друг!”. Доводилося вибирати не між добром і злом, а між меншим і більшим злом. Тепер, коли результати війни відомі, ці далекі роки сприймаються інакше, тоді люди були в воєнному становищі і мусіли діяти спираючись тільки на власні сили.

“Велика Вітчизняна” ?

Чи була та війна “великою вітчизняною” для українців? Називаючи цю війну великою вітчизняною ми говоримо що українці воювали за “Радянську Україну” в складі СССР. Але чи був СССР вітчизною, батьківщиною для українців? Більше 10 000 000 українців жили в СССР менше двох років. Вони народились на частинах України, які були окуповані іншими державами. Чи міг СССР стати для них батьківщиною за такий короткий час? Чи не переконались, за два десятиріччя, українці з наддніпрянщини що СССР не їхня батьківщина? Бо хто назве державу яка тільки в 32-33 роках штучно заморила голодом 10 000 000[3] своїх громадян. Україна не була рівноправна з Росією, як таке співжиття можна назвати братнім? Це були відносини метрополії з колонією, тому ні Росія ні СССР не можуть називатись вітчизною для українців.Наведу декілька реальних прикладів:

- Ленінсько-більшовицький експеримент “побудови соціалізму” з вересня 1939 був перенесений на західну Україну. “Визволителі” розпочали свою діяльність з ліквідації всіх ознак громадянського суспільства, зокрема, політичних партій та культурно-освітніх організацій, масових репресій та примусової депортації населення у східні райони російської імперії. Вже 5 грудня 39 Рада народних Комісарів прийняла постанову про насильницьку депортацію із західних областей України та Білорусії, а 29 грудня затвердила інструкцію про депортацію, розроблену наркомом внутрішніх справ Лаврентієм Берією.

- 2 березня 1940 р. Рада Народних Комісарів СССР ухвалила постанову за №289-127 під грифом “совершенно секретно” про виселення з районів Західної України і Західної Білорусії. За цією постановою вивозились в основному члени сімей запроторених у табори і вязниці колишніх військовополонених, чиновників держдепартаменту, членів ОУН, колишніх січових стрільців і біженців з центральних районів Польщі. Виселялися в Сибір люди польської, української та інших національностей, які могли організувати опір непрошеними гостями. Одних ув’знювали або розстрілювали без суду і слідства, інших відправляли в Сибір, Казахстан, на Крайню Північ і Далекий Схід на мученицьку смерть. Як свідчать архівні матеріали, до початку війни з Німеччиною із західних областей України та Білорусії було депортовано 318 800 сімей або 1 173 170 чоловік[4] .

- Дорога на сибірську голгофу була встелена тисячами трупів. “...по дороге Пудеж-Каргополь-Няндома,– інформував тодішній заступник наркома іноземних справ Вишинський польського посла С.Кота на його запит про долю депортованих польських родин, - убыло 6616 семей. Из них 398 не видержало[померло].В основном дети и старики[5] ”.

- Така ж доля, згідно з архівами НКВС, спіткала 32 733 осіб, яких транспортували до місць призначеннь. А скільки насправді загинуло в ті страшні роки нещасних, безневинних людей?..

- Неймовірно тяжке, каторжне життя чекало тих, кому “пощастило” добратись до місць заслання. Навіть в актах перевірок, які проводились санітарними станціями НКВС, відзначалось, що умови життя спецпоселенців нестерпні.

- Надзвичайно жорстоко обходилися з тими, що повіривши в фарисейські заклики і цілими родинами переходили кордон щоб потрапити в “радянський рай”, на “визволені” території. Понад 60 000 втікачів до “раю” чекали неймовірні труднощі і страждання в таборах для переміщення осіб у прикордонних районах Лоєва і Сколе. Частину тих, які викликали підозру, прямо без суда і слідства, розстрілювали неподалік, решту було відправлено в табори Сибіру і Півночі. Найбільше їх загинуло в таборах “Печорлагу[6] ”.

- Щоб задушити релігійно-духовне життя, комуністичні правителі закрили усі релігійні установи і навчальні заклади: Львівську Богословську академію, Львівську Перемиську і Станіславську єпархіальні духовні семінарії, заборонили всі чернечі чини, українські греко-католицькі друкарні, знищивши підготовлені до друку журнали “Богословіє” та газету “Нива”. 32 священників, звинувачених в антирадянській пропаганді, було вислано на Сибір. Напередодні війни заарештовано ще 79 священників, з яких 71 закатовано в тюрмах.

