| КУРСОВА РОБОТА
на тему:
Історія походження драми та її розвиток
у творчості Есхіла, Софокла, Евріпіда
Зміст
Вступ............................................................................................................3
1 Розділ 1 Зародження та розвиток античної драми. Три велетні античної трагедії.........................................................................................4
2 Розділ 2 Есхіл (525 – 456 рр. до. н.е.)....................................................6
2.1 Поборник розуму і свободи.................................................................9
3 Розділ 3 Софокл (496 – 406рр. до. н.е.) - великий мораліст “золотого віку Перікла”.............................................................................................10
3.1 Софоклівське реформування грецької трагедії...............................12
4 Розділ 4 Евріпід (484 - 406 р. р. до н. е ).............................................16
4.1 Антична людина очима Евріпіда...................................................23
Висновки...................................................................................................25
Література.................................................................................................28
Вступ
У VI на початку V століття до н.е. в культурному житті Греції відбуваються важливі зміни, які в результаті призвели до виникнення мистецтва як цілісної системи світобачення і тим самим визначили один з найголовніших і найхарактерніших елементів майбутньої європейської культури . Цей поворот одержав в науці назви “ грецького дива “. Історичним тлом були війни з Персією і утворення держав на території Греції.
Греки були не єдиним народом в Середземноморії , який мав шанс дати напрям у розвитку європейської культури, що тільки зароджувалася. Залишивши осторонь Єгипет, культура якого вже пережила свій зоряний час, і ми повинні назвати насамперед Іудею. У 539 році перси звільнили іудеїв від “вавилонського полону” і тим самим сприяли новому періоду незалежного розвитку цього народу. Якщо в Іудеї вищою цінністю була відданість богові, релігія, то в Афінах - відданість інтересам поліса, ідея громадянськості; якщо в Іудеї верховна влада належала жерцям, то в Греції - народним зборам.
Разом з тим, греки спиралися на релігійний культ і надавали надзвичайно великого значення релігії. Їм, як і іудеям, не чужа була ідея “договору” з богами. Так, афіняни вважали покровителем свого міста богів Афіну Палладу і Аполлона, що знайшли відображення в мистецтві.
З найдавніших часів у всіх народів світу існували свята, пов’язані зі щорічними циклами вмирання та відродження природи, із збиранням врожаю. Ці урочисті відправи й дали життя античній драмі та театральному мистецтву, яке самі елліни називали школою для дорослих.
У Греції такі свята були присвячені Діонісу - богу рослинності і родючості, покровителю виноградарства і виноробства. Міф розповідає, що Діоніс привіз виноградну лозу з далеких країн, але вкоріненню дивовижної рослини часто чинили опір, і Діонісові доводилося силою підкоряти міста й села. Згодом бог-виноградар ототожнюватиметься з родючими силами природи.
Сакральні пісні на честь Діоніса виконувалися хором із заспівучем. Припускають, що коли поруч із заспівувачем з’явився другий співець, утворилася трагедія.
Афінська трагедія наступних десятиліть успадкувала основні риси дифірамбічної кантати: хоровий спів (почерговий чи одночасний спів двох напівхорів, в кожному з яких було 7 чоловік), арії оповідного характеру (монологи) солістів, дцети (діалоги) між заспівувачем (корифеєм) і другим співцем (актором), перегук між хором і солістами. Зберігався до кінця епохи і статичний характер дії.
Театральні вистави не заміняли собою інших форм публічного спілкування, проте саме в театрі поступово стали вироблятися духовні цінності, які відрізняли характер грецької культури від культури інших середземноморських народів. В театрі остаточно завершився процес десакралізації культу і естетизації міфу, що розпочався в Гомеровому епосі. В театрі сформувалося мистецтво як самостійна цілісна система світосприйняття, в якій людина набуває самодостатньої цінності.
Зародження та розвиток драми. Три велетні античної трагедії
Особливого розквиту і значення у класичний й елліністичний період у Давній Греції досягають театр і драматургія. Попередником античної драми був дифірамб. Дифірамби – гімни, що складалися з партії хору та декламації заспівувача. Спочатку драма – тичне мистецтво не знало акторів – фахівців, було самодільним і пов’язувалося з народними обрядами. Давньогрецький театр поєднував декламацію, музику, співи, танці. За новітніх часів була спроба відродити традиції грецької драми. Саме внаслідок цього за доби Високого Відродження й виникла опера.
Партія хору в грецькій драмі спочатку була провідною. Драма ще не відірвалась від епічної та ліричної поезії - хор розповідав про події, оплакував нещастя, радів із перемог. Поступово драма ( по-грецькому “ дія” ) стає власне драмою. Але хор залишається обов’язковим персонажем грецького театру. Він коментує те, що відбувається на сцені, це рупор ідей автора, втілення народної думки. У трагедії хор зображав найчастіше народ. Пізніше значення партії хору в грецькій драмі зменшується й головними дійовими особами стають актори.
Спочатку актор – це той, хто відповідає хору, а згодом – той, хто діє. В одній виставі актор міг бути богом, служницею, могутнім царем і тендітною дівчиною( жіночі ролі в грецькому театрі виконували чоловіки). У давньогрецькому театрі всі головні ролі за традицією виконував автор. Софокл перший відступив від цього звичаю, бо втратив голос.
Сюжетами для грецьких трагедій служили всім відомі міфи. Проте знайомий сюжет не тільки не применшував інтересу глядачів, а, навпаки, збільшував його. Як свідчать історики, реакція глядачів була такою бурхливою , що між лавами ходили спеціальні слуги з палицями й приборкували дуже запальних. Коли людина знає, про що йдеться, то зможе всі розумові здібности скерувати не на те, щоб стежити за інтригою, а на те, щоб збагнути задум поета. Стосовно цього грецька драма була ідеальною. Збіг сюжетів у греків не вважався плагіатом . І Есхіл , і Софокл, і Евріпід писали, скажімо, про Електру - дівчину, яка спонукала брата вбити матір, щоб помститися за смерть батька. Але перед нами три трагедії, орігінальні за змістом , філософською спрямованістю, поетичним відтворенням дійсності.
Греки вміли цінувати не тільки сюжет. Давньогрецька драма у специфічній формі віддзеркалює широке коло проблем, якими жила Еллада. Драматичні поети стають проповідниками громадянських та моральних ідеалів, театр перетворюється на арену боротьби ідей і партій. Присутність на спектаклі дорівнювала виконанню громадських обов’язків. Гроші на квитки роздавала держава.
Проблеми, які виносили на загальний суд грецькі драматурги, стосувались усієї громади. Театр був школою соціального виховання. З усіх видів мистецтва і літературних жанрів, поширених за полісного періоду, найвідомішим стає драматична поезія: трагедія та комедія.
Горді слова Прометея : “Свого нещастя на негідне рабство я не проміняю“, - з трагедії Есхіла “ Прометей закутий “ характеризують і іх автора, і його епоху. Ці слова – формула поведінки незалежної і сильної духом особистості, тому вони мають виключне значення для розуміння громадянського кредо Есхіла - “володаря думок Еллади”, поборника розуму і свободи.
Есхіл
Есхіл - перший грецький драматичний поет, який здобув світове визнання. Есхіла (525-456 р.р. до н.е.) називають “батьком трагедії”. Жив він у Греції за доби створення Афінської держави та встановлення афінської рабовласницької демократії. Це був героїчний час греко-перських війн, у яких нова Греція брала гору над старим деспотичним Сходом. Перемоги у битвах під Марафоном (490 р. до н.е.), біля Саламіна (480 р. до н. е .) та під Платеями (479 р до н . е .), учасником і свідком яких був Есхіл, назавжди лишилися в його пам’яті символом патріотизму і єдності греків у боротьбі за незалежність.
Сам поет завжди ставив свої військово-громадянські заслуги вище від поетичних. В епоху, коли він жив, були закладені підвалини філософії, моралі й релігійного світогляду, що мало неабияке значення для подальшого історичного розвитку народів Сходу й Заходу. Його перу належать двадцять сатиричних драм і сімдесят трагедій, з яких до нас дійшло тільки сім.
