Реферат

Тема:

Концепції особистості у вітчизняній психології

Душа – це те,

що робить

траву – травою,

дерево – деревом,

людину – людиною.

Без душі

трава - сіно,

дерево – дрова,

людина – труп.

Григорій Сковорода

Професійні психологи України починають усві­домлювати внесок української психології в науко­ве розуміння сутності, розвитку й функціонування особистості. Цьому сприяє і та увага, яку привер­тає особистість у світовій науці, зокрема, філософії, педагогіці, психології, еко­номіці тощо, а також визнан­ня виняткової ролі особистості у поліпшенні соціального, еко­номічного, політичного життя передових країн світу, добро­буту їхніх громадян.

Після отримання Україною незалежності у психологічно­му товаристві постало питан­ня про справжнє значення того, що зроблено саме україн­ськими психологами на терені колишньої Російської імперії та Радянського Союзу. І слід одразу зауважити, що виділи­ти суто національні українські наробки зі, скажімо, російсь­ко-українського, а вслід за ним — і німецько-українсько­го, американо-українського тощо контексту важко, поза-як психологія, як і інші гуманітарні та природничі науки, розвивалась і розвивається в єдиному бага­тонаціональному просторі світової науки. Про це свідчать незаперечні історичні факти.

Так, О.Лазурський, виходець з України, з Пере­яслава, формувався як психолог-дослідник під без­посереднім науковим керівництвом В.Бехтерева і опосередкованим — І.Павлова. Становлення моло­дого одеського мислителя С.Рубінштейна здійсню­валося під впливом німецької філософії і психо­логії, зокрема — за умов навчання талановитого юнака у Марбурзькому університеті. Відомий у Європі, але не в Україні, українець за походжен­ням, психолог О.Кульчицький, який у .60-ті роки XX століття очолював Український Вільний Уні­верситет у Мюнхені, вважав себе учнем видатного німецького персонолога Ф.Лерша. Навіть патріарх української радянської психології Г.Костюк не міг за певних історичних і політичних обставин зали­шитись осторонь взаємовпливів в умовах тісних наукових взаємостосунків із російськими радянськи­ми психологами — О.Леонтьєвим, О.Лурією, Б.Ананьєвим, Б.Ломовим та ін. І цей перелік мож­на продовжувати.

Тому з огляду на історичні реалії минулого сто­ліття, доцільно говорити про вітчизняну психологію в широкому тлумаченні цього поняття.

Ми використовуємо цей термін, зараховуючи до низ­ки вітчизняних психологів пе­редусім тих, хто народився, учився і працював на психо­логічних теренах України і побив величезний внесок не тільки в українську, а й у світову персонологію. Утім, немає причин викреслювати з низки вітчизняних психологів тих, хто народився, певний час жив в Україні, але був зму­шений проживати і працюва­ти за межами її території, хто все життя був пов'язаний з Україною певним чином, зро­бив відчутний внесок в украї­нську психологічну науку. І, нарешті, будемо вважати вітчизняними психологами і тих науковців, хто дуже впли­нув на розвиток саме української психології, нео­дноразово був в Україні, виступав із доповідями, співпрацював із українськими психологами, але залишався при цьому представником своєї націо­нальної науки.

Якщо дотримуватися саме зазначених вище «со­борних» критеріїв, то складається масштабна кар­тина вітчизняної української персонології. До її складу можна віднести таких відомих і маловідо­мих діячів, як В.Бехтерев, ОЛазурський, Л.Виготський, В.М'ясищев, С.Рубінштейн, О.Леонтьев, К.Платонов, Г.Костюк, П.Чамата, О.Кульчицький, О.Ткаченко, В.Моргун, О.Дусавицький, І.Бех, Б.Цу-канов та ін. Уважне й неупереджене вивчення об'єк­тивних історичних, біографічних даних щодо твор­чого наукового життя перерахованих видатних пси­хологів підтверджує нашу думку.

