22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна, і десятки тисяч запорожців пішли на фронт.
Фронт наближався, місто виявилось в небезпечній зоні. По заклику обкому КП(б)У и облвиконкому десятки тисяч жителів Запорожжя споруджували оборонні зміцнення на правом, а потім на левом бережу Дніпра. Їм допомагали ополченці, що разом з частинами Червоної Армії вели завзяті бої на підступах до міста. Гітлерівське командування відмінне розуміло економічне і стратегічне значення Запорізького промислового вузла, тому сконцентрувало тут великі ударні сили, розраховуючи з ходу захопити місто і вийти на оперативний простір Лівобережжя.
18 серпня 1941 р. гітлерівці, кинувши на прорив танки і моторизовані війська з метою раптового захоплення Дніпрогесу і греблі, по якій розраховували ввірватися в місто, прорвали оборону на захід від Запорожжя на вузькій ділянці фронту. По мосту через старе русло Дніпра ворогу удалося прорватися на Хортицю, наблизитися до Дніпрогесу і почати гарматно-мінометний обстріл його захисників. Підрозділи, що обороняються, переключивши генератори ГЕС на самоспалення, відступили на Лівобережжя. Були висаджені залізничний міст через нове русло Дніпра і частково гребля. Гігантський водоспад змив кілька ворожих переправ, потопив багато фашистських підрозділів, що укрилися в плавнях. Загони народного ополчення під керівництвом міського штабу (його очолювали перший секретар горкома партії П. Н. Комарів і голова міськвиконкому В. В. Скрябін), а також бійці винищувальних батальйонів, загони чекістів і міліції під загальним командуванням В. И. Леонова протягом 18—21 серпня тримали оборону до підходу частин Червоної Армії.
Сили були нерівними, але захисники міста ще 45 доби, таких необхідних для евакуації унікальних промислових підприємстві, утримували місто. За мужність і героїзм, виявлені при обороні Запорожжя, десятки бійців самооборони були визнані гідними орденів і медалей СРСР, а В. И. Леонов нагороджений орденом Леніна.
У сформованій обстановці обком КП(б)У и міська парторганізація вирішували найважливішу задачу перебазування промисловості, інших матеріальних цінностей і людських резервів із Запорожжя в глиб країни. Для керівництва евакуацією обком партії створив оперативну групу на чолі із секретарем обкому А. П. Кириленко. Велику допомогу в цьому робили Голова Раднаркому УРСР, член Військової ради Південного фронту Л. Р. Корниец, заступник наркома чорної металургії СРСР А. Г. Шереметьєв, заступник наркома електростанцій СРСР Д. М. Жимерин. 9 тис. енергетиків, металургів, машинобудівників, залізничників, у т.ч. 1600 кваліфікованих монтажників і тесль, що прибули сюди з Донбасу, під безупинним артилерійським вогнем вели демонтаж основного устаткування заводів. Було налагоджене харчування підприємств міста електроенергією Донбасу. Після часткового вибуху греблі Дніпрогесу рівень води в Дніпрові упав набагато нижче труб насосної станції, тому подача води заводам і місту припинилася. Робочі цехи водопостачання "Запорожстали" спорудили насосну станцію на плоті. Фашисти систематично обстрілювали пліт і часто виводили станцію з ладу, однак уночі її швидко відновлювали.
Увечері, 3 вересня 1941 р. частини 274-й стрілецької дивізії 12-й армії за участю Запорізького народного ополчення під прикриттям танків форсували Дніпро й у триденних запеклих боях розгромили ворога на о. Хортиця. Після звільнення Хортиці значно ослабнув артилерійський обстріл заводів і міста, що сприяло прискоренню демонтажу й евакуації устаткування і людей.
У вересні з Запорожжя щодоби ішли на схід не менш 620 вагонів, а в окремі дні — близько 900. Були вивезені 22 заводу союзного значення і 26 підприємств легкої і харчової промисловості. Крім того, евакуйовані машинобудівний, педагогічний інститути й інші навчальні заклади, театр ім. М. К. Заньковецкой, радіовузол, кинофильмофонд, коштовні експонати обласного краєзнавчого музею і багато чого іншого. Це був героїчний подвиг запорізьких робочих і інженерно-технічних працівників. 4 жовтня робочі й інженерно-технічні працівники, що брали участь у демонтажі заводів, залишили місто.