Світ, створений драматургом у його трагедіях, - це світ цілісних і шляхетних, сміливих і діяльних натур. Герої Есхіла сперечаються навіть з богами, не схиляючи голови і перед всемогутнім Зевсом. Естетичне кредо автора відображає філософію гармонії людини і природи, утвердження людської гідності і моральних засобів її обстоювання. Недаремно він був сучасником Конфуція і Будди, вчення яких справили певний вплив і на філософію еллінів.
Есхіл першим показав на сцені театру драму людського буття. За свідченням Арістотеля, Есхіл уперше ввів до сценічної дії другого актора; це означало скорочення партії хору і розширення діалогу. Він застосував у своїх трагедіях прийом зіставлення протилежних характерів, який пізніше наслідували його послідовники. Есхілові приписують введення розкішних костюмів для акторів, масок, котурнів та іншої сценічної атрибутики. Одним із перших він почав також використовувати технічні пристрої. Поява на сцені тіней померлих, падіння скель у безодню підземного царства Аїду, прибуття богів повітрям- усе це потребувало певних технічних засобів, яких до Есхіла не існувало. Крім того, драматург запровадив у свої трагедії танець. Він сам вигадував танцювальні фігури і ставив танці.
Стиль трагедій Есхіла- монументально- патетичний. Він має багато спільного з образотворчим мистецтвом Стародавньої Греції у V ст. до н. е. Мова трагедій Есхіла – свіжа, яскрава та споконвічна, як чотири природні стихії- земля і небо, вогонь і вода, що за уявленнями еллінів, становили першооснову життя. Зіткнення цих стихій у самій людині, їх перетворення і благотворні зміни в процессі розвитку суспільства, нарешті, звільнення людини від первісної дикості- усе це намагався відтворити у своїх трагедіях афінський драматург. Але для перемоги нового над старим потрібні були герої- титани, натхнені духовними ідеалами своєї доби. І Есхіл, на свій лад осмислюючи стародавні міфи, створює трагедії, в яких виходить за межі звичних для його часу уявлень про світотворення і намагається осягнути заповітні таємниці гармонії і краси. Відважне, титанічне прагнення Есхіла за своєю сміливістю рівнозначне хіба що подвигу оспіваного ним Прометея.
Трагедія Есхіла “ Прометей закутий “( 470 р. до н. е. ) є одним з найвідоміших і не забутих до нашого часу творів драматичної поезії еллінсьої епохи. Відомо, що ця трагедія входила до трилогії. Власне, трагедія “ Прометей закутий “ – це ще не драма в сучасному розумінні, а радше, цілісний епізод героїчної легенди, дещо статичної та декламаційної, розробленої у високому стилі. Драматичній дії відведено тут дуже скромну роль. Драматургія Есхіла ще міцно пов’язана , з одного боку, з гомерівською епічною поезією, з іншого- із традиціями хорової лірики.
Дія знаменитої трагедії відбувається в Скіфії, де прикутий до скелі Прометей страждає через свою безкорисливу любов до людей. Титан виступив на захист людей, яких бог- громовержець Зевс, заволодівши усім світом, прирік на тваринне існування. Люди блукали у темряві “ціле життя без просвіту “ , нічого не знаючи ні про себе, ні про світ довкола. Прометей викрав для них з Олімпу вогонь, показав, де сходить і заходить сонце, винайшов науку чисел і відкрив таємницю письма, приручив диких тварин, запріг коней у колісниці і пустив солоним морем вітрильні човни. Він знайшов для людей цілющі трави і навчив їх медицини. Із надр землі Прометей видобув цінні метали і навчив людей їх обробляти.
А коротко сказати, то довідайтесь:
Від Прометея- всі в людей умілості.
Гордо каже про себе титан. Проте найголовніше те, що Прометей подарував людям надію, збудив у них дух боротьби, дав їм владу над природою.Дари Прометея людям символізують початок цивілізації, яка, з погляду автора, була б неможлива без потягу до творчості та волелюбності. Тому Прометей Есхіла – бунтар і мислитель, який понад усе ставить силу розуму.
Титан Прометей мав чарівну здатність передбачення і знав, яка кара чекатиме на нього, якщо він наважиться піти наперекір волі володаря Олімпу.
“ … Усе це добре наперед я знав. Свідомий гріх, свідомий, не зрікаюсь…”- заявляє Прометей. Хор, співчуваючи йому, сподівається, що титан все ж таки звіниться від кайданів, а тоді й “ перед Зевсом міццю не поступиться “. Але Прометеєві відомо інше:
Всевладна Доля вирок не такий дала.
Ще безліч муки й катувань ще тисячі
Я перетерплю, поки з пут цих визволюсь:
Безсила вмілість перед Неминучістю.
Есхілів Прометей втілює розум і силу духу, велич подвигу в ім’я щастя людей.
Поет часто застосовує прийом трагічного мовчання. Коли Гефест, Влада і Сила пішли, Прометей, лишившися на самоті, звертається до природи. Швидкокрилі вітри, незліченні морські хвилі, всевидюще сонце і прамати Земля будуть свідаками його страждань. Провидець Прометей передбачив свої муки, він не кається.
В шумуванні шаленім хвилі морськи
Хай сплетуться з шляхами небесних світил.
В вировому коловертні долі нехай
Закинуть в Тартара чорну глибінь
Моє знесилене тіло- на смерть
Ніколи мене не вбити!
Громадянський смисл трагедії легко доступний для сучасного читача. Прометей дарує людям небесний вогонь, чим допомагає їм подолати дикість і побудувати культуру. Він мужньо терпить від Зевса жорстоке покарання: його, прикутого до скелі, терзає орел. Прометей мовчить, тоді Зевс у нестримному гніві обрушує скелю з титаном в підземне царство.
Людям я рятунок дав,
Щоб їм, розбитим громами Кроніона,
На чорне дно Аїда не спускатися.
За це ось муки зазнаю такої я,
Що й глянуть страшно, а не то, що стерпіти.
Почуття і поведінка Прометея відповідали образу ідеального громадянина. Він жертвує собою заради суспільної користі і мужньо терпить муки.
Щоправда, Есхіл не зміг створити драму гострих конфліктів та динамічної дії, психологічного розкриття живих і багатогранних характерів; його мова була часом “затемнена” й метафорично ускладнена. Проте, незважаючи на це, його творчість підготувала грунт для класичної трагедії майбутнього.
Серед трагедій Есхіла, які дійшли до нас, найбільший інтерес становлять також “Перси” та трилогія “Орестея”.
П’єса Есхіла “Перси” ( 472 р. до н.е.) – його єдина драма, створена на історичному, а не на міфологічному матеріалі. В ній ідеться про події, в яких поет брав особисту участь, - про греко-перську війну. П’єса має незвичну форму. По суті, це голосіння персів з приводу своєї поразки. Основне місце у трагедії все ще належить хорові. Події відбуваються в основному на площі перед палацом Ксеркса у тодішній перській столиці Сузах. До сумліних передчуттів хору долучається сон цариці Атосси- матері Ксеркса, де у прозорих символах пророкується тяжка поразка перського війська. І, дійсно, після всіх цих призвісток з’являється реальний вісник, який і повідомляє про поразку персів при Саламіні. В останній сцені з’являється сам Ксеркс, і тут розпочинається спільний плач царя з хором, що супроводжується бурхливими рухами й схвильованими танцями.
Трагедія “ Перси “, яка постала з ритуального плачу над померлими і є з усіх п’єс Есхіла найбільш архаїчною за формою, прислужилася в нові часи багатьом митцям.
Поборник розуму і свободи
Твори Есхіла справили могутній вплив на європейську драматургію. Есхілів Прометей став символом борця проти гнобителів, що жертвує собою заради щастя народу.
На відміну від трагедії “ Прометей закутий “, дещо статичної й декламаційної, дія в трилогії Есхіла “Орестея” розвивається динамічніше. За основу сюжету “Орестеї“ ( 458 р. до н. е. ) взято добре відомі міфи про Троянську війну. Стародавні міфи набувають в Есхіла політичного звучання. “Орестея“ – складний за філософською та естетичною проблематикою твір. В “Орестеї“ кількість акторів зростає, з’являється власне дія. “Орестея“ пройнята людяністю, насичена роздумами про взаємозв’язок подій, війну і мир, злочин і покарання, про те, що таке справедливість, що є закон, а що – беззаконня. Ми поринаємо у світ ідей, які хвилюють людство понині.
