Науково-методичні засади соціально-економічної географії

Кожна з розвинених галузей наукового знання складається з теорії і методології, методики і техніки досліджень та практики (тобто реалізації наукових результатів).

Наукова теорія є головною і найскладнішою формою знань, яка відтворює сутність об’єктивної дійсності за допомогою власних логічних конструкцій. Без ґрунтовно розробленої теорії неможливе проведення наукових досліджень й одержання практичних результатів. «Немає нічого практичнішого, ніж добра теорія», – казав академік В.С. Немчинов.

Теорія – це достовірне знання, система логічних понять та уявлень про загальні, сутнісні і необхідні внутрішні зв’язки певної предметної галузі знань.

Основні чинники розвитку теоретичного знання такі:

1) Соціальне замовлення на використання результатів наукових досліджень. Таким замовленням для суспільної географії є необхідність обґрунтування комплексного соціально-економічного розвитку окремих територій, складання схем і проектів районних планувань, генеральних планів міст, аналіз і впорядкування процесів урбанізації, руралізації та ін.

2) Внутрішня логіка розвитку науки, рівень її теоретичного розвитку та взаємозв’язок із суміжними науками, що зумовлює постановку і розв’язання низки теоретико-методологічних питань, які значно випереджають їх практичну реалізацію.

Теорія кожної науки базується насамперед на уніфікованому розумінні таких категорій, як об’єкт і предмет вивчення (див. лекцію №1).

Методологія – це вчення про принципи побудови, форми і способи науково-пізнавальної діяльності («інструментарій» дослідження). Якщо теорія узагальнює конкретне наукове знання про об’єктивну реальність, то методологія характеризує процес отримання цього знання. У широкому філософському розумінні термін «методологія» означає світогляд вченого, наукову орієнтацію суб’єкта дослідження, відповідно до яких розв’язуються головні теоретичні і практичні питання.

Метод – це визначена послідовність дій, прийомів, операцій (тобто алгоритм дослідження, його технічна сторона). Сукупність методів вивчення, порядок їх застосування – це методика (не слід ототожнювати методику викладання і методику наукового дослідження).

Володіння культурою наукових досліджень передбачає ґрунтовне знайомство з методами науки. Методи СЕГ досить різноманітні, тому потребують деякого впорядкування і групування.

Провідні методи дослідження СЕГ .

Описовий метод – найдавніший з усіх географічних методів, до того ж він найповніше відповідає назві самої науки. Зрозуміло, що протягом більше двох тисячоліть він не залишався незмінним. У класичному періоді та навіть на початку нового в географії переважав емпіричний опис , що відповідав принципу «Що бачу, про те й пишу». Прикладами такого роду можуть слугувати описи Геродота, Страбона, Марко Поло та багатьох мандрівників тих часів. Ситуація мало змінилася і після початку епохи Великих географічних відкриттів, описи яких самими першовідкривачами були переважно фактологічними та досить суб’єктивними.

Перехід від емпіричного до наукового опису почався тільки у ХVІІІ столітті, коли у навколосвітніх та інших експедиціях стали приймати участь професійні науковці. Вже у ХІХ століття науковий опис отримав значне поширення: можна послатися на праці Олександра Гумбольдта, Карла Ріттера, Елізе Реклю, П.П. Семенова-Тян-Шанського, М.М. Міклухо-Маклая, В.В. Докучаєва та ін.

У ХХ столітті по мірі наростання «кількісної революції» сторінки географічних видань все більше стали заповнюватися формулами та цифрами на шкоду географічним описам, мистецтво яких поступово втрачалося.

Останнім часом, здається, почалося відродження культури географічного опису, дуже важливої зокрема для навчальної географії. Такий ренесанс пояснюється збільшенням інтересу до країнознавства, розвитком міжнародного і внутрішнього туризму, загальним зростанням «бажання до переміни місць». Отже, старий добрий описовий метод зберігає свою важливість для всієї системи географічних наук. Що ж стосується спроб протиставляти доступність та науковість, то слід відповісти: «Не одне замість іншого, а одне разом з іншим».