У літопис Великої Вітчизняної війни немеркнучою славою ввійшли героїчні подвиги запорізьких залізничників, що створювали "зелену вулицю" для ешелонів із промисловим устаткуванням, що ішли з міста, як правило, уночі. Диспетчер Гордиенко під ураганним вогнем ворога вивів з міста зчіпку в складі 15 паровозів. Начальник станції Запорожж-Ліве А. X. Яланский до останньої хвилини залишався на посаді, рятуючи заводське майно. Фашисти оточили його і розстріляли. Смертю хоробрих загинув ж
начальник військово-мобілізаційної групи відділення Придніпровської залізниці А. И. Савин.
Одночасно з евакуацією людей і підприємств Запорізький обком КП(б)У вів підготовку до підпільної боротьби в умовах можливої ворожої окупації. У місті був сформований підпільний горком партії, три партійні групи. Однак часу для докладної підготовки підпілля не було, значна частина виділених для роботи в підпілля людей відступила разом з частинами Червоної Армії.
4 жовтня 1941 р., вистеливши шлях трупами своїх солдатів і офіцерів, фашисти ввірвалися в палаюче Запорожжя. Вони відразу ж установили свій "новий порядок", заснований на грабежах, насильстві, винищуванні радянських людей. 24 березня 1942 р. окупанти розстріляли за,містом 3700 чоловік — старих, жінок і дітей. Усього в Запорожжя від рук окупантів загинуло 44 тис. мирних жителів і військовополонених. За два роки і 10 днів окупації з Запорожжя на примусові роботи було вивезено в Німеччину 58 тис. чоловік. Незабаром місто наводнили представники німецьких промислових фірм, назви яких з'явилися на воротах заводів. А тим часом заводи бездіяли.
Небажання запорожців працювати на ворога, саботаж з'явилися найбільш масовою формою їхнього опору окупаційному режиму. Фашисти ввели загальну трудову повинність. Для відновлення Дніпрогесу і зруйнованих підприємств вони зігнали в Запорожжя десятки тисяч жителів міст і сіл області, тисячі військовополонених. Але загарбникам не удалося використовувати підприємства Запорожжя для посилення своєї військової моці. Так, на "Запорожстали" окупанти не змогли налагодити масове виробництво навіть снарядних гільз, незважаючи на те, що сюди з Німеччини завезли устаткування. На заводі "Ковкий чавун" № 1, устаткування якого не удалося евакуювати, випуск продукції не перевищував і 10 проц. довоєнного. На заводі "Ковкий чавун" № 2, де гітлерівці спробували налагодити випуск циліндрів і поршнів, 80 проц. їхній виявлялися бракованими. Намір відновити електролізний цех на алюмінієвому комбінаті також виявилося безуспішним. Не дали результатів і всі зусилля хоча б частково відновити Дніпрогес. Незважаючи на найсуворішу охорону і тюремний режим, часто виявлялися ушкодженими кабелі, виявлялося розбите устаткування. За цим випливали арешти, катування, розстріли.
Опір окупантам наростало, здобуваючи форми організованої боротьби. Незважаючи на те, що Запорізький підпільний горком партії, до складу якого входили М. Т, Грицай, А. Н. Боярський і А, В. Коллеров, припинив своє існування вже в жовтні 1941 р. (А. Н. Боярський і А. В. Коллеров були схоплені і розстріляні, а М. Т. Грицай врятувався, пішовши на Дніпропетровщину), у місті вже в перші месяцы окупації виникло кілька підпільних груп.Активно діяла залишена в підпілля група патріотів-розвідників у складі модельника заводу "Комунар" комуніста М. А. Крайсвитнего, працівника цього ж підприємства В. Ф. Гнєздилова й інших.
