Реферат: Відновлення УНР Української Народної Республіки

13 листопада 1918 року на таєм­ному засіданні політичних пар­тій було створено орган для проведення антигетьманського повстання та відновлення Українсь­кої Народної Республіки — Ди­рек­торію. До її складу увійшли В.Винниченко (голова), С.Петлюра, П.Андрієвський, А.Мака­ренко і Ф.Швець (див. «ДТ», №41, 1.11.2008 р.). Від їхніх рішень і дій у надзвичайно відповідальний історичний момент залежала подальша доля України.

У день обрання Директорія мала переїхати до Білої Церкви, звідки планувалося розпочати наступ на Київ. У столиці залишився тільки В.Винниченко, щоб підготувати відозву до населення й призначити заступників Директорії «для координації революційної акції».

Відозву розклеїли на вулицях Києва 15 листопада 1918 року — тоді, коли й грамоту П.Скоропадського про федерацію з небільшовицькою Ро­сією. У листівці наголошувалося на антинародній, антинаціональній сутності гетьманщини, давалася оцінка останньому крокові гетьмана — рішенню про відновлення федерації з білогвардійською Росією: «Останнім зрадницьким актом генерал-гетьмана П.Скоропад­ського про скасування самостійности Укра­їн­ської Держави український народ віддається остаточно на поталу поміщицько-бюрократичної реакції і на цілковите поневолен­ня. Сформований новий уряд із представників реакційних кляс, які мають творити єдину неділиму Росію, виразно говорить про те, що чекає український народ, коли ви не встанете рішуче і до останнього чоловіка в оборону свого життя…

Од імені організованої української демократії, від усього активного народнього громадянст­ва, яке обрало нас, ми, Директорія Української Народньої Республіки, сим оповіщаємо:

Генерал Павло Скоропадський є насильник і узурпатор народ­ньої влади. Все правительство його, як протинародне, протинаціональне, оповіщаємо недійсним.

Пропонуємо генералу П.Скоропадському і його міністрам залишити обманом і насильством захоплені ними урядові посади.

В ім’я спокою, порядку в Республіці, пропонуємо зробити це негайно, без пролиття крови».

Закликаючи російських офіцерів скласти зброю та залишити Україну, а австро-німецьких військовослужбовців із розумінням поставитися до усунення з політичної арени монархічно-поміщицької реакції, Директорія зверталася до громадян з проханням визначити свої позиції: «Хто стоїть за утиск та експльоатацію селянства та робітництва, хто хоче панування жандармів і охранок; хто може спокійно дивитись на розстріл мирних студентів озвірілими руськими офіцерами, — той нехай виступає разом з гетьманом і його урядом за єдину неділиму гетьмансько-монархичну Росію проти волі демократії Української Народньої Республіки…».

Паралельно із поширенням Винниченкової відозви з Білої Церкви С.Петлюра розіслав свій Універсал, підписавши його — «Головний Отаман військ Ук­раїни». У документі, підготовленому публіцистом О.Назару­ком, особливий наголос робився на військовому аспекті заходів: «По наказу Директорії Української Республіки я, яко верховний главнокомандуючий, закликаю всіх українських салдат і козаків боротися за державну самостійність України, проти зрадника, бувшого царського наймита, генерала Скоропадсь­кого, самочинно собі присвоївшого права гетьмана України. По постанові Директорії, Скоропадський оголошений поза законом за утворені ним злочинства проти самостійності Україн­ської Республи­ки, за знищення її вольностей, за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сел і за насильства над робітниками і селянами...»

Вістря виступу спрямовувалося на Київ. Із двох можливих варіантів наступу — негайно вдарити з Білої Церкви на столицю або підняти на боротьбу найширші маси населення, озброїти їх, сформувати надійні військові сили і «обхопити» ними Київ — перевагу було надано другому.

Але реалізацію планів істотно скоригував С.Петлюра. Першим виїхавши до Білої Церк­ви, він поквапився видати від власного імені згаданий Універсал. Таким чином від імені Директорії — в цілому, і одного з її членів — зокрема, практично одночасно з’явилися два схожі документи. Ця неодностайність, радше неузгодженість, була лише першим проявом суперечностей, які набудуть із часом величезних масштабів, наберуть непримиренного характеру.

Не менш важливим, за оцінкою В.Винниченка, стало й те, що діями С.Петлюри «уся акція, весь рух зразу, з самого початку було поставлено під марку одної окремої особи, офарблено персональним характером, звужено, збіднено, затуманено. Всі повстанці, які почали стікатися до революційних центрів, стали називатися «петлюрівцями»… Часто серед селянства, яке до сього не чуло імени Петлюри, чулись такі поголоски: «Ага, ось іде Петлюра на Гетьмана, вона йому покаже; слава Богу, не буде вже більше отої України». Словом, зразу було внесено цим якраз усе те, чого хотіли уникнути партії: персональний характер справи, неясність цілей, безпрограмність, відсутність коллективности, навіть відсутність республіканського характеру руху».