Картографічні методи відносяться до найважливіших, оскільки без них закономірності просторового розміщення об’єктів важко встановити, а тим більше зрозуміти. М.М. Баранський казав: «З карти повинно починатися будь-яке географічне дослідження і картою закінчуватися». Ще радикальніше висловився Е.Б. Алаєв: «Географічно те, що картографується».

Професійні географи люблять повторювати, що мова карти є другою мовою географії. Ця мова настільки багата і гнучка, що, незважаючи на багатовікову історію її використання, ще й сьогодні з’являються нові різновиди графічного відображення явищ на картах (зокрема, карти-анаморфози [1] з навмисне спотвореним масштабом, ментальні карти [2] тощо). Цей процес беззаперечно буде продовжуватися і в майбутньому.

В одних випадках карта слугує лише для демонстрації результатів, отриманих іншими методами – це картдемонстраційні методи. В інших – карта сама слугує джерелом вихідної інформації та для виводу кінцевих результатів – це картометричні методи. Зокрема, Вальтер Кристаллер висунув свою теорію центральних місць саме на основі використання картометрії.

Статистичні методи . Їх широке використання у СЕГ пов’язано з потребою збору надійних даних, їх обробки і впорядкування у вигляді матриць, таблиць, графіків, діаграм, гістограм та ін. Проводяться й більш складні операції з цифровими матеріалами.

Геостатистика – це розділ статистики, що вивчає закономірності територіального розподілу явищ, виконуючи змістовні операції над координатами з урахуванням кількісних значень обраних ознак. Предметом геостатистики є кількісні закономірності геопросторового розміщення масових явищ.

Перспективним є поєднання геостатистичного та геоінформаційного підходів (перший забезпечує високу наукову та інформаційну місткість результатів, другий – їх високу мобільність та наочність).

Найбільш розробленим розділом геостатистики, який вивчає центральні тенденції геопросторових соціально-економічних явищ та їх картографічне відображення, на сьогоднішній день є центрографія . Цікавими є думки українського вченого Євгена Євгеновича Святловського [3] про використання центрографічного методу в суспільній географії: «Центрографія географізує методи статистичного спостереження». Ключовим терміном для розуміння цього методу виступає «центр ваги » – географічна точка із середніми координатами відносно координат всіх досліджуваних центрів, зважених за якимсь показником.

Оскільки географічні координати на великомасштабних картах не вказуються, а на картах дрібного масштабу визначення координат є дуже приблизним, то можна вводити умовну система координат. Сітка умовних координат після завершення обчислень може «зніматися» для полегшення сприйняття основних явищ. Підрахунки координат центрів ваги (населення, основних виробничих фондів, чисельності виробничого персоналу, вартості виробленої продукції та ін.) відбувається за формулами:

x₀ = (формула 4.1)

y₀ = (формула 4.2)

де: х₀ ; y₀ – координати центра ваги;

x_i ; y_i – координати всіх п досліджуваних пунктів по умовній (чи іншій) системі координат;

Р_і – вага кожного з п досліджуваних пунктів;

п – кількість об’єктів (точок або пунктів досліджень).

Питання переходу до просторових оцінок статистичних даних в СЕГ завжди є ключовим. Микола Данилович Пістун , Олександр Григорович Топчієв та інші автори пропонують як засіб пошуку просторових закономірностей метод потенціалів полів (геополів) взаємодії (інколи говорять про моделі тяжіння або так звані «гравітаційні» моделі – зустрічаються й інші назви), суть якого зводиться до того, що промислове підприємство (вузол, комплекс, населений пункт тощо) розглядається подібно масі. Тоді зв’язки між об’єктами можна розглядати як взаємодію мас. Це дуже важливий момент, оскільки для зростання обсягів виробництва та послуг в арифметичній прогресії потрібне зростання зв’язків в геометричній. Цей метод передбачає картографічне представлення результатів способом ізоліній (еквіпотенціалів ).

Дійсно, в сучасній географії геополе все частіше розглядається як інтелектуальний продукт узагальнення дійсності в термінах теорії поля. В цьому розумінні пізнати характер взаємодії досліджуваного явища з іншими можна за допомогою вимірювання коливань напруженості поля в просторі і часі. Переваги такого підходу полягають ще й в тому, що при ньому без врахування просторового положення об’єктів (явищ) просто неможливо реалізувати математичні розрахунки. З даних позицій слід розрізняти фізичне поле і географічне (тобто геополе ). Перше відбиває різні форми взаємодії речовини та енергії, які викликають зміни у функціонуванні геосистем. Друге – це сукупність географічних місць точок, що піддані впливу з боку визначених об’єктів.

