Реферат: Аграрне осадництво у Західній Україні
Название: Аграрне осадництво у Західній Україні Раздел: Рефераты по истории Тип: реферат | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Василь Смолей ПОЛЬСЬКЕ ТЕРНОПІЛЬ «ПІДРУЧНИКИ І ПОСІБНИКИ» 2003 УДК 314. 727.3 (162.1:477.8) "1919/1939" ББК 63.3(4Укр)9-24 С 51 Рецензенти: Коріненко П.С . – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України ТДПУ ім. В. Гнатюка Стрішенець М.М . – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри філософії і історії ТАНГ. Кравчук М.В . – кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри теорії держави і права ЮІ ТАНГ. Рекомендовано до друку Редактор: Мельничук Богдан Художнє оформлення: Світлана Бєдна На обкладинці використано фото Ігоря Науменка
ISBN 966-07-0017-2 У монографії проводиться комплексне дослідження осадництва у контексті національної політики Польщі. Особливий акцент спрямований на вивчення основних географічних районів поселення осадників, масштабах колонізації, соціально-економічного становища осадництва, особливостях фінансово-кредитної допомоги колонізації, характеру взаємовідносин між осадниками і українськими селянами. ББК 63.3(4Укр)9-24 ISBN 966-07-0017-2ВСТУПСтановлення Української незалежної держави потребує налагодження тісної співпраці із країнами-сусідами. Пріоритетне значення при цьому надається взаємовідносинам з державами, історична доля яких упродовж віків була пов’язана з Україною. Насамперед це стосується українсько-польських відносин. Адже відомо, наскільки вони були неоднозначними, передовсім через певні політичні тенденції правлячих кіл Польщі: суперечливими, драматичними й навіть трагічними, і які глибокі шрами залишилися в історичній пам’яті обох народів внаслідок насильницьких експансій. Зрозуміло, що в історичній пам’яті українців і поляків є й позитивне, яке неодмінно виникає і зафіксовується при етнічних взаємопроникненнях. Характер українсько-польських відносин у 1920 – 30-х роках був спричинений жорстокими катаклізмами Першої світової війни, мілітарними традиціями мислення урядових кіл Європи, перманентними претензіями на перегляд кордонів, українсько-польською (1918–1919 рр.) та польсько-радянською (1920 р.) війнами, політичним безправ’ям Західної України. За наслідками цих подій Східну Галичину і Західну Волинь поневолила Польська держава, яка повела щодо західноукраїнських земель політику беззастережної полонізації краю та в історичній перспективі – його повної інкорпорації в Польщу. З цією метою польська сторона використовувала державний апарат управління, полонізувала систему самоуправлінських структур, освіти, судочинства, робила кроки щодо зміни етнодемографічної ситуації в краї на користь польського населення. В цих умовах своєрідну роль була відведено польській аграрній колонізації, тобто насадженню польського і військового осадництва на землях Західної України. Практично всі тогочасні напрями польської національної політики були ворожими до українського народу. І, на жаль, з українського боку таку політику не можна оцінити по-іншому. Однак це зовсім не означає, що сьогодні потрібно виважувати на шальках терезів, хто кому більше завдав кривди: поляки – українцям чи навпаки. Радше важливо, щоб минуле, яким би воно не було, не ставало на шляху формування нових, взаємовигідних українсько-польських відносин, оскільки дружня Польща може бути важливим речником українських інтересів щодо прагнення до Європейського Союзу і навпаки – для Польщі вільна й демократична Україна є певною умовою безпеки на Сході. Отже, об’єктивне висвітлення польського осадництва у Західній Україні актуальне з політичної точки зору. Разом з тим осадництво втягнуло в себе десятки і сотні тисяч людей, вивченням становища яких у міжвоєнний період не може нехтувати історична наука взагалі. Поза увагою не може залишатися і вплив осадництва на взаємини між українським та польським населенням. Проблему польського аграрного осадництва неможливо обминути також в аспекті інтересу до соціально-економічного розвитку краю, зокрема проведення у 1920-х роках аграрних реформ і пов’язаних з ними аграрних відносин в українському селі. В економічному плані польський уряд сподівався репрезентувати в особі осадників «представників вищої землеробської культури», плекав надію на створення «зразкових господарств», щоб тим самим довести вищість польської культури взагалі, й аграрної зокрема. Наше дослідження побудоване на основі різноманітних історичних досліджень, присвячених історії Західної України міжвоєнного періоду, із використанням важливих архівних матеріалів, що склали фундаментальну джерельну базу монографії. Автор прагнув змалювати цілісну картину польської сільськогосподарської цивільної і військової колонізації як соціально-політичного чинника українсько-польських відносин, що зобов’язує до належного дослідження задекларованої проблеми. Під цим кутом зору ставилося за необхідність, поряд із основною метою дослідження, проаналізувати інші локальні явища, що так само принципово важливо для повного окреслення даного дослідження. Йдеться про: місце аграрної колонізації в національній політиці Польщі; визначення основних географічних регіонів поселення осадників, масштаби колонізації й характер осадницьких господарств; фінансово-господарську спроможність осадників, державну політику сприяння колонізації та організації осадницьких поселень, особливості фінансово-кредитної допомоги, характер стосунків між осадниками й українськими селянами.
|
Повіт | Кількість господарств | Кількість га у володінні |
Дубнівський | 492 | 7776 |
Горохівський | 324 | 4286 |
Костопільський | 108 | 2057 |
Ковельський | 178 | 3841 |
Кременецький | 695 | 9095 |
Любомлський | 106 | 2692 |
Луцький | 349 | 6336 |
Рівненський | 551 | 7201 |
Сарненський | 182 | 4230 |
Володимирський | 326 | 4915 |
Здолбунівський | 241 | 3412 |
Разом | 3552 | 55841 |
Загальна кількість військових та цивільних осадників на Волині досягла 8336 і залишалося ще до видачі 217 актів на поселення. Серед військових колоністів римо-католики становили 99 відсотків [61].
На Волині виникло чимало однонаціональних сільськогосподарських поселень. Наприклад, у Рівненському повіті – 12 військових і 12 цивільних осад, у Кременецькому – 29 чисто польських військових колоній, у Дубнівському – 7. Військові осади мали переважно «політичні» назви: Воля Пілсудського, Вітусовка, Пілсудчина, Воля Стрілецька, Бельведер, Галлєрово і т. д. [62].
Цивільне осадництво у Волинському воєводстві, як і у Східній Галичині, в економічному відношенні залишалося на такому ж самому рівні, йому були притаманні ці самі риси: недостатність інвестицій на влаштування своїх господарств, велика заборгованість, проблеми легалізації набутих господарств. Через це і тут, починаючи з другої половини 1920-х рр., цивільні осадники змушені були у своїй більшості продавати власні земельні наділи. Староста Дубнівського повіту в донесенні до голови Волинського земельного управління повідомляв, що «останній, 1925 р., приніс значні втрати в цивільному осадництві…» Продали земельні ділянки місцевим селянам і виїхали на захід 25 осадників. Беручи до уваги той факт, що часто траплялися випадки продажу землі нелегально, за спекулятивними цінами, староста допускав: число таких осадників досягло 40. Покупцями були, як правило, українські селяни. Стривоженість тим, що цивільні колоністи продають землю, висловлював і земельний комісар Кременецького повіту, який у донесені до окружного земельного управління 23 березня 1926 р. зазначав, що в гміні Заруддя з 30 осадників половина продала осади, а ще половина має намір це зробити. Аналогічні приклади наводив староста Володимирського повіту в листі до окружного земського управління: тільки в кінці 1926 р 14 осадників продали земельні наділи – всього 202 морги. Більше половини реалізували з метою спекуляції: продати дорожче і знову дешевше купити у іншому місці [63].