Підпільники передавали радянським військам розвідувальні дані. З травня 1942 р. у місті діяли ще дві розвідувальні групи. Усі три групи підтримували між собою зв'язок. Наприкінці 1942 р. підпільників вистежили гестаповпы. 7 січня 1943 р. факти страчували в м. Дніпропетровську М. А. Крайсвитнего, його дружину і 16-літнього сина, а також В. Ф. Гнєздилова. Після жорстоких катувань інших арештованих відправили в концтабір Бухенвальд. Однак розвідувальна робота в місті не припинилася. Із січня 1943 р. трохи розвідників передавали по радіо на велику землю потрібні зведення аж до звільнення Запорожжя.
У квітні 1942 р. у місті початку діяти підпільна група під керівництвом колишнього працівника відділу постачання "Запорожстали" комуніста Н. Г. Гончара, з вересня 1941 по лютий 1942 р. партизанського загону, що знаходився в складі, И. И. Копенкина, а потім возвратились у рідне місто для підпільної боротьби з окупантами. Заступником командира групи була А. И. Гиря, начальником штабу — інженер-будівельник Л. В. Вайнер. У групу входило близько 40 чоловік, в основному комуністи заводу "Запорожсталь". Підпільники розгорнули підривну диверсійну роботу в Шостого і Тринадцятого робітників селищах, на Вознесенке, Запорожж-Левом, Зеленому Яру, Верхній Хортиці, у Софиевке, Васильевке.
Спираючи на підтримку радянських патріотів, підпільники вели серед населення антифашистську агітацію, поширювали прийняті по радіо зведення Совинформбюро, а також видрукувані на ротаторі листівки, улаштовували диверсії на підприємствах, зокрема, зірвали пуск відновлюваної домни, звільняли військовополонених червоноармійців, збирали і ховали зброю. З наближенням фронту в 1943 р. підпільники почали підготовку до збройному повстанню, однак, діяли не завжди обережно. 28 червня гітлерівці заарештували 58 чоловік, знайшли багато зброї, боєприпасів, два радіоприймачі, друкарську машинку, листівки. Велику частину арештованих гітлерівці розстріляли у вересні 1943 р., за місяць до звільнення міста, інших відправили в концтабори. У переддень 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, 4 листопада 1967 р., на головній транспортній магістралі "Запорожстали" був відкритий пам'ятник учасникам, підпільної групи Н. Г. Гончара, а одна з вулиць у робочому селищі Павло-Кичкас названа його ім'ям.
Навесні і влітку 1942 р. патріотичні підпільні групи виникли майже на всіх підприємствах Запорожжя, а також у робочих селищах ім. Горького, Зеленому Яру, на станції Запорожье-П. У березні виникла підпільна група в таборі військовополонених, розташованому на заводі "Комунар". Улітку 1942 р. відбулося об'єднання підпільних груп підприємств південної частини міста, селищ і табору військовополонених. На організаційних зборах було створено керівне ядро за назвою "Ревком". Їм керували комуністи Н. С. Рыжаков і Г. И. Яценко.
У червні 1942 р. колишні працівники ЦК ЛКСМУ Л. Л. Ачкасов і Б. И. Миронов, що потрапили в оточення під Києвом і пробралися в Запорожжя, улаштувалися на роботу на паровозоремонтний завод. Разом з комуністами В. А. Дружковым, Н. Е. Божко і Р. С. Брусиновым вони створили підпільну організацію, у грудні 1942 р. зв'язок, що установив, з "Ревкомом". Відбулося нове об'єднання. Склад "Ревкому" розширився до 16 чоловік. Керівником його став комуніст Л. Л. Ачкасов. Діяльність "Ревкому" вийшла далеко за рамки південної частини міста і робітників селищ — він підтримував зв'язок з підпільними групами в селах Васильевского, Михайлівського і Червоноармійського районів. До початку 1943 р. організація поєднував понад 70 чоловік. За рішенням "Ревкому" бойові підпільні групи навесні 1943 р. робили диверсії на паровозоремонтному, алюмінієвому й іншому заводах, на транспорті, виводили з ладу верстати, засипали пісок у букси паровозів і вагонів. Підпільники активно протидіяли ворожій пропаганді шляхом виведення з ладу радиотрансформаторов і всього міського радіовузла, поширення листівок і зведень Совинформбюро.Окрема група займалася звільненням військовополонених з табору через підставних родичів, а коли гітлерівці підсилили контроль і охорону табору, улаштовувала утечі військовополонених. "Ревком" перешкоджав викраденню молоді на каторжні роботи в Німеччину. Підпільники Т. С. Жорникова і М. Л. Михайлов, що працювали на біржі праці, заплутували облік працездатного населення, а лікар А. В. Земляний забезпечував юнаків і дівчин довідками про непрацездатність, Із самого початку своєї діяльності підпільники готувалися до збройного виступу — добували зброю і боєприпаси, розробляли план дій. Однак здійснити його їм не удалося. У березні 1943 р. гестаповці заарештували, а потім знищили більш 50 чоловік, у т.ч. Л. Л. Ачка-сова і Б. И. Миронова. Інші підпільники таємно пішли з міста і повернулися вже з частинами Червоної Армії.