Потенціал геополя визначається в межах досліджуваної території для кожного пункту як сума відношень добутків абсолютних значень явища в даному пункті та всіх інших до середньої відстані по автошляхам і залізницям між ними ж. Формула має такий вигляд:

V_і = (формула 4.3)

де: V_і – потенціал геополя в і -му пункті;

Р_і – абсолютне значення явища в і -му пункті;

Р_j – абсолютне значення явища в кожному з п інших пунктів;

D_іj – середня відстань по автошляхам державного або обласного значення та залізницях (якщо є) від і -того до кожного з п інших пунктів.

Для полегшення побудови картографічних моделей і підвищення їх читабельності можна відмовлятися від абсолютних значень потенціалів через їх надзвичайно великі розміри і переходити до відносних. За одиницю приймається найменше значення потенціалу, всі інші приводяться до цього показнику.

Істотною особливістю карт, виконаних з використанням геостатистичних методів, є їх висока інформаційна та наукова місткість за невеликого обсягу використання графіки. Звичайно, такі якості просто не даються, вони вимагають великого обсягу попередніх обчислювальних робіт, тому геостатистичні дослідження виконують, як правило, з використанням комп’ютерної техніки. Не випадково розвиток геостатистики відбувається саме в наші дні.

Економіко-математичні методи набули значної популярності в географії після так званої «кількісної революції» у середині минулого століття. Їх використання дозволяє перейти від суто вербальних характеристик до більш суворих і формалізованих висновків, таким чином, підвищуючи їх надійність. Найбільш вживаними у сучасній СЕГ є різноманітні коефіцієнти кореляції, індекси локалізації, індекси територіальної концентрації, факторний та регресійний аналіз та інші показники.

Прикладом кількісної оцінки однієї із складових суспільно-географічного положення може слугувати формула 4.4.

К = (формула 4.4)

де:

К – коефіцієнт приморського положення країни ;

L – протяжність берегової лінії країни;

S – загальна довжина сухопутних кордонів країни;

3 – коректуючий коефіцієнт, що дозволяє оцінити одиницею приморське положення абстрактної країни, яка має форму квадрата, одна із сторін якого прилягає до моря.

Для більш точного визначення галузей спеціалізації певних територій у суспільній географії користуються індексами локалізації і територіальної концентрації (формули 4.5 і 4.6).

І_тк = (формула 4.5)

де:

І_тк – індекс територіальної концентрації досліджуваного явища;

p – абсолютний показник інтенсивності явища в країні або іншій територіальній одиниці;

P – абсолютний показник інтенсивності явища в світі, регіоні або іншій базовій території;

s – площа країни (іншої територіальної одиниці);

S – площа базового регіону.

І_л = (формула 4.6)

де:

І_л – індекс локалізації досліджуваного явища;

p – абсолютний показник інтенсивності явища в країні або іншій територіальній одиниці;

P – абсолютний показник інтенсивності явища в світі, регіоні або іншій базовій території;

n – чисельність населення країни (іншої територіальної одиниці);

N – чисельність населення базового регіону.

При використанні індексів локалізації і територіальної концентрації слід враховувати, що при виведенні формул 4.5 та 4.6 всі одиниці виміру скорочуються, таким чином названі індекси стають безрозмірними , порівняльними : вони передають у скільки разів досліджувана галузь в країні більш розвинута, ніж в середньому по базовому регіону (світу, наприклад). У випадках коли І_л та І_тк є більшими за одиницю, можна стверджувати, що дана галузь є галуззю спеціалізації для досліджуваної території (країни, економічного району, області та ін.). Щоправда, з останнім фактом слід поводитися обережно: зустрічаються й певні виключення, наприклад, країна розташована в суворих природних умовах, має тривалий опалювальний сезон, тому по всіх галузях паливно-енергетичного комплексу в неї індекси більші за одиницю, але експорту палива та електроенергії при цьому немає.