Разом з тим, однією з причин, що зумовлювала зворотний відплив цивільних осадників з повітів Волинського воєводства, стало збільшення землі на продаж у центральних воєводствах Польщі і дешевша вартість (на Волині 1 га коштував 1200 – 2000 злотих, на заході – 600 – 700 злотих). Стимулювали розпродаж землі колоністами і такі фактори: збільшення попиту на землю в місцевостях, де існували осадницькі господарства; можливість вигідно продати землю місцевим селянам; вороже ставлення українських селян до осадників; помилки державної осадницької політики, в основі якої були не економічні мотиви, а насамперед політична мета – колонізація українських земель. Заполітизований польський осадник в українському оточенні приходив до висновку, що на його батьківщині йому легше буде господарювати, кращі умови побуту тощо [64].
За даними Волинської воєводської адміністрації, на початку 1930-х рр. на терені воєводства нараховувалося 3159 господарств цивільних осадників. Їх розселення відображає таблиця 2 [65].
Таблиця 2 ивільне осадництво на Волині
№ п/п | Повіт | Кількість осадників |
1 | Володимирський | 714 |
2 | Дубнівський | 678 |
3 | Луцький | 503 |
4 | Ковельський | 404 |
5 | Горохівський | 345 |
6 | Костопільський | 141 |
7 | Сарненський | 84 |
8 | Кременецький | 81 |
9 | Рівненський | 116 |
10 | Любомльський | 47 |
11 | Здолбунівський | 10 |
Разом | 3159 |
У 1930-х рр. активність осадницької політики спала. Це було зумовлено, з одного боку, гострою аграрною кризою, викликаною економічною депресією, а з іншого – загостренням соціально-економічних і національно-політичних протиріч між українським населенням та пануючим польським режимом.
Із середини 1930-х рр. польський уряд припинив переселення з центральних воєводств Польщі незаможних селян. Всіляко намагаючись зміцнити осадництво як економічно, так і політично, уряд заохочував колонізацію українських земель заможнішими елементами. Міністерство землеробства і аграрної реформи розробило спеціальну інструкцію про осадництво, згідно з якою польським безземельним селянам дозволяли переселятися на східні креси у виняткових випадках, зокрема при об’єднанні дрібних спадкових господарств. Від претендентів в осадники вимагали доброї господарської кваліфікації і наявності відповідних матеріальних засобів. Кожен кандидат у колоністи повинен був мати не менше 3 тис. злотих для придбання землі та забудування [66].
За архівними даними, з червня 1919 р. і кінця 1935 р. на території Волинського, Львівського, Станіславівського і Тернопільського воєводств було створено близько 41 тис. осадницьких господарств, з них 3569 господарств військових колоністів на Волині. Загальна кількість землі, що підлягала парцеляції для створення державних, приватних, військових та самостійних господарств у чотирьох вищеназваних воєводствах за цей час становила 629934,4 га [67].
Для зміцнення і збільшення осадницького елементу в Галичині польський уряд створив парцеляційний інститут під назвою Земельне парцеляційне товариство. Результатом праці цього товариства з часу заснування, із середини 1934 р., до середини 1936 р. стало парцелювання4500 га землі й створення на цій території 500 самостійних господарств. Із розпарцельованих земель більше половини потрапили до цивільних колоністів, яких прибуло в Галичину близько 300 сімей [68].
Парцеляційне товариство визначило запас землі для парцеляції на 1936 – 1938 рр. Він становив 200 тис. га, зокрема у Львівському – 60 тис., Станіславівському – 20 тис., Тернопільському – 120 тис. га. Тернопільське воєводство і в другій половині 1930-х рр. залишалося основним реґіоном колонізації. Відділ землеробства і земельних реформ Тернопільського воєводського управління повідомляв Державний сільськогосподарський банк у Львові про те, що для набуття землі для цивільних колоністів з Ланцутського повіту необхідно виділити з оборотного фонду земельної реформи на купівлю землі з парцеляції маєтку Личківці–Трибухівці в Копичинському повіті в сумі 7000 зл. Проект фінансово-господарського плану Тернопільського воєводства на 1939 – 1940-і рр. передбачав інвестиційну допомогу осадникам для купівлі земельних наділів при державній і при приватній парцеляції [69].
У другій половині 1930-х рр. польські власті на Волині продовжували парцеляцію і виділяли землю як для укрупнення вже існуючих господарств, так і для створення нових. Так, у 1927 р. під військове осаднцтво із 2 тис. га розпарцельованих земель було виділено 333,4 га, з яких тільки 19,3 га призначено для створення двох нових господарств військових колоністів. У 1939 – 1940 рр. окружне земельне управління Волинського воєводства запланувало приватну парцеляцію у 61 маєтку в розмірі 8210 га на суму 202055 злотих на потреби аграрної реформи [70].
Протягом усього міжвоєнного періоду польські урядові кола здійснювали цивільну та військову сільськогосподарську колонізацію східногалицьких і західноволинських земель, незважаючи на земельну тісноту і земельне перенаселення в цих краях. Східна Галичина була основним районом концентрації цивільного осадництва, особливо Тернопільське воєводство, куди прибуло близько половини всіх колоністів, які мали намір придбати земельні наділи у трьох воєводствах – Львівському, Станіславівському і Тернопільському.
Головним районом поселення військових колоністів було Волинське воєводство. Військові осадники отримували земельні ділянки, як і будівельний, живий і мертвий інвентар, безкоштовно, за заслуги перед Польською державою. Поряд із військовими осадниками у Волинському воєводстві поселялися цивільні колоністи, які, на відміну від військових осадників, купували землю в процесі парцеляції відповідно до закону від 15 липня 1920 р.
За офіційною польською статистикою, у чотирьох воєводствах Західної України – Львівському, Станіславівському, Тернопільському та Волинському на кінець 1930-х рр. нараховувалося 47 тис. господарств цивільних та військових осадників [71]. Але якщо взяти до уваги той факт, що протягом усього міжвоєнного періоду певна частина осадників продавала свої земельні наділи, здавала в оренду (серед військових колоністів найбільше було поширене таке явище) і не брала участі в господарській діяльності, на наше переконання, є підстави сумніватися у достовірності цієї цифри. З огляду на зазначені вище тенденції число цивільних та військових колоністів кожного року було різним.
Із початком Другої світової війни та вступом у Західну Україну Червоної армії розпочалася ліквідація осадницьких господарств, яку здійснювала більшовицька влада на підставі директиви, затвердженої в грудні 1939 р., і прийнятого на її основі «Положения о спецпоселках и трудовом устройстве осадников». Тоді ж було затверджено за підписом Л. Берії інструкцію «О порядке переселения польских осадников из Западных областей УССР и БССР». Згідно з цим документом, акцію арештів і виселення проводили одночасно, у день, який визначив НКВС СРСР. Осадники та їх сім’ї повинні були залишити на місці нерухоме майно, господарський інвентар і худобу, які за актом приймали місцеві управління НКВС. До січня 1941 р. із західноукраїнських земель було вислано 28612 осадників (137132 з членами сімей) [72].