Такий же біль, гість лихий, ввірвавсь у Дім.
Така печаль, - може й лиховісніша,-
В усіх домах еллінських,
Що мужів - за море шлють.
Нема кутка, де журба день при дні
Серця б не з’їдала:
Виряджаєм опору
Дому - рідного мужа -
Зустрічаєм - печаль свою:
Жменьку пороху в урні.
Есхіл один із перших у світовій літературі висловив в “Орестеї“ думку, що правда живе в курних хатах і тікає із золотих палаців. Ніякими статками не відкупитися, коли топчешь ногами святу правду, - ці слова хору містять не тільки моральний, а й соціальний заряд. Хор не радіє так довго очікуваній перемозі. Люди згадують, якою ціною заплатили за неї.
Щастя скромне б я вибрав, -
Щоб ні міст руйнувати,
Ні в полоні ярмо тягти
Під бичем я не мусив.
“Батько трагедії” Есхіл тяжіє до епічного стилю. Його герої – величні й монументальні. Урочиста й піднесена мова трагедій Есхіла пересипана афоризмами, які стали крилатими виразами.
Стиль Есхіла має багато спільного з сучасним йому образотворчим мистецтвом V ст. до н.е. Моральні ідеали епохи скульптори й поети втілюють в образах героїв стародавніх міфів. Есхіл звертався до міфів, а писав твори злободенні, що не загубили свого значення й дотепер. Есхіл увійшов до світової літератури як поборник розуму й свободи.
Софокл
- великий мораліст “золотого віку Перікла”
Другий великий класик античної драми, Софокл (496-406 р. до н.е.) вступив на літературне поприще у період найвищого розквіту афінської рабовласницької демократії й був водночас свідком початку її кризи. В юності Софокл став свідком блискучих перемог греків над персами, і якщо “ батько трагедії “ Есхіл був безпосереднім учасником славних походів і воєнних успіхів еллінів, то Софокл їх прославляв. Коли в Афінах святкували перемогу над перським флотом у битві біля острова Саламін, шістнадцятирічний Софокл заспівував у хорі хлопчиків, вшановуючи героїв- переможців. Вихований в атмосфері патріотичного піднесення, яким була охоплена Еллада, Софокл через усе життя проніс палку любов до батьківщини і пишався тим, що його рідне місто Афіни об’єднало греків у боротьбі проти ворогів. Добу, за якої жив Софокл , називають “ золотим віком Перікла “.То був період найвищого розквиту афінської рабовласницької демократії. Софокл був другом Перікла, відомого політичного діяча Афін, і сам обіймав відповідальні державні посади, зокрема був одним із десяти стратегів, скарбником Афінського морського союзу. Про причетність Софокла до державних справ збереглося свідчення його сучасника, поета Іона з Хіоса, який повідомляє, що у 411 році до н. е., після антидемократичного заколоту, драматург брав активну участь у перегляді афінської конституції.
Авторитет, політична й економічна могутність Афін після перемоги в греко-перській війні швидко зростали. Проте “золотий вік Перікла” закінчився ще за життя Софокла, він став свідком занепаду афінської демократії. Колись могутні Афіни зазнали низки жахливих поразок у братовбивчій Пелопоннеській війні. Голод і чума довершили лихо. Під тиском цих обставин падіння Перікла стало неминучим.
Міфологічний світогляд, навіть у добу Софокла, ще мав чинність закону. Коли в Афінах спалахнула епідемія чуми, а військо афінян зазнало нищівної поразки, Перікла, який до того був улюбленцем народу, звинуватили в тому, що його рід не догодив богам і за це вони наслали лихо на квітучі Афіни. Він був усунутий від влади і невдозі помер від чуми, що лютувала в Афінах.
За дев’яносто років життя драматург створив понад 120 трагедій, з яких до наших днів повністю дійшли тільки сім. Головне у Софокла - благородне прагнення людини до кінця виконати свій обов’язок перед власним сумлінням, вітчизною й народом.
Подібно до Есхіла Софокл брав сюжети своїх п’єс з міфології, наділяючи, проте, давніх греків певними рисами й думками своїх сучасників. Він створив галерею ідеальних, скульптурно цілісних та прозорих і живих людських характерів.
Оспівуючи велич, благородство й розум людини, віру в перемогу справедливості, Софокл, однак, гадав, що людські можливості завжди обмежені силою долі, яку ніхто не може ні передбачити, ні змінити; що життя людей і воля одвічно підкорені волі богів. Воля богів за Софоклом, виявляється у постійній змінності людського життя, у грі випадковостей, які то підносять людину до вершин щастя й добробуту, то кидають у безодню горя.
Софоклівське реформування грецької трагедії
Софокл завешив розпочату Есхілом реформу класичної грецької трагедії. Він значно послабив роль хору в трагедії, ввів третього актора й домігся помітної індивідуалізації характерів. Кожного його героя, на відміну від епічно цілісних “богоподібних“ персонажів Есхіла, наділено суперечливими рисами характеру й складними душевними переживаннями. Водночас це сильні особистості, які не знають внутрішніх хитань, здатні на героїчні вчинки й рішучі дії.
Суттєвим є й те, що Софокл ввів новий принцип розвитку драми - явище перипетії - крутий поворот дії до протилежного: від радощів до горя, від величі до нікчемності тощо. Із цим пов’язане в нього часте звернення до контрасту, протиставлення події і характерів.
Софокл охоче використовував засіб трагічної іронії для з’ясування докорінної різниці між задумом і виконанням, бажаним і дійсним.
Трагедії Софокла - гармонійні і цілісні, композиція в них струнка й проста, усі частини співвіднесенні, скрізь відчувається почуття міри.
До найзнаменитіших та найдовершеніших творів Софокла належать
“Едип-цар“, “Антігона“, написані на матеріалі популярного у Давній Греції фіванського циклу міфологічних переказів.
У трагедії “Едип-цар“ Софокл традиційно використав міфологічний сюжет. Міф розповідає про знайду, який став царем, а в кінці життя довідався , що вбив свого батька і був чоловіком своєї матері.
У трагедії Софокла йдеться про чуму у Фівах. Дія в п’єсі побудована на розшуках убивці. Софокл виступає як майстер сюжету. Він уміло користується прийомом впізнавання.
Софокл використовує у творі відомий афінянам міф про прокляття, що тяжіло над царем Лайєм і справдилося на його сині Едіпі. Доля всіх персонажів міфу була заздалегідь визначена цим прокляттям.
О смертних нещасний рід.
Доі марної плин гіркий
Нам судився на світі!
Хто щастя черпнув на мить,
Ще й відчути його не встиг,
Як надходить година знов
Тої втіхи позбутись.
Уділ твій - нам наука всім,
Твій,бездольний Едіпе, твій, -
Не назву вже на світі я
Щасливим нікого.
Так, доля Лайя була наперед визначена тим, що аін мав загинути від рук власного сина, а доля Едіпа тим, що він мав вбити батька.
Герой Софокла жахається пророцтва, намагається його уникнути, а коли дізнається, що вбив батька, виколює собі очі. Мірою, якою Софокл міряє своїх героїв, вважають їхнє сумління.
Дослідники наголошують: змістом кожної грецької трагедії є моральне питання. Людина мусить поводитись достойно, навіть коли їй загрожує смерть - головна думка трагедії Софокла “Антігона” ( 442 р. до н.е. ) . Сюжет трагедії Софокла нагадує колізію одного з відомих епізодів “ Іліади “ Гомера - повернення Ахіллом тіла Гектора старому Пріаму. За уявленнями стародавніх греків, кинути тіло загиблого, навіть ворога, на наругу - означало завинити перед богами, небіжчиком та його родом.
У Софокла ми уже не знаходимо тої прозорої і однозначної концепції людини, що була в Есхіла. В трагедії “Антігона“ порушується питання про двоїстість людини, яка належить одночасно і природі, і суспільству. А це тягне за собою неоднозначну і суперечливу з погляду моралі оцінку її вчинків.
