Курсовая работа: Розвиток саморегулювання фінансового ринку в Україні

Зміст

Вступ

1. Розвиток саморегулювання фінансового ринку в Україні

2. Проблеми вдосконалення системи саморегулювання на фінансовому ринку

3. Вдосконалення фінансової системи України в період переходу до ринкових відносин

4. Перспективи розвитку системи саморегулювання на фінансовому ринку України

5. Стратегія розвитку фінансового сектора України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Зростання і вдосконалення фінансового ринку зумовлюють потребу в постійному оновленні механізмів регулювання й нагляду шляхом розвитку принципів саморегулювання та підвищення ефективності взаємодії саморегулівних організацій і державних органів регулювання. Саморегулівні організації, які об'єднують професійних учасників фінансового ринку й ринку цінних паперів за видами діяльності (реєстроутримувачів, торговців цінними паперами, зберігачів і депозитаріїв), а також компанії з управління активами, функціонують із метою створення ефективної системи регулювання та контролю діяльності професійних учасників фінансового ринку.

Як свідчить практика, саморегулівні організації максимально наближені до своїх ринків, можуть оперативно реагувати на їх зміни та швидко пристосовувати свої правила й методи моніторингу до них, тоді як реакція державного регулятора на фактичні зміни ринків може істотно запізнюватися, особливо в умовах кризи. Яскравим прикладом цього є реакція Ліги страхових організацій України на несвоєчасне повернення банками в жовтні 2008-го - квітні 2009 року депозитів страхових організацій.

Мета курсової роботи - ознайомитися з розвитком саморегулювання фінансового ринку в Україні та на основі здобутих знань зробити висновки.

1. Розвиток саморегулювання фінансового ринку в Україні

На сьогодні законодавство Європейського Союзу ще не досить чітко регламентує процес створення й функціонування саморегулівних організацій. Наприклад, у Директиві 2000/12/ЄС Європейського Парламенту та Ради з діяльності кредитних інститутів не повною мірою визначено умови функціонування саморегулівних організацій у рамках регуляторної системи.

Як засвідчила світова практика, найефективнішим використання принципів саморегулювання є у країнах із тривалим досвідом функціонування фінансових ринків. В Україні використання можливостей саморегулівних організацій має бути пов'язане передусім із перенесенням на них певної частки витрат щодо регулювання, делегуванням функцій моніторингу ринку, забезпечення правозастосування та інших аспектів детального адміністрування, а також залучення їх до захисту прав споживачів фінансових послуг і реалізації освітніх програм.

Метою саморегулівних організацій фондового ринку є забезпечення діяльності професійних учасників цього ринку, які є їх членами, розробка й затвердження правил, стандартів професійної поведінки та здійснення відповідного виду професійної діяльності. До основних функцій саморегулівних організацій на ринку цінних паперів належать такі:

нормотворча, що реалізується шляхом прийняття внутрішніх нормативних актів, які регулюють порядок здійснення професійної діяльності та проведення операцій із цінними паперами, а також шляхом участі в законотворчій діяльності;

контрольна, що полягає в організації нагляду за дотриманням учасниками ринку цінних паперів внутрішніх вимог саморегулівних організацій і національного законодавства;

функція примусу, що передбачає розробку санкцій, заходів впливу й дисциплінарних заходів щодо членів саморегулівних організацій та порядок їх застосування;

арбітражна, яка реалізується через діяльність створених при саморегулівних організаціях третейських судів.

Станом на 20 жовтня 2009 року Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України зареєстровано 3 саморегулівних організацій, які відображені в таблиці 1.1

Підвищення ролі саморегулювання на фінансовому ринку має відбуватися шляхом поступового передання повноважень із регулювання, закріплених на даний час за державним органом виконавчої влади, саморегулівним організаціям, які репрезентують увесь ринок фінансових послуг.

Отже, має бути створена державна система, котра стимулюватиме саморегулівні організації встановлювати чіткі вимоги щодо професійної діяльності учасників ринку та контролювати їх дотримання. Зі свого боку, саморегулівні організації повинні функціонувати відповідально, втілювати передовий досвід та здійснювати моніторинг своїх ринків, виходячи не тільки із власних економічних, репутаційних чи регуляторних інтересів.

Таблиця 1.1. Саморегулівні організації України

2. Проблеми вдосконалення системи саморегулювання на фінансовому ринку

Зростання і вдосконалення фінансового ринку зумовлюють потребу в постійному оновленні механізмів регулювання й нагляду шляхом розвитку принципів саморегулювання та підвищення ефективності взаємодії саморегулівних організацій і державних органів регулювання.

Саморегулівні організації об'єднують професійних учасників фінансового ринку й ринку цінних паперів за видами діяльності (реєстроутримувачів, торговців цінними паперами, зберігачів і депозитаріїв). Компанії з управління активами функціонують із метою створення ефективної системи регулювання та контролю діяльності професійних учасників фінансового ринку.