Відомо, однак, що не всі осадницькі сім’ї потрапили під депортацію. Документи періоду німецької окупації свідчать, що в ряді польських осадницьких поселень виникали збройні загони, які вступили у боротьбу не тільки з німецькими окупантами, а й із загонами УПА.
Реалізація земельної реформи і пов’язана з нею осадницька колонізація у Східній Галичині та Західній Волині були підпорядковані основній меті – штучному збільшенню в українських селах польського елементу, який служив не лише соціально-політичною опорою польської влади, а й яскраво ілюстрував національне гноблення українського населення.
Список використаних джерел до розділу 2
1. Rocznik statystyki, 1925/26. – Warszawa, 1927.
2. Statystyka Polski. Wielka własność rolna. – Warszawa, 1925. – Т. 5. – S. 8.
3. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 408. – Оп. 1 т. – Спр. 174. – Арк. 13.
4. Jaworski W. Reforma rolna. Tekst ustaw i rozporzązeń. – Kraków, 1926. – Т. 3. – S. 29.
5. Павликовський Ю. Галичина після війни 1914 – 1920 // Кооперативна Республіка. – 1928. – Ч. 4. – С. 169.
6. Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття. – К., 1993. – С. 205.
7. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 408. – Оп. 1 т. – Спр. 174. – Арк. 15.
8. Reforma rolna w Polsce. – Warszawa, 1929. – S. 49.
9. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 408. – Оп. 1 т. – Спр. 174. – Арк. 17.
10. Васюта І. К. Соціально-економічні відносини на селі Західної України до воз’єднання (1918 – 1939). – Львів: Вища школа, 1978. – С. 21.
11. Там само.
12. ЦДІА України у м. Львові. – Ф.408. – Оп. 1 т. – Спр. 174. – Арк. 26.
13. Reforma rolna w Polsce. – S.49.
14. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 6. – Спр. 2746. – Арк. 5.
15. Там само. – Оп. 6. – Спр. 2746. – Арк. 5.
16. Державний архів Волинської області (далі – ДАВО). – Ф. 46. – Оп. 1. – Спр. 3356. – Арк. 2538.
17. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 13. – Спр. 859. – Арк. 61.
18. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 4. – Спр. 1129. – Арк. 3–4.
19. ДАІФО. – Ф. 2 сч. – Оп. 9. – Спр. 1209. – Арк. 9, 10, 16, 26.
20. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 4. – Спр. 1129. – Арк. 3–4.
21. ДАІФО. – Ф. 2 сч. – Оп. 9. – Спр. 1209. – Арк. 9, 10, 16, 26.
22. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 13. – Спр. 859. – Арк. 61.
23. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 408. – Оп. 1 т. – Спр. 174. – Арк. 29 – 32.
24. Павликовський Ю. Земельна справа в Галичині // Літературно-науковий вісник. – Львів, 1922. – Кн. 3 – С. 242.
25. Діло. – 1928. – травня.
26. Павликовський Ю. Вказана праця. – С. 244.
27. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 13. – Спр. 859. – Арк. 37.
28. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 4. – Спр. 968. – Арк. 12, 12 зв.
29. Діло. – 1928. – 6 травня.
30. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 6. – Спр. 1338. – Арк. 16; Оп. 4. – Спр. 412. – Арк. 14; – Спр. 434. – Арк. 28; Спр. 349. – Арк. 1; – Оп. 1. – Спр. 1595. – Арк. 6.
31. Там само. – Оп. 1. – Спр. 1567. – Арк. 73.
32. Там само. – Ф. 34. Оп. 1. – Спр. 420. – Арк. 42; – Ф. 137. – Оп. 1. – Спр. 453. – Арк. 2, 3, 4, 14; Ф. 231. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 5, 9; – Оп. 6; – Спр. 2776. – Арк. 55 – 64.
33. Wojewódstwo Tarnopolskie. – Tarnopól, 1931. – S. 29.
34. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 6. – Спр. 2098. – Арк. 2.
35. Там само. – Оп. 4. – Спр. 11129. – Арк. 12.
36. Там само. – Оп. 6. – Спр. 2098. – Арк. 2; Спр. 2082. – Арк. 7.
37. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 13. – Спр. 859. – Арк. 39.
38. ДАІФО. – Ф. 415. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 5.
39. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 13. – Спр. 859. – Арк. 54 – 55.
40. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 5. – Спр. 1173. – Арк. 21; – РП. 6. – Спр. 2711. – Арк. 73 – 79, 81 – 106, 133 – 146, 164 – 174, 175 – 189; – Ф. 137. – Оп. 1. – Спр. 353. – Арк. 2 – 4, 6, 14; – Ф. 34. – Оп. 1. – Спр. 420. – Арк. 26, 26 зв.
41. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 171. – Оп. 1. – Спр. 583. – Арк. 58.
42. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 13. – Спр. 859. – Арк. 53.
43. Там само. – Арк. 55 – 56.
44. Там само.
45. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 13. – Спр. 859. – Арк. 56.
46. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 6. – СПР. – 2781. – Арк. 30.
47. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 13. – Спр. 859. – Арк. 58, 59.
48. Там само. – Арк. 52.
49. Podgorski B. Osady wojskowe na terenie Szubkowa na Wołyniu oraz przyłegle cywilne. – Warszawa, 1931. – S. 27.
50. Dzennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. – 1921. – Т. 1. – S. 40 – 41.
51. Podgorski B. Osady wojskowe na terenie Szubkowa na Wołyniu … – S. 27.
52. Державний архів Волинської області. – Ф. 277. – Оп. 1. – Спр. 385. – Арк. 33.
53. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 10. – Спр. 142. – Арк. 25.
54. Statystyka Polski. – Warszawa, 1924. – S. 13.
55. Podgorski B. Osady wojskowe na terenie Szubkowa na Wołyniu … – S. 27.
56. Ibid. – S. 30, 42, 44, 45
57. Ibid. – S. 30, 42.
58. ДАВО. – Ф. 277. – Оп. 2. – СПр. 289. – Арк. 9.
59. Державний архів Рівненської області (далі – ДАРО). – Ф. 79. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 4; – Спр. 5. – Арк. 8.
60. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 1. – Спр. 1129. – Арк. 3.
61. ДАВО. – Ф. 46. – Оп. 4. – Спр. 354. – Арк. 130.
62. ДАТО, – Ф. 231. – Оп. 1. – Спр. 3054. – Арк. 3 –11.
63. ДАВО. – Ф. 277. – Оп. 2. – Спр. 564. – Арк. 14, 16.
64. ДАВО. – Ф. 277. – Оп. 2. – Спр. 564. – Арк. 5.
65. Bankowicz-Sitauer I. Osadnictwo wojskowe // Roczhik Wоłynski. – 1933. – S. 517.
66. ДАЛО. – Ф. !. – Оп. 13. – Спр. 1085. – Арк. 53.
67. ДАТО. – Ф. 231. –Оп. 4. – Спр. 1129. – Арк. 3 – 4.
68. Там само. – Оп. 6. – Спр. 2082. – Арк. 12.
69. Там само. – Спр. 2861. – Арк. 154; – Спр. 2739. – Арк. 636.
70. ДАВО. – Ф. 46. – Оп. 6. – Спр. 417. – Арк. 50.
71. Там само. – Арк. 5036.
72. Парсаданова В. С. Депортация населения из Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939 – 1941 гг. // Новая и новейшая история. – 1989. – № 2. – С. 32.
Розділ 3.
ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИЙ СТАН ОСАДНИЦЬКИХ ГОСПОДАРСТВ ТА ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА СПРИЯННЯ КОЛОНІЗАЦІЇ
Сільськогосподарське цивільне і військове осадництво перебувало під особливою увагою та опікою польського уряду, а на місцях – воєводських земельних управлінь, які звертали увагу насамперед на те, «щоб приїжджі колоністи були раціональні до життя, щоб оволодівали кваліфікацією аграрія та походили з селянської родини» [1]. Надаючи великого політичного значення сільськогосподарській колонізації земель Західної України як одного з головних засобів колонізації та асиміляції українського населення, польські владні структури всіляко сприяли цивільному і військовому осадництву, заохочували, пропагували і фінансово підтримували його.
Польський уряд брав на себе забезпечення і всі затрати на переїзд осадників із сім’ями залізницями та безкоштовне перевезення майна до місця майбутнього поселення [2].
На місцях повітові старости зі свого боку примушували українських селян до робіт на користь польських колоністів. Так, староста у Золочівському повіті примусив селян з Рикова дати 40 підвід для перевезення колоністів, їх сімей і пожитків із залізничної станції до с. Рикова. Староство в Бродівському повіті вчинило так само, примусивши громади сіл Кадлубиска і Ясенів надати підводи для колоністів, щоб перевезти їх від станції Заболотці до місць майбутнього проживання.
У найпривілейованішому стані перебували військові колоністи. Крім безкоштовних земельних наділів, вони мали право на отримання безповоротної позики від держави на влаштування своїх господарств, а також користувалися пільговими короткотерміновими і довготерміновими кредитами [4].
Кожен військовий колоніст, який оселявся в районі Шубківського полігону Рівненського повіту, обов’язково отримував для забудови 80 куб. м соснового або дубового лісу чи 800 зл. для його придбання. Безповоротна державна допомога, що покрилася сумою 2 млрд. марок, рішення про яку польський сейм ухвалив 17 грудня 1920 р., передбачала забезпечення колоністів насінням, живим і мертвим інвентарем.
На поточні потреби військовому колоністу протягом 1921 – 1925 рр., поки він у господарському плані остаточно не став на ноги, виплачували невелику суму готівкою [5].
Здійсненню сільськогосподарської колонізації чотирьох східних воєводств була підпорядкована і кредитна діяльність Державного сільськогосподарського банку Польщі, який надавав кредит колоністу за його проханням. Необхідно наголосити, що кредит надавали за рекомендацією окружного земельного управління, яке мало засвідчити достатній фінансовий стан осадницького господарства, забезпеченість житлом і господарськими будівлями. У такому випадку в колоніста не виникало проблем при юридичному оформленні надавчих актів. Причому, кредити першочергово отримували ті військові осадники, які вже мали оформлені документи (надавчі акти) на отримання землі в сумі від 25 до 50 відсотків своїх господарств [6].
Загалом до 1923 р. в Західній Україні та в Західній Білорусії військові осадники отримали матеріальну допомогу на облаштування своїх господарств, яка в грошовому еквіваленті становила суму близько 2 млрд. польських марок. За даними центральної спілки польських колоністів, за той самий час вони отримали безповоротних позик на суму близько 2 млн. дол. З 1924 до 1929 р. військові поселенці у Волинському воєводстві отримали 33.1 млн. зл. безповоротної допомоги і 15,5 млн. – довготермінової позики [7].
Загалом до 1923 р. в Західній Україні й Західній Білорусії таким осадникам надали матеріальну допомогу на облаштування господарств, яка в грошовому еквіваленті становила суму близько 2 млрд. польських марок. За даними Центральної спілки польських колоністів, протягом того самого часу вони отримали безповоротних позик більше, як на 2 млн. дол. Із 1923 до 1929 р. військові поселенці у Волинському воєводстві отримали 33,1 млн. зл. безповоротної допомоги і 15,5 млн. зл. довготермінових позик [7].
Користуючись значною підтримкою урядових кіл Польщі, військові колоністи, які отримали земельні наділи на Волині, були спроможні самостійно вести своє господарство. Найпоказовішим у цьому контексті є економічний стан господарств військових колоністів у п’яти осадах Тучинської гміни Рівненського повіту. На 248 господарств військових колоністів припадало 3154 га – по 12,7 га в середньому на одне господарство. Пересічно на одне господарство припадало 1,9 коня, 2,4 корови, 3,5 свині, 1,2 воза, 1,02 плуга, 0,6 культиватора [8]. (Детальніше по п’яти осадах див. табл. 3).
На вимогу поселенців польська адміністрація на місцях організувала так звані відбудовчі кантори зі складами для забезпечення колоністів будівельними матеріалами – склом, цвяхами, цеглою тощо [9].
Окрім безповоротної фінансової допомоги колоністам надавали довготермінові кредити під 4 відсотки річних, а також короткотермінові кредити Державного сільськогосподарського банку під значні відсотки. Державна політика протекціонізму щодо колонізації забезпечувала задовільний стан господарств військових поселенців, у них не було проблем з отриманням пільгових кредитів у кооперативних касах та приватних банках. До кінця 1930 р. на одне господарство військових колоністів, поселених у гміні Тучинська Рівненського повіту, припадало 2539 зл. довготермінових і 1477 зл. короткотермінових кредитів, наданих Державним сільськогосподарським банком. Довготермінові пільгові кредити в приватних банках на одне господарство становили 1970 зл., кредити кооперативних кас – 588 зл. [10]. Відпускаючи великі суми державних субсидій і дешевих кредитів, уряд одночасно звільняв військових осадників від податків та поборів.
Таблиця 3. Кількість землі тваринництво, сільськогосподарський інвентар у осадах військових колоністів у гміні Тучинська Рівненського повіту (в знаменнику зазначено кількість на одне господарство)
Назва осади | К-сть осадників | Кількість землі (га) | К-сть будівель | Тваринництво та сільськогосподарський інвентар | |||||||
всього | на 1 г-во | коні | корови | свині | вози | сани | плуги | культиватори | |||
Осада Креховецька | 85 | 1040,5 | 12,24 | 214 2,5 | 156 1,9 | 200 2,4 | 353 4,2 | 88 1,02 | 85 1,0 | 90 1,04 | 74 0,8 |
Осада Геллєрова | 51 | 670,7 | 13,15 | 137 2,7 | 92 1,8 | 134 2,6 | 198 3,8 | 48 0,96 | 46 0,9 | 46 0,9 | 29 0,56 |
Осада Язловецька | 56 | 706 | 12,6 | 128 2,3 | 113 2,02 | 124 2,2 | 191 3,4 | 58 1,03 | 53 0,95 | 60 1,07 | 18 0,32 |
Осада Залісся | 18 | 274 | 15,2 | 42 2,3 | 33 1,9 | 41 2,3 | 27 1,5 | 22 1,2 | 20 1,1 | 22 1,2 | 7 0,4 |
Осада Боянівка | 38 | 462,8 | 12,7 | 102 2,7 | 76 2,0 | 90 2,5 | 87 2,4 | 38 1,0 | 31 0,8 | 36 0,95 | 14 0,4 |
Всі осади | 248 | 3154 | 12,7 | 623 2,5 | 470 1,9 | 589 2,4 | 856 3,5 | 254 1,02 | 235 0,95 | 254 1,02 | 142 0,6 |
Стосовно осадників, поселених в інших повітах Волинського воєводства, то їх фінансово-економічний стан теж був задовільний. Так, матеріали анкетного обстеження, яке провело окружне земельне управління у вересні 1931 р. в гміні Медвежій Луцького повіту, де отримали земельні наділи і поселилися 90 військових колоністів, наглядно ілюструють, що на одне господарство припадало в середньому 23 га орної землі, 1,3 коня, 0,2 плуга і 0,2 борони. За цими ж матеріалами анкетного обстеження матеріального становища господарств осадників Почаївської гміни Кременецького повіту вартість одного господарства – житлових і господарських будівель, живого і мертвого інвентарю – за ринковими цінами становила близько 38 тис. зл., причому з незначною заборгованістю – трохи більше 2 тис. зл. Приблизно така ж картина спостерігалась і в гміні Дедеркали згаданого повіту [11]. Для опіки над військовими осадниками у Варшаві організували Спілку військових осадників, яка створила філії у воєводських містах, повітових містечках і безпосередньо у гмінах. Метою спілки було загальне опікування осадницькими справами, врегулювання правового статусу при отриманні земельних ділянок, забезпечення матеріальної підтримки в організації господарств, побуту тощо [12].