- Хвиля арештів захлинула західну Україну в 41. Брали всіх підряд, всіх хто належив до будь-яких політичних, наукових, освітніх, молодіжно-спортивних чи інших організацій. Всі вони оголошені ворогами Радянської влади. Перед війною такими людьми вщерть були заповнені тюрми краю. Було влаштовано ряд судових процесів:

- В травні 1941 відбулося судилище над 62 хлопцями і дівчатами Дрогобицького, Добромильського, Стрийського і Турківського районів. 20 учасників присуджено до розстрілу, 13 - на 10 років, 19 на 7-8,5 років.Згодом, знову в Дрогобичі, НКВС організувало ще одне судилище над 39 українськими патріотами. 22-розстріл, 8-до 10 років каторжних робіт, чотирьох до 5 років, 5 чоловік депортовано в Казахстан.

- Загалом у 1939-41 роках на землях Західної України було заарештовано близько 60 тис чоловік. Понад 50 тисяч звірячо замучені або розстріляні[7] ...

“Визволення” українських земель

Відповівши на це питання можемо перейти до наступного: Чи “визволяли” українські землі чи завойовували? Большевики не визволили Україну, а наново завоювали її, накинувши старе ярмо. Наведу лист колгоспників села Попелюхи, Піщанського району Вінницької області до Микити Хрущова: “Микита Сергійович, батечко наш, заступник. Важко нам, обірвані ми всі, голі й босі, брудні і голодні, на людей не схожі, гірш худоби живемо... з колгоспу ми нічого не отримали ... як виконаємо план то всі подохнемо”. Зауважу що до “батька” Сталіна можна було писати листи лише за встановленим зразком. Київський обком КП(б)У, наприклад, повідомляв, що 1947 року в усі райони області направлено 10 000 примірників проекту листа до Сталіна від колгоспників.

Сталінське керівництво визначало надмірні норми поставок, а якщо ці норми не виконувались то колгоспників звинувачували в тому, що вони піддалися ворожій пропаганді і почали проявляти дрібнобуржуазні настрої. Радянська історіографія зображала “визволителів” безкорисливими, кваліфікованими спеціалістами, які, керуючись інтернаціональним обовязком, їхали на західно-українські землі, щоб “ощасливити експлуатований капіталізмом” тутешній народ, налагодити промисловість, “поставити на нові рейки сільське господарство”. На Західну Україну з східних районів російсько-більшовицької імперії ринули випущені на волю кримінальні злочинці: гвалтівники, грабіжники, нероби, п’яниці. Вони ставали “своїми людьми” – керівниками культурно-освітніх закладів, шкіл, сексотами, обліковцями, міліціонерами, організаторами розподілу “панського” майна. Вони зневажали українську мову, культуру, звичаї. Завдяки їм в Західній Україні сформувався негативний стереотип росіянина.

На “визволеній” території України взимку 1946-47 почався голод. Були випадки людоїдства, про це писав пізніше Хрущов. Сталін називав інформацію про голод фальшивою. Вже навесні 1947 Москва прислала на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У “видатного діяча більшовицької партії і Радянської держави” Л.М.Кагановича.

Чи можна після того вважати повернення більшовиків на Україну в 43-44 її визволенням? Можна шукати і інші причини голоду, але зауважу, що в Західній Україні, яка ще не зазнала ярма колгоспно-радгоспної системи голоду не було.

Українська Повстанська Армія

За часів СССР УПА проголошувалось як “українсько-німецькі буржуазні націоналісти”. Насправді УПА виникла, насамперед, для того щоб боротись проти німецьких окупантів. Безумовно, ще під час німецької окупації не могли не зустрічатись з радянськими партизанами, але сутички з ними не були основними.

Становище змінилося після “визволення українських земель від німецько-фашиських загарбників”, тобто після реокупації українських земель большевицькими силами. Тоді основний удар було спрямовано проти єдиного окупанта, бо українські повстанці присягались “боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу.”

Завдяки боротьбі повстанців на українських землях була створена Українська Головна Визвольна Рада, посилилась антибольшевицька боротьба інших народів. Вже восени 1943 року в УПА було 15 національних куренів. Для координації боротьби проти московських більшовиків 21-22 листопада 1943 відбулася Перша конференція поневолених народів Східної Європи і Азії, на яких були присутні представники від 13 народів. У відозві конференції зазначалось: “Сучасну війну розпочали і ведуть правлячі імперіалістичні верхівки Берліну і Москви – німецькі націонал-соціалісти і російські більшовики. Війна ведеться за те, яка з імперіалістичних клік має надалі поневолювати народи Європи і Азії”.