Різниця між І_л та І_тк полягає в тому, що перший індекс є переважно економічним за змістом, оскільки базою для розрахунків виступає населення (фактично порівнюється виробництво на душу населення); а другий індекс є більш екологічним, оскільки базою виступає площа (порівнюється виробництво на одиницю території), таким чином за його допомогою можна оцінити антропогенне навантаження на територію, можливості подальшого зростання виробництва та ін.

Балансовий метод теж слід віднести до числа «кількісних», точніше – це ціла група розрахункових методів, які використовуються для аналізу, прогнозування і розвитку динамічних систем із встановленими потоками ресурсів і готової продукції («затрати-випуск», «виробництво-споживання», «ввіз-вивіз», у загальному вигляді – «доходи-видатки»). Найбільше поширення метод отримав в економічних науках, але знайшов своє використання і в СЕГ (баланс трудових ресурсів, паливно-енергетичний баланс, електроенергетичний баланс, зовнішньоторговельний баланс та ін.).

Головне призначення балансових методів в географії – кількісна характеристика динамічних явищ, пов’язаних із переміщенням речовини та енергії в геосистемах різного ієрархічного рівня. Це ті методи, що зближують СЕГ із точними науками.

Порівняльно-географічний метод відноситься до числа традиційних і є практично обов’язковим в усіх географічних дослідженнях. Його засновниками вважаються німецькі географи Олександр Гумбольдт і Карл Ріттер. Сутність методу полягає у виявленні рис спільності і розбіжності процесів, властивостей і станів декількох географічних об’єктів. Особлива цінність порівняльно-географічного методу полягає в тому, що він допомагає краще з’ясувати всю багатоманітність географічних типів людської діяльності в різних природних і соціально-економічних умовах.

Результатом застосування цього методу стають різноманітні варіанти систематизації (класифікації, типології та інші групування), прогнози тощо. До того ж може існувати багато способів і варіантів розчленування однієї і тієї ж сукупності[4] об’єктів.

Систематизація – система методичних прийомів поділу (розчленування, групування тощо) досліджуваних явищ на такі сукупності, кожна з яких мала б певні ознаки спільності і, водночас, істотно відрізнялася б від інших сукупностей. Систематизація може бути вертикальною (тобто ознаковою) і горизонтальною (тобто територіальною) (див. рис. 4.1.).

Часто терміни «класифікація» й «типізація» («типологія») вживаються як синоніми. Тим не менше у сучасній СЕГ простежується виникнення наступної традиції: до класифікацій відносять кількісні градації, що відбивають певну стадію розвитку явищ (наприклад, класифікація поселень за людністю або класифікація країн світу за чисельністю населення). За типізацією закріплюється фіксація таких сукупностей, що стійко розрізняються якісними ознаками.

Класифікації завжди суворо формалізовані, вони прості, чіткі і конкретні; типізації (типології) являють собою більш високий рівень узагальнення географічної інформації, у тому числі й такої, що не піддається формальному опису числом, тому вони більш розмиті. Перехід явищ з одного класу в інший або з одного типу в інший є функцією часу. Але у першому випадку достатньо перетнути визначений кількісний рубіж, а у другому – потрібна кардинальна внутрішня перебудова явища (об’єкта) із зміною його функції. Отже, можна стверджувати, що зміна класу більш ймовірна, аніж зміна типу. З врахуванням вказаних нюансів спробуємо подати основні визначення.

1 – розуміння класифікації і типізації як однопорядкових явищ;

2 – розуміння типізації як часткового випадку класифікації;

І, ІІ, ІІІ, ІV – ієрархічний рівень (порядок).

Рис. 4.1. Поняттєво-термінологічна система «Географічна систематизація»

Класифікація – вертикальна систематизація об’єктів дослідження на основі переважно одного кількісного критерію.

Типізація – вертикальна систематизація об’єктів на основі сукупності якісних ознак. За іншою точкою зору типізація розглядається як випадок класифікації об’єктів з використанням якісних ознак. Це відмінності не принципові.

Типологія – практичний результат застосування типізації, певне групування об’єктів, яке вже не дискутується і подається як закінчена схема для вивчення. Слід чітко розуміти, що по відношенню до самого методу дослідження краще вживати термін «типізація», а по відношенню до його результату – можна говорити і «типологія».