Крім великих, у місті активно діяло кілька дрібних підпільних груп. Одна з них була створена в травні 1942 р. і діяла в районі алюмінієвого заводу і трьох прилягаючих до нього робочих селищ. Підпільники робили диверсії — псували устаткування, електролізні ванни, ховали від німців кольорові метали, інструменти, карбюратори, заливали у відремонтовані мотори сірчану кислоту. Група зробила також ряд диверсій на каменедробильному заводі. Інша патріотична група здійснювала диверсії на транспорті. Вона ушкоджувала залізничні колії, підривала вагони, навантажені військовою технікою ворога, підпалила паровоз на станції Запорожж-Ліве і будинок на Шостому селищі, де розміщалася служба німецької військової частини.
На станції Запорожье-П діяла ще одна підпільна група залізничників, що саботувала ремонт рухливого складу, виводила з ладу паровози і вагони. У вересні 1943 р. її члени об'єдналися з підпільниками алюмінієвого заводу, а незабаром до них примкнула група А. И. Яремича, що раніше входила в "Ревком" і, що діяла в таборі військовополонених (у березні 1943 р. вона уцелела). З цих трьох організацій був створений партизанський загін № 17 ім. Чапаєва. З наближенням у вересні 1943 р. фронту командування загону прийняло рішення виступити зі зброєю в руках проти окупантів 10 жовтня 1943 р. Місцем збору воно обрало тунелі алюмінієвого заводу. Сюди зносилися зброя, боєприпаси і продукти харчування. Підпільники передали 60-й гвардійської дивізії зведення про зосередження танків і розташування ворожих складів. До моменту виступу в тунелях зібралося близько 500 чоловік. 10 жовтня гітлерівці, знайшовши скупчення людей, почали виганяти їхній відтіля димом. Людей, що рятувалися від ядухи, відразу розстрілювали. У той день карателі убили 24 чоловік, у т.ч. чотирьох дітей, Бійці загону зробили гітлерівцям стійкий опір. Отстреливаясь, вони відволікали на себе кілька підрозділів ворога і цим зробили допомогу частинам, що наставали, Червоної Армії.
23—25 вересня почалося форсування Дніпра між Дніпропетровськом і Запорожжям. Радянські воїни, що просувалися на запорізькому напрямку, зустріли запеклий опір фашистів, що створили укріплений запорізький плацдарм довжиною близько 40 км і глибиною до 20 км. Гітлерівці зосередили тут 35 тис. солдатів і офіцерів,, близько 600 знарядь і мінометів, 200 танків і штурмових знарядь. 10 жовтня 1943 р. війська лівого крила Південно-Західного фронту (командуючий генерал Р. Я. Маліновський у складі трьох армій і двох корпусів перейшли в настання. Ударне угруповання фронту підтримувала 17-я повітряна армія, який командував генерал В. А. Судец.
Протягом чотирьох днів йшли завзяті бої. Уночі 13 жовтня радянські війська прорвали ворожу оборону і ввірвалися в Запорожжя. 14 жовтня вони цілком очистили лівобережну частину міста. У боях за місто фашисти втратили убитими близько 23 тис. солдатів і офіцерів, 160 танків і самохідних знарядь, 430 гармат, мінометів і багато іншої техніки.