Цю славетну низку вітчизняних персоналістів мож­на було б продовжити, поза-як дослідженню психоло­гічних проблем особистості присвятили свої праці багато українських спеціалістів. Утім, ми наводимо передусім саме цей перелік імен, тому що їхні здобут­ки можуть бути представлені у ви­гляді цілісної концепції особис­тості, а не окремих психологічних поглядів на її природу. Критерієм сформованості такої концепції ми вважаємо наявність у науко­вих працях цих персонологів ґрунтовного наукового визначен­ня особистості, цілісного уявлен­ня про її будову, розвиток і функ­ціонування як суб'єкта діяль­ності й поведінки, а також — існування прикладних аспектів їхньої концепції.

Отже, за ретроспективного аналізу й синтезу окреслених вище даних, виділених у наукових пра­цях вітчизняних психологів, мо­жуть бути реконструйовані справжні, повноцінні концепції особистості — навіть тоді, коли самі вчені не стверджували це. Крім того, деякі з вітчизняних «дефакто» персонологів змушені були «де-юре», за певних ідеологічних, політичних умов маскувати, при­ховувати свої теоретичні погляди на особистість. Так, наприклад, ми переконані, що Л.Виготський навмисне завуалював своє оригі­нальне «учення про особистість» у наукових працях, чудово розу­міючи нищівну для психології особистості суть авторитарного сталінського режиму, за якого йому довелося жити і працювати. Тому теоретики й історики су­часної вітчизняної психології му­сять провести величезну аналітич­ну, реконструктивну роботу, як це зробили, приміром, американські спеціалісти, щоб повернути ук­раїнській науці й суспільству ве­личезну теоретичну скарбницю оригінальних концептуальних да­них про особистість. І мовиться не стільки про «хрестоматійний» огляд теоретичних поглядів наших класиків на особистість, скільки про реконструкцію цих поглядів у вигляді повноцінних концепцій.

На цьому шляху нас очікують справжні наукові відкриття, завдя­ки яким українська психологія по­стає як гідний член світового пси­хологічного товариства й отримує творчий стимул для свого подаль­шого розвитку.

Спробу розпочати таку роботу в галузі психології особистості і здійснено автором. Перші резуль­тати такої роботи представлено в наступних статтях, у яких викла­дено концепції особистості таких видатних вітчизняних психологів, як В.Бехтерев, О.Лазурський, Л.Виготський, С.Рубінштейн, О.Леонтьев, К.Платонов, Г.Кос-тюк і В.Моргун. Автор запрошує читачів до ознайомлення з концепціями особистості славетних вітчизняних персонологів, які сприяють відродженню гідності української психологічної науки.

Концептуальне уявлення про особистість в об’єктивній психології та рефлексології В.Бехтерєва

Володимир Михайлович Бех­терев (20 січня 1857р. — 24 грудня 1927 р.) народився в с. Соралт В'ятської губернії Росії в сім 7 служ­бовця. 1878р. закінчив з відзнакою Петербурзьку медика-хірургічну (згодом Військово-медичну) акаде­мію, отримавши звання лікаря-докторанта. Був залишений при клініці нервових і душевних хвороб академії для підготовки докторської дисер­тації з медицини, яку успішно за­хистив 1881 р. Услід за цим був обраний професором Казанського університету, де 1885 р. за його ініціативи та участі створюється перша в Росії лабораторія експери­ментальної психології. 31883р. очо­лює кафедру психіатрії та клініку нервових і душевних хвороб Петер­бурзької Військово-медичної ака­демії, дійсним членом якої обирається 1899 р. 1908 р. заснував і очолив Психоневрологічний інсти­тут у Санкт-Петербурзі, який став першим у світі центром з комплексного вивчення людини.

Наукові інтереси В.Бехтерева зосереджуються в галузях психі­атрії, невропатології, фізіології, психології, психогігієни, психопро­філактики, педагогіки, соціології. Ним створений відомий у психо­логічній науці напрям, який отри­мав спочатку назву об'єктивної психології (1904 p.), а потім — психорефлексології (1910р.) і, на­решті, — рефлексології (1917 p.).

У вересні 1905 р. В. Бехтерев виступив у Києві з програмовою доповіддю «Особистість та умо­ви її розвитку і здоров'я» на II з'їзді вітчизняних психіатрів [3]. Згодом його погляди на осо­бистість були викладені у фунда­ментальній праці «Об'єктивна психологія» (3 випуски у 1907— 1910 pp.) та інших роботах (див. бібліографію).