Сповна використали ситуацію, що склалася, прибічники П.Скоропадського. Їм вигідно було кваліфікувати антигетьман­ський рух як помсту ображеної, озлобленої людини, кинутої до в’язниці, що після звільнення підняла на заворушення «бандитів». Гетьманська пропаганда намагалася довести обмеженість повстанського руху.

Протилежним ефектом часто завершувались і спроби інших членів Директорії зламати ситуацію, «...надати всій справі повстання й революції не «геройський», а соціальний і національно-республіканський характер, щоб викликати в масах ідею народної й української боротьби з експлуататорськими клясами», навмисно підкреслюючи скрізь назву «республіканські війська», «революційно-республіканська армія», а не «петлюрівці», роз’яснюючи, «що не якийсь один чоловік С.Петлюра з своїми «петлюрівцями» робить бунт, а все свідоме українське революційне громадянство виступило проти руської буржуазії й увесь український працюючий люд повстав проти гнобительських кляс». Але С.Петлюра, всупереч усьому вищезазначеному, досяг свого — його ім’я «стало маркою всього руху».

Повстання почалося з Білої Церкви, Бердичева і Харкова 16 листопада, — відтворює картину М.Шаповал. «Полковник Конова­лець (Січові стрільці), Пелещук (Чорноморський кіш) і Балбочан (Запорозька дівізія) одночасово виступили з своїми військами на бій з ворогом. Одночасово запалало на Правобережній і Лівобережній Україні. Скрізь філії УНСоюзу робили перші кроки, скидали представників старої влади і призначали нову іменем УНСоюза. Військову владу стави­ла Директорія і військова команда. Скільки було міст на Україні — скільки переворотів, скинутих і поставлених влад, море незарегістрованого героїзму, необчислених жертв, згорілих в пристрасті сердець, саможертвенно віддано на службу Україні».

В.Винниченко стверджував, що «за кілька тижнів революція обняла всю Україну. Вогні повстання вибухали один за одним то тут то там, зливаючись у широке суцільне море революційної пожежі, захоплюючи великі міста, містечка, села...» Він не замовчує й труднощів військового будівництва, особливо щодо озброєння повсталих.

Розпочавши виступ з Білої Церкви, повстанці наступного дня зайняли Фастів. Просуваючись далі, того ж дня їм вдалося зненацька захопити й станцію Мо­товилівка. Однак ранком наступного дня з Києва через Ва­сильків до Мотовилівки прибула добре озброєна офіцерська дружина (570 багнетів і шабель) під проводом князя Святополк-Мирського, полк особистої охорони гетьмана — сердюки (700 багнетів) і бронепотяг. На під’їзді до станції офіцери залишили ешелони і почали наступ через відкрите поле на позиції січовиків (400 багнетів, 10 кулеметів і 2 гармати), які засіли в лісі, що оточував Мотовилівку.

Припустившись тактичного прорахунку, недооцінивши суперника (гетьманці гадали, що їм доведеться втихомирювати бунт малоорганізованої банди — так їм пояснювали сутність справи в Києві), зазнавши розколу в своїх лавах (сердюки відмовилися йти в атаку за офіцерами), дружинники зазнали нищівної поразки. Половину їхнього особового складу було буквально викошено кулеметним вогнем. Шлях на Київ було відкрито. Сердюки — елітна частина гетьман­ського війська — після бою під Бояркою перейшли на бік повстанців. Так само чинили й інші гетьманські підрозділи.

Дуже важливою виявилася роль у військових діях Чорномор­ського коша на чолі зі старшиною Пелещуком, який діяв у районі Буча—Ірпінь—Ворзель (уздовж залізниці Київ—Ковель): уже в листопаді він здійснював напади на гетьманські війська в Пуща-Водиці і навіть на Куренівці.

Свій внесок у розвиток подій зробив й Український Війсь­ково-Революційний комітет (УВРК), сформований Директорією відразу ж після свого створення для координації повстанської боротьби в Києві й поза ним. Комітет (М.Авдієнко, В.Че­ховський, З.Висоцький, М.Га­лаган, Н.Завгородній і М.Марченко) існував при ЦК УСДРП і готував виступ проти гетьманської влади безпосередньо в столиці. З наближенням республіканських військ УВРК призначив окремий оперативний штаб — М.Авдієнко, М.Галаган і Г.Горобець, — який почав організовувати бойові групи.

