Дипломная работа: Ідейні джерела та проблема людини в філософській творчості М.О. Бердяєва

Дипломна робота

Ідейні джерела та проблема людини в філософській творчості М.О. Бердяєва

Вступ…………………………………………………………………….……3

Розділ І. Ідейні джерелафілософської творчості М.О.Бердяєва…………..6

1.1. Особистість М.Бердяєва: етапи життя і творчості……………….…6

1.2. Духовнівитокита еволюція філософських поглядів російського філософа……………………………………………………………...16

Розділ ІІ. Проблема людини у філософії М.Бердяєва…………………....26

2.1. Людина, особистість, індивідуум у розумінні мислення…………26

2.2. Свобода як одвічно притаманна властивість людини………….…36

2.3. Творчість як продовження справи Бога і виправдання людини….44

Вступ

Універсальним поняттям, логічним центром осмислення проблеми духовності є людина. Усвідомлення людиною свого місця в світі, сенсу свого буття стає стрижневою ідеєю епохи.

У 1930 році М.Бердяєв написав книгу „Доля людини в сучасному світі”, в якій, як він вважав, більш точно, ніж у „Новому середньовіччі”, показно, що „постає для світу ніч і темрява”, що постала епоха кінця історії. Отже, в сучасному світі вже від початку була запрограмована трагедія між об’єктивним світом і світом суб’єктивного „я” і „ти”. Історія сама по собі нелюдська і не милосердна. Отже, існує споконвічний конфлікт між людиною та історією. Сучасне становище людини у світі засвідчує, що у всіх своїх вимірах людина втрачає гуманістичну духовну сутність. В ХХ столітті остаточно похитнулася віра в людину, якою ще жило ХІХ століття. Людина перестала бути вищою цінністю. Звідси гострота цієї проблеми, яку М.Бердяєв формує таким чином: „Наша епоха ставить питання, чи буде далі існувати людина, чи ж вона буде замінена іншою істотою, яка буде вироблена дресируванням соціально-класовим або державно расовим”. Аналізуючи всі процеси, які мають місце в сучасному суспільстві, Бердяєв вказував на те, що майже всі вони ведуть до знецінення людини. Економічні процеси, технізація, масовизація, формальний ліберталізм, демократія – все це веде до дегуманізації, до втрати людиною вищих цінностей, до втрати світом сакрального виміру.

Зауважимо, що діагноз Бердяєва на той час був досить вірним. Дійсно, якщо оцінити духовну ситуацію в світі в ХХ столітті, то можна констатувати, що економічна система капіталізму продукувала відчуження людини, розвиток техніки в зростаючій мірі сприяв її дегуманізації, перетворенню її в технічну функцію, становлення масового суспільства і людини – маси зумовлювало знецінення особистості, існуюча формальна свобода заперечувала реальну духовну свободу, „демократизований гуманізм” ніс в собі зневагу до конкретної людини. На думку Бердяєва, навіть християнство в сучасному його вигляді є дегуманізованим віровченням.

Отже, згідно Бердяєву, усім цим процесам можна протиставити лише цілісну людину, укорінену в певному духовному порядку. Потрібно створювати певного виду „нову духовність”, або точніше „нову християнську духовність”. „В старій духовності любов до Бога часто була нелюбов'ю до людини, відверненням від людини, прокляттям світу. Порятунок може принести лише нова духовність, в якій любов до Бога буде і любов’ю до людини, в якій свобода від влади світу буде також і любов’ю до всього Божого творіння, в якій духовне життя людини буде не лише спокутою, але й творчою справою у світі”.

Тобто позиція М.Бердяєва тут зрозуміла. Через відсутність духовності в людині людство котиться до катастрофи. Ні через соціальні форми життя, ні через технічні інновації порятунок для людини неможливий. Єдиний порятунок для людства пробудити, створити в людині нову, справжню духовність.

Звичайно, розроблене вчення Бердяєва про людину не є вичерпним, оскільки це погляд з однієї сторони, однієї людини (хоча вона і накопичила досвід попередніх поколінь). На мою думку з концепції Бердяєва потрібно взяти положення, які найбільше імпонують сучасному стану суспільства і поєднати їх з новітніми розробками зміни духовного середовища людини. І таким чином, не абсолютизуючи вчення М.О.Бердяєва створити „нову якість” людини, яка б поєднала в собі самодостатню, самоціннісну особистість, яка здатна до любові, свободи, творчості та реалізації самого себе без негативного впливу на інших і на оточуючий її світ.

Об’єктом даної роботи є життєвий шлях та філософська творчість М.О.Бердяєва, а також духовні витоки та еволюція філософських поглядів мислителя.

Предметом дослідження є проблема людини у філософській творчості російського філософа.

Мета – простежити особливості думки мислення щодо проблеми людини, визначити її місце у світі, показати взаємозв’язок основних положень мислителя щодо людини, її суті і призначення із новітніми здобутками сучасної епохи.

Завданням даної роботи є:

1) дати загальну характеристику філософії Бердяєва;

2) простежити екзистенціальні переживання людини у філософії російського філософа, розкрити питання свободи, вибору і відповідальності людини, а також проблему антроподіцеї у творчості М.О.Бердяєва.

У дослідженні використані такі методи наукового пізнання:

-загальнологічні методи (аналіз, синтез, дедукцію);

-загальнонаукові (структурний метод, метод сходження від абстрактивного до конкретного, історико-філософський метод).

Розділ І. Ідейні джерела філософської творчості М.Бердяєва.

1.1. Особистість М.Бердяєва: етапи життя і творчості.

І як філософ, і як людина Микола Бердяєв був досить цілісною особистістю, натурою, істинно творчою. Рух його душі був постійно спрямований на нове розуміння вільного духу в кожній мислячій істоті. В Росії він був менш відомий, ніж на Заході. Там його краще прочитали і зрозуміли високо розвинуті інтелектуали, що назвали Бердяєва „російським Гегелем ХХ століття” , „одним з універсальних людей нашої епохи” .Це був мислителів, що зумів зв`язати в єдине дух культури, історію двох цивілізованих систем –Сходу і Заходу, і що сказав про необхідність людської свободи більше ,ніж хто-небудь з російських чи зарубіжних філософів.

Микола Олександрович Бердяєв походив з давнього російського роду . Імена Бердяєвих зустрічаються і в літописах про штурм Смоленська в ХVІІ столітті ,і в придворних табель-календарях ,і в списках героїв 1812 року . Батько майбутнього філософа, штаб-ротмістр у відставці,представник дворянства, що займав посаду Київського земельного банку. Олександр Михайлович Бердяєв був одружений на княжні Аліні Сергієвній ,що була на пів француженка по матері-графині Шуазель-Гуфьє. Їх перший син Сергій став відомим поетом-сатериком.А друга дитина Микола народився на

п 'ятнадцять років пізніше,18 березня 1874 р. [26,439].

М.Бердяєв згадував про свою родину у своїй Автобіографії таким чином: „За своїм походженням я належу до світу аристократичного. Мої батьки належали до „світського” суспільства. В будинку у нас говорили головним чином по-французьки. Батьки мої мали великі аристократичні зв'язки, особливо в першу половину життя. В дитинстві мені було відомо, що мої батьки були друзями обер-гофмайстерини кн. Кочубей, яка мала великий вплив на Олександра ІІІ .Зі сторони батька я походив з воєнної сім ї. Всі мої

предки були генерали і георгієвські кавалери, всі почали службу в кавалергардському полку. Мій дід, М.Н.Бердяєв, був отаманом Війська Донського. Прадід, генерал-аншеф Н.М.Бердяєв, був новоросійським генерал-губернатором. Його листування з Павлом І було надруковано в

„Русской старине”. Батько був кавалергардським офіцером, але рано вийшов у відставку,посилився у своєму маєтку Обухові на берегу Дніпра,в Турецьку війну знову вступив у воєнну службу,потім на протязі 25 років був представником управління Земельного банку Південно-Західного краю” [18, 16].

„Мать моя была рожденная княжна Кудашева. Она была полуфранцуженка. Ее мать, моя бабушка, была графиня Шуазель. В сущности ,мать всегда была более француженка ,чем русская ,она получила французкое воспитание ,в ранней молодости жила в Париже ,писала письма исключительно по французьки и никогда не научилась писать грамотно по-русски; будучи православной по рождению, она чуствовала себя более католичкой и всегда молилась по французкому католическому молитвеннику своей матери [18,16 ].

Интересно, что у меня была бабушка монахиня и прабабушка монахиня. Мать моего отца, рожденная Бахметьева, была в тайном постриге еще при жизни моего деда. Бабушка моей матери, княгиня Кудашева, рожденная княжна Баратова, стала после смерти мужа настоящей монахиней” [18,18 ].

Дитинство Миколи було досить щасливим. Безпроблемне життя в багатій дворянській родині при люблячій няні Анні Іванівні, піклування батьків, поїздки з ними на закордонні курорти створювали ту особливу атмосферу, яка була присутня у більшості дворянських сімей. Отримавши домашню освіту ,що включала ,крім вивчення природничих наук і мистецтва, ще й іноземні мови, 14-й Микола був відданий в привілейований закритий навчальний заклад .З повагою до ратних заслуг предків хлопця записали в

пажі, але вступив він в київський Кадетський корпус ( з правом в будь-який момент перейти в петербургський Пажеський. Після шостого класу Бердяєв склав іспити на атестат зрілості і вступив одночасно на природничий та юридичний факультет Київського університету ім.Св.Володимира.

Початок навчання співпав з виникненням в Росії марксистських гуртків.

Членом одного з них – Центрального гуртка саморозвитку – став в 1895 р. і Бердяєв. Його наставником був сам Г.Плеханов, а майбутній більшовицький комісар А.Луначарський – товаришем по боротьбі .Згодом був перший арешт за участь в студентських демонстраціях. Вдруге Бердяєва заарештували 12 березня 1898 р.- за приналежність до Київського Союзу боротьби за звільнення робітничого класу. Виключений з університету і випущений із в' язниці під заставу 5000 рублів, Бердяєв в очікуванні вироку основний час присвячував публіцистиці. В 1899 р. він написав серйозну філософську статтю про німецького соціаліста Ф.А.Ланге і критичну філософію, яку опублікував в журналі „ DieNeueZeite”, що видавався К .Каутським .

Перша книга Бердяєва „Суб’єктивізм і індивідуалізм в суспільній філософії” (1901р.), являла собою критичний етюд про народника Н.К. Міхайловського і вийшла з друку, коли її автор вже знаходився у висланні, і одразу ж принесла досі невідомому літератору майже всеросійську славу [26, 440 ].

В березні 1900р. через два роки після арешту, був оголошений вирок, згідно з яким Бердяєв висилався під гласний нагляд поліції в Вологодську губернію терміном на три роки.

Як помічали філери місцевого охоронного відділу, літом 1901р. вони бачили Бердяєва, що катався на велосипеді по Парадній площі, що читав книжки у міському саду чи в публічній бібліотеці, що проводив „барыньку лет 19, широко одетую, с которой Бердяєв все времяходилпод руку”. Доречі, вроджений аристократизм і барственність Миколи Олександровича помічало багато його сучасників. Наприклад, Є. Герцык, з якою Бердяєв був дуже

дружнім в дореволюційні роки, в своїй книзі „Портреты философов” писала: „Всегда элегантный,в ладносидящем костюме,гордая посадка головы , пышная черная шевелюра” [26,441].

В Бердяєва було деяке відштовхування від життя, від дійсності. Він дуже хворобливо переживав приниженість людини, потворність життя ,все тяжке, невиносиме, навіть те тяжке, що є в нашій плоті. Це був дух, який можна назвати „пленным духом” ( так Марина Цвєтаєва називала Андрія Бєлого, знайомого Бердяєва ). Так ось, це був „пленный дух” ,який втомився у своїй в`язниці [45,157 ].

„Я не принадлежал к так называемым „душевным” людям.Во мне слабо, задавленная лирическая стихия.Я всегда был очень восприимчив к трагическому в жизни. Это связано с чуствительностю к страданию.Я человек драматической стихии. Более духовным чем душевный человек.С этим связана сухость. Я всегда чуствовал негармоничность в отношениях моего духа и душевных оболочек. Дух у меня был сельнее души. В эмоцыональной жижни души была дисгармония, часто слабость.Дух был здоров, душа ж больная .Самая сухость души была болезнью. Я не замечал в себе никакого расстройства мысли и раздвоения воли, но замечал расстройство эмоциональное. Как будто бы оболочки души не были в порядке. Было несоответствие между силой духа и сравнительной слабостью душевных оболочек. Независимость духа я всегда умел отстаивать. Но ничего более мучительного для меня не было, чем мои эмоциональные отношения с людьми…” – писав про себе Бердяєв у своїй автобіографії [18,37 ].