Розуміння особистості

В.Бехтерев вважав, що визна­чення поняття особистості пов'я­зане в науці з великими супереч­ностями. Про це свідчать різні погляди і думки, залежно від на­прямів дослідження психіки. На його думку, під особистістю слід розуміти як об'єднуюче, так і спрямовуюче начало, що керує думками, діями та вчинками лю­дини. Тобто особистість як по­няття містить у собі, окрім внут­рішнього об'єднання та коорди­нації, ще й активне ставлення до навколишнього світу, що грун­тується на індивідуальній пере­робці зовнішніх впливів. Відпо­відно до цього, в особистості ви­діляються як суб'єктивна, так і об'єктивна сторони. Суб'єктивні переживання особистості завжди виявляються через певну низку об'єктивних явищ.

В.Бехтерев підкреслював, що саме в об'єктивних явищах «міс­титься те збагачення, яке вносить особистість в оточуючий її зов­нішній світ» [22, с. 16]. З погляду об'єктивної психології, лише об'єктивні вияви особистості, які доступні для спостереження, влас­не і складають об'єктивну цінність особистості.

Зазначене дає змогу вченому зробити висновок, що «осо­бистість з об'єктивного погляду є психічний індивід з усіма його самобутніми особливостями — індивід, який є самодіяльною істотою щодо оточуючих зов­нішніх умов» [22, с. 16]. На його думку, саме загальна сукупність психічних явищ з їх особливос­тями, а не окремо розглянуті . явища — оригінальність розуму, творчі здібності, розумовий кру­гозір, воля — саме така су­купність, що виділяє особу з-поміж інших та зумовлює її са­модіяльність, об'єктивно харак­теризує особистість. Критерієм і мірою розвиненості особистості в особі визнається сукупність психічних явищ, яка виявляєть­ся через індивідуальне ставлен­ня до оточуючих людину умов і надає їй можливість виступати самодіяльною істотою.

Таким чином, В.Бехтерев формулює наступне визначення: «Особистість з об'єктивного по­гляду є не що інше, як само­діяльна особа зі своїм психоло­гічним складом та індивідуаль­ним ставленням до оточуючого світу» [22, с. 16].

Органічна та соціальна сфери особистості

В. Бехтерев вказує на наявність у людини двох сфер нервово-пси­хічної діяльності, які визначають її активно-самостійне ставлення до навколишнього світу або самодетерміновану активність особис­тості. Це органічна й соціальна сфери єдиної особистісної сфери, що послідовно виникають упро­довж життя.

Спочатку формується органі­чна сфера, у якій концентруєть­ся запас минулого досвіду, не­обхідний для життя організму. Він утворює головний центр не­рвово-психічної діяльності і виз­начає активно-самостійне став­лення живого організму до світу. Утворення цього інтимного ядра особистісної сфери грунтується на внутрішніх умовах, на запасі постійно активізованих слідів від рефлексів, що пов'язані із внут­рішніми та зовнішніми подраз­никами [18, с. 393].

Утім, із розвитком суспільно­го життя, поряд зі слідами психорефлексів органічної сфери особи, з'являються сліди психорефлексів, які визначаються відношеннями саме суспільного життя. Розвивається особистісна сфера соціального характеру, що лежить в основі моральних і соціальних взаємин людей. Саме цей розвиток «основного ядра нервопсихіки», тобто соціальної сфери, «веде до утворення осо­бистості як самобутньої психіч­ної особи в соціальному житті народів» [18, с. 393].

Отже, за В.Бехтерєвим, осо­бистість складається із двох тісно пов'язаних між собою сукупнос­тей слідів. Одна з них тісніше по­в'язана з органічною сферою, а друга — із соціальною сферою. Він стверджує, що, залежно від ступе­ня розвитку кожної з цих сфер, в особистості може домінувати егоїзм або альтруїзм.