Два брати, Етеокл і Полінік, загинули в битві за Фіви: перший- героїчно захищаючи рідне місто, а другий- у спробі зрадницьки захопити його. Царь Креонт, керуючись державними міркуваннями, наказує віддати почесті першому братові, а другого, зрадника, залишити без поховання в полі. Проте цей суворий наказ порушує юна Антігона: вона таємно звершує поховальний обряд над тілом брата-зрадника. Підкоряючись власному наказу, Креонт приговорює Антігону до смерті, хоча любить і жаліє її. Син Креонта Гемон, закоханий в Антігону, вбиває себе над її тілом. Мати Гемона і дружина Креонта Еврідика дізнається про смерть сина і теж накладає на себе руки. Креонт залишається самотнім.
В образі юної Антігони приваблюють сила волі, рішучість і сміливість, виявлені нею у боротьбі з жорстоким Креонтом. Антігона свідомо йде назустріч загибелі, хоч їй дуже хочеться жити, бо життя таке привабливе для молодої дівчини. Але вона зробила свій вибір: ніколи більше не бачити їй сонячного світла, не слухати весільних пісень, не бути дружиною і матір’ю.
При всій повазі до сили людського розуму Софокл вважає її хибною мудрістю, якщо вона суперечить традиційній полісній етиці та моралі, на яких грунтуються неписані божественні закони:
Є витвори мудрі в людей -
Ясніші від світлих надій,
Та часто біди від них більш, як блага…
В трагедії Софокла показується, що одночасна приналежність людини до того й того законодавства - природи і суспільства, диктує їй просто-таки протилежні, несумісні закони і ставить її перед нерозв’язним моральним вибором. Сюжет “Антігони“ конструюється таким чином, що людина змушена обирати між двома рівнозначними і однаково сутнісними для неї законами. Але що б не вибрала людина, вона робить трагічний вибір.
У Софокла оформлюється естетична категорія трагічного як чогось ворожого людині, що міститься в її власних діях, скерованих до блага, але виявляється незалежно від її свідомості і волі.
В трагедіях Софокла нового значення набуває важливий конструктивний елемент драми-агон ( суперечка ), коли персонажі стрімко обмінюються гострими короткими репліками. Агон покликаний не стільки примирити, скільки виявити несумісні, але рівноцінні моральні чи світоглядні позиції. У Софокла агон виявляє суперечливу, дуалістичну природу людини, яку відкрили софісти. Софокл надає цій дуалістичності трагічного характеру.
Вірячи в неминучість накресленої богами долі, Софокл водночас доводить, що першопричиною усіх нещасть людини є її власні вчинки, її характер. Доля, за Софоклом, - кара богів за скоєні людиною злочини й неподобства, і лише виявлення характеру людини в діях призводить до виконання накресленого богами.
Щоб розкрити характер людини, Софокл будує інтригу так, що його герої потрапляють у найскладніші ситуації. Людина ж зобов’язана завжди залишатися людиною, навіть коли її загрожує смерть (трагедія “Антігона”), навіть коли проти неї незборима доля (трагедія “Едіп-цар”).
Антична теорія драми про єдність дії й часу виходить передусім з практики Софокла. У його трагедіях значення хору зменшується, а діалоги й монологи більш розгогрнені, ніж в Есхіла.
Про Софокла кажуть, що він приборкав розбурхане море Есхілових метафор. Стиль Софокла стриманий, хоч і не менш величний.
Третє тисячоліття звучать зі сцени трагедії Софокла. В епоху комп’ютеризації та роботизації по-новому сприймається його гімн: “Дивних багато у світі див, та найдивніше з них - людина”.
Стародавні греки вважали, що краса - це гармонія пропорцій, властива передусім космосу і природі. Космічна симетрія, порядок і міра, за уявленнями еллінів, утворюють завершену гармонійну цілісність, яка і є основою прекрасного. Митець прагнув досягти у своїх творах такої гармонії пропорцій, а космос і природа були для нього найдосконалішими, неперевершеними та ідеальними зразками. У кращих своїх трагедіях Софокл досягає бажаної довершеності. Кожен його драматичний твір являє собою завершене ціле. Усі події драматург згруповує навколо найголовнішої з них, упевнено визначаючи міру часу і простору.
Будова трагедій Софокла - ясна і чітка: пролог окреслює план дії, реалізація якого веде до кульмінації, часто катастрофічної, потім настає розв’язка.
Ще Арістотель звернув увагу на цю особливість композиції трагедій Софокла - перехід від незнаного до знаного, пов’язаний з несподіваним поворотом дії. Геометрично бездоганна композиція трагедій великого драматурга стала каноном. Антична теорія єдності дії й часу в драмі виходить перш за все із практики Софокла.
Великого мораліста Софокла, на відміну від “батька трагедії“ Есхіла, цікавить більше доля окремо взятої людини, а не цілого роду.
Цілісність образів Софокла, пластична довершеність його трагедій створили йому славу надзвичайно ясного і внутрішньо гармонійного митця. Недарма неогуманісти ХVІІІ -ХІХ ст. сприймали трагедії Софокла як втілення античного ідеалу “благородної простоти і спокійної величі“.
Софокл завершив створення грецької трагедії, у його творчості вона досягає своєї вершини. Продовживши справу Есхіла, він удосконалив її як жанр драматичного мистецтва й підсилив її роль як могутнього засобу впливу на розум і серця афінських громадян.
Евріпід
Третій етап розвитку давньогрецької драматичної поезії репрезентує Евріпід ( 484 - 406 р. р. до н. е. ) – молодший сучасник Софокла, останній у тріаді великих афінських трагіків.
Біографія Евріпіда поставила перед дослідниками багато проблем. Як це не парадоксально, але хоч до нас дійшло чимало фактів його життя, проте воно все ж маловідоме. Пояснюється це тим, що Евріпід став значною мірою реформатором класичної трагедії, але його новаторство багатьом афінянам до душі не припало. Поета за це критикували, комедійні автори уїдливо висміювали його і навіть вигадували анекдоти й небилиці. Тобто вони нерідко приписували йому “факти”, що не були достовірними.
Життя і творчість Евріпіда відбивають зміни, які сталися під час Пелопоннеської війни. Криза Афінської демократії, що почалася ще за Софокла, посилюється. Вільні ремісники й землероби не можуть витримати конкуренції з рабовласниками і банкрутують. Так частина громадян перетворюється на люмпенів. Глибшає прірва між інтересами особи та суспільства. Хитається віра в довічну гармонію, у справедливість громадського устрою, в етичні норми, у богів, які за доби Фідія і Софокла сприймались як захисники Всесвіту, людства та квітучих Афін.
Формується новий світогляд Евріпіда на відміну від Софокла, не приваблювали його офіційні посади. Антична традиція малює його людиною, що кохалась у музиці й філософії, мрійником, схильним до роздумів у тиші, на самоті, другом природи.
Сам Евріпід мав одну з найбільших бібліотек в Афінах. Спеціально оброблені баранячі шкіри, на яких писали, чи єгипетський папірус становили на той час предмети розкоші, отже рукописи являли собою величезну цінність і потребували значних коштів.
Факти особистого життя певною мірою спростовують думку про його ненависть до жіноцтва. Він двічі був одружений. Від Херілли мав трьох синів і прожив з нею багато років, з Меліто швидко розлучився. Щоправда, в родинному житті поет особливо щасливим не був. Але ж подібна доля спіткала й Сократа, а пізніше – Данте, Шекспіра, Мільтона. Можливо, лише цим пояснюються нарікання головного героя трагедії “Іпполіт” на жінок:
Навіщо, Зевсе, ти під сонцем місце дав
Хворобі смертних – жінці? Чи не міг якось
Без неї обійтися, як намислив був
На суходолі рід людський посіяти?..
Що жінка зло велике – очевидна річ:
За доньку батько, хоч зростив і виплекав,
Дає, аби позбутись лиха, придане.
А хто до дому згубне зло – жону – прийняв…
Увесь свій статок аж до дна вичерпує.