Коли 19 листопада 1918 р. війська Директорії наблизилися до Києва, ВРК вирішив розпочати в місті повстання. В ніч з 22 на 23 листопада революційні загони захопили Поділ, Либединський (Либідський) район, частину Старокиївської дільниці, Лук’янівки і Куренівки. Але через відсутність належної координації дій захопити все місто не вдалося, й за наказом комітету повстанці відступили.

На перший погляд здавалося, що неминуче падіння Києва було відтягнуте діями німецького командування. Порушивши укладену 15 листопада 1918 р. у Білій Церкві угоду про невтручання німців у боротьбу між Директорією та гетьманською владою, окупанти висунули на підступи до Києва свої частини. А згідно саме з угодою повстанці зобов’язувалися не нападати на австро-німецькі війська.

Керівництво республіканських військ змушене було відрядити до німецької ради солдатських депутатів делегацію. На переговорах представники ради і кайзерівського командування заявляли про бажання негайно залишити Україну, чого їм не дозволяли «переможці» — країни Антанти. Останні через французького консула в Одесі Енно під загрозою репресій вимагали від німців не допустити в Київ повстанців.

Проте чимало німецьких та австро-угорських солдатів відмовлялися брати участь у каральних акціях, вести боротьбу з повстанцями (нерідко передаючи, а то й продаючи, зброю місцевому населенню) й дедалі настійливіше вимагали відправити їх на батьківщину. Частішали випадки відкритих порушень дисципліни, непокори офіцерам, створення позастатутних організацій на зразок тих, що існували в Росії й Україні — рад, комітетів тощо.

Успіхи повстанців зумовлювались і тим, що гетьманат практично нічого не міг їм протиставити. Загальна мобілізація, оголошена гетьманом, майже нічим не зарадила загальному станові справ. Головнокомандувачем української армії П.Скоропадський призначив генерала від кавалерії графа Ф.Келлера, якому наказувалося якнайшвидше приборкати повстання. Генерал дістав дик­таторські повноваження, адже йому підпорядковувалися всі збройні сили й місцеві органи влади. Розцінивши це як передачу всієї повноти влади в його руки, він утворив підпорядковану персонально йому Раду оборони. В оточенні головнокомандувача визрівала змова з метою повалити гетьмана. Відомий своїми антиукраїнськими поглядами граф Ф.Келлер загострив стосунки з командуванням багатьох військових частин. Відтак на бік повстанців перейшли За­порозька дивізія під командуванням полковника П.Балбочана та «сірожупанники». Вже 26 лис­топада 1918 р. П.Скоропадсь­кий звільнив Ф.Келлера з посади командувача, а на його місце призначив генерал-лейтенанта князя О.Долгорукова. Однак після поразки гетьманців під Мотовилівкою у П.Скоропадсь­кого не було сил чинити серйозний опір військам Директорії.

Жоден сумлінний історик не може пройти повз визнання масштабності антигетьманського повстання. Щоправда, для деяких авторів — це додаткова можливість помітити в масовому русі й тіньові сторони — стихійність, неорганізованість, схильність до анархії, розбою, пограбувань, єврейських погромів, періодичних зрад і переходів до табора противників тощо. Керівникам повстання закидають, що вони не мали навіть уявлення про чисельність збройних сил, що вливалися в антигетьманську боротьбу. І з тим не можна не погодитися. Хіба що варто зауважити — у даному випадку стихійність, неорганізованість, незапланованість і непрогнозованість зайвий раз доводили: революційні дії не були інспіровані, а стали результатом органічного заперечення монархічно-авторитарної альтернативи державної організації українського суспільства, природним прагненням перервати полосу правління, яка виявилась абсолютно неприйнятною для більшості нації.

Однак намагаючись не вийти за межі досягнутої з окупантами угоди та й, вочевидь, побоюючись вступати у відкриту боротьбу з австро-німецьким військом, Директорія відвела свої повстанські загони від Києва — спочатку до Фастова, а потім і до Вінниці.

* * *

Тим часом австро-угорські та німецькі війська поспіхом залишали Україну. Республіканські загони на кінець першої декади грудня знову наблизилися до Києва. Останній ешелон окупантів покидав українську столицю 12 грудня 1918 р., а наступного дня повстанці були вже на околицях міста.

У ніч на 14 грудня за наказом оперативного штабу українські робітничі й військові групи захопили Печерськ, Куренів­ку, Шулявку, Лук’янівку і район залізниці. До ранку було роззброєно всі гетьманські загони на Печерську, захоплено Гене­ральний штаб і Військове міністерство. На Куренівці загони повстанців захопили батарею Сердюцького полку і, порозумівшись із сердюками, відкрили вогонь з кулеметів і гармат по тилах ворожих позицій у Пущі-Водиці. В районі залізниці загін ревкому захопив панцерний потяг російських білогвардійців. Коли з’ясувалося, що повстання перемагає, частини колишніх гетьманських військ (Лубенський, Радомишльський та підрозділи інших полків) почали надсилати до Оперативного штабу своїх уповноважених із заявами, що вони приєднуються до революційних військ. До 15.00 на вулицях Києва вже були перші загони українського революційного війська з фронту. Генерал Скоропадсь­кий оголосив, що він зрікається влади. На відміну від багатьох попередніх гетьман­ських докумен­тів, останній державний акт виявився небагатослівним і мінорним: «Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись вик­лючно добром України, відмовляюся від влади». Переодягнений у німецьку військову форму, П.Скоропадсь­кий деякий час переховувався в Києві, а потім санітарним поїздом виїхав за межі України.