Взагалі він був ніби поза побутом, поза матерією. Він завжди обтяжувався дійсністю, при цьому безумно любив світ. Він не був ні анахоретом ,ні відлюдником, він насолоджувався і любувався природою. Як згадуєодна його знайома, він не міг пропустити ні однієї собаки на вулиці,

щоб не поговорити з нею. Інша знайома розказувала, що, коли вони жили в Парижі, Бердяєв завжди виходив на вулицю з собакою чи з двома, в нього буливеличезні пси.І в нього був кіт Мурі,якого він сильно любив.Цей кіт вмирав у нього на руках – Бердяєв так гостро переживав агонію цієї тварини, що в своїй глибокій філософській книзі пише про це і розповідає про свого кота з повною серйозністю – як через смерть цієї улюбленої тварини він осягав жах небуття ,жах вмирання [45, 158 ].

Прикладом цього можна навести рядками з твору Бердяєва „Самопознание”, – „ …Я бы хотел в вечной жизни быть с животными, особенно, особенно с любимыми. У нас было две собаки, сначала Лилин мопс Томка, потом скай – терьер Шулька, к которым я был очень привязан. Я почти никогда не плачу, но плакал, когда скончался Томка, уже глубоким стариком, и когда расставался с Шулькой при моей высылке из советской России. Но, может быть, более всего я был привязан к моему коту Мури, красавцу, очень умному, настоящему шармеру. У меня была страшная тоска, когда он был болен. Любовь к животным характерна для семьи моих родителей и для нынешней нашей семьи [18,38 ].

Люди по - різному дивились на Бердяєва.Більшість любувалось ним в ті роки.Було в ньому,звичайно,і дещо гордливе,і разом з тим,Марина Цвєтаєва згадує ,що не було більше такої привітливої і відкритої людини.Він прекрасно міг спілкуватися з кріпаками,ремісниками,ходив в „Яму”,вів бесіду там з різними сектами ( „Яма” – це трактір,де збирались народні богошукачі ) і як барин він знаходив з простим народом мову швидше,ніж інтелігент [45,158 ].

По закінченні вислання Бердяєв поселився в Петербурзі і в 1904 р. женився на Лідії Трушевой,дочці відомого петербурзького адвоката,що проживала з ним довгі роки в любові і згоді.Як писав Бердяєв в „Самопознании” : „Лето 1904 года имело большое значение в моей жизни. В это время я встретил друга моей жизни Лидию. Она по натуре была душа религиозная , но прошедшая через революционность, что особенно ценно.

У неё образовалась глубина и твердая религиозная вера, которая не раз поддерживала меня в жизни .Она была человек необыкновенной духовности. Перед смертью она приблизилась к святости…” [18,138 ].

В цілому , 1900-ті роки були бурними в житті Миколи Олександровича : редактування журналу „Новое время”, робота в Союзі звільнення (основі майбутньої Конституційно-демократичної партії ); петербурзькі релігійно-філософські збори, літературні „среды” у В’ячеслава Іванова на „башне” (квартира на сьомому поверсі навпроти Тавричного саду), де Бердяєв був незамінним представником. На цих „средах” збиралась вся вершина російської літератури і філософії Срібного віку –Ф.Сологуб, А.Блок, В.Брюсов, А.Бєлий, Л.Шестов, С.Франк [26,441].

1909 р. був виходом у світ збірника статтей про російську інтелігенцію „Вехи”-книги, що так чи інакше „перевернула” всіх мислячих людей в Росії. Стаття Бердяєва в цьому збірнику була присвячена приватній, на перший погляд, проблемі –взаємовідношення інтелігенції і філософії. Але значення цієї роботи ширше зазначеної теми. Мова йшла про падіння інтересу інтелігенції до пошуків істини, які замінювала зовнішня боротьба, що вела до рабства духу .

Серед інтелігенції Росії „Вехи” користувались незвичайною популярністю. Достатньо сказати, що в результаті 4-х перевидань тираж збірника досяг 16 тисяч екземплярів.

Бердяєв був знайомий з С.Булгаковим ще по Київському університеті. Саме йому він був зобов’язаний знайомством з Лідією Трушевой. Завдяки тому ж С.Булгакову Бердяєв увійшов і в московське православне середовище, зокрема –в гурток М.А.Новосєлова, де відбувались жаркі дебати на релігійні теми [26,441].

Разом з Новосєловим і Булгаковим Бердяєв побував в Зосимовій пустелі, у поважних старців Германа і Олексія. Ця поїздка була певною мірою вирішальною для філософ. Він згадав пізніше: „Во всяком случае мне было ясно, что я не принадлежу к людям, которые отдают свою волю духовному

руководству старцев. Мой путь был инной и, может быть, более трудный… Я не мог смирить своего свободолюбия” [18,188].

Крім гуртка Новосєлова, Бердяєв в ці роки був тісно пов'язаний з Релігійно –філософським суспільством в Москві, де робив доклади і виступав опонентом інших філософів.

На поч. 1910 року Бердяєв на деякий час відійшов від справ, пов'язаних з релігійною і видавничою діяльністю, в цілому присвятив себе книзі, яка дійсно вважається одною з вершин філософської думки Росії. Ця праця вийшла в 1916р. і носила назву „Смысл творчества. Опыт оправдания человека”.

Займаючись філософськими роздумами, Микола Олександрович не займався в стороні і від подій сучасності. За газетну статтю на захист монахів Свято –Пантелеймонового монастиря на Афоні, що були звинувачені в імяславческій „єресі”, його віддали під суд, і загроза вічного населення в Сибірі заминалася реальною в притул до революції.

Лютий і Жовтень 1917р. Бердяєв зустрів в Москві. „Я пережил русскую революцию как момент моей собственной судьбе,а не как что-то извне мне навязанное, -писав він в „Самопознание”. –Эта революция произошла со мной,хотя бы я относился к ней очень критически и негодовсл против ее злых проявлений” [18,133].

В перші пореволюційні роки Бердяєв повернувся до суспільної діяльності . Восени 1918р. він організував в Москві Вільну академію духовної культури, де читали свої курси А.Бєлий, В.Іванов, С.Франк, влаштувались семінари, публічні зібрання. Сам Бердяєв вів семінар по Достоєвському , читав курси з „філософської релігії” і „філософії історії”. На основі останнього курсу видав книгу „Смысл истории. Опыт философии человеческой судьбы”, яку поряд з „Смыслом творчества” цінив більше всього з написаного ним в до еміграційний період [26,443].

Як пізніше писав Бердяєв в „Самопознании”: „Значение Вольной академии духовной культуры было в том ,что в эти тяжелые годы она была,

кажется,единственным местом,в котором мысль протекала свободно и ставились проблемы,стоявшие на высоте качественной культуры”. Вільна академія проіснувала 3 роки і була закрита в 1922р .

Діяльність Бердяєва, що став знаменитою фігурою в пореволюційній Москві, почала приваблювати увагу нової влади. В 1920р. він був заарештований у зв’язку із справою „Тактичного центру”, допитувався особисто Ф.Джержинським і звільнений без будь-яких наслідків. В 1922р. був другий арешт, а у вересні –вислання за межі РСФСР по ідеологічним причинам у складі 160 представників інтелігенції, що були опозиційно налаштовані до нового устрою. Разом з Бердяєвим виїхали дві найдорожчих йому людини –дружина Лідія і Євгенія Юдіфовна Рапп. Першим місцем проживання став Берлін. Тут філософ написав фундаментальний твір „Новое средневековье.Размышление о судьбе России и Европы”. Книга опублікована в 1924р. в берлінському видавництві „Обеліск”, була переведена на основі Європейської мови і принесла автору всесвітню славу, визнання .

З літа 1924р. Бердяєви проживають у Франції, що стала для них другою батьківщиною. Подружжя посилились в робітничому передмісті Парижу – Кламері, - де спочатку наймали квартиру, а в 1938р. переїхали у власний будинок, що утримали у спадок від друга сім`ї англійки Флоранс Вест. Жили Бердяєви скромно, ніяких розваг, візитів, поїздок (крім необхідного лікуван –

ня) .За спогадами Л.Ю.Бердяєвой , „единственный человек ,с которым он сохранял дружеские отношения еще с киевского периода жизни,был Лев Шестов. С остальными же–знакомство или полная отчужденность” [26,444].

В Парижі Бердяєв відновив діяльність заснованої ще в Берліні релігійно-філософської академії, яка відкрилась в листопаді 1924р. при сприянні Американського християнського союзу молодих людей. З 1925р. він викладав „орган російської релігійної думки” –журнал „Путь”, який видавався до самої війни. Це не журнал, а скарб думки ! Шістдесят номерів

його дійсно зіставляють багатство, спадок, який ми сьогодні отримали. Він зібрав навколо себе кращих представників християнської думки. Там брали участь і С.Франк, і Булгаков, і Н.Лосскій, і прекрасний мислитель Борис Вишеславцев [45,171].

Постійний учасник міжнародних конгресів, конференцій, симпозирсів, Бердяєв і сам організовує зустрічі представників католицької, протестантської і православної релігійно –філософської думки .

1940-ві роки виявились для сім`ї Бердяєвих дуже тяжкими: війна, німецька окупація, невистачання топлива і продуктів, хвороби, серйозна операція, перенесена Бердяєвим в 1942р. Під час Другої світової війни загострилось і його патріотичне почуття по відношенню до Росії, що заставило його визнати: „Я не националист, но русский патриот”. Така позиція загрожувала арештом, але, як вияснилося після війни, хтось з вищого німецького командування вважав себе знавцем і покровителем філософії, і це спасло Бердяєва від переслідувань гестапо.

Через декілька місяців після перемоги Бердяєв пережив велике горе – у вересні 1945р. поховав свою дружину, яка на протязі майже сорока років була для нього єдиною коханою жінкою. Її пам`яті присвячена одна з останніх книг філософа –„Экзистенциональная диалектика божественного и человеческого” .

Першою післявоєнною книгою Бердяєва стала „Русская идея .Основные проблемы русской мысли ХІХ и начала ХХ веков”, написана в 1946р. і присвячена на концептуальному осмисленню російської думки і культури. Він продовжував працювати і над книгою „Самопознание. Опыт философской биографии”, початої ще в 1940р. і опублікованої вже посмертно в 1949р. завдяки Євгенії Рапп.

В кінці життя Бердяєв отримав вчену ступінь доктора Кембріджського університету ,був навіть представлений до Нобелівської премії ,але отримати її не встиг . 23 березня 1948р. Микола Олександрович помер [26,444].

Філософська і літературна творчість Бердяєва обширна. Його перу належить більш як 450 робіт. Більшість з них були переведені на іноземні мови .Я назву тільки деякі ,найбільш важливі з його робіт : „Суб`ективизм и индывидуализм в общественной философии. Критический этюд о Н.К.Михайловском”, 1900; „Subspecieaeternitatis” („С точки зрения вечности”, сборник) ,1907; „Новое религиозное сознание и общественность” , СПБ, 1907; „Философия свободы”, М. ,1911; „Смысл творчества.Опыт оправдания человека”, М .,1916; „Мировоззрение Достоевского”, 1923; „Философия неравенства”, 1923; „Смысл истории”, 1923; „Возрождение средневековья”, 1924; „Философия свободного духа ,христианская проблематика и апологетика”,в двох томах, 1929; „Судьба человека” (опыт парадоксальной этики ),1931; „Я и мир об`ектов”, 1934; „Дух и реальность, основания божественно –человеческой реальности”, 1937; „Рабство и свобода человека” (опыт философии персонализма ), 1939; „Русская идея : Основные проблемы русской мысли в девятнадцатом и начале двадцатого столетий”, 1946; „Опыт эсхатологической метафизики”, 1947 [37,299].

Але про що б не писав філософ, він завжди був вірний головному спрямуванню, яке визначив для себе ще в юності: „Меня называют философом свободы … Свобода для меня первичное бытие .Своеобразие

моего философского типа прежде всего в том,что я положил в основание философии не бытие,а свободу.В такой радикальной форме этого,кажется, не делал ни один философ.В сущности,я всю жизнь пишу философию свободы,стараясь ее усовершенствовать и дополнить” [18,56].