На відміну від військових осадників, яких забезпечували землею, інвентарем і житлом за рахунок держави, цивільні осадники купували земельні ділянки за ринковими цінами під час парцеляції відповідно до Закону про здійснення земельної реформи.
Для фінансової підтримки цивільної колонізації сейм прийняв ряд законів, зокрема закон про утворення колонізаційного фонду від 19 грудня 1919 р., згідно з яким Рада Міністрів Польщі виділила для цих потреб 70 млн. марок. У січні 1920 р. сейм схвалив закон, що встановлював пільгові ціни на переїзд колоністів, які прибули у Східну Галичину залізницею, а 16 липня цього ж року – закон «Про тимчасові угоди для фінансування земельної реформи», на реалізацію якого уряд призначив 500 млн. марок [13].
У Східній Галичині ще в ході Першої світової війни австрійський уряд утворив «краєвий уряд відбудови», одним із головних завдань якого була відбудова знищених війною господарських інфраструктур. Польський режим перетворив цей уряд з усіма його секціями на установу для допомоги осадникам. Активну участь у сприянні колонізації східних кресів взяв також окружний інспектор дільничної допомоги. Як заявляв його начальник Яновський, інспектор «дуже активно займався зростаючим у нас колонізаційним рухом, підтримуючи всіма силами і всіма можливими способами колонізацію, якій давав значну допомогу у формі рільничих знарядь, погною, насіння та іншого інвентаря». В березні 1920 р. інспектор видав розпорядження, за яким насіннєвим матеріалом забезпечували насамперед польських осадників [14].
Для економічно-фінансового забезпечення сільськогосподарського цивільного і військового осадництва у чотирьох воєводствах Західної України центральні державні органи Польщі, а на місцях – воєводські та повітові, вжили практично всіх можливих заходів, у яких були задіяні як державні, так і приватні фінансові структури, а згодом – організації, котрі були створені самими осадниками.
За даними Господарського товариства Східної Малопольщі, до 1923 р. 10037 осадницьких господарств Львівського, Станіславівського і Тернопільського воєводств отримали державної кредитної допомоги на облаштування своїх господарств 8 млн. 232 тис. злотих. Осадники також отримали 2 млн. 362 тис. 484 злотих довготермінових кредитів під 7 – 8 відсотків річних [15].
Тільки з оборотного фонду аграрної реформи Державного сільськогосподарського банку 21241 цивільному колоністові всіх чотирьох воєводств – Львівського, Станіславівського, Тернопільського і Волинського – від 1919 до 1935 р. було виділено позик на 46 млн. 213 тис злотих, тобто в середньому на одне господарство осадника понад 2 тис. зл. [16].
Із прийняттям нового аграрного закону від 28 грудня 1925 р., який мав намір урегулювати серед інших аграрних питань фінансові кредити, окружні земельні управління повинні були опікуватися тими осадницькими господарствами, що були боржниками Державного сільськогосподарського банку. Якщо осадник через певні обставини встиг стати клієнтом приватних фінансових структур, він виходив з-під нагляду земельного управління й у випадку погіршення свого економічного становища змушений був вдаватися до такого непопулярного заходу, як позика під заставу свого майна [17].
Стосовно осадників, які перебували під наглядом земельного управління, та з метою врегулювання іпотечного стану земельних наділів, що їх колоністи придбали з парцеляції, польський уряд був прийняв закон від 23 березня 1929 р., який звільняв такі господарства від іпотеки. Цей крок польського уряду колоністи сприйняли схвально [18].
Фінансово-економічне становище осадників уряд намагався поліпшити і тим, що з 1928 р. почав обмежувати видачу банківських позичок і увесь «фонд допомоги» й «пільговий кредит» перевів у розпорядження «привілейованих категорій покупців землі», до яких належали насамперед польські колоністи [19].
У квітні 1932 р. уряд Польщі розробив «Положення», що передбачало впорядкування фінансово-кредитної політики стосовно колоністів та інших категорій селянства. У першому параграфі цього документа було відзначено, що осадники, які не мають достатніх коштів на придбання наділу й заведення господарства, а також безземельні, котрі служили в маєтках і втратили засоби до існування через парцеляцію, та власники карликових господарств могли отримати фінансово-кредитну допомогу для купівлі парцелів через земельне управління за умови, що покупець погоджується отримати кредит на основі іпотеки (під заставу землі) [20].
Осадникам, які перед придбанням нової парцелі були власниками від 6 до 12 моргів власної землі, правила дозволяли отримання кредиту до 50 відсотків вартості даної парцелі. Купцям, які володіли не більш як 6 моргами, – до 75 відсотків вартості даної парцелі. Для безземельних кредит міг становити до 90 відсотків купівлі-продажу земельної ділянки. Колоністи, котрі мали у власності до 12 і більше моргів землі, кредит надавали щонайбільше 50 відсотків вартості нової парцелі й лише у випадку, якщо покупець набував землю у місцях, далеких від комунікацій і шляхів сполучення. Прибульцям у східних воєводствах кредит надавали здебільшого до 75 відсотків вартості землі.
І тільки в окремих випадках з дозволу земельного управління осадник міг отримати позику до 100 відсотків вартості ґрунту. Як виняток, інвестиційний кредит міг перебільшувати ціну купівлі-продажу парцелі й досягати 150 відсотків, але лише тоді, коли новоприбулець погоджувався заставити мертвий та живий інвентар чи навіть увесь маєток, який він залишив у себе на батьківщині, юридично оформивши документи при дорученні третьої особи. Позику надавали під 6 відсотків річних, і її необхідно було повернути через 10, 20 або 25 років відповідно до укладеної угоди [21].
Негативні тенденції, що не могли обминути осадників у східних воєводствах, враховуючи, насамперед, морально-політичне середовище, в якому їм доводилося перебувати і яке особливо загострилось у зв’язку з аграрною кризою, викликали стурбування урядових кіл Польщі. Міністерство земельної реформи організувало інститут сільськогосподарських інструкторів для надання колоністам кваліфікованої допомоги у веденні господарства. Так, у Тернопільському воєводстві працювало таких інструкторів 85, з них 42 бухгалтери. Зокрема у Тернопільський повіт було призначено 16, Копичинський – 20, Підгаєцький – 18, Бережанський – 23, Золочівський – 8. Як було вказано в інструкції, завдання новоствореного інституту полягали в нагляді за господарствами осадників і «навчанні колоністів правильної господарки на своїх землях, щоб добиватися найбільш можливого доходу» [22].