Евріпід, як свідчать його трагедії, не стояв осторонь пекучих проблем сучасності. Поет-трудівник, Евріпід старанно відшліфовував свої вірші. Сучасники закидали йому, ніби він спроможний написати не більше трьох рядків у день. Проте Евріпід залишив 90 п’єс. До нас дійшло лише 18, а також окремі уривки.
Софокл підкреслював, що показував людей такими, якими вони мають бути бути, а Евріпід зображував їх такими, якими вони є. Ці слова свідчать, що творчість Евріпіда сприймалась як антитеза героїчній драмі. Поет-новатор, - Евріпід відкидає принципи високої трагедії з її орієнтацією на ідеальних героїв. Його трагедія наближається до побутової драми.
Щоправда, Евріпід за традицією будує свої п’єси на міфологічному сюжеті, проте міфологічні образи мають у нього побутове забарвлення. Крім героїв міфів, ми бачимо в Евріпіда чимало “простих людей”, на що звертали увагу ще його сучасники.
Важливо згадати, що в п’єсах Есхіла і Софокла персонажі постають як втілення доброчесності, носії родових забобонів чи застарілих моральних норм; мотиви вчинків всіх цих царів, титанів, героїв високі чи життєво важливі. Їх вибір до кінця не вільний, бо вони бояться порушити вищий закон. Есхіл і Софокл дають морально – еститичну оцінку своїм героям з погляду вічних, ідеальних законів, з погляду родової сутності людини. У Евріпіда вчинки персонажів здебільшого суб’єктивні, в основі їх лежить індивідуалістична мораль самоствердження. Причину і імпульс до свого вчинку людина знаходить завжди у власній душі. Це надає можливість Евріпіду заглибитися в душу героя, висвітлити в ній досі не відомі мистецтву пристрасті. Його приваблює насамперед розкриття інтимних переживань. Найсильнішим імпульсом душі, який зароджується автономно і стає могутньою рушійною силою вчинків, є кохання.
Тема кохання, сімейних відносин стає головною для Евріпіда. 12 з 18 п’єс, що дійшли до нас, названі жіночими іменами. В більшості з них розкривається доля жінки, закоханої нещасливо і навіть трагічно.
Евріпід не обходить мовчанням безправного становища жінки в Афінах, загального занепаду моралі, а подекуди висловлює думки, що підривали основи рабовласницького суспільства.
У формі голосіння рабинь-троянок Евріпід написав трагедію “Троянки”. Полоненні жінки приречені на рабство. Стара Гекуба гнутиме спину на тих, хто вбив її дітей, спатиме на землі, ходитиме в лахмітті. Не менш виразно змальовано долю її дочок, невісток. Евріпід змушує відчути жах рабського стану. Страждання гідне співчуття. Нехай і рабині, але вони – люди.
Я носитиму воду – рабиня з рабинь,
О якби пощастило потрапить
У славетний, блаженний Тесеїв край!..
Тільки б вирів Еврота не бачить,
Де ненависна всім нам Єлена живе,
Де в неволі зустріти б мені довелось
Менелая, що Трою спустошив.
Пригадаймо, що навіть такий мислитель як Арістотель, згодом говоритиме: раб - не людина, а тварина, яка вміє розмовляти.
Евріпід тяжіє не до стрімкої дії, а до філософських роздумів, не завжди відкрито пов’язаних із темою твору.
Сучасники визнавали його за філософа на сцені. За новітнього часу його іноді називають античним Гамлетом. Роздуми про те, що таке життя, смиерть, про розлад у світі, про муки, на які приречені люди, переповнюють монологи героїв Евріпіда. Друг філософа Сократа, засудженого до страти за невіру в богів, Евріпід у своїх трагедіях кидає виклик офіційному світогляду.
Евріпіда цікавить діалектика почуттів: людина в його п’єсах завжди б’ється між протилежними пориваннями, в її серці живуть складні суперечливі емоції. Як правило, в Евріпіда немає характерів цілісних, гармонійних. Трагедійний конфлікт він переніс у душу героя. Можливо, через те Арістотель вважав Евріпіда найтрагічнішім із поетів. Поета цікавлять пристрасті та їх боротьба, що споріднює його з мистецтвом нових часів. Він створює психолгічну драму.
Розкриття внутрішнього світу людини потребує вміння будувати монологи, діалоги, і тут Евріпід досягає великої майстерності.
Поет-філософ уперше в драматургії сміливо поєднує комічне й трагічне, як це буває і в житті. Наприклад, у трагедії “Алкеста“ йдеться про молоду жінку, яка добровільно погодилася вмерти замість свого чоловіка.
Тим часом дітки, за поділ хапаючись,
Ридають. Їх по черзі до грудей вона,
Готова вмерти, горне, приголублює.
Ридала й вся прислуга, співчуваючи
Своїй владарці. А вона до кожного
Правицю просягає. З найубогішим
Прощається й сердечний чує відгомін.
Тількино одбриніли її останні слова прощання з дітьми, щойно понєсли померлу, як з’являється Геракл. Веселий, він їсть за двох, багато п’є, голосно співає - і таке контрастне зіставлення підкреслює трагізм ситуації. Згодом цей прийом широко вживатиме Шекспір.
Трагедії поета-новатора спочатку не мали визнання. Популярність прийшла до нього лише після смерті, йому віддавали перевагу навіть перед Есхілом. Про це розповів шанувальник Есхіла Арістофан.
Творчість Евріпіда мала особливо великий вплив на розвиток європейської драми.
Серед п’єс Евріпіда, що дійшли до нас, найвідоміші “Медея“ ( 341 р. до н. е. ) , “Іпполіт“( 428 р. до н. е. ) , “Іфігенія в Авліді“ ( 405р. до н. е. ) та “Вакханки”, традиційно побудовані на міфологічних переказах.
У трагедії “Медея” Евріпід скористався стародавнім міфом про похід аргонавтів за золотим руном, але п’єсу написав сучасну. Міф розкривається тут у несподіваному для афінського глядача ракурсі: Ясон постає не як славетний герой, а як примхливий коханець, невірний чоловік, зрадник Медеї. Він закохався в іншу жінку (Главку), хоче з нею одружитися, а Медею залишає. І хоча Медея- чаклунка (вона саме чаклунством допомогла Ясону здобути золоте руно), тут вона нічим не може собі зарадити, і страждає, як звичайна жінка.
З усіх істот, хто розум має й дихає,
Лиш ми, жінки, на світі найнещасніші!
По-перше, мужа ми собі купуємо
За добрі гроші, і до зла ще гірше зло -
Над тілом власним маємо господаря.
Найголовніше ж, чи лихий, не знаємо,
Чи так втекти - все сором неабиякий.
В нові ж закони увійшовши й звичаї,
Одно лиш ворожити нам доводиться, -
Як крайнє догодити чоловікові.
Для розкриття неоднозначності людини Евріпід знаходить сферу, яка за своєю природою не підлягає однозначній моралі і раціональному осмисленню, - кохання. Патріархальна мораль регулювала шлюбні відносини, але була байдужа до кохання. Оскіль ки однозначної моралі не існує, Медея вважає себе вправі діяти на власний розсуд і обирає чисто жіночий шлях - помсту. Вона посилає нареченій весільний подарунок: діадему, яка здушує їй лоба, і отруєну фату. У страшних муках Главка гине, а з нею її батько.
Як бачимо, тут Медея зовсім переступає через загально-прийняту мораль.
На цьому помста Медеї не закінчується. Вона вбиває власних дітей від шлюбу з Ясоном і залишає царя без спадкоємців, що в умовах патріархальних традиций було найстрашнішою бідою. Кульмінацією трагедії став знаменитий монолог Медеї в останньому епісодії. Перед нами ніби дві жінки – любляча мати і смертельно ображена коханка, які сперечаються одна з одною.
Ах, що робити! Як в ці очі яснії
Я, сестри, гляну – серце розривається.
Ні, я не зможу! Хай всі гинуть задуми,-
Я заберу з собою діточок своїх!
Невже, щоб горем засмутити батька їх,
Самій собі я вдвоє більших мук завдам?