1.2. Духовні витоки та еволюція філософських поглядів російського філософа.

У філософії М. Бердяєва ми знаходимо гіркий досвід ХХ століття, пережитий і представлений ним дуже особистісно.

Бердяєв як міф про філософію свободи і вільного філософа безумовно є загальнозначущим, онтологічним, імперсоналістичним, сповнений фактами власного морально-духовного буття.

Стиль філософії Бердяєва народжується в століття катастрофічного досвіду людини, кардинальних, соціальних зсувів, у той час, коли ″ від людини вимагають, щоб вона все без залишку відала суспільству, державі, класу, расі, нації ″ [46, 100].

Революційно-історичні перетворення буквально викинули людину назовні, в об’єктивований світ, не залишаючи їй автономності внутрішнього існування.

Тому філософія Бердяєва екзистенціальна, бо саме в індивідуальному існуванні розкривається смисл ″ всезагального″ буття: ″ Моя мысль прынадлежала к типу философии екзистенциальной. Противоречия, которые можна найти моей мысли – противоречия дух. Борьбы, противоречия в самом существовании, которые не могут бать прикриты кажущимся логическим единством. Подленное единство мысли, связанное с единством личности, есть единство экзистенциональное, а не логическое ″ [46, 92].

А в ″Самопознании″він писав і про своє розуміння екзистенціональної філософії: ″ Для меня сейчас ясно, что я всегда принадлежал к тому типу философии, которой сейчас называют ″экзистенциональной″: (Экзистенциальными философами я считаю не Гейдеггера и Ясперса, а блаженного Августина и Паскаля, Кирхегардта и Нецше). Мне близок тип именно экзистенциональной философии, но не философии жизни, и не философии прагматической. Философия связана была для меня с моей судьбой, с моим целостным ссуществованием, в ней присутствовал познающий как сущесвующий. Я всегда хотел, чтобы философия была не о чем-то, а чем-то, обнаружением первореальности самого субекта″ [18, 97].

Філософія Бердяєва персоналістична і антроподентрична, бо не через об’єктивний світ відкривається буття, а через людину в конкретних ситуаціях. ″Весь мир ничто, – пише мислитель, – по сравнению с человеческой личностью, единственным лицом человека, единственной его судьбой″.

″ Нет универсального вне человеческой личности и над ней″.

Персоналістична спрямованість філософських шукань Бердяєва визначається ″переломністю″ сучасної йому епохи, коли всі зовнішні обставини буття невільно стають внутрішніми переживаннями. У багатьох текстах філософа підкреслюється думка, що світова історія здійснюється в досвіді особистісного буття, ″в глибині людини… утворюються і руйнуються суспільства [46, 91].

Філософія Бердяєва образна. Афористичність, художність його думки підкреслює цю безпосередню погруженість людини ″ неперехідної епохи ″ історичні колізії буття: ″человек, отпущенный на свободу проявил большое безкорыстия,″ – пише філософ, согласившись на историю, но ″ так печально и уныло сложилась русская история и сдавила душу русского человека ″ [22,51].

Афористична образність для Бердяєва – це спосіб переживання історії в собі, спосіб оціночних суджень пор неї з середини свого ″я″ , крізь призму індивідуально – особистісного досвіду.

Антропоцентризмбердяєвської позиції демонструє по суті, говорячи сучасною мовою, анти-нарративність його філософії. Персоналізм в його текстах стаєзнаряддям″ боротьби проти ув’язнюючих, особистість епохальних ідеологій, проти історією утворюючих ідеалів: ″ тоталитарность, целость, примат целого над частями – это относительным к личности. Природный мир, общество, государство, нация и т.п. – частичны, и их претензии на тоталитарность есть парабощающая ложь, порожденная идолопоклонством человека″ [46, 91].

М.О. Бердяєв пов’язує основу філософського пізнання з особистим досвідом людського існування. ″ Мое философское мышление, – підкреслює він, – не наукообразное, не рационально – логическое, а интуитивно – жизненное, в основании его лежит духовный опыт, оно движется страстью к свободе ″ , ″ в основании философского познания лежит конкретный опыт, оно не может определяться отвлеченным сцеклением понятий, дискурсивной мыслю, которая есть лишь инструмент ″ [46, 95].

Таким чином в основі мислення Бердяєва лежить духовний досвід. Він вважав зверхприроднім ″ розуміння класу і мас, оскільки воно має справу з чистою абстракцією, а не реальністю, якою є кожна окрема людина ″.

Треба відмітити і той факт, що при всій відвертості, відкриття свого ″я″ в ″Самопознании″ та інших працях, при всій прозорості, ессеїстичності і ніби понятійності текстів, Микола Бердяєв залишається закритим філософом, мислителем з таємницею. Він заявляє себе персоналістом і екзистенціалістом, але це екзистенціалізм особливого роду, що виходить за межі установленого в цій традиції сартрівського розуміння приреченості людини на свободу чи хайдеггерської інтерпретації ″ тут-буття ″. На відмінну від цих позицій бердяєвська екзистенціальна філософія не орієнтувалась ні на об’єктивний світ, ні на положення людини в ньому, а була, за власним призначенням філософа вираженням особистої її ″ людяності, що отримала метафізичне значення ″. Його думка таким чином піднімалась з глибини людського самопізнання до буття як універсалу, відтворюючи у світа місце для людини. Можливо тому Бердяєв приймав зовнішні обставини свого буття майже безпристрасно, бо не вони були визначними. Він з гідністю йшов за трагічними колізіями своєї долі, знаючи, що ″ страждання проходять, але те що страждання було пережите , не проходить ніколи ″, що з втрат, болі, самотності, свободи творчості, з екзистенціональних ситуацій народжується нова філософія, що намічає людині шляхи бути сама собою в будь-яких обставинах об’єктивного світу [46, 96].

Звідси ми бачимо, що М. Бердяєв не тільки не прагне уникнути суб’єктивності, емоціональної пристрасності своєї думки – навпаки, він свідомо її підкреслює; він завжди пише не тільки своє – про що він не говорив, він пише про себе, бо все відносить до себе і розуміє саме через це відношення [9, 6].

Духовна еволюція Бердяєва почалась з його раннього захоплення марксизму, але дуже скоро заняття філософією привели його до перегляду філософської сторони марксизму. Бердяєв разом з іншими російськими марксистами став послідовником трансцендентального ідеалізму, який він, все ж, досить довго з’єднував з соціальною програмою марксизму [31, 342].

Звертаючись до питань про впливи, які відчув Бердяєв, треба в перш за все, відмітити винятковий дар синтезу у нього, завдяки чому він відтворив в собі самі різноманітні впливи. Володимир Соловйов і Нєсмолов, Розанов і Мережковський з російських мислителів яскравіше за все відбились в творчості Бердяєва, але не менш сильним був вплив Достоєвського, що відмічає і сам Бердяєв. З іноземних письменників більш всього вплинули на Бердяєва Шопенгауер, Ніцше, Беме, але він глибоко сприйняв в себе і основні ідеї трансценденталізму. Ширина і різносторонність філософських інтересів, постійна і прискіплива увага до чужих ідей, до чужих побудов – все це мирилось даром синтезу, який особливо зближує Бердяєва з Володимиром Соловйовим.

Таким чином духовною батьківщиною для Бердяєва була – Лєрмантов, Тургенєв, Герцен, Толстой Достоєвський; в більш зрілі роки сюди добавились два улюблених письменників – Ібсен і Ніцше. Особливою любов’ю і Бердяєва завжди користувався романтизм, і серед персонажів Достоєвського, Толстого найбільш близькими йому були ті герої, які продовжували в собі Пєчоріна, Онєгіна [9, 6].

Романтизм Бердяєва (Сам Бердяєв заперечував в собі романтизм: ″Если можно назвать меня, пише він в своїй ″ Автобіографії ″, – романтиком, то совсем в особом смысле слова ″. Але тут він сам відмічає ″ дію раціональних сил в його житті. ″ Я больше всего человек мечты ″, – пише він в іншому місті ″ Автобіографії ″ [18, 41–43,196].″ ) забарвлений перш за все морально; з іншої сторони, в ньому завжди відчувається деяка самостилізація. Широкий розум, велика ерудиція, безсумнівний філософський дар визначали його внутрішній світ, але в деякому смислі всі його книжки є повість про самого себе, про свої сумніви і трагічні конфлікти. Чуттєве сумління, глибока людяність, спрага ідеалу – як найшвидше і безкомпромісно – сповіщає думки Бердяєва глибину, тонкість, і все ж він всюди і завжди залишається самим собою [31, 345].

Для Заходу Бердяєв був, і напевно на довго залишиться виразником духу Православ’я. Звичайно, він взяв багато чого з Православ’я, глибоко вжився в його дух, – але не знав він ніяких труднощів і в тому, щоб одночасно повторяти ідей Беме, інколи Баадера, Шеллінга. В області догматичній, Бердяєв не рахувався з церковною традицією, без коливань відхилявся від неї, легко вбирав в себе чужі релігійні установки, звідси в нього переконання, що він захищає деяке ″ універсальне ″ ( або ″ вічне ″ ) християнство. Коли Бердяєв цілком утвердився в думці про ″ примат свободи над буттям ″ , то тоді йому стало зовсім легко виходити у вільні побудови. Може бути, що все релігійно-філософська зачарованість Бердяєва визначається саме своєрідною амальгамою християнських ідей і поза християнських начал: багатьом насправді здається, що перед нами початок ″ нових шляхів ″ в релігійні свідомості [31, 346]. Але повернімося до вивчення філософського змісту його творчості.

Викладати філософські ідеї Бердяєва досить тяжко, і не стільки тому, що в нього багато протиріч, що він сам досить презирливо відноситься до філософської системи, а тому, що його мислення, за його власним призначенням, ″ афористичне ″ і фрагментарне. Найбільш систематичні книги Бердяєва зазвичай написані так, що в основу всієї книги ставиться яка-небудь одна (часто свавільно вибрана ) ідея, у світлі якої він аналізує ті чи інші теми філософії. Так написанні праці ″ О смысле творчества ″, ″ О работе и свободе человека″, трохи ″ О назначении человека ″. Але марно думати, що хоча б тут думка Бердяєва досягає фази систематичності, і тут, при розвитку якої-небудь думки, можна не очікувано наткнутися на цілий уривок, що зовсім не пов'язаний з основним ходом думок [31, 346].

Взагалі філософську творчість Бердяєва можна поділити на кілька періодів, зокрема, Зеньковський В.В. виділяє чотири такі періоди, але ці періоди не стільки відмічають (хронологічну) різні ступені в філософському розвитку Бердяєва, скільки виражають різні аспекти його філософії. Кожний період можна характеризувати по тому акценту, який його відмічає, але це зовсім не виключає наявності в даному періоді побудов та ідей, акцент яких відбивається вже на другий період. Перший період висуває на перший план етичну тему, і хоча до кінця життя Бердяєв був, перш за все і більш всього моралістом. ″Проблема моральной философии, – пише Бердяєв у своїй ″ Автобіографії ″, – завжди стояла для мене в центрі ″ [18, 103]. і далі ″ я очень рано сознал свое признание, еще мальчиком, и никогда в нем не сомневался. То было прежде всего призвание философа, но особого рода философа, философа-моралиста, философа, занятого постижением смысла жизни и постоянно вмешивающегося в жизненною борьбу для изменения жизни согласно с этим смыслом. По своему философскому типу я прежде всего моралист…″ [18, 92]. Але в найбільш чисті свої формі, без ускладнення іншими началами, моральна тема характерна саме для першого періоду його творчості. Другий період відмічений релігійно-містичним переломом в Бердяєві, і звичайно, релігійно-містична тема дальше вже не випадає з його свідомості, але її акцент в найбільш чистій формі припадає на дрогий період творчості Бердяєва. Третій період визначається акцентом на історіософський проблемі (включаючи і характерний для останніх років Бердяєва смак до есхатології); нарешті, четвертий період (чи четвертий акцент) пов'язаний з персоналістичними його ідеями. До цих чотирьох акцентів треба ще додати декілька ″ центральних ″, як виражається в своїй філософії Бердяєв, ідей. Їх власне дві: а) принцип об’єктивації; б) ″ примат свободи над буттям ″, але по суті це ″ допоміжні ″ ідеї, пов’язані з персоналістичними побудовами Бердяєва [31, 347].