І все ж щедрі державні субсидії, матеріальна та моральна підтримка окружних земельних управлінь, повітових комітетів, через посередництво яких уряд підтримував осадницьку колонізацію, не зробили господарства польських поселян зразковими, вони не стали представниками «вищої землеробської культури», на що розраховували урядові політичні кола Другої Речі Посполитої. Це ілюструють, зокрема, матеріали анкетного обстеження, яке провело товариство Східної Малопольщі у Львові 1927 р. Найбільш глибоке і детальне обстеження було проведене у Золочівському повіті в колишньому фільварку Бортків. До парцеляції фільварок обіймав 270 моргів землі, 125 моргів лугів і пасовиськ, 8 моргів лісу. Після парцеляції фільварку відповідно до закону про земельну реформу тут було поселено 16 осадницьких сімей. Решту землі скупили місцеві українські селяни. Товариство, обстежуючи новоутворені осадницькі господарства, мало на меті з’ясувати: якою є продуктивність зернових культур і тваринництва в господарствах осадників; який загальний стан забудови і економічна сила переселенців; наскільки раціонально використовують вони родючість ґрунтів та місцеві кліматичні й економічні умови і які загальні результати парцеляції в розвитку землеробства. До участі в обстеженні комітет товариства запросив 20 кваліфікованих аграріїв, які мешкали у трьох східних воєводствах Галичини [23].
Вивчення показало, що в загальному осадницькі господарства економічні слабші, ніж фільваркові, й мають гірші показники врожайності (табл. 4) [24].
Таблиця4.Порівняльні показники врожайності у фільварковому і осадницькому господарствах
Культура | Збір з 1 га (цнт) | Збиток у відсотках |
|
Фільваркове господарство | Осадницьке господарство | ||
Жито | 14 | 10 | 24 |
Пшениця | 15 | 9 | 40 |
Ячмінь | 13 | 9 | 31 |
Овес | 15 | 10 | 25 |
Картопля | 150 | 100 | 25 |
Цукровий буряк | 200 | 100 | 50 |
Зіставивши цифри, товариство дійшло до висновку, що парцеляція негативно відбилася на продуктивності фільваркових земель, які потрапили до рук колоністів. Отримавши земельні наділи, новопоселенці не забезпечили їх належного обробітку через нестачу знарядь, реманенту, коней і сільськогосподарських машин.
За основу глибшого й об’єктивного вивчення господарського становища осадницьких господарств було взято порівняльний аналіз урожайності п’яти землеробських культур – пшениці, жита, вівса, ячменю та картоплі – у фільварку Бортків до парцеляції і чотирьох найбільших господарств колоністів, які виникли у результаті реформи – господарство Киса, що мало у володінні 8 моргів, Швонтека – 22 морги, Ляховича – 31, Смолінського – 27 моргів (див. табл. 5).
Таблиця 5. Порівняльні показники врожайності у фільварку Бортків до парцеляції і чотирьох осадницьких господарств у 1924 – 1927 рр.
Господарства | Пшениця з 1 га | Жито з 1 га | Овес з 1 га | Ячмінь з 1 га | Картопля з 1 га | |||||
ц | % | ц | % | ц | % | ц | % | ц % | ||
Фільварок Бортків | 9,5 | 100 | 9 | 100 | 7,5 | 100 | 8,5 | 100 | 90 | 100 |
Швонтек | 6 | 8 | 6,5 | 7 | 75 | |||||
Смолінський | 6,5 | 68,4 | 8 | 88,8 | 6,5 | 86,5 | 7,5 | 83,3 | 70 | 77,7 |
Ляхович | 7 | 8 | 6,5 | 6,5 | 70 | |||||
Киса | 6 | 8 | 6,5 | 6,5 | 70 | |||||
Місцеві селяни | 6,5 | 68,4 | 7 | 77,7 | 6,5 | 86,6 | 6 | 70,5 | 80 | 88,8 |
Як бачимо, господарства колоністів значно відставали за врожайністю від фільваркового, проте порівняно з більшістю дрібних господарств місцевих землеробів продуктивність осадницького рільництва була не нижчою, а з деяких культур – навіть вищою.
Щодо тваринництва, то необхідно відзначити: у господарствах поселенців порівняно з фільварковим господарством, яке володіло на 123 морги більшими угіддями, було помітним зростання. Товариство відзначило цей факт, однак вказало на те, що ефективність тваринництва низька через незадовільний стан господарських приміщень, недостачу кормів для худоби.
Аналогічний стан спостерігався в Бродівському, Радехівському, Золочівському та Зборівському повітах Тернопільського воєводства [25].
Загальна продуктивність господарств польських поселенців була нижчою порівняно з фільварком Бортків. Різниця доходів між фільварком і господарствами осадників за п’ятьма основними видами тваринницької продукції становила 37014 зл. на користь фільварку. Перед парцеляцією дохід з одного моргу фільварку Бортків був у середньому 333,33 зл., а після парцеляції – тільки 242 зл., що на 91,33 зл. (або на 27,3 відсотка) менше [26].
Таблиця 6. Стан тваринництва у фільварку Бортків у 1912 – 1914 рр. і осадницьких господарствах у 1924 – 1927 рр.
Господарство | Кількість землі | Продукція відгодівельна | |||||||
коні (гол.) | корови (гол.) | телята (гол.) | бики (гол.) | свині (гол.) | дрібна птиця (гол.) | молоко (л) | яйця (шт.) | ||
Фільварок Бортків | 403 морги | 20 | 20 | 11 | 2 | 82 | 150 | 50000 | 12500 |
Осадники | 203 морги | 28 | 28 | 15 | 2 | 45 | 300 | 50000 | 24000 |
Причини нижчої ефективності новостворених осадницьких господарств порівняно з фільварковими, як вважало товариство, полягала в нераціональному екстенсивному господарюванні, у недостатній кількості землеробських знарядь і реманенту, сільськогосподарських машин, у незабезпеченості в достатній кількості органічними добривами, а також великими фінансовими витратами на придбання штучних добрив, що не давали належного ефекту, але вимагали значних затрат. Була різниця і в обробітку землі. Так лущення, боронування, сівба і збирання врожаю, обмолот зерна молотаркою з морга у фільварку обходився 85 злотих, тоді як ті самі операції виконані в ручну, обходилися осадникам 125,5 зл. Різниця становила 40,5 зл. [27].
Господарства колоністів, відстаючи від фільваркових за прибутковістю, порівняно з господарствами більшості місцевих селян все ж виглядали краще. Це стосується і землеробства, і тваринництва. На Поділлі, наприклад, 1927 р. різниця у зборі зернових культур з 1 га в господарствах заможних осадників і малоземельних українських селян становила до 50 відсотків на користь колоністів. У повітах Львівського воєводства врожайність зернових в осадницьких господарствах порівняно з господарствами малоземельних українських селян була вищою на 30 – 50 відсотків [28]. Трудящі селяни не могли раціонально господарювати через нестачу не тільки землі, а й будівель, худоби і землеробських знарядь.