Нізащо! Хай же всі загинуть задуми!
Якщо порівняти з подібною сценою в Есхіла - монологом ображеного Прометея, то кидається у вічі жанрове новаторство Евріпіда: Прометей розповідає про свою образу, раціонально аналізує і зіставляє мотиви; Медея ж на наших очах страждає, її розгубленість і відчай знаходять відбиття в емоційно збивчивій мові, якій ніби не вистачає дихання. В Есхіла монолог носить раціонально- оповідний, а в Евріпіда - лірико-експресивний характер.
Медея мусить прийняти рішення лише сама і знайти сили для здійснення задуманого тільки в собі, у власній душі, а не в допомозі богів. В цьому виявився античний індивідуалізм Евріпіда.
Ні, ні, - в ім’я всіх месників Аїдових!
Того повік не буде, щоб дітей своїх
Злим ворогам на поглум я покинула.
Вони повинні вмерти- мусить бути так,
І я, що їх родила, їх сама уб’ю.
Це – неминуче, й вороття немає тут.
В трагедії “Медея” поет переконливо показав муки героїні, її намагання. Несумісні почуття - жадоба помсти й любов до дітей - крають душу нещасної.
Трагедія передбачала обов’язковий катарсис: жахаючись, людина переживає потрясіння,яке очищує душу. Катарсис - ось чого прагнули досягти автори давньогрецької трагедії. Насправді “Медея” - полум’яне уславлення людської гідності . Іван Франко, високо оцінюючи Евріпіда, називав його “Медею” геніальним твором.
Трагедія Евріпіда “Іпполіт” відбиває тривожні роздуми людини під час кризи старої релігії, філософії й моралі. В “Іпполіті” ще яскравіше, ніж в “Медеї” та інших трагедіях, розкривається тема трагічного незнання.
Перший варіант цієї трагедії викликав обурення афінських громадян, які оцінили його як аморальний, оскільки героїня сама освідчувалася у коханні своєму пасербу. Евріпід переробив трагедію і поставив її під назвою “Іпполіт увінчаний” (або “Іпполіт”).Цього разу вона мала величезний успіх і заслужила перше місце. Сюжетом “Іпполіта” став епізод місцевої легенди, що оповідала про життя афінського царя Тесея. Дія відбувається перед його палацом.
У Пролозі з монологом виступає богиня кохання Афродіта, яка вихваляється своєю владою над усіма людьми, чоловіками й жінками, що схиляються перед її могутніми чарами і приносять на її олтар свої дари. Але богиня вважає себе глибоко ображеною сином Тесея Іпполітом, бо він ще жодного разу не покохав жінку чи дівчину і не приніс Афродіті жертву. Богіня обіцяє йому за це жорстоко помститися:
Юнак, що нам ворожий, стане жертвою
Прокльонів батька…
Отже, і тут, як у багатьох трагедіях Евріпіда, у Пролозі коротко викладено зміст усієї п’єси. Виявилося, що кохання Федри до Іпполіта - це жорстока помста богів. Злочинне кохання Федри- це лише початок помсти Афродіти, бо саме вона вдихнула цю пристрасть у серце доброчесної жінки. Спостерігаючи невимовні страждання своєї господині, Годувальниця вирішує полегшити її муки і розповідає про нестерпну пристрасть Федри Іпполітові, чим викликає його обурення і гнів. Іпполіт відкидає ганебну пропозицію Годувальниці і присягається, що ніколи не збезчестить себе зв’язком із дружиною свого батька, не зрадить його. У бесіді з Федрою він кидає їй в обличчя слова ненависті:
А втім, чого ти варта, знаю нині вже.
Та пропадіть ви! Всіх жінок ненавиджу!
Всі драматичні події в домі Тесея відбуваються за волею богині Афродіти. Мужній красень Іпполіт не визнавав влади Афродіти- богині кохання. На його думку, вона втілює все зле, що існує на землі, через неї - усякий бруд і безчестя. Іпполіт протиставляє Афродіті - богині, якій служать у нічній темряві, - Артеміду. Іпполіт- мисливець, син амазонки, його чарує природа.
Евріпіда звинувачували у безбожності. Дійсно, в “Іпполіті” боги показані дріб’язковими, образливими, капризними, їхній поведінці і намірам бракує величі і шляхетності.
Евріпід показує людину в розладі не тільки з богами й іншими людьми, а й з собою.
Твір починається сценою марення Федри. Кохання зображається як хвороба. Цариці ввижаються ліс, поле, струмок, вона чує гавкіт мисливських хортів. Тут Евріпід геніально зобразив підсвідоме: адже предмет її пристрасті - мисливець!
Он туди мене - в гори, в ліси ведуть,
Де смереки, де пси звірожерні мчать
І наскочить ось-ось
На сполохану здобич - плямисту лань.
От би свиснуть мені на тих гончаків!
От би списа метнуть фессалійського!
Образ Іпполіта надзвичайно життєвий, до того ж Евріпід переносить на нього характерні ознаки свого часу. Цей міфологічний герой постає як породження епохи кризи афінського суспільства. Син царя, він має успадкувати трон, а для цього повинен вчитися управляти державою. У трагедії ж Іпполіт активний лише тоді, коли йдеться про полювання, інші справи, окрім культу Артеміди, його не цікавлять. Улюблене заняття Іпполіта - спілкування з богинею, сплітання для неї вінків із квітів, перебування в тих місцях, де не ступала ще нога людини. Його цноту, скромність, схильність до самотності всіляко підтримує Артеміда, яка сама бачить в Афродіті свою запеклу суперницю.
Лише Тесей, натура значно простіша, сприймає спосіб життя Іпполіта досить скептично, не розуміє прагнень сина і навіть глузує з нього:
Тепер хизуйся! Подури тепер когось
Харчем рослинним! Удавай натхненного
Орфеєм, дим писань пустих шануючи!
Щоправда, Евріпід не ідеалізує свого героя. В його особі він засуджує ту частину афінської аристократії, яка пишалася своєю зверхністю над менш освіченим демосом і з презирством ставилася, відповідно до одного з філософських напрямів, до злободенних суспільно- політичних подій.
Трагедія Евріпіда “Іпполіт” свідчить про кризу міфологічного світогляду. Похитнулися підвалини звичних уявлень,”розпався хід віків”.
Найтрагічніша драма Евріпіда “Вакханки” ( 405 р. до н.е. ).
Молодий цар обурений пиятикою своїх підданих. Юрми здичавілих жінок- вакханок, упившись вином, несамовиті й страшні, бігають по горах: поруч з Вакхом біжить прудко, мов лошиці. Вони прославляють свого покровителя й визволителя Вакха – Діоніса - бога вина. Це він “відвадив” усіх від роботи. І вони, шалені, залишили домівки, не хочуть більше прясти й ткати, покинули дітей. “Що мудрість, коли вона не дає щастя!”, - вигукує хор. Цар Пенфей намагається покласти край неподобству, та бог посміявся з необаченого. Відправа нового культу супроводжувалась оргіями, про які розповідали різне. Цар хоче пересвідчитися, що діється на таємних збіговиськах-вакханаліях. “Ти сам не знаєшь, чого бажає твоє серце”, - каже йому невпізнаний бог. Переодягнений у жіноче вбрання, цар вирушив у гори і був розшматований вакханками, яких очолювала розлючена Агава - мати царя. Вакх - Діоніс відібрав у неї розум. З головою дивчини, закривавлена, з’являється Агава перед глядачами, та коли приходить до тями, бачить у руці голову власного сина- царя Пенфея.
Чимало віршів з Евріпідових “Вакханок” було переспівано в нові часи. “Радіє мореплавець, що в бурю дістався пристані і врятувався,-співає у “Вкханках” хор. - Радіє й той, хто вгамував бурю в серці…” Крилаті слова при нагоді переінакшували.
Антична людина очима Евріпіда
Сюжети Евріпідових драм, відповідно до традицій, носять міфологічний характер. Суть самої трагедії, що розігрувалася навколо жертовника богу Діонісу, не допускала інших підходів. Проте у Евріпіда ми знаходимо нове розуміння людини, нові цінності, які належали не до громадського чи релігійного життя, а групувалися навколо антропоцентричної позиції.