Хоча Бердяєв дуже часто висловлюється на теми гносеології, рівно як і метафізики, але цікаво, те, що теми гносеології і метафізики мають завжди вторинне значення. По суті, Бердяєв більш за все мораліст-романтик, для нього важливіше за все ″ виразити ″ себе, ″ проявити себе ″, відокремити себе від інших, – і звідси Бердяєв завжди ″ бунтує ″ проти ″ буденності ″. ″ Всю свою жизнь я был бунтарем ″, - признається він у своїй ″ Автобіографії ″ [18, 67]. В стані ідейної боротьби Бердяєв слідує за своїми почуттями, коли принципово він стоїть на позиції реалізму і духовної твердості. Гносеологія і метафізика досить гнучкі у нього, вони слухняно йдуть за його почуттями, а в почуттях своїх він перш за все мораліст [31, 347].

Але все ж основна тема праць Бердяєва – духовне буття людини. ″ В центре моей мысли, – пише Бердяєв, – всегда стояли проблемы свободы, личности, творчества, проблемы зла и теодицеи, то есть, сущности одна проблема – проблема человека, его назначение, оправдание его творчества…″ [18, 102]. На його думку, духовність людини тісно пов’язана з божественною духовністю. Його вченню протилежні концепції теїзму, пантеїзму, що є враженнями натуралістичної релігійної філософії.

В основі визначеного світогляду, на думку Бердяєва, лежить співвідношення духу і природи. Дух – це назва для таких понять, як життя, свобода, творча діяльність, природа – це річ, визначеність, пасивна діяльність, непорушність. Дух не являє собою ні об’єктивну, ні суб’єктивну реальність, його пізнання здійснюється з допомогою досвіду. Природа ж – дещо об’єктивне, множинне і ділиме в просторі. Тому до природи відноситься не тільки матерія, але і психіка.

Бог виступає як духовне начало. Божественне ірраціональне і зверхраціональне , воно не потребує раціонального доказу свого існування. Бог знаходиться за межами природного світу і виражається символічно.

Бог створив світ з нічого. Ніщо – це не пустота, а деякий первинний принцип, який передує Богу і світу і не містить ніякої диференізіації, первинний хаос.

Бог є дух. Він реально присутній в житті святих, містиків, людей високого духовного життя і в людській творчій діяльності [37, 300].

Бог не впливає на волю людських істот, тому не володіє всемогутністю і все баченням, а тільки допомагає людині в тому, щоб її воля ставала добром. Якщо б справа відбувалась не таким чином, то Бог би відповідав за зло, що було здійсненне на землі, і тоді теодіцея не була б можливою.

Релігійна філософія Бердяєва тісно пов’язана з його соціальними концепціями, а зв’язуючим моментом виступає особистість і її проблеми.

Бердяєв розглядає існуючу в суспільстві етику як узаконенні моральні правила, яким відчиняється повсякденне життя людини. Але ця узаконена етика, ″ етика закону ″, етика узаконеного християнства сповнена умовностями і лицемірством. В етиці він виділяє садисті схильності і не чисті підсвідомі мотиви її вимог. Тому не відкидаючи і не відміняючи цю повсякденну етику Бердяєв пропонує більш високу стадію морального життя, яка ґрунтується на викуплені і любові до Бога. Ця етика пов’язується з появою Боголюдини в світі і проявленням любові до грішників. В світі існує ірраціональна свобода. Бог вступає в світ, його трагедія і хоче допомогти людям, прагне добитися єдності любові свободи, що має перетворити і обожнити світ [45, 52].

За Бердяєвим, історичний процес розвитку суспільства – це боротьба добра і ірраціональної свободи, це драма любові і свободи, що розгортається між Богом і Його іншим Я, яке він любить і для якого Він прагне взаємної любові .²В истории действуют три силы –Бог ,рок и свобода человека .И потому так сложна история …Рок превращает личность человека в игралище иррациональных сил истории …Роковыми оказываются и силы иррациональные ,и силы рационализирующие ² [45, 52].

Бердяєв не проти соціалізму ,але він за такий соціалізм ,при якому будуть визнані вищі цінності людської особистості і її право на досягнення повноти життя .Але це всього лиш соціалістичний ідеал ,що відрізняється від реальних проектів побудови соціалізму ,які при їх здійсненні породжують нові протиріччя в суспільному житті .Той реальний соціалізм ,який прагне перетворитись в життя, на думку Бердяєва, ніколи не приведе до встановлення проголошеної ним рівності, навпаки, породить нову ворожнечу між людьми і нові форми гніту. При соціалізмі ,якщо він навіть подолає голод і бідність, ніколи не буде вирішена духовна проблема. Людина все рівно буде лицем до лиця ,як і раніше ,з таємницею смерті, вічності , любові , пізнання і творчості .

Багато уваги в своїх працях Бердяєв приділяє Росії .Він писав , що самим Богом призначено, щоб Росія стала великою цілісною єдністю Сходу і Заходу, але по своєму дійсному емпіричному положенню вона являє собою невдалу суміш Сходу і Заходу.В праці ² Русская идея ² Бердяєв описує ті риси національної російської думки, які спрямовані на есхатологічну проблему кінця ,на апокаліпсичне відчуття насуваючої катастрофи [45, 53].

Загалом, розглядаючи Росію, він дивився на неї не як на ²емпіричну² Росію ,а на її ²умопостигаемый образ²,не історія російської думки ,а її ²ідея². Бердяєв взагалі відкидав історію в якості верифікованої даності ; для нього історія –це швидше доля ,але не просто доля , а розгортаючи доля людини .

Отже , будучи, по суті, романтиком і мало цікавлячись реальністю, Бердяєв, думка якого працювала досить цікаво, знаходився постійно під владою своїх спонукань. Саме глибоке в ньому було пов’язане з його етичними шуканнями, з його публіцистичними темами; вся велич його метафізичного дару проявилась з великою силою.

Філософська творчість Бердяєва належить двом філософським традиціям: до кола екзистенціалістів і персоналістів .

На формування його світогляду мали вплив як російські ,так і західні мислителі, серед яких Достоєвський, Толстой, Мережковский, Герцен, Тургенєв , Лермонтов, В.Іванов, А.Шестов, Ібсен, Ніцше, Шопенгауер, Кант.

Його творчість поділяють на чотири етапи :

- етичний період

- релігійно –містичний період

- історіософська проблематика

- персоналі стичні ідеї

Як філософ Бердяєв без системи ,але в його філософії є три провідні ідеї:

1) людина;

2) свобода;

3) проблема людської творчості.

Розділ ІІ. Проблема людини у філософії М.Бердяєва.

2.1. Людина, особистість, індивідуум у розумінні мислителя.

Серед багатьох проблем ,піднятих М.Бердяєвим ,політичний його основний інтерес до антропологічної проблеми .Характеризуючи стан філософської розробки цієї теми ,Бердяєв вказує : ²Философы и ученые очень мало дали для учении о человеке .Антропологии мы должны учиться у великих художников ,у мистиков ,и у очень немногих одиноких и мало признанных мыслителей. Шекспир, Достоевский, Л. Толстой, Стендаль, Пруст гораздо больше дают для понимания человеческой природы, чем академические философы и ученые – психологи и социологи. А на ряду с ними нужно поставить немногих мыслителей – в прошлом Бл. Августина, Я. Беме и Паскаля, в ХІХ веке Бахофена, Е.Фейербаха, Киркегарда, в наше время Шелера. В науке ж первое место принадлежит Фрейду, Адлеру, Юнгу²[8, 57].

Тим самим М. Бердяєв підкреслює як необхідність філософської розробки антропологічних проблем, так і недостатню увагу до них. Разом з тим він відмічає і той великий вклад, який внесли в дослідження людини діячі літератури, мистецтва, релігії.

Розробляючи антропологічну тематику, М.О. Бердяєв використовує достатньо широкий діапазон матеріалу, починаючи з літературно-критичного і закінчуючи політично-ідеологічним. Саме такій підхід дає можливість виділити основні тенденції розвитку антропологічної проблематики не тільки в процесі її становлення, але і на наступнихних етапах [46, 251].

Бердяєв скептично відноситься до можливостей конкретних наук, проникнути в суть особистості. Чим об’єктивніше, загальнообов’язкове пізнання, тим далі воно від осягнення смислу і цінності людського існування. Антропологічні науки – біологія, психологія, соціологія – визначають людину як об’єкт в ряді інших об’єктів, як частину світу. Особистість не можна розуміти і як субстанцію; її треба осягати як суб’єкт. ²Особистість є не людина як феномен, а людина як ноумен², – говорить Бердяєв в книзі ²Опыт эсхатологической метафизики² (1947), користуючись мовою гносеології.

Які філософські передпосилки вчення про особистість?

Бердяєв переконаний, що істинне вчення про людину – особистість може побудувати тільки екзистенціальна філософія. В ²Самопознании²він називає ²екзистенціальним філософом того, у кого думка означає тотожність особистої долі і світової долі²[18, 105].

Екзистенціальний центр знаходиться в особистості ,в суб’єктивності; він знаходиться в ²Я² і в його відношенні до ²ти² і до ²ми². Особистість як абсолютний екзистенціальний центр, як центр свідомості і сумління, припускає ²відчування² до страждань і радості. Особистості глибоко присущий стан жаху і смутку, вона пов’язана з трагічними протиріччями. Саме здійснення, утвердження особистості хворобливе; воно припускає супротив, боротьбу за свій образ.

В своїх зрілих працях Бердяєв прийшов до висновку, що філософія не може ґрунтуватись на понятті буття. Система, що визнає примат буття, веде до ²онтологічного тоталітаризму².

Буття –це абстракція, результат категоріального мислення. Воно є царство незмінного порядку, ²застигша, затвердша частина життя². Танцююча ідея буття ув’язнює творчий дух.

Буття як суб’єкт Бердяєв пропонує виражати іншим поняттям -²існування². Матеріальність є не що інше, як оречевленеіснування. Світ істинного існування – світ суб’єктивності, свобода, дух. В первинній суб’єктивності буття не дане, в нас немає досвіду даності буття [9, 8].

Особистість, ²Я² первинніша ²буття², вона протистоїть буттю. Особистість укорінена у внутрішньому плані існування, тобто в світі духовному, в світі свободи. Смерть не є припинення внутрішнього існування особистості, а припинення існування світу, до якого вона виходила на своєму шляху.

Особистість реалізує себе через трансцендитування. Вихід із замкнутої суб’єктивності може відбуватися у двох протилежних напрямах. В першому випадку відбувається відчуження людської природи, викидання її в об’єктивний світ. Другий шлях пролягає в глибині існування, на цьому шляху відбувається екзистенціональні зустрічі. Він приводить до транс-суб’єктивного.

Загалом вчення про людину, до уявлення Бердяєва, є перш за все вчення про особистість. Істинна антропологія персоналістична [9, 9].

Кожна людська особистість, згідно Бердяєву, є дещо унікальне, єдине, неповторне, вона не може бути пояснена ні з будь-якої іншої реальності, хай то реальність природна чи соціальна, і не може бути звернена до неї.

Поняття особистості відрізняється від поняття людської істини, яка зіставляє, з однієї сторони, частину природи, а з іншої –елемент суспільного цілого. Емпірично існуюча людина, взята з природної своєї сторони, яка наділена певною тілесно-душевною організацією, є за Бердяєвим, не особистість, а індивідум. В якості останнього, він має і свої соціально-культурні особливості, що відрізняють його від інших індивідів, що належать до інших суспільних організацій. Індивідуум, таким чином, детермінований як суспільством, так і природного, і зіставляє за словами Бердяєва частину універсуму. Оскільки таким чином, індивідуум підкорений природним і соціальним законам, є предметом вивчення спеціальних наук –біології, психології, соціології. Що ж стосується особистості, то вона згідно з Бердяєвим, є реальність духовна, а тому ²ніякий закон до неї застосувати не можна². Її не можна тому перетворити на об’єкт наукового дослідження – це тезис, що ріднить екзистенціальну філософію Бердяєва з вченням про людину Кьєркегора, Ясперса, Хайдеггера, Сартра. Головною характеристикою особистості є її свобода: особистість, за Бердяєвим, не просто володіє свободою, вона і є сама свобода [8, 7].

Бердяєв тому відкидає ті визначення людини, які йому давались традиційною філософією. Він не приймає в якості характеристики людського буття поняття субстанції, хоча в більш ранній період, він і схильний був бачити в людині духовну субстанцію – монаду. Починаючи з 30-х років, однак, він відмовляється від мислення таких традиційних категоріях, як субстанція і навіть буття. Особистість, за Бердяєва, є не субстанція, а творчий акт, вона є супротив, бунт, боротьба, ²перемога над тяжкістю світу, перемога свободи над рабством².