Концентризація – методичний прийом дослідження складних географічних об’єктів (систем), який передбачає або ускладнення відкритої системи (розгортання концентрів ), або її спрощення (згортання концентрів ). При переході від нижньої ступені до наступної неначебто описуються навколо вихідної точки концентричні кола (концентри), кожне з яких обов’язково включає в себе коло меншого радіусу (ось чому не можна ці ступені-концентри назвати класами або типами – адже останні взаємно виключають один одного).

В географічних систематизаціях часто вживається термін «хіатус », яким позначають розрив, стрибок у ряду показників чи ознак. Наявність хіатусу дозволяє більш чітко визначити межі об’єктів систематизації – класів, типів, таксонів[5] . Відсутність хіатусу говорить про те, що дослідник має справу з континуальним (неперервним) явищем.

Поняттєво-термінологічна система другого порядку «горизонтальна систематизація» (інакше її можна назвати «географічне таксонування») включає в себе три системи третього порядку – районування, зонування[6] та ареалування[7] .

Районування – процес таксонування, при якому виділені таксони повинні відповідати щонайменше двом критеріям: критерію специфіки даного таксона (в економічному районуванні – це спеціалізація економічного району) та критерію цілісності районованих елементів (в економічному районуванні – це комплексність розвитку економічного району).

Метод районування – один із провідних географічних методів, який формує «образ географії» у широких верств громадськості. Його цілком справедливо вважають «вищим поверхом географії». Ще давньоримський географ Страбон писав, що розділяти територію на частини необхідно так само, як тіло людини поділяється на суглоби. А за оцінкою М.М. Баранського районування в географії є таким важливим, як періодизація в історії. Районування – один з основних методів виявлення і вивчення геоструктур, а район – дуже зручний результат генералізації і синтезу географічного матеріалу.

Поділ території на райони (або інші таксони) може відбуватися на основі одного класу об’єктів (в СЕГ це буде галузеве районування, наприклад, сільськогосподарське, промислове чи транспортне), або з врахуванням всіх об’єктів – це інтегральне районування (соціально-економічне або еколого-географічне).

Системно-структурний підхід – найбільш універсальний загальнонауковий метод дослідження. Роль загальної теорії систем Людвіга фон Берталанфі для сучасної науки аналогічна ролі, яку відіграла аристотелівська логіка в античній науці. Цей підхід вимагає вивчення географічних об’єктів як систем (геосистем), тобто встановлення взаємозв’язків і взаємозалежностей між елементами, які складають системи, нарешті розуміння того, що «все пов’язано із всім».

Системно-структурний підхід передбачає два рівні дослідження: 1) розгляд об’єкту як підсистеми, частини цілого; 2) структурний розгляд об’єкту як системи (єдиного цілого), як узгодженої діяльності всіх її підсистем. Фактично системно-структурний підхід – це спосіб переходу від хаосу до порядку шляхом представлення думок, об’єктів, процесів в якості систем. Обов’язковим є встановлення зв’язків елементів, що складають системи, та відокремлення провідних елементів.

Будь-яку систему характеризують через її складові елементи та структуру – тобто специфічні зв’язки елементів, які стійко зберігаються (відтворюються) протягом всього часу існування системи. Структурність є визнанням функціональної взаємозалежності елементів. Основою відокремлення структури є функціональна визначеність, підпорядкованість елементів цілому, саме тому не слід протиставляти структурний і системний підходи. Структура є результатом функціонального подрібнення цілого і спеціалізації його частин. Саме функція визначає ту чи іншу структуру. Власне структура і є формою існування функції. Отже структура вторинна і залежить від функції, а в кінцевому підсумку, від системи, оскільки функція – це така властивість, дякуючи якій формується ціле (система).

З позицій системного підходу об’єктивна реальність розглядається як система. Стосовно ж об’єктів земної природи слід говорити про географічні системи – геосистеми . Термін цей складається з двох частин – «географічна» і «система». В якості родового використовується поняття «система», що означає сукупність об’єктів, які знаходяться у відносинах та зв’язках між собою та утворюють певну цілісність, єдність. Видове поняття – «географічна» – вказує на приналежність до Землі, наявність територіальної впорядкованості.