Між цими двома сферами осо­бистості встановлюється певний розподіл функцій. Органічна сфе­ра особистості є найголовнішим керівником реакцій на подразни­ки навколишнього світу, що ма­ють причетність до підтримки організму. Соціальна сфера особи­стості пов'язана з вищим керів­ництвом діями і вчинками, які мають на меті встановлення сто­сунків між особистістю та іншими членами суспільства. При цьому, як підкреслює В.Бехтерев, «склад­ний процес розвитку соціальної сфери особистості аніскільки не усуває органічну сферу особис­тості, він її тільки доповнює, хоча й частково придушує, так би мо­вити, нашаровує на неї нові спо­лучення, що випливають із діянь, які відносяться до умов соціаль­ного життя» [19, с. 394].

Отже, робить висновок вели­кий фізіолог і психолог, «соціаль­на сфера особистості стає об'єдну­ючою ланкою і збудником усіх слідів психорефлексів, які виника­ють на грунті суспільного життя, і такими, що оживлюють ті чи ті органічні реакції» [18, с. 394].

В.Бехтерев не оминає своєю увагою й індивідуальні особли­вості особистості, серед яких передусім виокремлюється ха­рактер. Він пропонує розподіля­ти індивідуальні особливості на дві великі групи, зіставляючи їх саме з органічною та соціальною сферами особистості.

Далі можуть розглядатись інші, більш часткові, домінуючі особливості, зокрема, розумова працездат­ність та зосередженість, які влас­тиві мислителям, або тонка й ви­соко диференційована вразливість, що притаманна художникам, чи діяльність, пов'язана з винахідли­вістю й рішучістю енергійних осіб, приміром, полководців [18, с. 399].

В.Бехтерев припускає мож­ливість ще докладнішої індивіду­альної характеристики особистості, приміром, залежно від темпера­менту. Відповідно до цього можуть виділятися діяльні й пасивні, афек­тивні та розсудливі типи особис­тостей.

Учений стверджував, що для особистості властиві вольові вияви, внутрішні мотиви дій і вчинків, тобто ті психічні явища, які у пси­хології та філософії пов'язуються з волею. Людина у своїх учинках і діях виражає передусім свою осо­бистість, власну волю. Водночас, її психічний розвиток може приз­вести до різних варіантів ставлен­ня до навколишнього світу: «...різноманітні впливи підпоряд­ковують собі слабкі натури; сильні ж натури протистоять зовнішнім впливам» [18, с. 400]. Саме розви­нута особистість набуває великої сили в активному ставленні до об'єктивного світу.

Умови розвитку і здоров'я особистості

В. Бехтерев розглядає широкий спектр умов, чинників, від природ­них, фізичних і біологічних, до соціальних, політичних і економіч­них, які або сприяють, або згубно впливають на розвиток особис­тості, ведуть до її розвитку чи за­непаду.

Він указує на той незапереч­ний, на його думку, факт, що по­мірний клімат є більш сприятли­вим для розвитку особистості, аніж суворий північний чи спекотний тропічний клімат. Поряд із кліма­тичними, впливовими вважають­ся метеорологічні та географічні умови, якість грунтів тощо. При­міром, ним характеризуються як згубні для становлення особистості всі ті місцевості, зокрема, великі пустелі чи вічні сніги, де людина змушена витрачати багато зусиль і енергії на боротьбу з природою. До того ж, перебування в цих місце­востях визначає підвищену схиль­ність людей до різноманітних хво­роб, що згубно діє на їхнє фізичне здоров'я.

Важливою умовою правиль­ного розвитку особистості визнається природа самого орга­нізму, насамперед — спадковість батьків. Остання визначає ті ан­тропологічні особливості, на яких безпосередньо ґрунтується розвиток особистості. Поміж них виділяється расовий чин­ник, адже, як стверджує В.Бех­терев, серед трьох людських рас — білої, жовтої, чорної — лише представники перших двох досягли відносно високого куль­турного рівня. Зазначимо, що мовиться про початок XX сто­ліття, упродовж якого представ­ники чорної раси, здобувши сво­боду від колоніального утиску, продемонстрували свій беззапе­речний особистісний потенціал.

В.Бехтерев зазначає, що роль антропологічних чинників може бути неоднозначно оцінена за конкретних історичних обста­вин. Так, війни і завоювання одними народами інших може тимчасово загальмувати, в умо­вах поневолення та рабства, їхній культурний та особистіс­ний розвиток.