В Україні процес створення та функціонування саморегулівних організацій регламентується такими законодавчими та нормативними актами, як Закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", Закон України "Про цінні папери та фондовий ринок" та Рішенням № 125 Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку "Про затвердження Положення про саморегулівні організації професійних учасників фондового ринку". В країнах Європейського Союзу цей процес регламентується лише двома Директивами 2000/12/ЄС та 2004/39/ЄС про ринки фінансових інструментів Європейського Парламенту та Ради з діяльності кредитних інститутів. І українське, і зарубіжне законодавство ще не досить досконале щодо регламентації функціонування саморегулівних організацій.

На практиці існують різні організаційно-правові форми саморегулювання: галузеві організації, фондові біржі та приватні асоціації. Вони визначають стандарти практичної діяльності і взаємовідносини на фінансових ринках та заохочують до їх дотримання. Зазвичай їх діяльність спрямована на здійснення нагляду за бізнес-поведінкою посередників, включаючи їхні відносини з клієнтами, забезпечення дотримання учасниками ринку кваліфікаційних стандартів.

До основних повноважень саморегулівних організацій належать розробка і внесення змін до нормативних документів, запровадження й забезпечення дотримання правил поведінки, врегулювання спорів, переважно через арбітраж, тощо. Ці повноваження, як правило, надаються саморегулівним організаціям шляхом делегування офіційним державним регулятором відповідних функцій недержавній організації.

Саморегулівні організації відіграють важливу роль у розробці кодексу професійної поведінки, типових договорів, певних правил і стандартів діяльності на ринку фінансових послуг. Переваги використання саморегулівних організацій полягають у тому, що вони добре обізнані зі специфікою розвитку відповідного сегмента фінансового ринку та характером його фінансових послуг. Тому спроможні належним чином запроваджувати ефективні регуляторні програми.

Як свідчить практика, саморегулівні організації максимально наближені до своїх ринків. Вони можуть оперативно реагувати на їх зміни та швидко застосовувати свої правила й методи моніторингу до них. Тоді як реакція державного регулятора на фактичні зміни ринків може істотно запізнюватися, особливо в умовах кризи. Яскравим прикладом є реакція страхових організацій України на несвоєчасне повернення комерційними банками їх депозитів в жовтні 2008 - квітні 2009 року. Завдяки активній позиції керівництва страхових організацій значну частину проблем у взаємовідносинах страхових організацій і банківських установ вдалося своєчасно розв'язати.

Важливими питаннями, що потребують чіткого визначення є характер взаємовідносин державного регулятора й саморегулівних організацій. Щоб використати всі переваги свого функціонування, вони повинні мати чітко визначені повноваження, зокрема на розробку й забезпечення дотримання власних правил. У такому разі державний регулятор виконуватиме переважно функції нагляду, використовуючи такі методи, як перевірка на місцях і періодичний нагляд. Соморегулівна організація повинна періодично звітувати перед державним регулятором про виконання своїх обов'язків.

Розвиток саморегулювання й посилення взаємодії саморегулівних організацій і державних органів є необхідними умовами підвищення якості регулювання та доступною для суб'єктів ринку альтернативою державному втручанню в економіку. В умовах інтернаціоналізації фінансових ринків і ускладнення їх структури, поряд зі створенням об'єднань саморегулівних організацій за галузевою (професійною) ознакою, виникає об'єктивна потреба у формуванні міжгалузевих, міждержавних і міжнародних союзів саморегулівних організацій.

Досвід розвинутих країн світу переконливо свідчить, що наявність у системі національного регулювання діяльності фінансових установ саморегулівних організацій і розширення основ саморегулювання є обов'язковими умовами для стабільного розвитку фінансових ринків.

Створення механізму саморегулювання на фінансових ринках, що розвиваються, вимагає розробки чітких принципів взаємодії державних органів і саморегулівних організацій, насамперед шляхом створення ефективної системи підзвітності.

Отже, саморегулювання фінансового ринку буде ефективним при кращому розвитку, вдосконаленню та функціонуванні ринку. Саморегулівні організації фінансового ринку повинні забезпечувати діяльність професійних учасників фінансового ринку. Також розробляти і затверджувати правила та стандарти професійної поведінки. З метою посилення ролі саморегулівних організацій і професійних об'єднань на фінансовому ринку потрібно розробити і прийняти закон про саморегулювання на фінансових ринках.

3. Вдосконалення фінансової системи України в період переходу до ринкових відносин

Глобалізація стала знаменням нової доби. Світовий досвід дає змогу дійти висновку про те, що вихід країни на світові фінансові ринки в умовах фінансової глобалізації є складним і небезпечним процесом. На непідготовленого новачка там чекають великі проблеми, що можуть дорого коштувати країні. Відповідно, щоб бути готовою до виходу у світовий простір Україні необхідно відлагодити механізм функціонування кожної ланки фінансової системи.

Практично в даний час доволі актуалізується проблема розробки економіко-організаційного механізму формування та управління збалансованістю фінансової системи території в умовах загальноекономічної стійкості.