Першими з півдня прорвалися танкісти 39-й танкової бригади з бійцями 59-й гвардійської стрілецької дивізії. Танк лейтенанта Н. Л. Яценко, підбивши чотири ворожі машини, знищивши кілька вогневих крапок і більш сотні гітлерівців, опанував мостом через річку Московку. Коли він, підбитий фашистами, зайняли, важко поранені воїни вели вогонь до останньої хвилини. За виявлену мужність і військову доблесть Н. Л. Яценко посмертно привласнене звання Героя Радянського Союзу. У 1960 р. у Запорожжя на Радянській площі встановлений пам'ятник героям-танкістам — танк Т-34 на високому гранітному постаменті. Одна з вулиць міста названа ім'ям Н. Л. Яценко. Родіна по достоїнству оцінила подвиги воїнів — визволителів Запорожжя. 31 з'єднанню і частині було привласнено почесне найменування "Запорізьких". Тисячі відважних радянських воїнів нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. Командиру взводу молодшому лейтенанту Д. Н. Стефанову, що у бої за Зелений Яр закрив тілом амбразуру ворожого доту, посмертно привласнене звання Героя Радянського Союзу. Його ім'ям названа одна з вулиць міста в Шевченківському районі. Звання Героя Радянського Союзу визнаний гідним також кулеметник Н. П. Москвиченко. Командуючий 12-й армією генерал-майор А. И. Данилов нагороджений орденом Богдана Хмельницького 1-й ступеня. Цим же орденом відзначені особливо відрізнилися командири: росіяни — старший лейтенант В. П. Долгарев, капітан Н. Н. Зорин, гвардії капітан Н. А. Новиков, молодший лейтенант Н. И. Чурашников; грузина — молодший лейтенант П. Н. Сулаквелидзе й українець — гвардії старший лейтенант А. А. Уманец.
Звільнена від фашистів лівобережна частина міста являло собою суцільні руїни. Особливо постраждали підприємства чорної і кольорової металургії. Будинку мартенівського і прокатного цехів "Запорожстали" були висаджені, доменні печі зруйновані, з під'їзних залізничних колій зняті рейки. Попіл і купи руїн залишилися на місці коксохімічного, вогнетривкого, магнієвого й іншого заводів. Ущеоб, знайдений німецько-фашистськими загарбниками тільки заводам запорожсталь", "Днепроспецсталь" і ферросплавному, склав 2663 млн. карбованців. Утрати житлового фонду "Запорожстали" склали 98 проц. Окупанти знищили в Запорожжя 126 підприємств, зруйнували 900 тис. кв. м житлової площі, тобто дві третини всієї житлової площі міста, цілком зруйнували комунально-побутові підприємства, міський транспорт, культурно-просвітні установи, школи, інститути й ін.Місто залишилося без води і світла.
Відразу ж після звільнення трудящі приступили до відновлення міста. Але якийсь час (жовтень-грудень 1943 р.) нормалізація життя в ньому і відродження зруйнованого господарства ускладнювалися тим, що лінія фронту усе ще проходила через Запорожжя. Розгромлені на лівобережжя, гітлерівці зміцнилися на правом бережу Дніпра і піддавали місто артилерійському обстрілу. Радянські воїни зробили все можливе, щоб не допустити повного знищення Дніпрогесу імені В. И. Леніна. Перед частинами 12-й армії була поставлена задача — взяти о. Хортиця, захопити плацдарм на правом бережу Дніпра північніше міста і перешкодити фашистам підірвати греблю Дніпрогесу. У ніч з 25 на 26 жовтня 1943 р. 60-я, 203-я, 244-я гвардійські стрілецькі дивізії форсували Дніпро в греблі ГЕС, захопивши плацдарм на правом бережу. Протягом місяця йшли кровопролитні бої. Наприкінці листопада 1943 р. війська 6-й армії форсували Дніпро в районі села Разу-мовки. Лише під погрозою оточення в ніч з 29 на 30 грудня 1943 р. ворог відступив.
Ще в жовтні 1943 року фашистам удалося підірвати будинок станції. Знищити греблю їм перешкодили радянські розвідники і сапери. Командування фронтом доручило врятувати греблю воїнам 203-й, 244-й дивізій, 19-го окремого гвардійського батальйону мінерів. Знайти і знешкодити провід, що веде до вибухівки, викликалися добровольці — гвардії молодший лейтенант Н. Г. Куру заклик, гвардії сержант Н. X. Ямалов, гвардії рядові П. А. Стародубов, А. Шабанов, В. Д. Алуев і ін. Під командуванням гвардії капітана М. А. Сошинского вони, переборюючи неймовірних труднощів, під безупинним прицільним вогнем ворога, виконали завдання командування, врятували греблю гідростанції від повного руйнування.За цей подвиг учасники операції визнані гідними високих урядових нагород.