Українська Повстанська Армія мала підтримку серед населення. Тепер відомо, що їх діяльність не обмежувалась тільки західноукраїнськими землями, а велась далеко від Збруча, в східних та південних областях України. Історія спростувала твердження про те що українські повстанці виконували завдання німецьких окупантів, і тепер всім відомо, що УПА боролась проти німецьких і проти більшовицьких окупантів за національну незалежність.

Історія Української Повстанської Армії – героїчна сторінка національно-визвольної боротьби українського народу з чузоземними загарбниками. З осені 1942 року УПА була фактично єдиною силою, яка захищала українське населення від німецьких окупантів і розбійницько-мародерських більшовицьких формувань, які діяли на території Рівненської області. Про існування українських повстанських загонів правителі в Москві довідались десь наприкінці 1942 року. 5 грудня 1942 року начальник Центрального Штабу партизанського руху при Ставці Верховного Головнокомандування (ЦШПР) П.Пономаренко сповістив особисто Сталіна: “По сообщению Сабурова в лесах Полесья, в районах Пинск, Шумськ, Мизоч имеютса большиє группы украинских националистов под руководством лица, законспирированого под кличкой “Тарас Бульба”. Мелкиє группы партизан[більшовицьких] разоружаютса и избиваютса.

Против немцев националисти устраєвают отдельниє засады[8] ”

Це повідомлення насторожило Сталіна атже з’явилась загроза режиму. Він дає вказівку дискредитувати національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. Для перекручування ідей і боротьби з формуваннями УПА створено з числа карних злочинців “особиє партизанскиє отряды” – Медведева, Федорова, Куманька, Гудзенка, Чернова. Керівництво ЦШПР СРСР видало наказ передислокувати свої партизанські загони з території Росії, Білорусії на територію України з метою “разложения националистических формирований противника на територии УССР”

Для компрометації і фізичного знищеня військових з’єднань УПА розробляється цілий арсенал спецзаходів. 3 листопада 1943 року заступник начальника ЦШПР комісар державної безпеки С.Бельченко і начальник розвідвідділу ЦШПР полковник М.Анісімов надіслали у штаби партизанських загонів директиву за №3762 сс, де конкретно ставились завдання, як викривати загони УПА, засилати в ці формування свою агентуру, розкривати явки і паролі, методи вербування в організацію та ін.

Коли ж фронт перемістився на територію Західної України, більшість більшовицьких партизанських загонів підпорядкувались НКВС і бойові дії між УПА і формуваннями НКВС, з того часу, переросли в справжні баталії. Свою лепту вніс перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов. “Исходя из боевого прошлого вашей дивизии, – читаємо в радіограмі №991, адресованій командиру партизанського зєднання П.Вершигорі,– она не расформировывается, а передаетса под ведения НКВД УССР для борьбы с немецко-украинскими националистическими бандами. Желаю вам дальнейших боевих успехов. Хрущов”.[9]

У відповідь на криваві репресії колишніх ковпаківських, сабуровських, медведєвських, шукаєвских партизан, що почали діяти під орудою НКВС, а також численних спецбоївок НКВС, українська молодь масово встурала в УПА та окремі підпільні групи спротиву червоним окупантам. За даними НКДБ України до весни 1945 року до складу УПА входило понад 90 000 чоловік[10] .

На боротьбу з ворогом ставали навіть діти. “У меня сидит 13-летний мальчик, он вредней чем целий кущ[11] ”,- заявив на обласній нараді представник ЦК КП(б)У в Магерівському районі Львівської області Русанов.

Керівництво місцевих партійних органів змушене було визнати, що основна маса населення підтримує національно визвольну боротьбу, співчуває повстанському руху.

Восени 1944 весною 45 рр. Бойові відділи УПА завдали ряд дошкульних ударів по комунікаціях ворога, вступивши в бойові дії з регулярними частинами НКВС. Великого розголосу набув бій між сотнями УПА і військами НКВС на околиці сіл Васючин, Довге і Конюшки Рогатинського району Станіславської області в серпні 1944. З першого по шосте листопада 1944 р. в районі Підгайців на Тернопільщині відділи УПА провели ряд успішних боїв проти двох дивізій. У цих боях повстанці розбили два батальйони противника, захопивши багато зброї[12] .

Вдале маневрування повстанських груп, що призводило до успішних операцій проти військ НКВС і НКДБ, змусило противника змінювати тактику своєї боротьби. Ворог переходить до широких облав з використанням танків і важкої артилерії. Але й цей задум подекуди давав негативні (для більшовиків) результати. Цілодобовий бій, що відбувся в лісах на північ від Рогатина в грудні 1944, в якому діяло кілька тисяч енкаведистів, підтвердження тому. Знаючи добре місцевість повстанці завдали відчутних втрат ворогу. В цьому бою загинув командир більшовицького з’єднання генерал Федоров.