Реформування фінансів, обумовлене переходом до ринкової економіки, являє собою досить складний, тривалий і суперечливий процес. У цілому в Україні закладені підвалини фінансової системи ринкового типу. Водночас накопичилось і багато проблем, що стосуються як фінансової системи у цілому, так і її окремих сегментів. Серед них виділяється п'ять ключових, що мають домінуючий характер.

Перша - відсутність системного підходу до реструктуризації фінансової системи. Реформи у сфері державних фінансів, насамперед, у бюджетній і податковій системах, на фінансовому ринку та в організації фінансів підприємств здійснювались і продовжують здійснюватись розрізнено, без загальної їх ідеології та обґрунтованої стратегії і тактики. Досить часто вони не тільки не враховують обопільних інтересів окремих суб’єктів, а й вступають у протиріччя між собою. Причин подібного, по суті спонтанного, характеру реформ досить багато, але головна полягає у тому, що на даний час практично жоден фінансовий орган не виконує функцій координуючого всю фінансову політику центру. Міністерство фінансів, яке повинно було б відігравати дану роль, поки що зосереджено переважно на вирішенні окремих поточних проблем, а не на розробці та реалізації фінансової стратегії економічного зростання.

Друга проблема, яка безпосередньо виходить з першої, - надто повільний темп реформ. Як би не оцінювались реформи, абсолютно точно, вони здебільшого здійснюються із запізненням, а в багатьох випадках тоді, коли відтягувати їх було нікуди. Крім того, реформи виступали швидше засобом усунення і ліквідації наслідків певних проблем та диспропорцій. Вони не мали упереджуючого характеру, спрямованого на забезпечення макроекономічної стабільності.

Третя проблема - нечітка визначеність з конкретним напрямом реформ. У світі сформувались різноманітні типи економічної системи і моделі соціальної політики - від "шведського соціалізму" до німецької моделі "соціального ринкового господарства". Базуючись на засадах ринкової економіки, вони мають досить суттєві відмінності. Відповідно, неможливо здійснювати цілеспрямовану і системну трансформацію фінансової системи, не маючи чітко визначеного орієнтира.

Четверта проблема лежить у площині управління реструктуризаційними процесами. Досі відсутня чітка стратегія і тактика реформ, яка б визначала їх напрями та складові, встановлювала послідовність, етапи і терміни, забезпечувала системність та цілеспрямованість. Хоча за минулий період було розроблено безліч різноманітних доктрин, концепцій і програм, вони мали переважно декларативний характер та так і залишились на папері.

П'ята проблема пов'язана з відсутністю належної ефективності функціонування фінансової системи. На проблему нестачі фінансових ресурсів накладається ще й недостатня ефективність використання як власних, так і запозичених коштів. Тому одним із головних завдань трансформації фінансової системи є підвищення її ефективності, яке має відчути кожний громадянин. Реформи тільки заради певних змін нікому не потрібні. Головним їх спрямуванням має стати зростання добробуту на засадах цілеспрямованої політики доходів і зайнятості.

Вирішення вказаних проблем можливе на основі всебічної, глибокої і докорінної реструктуризації фінансової системи, яка є одним із найскладніших завдань перехідної економіки. Вона передбачає трансформацію структури і засад функціонування фінансової системи у цілому, структурне реформування окремих складових державних фінансів та сегментів фінансового ринку, зміцнення фінансового потенціалу підприємницьких структур та фінансових інституцій. Фінансова реструктуризація має базуватись на зміні пропорцій у ВВП, насамперед, в напрямку зростання питомої ваги оплати праці.

На сучасному етапі трансформаційних процесів основним вектором фінансової політики має стати поглиблення і прискорення фінансових реформ. Завдання, що були пов'язані із закладенням підвалин ринкової економіки, у цілому виконані. Але було б політичною недалекозорістю вважати, що далі реструктуризаційні процеси здійснюватимуться самі по собі. Без спрямовуючої і координуючої ролі держави цей процес може розтягнутись на декілька десятиріч, що вкрай неприпустимо.

Головною ланкою, підґрунтям функціонування фінансової системи України є фінанси підприємств.

Незважаючи на позитивну динаміку, проблем із фінансовим забезпеченням потреб економічного зростання ще досить багато, і вони потребують особливої уваги. Насамперед, вкрай неоптимальним є співвідношення між власними ресурсами та банківськими кредитами, які становлять лише близько 5-6%, що аж ніяк не відповідає тій ролі, яку банки повинні відігравати в умовах ринкової економіки.

Негативним явищем у ресурсному забезпеченні фінансових потреб економіки є практично невідчутна роль амортизаційних відрахувань і прибутку. Зниження прибутковості в останні роки, хоча і обумовлене значною мірою обліковими чинниками (перехід до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та визначення прибутку як різниці між валовими доходами і валовими витратами), є вкрай негативним явищем. Адже прибуток, виступаючи головним мотивом підприємництва, є одночасно й основним індикатором економічної активності та ефективності.