Не згідний Бердяєв і з античною філософією, яка визначала людину як істоту, наділено розумом і цим відрізняється від інших істот. Звичайно, людина – істота розумна, але за Бердяєвим, не в цьому полягає її головна відмінність. Звести людину до розуму – означало б позбавити її унікальності, неповторності, а отже, особистісті [8, 7].

Тут нам розкривається саме ядро персоналізму, чи екзистенціалізму, Бердяєва: більше всього філософа лякає розчинення особистості в без особистісній стихії, втрата нею самостійності, самодіяльності, одним словом – свободи. Не важливо, чи мислиться ця безособистісна стихія як природно-космічна, як соціальна, навіть як морально-розумна, в будь-якому випадку вона, за глибоким переконанням Бердяєва, небезпечна для особистості, загрожує їй рабством. В такому розумінні особистості фіксується основний пафос парадоксальної етики російського філософа. В зрілі роки, так само як і в перший період, Бердяєв не приймає моральний розум кантівського ідеалізму в якості вищого закону для людини, тому що будь-який закон є детермінація, а особистість, вважає він, повинна бути вільною. Морально-розумна природа людини у Канта, словами Бердяєва, ²є безособова, загальна природа². Таким чином, не тільки закон необхідності відкидається філософом, але і закон добра, закон цілеобразності, що підчиняє індивідуальну схильність моральному обов’язку, що не дозволяє перетворювати іншу людину тільки в засіб для егоїстичних цілей.

Таким чином, будь-яка всезагальність є для Бердяєва безособистісне начало, особистість визначається як принципове не всезагальне, як одиничне і єдине [8, 8].

І далі, розводячи поняття людина і особистість, Бердяєв зауважив, що людина заглиблена в бурхливий океан першожиття і раціоналізована тільки частково; внутрішня сутність людини –мікрокосм –потенційно містить в собі весь всесвіт, всю світову історію. Бути особистістю, призначення, завдання, ідеал людини. Особистість є реалізація в природному індивідуумі її ідеї, Божого замислу про неї.

Не кожна, навіть обдарована, своєрідна людина є складеною особистістю. В людині є багато не ²особистісного² : родового, історичного, соціального, класового, сімейного, спадкового, наслідуваного, багато ²загального². Особистіше і не особистісне ведуть боротьбу в людині, що найчастіше приводить до нещастя, катастрофи. В людині наявне і демонічне начало, яке людина може прийняти замість Бога.

Найбільш яскраво виражає образ особистості Рицарь. Крайньо далекі від особистості як буржуа, ²іноді дуже розпухлий індивідуум², так і пролетарій, у якого людська природа найбільш відчужена –Демократичний вік –це вік міщанства –несприятливий для появи сильних особистостей [9, 9].

Людина, за Бердяєвим, істота, що долає себе в світі, вічний протестант проти дійсності. З однієї сторони, вона бореться за особистість в протиборстві із стихією вона на стороні логоса.З іншої сторони, вона постає проти облегшень, що накладаються особистістю, прагне приєднуватися до космосу того, людина, з якого вона вийшла. Повстання проти батька (Єдиновий комплекс) приймає форму боротьби проти влади, розуму, норми, закону. Тому Бердяєв говорить про те, що людина не може бути зведена тільки до своєї зовнішності, фізичної оболонки, людина – це перш за все дух і самосвідомість. Фізичне тіло людини підчиняється закону природної необхідності, але її духовний двійник – знаходиться поза всякими обмеженнями.

²Бесконечный дух человека претендует на абсолютный, сверх природный антропоцентризм, он сознает себя абсолютным центром не данной замкнутой планетарной системы, а всего бытия, всех миров²[25,310].

Сам дух людини по природі своїй безконечний і таким прирівнюється безкінечному світу. А отже розміри світу не зменшують силу і значність людського існування.

Але Бердяєв постійно вказує на бінарність людського існування, він вбачає її у всіх життєвих проявах людини. Та все ж дуалізм Бердяєва не є абсолютним – навпаки, він наближається до монізну : протилежності прагнуть до зближення. Воно відбувається до певного моменту, поки деякі центробіжні сили знову не заставлять ці протилежності, що знайшли єдність, ²розійтися², відштовхнутись одна від одної. В світовідчуванні і світорозумінні Бердяєва, таким чином присутня пульсація. Бердяєвська людина роздвоєнна, але не розірвана: не дивлячись ні на що вона зберігає свою цілісність.

Звідси, означена складність людської природи дає можливість говорити про хаос, який має місце в людині. Людина – істота, яка належить до двох світів, тілесного, матеріального і духовного. Належачи до цих двох світів, людина є істотою суперечливою і такою, що парадоксально поєднує в собі полярні протилежності. Душа людини вічно перебуває на роздоріжжі, маючи перед собою два шляхи, – до тіла і до духу. В цій вічній двобічності людської істоти – її доля. Призначення людини, отже звести цю двоїстість до єдності. ²Людина може пізнавати себе зверху та знизу, – нотує М. Бердяєв, – зі свого світла, з божого в собі начала, та пізнавати зі своєї тьми, із стихійно-несвідомого та сатанинського в собі начала… Людина є суперечливою істотою, істотою вищою мірою поляризованою, високою та низькою, здатною до величі та падіння, до великої любові та жертви і до великої жорстокості та безмежного егоїзму… В підсвідомих підвалинах кожної людини, в її нижчому я є потворне, огидливе, потенційно-злочинне, але важливе ставлення до цього її вищого, глибокого „я² [10, 19].

Таким чином, з одного боку, людина пригнічена своїми потребами й недоліками, вона придушена природою, вона обкутана матерією, чуттєвими цілями і задоволеннями, вона підкорена природним потягом і пристрастями і захоплена ними; з іншого боку, вона підноситься до вічних ідей до царства думки, дає собі в якості волі всезагальні закони і стверджує свою духовність. З одного боку, людина є твариною, але навіть в своїх тваринних функціях вона не зупиняється на них, як чомусь істота (як чинить тварина), але усвідомлює їх, пізнає їх і підноситься до самосвідомості. Цим людина змітає межу своєї безпосередності і перестає бути твариною саме тому, що знає, що вона тварина; і в такий спосіб вона пізнає себе як істоту духовну. Завдяки духу, людина ²випала² з тваринного світу. Сам факт існування наділеної розумом тварини – є розривом в природному світі.

Далі Бердяєв зазначає ²Проблема людини зовсім не може вирішитись, якщо її розглядати з природи і тільки у співвідношенні з природою. Зрозуміти людину можливо тільки в її відношенні до Бога. Неможна зрозуміти людину з того, що нижче неї, зрозуміти її можна з тільки з того, що вище неї. Тому проблема людини у всій глибині ставилась тільки в релігійній свідомості. У всіх теологіях є антропологічна частина. Філософської антропології в справжньому смислі слова не існує. Але завжди існувала релігійна антропологія. Антропологія християнська вчить про те, що людина є істота, створена Богом і що носить в собі образ і подобу Бога, що людина є істота вільна і в своїй свободі відпала від Бога і що, як істота впавша і гріховна, вона отримує від Бога благодать, що відроджує і спасає² [8, 55].

Отже, ми бачимо, що Бердяєв визнає єдиною справжньою антропологію християнську, в основі якої покладено дві ідеї:

1) про створення людини за образом і подобою Божою;

2) вчення про Христа як Боголюдини.

²Христианская антропология, – зазначає Бердяєв, – учит не только о ветхом Адаме, но и о Неволе Адаме, Христе-Богочеловеке, и потому это антропология богочеловеческая. Идея Богочеловека стоит в центре христианской антропологии. Человек есть существо, сотворенное Богом, человек есть существо, отпавшее от Бога, и человек есть существо, получающее благодать от Бога. Таков круг христианской антропологи. Эта антропология унижает человека как тварь, и идея греха подавляет в ней идею образаподобия Божьего человеке. Но христианская антропология ставит проблему человека в глубине, и она ясно видит, насколько человек есть существо парадоксальное, она бесконечно выше всех антропологий философских. Человек есть существо трагическое, и это трагическое начало делает его неприспособленным к миру, в котором он живет. В человеке есть трагический конфликт не только с миру, но и с самим собой. И трагизм этот, как мы уже видели есть не только противоборство добра и зла, но и более глубокое противоборство ценностей, которые одинаково есть добро и благо. Человек есть существо, гуманизирующее идею Бога и этим гуманизирующее самого себя² [8, 56].

В своєму тлумаченні людини Бердяєв продовжує романтичну традицію, що сягає до критики відродження середньовічного християнства, як скептичної принизливої людино релігії. Людина Бердяєва розглядається не тільки як творець світу, але і як творець самої себе.

Що ж стосується особистості, то вона є живим протиріччям між особистим і соціальним, людським і зверхлюдським, реальним та ідеальним, формою і змістом, кінечним і безкінечним часовим і зверхчасивим, свободою і долею.

Таємниця особистості в її абсолютній індивідуальності, однократності, одиничності: особистість не схожа ні на що інакше в світі, вона своєрідна і незамінна. У книзі ²О рабстве и свободе человека² Бердяєв точно виражає особистісну унікальність: ²личность существует своим не общим выражением, не тем, что у нее два глаза, как у всех людей, а не общим выражением этих глаз².

Особистість володіє ²стримаючою формою² що дозволяє їй не змішуватись з оточуючим світом. ²Личность есть граница власти природы, власти государства, власти общества², – стверджує Бердяєв в праці ²царство духа и царство кесаря².

Здійснення особистості можливе тільки через протиріччя і розриви при причинних зв’язків. Особистість – це прорив, несення новизни, трансцензус

[9, 11].

Особистість включає в себе універсум, але це відбувається тільки в плані суб’єктивності (екрестенціальності). Особистість і сама універсум, при чому в індивідуально неповторній формі. Вона є поєднання універсально-безкінечного та індивідуально-особливого. Універсальність особистості має розумітись не як загальне, абстрактне, а як повнота, конкретний.

Ці положення Бердяєв ілюструє наступним чином: ²Солнце этики экзистенциально находиться не в центре космоса, а в центре человеческой личности².

Для нашого філософа особистість є первина цілісність. Вона може бути визначена як єдність в багатоманітності [9, 11].

Особистість є духовною і припускає існування духовного світу. Грізність особистості є вища ієрархічна цілісність в світі, цілісність духовного порядку. У вченні про особистість основинне є те, що цілісність особистості припускає існування зверхособистісних цінностей. Саме зверхособистісні цінності і утворюють цінність особистості. Особистість є носієм і творцем зверхособистісних цінностей, і тільки це утворює її цілісність, єдність і вічне значення. Але розуміти це не можна так що особистість сама по собі є цінність , а є тільки засіб для цінностей зверхособистісних. Особистість сама є безумовна і вища цінність, але вона існує тільки при існуванні цінностей зверхособистісних, без яких вона перестає існувати. Це і означає, що існування особистості покладає існування Бога, цілісність особистості покладає верховну цінність Бога. Якщо не має Бога як джерела зверхособистісних цінностей, то не має і цінності особистості, є тільки індивідум, що підчиненний родовому природному життю [8, 63].

Реалізація особистості означає сходження від підсвідомого через свідоме до зверхсвідомого. Особистість є Божа ідея і Божий замисел, що виникли у вічності.

Отже з вище сказаного ми бачимо, що предметом вивчення у філософії Бердяєва не є сама людина як природно-соціальна істота, а особистість, як вищий прояв людини, як божий задум здатний до творчості і свободи, і що є виявом повноцінного людського існування.

2.2. Свобода як одвічно притаманна властивість людини.

У ²Самопізнанні² мислитель зазначає: ²Меня называют философом свободы. Какой – то черносотенный иерарх сказал про меня, что я ²пленник свободы². И я действительно превыше всего возлюбил свободу. Я изашол от свободы, она моя родительница. Свобода для меня первичное бытия. Своеобразное моего философского типа прежде всего в том, что я положил в основание философии не бытие, а свободу. В такой радикальной форме этого, кажется не делал ни один философ. В свободе скрыта тайна мира. Бог захотел свободы, и отсюда произошла трагедия мира. Свобода в начале и свобода в конце. В сущности, я всю жизнь пишу философию свободы, стараясь ее усовершенствовать и дополнить…² [18, 56].