Розрізняють геосистеми, що складаються лише з елементів природи – природні геосистеми; а також геосистеми, що складаються з елементів природи, суспільства, виробництва – інтегральні геосистеми.

Геосистема природна – це ділянка земної поверхні, де окремі компоненти природи знаходяться у тісному зв’язку; вона як цілісне утворення взаємодіє із сусідніми ділянками, космічною сферою та людським суспільством.

Геосистема інтегральна – це складне територіальне утворення, що включає в себе такі підсистеми як природа, населення (суспільство), господарство (виробництво).

Інтегральні геосистеми мають подвійну якість. З одного боку, вони зберігають природні властивості, розвиваються і живуть за природними законами; з іншого – мають якості соціальні, які визначаються законами розвитку людського суспільства.

Більшість геосистем різного ієрархічного рівня є надзвичайно складними, оскільки кожна геосистема – це взаємопов’язана структура ланцюгів прямого і зворотного зв’язку. Складним системам властиві специфічні (інколи неочікувані та незрозумілі) реакції – в цьому полягає основна причина частих невдач і навіть провалів різноманітних спроб поліпшити «поведінку» конкретної геосистеми. Ця обставина робить географічні прогнози дуже складним і невдячним завданням.

Історико-географічні методи займають важливе місце в суспільно-географічних дослідженнях, оскільки досліднику треба багато що знати про історичні стани розвитку об’єкту для пояснення його унікальності, неповторності та для прогнозу можливих станів у майбутньому. При цьому можна спиратися на документальні та інші відомості про те, як об’єкт реагував у минулому на природні або суспільні зміни і збурення.

Виділення етапів розвитку явища, що вивчається, реконструкція його минулого – не самоціль; історію розвитку потрібно знати для розуміння сучасної структури об’єкту. Генетичний підхід для цього далеко не завжди є достатнім, особливо коли мова йде про динамічні елементи та компоненти геосистем. В цих умовах основним інструментом стає діахронічний метод , який дозволяє правильно визначити й походження географічного об’єкту, й прослідкувати трансформацію його структури. Основні методичні принципи діахронічного методу:

· порівняльність результатів дослідження, для чого потрібен відбір суттєвих ознак;

· врахування інерційності еволюції та спадковості розвитку;

· територіальна цілісність та часова адекватність регіону, що вивчається.

Метод моделювання тривалий час залишається серед найпопулярніших методів дослідження СЕГ. Пояснюється це тим, що звичайна реакція людини на очевидну складність оточуючого світу полягає в тому, щоб скласти для себе спрощену і зрозумілу його картину. За допомогою моделей складне і невідоме зводиться до простого і відомого.

Модель – це спрощене відтворення реальності, що відбиває в найбільш узагальненій формі її найбільш суттєві риси та зв’язки. Але модель завжди відрізняється від реальної дійсності. Основним обмеженням у використанні моделей є той факт, що модель повинна бути водночас достатньо складною, щоб з бажаною точністю відображати реальність, а з іншого боку – модель повинна бути достатньо простою, щоб бути зрозумілою. Вирішується це об’єктивне протиріччя суб’єктивним шляхом, тому модель так і залишається лише наближенням до реального об’єкту.

При моделюванні об’єкт, явище або процес, що вивчаються, заміняються іншою допоміжною або штучною системою. Закономірності, виявлені у процесі моделювання, потім поширюються на реальну дійсність. Моделювання полегшує та спрощує дослідження, робить його більш наочним. Крім того, воно дає ключ до пізнання таких об’єктів, які не піддаються безпосередньому вимірюванню і вивченню (ядро Землі, наприклад).

Як відзначав Пітер Хаггет, в моделях «міститься не вся істина (...), але доступна для осмислення частина її». Не дивлячись на висловлені зауваження, моделі виконують цілу низку корисних функцій: спрощення, впорядкування, узагальнення, пояснення, конкретизації та ін., що робить використання модельної парадигми високоефективним. В географічних дослідженнях особливо цінним є картографічне моделювання (будь-яка карта вже є по суті вибірковою, частковою моделлю реального світу).