У цілому ситуація з забезпеченням реального сектору економіки фінансовими ресурсами дуже напружена, що ставить під загрозу перспективи і подальших реформ, і стабілізації економічного зростання. Це одна з ключових проблем, яку необхідно вирішувати негайно. Одним із найважливіших напрямків у вирішенні даного завдання має стати всебічне сприяння розвитку національного капіталу (не тільки за приналежністю, а й за ідеологією - відображення інтересів та пріоритетів нації і країни) та створення сприятливого інвестиційного клімату.

Розглядаючи роль державних фінансів, як однієї з основних ланок фінансової системи, у трансформаційній економіці необхідно зазначити, що вони жодною мірою, і передусім за своїм функціональним призначенням, не відповідають тим завданням, які характерні для розвиненої ринкової системи. Така позиція визначається тим, що якщо у розвиненого ринкового механізму саморегулювання державні фінанси виступають орієнтиром для суб'єктів фінансової діяльності, то в умовах трансформаційної систем роль державних фінансів зводиться здебільшого до реалізації адміністративних функцій. Так, реалізуючі можливість адміністративного впливу фінансова система держави намагається коригувати діяльність окремих суб’єктів ринку. Використовуючи фіскально-бюджетні важелі, а також дію нинішні державних фінансових інститутів, держава здійснює прямий і коригуючий вплив на поведінку суб'єктів ринку. Тобто, трансформаційна економіка, у якій ринковий механізм саморегулювання ще не склався характеризується впливом держави, а не її участю у процесах ринкової конкуренції й ціноутворення2.

Заслуговує уваги також вдосконалення такої складової фінансової системи України, як державний борг.

На сьогодні соціально-економічна ситуація в Україні сприяє розвитку теми державного кредиту й залучення до цього процесу населення і господарювання.

На це вказують такі чинники:

1) стабільність гривні на кредитному ринку формує мікроклімат довіри суб'єктів господарювання до дій держави, НБУ та комерційних банків;

2) відбувається процес зростання нових доходів населення і підприємницьких структур, що визначає формування спекулятивного попиту на гроші й акумуляції їх у державні цінні папери;

3) приклад стабілізації банківської системи і зростання обсягів валютних рахунків комерційних банків свідчить про можливість створення функціонування в Україні системи державних внутрішніх запозичень за умов належного інституційного і правового забезпечення.

Практика України засвідчила, що найважливішим для державного кредитування є не залучення коштів, а насамперед, їхнє цільове використання, що в майбутньому забезпечує стабільність функціонування фондового ринку.

Важливою проблемою у забезпеченні ефективності використання позикових коштів є встановлення оптимальної структури за напрямами їх використання. Нині у структурі запозичення переважає забезпечення фінансування бюджетного дефіциту. Відповідно в бюджеті кошти, що залучаються державою, знеособлюються і практично не піддаються контролю.

Вважаємо, що використання залучених державних фінансових коштів для фінансування дефіциту державного бюджету можливе тільки в період економічного зростання, коли економіка потребує дорожчих грошових ресурсів. В період економічної стабільності залучені державою кошти мають використовуватися для розв'язання довгострокових стратегічних завдань, спрямованих на реструктуризацію економіки, окремих галузей і виробництв, при цьому таке фінансування повинне забезпечувати реалізацію стратегії інноваційного розвитку економіки України і виходу її продукції на конкурентних засадах на світовий ринок.

Враховуючи усе вище зазначене, можна зробити висновок, що кожна ланка фінансової системи України має ще низку проблем, які потребують поступового вирішення. Першочерговості у вирішенні даних питань встановити не можливо, оскільки кожна ланка фінансової системи здійснює певний вплив на економіку в цілому.

4. Перспективи розвитку системи саморегулювання на фінансовому ринку України

Кількісне зростання та якісне ускладнення фінансового ринку зумовлює об'єктивну потребу в розвитку функцій саморегулювання, що означає, з одного боку, посилення ролі операторів ринку в його подальшій розбудові, а з іншого боку, необхідністю підвищення ефективності взаємодії саморегулюючих організацій (СРО) і державних регуляторних органів влади, які об’єднують професійних учасників фінансового ринку й ринку цінних паперів за видами діяльності, а також компаній з управління активами, які функціонують з метою створення ефективної системи регулювання та контролю діяльності професійних учасників фінансового ринку.

Метою функціонування саморегулюючих організацій фондового ринку є забезпечення діяльності професійних учасників фондового ринку, які є їх членами, розробка й запровадження правил та здійснення відповідного виду діяльності. До основних функцій саморегулюючих організацій на ринку цінних паперів належать такі:

нормотворча, що реалізується шляхом прийняття внутрішніх нормативних актів, які регулюють порядок здійснення професійної діяльності та проведення операцій з цінними паперами;

контрольна - полягає в організації нагляду за дотриманням учасниками ринку цінних паперів внутрішніх вимог саморегулюючих організацій і національного законодавства;

примусова, що передбачає розробку санкцій, заходів впливу та дисциплінарних заходів щодо членів саморегулюючих організацій;

арбітражна, яка реалізується через діяльність створених при саморегулюючих організаціях третейських судів.