Відразу ж після капітуляції гетьманського уряду, під вечір 14 грудня, Революційний комітет призначив Раду комісарів як тимчасову найвищу політичну владу в Києві до прибуття Директорії. Комісари встановили свій нагляд над міністерствами, а також звільнили з тюрем Києва близько 500 політич­них в’язнів. 17 грудня 1918 р. УВРК, з огляду на те, що військо­ва влада в Києві перейшла до командувача Осадного корпусу Є.Ко­новальця, а політична — до Ради комісарів, саморозпустився.

19 грудня 1918 р. Директорія урочисто в’їхала до Києва й від­разу почала наради щодо вироблення платформи відроджуваної УНР. Зокрема було відхилено план частини українських есерів-центристів (М.Грушевського, В.Жу­ковського, В.Голубовича та ін.) про відродження Центральної Ради, відновлення її законодавства і наступної передачі влади «заново сформованому, правоздатному центральному робітничо-селянському органові Української Республіки, який би гарантував дальший поступовий розвиток української революції».

Після тривалих дискусій (з участю навіть хліборобів-демократів) було погоджено «Декларацію Директорії Української Народної Республіки», яку оприлюднили 26 грудня. Документом сповіщалося про знищення гетьманського режиму та його місцевих органів.

Першими кроками нової влади стало відновлення прав, що їх мали селяни й робітники за Цент­ральної Ради: «До повного вирішення земельної реформи Директорія Української Народної Респуб­ліки оголосила, що всі дрібні селянські господарства й усі трудові господарства залишаються в користуванню попередніх їх власників ненарушними, а решта земель переходить у користування безземельних і малоземельних селян, а в першу чергу тих, хто пішов у війська Республіки для боротьби з б. Гетьманом. Верховне порядкування цею землею належить Директорії Української Народньої Республіки. Ця постанова стосується також до монастирських, церковних і казенних земель. Для переведення реформи організовано Народні Земельні Управи… Робляться описи контрібуцій, узятих поміщиками з селян для повернення їх покривдженим. …Ведуться слідства по всій Україні з приводу тих зловживань і злочинств, які було учинено над селянством поміщиками та гетьман­ським урядом». Було скасовано всі закони й постанови колишнього уряду у сфері політики щодо робітників. Відновлено восьмигодинний робочий день, практику колективних договорів, право на коаліції та страйки, а також усю повноту прав робітничих та фабричних комітетів.

«Слідуючим етапом нашої революції є творення нових, справедливих, здорових і відповідних до реального відношення сил у дер­жаві, соціальних і політичних форм.

Директорія є тимчасова верховна влада революційного часу. Одержавши на час боротьби силу й право управління державою від першого джерела революційного права — трудящого народу, — Директорія передасть свої повноваження тому ж самому народові…

Влада в Українській Народній Республіці повинна належати лише клясам працюючим — робітництву й селянству, тим клясам, що здобули цю владу своєю кров’ю», — зазначалося в Декларації.

У документі зафіксовано ставлення й до інших, нетрудових, верств суспільства, обґрунтовано висновки щодо закономірності їх усунення від влади: «Так звані «пануючі кляси», кляси земельної, промислової буржуазії за сім місяців цілковитого, нічим не обмеженого свого панування на Україні доказали свою цілковиту нездатність і надзвичайну шкодливість для всього народу в управлінню Державою... Будучи чужинцями в краю, великовласники брутально топтали національні права й здобутки нашого народу, ганьбили гідність його державности, продавали й зраджували з такими жертвами й такою працею збудовані державні форми».

Директорія урочисто заявила, що вона передасть владу, свої права й повноваження лише трудовому народу Української Народної Республіки. Селянам, робітникам і трудовій інтелігенції пропонувалося обрати делегатів на Конгрес трудового народу України, який матиме верховні права й повноваження вирішувати всі питання соціального, економічного та політичного життя республіки.

Втілена в Декларації Директорії концепція розвитку Українсь­кої Народної Республіки стала відправним моментом якісно нового етапу національного державотворення. Вона дуже непросто, часом навіть украй суперечливо й непослідовно почала втілюватися в життя, що заслуговує на спеціальну предметну розмову.