Методи польових досліджень використовуються від часів зародження географії і являють собою першоджерело всіх географічних знань. Вони традиційно сприймаються більше як природничо-географічні, але і в СЕГ застосовуються достатньо часто: візуальні спостереження за сівозмінами сільськогосподарських культур, прогнозування їх потенційної врожайності; підрахунки інтенсивності руху транспорту; встановлення відмінностей в архітектурі поселень у зв’язку з природно-кліматичними умовами; дослідження расових, мовних, етнічних, релігійних відмінностей населення, структури його трудових навичок, народних промислів; візуальна оцінка антропогенного навантаження на природні комплекси, встановлення ступеню їх перетвореності та ін. Навіть уважне фіксування топонімів певної місцевості дає масу цікавої інформації, адже географічні назви відбивають певні властивості (ті, що були колись, або існують й зараз) об’єктів – фізичні, господарські, побутові, етнічні та інші.

Польові дослідження можуть носити стаціонарний, напівстаціонарний або маршрутний характер. Суцільне польове вивчення території справа дорога і важкоздійснена, тому у багатьох випадках проводиться вибіркове вивчення, яке отримало назву «методу ключів ». Цей метод дозволяє глибоко вивчити окремі об’єкти з наступною екстраполяцією висновків на більшу територію. Ю.Г. Саушкін якось порівняв його із надглибокими свердловинами в геології.

Методи дистанційних спостережень в навчальному процесі безпосередньо можуть і не використовуватися, але можна ознайомитися з їх результатами, опрацьованими авторами наукових статей і підручників. У народногосподарській практиці часто використовуються аерофотознімки і космічні знімки, наприклад, для оцінки запасів деревини та породного складу лісу у важкодоступних місцевостях, системи протипожежних заходів, встановлення точних дат обробітку ґрунту або початку збирання певних сільськогосподарських культур тощо.

Літературний метод . У будь-якій науковій роботі після постановки проблеми у загальному вигляді (вступу) обов’язково проводиться аналіз останніх досліджень і публікацій (літературний огляд), в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділяються невирішені раніше частини загальної проблеми, котрим присвячується означене дослідження (курсова чи дипломна робота, стаття, монографія).

Видатному науковцю Ісааку Ньютону належать слова: «Ми карлики, які стоять на плечах гігантів». Таким чином він підкреслював важливе значення праць Ферма, Галілея, Декарта, Кеплера для здійснення власного відкриття. Так точно можна сказати, що і геометрії Евкліда не було би без його попередників. Досить назвати хоча б Піфагора та його знамениту теорему про квадрати сторін прямокутного трикутника. Звичайно, слід розрізняти літературний метод і плагіат (видавання чужих досягнень за свої), літературний метод і компіляцію (остання можлива лише при написанні шкільного реферату).

Вибір конкретних методів визначається постановкою мети і формулюванням завдань дослідження. Доцільним є поєднання різних методів з врахуванням конкретних можливостей кожного з них.

[1] Анаморфоз – навмисне спотворення масштабу, в результаті якого площа зображуваного об’єкта на карті відповідає рівню розвитку явища, яке вивчається (наприклад, чисельності населення, валовим обсягам промислового чи сільськогосподарського виробництва та ін.). Карти-анаморфози є дуже ефективними засобами наочності при роботі із нефаховою або шкільною аудиторією.

[2] Ментальні карти (менталоїди) – це такі карти, на яких картографічна основа та змістовне навантаження наносяться відповідно до уявлень окремої особи або групи осіб; тобто менталоїди відображають «персональний» географічний простір так, як він сприймається окремою людиною. Такі карти дуже корисні у маркетингових дослідженнях.

[3] Святловський Є.Є. очолював з 1926 по 1934 рік єдину в межах колишнього СРСР центрографічну лабораторію в Ленінграді. Він був першим, хто виконав центрографічний аналіз народного господарства України.

[4] Сукупність – множина географічних об’єктів, для яких витримана хоча б одна спільна ознака.

[5] Таксон – територіальна (акваторіальна, геоторіальна) одиниця, яка має специфічні кваліфікаційні ознаки. Основними таксонами в географії є ареал , зона , район .

[6] Зона – це таксон, що виділяється за ознакою однорідної інтенсивності якогось явища.

[7] Ареал – геоторія, в межах якої спостерігаються явища, яких немає на сусідніх геоторіях.