Відповідно статті 21 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" в Україні існує множинна система органів регулювання у фінансовому секторі, структурована за видами фінансових установ. До основних повноважень саморегулюючих організацій належать розробка і внесення змін до нормативних документів, запровадження й забезпечення дотримання правил поведінки, врегулювання спорів, переважно через арбітраж, тощо. Переваги використання саморегулюючих організацій полягають у тому, що вони добре обізнані зі специфікою розвитку відповідного сегмента фінансового ринку та характером його фінансових послуг, а тому спроможні належним чином запроваджувати ефективні регуляторні програми.

На ефективність регулювання у фінансовому секторі України негативно впливає слабка узгодженість регуляторних дій та недостатня співпраця з професійними учасниками фінансового ринку, їх саморегулівними організаціями та об'єднаннями споживачів фінансових послуг. За таких обставин перехід до сучасної моделі регулювання вимагає масштабного та досить глибокого реформування існуючої в Україні системи регулювання на фінансовому ринку. Ініціатором повноцінного саморегулювання в Україні повинна стати держава, що об'єднує споживачів фінансових послуг.

Принципи діяльності саморегулюючих організацій закріплено в Законі України "Про цінні папери та фондовий ринок", „Положенні про саморегулівну організацію ринку цінних паперів", а також у нормативних документах, розроблених Державною комісією з регулювання ринку фінансових послуг України, зокрема в розпорядженнях: „Положення про делегування саморегулівній організації адміністраторів недержавних пенсійних фондів окремих повноважень" (розпорядження від 12.04.2007 №7153), „Положення про делегування Державною комісією з регулювання ринку фінансових послуг України окремих повноважень одній із всеукраїнських асоціацій кредитних спілок” (розпорядження від 03.10.2006 №6280), „Положення про делегування Державною комісією з регулювання ринку фінансових послуг України окремих повноважень об’єднанню страховиків" (розпорядження від 21.08.2008 №1000).

Для посилення ролі саморегулівних організацій та професійних об’єднань на фінансовому ринку необхідно здійснити в першу чергу наступні заходи:

розробити та прийняти базовий закон про саморегулювання на фінансових ринках, в якому мають бути закріплені принципи та стандарти діяльності СРО, їх статус та порядок взаємодії з державними регуляторними органами;

сприяти створенню за участю СРО страхових та гарантійних фондів, що мають забезпечувати додатковий захист прав інвесторів та споживачів фінансових послуг.

Як засвідчила світова практика, найефективнішим використання принципів саморегулювання є у країнах з тривалим досвідом функціонування фінансових ринків. В Україні використання можливостей саморегулюючих організацій має бути пов’язане передусім з перенесенням на них частки витрат щодо регулювання, делегуванням функцій моніторингу ринку, забезпечення правозастосування та інших аспектів детального адміністрування, а також залучення їх до захисту прав споживачів фінансових послуг і реалізації фінансових програм.

Протягом останніх років проводиться послідовна робота щодо запровадження єдиного підходу до створення й функціонування саморегулюючих організацій, передання їм частини регуляторних повноважень для здійснення державного регулювання фінансового ринку та створення уніфікованої правової бази за кожним видом професійної діяльності.

Підвищення ролі саморегулювання на фінансовому ринку має відбуватися шляхом поступового передання повноважень саморегулюючим організаціям.

Зі свого боку організації повинні функціонувати відповідально, втілювати передовий досвід та здійснювати моніторинг своїх ринків, виходячи не тільки із власних економічних, репутаційних інтересів.

Включення саморегулювання до загального державного регуляторного режиму функціонування установ фінансового сектору дає змогу ефективної реалізації державних цілей відповідно до інтересів як суспільства, так і суб’єктів регулювання.

5. Стратегія розвитку фінансового сектора України

Засідання Консультаційно-експертної ради Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку було присвячено розгляду проекту Стратегії розвитку фінансового сектора України на період до 2015 року (грудень, 2009р). Метою цього документа є сприяння розбудові ефективного фінансового сектора, здатного забезпечувати реальний сектор економіки необхідними фінансовими ресурсами та підтримку соціального розвитку країни, її інтеграцію у світовий фінансовий простір без загроз національним інтересам та економічній безпеці України.

Основні цілі.

Проект Стратегії розвитку фінансового сектора України на період до 2015 року розроблено на виконання Указу Президента України №659/2007 від 20 липня 2007 року "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 червня 2007 року "Про хід виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України щодо поліпшення інвестиційного клімату в Україні" робочою групою в складі представників Держфінпослуг, НБУ та ДКЦПФР.

Згідно з документом фінансовий сектор - це фінансовий ринок, який забезпечує накопичення і розподіл інвестиційних ресурсів, взаємодію виробників та споживачів фінансових послуг за правилами, визначеними державою та її регуляторними органами. Складовими фінансового ринку виступають грошово-кредитний, страховий, фондовий ринок, ринок послуг спільного інвестування, недержавних пенсійних послуг та інші ринки фінансових послуг.