Як драматург, Евріпід відчув і втілив самотність і безпорадність людини. Вона тричі безпорадна: боги відмовляють їй у допомозі, навіть жорстоко мстять за найменший непослух; людина безпорадна у спілкуванні з іншою людиною і не може знайти з нею спільної мови; людина втратила внутрішню гармонію і знаходиться в розладі з власною душею.
Таким чином, Евріпід приходить до жанру філософсько-психологічної трагедії. Він залишає Софоклу розробляти жанр метафізичної трагедії, де переживання героїв були тісно пов’язані із зіткненням з непізнаванною, таємничою сутністю буття, такою як фатум. Жанр героїко-культової трагедії відійшов у минуле разом з Есхілом. У своїх драмах Евріпід зосереджується на розкритті переживань, пов’язаних із зіткненням реальних характерів, психологій, устремлінь, бажань. Виводить він і волю богів - як зловісне тло, могутнью і прикру перешкоду для виявлення вільної волі людини. Поет і філософ Евріпід - величний гуманіст.
У всіх трагедіях Евріпіда розробляється зовсім нова і незвична для традиційного грецького театру родинно - побутова тема, вони не ставлять соціально-політичних проблем. А якщо ці проблеми й виникають, то вирішуються на вузькому тлі окремо взятої родини і не мають загального характеру.
Більшість психологічних конфліктів, що їх зображує Евріпід, виходять за межі античного суспільства, оскільки поет торкається глибоко інтимних почуттів людини, тобто таких, що виникають у ній незалежно від історичного часу чи суспільної формації. Подібні конфлікти цікавитимуть як письменників Середньовіччя чи Відродження, так і письменників наступних епох аж до сучасної.
Ці вічні проблеми існуватимуть доти, доки взагалі житиме людина. Тільки вирішуватимуться вони різними шляхами залежно від рівня культури як усього суспільства, так і окремої людини, світогляду письменника.
Однією з таких вічних тем стала тема кохання й ті страждання, що їх воно несе людям. У Есхіла вона повністю відсутня. Софокл у стосунках Антігони і Гемона лише натякає на їхнє кохання, хоч воно, мабуть, було сильним і щирим, якщо штовхнуло героя на самогубство. Евріпід першим ставить це почуття в центр деяких своїх творів, зображуючи його як могутню пристрасть, якій неможливо протистояти ( “Іпполіт” ) і яка може штовхнути і на злочин ( “Медея” ), і на високий подвиг ( “Алкеста”, ”Іфігенія в Авліді” ).
Подібно до свого духовного батька Евріпіда, його герої ніколи не беруть участі в громадському чи політичному житті, яке їх зовсім не цікавить. Можливо, саме ця риса - повна аполітичність Евріпіда та його персонажів, а часом і сумнівна для глядачів їхня моральність- викликали ворожість до нього Арістофана, полум’яного патріота й захисника афінської демократії.
Особливістю героїв Евріпіда було те, що майже всі вони втілювали найхарактерніші ознаки часу, тобто доби розкладу полісної системи. До того ж, намагаючися їх максимально “приземлити”, зробити реальними, Евріпід іде на надзвичайно сміливий крок: він замінює розкішний одяг трагічного актора на одежу, що відповідала становищу героя в даний момент.
Традиційним елементом трагедії з моменту її появи був незмінний хор, що став колективним актором в Есхіла і втратив цю роль вже в Софокла. Хор в Евріпіда зовсім не пов’язаний з розвитком дії п’єси, часом виступає як резонер або обмежується окремими репліками, засуджує або схвалює думки чи вчинки героїв, констатує якийсь факт.
Змінився в Евріпіда і характер самої трагедії як жанру. З моменту виникнення вона мала свої неписані правила: збереження єдності дії тобто дотримання однієї сюжетної лінії і , таким чином, відсутність інтриги, а з нею - елементів жарту й сміху, драматичне закінчення.
Трагедії Евріпіда досить динамічні. Актори відтиснили хор, який перестав грати роль головної діючої особи. Хорові партії у Евріпіда представлені ліричними інтермедіями. Відсутність зв’язку хорових партій з дією дозволило Евріпіду ділитися з глядачами своїми почуттями та думками. Евріпід пильно приглядається до всього, що оточує його, і особливо до людей. Він шукає своєї дороги. Мине ще декілька років, і він зрозуміє, що пензлем годі зобразити те, що так вабить і хвилює його, - загадкові обрії людської душі.
Висновки
Імена трьох великих трагіків - Есхіла, Софокла, Евріпіда - греки пов’язували з найсвітлішою в історії свого краю датою - днем морської перемоги над персами біля берегів Саламіну. Сорокап’ятилетній Есхіл, загартований під Марафоном воїн, вінчаний плющем трагічний поет, знову із зброєю в руках став на захист незалежної Греції; п’ятнадцятилітній Софокл, граючи на лірі, очолював хор юнаків, які славили піснею щасливий кінець Саламінської битви. Такими й увічнив їх незабаром знаменитий живописець Полігнот, оздоблюючи фресками так званий Мальований портик - оточене колонами місце відпочинку на Афінській агорі: одного - в бойовому запалі, другого - в натхненній пісні. Третій, Евріпід, кого згодом Арістотель назве “найтрагічнішим серед поетів”, у цей день, за переказом, уперше побачив сонце.
Есхіл, воїн і поет, творив для народу, який з надією дивився в майбутнє, загартувавшись у боротьбі проти іноземного поневолення. Прислухаючись до його могутнього подиху, “батько трагедії” наче з брили каменю висікав постаті своїх героїв. Тринадцять разів Есхіла вінчали переможним плющем. Та найдорожчим для нього був той вінець, який вповив його чоло після вистави “Персів”. Тут героїзм звершувався не на краю землі серед міфічних постатей, як у “Прометеї закутому”, а на самому порозі Аттіки, серед її реальностей. Проявив цей героїзм народ, часткою якого був і він – Есхіл. Афінський громадянин, захисник і співець рідної землі останні роки свого життя, певно з політичних причин провів за її межами, в Сіцілії. Тут, у місті Гелі, на шістдесят дев’ятому році життя він помер.
Есхіл був уже на порозі старості, коли в 468 році до н.е. на святі Великих Діонісій виступив як його суперник Софокл. Чотирнадцять років тому п’ятнадцятилітньому Софоклові, в день великої перемоги випало очолити хор. Відтоді він протягом шістдесяти років писав і ставив свої трагедії, і кожен наступний твір був досконаліший. Талант поета не пригасав навіть на схилі віку.
Понад сто драматичних творів написав Софокл, створивши, за словами Арістотеля, найзавершеніший тип античної трагедії. Розвиваючи жанр трагедії, Софокл доводить кількість акторів до трьох, збагачує декорації та музику, бо й сам був чудовий музикант.
Кожна з його трагедій – це закінчений, самостійний твір, а не частина трилогії, як у Есхіла. Та головне в його нововведеннях – обмеження ролі хору й побільшення діалогічних партій. Софоклові випало щастя жити у “вік Перікла”. У ті часи формувався ідеал громадянина, людини гармонійно розвиненої, морально й фізично досконалої. Бездоганним громадянином був Софокл. Він вирізнявся чудовою будовою тіла, втішав афінян перемогами в атлетичних, а потім і в поетичних змаганнях.
Саме тогді, коли Афіни творили ідеал громадянина, Софокл в одній із найславетніших своїх трагедій – “Антігоні” проспівав натхненний гімн людині – “найдивнішому з усіх див на світі”.
Традиція споріднювала трьох великих трагіків Есхіла, Софокла і Евріпіда не тільки переможним днем Саламінської битви. У той рік, коли Есхіл помер, а Софокл сягнув вершин поетичної слави, Евріпід сягнув вершин поетичної слави, Евріпід уперше вивів на сцену свій хор. І сталося це в 455 році до н. е., в середині V століття, - полудні розквіту Афін. Цікаво й ще одне: тоді, коли Евріпід дорівнювався віком Есхілові, учасникові Саламінської битви, почалася Пелопоннеська війна. Есхіл у розквіті сил зустрів війну визвольну, славну героїзмом усього грецького народу, Евріпід – похмуру й затяжну, в якій зіткнулися самі греки, війну, що призвела Афіни до занепаду.