За фінансово-економічними показниками господарства польських колоністів можна умовно поділити на чотири категорії. До першої слід віднести тих, які придбали земельні наділи за марки до грошової реформи 1 травня 1924 р. Представник окружного земельного управління Націшевський на з’їзді старостів 19 травня 1932 р. в Тернополі підкреслив, що ця категорія перебуває у хорошому фінансовому стані, володіє міцними господарствами. Друга категорія – осадники, які придбали землю після грошової реформи вже за злоті (1 зл. дорівнював 5,19 дол.). Ці колоністи платили за землю, як правило, дуже дорого, потрапили у борги і до 1932 р. ще не розраховувалися за довготермінові кредити. Осадники, які придбали землю у 1926 – 1928 рр., так звана третя категорія, належала до середньозаможних. Ця категорія хоча й платила за земельні ділянки дуже дорого, але в результаті сприятливої економічної кон’юнктури зуміла вийти з боргів. І, нарешті, четверта категорія осадників – ті, які придбали землю під час господарської кризи в Польщі, що співпала зі світовою економічною кризою. Вони платили за землю дуже дорого, а сплачувати за кредити їм довелося в час жорстокої економічної депресії, характерної глибоким спадом цін на сільськогосподарську продукцію, збільшенням податків, зростанням відсоткових ставок на кредити, зменшенням рентабельності. Досить відрізнялися господарства осадників і за величиною заборгованості за кредитами: 4 відсотки осадників мали заборгованість понад повну вартість своїх господарств, 6 відсотків – заборгованість рівня повної вартості, 30 – половину вартості своїх господарств, 35 – від 30 до 50 відсотків вартості своїх господарств, і лише 5 відсотків мали незначні борги [29].
Внаслідок великої заборгованості, яка значно зросла під час кризи, багато колоністів, не забезпечених належним чином робочою і продуктивною худобою, будівлями та реманентом, не могли господарювати самостійно. На одне осадницьке господарство у Східній Галичині припадало пересічно 5,5 га землі, 0,72 воза, 0,71 плуга і одна борона [30].
Хоча за цими середніми даними і приховувалися різні соціально-економічні групи осадницьких господарств, все ж вони свідчать, що економічне становище переважної частини колоністів було не на зовсім належному рівні.
Таблиця 7. Забезпеченість осадницьких господарств продуктивною і робочою худобою та реманентом
Воєводство | К-сть господарств | Продуктивна і робоча худоба (гол.) | Реманент (шт.) | |||||
коні | корови | свині | птиця | вози | плуги | борони | ||
Львівське | 4661 | 4152 | 7885 | 4555 | 87 | 3334 | 3207 | 3475 |
Тернопіль-ське | 7626 | 8282 | 12850 | 11060 | 652 | 5081 | 5715 | 9099 |
Станісла-вівське | 2620 | 2199 | 4315 | 2296 | 44 | 1728 | 1642 | 2058 |
Разом | 14907 | 14933 | 24710 | 17911 | 683 | 1075 | 10564 | 14630 |
За результатами анкетного обстеження, яке провели воєводські земельні управління, за станом на 1934 р. вартість землі, будівель, живого і мертвого інвентарю 14807 господарства польських колоністів Галичини дорівнювала 108 млн. зл., зокрема 4661 осадницького господарства у Львівському воєводстві – 39 млн. зл., 7626 у Тернопільському – більше 55 млн., 2520 у Станіславівському – 17 млн. зл. [31]. Вартість землі, живого і мертвого інвентарю одного осадницького господарства за ринковими цінами дорівнювала пересічно 7328 зл. [32].
На одне господарство припадало в середньому 1830 зл. боргу, що дорівнювало ¼ вартості господарського майна, а на один гектар – 330,8 зл. боргу [33].
Заборгованість Державному сільськогосподарському банку становили кредити з оборотного фонду земельної реформи і позички за заставами майна. Внаслідок часткового погашення кредитів з оборотного фонду земельної реформи заборгованість зменшилася до 8,5 млн. зл. Загальна сума заборгованості, яку становили кредити з державного сільськогосподарського банку, кредити приватних фінансових установ, на кінець 1924 р. сягнула більше 22 млн. зл. [34].
Різні соціально-економічні групи осадників мали неоднакову заборгованість. Вивчення фінансово-економічного стану 972 осадницьких господарств, яке Малопольське землеробське товариство (Malopolskie Towarzystwo Rolnicze) провело у Бережанському повіті Тернопільського, Городенківського, Станіславівського і Сокальському Львівського воєводств, проілюструвало, що заборгованість становила в середньому на 1 морг 210 зл., а на одне господарство – 2855 зл. [35]. Це було значно більше, ніж у середньому в Східній Галичині згідно з даними воєводських управлінь.
За повідомленнями повітових старост, звітами воєводських управлінь, на підставі матеріалів анкетних обстежень амплітуда коливань боргів на гектар землі у різних щодо заможності осадників була від 500 до 8 тис. зл. Поза тим, Державний сільськогосподарський банк без вагань на початку 1930-х рр. виділив нові кредити під 7 відсотків річних для купівлі осадниками нових ділянок із парцеляції. Крім того, у Тернопільському воєводстві колоністи часто користувалися кредитами комунальних ощадних кас, яким борги виносили від 500 до 1000 злотих на одне господарство, а також кредитами приватних фінансових установ, які надавали їх під 15 – 30 відсотків [36].
У 1930-х рр., особливо в перші роки після господарської кризи, тенденція фінансово-кредитної допомоги зберігалася. За даними річного фінансового звіту Львівського земського банку, військові та цивільні колоністи отримали за 1933 р. у чотирьох воєводствах 1097 тис. зл. кредитів, з них на Волинське воєводство припадало 682 тис., Львівське – 107, Тернопільське – 279 і на Станіславівське – 29 тис. зл. [37].
Господарське товариство Східної Малопольщі того ж року провело детальне вивчення матеріального стану осадницьких господарств Східної Галичини. На підставі даних, наведених у звіті за результатами обстеження, видно, що у Львівському воєводстві переважна більшість господарств належала до економічно слабких. Від економічної сили господарств залежав відповідно стан забезпечення житловими і господарськими будівлями. Найкращою ця ситуація була в Перемишлянському повіті. Існувала певна різниця в заборгованості, наявності житлових і господарських будівель між тими колоністами, які володіли житловими ділянками від 5 до 10 га, і тими, котрі мали до 5 га. Пояснювалось це тим, що деякі осадники, намагаючись придбати якомога більше землі, залазили в борги, з яких навіть за сприятливої економічної кон’юнктури не могли виплутатись. У Тернопільському воєводстві, зокрема у Тернопільському, Бережанському та Підгаєцькому повітах переважали некомплектні господарства без житлових і особливо господарських забудовань. Зокрема, у Тернопільському повіті з 510 господарств осадників 43 відсотки не мали житлових будівель, 6 – стаєнь, 48 – інших господарських приміщень.
У Чортківському повіті понад 30 відсотків осадницьких господарств перебували в критичній ситуації. В околицях Підгайців і Бережан переважали погано забудовані осадницькі господарства, тоді як у Золочівському, Зборівському і Бродівському повітах становище осадників виглядало дещо кращим. Задовільнішим стан забудови був у Станіславівському воєводстві, де близько 60 відсотків осадницьких господарств мали всі необхідні житлові та господарські будівлі [38].
На підставі проведених обстежень господарств цивільних колоністів у галицьких воєводствах і узагальнень Комітет господарського товариства зробив наступні висновки: а) осадницькі господарства гірші від фільваркових щодо вирощування землеробських культур, а щодо виробництва тваринницької продукції – кращі; б) переважають фільварки за кількістю домашньої птиці й худоби; в) за сприятливих умов (величина стартового капіталу, якість ґрунтів, кліматичні умови тощо) новоприбулі господарюють краще від місцевих малоземельних господарів; г) осадники, які мають від 2 до 5 га, господарюють гірше за місцевих селян з таким же розміром земельного наділу.