Бердяєвська філософія свободи є одночасно філософією культури та історії, що розгортається міх буттям та небуттям Христа. Займаючи помірковану позицію щодо ортодоксальної релігійності, Бердяєв вимагає істинної філософії – свободи, а від свободи – творчості: Категорія свободи розвивається в дусі патристичного індетермінізму, саморушійності, чистого хаосу. Неоплатонівська схема найвищого буття та його еманація нагадує схему Бердяєва, хоча між ними є деяка відмінність: якщо у неоплатоніків міра свободи зростає залежно від сходження ієрархією Всесвіту по мірі того, як з першопочаткового хаосу виникає єдине, то у Бердяєва навпаки – наближення до Бога означає інтеграцію у тотальні метаформи єдиного. Беручи до уваги цей індетермінізм, не важко зрозуміти, як Бердяєв ставиться і до самої свободи [46, 537].

На самому початку роботи ²філософія свободи² Бердяєв гостро критикує пануючий тоді у Європі тотальний гносеологізм німецької філософії. Критика стосується ряду важливих пунктів. По-перше, це обмеженість понятійно-категоріальної систематизації процент пізнання, яка для Бердяєва асоціюється з несвободою. ²В пошуках розуму, – писав Бердяєв, – опиняється живе буття, що не визнає сталості та постійності: бути свобідним – означає жити а не пізнавати².Самоочевидним є і те що німецька класика виміряє абсолютний Дух німецькою міркою, як Дух калькулюючий, градуючий та вимірюючий. Ідеал свободи для німця співпадає з ідеалом досконалого впізнання: бути свобідним – означає планувати, підводячи багатоякісну палітру встановлення під раціоналістичний шаблон. На думку Бердяєва суто поліцейське розуміння свободи. Він порівнює німецьку гносеологію з поліцейським, який затримує суб’єкта при першій же спробі проходження до царства мудрості: ²Істина, – пише Бердяєв, – стала обмеженою і логізованою; вона задихається від чар Гегельянства. Істина потребує свободи віри, а не логіки².

Другим пунктом критики є заперечення онтологізму. Справжня свобода має онтологічне походження, майже таке, як і філософія цієї свободи. Життя лине у глибині душі і серця, а холодний дотик систематизованих понять не має нічого спільного із класикою. ²Раніше, – підкреслює Бердяєв, – писали щось, а тепер пишуть про щось², – натякаючи тим самим на секундальний характер більшості філософських праць у ХХ столітті [46, 538].

Третій пункт критики стосується проблеми віри. Віра завжди переростає пізнання у життєствердженні свободи, оскільки дарує людині не окремий фрагмент буття, а буття як ціле: ²В пізнанні людина перебуває у певній точці світу, з якої вона оглядає його. Віра дає їй можливість брати світ як ціле, відкриваючись йому у всій повноті².

Бердяєв згадує загальну фразу із Нового Заповіту про те, що тільки не винні діти зможуть увійти до царства небесного. Воно є закритим для тих, хто пройшов через школу німецької гносеологізованої та раціональної культури. Віра звільняє, вона суперечить матеріалізму і позитивізму як різновидам природної необхідності. Бердяєв наголошує на тому, що матеріалізм К.Маркса, як і Гегельянський панлогізм, був тріумфом німецької несвободи. І якщо таке розуміння свободи як пізнаної необхідності є прийнятним для природознавства, то воно навряд чи може бути таким же прийнятим і для історії, де панують віра і свобода.

Якщо раніше (наприклад, у книзі ²Суб’єктивіри та індивідуаліри у соціальній філософії²) Бердяєв відокремлював свободу від необхідності, припускав їх тимчасово гармонію та зв'язок за певних соціальних умов, при чому, залежність апріорної свободи від необхідності природи він заперечував, то в ²Філософії свободи² свобода взагалі чітко протиставляється необхідністю, як наслідку гріхопадіння ²безосновної² свободи, яка не має онтологічних та логічних засад [46, 538].

Свій розгляд проблеми свободи М.О. Бердяєв пов’язує з вирішенням колосальної за своїм масштабом задачі походження добра і зла. На його думку, ця задача не може бути вирішена поза її зв’язком з божественною свободою. Проблеми добра і зла на пряму виходять на питання теодіцеї. Якщо Бог є всемогутнім і всеблагим, то як в такому випадку можливе світове зло? Традиційна відповідь на це питання офіційного Богослів’я, що виголошує – Бог створив людину за образом і подобою своєю, наділив її всіма тими ж якостями, якими володіє сам, в тому числі і свободою, не влаштовує філософа. Така відповідь не знімає відповідальності з Творця, за те, що здійснюється Його творінням. Створивши людину, наділивши її свободою волі, як істота всевідаюча, він знав усі наслідки такого кроку, впритул до дня страшного суду. Якщо, тим не менше, він зробив це, якщо все суще передбачене ним з самого початку і до кінця, то виникає великий сумнів в тому, чи є він в дійсності всеблагим. Якщо наша воля сама по собі не свобідна, то не ми винні у всьому, що відбувається, а той, хто керує нами і спрямовує нашу волю на добро і зло [46, 478].

На думку Бердяєва, християнський Бог є всеблагий, милосердний і страждаючий Бог. Він створив людину, керуючись любов’ю, і одночасно, від тоски і одинокості. Він створив її не для того, щоб вона безкінечно прославляла Його, а в залишку власної могутності і духовної енергії, в пориві всепоглинаючої благосні. Творіння не могло бути помилкою і тим більше злим умислом. Не міг Бог створити людину для того, щоб потім мучити її, щоб приректи її на страждання. Його дії були актом „великодушия”. Одночасно з тим, це було вираженням безмежної божественної мудрості: породити, говорячи гегелівськими словами, ²своє-інше² і дати їй шанс самостійно возвиситись, піднятися з свого першопочаткового стану і спробувати хоч в якійсь своїй частині дорости до замислу свого Творця. Оточуюче нас зло є безсумнівним фактом. Оскільки Бог за визначенням благий і не може нести вини за здійснюване в світі зло, як наслідок, не від Бога воно походить, його здійснює людина, що отримує свою свободу попри Нього. Звідки береться ця свобода?

Якщо Бог не наділяв людину свободою, тоді остання існує не залежно від Бога і раніше за Нього, і тільки приєднується до людини в момент її творення. Вслід за Я. Беме, М.О. Бердяєв вважав, що в основі всього сущого лежить Ungrund– без основна основа чи невідана безодня – деякий первинний нерозчленований стан, осердя всіх наступних видозмін, які передують самому Богу. Введення поняття про Ungrundнеобхідне для того, щоб послідовно провести теодіцею. Без введення цього поняття, вважає Бердяєв, виправдати Бога за зло, що відбувається у світі, неможливо.

Не тільки людина, але і сам Бог народжується з ніщо, з Ungrund. ²З божественного Ніщо, із Gottheit, із Ungrund народжується Свята Трійця, народжується Бог – Творець², – пише М.О.Бердяєв. Буття і свобода, на думку мислителя, початково несумісні одне з одним. Початкова свобода в його філософському вченні є той первинний стан, який передує буттю. Він є атрибут небуття, ніщо чи Ungrund. Ця безсвідома, ірраціональна першооснова є потенція Бога, що передує його актуалізації. Первинна, початково свобода є первинна потенція, ніщо або хаос, чиста можливість, що не знайшла ще своєї реалізації. Дійсна свобода, на думку М.О.Бердяєва, ірраціональна, вона протистоїть не тільки об’єктивації, але і буттю взагалі. Вона суть небуття, ніщо, що лежить в основі всього сущого. Але свобода перетерплює суттєві трансформації. ²Свободу пытаются рационализировать и те, которые ее признают, которые не хотят детерминизма. Но рационализация свободы есть уже детерминизм, так как отрицает бездонную тайну свободы. Свобода предельна, ее нельзя ни из чего выводить и ни к чему сводить. Свобода – безосновная основа бытия, и она глубже всякого бытия. Нельзя дойти до рационального ощутимого дна свободы. Свобода – колодезь бездонно глубокий, дно его – последняя тайна…², – писав Бердяєв у своїй праці ²філософія свободи²[25, 369].

Таким чином, перша, або первинна свобода є чимось невиразним, ірраціональним, потенційним, закладеним поза Богом – творцем, але це „ніщо” народжується в самому Богу і тому в кінцевому рахунку є божественним.

Але свобода не тільки первинніша буття, вона, за Бердяєвим, визначає собою і шлях буття. ²Із свободи „ніщо” роздається згода на саме світобудування, вона роздається із таємних надр потенції².

Бердяєв, однак, не повністю задоволений трактуванням „Ніщо” у Беме. Йому здається, що бемовське „ніщо”, яке є ²основа² чи ²безосновність² в Бозі, не може гарантувати повну свободу людині – адже це все-таки божественне „ніщо”! І якщо тут вкорінена людська свобода, отже, людина знову ж попадає в залежність від Бога, хай навіть і в такій досить ослабленій формі. Тому у вченні німецького містика наш філософ вносить корективу: початкове „ніщо” потрібно мислити як незалежне від Бога, як повністю самостійне начало, точніше ²безпочатковість², і в цьому тільки і може бути врятована людська свобода, яка має бути абсолютно нічим не визначеною, повинна мати корінь тільки у самій людині [9, 15].

Якщо в основі всього сущого лежить хаос і небуття, то світ дійсно є зло, але це зло походить не від створившого його Бога, а від тої самої свободи, яка початково, подібно матерії греків, була поза Богом і з якої як раз і походить цінима найбільш будь-якого буття свобода Бердяєва. Він вважає, що тільки в епоху християнства була відкрита ця сама ірраціональна стихія свободи, бо грек, за його словами, боявся безкінечності, у свободі ж як ірраціональному началі є безкінечність, можливість перемоги хаосу. Істина свобода для античної думки є перемога форми. В християнську ж епоху відкрилась саме ірраціональна свобода, і з нею підкреслює Бердяєв, пов'язаний догмат про гріхопадіння. Прийняття ідеї гріхопадіння, відмічає він, є прийняття тої істини, що в основі світового процесу лежить перша ірраціональна свобода.

Здавалось, ніби тут Бердяєв правий – людина створена вільною і на її свободу Бог ніколи не посягав. Але в цьому судженні є і інше припущення. Сказати, що світовий процес почався з гріхопадіння, – отже поставити останнє на місце божественного творення – адже все-таки з нього починається світовий процес. Але, далі, це означає приписати сатані – бо не тільки людська свобода, але і спокуса змія стоїть у джерелах гріхопадіння – той акт світотворення, якій за правом належить Іншому. І тут є своя логіка. Наполягати на самозаконній свободі, яка в сутності своїй є ніщо і протистоїть буттю, – означає наполягати не просто на людській, а на люциферичній свободі, свободі Каїна, до якої так часто апелював молодий романтик Бердяєв, що захоплений образом зверхромантика Ставрогіна. Тут сходиться два центральних мотиви бердяєвської творчості: заперечення ²світу цього² як породження ²злого Бога² і переконання в зверхтварності людини, її зверхбожественності: адже як уособлення свободи, тобто „ніщо”, вона не тільки перед Богом, вона – вище Бога. Примат свободи перед буттям в кінці кінців означає примат людини не тільки над світом, але і над Богом [9, 15].

М. О. Бердяєв розрізняє три види свободи: свобода до Бога і до буття або первинна ірраціональна свобода (свавільність); свобода після творення світу або раціональна свобода (виконання морального обов¢язку), і свобода як подолання ²времени² об’єктивації або, свобода пронизана любов¢ю до Бога. Життя людини трагічне в тому смислі, що вона володіючи духовною природою, змушена жити в матеріальному світі, в світі об’єктивації. Тіло вимагає свого, воно тягне до землі, дух, навпаки, протестує проти цього, він рветься у височину, і прагне свого особливого втілення. Свободою, на думку М.О. Бердяєва може володіти тільки дух. Свобода можлива тільки як духовна свобода. В дусі людина від¢єднується від усього земного і матеріального і піднімається до своєї істинної природи. Істинне подолання ²бремени² об’єктивації можливе, на думку мислителя, тільки на шляхах творчості, в ході породження людиною чогось нового, що виникає не внаслідок зовнішніх чинників чи нижчих потреб, а виключно із неї самої як свобідний порив, вираження нестримної творчої енергії, адже ²… свобода есть положительная творческая мощь, – пише Бердяєв, – ничем не обосновываемая и не обусловливаемая, льющаяся и с бездонного источника. Свобода есть мощь творить из ничего, мощь духа творить не из природного мира, а из себя. Свобода в положительном своем выражении и утверждении и есть творчество. Человеку субстанциально присуща свободная энергия, т.е. творческая энергия. Творческая энергия есть энергия прирастающая, а не перераспределяющаяся. Тайна свободы отрицает всякую замкнутость и всякие границы² [25, 370].