Як лікар, В.Бехтерев окремо виділяє біологічні чинники, що пов'язані з несприятливою пси­хологічною спадковістю, фізич­ними вадами, хворобами матері в період вагітності, алкоголіз­мом батьків, важкими фізични­ми та психологічними обстави­нами перебігу вагітності тощо. Ці чинники призводять, врешті-решт, до дегенеративного розла­ду, занепаду особистості.

Повноцінний розвиток особис­тості може бути також затриманий несприятливими фізичними умо­вами, що визначаються негармо­нійними «взаєминами між тілом і духом», слабким фізичним розвит­ком, низкою інфекційних захво­рювань і хвороб, що укорінюють­ся в недостатньому та неправиль­ному харчуванні в дитинстві та в дорослому віці.

Те саме стосується і неспри­ятливих економічних умов, що поступово призводять до недо­статнього харчування, фізично­го ослаблення організму, уна­слідок чого виникають висна­ження, недокрів'я, різноманітні фізичні хвороби, які позбавляють мозок харчування, знижують ро­зумові сили, що перешкоджає повноцінному розвиткові особи­стості [22, с. 149].

Однак, найважливішим чинни­ком недостатнього розвитку особистості стає, за переконанням В.Бехтерєва, відсутність або неправиль­на організація суспільної діяльності людей. За відсутності суспільної діяльності немає і повноцінної осо­бистості. Великий психолог і соці­олог неодноразово повторює: «Без суспільної діяльності особистість зупиняється на певному ступені свого розвитку, представляючись більш або менш байдужим до сус­пільних потреб; вона є пасивним членом суспільства, що втрачає ту самодіяльність, яка слугує запору­кою нормального розвитку суспіль­ного життя і міцного розвитку державності» [22, с. 149].

Наслідками відсутності пра­вильно організованої, у формі самоуправління, суспільної діяль­ності стають порожнеча та нероб­ство. Для виникнення останніх особливо сприятливі умови вини­кають у більш забезпечених про­шарках суспільства. А неробство, зокрема, призводить до зниження розумової працездатності, до ро­зумового, морального і фізичного виродження. Цей процес деградації особистості підсилюється, якщо до неробства приєднуються алко­голізм та інші надмірності.

В.Бехтерев надавав особливо­го значення ролі виховання та на­вчання у становленні особистості. Для її правильного, цілісного роз­витку необхідне поступове при­вчання до систематичної праці, до самостійного мислення із широ­ким критичним світоглядом, стійкість характеру — за ретельного дотримання фізичної та розумової гігієни [22, с. 150].

Він наголошує, що правиль­не і раціональне виховання має починатися з перших днів життя людини, адже засади майбутньої особистості укорінюються ще у дошкільному віці. Уже тоді по­чинаються відхилення в харак­тері, їх слід своєчасно усувати. Через це на перший план вису­вається правильний напрям ро­зумового розвитку, що має забез­печити освіта. Невігластво і вади освіти стають головною умовою недорозвитку особистості. Тому цивілізовані країни конкурують між собою в ефективній поста­новці й розвитку шкільної спра­ви [22, с. 151].

Особистість як визначальний чинник суспільної діяльності, як визначник, керівник дій і вчинків

За переконанням В.Бехтерева, учинки й дії є об'єктивним вираженням особистості. Учинки й дії перебувають «у прямому співвідно­шенні зі сферою особистості, об'єднуються як у просторі, так і в часі відповідно до визначеної мети, яка пов'язана з її потреба­ми» [18, с. 397].

В.Бехтерев чи не вперше у пси­хології показав вирішальну роль особистості у суспільному житті. Він стверджував, що «особистість є тією основою, на якій ґрунтуєть­ся сучасне суспільне життя» [22, с. 309].

Суспільство постає, на його думку, як зібрання більш або менш діяльних особистостей, що взаємопов'язані між собою, в ім'я спільних інтересів і праг­нень, родинною спорідненістю та схожістю основних психічних рис. Це зібрання він характери­зує як збірну соборну осо­бистість, що об'єднана політич­ними, правовими тощо спільни­ми інтересами. Прогрес народів, їх цивілізованість і культура за­лежать від ступеня розвитку осо­бистостей, що входять у це зібрання, від діяльної участі кожної особистості у досягненні загальної мети, у створенні спільних благ. Активна само­діяльна особистість висуває у вільному суспільстві нові плани і нові горизонти, тоді як пасивні особи, що розвиваються в умо­вах рабства, здатні тільки до по­вторення й наслідування. В.Бех­терев надає великого значення для самого існування сучасних країн не зовнішнім силам, зок­рема і владі, а моральним заса­дам згуртованості особистостей.