Стратегія розвитку фінансового сектора являє собою цілісну систему ідей, поглядів, намірів та ключових заходів щодо розвитку цього сегмента економіки на середньострокову перспективу з урахуванням національних фінансових інтересів та соціально-економічних потреб країни. При цьому національні фінансові інтереси визначаються як пріоритетні потреби народу та держави щодо фінансових ресурсів, джерел та механізмів їх забезпечення, реалізація яких гарантує фінансову спроможність сталого, суверенного та динамічного розвитку країни.

Необхідність розробки Стратегії зумовлена, з одного боку, суттєвим зростанням ролі фінансового сектора в сучасному економічному житті країни, а з іншого - відсутністю на сьогодні урядового документа, який би містив формулювання цілей та пріоритетні завдання розвитку фінансового ринку України як цілісної системи у сукупності усіх його складових.

Відсутність цілісного державного бачення ефективної моделі розбудови фінансового сектора на середньострокову та довгострокову перспективи призводить до проблем у його функціонуванні та недосконалості розвитку, що, в свою чергу, відбивається на вирішенні стратегічних економічних та соціальних проблем країни, забезпеченні її національних фінансових інтересів.

Виходячи з цього, розробка національної стратегії розвитку фінансового сектора є необхідною передумовою подальшої успішної розбудови держави та її інтеграції до світового економічного простору та вступу до Європейського Союзу.

Документ визначає напрями державної політики, формулює пріоритетні завдання та передбачає комплекс ключових заходів правового та інституційно-організаційного характеру, спрямованих на розбудову основних складових фінансового сектора. Положення даної Стратегії є базою для розробки та перегляду існуючих програм розвитку відповідних сегментів фінансового ринку. З іншого боку, передбачається що Стратегія стане складовою частиною середньострокових та довгострокових програм соціально-економічного розвитку держави.

Основними цілями Стратегії є досягнення стійкості, відкритості та конкурентоспроможності фінансового сектора України. Стійкість фінансового сектора передбачає його здатність до самодостатнього розвитку, протидії негативному впливу інших країн на внутрішню фінансову політику України, а також нейтралізації загроз світових фінансових криз та діяльності вітчизняних кримінально-тіньових структур.

Відкритість фінансового сектора передбачає інформаційну прозорість фінансових установ щодо власників, послуг та результатів діяльності, а також відкритість державних регуляторних органів щодо: цілей регулювання та нагляду, (політична відкритість); розкриття інформації про орієнтири, моделі та прогнози розвитку (економічна відкритість); механізмів прийняття рішень (процедурна відкритість); інформації про заходи впливу, досягнуті результати та помилки ринкового регулювання (ринкова відкритість).

У свою чергу, конкурентоспроможність фінансового сектора визначається як його здатність забезпечувати доступ вітчизняних економічних агентів до світових фінансових ресурсів і ринків та можливість належним чином конкурувати з міжнародними фінансовими агентами за внутрішні та зовнішні інвестиційні ресурси в умовах глобалізації економічного життя.

Стратегія передбачає вирішення до 2015 року низки пріоритетних завдань. Серед них, зокрема, такі: проведення реформи державного регулювання, спрямованої на ліквідацію правових перешкод для розвитку фінансового ринку та максимального урахування інтересів його професійних учасників, інвесторів, емітентів цінних паперів та споживачів послуг; суттєве підвищення ефективності нагляду та його максимальне наближення до стандартів ЄС, а також створення умов для розбудови єдиного регуляторного органу; посилення конкурентоспроможності вітчизняних фінансових установ шляхом підвищення рівня їх капіталізації, диверсифікації та якості активів, професіоналізму кадрів, впровадження сучасних технологій і принципів інвестування, стандартів діяльності та управління; забезпечення інформаційної прозорості фінансових установ щодо власників, продуктів, послуг та результатів діяльності; переорієнтація попиту вітчизняних суб’єктів господарювання на внутрішні джерела фінансових ресурсів та активізація діяльності інституційних інвесторів; забезпечення зменшення транзакційних витрат залучення капіталу шляхом розбудови зручної та ефективної інфраструктури фінансового ринку зокрема його торговельно-розрахункової та облікової складової.

До інших пріоритетних завдань слід віднести такі: формування сприятливих передумов для появи нових фінансових інститутів, інструментів та послуг, у тому числі шляхом застосування відповідних податкових стимулів; впровадження дієвих механізмів захисту прав і законних інтересів споживачів фінансових послуг та інвесторів; забезпечення суттєвого зростання доходів потенційних споживачів фінансових послуг шляхом активізації соціальної політики держави та посилення підтримки розвитку підприємницької діяльності; створення сприятливого інвестиційного клімату, у тому числі шляхом досягнення політичної стабільності, запровадження чітких правил ведення бізнесу, передбачуваного правозастосування, посилення захисту приватної власності; поширення практики врегулювання правових конфліктів за допомогою діяльності третейських судів та запровадження інституту фінансового омбудсмена.