Творчий порив в чомусь схожий на народження нового світу із небуття, з великого початкового „Ніщо”. Породжуючи нове, людина сама відчуває повторне ²народження². Фізичне народження є тільки зовнішня умова, шанс, даний людині тільки для того, щоб стати людиною, пізнати і пережити стан свободи. Не у фізичному народженні, а в багатократному духовному відродженні полягає її істина свобода. З небуття приходить людина і в небутті ж зникає, проходячи свій хресний шлях тяжкою дорогою об’єктивації. Тільки прорив цього своєрідного ²колеса сансары², вихід з буденності, профанічного існування в світ божественної любові і творчості дозволяє досягти свободи [46, 479].

Досягнута свобода не є первинна свобода Ungrund. Якщо в своєму первинному стані свобода є хаос, якщо брати грубу аналогію, нерозчленована енергія палаючих пристрастей, то свобода творчості­ – це прекрасні ідеї і їх матеріальне втілення, створенні людським розумом і людськими руками з цього вихідного матеріалу. Перша – це стихійна енергія, яка може горіти сама в собі скільки завгодно довго, не даючи ніяких позитивних результатів, часто сіючи тільки руйнування; друга – це енергія свобідного послідовно розгортаючогося, творчого процесу. Через людину свобода отримує нове народження, і із своєї хаосогенності і безумовності, вона переходить в творчий конструктивний стан.

З іншої сторони бердяєвська свобода трагічна: якщо вона складає сутність людини то, отже, виступає і як обов’язок; людина поневолена своєю свободою . Свобода – не приємна у користуванні ²цяцька², а тяжкий тягар, що його мусить нести людина, її ²важкий хрест² на шляху сходження на власну персональну ²Голгофу². Адже лише сама людина відповідальна за свої вчинки і все, що відбувається у світі.

Таким чином, тема свободи, на яку націлена філософія Бердяєва, розвивається ним не тільки в аспекті розуміння свободи як універсальної цінності творчої діяльності людини, але і скрізь негативний в ХХ столітті досвід ²самостояния² людини в історії. Катастрофічний досвід, що переживав філософ, доля, що карає еміграцією, духовна невписаність в систему пануючих ідей – це і є негативна сторона свободи як ²безосновної основи² бути наперекір всім формам родового рабства.

Помітим, що всій своїй націленості на свободу як на основу філософії і ширше–людського буття, Бердяєв відстоює персоналістичний смисл свободи, не знаходячи переваг виключно в ліберальному її тлумаченні.

2.3. Творчість як продовження справи Бога і виправдання людини.

Тема, до якої філософ звертався на протязі усього життя, є проблема творчості. ²Тема про творчість, про творче призначення людини – основна тема мого життя²[18, 208].

Центральним стрижнем концепції творчості Бердяєва стає ідея творчості як одкровення людини, разом із Богом покликаної до світотворення, що невпинно продовжується. Це тема взаємовідношення людини Богу. Бердяєва непокоїть питання про відношення творчості і гріха, творчості та вилуплення. При чому постановка цієї теми була для самого Бердяєва результатом внутрішнього переживання, внутрішнього прозріння. Як подолати подавленість і перейти до підйому? Бердяєв прямо виходить з ідеї Божества але у своїй антропології він орієнтується не скільки на християнство, скільки на вчення німецьких містиків. Тому людина у нього поєднує у собі три начала: божественне, природне, диявольське (меонічне). Яким парадоксальним чином ці міри об’єднуються в людині, призначення пояснювати бердяєвське вчення про творчість [46, 509].

Філософія творчого антропологізму Бердяєва отримала свій перший розгорнутий вираз у книзі ²Смисл творчості², основна тема якої – ідея творчості як релігійного надзавдання людини. Ось емоційне враження сучасниці першої появи цієї книги.

Книга, за відгуками сучасників, – не написана, а викрикнута, оскільки просякнута передчуттями не такого уже й віддаленого ²Царства Антихриста², масової спокуси російського люду обіцянками земного раю, збудованого на шляхах людинобожжя, що очевидно, й обумовлює такий маніфестний стан.

Основою етики Бердяєва є персоналізм. Моральні судження і акти завжди особистісні та індивідуальні. Це особливий ²діалог² людини і Бога, він не може визначатися ні поняттями колективу, ні нормою, ні моральними законами. Звідси етику творчості на противагу етиці спокути М. Бердяєв визначає як етику теондричну наголошуючи на творчо-індивідуальному характері моральних актів. Етика творчості у нього відповідає одкровенню ІІІ Заповіту – Духу Святого. Згідно його концепції шлях до внутрішньої свободи – індивідуальний, істина самого себе, свого життя (тільки такі істини є живими) – це завжди нове одкровення, що здобувається в тяжких й одночасно радісних, персональних муках творчості. Саме у таких межових ситуаціях трансцендування людина ²переживає катастрофи, переноситься через безодні, відчуває перервність у своєму існуванні², відчуваючи простір внутрішньої свободи й відповідальності за кожну мить свого існування. Амбівалентність переживання межових ситуацій викликається доторкуванням до таїни буття і небуття, а трансцендування розглядається як перехід від античного буденного досвіду до екзистенційного [46, 501].

²Транцендування є перехід до транссуб¢єктивного, а не до об’єктивного. Цей шлях полягає у глибині існування, на цьому шляху відбуваються екзистенційні зустрічі з Богом, з іншою людиною, з внутрішнім існуванням в світі…², – вважає мислитель. Отже, трансцендування описується М. Бердяєвим як рух в глибину суб’єкта, що є творчістю і свободою. Трансцендування ²всередину² або в глибину – це спосіб, що уможливлює відкривання смислів, духовного ²буття², вкорінення у абсолютному, спогляданні ²трансцендентного Я² як єдності іманентного й трансцендентного (у індуїзмі це звучить як тотожність Атмана і Брахмана, а у християнстві – як ²символ образу і подоби Божої², ²царства Божого²). Сьоголосся цієї ідеї відчувається і в думці російського філософа С.Л. Франка про те, що ²Я² дійсно є ²внутрішня інстанція нашого життя, – пояснює він, – але лише тому воно є особистість, оскільки воно трансцендуючи внутрішньо, є у відношенні до духу і причетне духу…² Він переконаний, що ²Буття – у – самого – себе² утворює єство істинної свободи і лише там уперше здійснюється у повній значимості, де ²самість² покидає саму себе і укорінюється у чомусь іншому, вищому².

²Питання про роль творчості у духовному житті, – як пише Бердяєв,­ – є основне питання, від нього залежить майбутнє духовності у світі і можливість нової духовності². Людина за своєю природою призначена до творчості, творчість є її моральний ²обов¢язок², призначення людини. Людина була створена для того, щоб стати в свою чергу творцем, вона продовжує творення світу [46, 510].

Людина, за М.О. Бердяєвим, є центр буття, точка перехрещення світів, посередник між Богом і світом. На ній лежить велика відповідальність, так як від її діяльності залежить стан Всесвіту. Зміщення центру людського буття з пограничного положення, яке вона займає по відношенню до вічності і часовості, в стороні часовості привело до порушення загальної рівноваги в світі. Нижчі сфери отримали владу. Але падіння людини не стало їх перемогою. Нижчі шари природи програли разом з людиною.

²Людина живе, одухотворює природу своєю творчою свободою і мертвить, сковує її своїм рабством і падінням в матеріальну необхідність. Падіння вищого ієрархічного центру природи (людини) тягне за собою падіння усієї природи, всіх нижчих її ступенів. Все більш відповідальна людина і все менш відповідальні каміння. Цар відповідальніший, ніж останній з його підданих² [25, 306].

²Ангели – це ієрархічне оточення Божественного організму і охоронці людини як медіума Божественної енергії. Ангел не є вища ієрархічна ступінь космосу – такою вищою ступінню є тільки людина – Творець, подібна Творцю – Богу². Коли ж людина возвеличила ангела (папу, єпископа, священика) і поставила його замість себе, тоді статика перемогла динаміку, і людство легко впало в звірство. ²Бо звір подібний ангелу, людина ж подібна Богу. І світ тваринний повинен стати оправою слави людини, як світ ангельський – оправа Божої слави²[25, 308].

Кінцевий відрив людини від земного, природного також не припустимий і згубний, як і повне її заглиблення в земні сфери. Адже у цьому випадку ²ієрархічний центр природи², який займає людина, зміщується в сторону вічності, і рівновага знову порушується. Людина розчиняється у вічності, перестає бути людиною, а, отже, перестає виконувати велику місію, покладену на неї Богом, – встановлення контакту між світами. Істинне положення людини у Всесвіті – завжди на межі світів: вищого і нижчого, матеріального і духовного, природного і Божественного. Вона – медіум, посередник між світами, і в цьому її велике призначення. Як тільки людина зійде з цієї позиції, зсунеться в одному з напрямів, надавши перевагу одному з них, як одразу Всесвіт буде вкинутий в хаос.

Людині – Творцеві притаманна динаміка. Вона не мислима поза рухом, вищим проявом якого є творчість. Займаючи осьове місце у терезах вічності і часовості, вона змушена утримувати в балансі те та інше, і тільки так вона зможе існувати як Людина. Якщо ж вона сходить з цієї центральної позиції, то статика перемагає динаміку, і в людині помирає Творець.

Говорячи про природу творчості, то Бердяєв виводить його появу ²із ніщо²: ² Ничто стало тем ­­– то небытие стало бытием². Творчість із „ніщо” є творчість із свободи, як Бог створив світ з нічого, тобто свобідно, із свободи. Взагалі, М. Бердяєв пропонує три елементи творчості, пояснюючи її природу:

– елемент свободи, завдяки якому тільки і можлива творчість ²нового і небувавшого²;

– елемент дару (про який говорить Євангеліє, ап. Павло) і пов’язаного з ним призначення;

– елемент створеного вже світу, в якому і здійснюється творчий акт і в якому він бере собі матеріал.

В творчості є дві сторони: зовнішня і внутрішня. Є першопочатковий творчий акт, в якому людина ніби стоїть перед лицем Божим. Є вторинний, в якому вона стоїть перед обличчям людей і світу. Тобто, на відмінну від Бога, людина потребує матеріал, щоб творити. Творчість в своєму витоці, як відповідь на поклик Бога, є взлітання, політ над світом, сходження. Але в результаті в продуктах творчості знаходиться тяга до низу. Зовнішня сфера творчості – інтуїція художника, творчий замисел ще не виражений, коли я стою лицем до лиця перед таємницею буття. Але людину постійно тягне вниз, – вважає філософ, – так як вона є істота соціальна, її потрібна реалізація продуктів творчості, але тоді творчий вогонь охолоджується. В цьому протиріччі бачиться трагедія творчості, яка полягає у невідповідності творчого замислу і його здійснення. Але йому бачиться в кожній людині геніальність. Вона відноситься до внутрішнього стану людини. ²Це цілісна якість людської особистості, а не спеціальний дар, і вона свідчить про те, що людина проривається до першоджерела, що творчий процес в ній першопочатковий, а не визначається спеціальними нашаруваннями² [46 ,510].

Саме ідея творчості уможливлюється завдяки тому, що є ²Творець і що було здійснено ним оригінальний творчий акт, у якому стало суще небувалим, що не випливає ані із чого попереднього, не віднімає і не зменшує абсолютної могутності Творця². Разом з тим, позитивне джерело творчості, що укорінене в божественній природі Творця не відповідає головній основі творчості людини – її свободі, оскільки вона отримує у М. Бердяєва негативне значення. Ця негативність знайшла відображення у тлумаченні філософом Ніщо як єдиного джерела свободи людини, свободи її творчості. Саме Ніщо нічим не детермінована свобода і вносить новизну у творчість [46, 501].