Роль особистості в історично­му житті народів зростає в пері­оди підвищення темпу соціаль­ного життя, мирного суперницт­ва народів на терені праці й куль­тури, але особливо — у періоди боротьби зі стихійним лихом або зовнішніми ворогами. В.Бехтерев підкреслює, що «ті суспільства і народи, що мають у своєму се­редовищі більш розвинутих і більш діяльнісних особистостей, за інших рівних умов збагачува­тимуть людську культуру більшою кількістю предметів своєї праці та кращою їх якістю. І навпаки — народ, слабкий за рівнем розвитку окремих особи­стостей, що складають його як суспільні одиниці, не може за­хистити себе від експлуатації народів з вище розвинутими особистостями, що утворюють його» [22, с. 310].

Дуже цікавим є погляд В. Бех­терева на мирну боротьбу на­родів, яку він розглядав як пе­ревірку, іспит суспільної само­діяльності особистостей, з яких складається народ. У цьому мир­ному змаганні теж перемагає той народ, який сильніший розвит­ком своїх особистостей. Народ же з нерозвинутим суспільним життям, з придушеними осо­бистостями приречений на роз­пад та втрату своєї самостійності [22, с. 311].

Отже, у період соціальної кри­зи, зіткнення народів або воєн роль особистості стає найвагомішою. В.Бехтерев наводить такий істо­ричний приклад, пов'язаний із ро­сійсько-японською війною 1904— 1905 pp., яка закінчилася нищів­ною поразкою Росії. Причину цьо­го вчений вбачає саме в «особистісному чинникові».

Він підкреслює той факт, що в цей час у російському суспільстві панував принцип боротьби під гас­лом пасивних особистостей — «Терпіння!», — тоді як у японсь­кому суспільстві була проголоше­на активна боротьба всього наро­ду за життя, за право, за свободу [22, с. 311-312].

Учений відмічає, що в Японії були створені значно сприят­ливіші умови для діяльності осо­бистості, організоване суспільне життя «більш світлого характе­ру», особистість не була приду­шена формалізмом, там «буква закону не торжествувала над смислом», «наука не слугувала предметом дивної іронії, її не женуть звідси бюрократичні відомства». Навпаки — «знання і досвід цінуються там дуже ви­соко й усяке наукове відкриття залучається відразу до справи» [22, с. 312]. Зроблені ним оці­нювання й узагальнення зберег­ли свою соціально-психологічну цінність на все XX століття.

Великий лікар, фізіолог, пси­холог і соціолог усвідомлює над­звичайну складність взаємовідно­шень між особистістю і суспіль­ством, у якому вона виявляється. Але він підкреслює, що заперечен­ня особистості у суспільствах, по­будованих на засадах рабства, дес­потизму влади, релігійного догма­тизму, придушення і консерватиз­му науки, де панують розпуста ба­гатством, аморальність звичаїв у всіх її формах, несе в собі зародок розпаду суспільства.

На відміну од цього, широ­ка, правильно організована на засадах самоврядування і вільно обраного представництва сус­пільна діяльність, за умов вільного змагання, вільного об­міну думок, гласної критики, суспільного контролю, є найк­ращою школою виховання, роз­витку, розквіту особистості, роз­гортання її моці, творення на­родного характеру. Але це може бути результатом тривалої і на­полегливої праці всього суспіль­ства та його членів.

В.Бехтерєв робить висновок: «Вільний розвиток суспільної діяльності є найкращою гарантією правильного і здорового розвитку особистості» [22, с. 315].

Концептуальні погляди В.Бех­терева на особистість справили ве­личезний вплив на розгортання подальших психологічних дослі­джень особистості, що були про­ведені його учнями, послідовни­ками та прихильниками, такими як ОЛазурський, В.Мясищев, БАна-ньєв, С.Рубінштейн, ОЛеонтьєв, К. Платонов та ін.