Найбільшу акцію проти загонів УПА керівництво НКВС-НКДБ організувало в квітні 1945, коли до військових дій було залучено до 40 тисяч чоловік. Акція була проведена на Підкарпатті і Карпатах. Вона тривала аж до кінця травня[13] .

У розпорядженні НКВС СРСР від 31 березеня 1944 р. говориться: “Сім’ї у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, або тих, що займалися бандитизмом, а також сім’ї засуджених оунівців, взяти на облік і виселити до тилових областей Союзу[14] ”. З осені 1944 по 1951 згідно з даними каральних органів, у безлюдні і малолюдні райони Півночі, Казахстану, Сибіру і Далекого Сходу було депортовано 65 901 родин(203 662 чоловік), посібників ОУН-УПА[15] . За неповними даними з 1939 по 1955 із західноукраїнських земель у східні райони московської імперії було вивезено 2 196 170 чоловік, ябо 20,5 % від всього населення[16] .

Поряд з воїнами-чоловіками в лавах УПА боролись і жінки, вони внесли свою долю в Боротьбу. Були вони вояками, звязковими, санітарками, шили і прали білизну, готовили їжу...

Окупанти розуміли важливість національно-визвольної боротьби жінок і саме тому приділяли велику увагу її викриттю. На нараді партійно-енкаведиської верхівки, що відбулась 10 січня 1945 року під керівництвом секретаря Львівського обкому партії Грушецького, секретар Жовківського РК КП(б)У Бичков, харакеризуючи стан підпілля, відзначив: “У них есть большая женская организация, так називаемая жиночая ситка... Это их главная сила, в сигнализации, в снабжении и т.п.”[17] На іншій нараді 12 січня 1946 року вказувалось, що роль жінок в національно-визвольному русі зростає[18] .

Українська дивізія “Галичина”

Лише після досягнення Україною незалежності ми дізнаємося про дивізію “Галичина”, Першу дивізію Української національної Армії. Довший час іх називали не інакше як зрадниками, але для спростування цього наведу слова Володимира Кубійовича[19] : “За активну участь українців в організації дивізії та за співвідповідальність українських сил промовляли такі моменти: ми хотіли творити українську збройну силу, і треба було використати вигідний час ураховуючи весь ризик... Тільки в складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене і озброєне українське зєднання, яке при сприятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава; можна було мати деяку надію що цією сприятливою ситуацією буде хаос, що постане на українських землях після програної німцями війни. Завдяки дивізії українська справа виходила деякою мірою на міжнародну арену”. Ці слова дозволяють зробити принаймі три висновки. Перший: спільні воєнні дії з німцями були не стратегічною метою, а лише тактичною. Другий: Опинившись між молотом і ковадлом українці повинні були вибрати менше зло. Більшовики після “визволення” українських міст і сіл мстили українцям, що вони вижили під німецькою окупацією і посилали їх беззбройними на передову лінію на вірну смерть. Третій: вибір диктувався стратегічною метою. Мирослав Малецький підкреслює що для оцінки дивізії “Галичина” потрібно зважити уроки першої світової війни, коли “існували військові формування Українських січовох стрільців, так званих усусусів, які виникли 1914 року. Невдовзі саме вони стали основою майбутньої Української Галицької Армії, захищали українські землі від окупантів”.

Звичайно доля дивізійників не була легкою. Їхня надія на те що після програшу Німеччини Захід поверне свою зброю проти Москви не виправдались.

Червона Армія

Багато наших земляків воювало на боці більшовицької Москви: одні в радянських військах, другі – в червоних партизанах. Але викликає подив згадка про те, що всіх людей які були на території “тимчасово окупованії німецько-фашиським загарбником” брали на облік. Частина наших земляків була переконана що воює за інтереси рідного українського народу. У воєнний час широко розповсюджувались чутки про волю, яку надасть після війни “великий” Сталін. А чого ми добилися? Наші втрати найчисельніші серед всіх народів які охопила війна, а саме на 1 500 000 людей більше ніж Німеччини і на 2-3 міліони більше ніж Росія.