Враховуючи зазначені пріоритетні завдання, державна політика щодо подальшого розвитку фінансового сектора України має здійснюватись за такими напрямками: підвищення ефективності державного регулювання та посилення уніфікації регуляторних вимог; реформування системи державного нагляду шляхом його відокремлення від інших регуляторних функцій та запровадження пруденційного нагляду на основі оцінки ризиків в усіх сегментах фінансового ринку; забезпечення переходу від екстенсивних шляхів розвитку фінансового ринку до інтенсивних; створення передумов для підвищення рівня капіталізації фінансових установ, забезпечення їх надійності та платоспроможності; збільшення інформаційної прозорості фінансових інститутів та відкритості регуляторних органів; посилення рівня захищеності прав та законних інтересів усіх учасників фінансового ринку; здійснення виваженої та поступової інтеграції вітчизняного фінансового сектора до світового фінансового простору шляхом впровадження міжнародних стандартів професійної ринкової діяльності та процедур державного регулювання і нагляду.

Ключовими складовими проекту Стратегії є розділи, присвячені аналізу проблем та основних напрямків розвитку банківської системи, ринку кооперативного кредитування, ринку страхових послуг, ринку цінних паперів, ринку спільного інвестування, ринку недержавного пенсійного забезпечення та ринку лізингових послуг.

Як зазначається у документі, український фондовий ринок продовжує залишатися нестійким та непривабливим для інвесторів, і не виконує своєї головної функції - забезпечення підприємств та національної економіки необхідними інвестиційними ресурсами. Він характеризується низькою капіталізацією, недостатньою прозорістю, обмеженою ліквідністю, нестачею фінансових інструментів з високими інвестиційними якостями.

Торговельна активність ринку значною мірою залежить від присутності на ньому іноземного спекулятивного капіталу. На фондовому ринку практично відсутня торгівля похідними цінними паперами та строковими контрактами, зокрема, фінансовими та товарними ф’ючерсами.

Виходячи з цього, основними напрямками державної політики щодо розвитку ринку цінних паперів визначаються такі: перетворення фондового ринку на один з головних механізмів фінансування інвестиційних потреб українських суб’єктів господарювання; підвищення конкурентоспроможності вітчизняного ринку цінних паперів та його професійних учасників; модернізація торговельно-розрахункової та облікової інфраструктури ринку цінних паперів; посилення захисту прав інвесторів та інших власників цінних паперів, зниження ризиків інвестиційної діяльності на ринку; зменшення спекулятивної складової у торгівлі цінними паперами та посилення присутності на ринку вітчизняного капіталу; удосконалення нормативно-правової бази функціонування ринку, державного регулювання та саморегулювання; інтеграція ринку цінних паперів України до єдиного ринку фінансових послуг Європейського Союзу.

Державна політика, пов’язана з розвитком індустрії спільного інвестування, має бути спрямована на збільшення масштабів діяльності ІСІ із залучення заощаджень домашніх господарств та інвестиційних ресурсів підприємницьких структур, створення необхідних законодавчих та організаційних передумов для більш активної участі цих інститутів у фінансуванні пріоритетних галузей національної економіки та реалізації інноваційних проектів і державних програм. Одночасно вона повинна посилити захист інвесторів особливо в умовах фінансових криз.

До найбільш суттєвих проблем, що стримують розвиток ринку недержавних пенсійних послуг, Стратегія відносить такі: призупинення пенсійної реформи у частині запровадження обов’язкової накопичувальної пенсійної системи та персоніфікованого обліку її учасників; існування недостатніх податкових стимулів для розвитку недержавного пенсійного забезпечення; дефіцит надійних фінансових інструментів для інвестування коштів пенсійних фондів та існування необґрунтованих обмежень щодо інвестування; недостатню інформаційну прозорість діяльності НПФ та компаній, що їх обслуговують; низький рівень довіри до цих інститутів з боку потенційних учасників пенсійних фондів.

Окрема увага у проекті Стратегії приділена вдосконаленню державного регулювання та саморегулювання фінансового сектора. У документі зазначається, що з огляду на світові тенденції реформування регулювання та нагляду на фінансовому ринку України повинне здійснюватися за чотирма основними напрямками.

По-перше, це уніфікація норм та правил державного регулювання на фінансовому ринку з поступовою концентрацією регуляторних функцій в одному державному органі.

По-друге, відокремлення наглядових функцій від регуляторних та впровадження системи пруденційного нагляду в усіх основних сегментах фінансового ринку та поступовий перехід до системи нагляду, що базується на урахуванні ризиків.

По-третє, підвищення ролі саморегулівних організацій професійних учасників та встановлення їх більш тісного зв’язку з регуляторними органами.

По-четверте, суттєве поліпшення фінансування державних регуляторів, переведення його на фінансування за рахунок платежів з ринку.

Для посилення ролі саморегулівних організацій та професійних об’єднань на фінансовому ринку пропонуються такі заходи: розробка та прийняття базового закону "Про саморегулювання на фінансових ринках", в якому мають бути закріплені основні принципи діяльності СРО; визначення процедури делегування саморегулівним організаціям повноважень щодо нагляду за добросовісністю конкуренції на фінансових ринках, у тому числі шляхом розробки та впровадження кодексів професійної етики, права на застосування заходів впливу; сприяння створенню за участю СРО страхових та гарантійних фондів, що мають забезпечувати додатковий захист прав інвесторів та споживачів фінансових послуг.