Час гартував Есхіла, щадив Софокла і зранював Евріпіда, який саме в пору найбільшого розквиту своїх творчих сил бачив присмерк рідного краю.
Значне місце у світогляді Софокла належить релігійним роздумам. Вони мало збігаються з думками його попередника Есхіла. Поет беззастережно вірить у богів, які до нього уособлюють вищі могутні сили, чиї задуми чи дії смертна людина осягнути не може. І в той же час вони владні над життям і діяльністю людини, визначають її існування. В ідеї богів Софокл шукав пояснення тим суперечностям, що дедалі загострювалися, особливо в часи розкладу полісної системи, в суспільному житті. Високо цінуючи людський розум, поет доводить його обмеженість. Закони богів нездоланні, але люди часто цього не розуміють або забувають про них і тим завдають собі лиха:
Зевсе, владу і міць твою
Не здолає людська зухвалість…
І в минулим, і в майбутнім
Панує один закон:
Не перейти людині
Шляхами життя без тягарів недоволі.
Софокл вірить, що лише боги визначають долю людини, але безпосередньо у вчинки людей вони не втручаються.
Софокл довершив розпочате Есхілом перетворення трагедії з ліричної кантати на власне драму. Герої його трагедій діють здебільшого самостійно і самі визначають свою поведінку щодо інших персонажів. Він рідко зображував на сцені богів. Вчинки героїв мотивуються їхнім характером. Спільною для обох великих драматургів є: а) відсутність або незначна роль любовних мотивів у творах; б) традиційне висвітлення релігійних та моральних проблем. Одночасно намічаються у Софокла і риси, які зближають його творчість із творчістю його молодшого сучасника Евріпіда: поглиблений психологізм, намагання зробити персонажі трагедій не тільки певними типами, але й яскраво вираженими індивідуальностями. Проте Софокл переважає Евріпіда, по-перше, витриманою якістю композиції; по-друге, гармонією між ліричними, хоровими та суто драматичними, діалогічними частинами трагедії.
Загалом же можна погодитися як із думкою Арістотеля, який назвав трагедії Софокла найдосконалішим типом античної трагедії, так і з думкою Гете – “ніхто так досконало не знав сцени і свого мистецтва, як Софокл”. Елліни називали Софокла “Фідієм літератури”, і вищої оцінки тоді не могло бути.
Поряд з античними трагіками, такими як Есхіл і Софокл, творчість Евріпіда в цілому позначена прагненням до зниження трагедійного стилю, до перетворення драми, що була спочатку формою культового дійства, в акторську виставу, цілком незалежну від культу. Новиною були в ній олюднення героїв, увага до їх психології. Поряд з цим основна тенденція всіх драм Евріпіда – в критиці засад суспільної моралі з погляду її відносності. Герої Евріпіда взагалі дуже багато розмірковують, часом на шкоду дії, висловлюючи “небезпечні” для моральності й релігії ідеї. В цій критиці і разом з тим в емоціональній спрямованості драм Евріпіда, який прагне зворушити глядача патетичними й афективними мотивами, і є істотна відмінність його від попередників.
Драматична композиція – єдність дії – рідко вдається Евріпідові: часто для того щоб ввести глядача в сюжет або розв’язати дію, він удається до виведення на сцену якогось бога. Хор у Евріпіда втрачає колишнє значення безпосереднього учасника дії, і партії хору виконують функцію музично-вокального антракту. Більш реалістично-життєвий характер п’єс Евріпіда, увага драматурга до почуттів, до простих, маленьких людей, до жіночої психології, нарешті- його пафос забезпечили поетові успіх у пізнішій літературі: його трагедії в Римі наслідував Сенека, пізніше - в добу класицизму- Расін, який знав, як переказують, напам’ять більшу частину віршів Евріпіда. Окремі його п’єси, такі як “Медея” та “Іпполіт”, обросли великим числом наслідувань. “Проблемність” драм, жіночі образи їх, любов до парадоксів і інші риси дозволяють порівнювати Евріпіда з такими драматургами новітніх часів, як Ібсен і Шоу.
Мине століття, і всі троє, вже в бронзі, стануть на схилах Акрополя, там, де виховували своїх співгромадян, будячи в них страх, співчуття і справедливість. Есхіл, з прямим і мужнім поглядом воїна і поета, якому належать слова: “Мова правди – проста”, кого тринадцять разів вінчали плющем переможця; Софокл, з погідним, гордо піднесеним чолом, який двадцять разів втішався перемогою на трагічній сцені, кому й після смерті складали почесті, як напівбогові; і Евріпід, на обличчя якого лягла печать душевних страждань, кому ми чотири рази за життя й один раз посмертно було присуджено першу нагороду, кого Арістотель назвав “найтрагічнішим серед поетів”, віддавши йому таким чином найбільшу хвалу серед усіх , хто писав трагедії.
ЛІТЕРАТУРА
1. Античная культура. Литература, театр, искусство, философия, наука: Словарь-справочник. / Под ред. В. Н. Ярхо. –М.: Высшая школа, 1995.-383 с., ил.
2. Античная литература. / Под общ. ред. Проф. А. А. Тахо-Годи.- М.: Мин-тво просвещения РСФСР, 1963. – 375 с.
3. Боннар Андре. Греческая цивилизация: От Илиады до Парфенона. От Антигоны до Сократа. От Еврипида до Александрии.- М.: Искусство, 1995. - 671с.
4. Еврипид. Трагедии: В 2 т. / Пер. И. Анненского. - М.: Наука, 1999. - ( сер. Литерат. памятники). Т. 1- 1999.- 644с.
5. Еріпід. Трагедії / Пер. з давньогрецької А. Содомори та Б. Тена; Передм. та комент. А. Содомори.- К.: Основа, 1993.- 448с.
6. Зарубіжна література ранніх епох. Античність. Середні віки. Відродження: Навч. посібник. - К.: Вища шк., 1994. - 406с.
7. Литературный энциклопедический словарь / Под общ. ред. В. М. Кожевникова и др. - М.: Сов. энциклопедия, 1987. - 752с.
8. Лосев А.Ф. Греческая трагедия: Уч. пособие для пед. институтов. - М.: Мин-тво просвещения РСФСР. - 1958. - 201с.
9. Міфи Давньої Греції: Твори давньогрецьких авторів: Навч. посіб: У 2 кн. – К.: Грамота, 2004. - ( Сер. Шк. б-ка). Кн. 1- 2004.- 608с.
10.Підлісна Г. Н. Світ античної літератури.- К.: Наукова думка, 1981.- 198с.
11. Підлісна Г. Н. Антична література для всіх і кожного. - К.: Техніка, 2004. - 384с.
12. Радциг С. И. Античная литература. Ее художественное и историческое значение в связи с общей культурой древних греков и римлян. - М.: МГУ, 1962.- 128с.
13. Содомора А. Жива античність. - К.: Молодь, 1983. - 227с.
14. Софокл. Драмы / В пер. Ф.Ф. Зелинского. - М.: Наука, 1990. - 605с. - ( сер. Лит. памятники).
15. Софокл. Трагедії: Пер. з давньогрецької. / Передм. та комент. А. Білецького- К.: Дніпро, 1989.- 303с.
16. Стабрила С. Міфологія для дорослих: Боги, герої, люди. / Пер. з пол. Д. Андрухів.- К.: Юніверс, 2000.- 544с.
17. Чистякова Н. А., Вулих Н. В. История античной литературы. - М.: Высшая школа, 1971.- 453с.
18. Шалагінов Б.Б. Афінська трагедія.- // Всесвітня література та культура в навч. закладах України.- 2004.- N 11.- с. 9
19. Шкаруба Л. М. Древнегреческая трагедия: от Есхила до Еврипида. - // Всесвітня література та культура в навч. закладах України. - 2004. - N 11. - с.9
20. Энциклопедический словарь юного литературоведа / Сост. В. И. Новиков. - М.: Педагогика, 1988. - 416с.
|