Короткі наслідки

Як би не було тяжко тим що воювали в радянській армії, але вони мусять зрозуміти, що воювали за державу, яка потім “подякувала” їм належно: після визволення в Україні (див вище) був штучно організований голод; в західноукраїнських землях ще 7-8 років продовжувалась національно визвольна боротьба; наприкінці 50-тих почалась суцільна русифікація; Сталінські концтабори, людей насильно висилали в Сибір, Казахстан, Далекий Схід; ще не закінчилась війна, а “батько” Сталін дав наказ будувати концтабори, загалом на 1 000 000 осіб[20] ... Таким було “визволення”, за яке воювали українці в лавах червоної армії.

Першими заходами “визволителів” стала мобілізація чоловіків до війська. І цей наскоро зібраний контингент кидався відразу під кулі. Це було, по суті, свідоме винищення чоловічого населення західно-українських земель.

На перше січня 1946 в концтаборах утримувалось 1 703 095 в’язнів, з них 107 550 українців. В 1951 році – 2 528 146, у тому числі 506 221 українець. Загалом на початок 50-тих в концтаборах, тюрмах, та спецпоселеннях перебувало понад 5.5 міліонів чоловік. В країні розгорнулась шалена ідеологічна боротьба проти всього національного, вінцем якого було масове переселення цілих народів. М.Хрущов у своїй доповіді на XX з’їзді КПРС, говорячи про виселення цілих народів, зауважував, що українці уникли цієї долі лише тому, що їх було надто багато...

Ми повинні памятати що за кожною цифрою стоїть чиєсь життя. Ми , разом з світовою спільнотою, повинні докласти всі зусилля, щоб такі страшні часи більше шіколи не повторилися.

Список літератури

1. Літопис Нескореної України.Документи, матеріали, спогади Львів, 1993.

2. Українська дивізія “Галичина”.Київ-Торонто 1994.

3. Україна: друга половина XX ст. Нариси історії. Київ, “Либідь” 1997.

4. Володимир Косик. Україна і Німеччина у другій Світовій Війні. Париж – Нью-Йорк – Львів. 1993.

litty©

[1] Зауважу що загальні втрати України більні ніж Росії.

[2] Дивізія “Галичина” – перша дивізія Української національної армії. Українська військова частина, що воювала на боці німців проти більшовиків.Формувалась і вишколювалась від кінця липня 1943 до червня 1944 – до боїв під Бродами – головним чином з українців, що проживали на території теперішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей, згодом до неї вступала молодь з різних частин України. Дивізія була побудована на зразок німецьких піхотних дивізій. Мала 3 піхотні, один артилерійський та запасний вишкільний полки. А також батальйони: звязку, протитанкової оборони, зенітної артилерії, постачання, запасний та ін. Зазнала великих втрат в битві під Бродами (17-22 липня 1944).У квітні 1945 була кинута на Східний фронт, де тримала оборону на лінії Фельдбах-Бад-Гляйхенбер.14 березня 1945 року вояки дивізії присягнули на вірність українському народу. З капітуляцією Німеччини дивізія відступила в англійськяу (невелика частина в американську) зону окупації де була інтернована. Сьогодні більшість вояків дивізії живуть в Канаді, США, Англії, Німеччині, Австралії, Аргентині та інших країнах.

[3] За різними даними за час голоду 32-33 років вмерло від 7 до 12 міліонів українців

[4] Український історичний журнал. 1990,№10.с.35.

[5] Новая и новейшая история.1989,№2.с.6.

[6] За Вільну Україну.1991,25 лип.

[7] Архів Інституту українознавства АН України.

[8] Літературна Україна. 1992, 25 червня.

[9] Літературна Україна. 1992, 25 червня.

[10] Український історичний журнал. К., 1990, №11. С.22.

[11] Державний архів львівської області.Ф.3 п. оп. 1,спр. 195, арк.48.

[12] Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і матеріали. Львів 1991. С.92-93

[13] Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і матеріали. Львів 1991. С.92

[14] Український історичний журнал.1990,№11. С.21.

[15] Известия.1990, 10 февр.

[16] Архів інституту українознавства АН України.

[17] Державний архів Львівської області.Ф.З п.,оп.1, спр.191, арк.1-10, 23-30, 49-53, 56-58, 74-75.

[18] Державний архів Львівської області. Ф.З п.,оп.1, спр.404, арк. 70.

[19] Кубійович Володимир географ і демограф родом з західної Лемківщини; в 1928-39 роках доцент Краківського Університету, з 1931 член Наукового Товариства Шевченка, з 1947 його генеральний секретар, з 1952 голова НТШ в Європі. Близько 80 праць з антропогеографії і демографії.Редактор Енциклопедії Українознавства.

[20] Наприклад військових, які були в полоні засуджували на 10 років.