Висновки

Розвиток фінансового ринку значною мірою відображає гнучкість фінансової системи та швидкість, з якою вона може пристосовуватися до змін в економічному та політичному житті країни, а також до різноманітних процесів, які відбуваються за її межами. Розвинуті фінансові ринки стимулюють і посилюють фінансові потоки в економіці та зменшують суспільні витрати, в тому числі й кожного учасника ринку.

Досконалий фінансовий ринок - це ринок, який може точно й своєчасно відображати попит і пропозицію фінансових ресурсів і з найменшими затратами звести за допомогою посередників одне з одним постачальників і споживачів грошей або капіталу.

Фінансовий ринок це також певний фінансовий барометр економіки. Він ефективно працює при низьких темпах інфляції в державі, успішному розвиткові економіки, стабільний законодавчій базі, сприятливому політичному кліматі та певному балансі інтересів у суспільстві. Ці умови не завжди можливі навіть у економічно відносно розвинутих державах, тому фінансові ринки дуже часто потрясають кризи, що спричиняє ще радикальніший та економічно не завжди виправданий перерозподіл фінансових ресурсів як всередині країни, так і в міждержавних масштабах.

Список використаної літератури

1. Конституція України // Закони України: В 12 т. - Т.10. - С.5-40.

2. Інструкція про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків: Затв. постановою правління НБУ від 28 серпня 2001р. № 368.

3. Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України від 23.02.2006 № 3480-IV.

4. Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів: Наказом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 23.12.1996 № 329.

5. Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (із змінами та доповненнями) вiд 12.07.2001 № 2664-III. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, №1, ст.1.

6. Офіційний сайт Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку [www.ssmsc.gov.ua].

7. Про затвердження Правил (умов) здійснення діяльності з торгівлі цінними паперами: брокерської діяльності, дилерської діяльності, андеррайтингу, управління цінними паперами: Рішення ДКЦПФР від 12.12.2006р., № 1449.

8. Положення про депозитарну діяльність: Затв. рішенням Держ. комісії з цінних паперів та фондового ринку від 17 жовт. 2006 p., № 999.

9. Положення про функціонування фондових бірж: Затв. рішенням Держ. комісії з цінних паперів і фондового ринку від 19 груд. 2006 p., № 1542.

10. Положення про придбання, реалізацію та анулювання акціонерними товариствами власних акцій: Затв. рішенням Держ. Комісії з цінних паперів та фондового ринку від 19 квіт. 2000 p., № 42 // www . ndu . gov .ua .

11. Положення про державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України: Затв. Указом Президента України від 4 квіт. 2003 p., №292/2003.

12. Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів: Затв. наказом Держ. комісії з цінних паперів та фондового ринку від 11 листоп. 1997 р. № 45 // www . ssmsc . kiev .ua .

13. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000 p., № 2121-ІП, // Уряд, кур'єр від 17 січня 2001 року.

14. Про господарські товариства: Закон України від 19 верес. 1991 р., № 1576-ХП // Закони України: В 12 т. - Т.2. - С.189-212.

15. Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні: Закон України від 30 жовт. 1996 p. № 448/96-ВР // Закони України: В 12т. - Т. ІІ. - С.177-188.

16. Про державну комісію з цінних паперів та фондового ринку: Указ Президента України // Уряд, кур'єр. - 1995. - 20 черв.

17. Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди): Закон України від 15 берез. 2001 p. № 2299-ІІІ. // Цінні папери України. - 2001. - № 18. - С.11-22.

18. Про концепцію функціонування та розвитку фондового ринку України: Постанова Верховної Ради України від 22 верес. 1995 р. № 342/95-ВР // Голос України. - 1995. - 31 жовт.

19. Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг: Закон України від 12 серп. 2001, № 9742 // Офіц. вісник України. - 2001. - № 10.

20. Про цінні папери і фондовий ринок: Закон України від 23 лют. 2006 p. - № 3480-IV.

21. Внукова Н.М., Грачов В.І., Кузьминчук Н.В. Ринок фінансових послуг: Навч. - метод, посіб. для самост. вивч. дисц. - X.: ВД "ІНЖЕК", 2004 - 243с.

22. Еш CM. Фінансовий ринок. Курс лекцій. - К.: НУХТ, 2007. - 131с.

23. Колісник М.К., Маслак О.О., Романів С.М. Фінансовий ринок: Навч. посіб. - Л.: Вид-во Нац. ун-ту "Львівська політехніка", 2004 - 243с.

24. Маслова CO., Опалов OA. Фінансовий ринок: Навч. посіб. - 2-е вид., випр. - К.: Каравела, 2003. - 422с.

25. Міщенко С.В., Проблеми вдосконалення системи саморегулювання на фінансовому ринку // Фінанси України. - 2009. - №9. - С.43-52.

26. Хьюїт М. Саморегулівні організації (СРО) / М. Хьюїт // Проект ЄС "Посилення сектору фінансових послуг України". - 2009. - №7. - С.10