Мислитель вважає, що саме творчість ²виправдовує людину, вона є антроподіцеєю². ²Божественный Сын – Человек рождается на небе и на земле, в вечности и во времени, вверху и внизу. И потому совершающееся на земле совершается на небе. Драма земного человечества и есть драма небесного человечества²[25, 313]. Ці слова російського філософа одночасно заключають в собі і велику похвалу, і великий докір людині. М.О.Бердяєв, таким чином , був одним з перших філософів сучасності, який спробував виправдати людину у її власних очах і оголосити їй про її велику місію. Він дав людині визначення ²божественної іскри² і ²істоти царської². Антроподіцея, на його думку,

єдиний шлях до теодицеї. Головна помилка людини полягає в тому, що протягом усієї своєї історії вона усвідомлювала себе не як істота цілісна і єдина, а вважала себе або частиною Бога (таке усвідомлення існувало впритул до настання кризи натуралістичного антропоцентризму в період Середньовіччя) і в цьому випадку розчинялася в ньому, гублячи свою значущість і цінність, або вважала себе безкінечно малою частиною великого природного світу, готова повністю загубитися в ньому. Бердяєв ж говорить про те, що людина не може бути зведена тільки до своєї зовнішньої фізичної оболонки. Людина – це перш за все дух і самоусвідомлення. Фізичне тіло людини підкоряється закону природної необхідності, але його духовний двійник – поза будь-яких обмежень. ²Безкінечний дух людини претендує на абсолютний, зверхприродній антропоцентризм, він усвідомлює себе абсолютним центром не даної замкнутої планетарної системи, а всього буття, всіх планів буття, всіх світів² [25, 310].

Антроподіцея, відповідно до Бердяєва, це ²третє антропологічне одкровення², що провіщає настання ²творчої релігійної епохи². Воно скасовує одкровення Старого і Нового заповітів: ²Християнство так само мертвіє і зневолюється перед творчою релігійною епохою, змертвів і зневолився Старий заповіт перед явленням Христа². Але третього одкровення не можна очікувати, його повинна зробити сама людина; це буде справою її свободи і творчості. Творчість не виправдовується і не допускається релігією, а сама є релігією.

Її метою є шукання змісту, що завжди перебуває за межами світової дійсності; творчість означає ²можливість прориву до змісту через безглуздя². Зміст є цінністю, і тому ціннісно забарвлене усіляке творче прагнення. Творчість створює особливий світ, ²вона продовжує справу творіння² , уподібнює людину до Бога – Творця. Бердяєв вважає, що ²уся гідність творіння, уся досконалість його за ідеєю Творця –у властивій йому свободі. Свобода є основною внутрішньою ознакою кожної істоти, створеної за способом і подобою Божою; у цій ознаці укладена абсолютна досконалість плану творіння²[25, 321].

Властива людині спроможність до творчості божественна, і в цьому перебуває її богоподібність. З боку Бога вища природа людини вказується Ісусом Христом, Богом, що прийняв людську подобу; із боку людини –її творчістю, створенням ²нового, що його ще не бувало².

Для автора ²творчість людини не є вимогою людини і її правом, а є вимогою Бога до людини, обов’язком людини². ²Бог чекає від людини творчого акту як відповіді людини на творчий акт Бога. Стосовно творчості людини вірне те ж саме, що й стосовно свободи людини. Свобода людини є вимога Бога до людини, обов’язком людини стосовно Бога [18, 213] . М. Бердяєв підкреслює, що творчість невідривна від свободи. Лише вільний творить. З необхідності народжується лише еволюція; творчість народжується зі свободи. Таємниця творчості така ж бездонна і нез’ясована, як і таємниця свободи.

Творчість –це ціль життя людини на землі –те, для чого Бог створив її. Якщо християнство є релігією спасіння, то це спасіння через творчість, а не тільки через аскетичне очищення від гріха, –вважає М.Бердяєв. У книзі ²Стосовно призначення людини. Досвід парадоксальної етики² (1931) він стверджує, що не тільки етика спокути, але також етика творчості є шляхом у царство небесне.

Тьма, ніщо, безодня –ось те, що для Бердяєва перебуває у першооснові буття, у чому вкорінені як божественна світотворчість, так і бездонна свобода людського духу. Але ця ж тьма, безодня знову і знову наздоганяють світлий космос і людину і загрожують поглинути їх – звідси необхідність творчості будь-що творити, а не те – загинеш, – таким є імперативний сенс функції творчості як усвідомленої необхідності.

У ²Смислі творчості ² Бердяєв передає думку про те, що ²творчість є творчістю із нічого, тобто зі свободи². Одначе, було би не зовсім правильно думати, що творчість людини не потребує якоїсь матерії (матеріалу), що перебуває у реальності. Бердяєв має на увазі дещо інше і пояснює, що ²творчий акт людини не може цілковито визначатися матеріалом, що його дає світ, в цьому є новизна, не детермінована із зовні світом. Це і є той елемент свободи, що привходить у всілякий справжній творчий акт². Саме у цьому розумінні ²творчість є творчістю із нічого². М. Бердяєв вважає, що творчі обдарування дані людині Богом, але у творчі акти людина привносить елемент свободи, не детермінований ні світом, ні Богом. Мислитель часто говорить про трагедію людської творчості. Він вбачає її в невідповідності її результатів початковому задуму, а тому, що ²творчий акт своїй початковій частоті спрямований на нове життя, нове буття… на перетворення світу. Але в умовах занепалого світу він дедалі важчає, притягується донизу… створює не нове життя, а культурні продукти більшої або меншої досконалості². Культура ж є однією з форм об’єктивації і лише символічно вказує на духовний світ. Підтвердження своєї думки Бердяєв вбачає у тому, що великі російські письменники відчували конфлікт між зробленою культурою і життям і прагнули до зробленого, перетвореного життя. У тому ж відношенні дуже показові Гоголь, Толстой, Достоєвський. Вся російська література перейнята болем про страждання народу і людини [46, 535].

В умовах ²занепалого² світу ²результати творчості мають не реалістичний, а символічний характер². Така творчість символічна, бо дає лише знаки реального перетворення. Реалістична творчість була би перетворювання світу, кінцем цього світу, виникненням нового неба і нової землі², тому що творчий акт ²є актом есхатологічним, вона звернена до кінця світу², передбачає початок світу нового, нової епохи Духу.

У творах мислителя можна простежити зв'язок між винятковим ставленням до творчості і його достатньо песимістичне ставлення до дійсності: ²Творчий акт для мене завжди був трансцендуваням, виходом за межі іманентної дійсності, проривом свободи через необхідність². ²Творчий акт є настанням кінця цього світу, початком іншого світу². Автор попереджує, що може виникнути ілюзія, буцімто ²результати творчого акта можуть бути зробленими в цьому світі, можуть нас залишити і не притягати до іншого світу². Бердяєв пише у цьому зв’язку, що зроблені продукти творчості² завжди говорять про світ інший, а ніж оця світова дійсність, і випереджують перетворення світу² [46, 535].

Отже, творчість – занурення в особливий, інший світ, світ, вільний від ²важкості², від влади буденності. Творчий акт відбувається поза часом. В часові є лише продукти творчості, лише об¢єктивація. Продукти творчості не можуть вдовольнити творця. Але пережитий творчий підйом, екстаз, що переборює розрізнення суб’єкта і об’єкта, переходить у вічність². З філософсько-онтологічної точки зору – це:

-не стільки оформлення у прикінцевому творчому продукті, скільки процес розкриття безкінечного, поле нескінченності;

-потрясіння і підйом усієї людської істоти, спрямованої до іншого, вищого життя, до нового буття;

-розкриття засадничих першооснов людського ²Я², – суб’єкта, первиннішого й вищого, аніж ²Не – Я², ²об¢єкт²;

-акт, який може бути й помилковим та ілюзорним як лжетворчість, коли людина може давати у своїх творіннях відповідь ²не на заклики Бога, а на заклики сатани²;

-у вищих своїх проявах – героїчна спроба прорвати царство об’єктивації, що зневолює і вийти до свободи, до перетвореного світу, світу екзистенційної суб’єктивності і духовності, тобто істинності, до царства людяності, що може бути лише царством Боголюдськості.

Можна також зробити висновок, що з одного боку, творчість – це вищий вияв свободи, що створює із ²ніщо² дещо справжнє і ціннісне; а з іншого – процес дезоб¢єктивації затверділого у формах буття, природи й історії. Творчість завжди є звільненням і подоланням. У ній є переживання сили. Жах, біль, розслабленість, загибель повинні бути переможені творчістю, за сутністю своєю вона є виходом, перемогою, одкровенням людського ²Я² Богові і світові. У ній, – у творчості, – виправдання людини, відповідний крок на шляху її сходження до трансцендентного.

Отже, у своїй концепції людини Бердяєв торкається питань не тільки, що стосується суто людської істоти, особистості як вищого її прояву, є поєднання у ній проблеми свободи і творчості, як виправдання людини у світі, в якому вона існує. На його думку, особистість може проявитись тільки за наявності свободи, тому що вона є сама свобода.

Саму свободу Бердяєв онтологізує, виводячи її за рамки звичайних проблем філософії. Свобода яка своїми коренями виходить в ірраціональну і трансцендентну неузагадненість, є для всього висхідного і визначальною реальністю людського існування. Він пише про те, що свободу не можна ні з чого вивести, у ній можна лише споконвічно перебувати. Людська ірраціональна свобода укорінена в "ніщо", але це не пустка, це первинний принцип, що передує Богу і світові. Саме з цієї свободи Бердяєв вивчає походження зла. Крім цієї свободи він виділяє раціональну свободу як використання морального обов’язку і свободи, що пронизана любов'ю до Бога. Саме цією свободою має керуватися людина.

Що ж стосується творчості, що вона є протилежна егоцентризму, це забуття про себе, спрямованість до нього, що вище за мене. Але творчість трагічно замикає дух людини в об’єктах культури. Бердяєву хочеться вирватися з межі об’єктивованої творчості у само творення. Справжня творчість виходить з межі культури, стає вочним, що змінює людське в людині. Вона є "потрясіння і підйом цієї людської істоти, спрямованої до іншого, вищого життя, до нового буття".

Висновки

Отже, яскравою сторінкою в історії релігійної філософії Росії була і залишається спадщина Миколи Бердяєва. Ставши одним із фундаторів релігійного екзистенціалізму, а також і персоналізму, він використав найвитонченіші засоби логіки та онтології для того, щоб підняти на світовий рівень дві центральні проблеми, які стосуються кожної людини, а саме, проблему свободи і проблему творчості. Бердяєв підійшов до аналізу цих проблем з позиції К'єркегора і Марселя і вважав, що тільки віра та особистіша екзистенція, невизначеність, почуття прірви народжують безвихідь та драму свободи і творчості.

З одного боку, свобода породжує творчість, оскільки людина має спокутувати свою провину перед Христом. Для цього просто авторитарного послуху недостатньо, а є потрібним співтовариство Бога і людини, яка піднімається до цього щабелями культури, як іманентний вияв екзистенції у бутті. З іншого боку, творчість передбачає свободу самого творця, його геніальність. Творча людина, геній – не від світу цього. В геніальності є завжди щось божевільне і демонічне, те, що не вкладається в обмеженість поміркованого таланту. Геній та його творчість живуть до тих пір, поки сама творчість не об’єктивується. Об’єктивована творчість, творчість як продукт стає синонімом несвободи, неаутентичного буття. На думку російського філософа, людина сама визначає дійсність, вона – її творець, оскільки займає ієрархічно вище та центральне становище у природі. Звідси актуальне є зауваження М.Бердяєва, що природа змертвіла з провини людини. Філософ говорить, що свобода, яка привела до цього, загубилась у гріхах і носить формальний характер. Людина бачить і знає, що вибирає і любить, що відкидає, перестає бачити та визнавати тому "космічне покликання людини мікрокосму – оживити природу – макрокосм, повернути життя живим істотам. Лише новим актом вибору, лише актом любові можна зробити невидимі речі видимими і пізнати їх". Таким чином, можна визначити, що в філософії М.Бердяєва, як і в концепції французького екзистенціалізму, характеристикою людини є відповідальність за себе і за інших, а її свобода є умовою існування світу. Людина не просто тіло або річ в системі всесвіту, їй належить виключне місце. Певною мірою саме завдяки людині створюються і існує те, що ми називаємо "світом". В цьому твердженні М.О.Бердяєв був одним з перших філософів сучасності, який зробив спробу виправдати людину в її власних очах.

І в християнській, і в античній філософії стверджується, що людина йде своїм особистим шляхом; але сучасним є той, хто живе просто, мислить відверто і доброзичливо, поважає та цінує духовні багатства, любить і береже природу, знає, що є справедливість і добро, свобода і гуманізм.