Для увічнення пам'яті радянських воїнів, що загинули в боях за греблю, на могилі Невідомого солдата в головного входу в гідростанцію споруджений пам'ятник. Сотні радянських воїнів за мужність, виявлена при форсуванні Дніпра, були нагороджені орденами і медалями СРСР, а 100 з них визнані гідними звання Героя Радянського Союзу. Командирам— 866-го винищувального авіаполку П. М. Іванову, авіаційної ескадрильї гвардії старшому лейтенанту И. Н. Сытову, командиру роти, старшому лейтенанту В. И. Істоміну; групі розвідників — гвардії лейтенанту К. Е. Парамонову, старшому сержанту П. И. Галяткину; рядовим - К. Т. Великому, У С. М. Смоленському це високе звання привласнене посмертно. Іменами героїв П. М. Іванова, К. Е. Парамонова і В. И. Істоміна названі вулиці міста.
На фронтах Великої Вітчизняної війни мужньо боролися десятки тисяч запорожців. Їхні ратні подвиги високо оцінила Вітчизна. Героями Радянського Союзу стали 12 вихованців Запорізького аероклубу. Одному з них, майору винищувальної авіації П. А. Брынько, уже на 20-й день війни за винятковий героїзм у повітряних боях з ворогом першому серед запорожців привласнене це почесне звання. За два місяці війни він збив 15 ворожих літаків. 14 вересня 1941 р. П. А. Брынько загинув у нерівному повітряному бої, захищаючи небо Ленінграда.Його ім'ям названа одна з вулиць у цьому місті. На початку війни звання Героя Радянського Союзу був визнаний гідним (посмертно) і командир стрілецького полку майор Г. В. Миклей. При обороні одного з західних ділянок державного кордону СРСР полк під його командуванням, стримуючи переважаючі сили ворога, знищив 72 танка, 928 гітлерівських солдатів і офіцерів, багато різної техніки.
Героєм Радянського Союзу став вихованець запорізького комсомолу В. П. Бабков, що відрізнився в повітряних боях під Сталінградом. Він зробив 450 бойових вильотів і знищив 23 ворожих літака.Підполковник авіації С. И. Маковский, що зробив 216 бойових вильотів і збив 37 ворожих літаків, в одному з повітряних боїв, ризикуючи життям, спас лейтенанта В. Г. Кузнєцова, що на підбитому "яструбку" змушене був приземлитися в тилу ворога. С. И. Маковский посадив свій одномісний "ЯК" поруч з підбитим, узяв товариша і, злетівши на очах у фашистів, повернувся на свій аеродром. У 1944 р. йому привласнене звання Героя Радянського Союзу.Цього високого звання визнані гідними також командир танкового батальйону майор А. Т. Удовиченко, батальйон якого звільнив у Білорусії і Литві 170 населених пунктів, знищивши безліч техніки і живої сили ворога; єфрейтор-зв'язківець М. Л. Воїнів, що забезпечив під ураганним вогнем супротивника безперебійний зв'язок із захопленого Разумовского плацдарму; командир партизанського з'єднання И. И. Копенкин; капітан Г. И. Несмашный, що здійснив
166 нічних вильотів для бомбардування ворожих тилів, під час яких знищив багато живої сили і техніки ворога.
Ім'я В.А. Судца , що було слюсаря заводу « Комунар», особливо дорого запорожцям. Він був начальником військового гарнізону до війни, очолював оборону міста в перші дні війни, а в жовтні 1943 р. звільняв Запорожжя, командуючи 17-й повітряною армією. Згодом він став маршалом авіації, визнаний гідним звання Героя Радянського Союзу, має 11 бойових орденів і багато медалей.
Вихованець запорізького комсомолу В. И. Кияшко не дожив до Дня Перемоги. Артилерист, старший сержант, він під час запеклого бою на підступах до Берліна був смертельно поранений у голову, але не залишив поле бою до останнього подиху. Звання Героя Радянського Союзу йому привласнено посмертно. Школа № 59, у якій учився В. И. Кияшко, а також одна з вулиць у правобережній частині міста названі його ім'ям.
Повними кавалерами ордена Слави стали запорожці гвардії старшина П. Я. Мусийченко — командир відділення саперів-розвідників і старший сержант С. Д. Долговец — командир артилерійського знаряддя, що почав війну в Запорожжя в зенітній охороні Дніпрогесу (тут бойовий розрахунок його зенітки збив "юнкері") і, що закінчив її на вулицях Берліна. Повернувши з перемогою в Запорожжя, обоє ветерана трудилися до відходу на пенсію: перший — слюсарем механічного заводу, другий — токарем дослідно-експериментального заводу. У боях з фашистами прославив себе колишній працівник "Запорожстали" И. К. Валюта. Вивезений гітлерівцями на примусові роботи в Німеччину, він біг, добрався до Словаччини.Ставши командиром словацького партизанського з'єднання ім. Чапаєва, Валюта протягом 1943—1944 р. брав участь у багатьох боях з ворогом, нагороджений знайомий "Зірка чехословацьких партизанів".
Запорожці свято чтут пам'ять радянських воїнів, що загинули смертю героїв у битвах за їхнє місто. У Запорожжя маються більш 40 пам'ятників, у т.ч. меморіальний комплекс на братській могилі солдатів і офіцерів, що загинули при форсуванні Дніпра в районі Дніпрогесу, а також пам'ятник воїнам, що форсували Дніпро південніше міста; військовий меморіальний цвинтар, алея Слави; пам'ятники робітником, що загинув під час Великої Вітчизняної війни, установлені на території "Запорожстали", Запорізького титано-магниевого комбінату, электровозоре-монтного заводу.
Фронт відсувався усе далі на захід, і в місті, де після окупації залишилося лише 65 тис. чел. населення, широко розгорнулися відбудовні роботи. Міська партійна організація наприкінці 1943 р. нараховувала 783 комуніста, об'єднаних у 61 первинній партійній організації. Горком партії і міськрада направляли зусилля трудящих на відродження зруйнованого ворогом енергетичного серця Наддніпрянщин — Дніпрогесу ім. В. И. Леніна, гігантів металургії, машинобудівних підприємств, а також легкої і харчової промисловості, комунального господарства і житлового фонду. Натхненні перемогами Червоної Армії над німецько-фашистськими загарбниками, запорожці — головним чином жінки, підлітки — трудилися з небаченим ентузіазмом. Там, де не було механізмів,
вручну розчищали завали, ремонтували придатні спорудження. Робітники "Комунара" ще наприкінці 1943 р. розгорнули відбудовні роботи. У нашвидку відроджених цехах вони виконували різні ремонтні роботи для фронту, а пізніше налагодили випуск боєприпасів і запчастин для зернових комбайнів. У 1944 р. тут була пущена половина основних цехів, що дозволило почати випуск молотарок, інших сільськогосподарських машин і запасних частин до них. Протягом 1944 р. були відновлені і почали працювати основні цехи паровозоремонтного заводу. Колектив інструментального заводу ім. Войкова організував виробництво окопних грубок для фронту. Поряд з цим робітники більшості підприємств відновлювали житловий фонд, міське комунальне господарство. Так, коммунаровцы відновили готель "Південна", 2 тис. кв. метрів житла, міську насосну станцію 2-го підйому, 12,5 км трамвайної магістралі і 16 трамвайних вагонів; 2 їдальні, підшефну школу № 14, цілком зруйновану окупантами. Енергетики відновили високовольтну лінію електропередачі Донбас – Запорожжя, і місто одержало електроенергію. 14 жовтня місто було остаточно звільнене.
Тисячі воїнів, що звільнили Запорожжя, минулого визнані гідними бойових нагород. Кілька людей, найбільш отличившихся, стали Героями Радянського Союзу. Серед них Валерія Гнаровская, що із гранатами в руках кинулася під ворожий танк молодший лейтенант Д. М. Стефанов, що повторив подвиг Олександра Матросова, і інші храберцы.
|