Комітет вніс пропозиції, суть яких полягала в тому, що: а) сума початкового капіталу в переселенця для загосподарювання повинна бути адекватною сумі, необхідній для купівлі земельного наділу і забудови господарства; б) потрібне врегулювання кредитної системи як гарантії розбудови осадницьких господарств [39].
Ще одна проблема, що суттєво вплинула на економічне, а ще більше на морально-психологічне становище осадництва – правовий статус придбаних наділів. Прибуваючи у Західну Україну, цивільні колоністи намагалися придбати якомога більше землі. Цьому протегували різні парцеляційні товариства, земельні управління і т. п. Не маючи достатньої кількості коштів, переселенці позичали їх у фінансово-кредитних установах на умовах іпотеки – застави частини або всього майна з надією в майбутньому розплатитися.
Однак, як виявилося, здійснити це було непросто. Внаслідок цього значна частина колоністів, вчасно не сплативши боргів, так і не отримала документів на володіння землею. Так, у Станіславівському воєводстві 38 відсотків від загальної кількості осадників не мали права власності на володіння земельними наділами, у Тернопільському – 30, у Львівському – 28 відсотків. 4421 колоніст (29,9 відсотка) не оформив право власності на землю [40].
Та все ж, користуючись постійною підтримкою правлячих кіл Польщі, військові й заможні цивільні осадники були спроможні вести господарство. Із їх числа призначали солтисів, війтів та інших представників державної адміністрації на місцях. Проте, як стверджувало Господарське товариство Східної Малопольщі, такі заняття приносили колоністам мало користі, відволікали їх від власного господарювання. Дедалі частіше траплялися випадки, коли колоністи здавали в оренду земельні наділи або продавали їх повністю і присвячували себе роботі на державній службі. У Золочівському повіті в колонії Риків два колоністи позбулися своїх наділів саме з цих причин і повернулися остаточно до виконання службових обов’язків на державних посадах [41].
На відміну від незаможних колоністів, поселених у чотирьох воєводствах Західної України й обплутаних боргами так, що ледве зводили кінці з кінцями, заможна верхівка осадників мала в розпорядженні достатньо вдосконалених сільськогосподарських знарядь та машин, робочої і продуктивної худоби. Багато осадницьких господарств і навіть окремих колоній займалися виробництвом тільки технічних культур. Наприклад, цукровий завод у Ходорові розпарцелював 224 га орної землі, яку придбали колоністи з околиць Ярослава і Пшеворська, що поселилися у селі Кремерівці й спеціалізувалися лише на вирощуванні цукрових буряків, що давало їм високі прибутки [42].
Незаможні колоністи та їх сім’ї перебували в не меншій нужді та злиднях, ніж місцева українська біднота. Як відзначив спеціаліст із осадництва з Інституту національних справ, «майже в кожному поселенні зустрічаємо і таких осадників, господарства яких бажають далеко кращої участі. Після обмолоту врожаю вони зразу ж вивозять зерно на продаж до міста, а вже після Різдва в їх домівках відчувається нестаток» [43]. Це були, як правило, малоземельні селяни, які в сподіванні на державну допомогу переселилися з Польщі на південно-східні та східні окраїни в пошуках кращого життя. Щоб розбагатіти, вони часто брали землі більше, ніж дозволяли їм кошти, виручені від продажу свого майна на батьківщині. Потім же для того, щоб звести кінці з кінцями, змушені були брати позики у приватних кредиторів під 12, 18 і навіть 24 відсотки річних. Внаслідок майже всі скромні доходи йшли на сплату кредиту і великих податкових ставок замість того, щоб їх використати для купівлі інвентарю і сільськогосподарських знарядь [44]. Під тиском таких обставин змушені були шукати заробітку поза своїм господарством у промисловості, займалися домашніми промислами [45].
Якщо й це не рятувало ситуацію, осадники, як ми вже зазначали, продавати свої земельні наділи. Це не могло не турбувати урядові кола Польщі. Міністерство внутрішніх справ звернулося до Тернопільського воєводства з проханням повідомити, що тут зроблено у справі зміцнення польського осадництва і чи християнські каси безвідсоткового кредиту, що почали створюватися в другій половині 1930-х рр. для фінансової підтримки занепадаючих осадницьких господарств, отримують допомогу від державних і приватних фінансових установ [46].
У повідомленні старости Зборівського повіту Тернопільського воєводства управлінню з цього приводу було зазначено, що на території повіту функціонують дві християнські каси – в с. Поморянах і безпосередньо у Зборові. Каса у Зборові отримала допомогу в 1000 злотих від Союзу християнських кас у Варшаві. Каса в Поморянах просить воєводське управління сприяти поповненню грошима [47].
Подібні християнські каси почали виникати в інших повітах воєводства. Вже у червні 1938 р. в Збаразькому повіті діяли дві християнські каси, у Бродівському, Перемишлянському – по одній, Бережанському і Золочівському – по три християнські каси [48].
У Тернопільському повіті, як повідомляв староста, при Державному сільськогосподарському банку створили «Фонд допомоги», в якому банк акумулює кошти для викупу польських осадницьких господарств, яким загрожує продаж, і допомоги тим, які вже встигло скупити місцеве польське населення, скориставшись підтримкою «Фонду допомоги» [49].
Не відставало в цьому контексті й Малопольське аграрне товариство, яке розробило свою програму опіки над осадниками. Програма передбачала чотири напрями діяльності – організаційний, фінансово-господарський, культурно-освітній та правовий. Товариство пропонувало реорганізацію спілки осадників у триступеневу організацію – на найнижчому рівні повинні були створюватися осадницькі kólka, на рівні повітів – повітові союзи, на рівні воєводств – воєводські союзи осадників. При штаб-квартирі Малопольського аграрного товариства повинні були бути представлені делегатури Львівського, Станіславівського і Тернопільського Союзу осадників [50].
Реорганізувавши таким чином осадницькі структури аграрне товариство сподівалося вирішити й інші завдання. З метою поліпшення збуту сільськогосподарської продукції колоністів планували розбудувати мережу крамниць, складських приміщень, молочарень, здійснити інші заходи щодо інтенсифікації господарювання осадників. Інспекторам, кураторам осад, було поставлене конкретне завдання – вивчити умови господарювання, координувати і планувати конкретну програму дій з метою поліпшення ситуації в осадницькому середовищі. В культурно-освітній сфері роль інспекторів полягала у «вишукуванні» фінансів на будівництво шкіл, костьолів, каплиць, народних будинків; організації культурно-освітніх заходів, курсів для вдосконалення фахових навиків осадників, опікування молоддю. Відзначимо, що питання культурно-освітнього стану постійно перебувало у полі зору польської адміністрації, особливо в другій половині 1930-х рр. [51].
Малопольське аграрне товариство, опрацювавши статистичні матеріали, зазначало, що більше половини осадників, поселених у Східній Малопольщі, були позбавлені можливості відвідувати костьоли, каплиці, народні будинки, а їхні діти – польські школи через те, що їх не було за місцем проживання. Вказувалося на небезпеку духовного вакууму і моральної та національної деградації, негативного сприйняття самої ідеї колонізації серед поляків [52].
У правовій та фінансово-господарській сферах інспекторат повинен був сприяти роботі земельних комісарів щодо розв’язання проблеми парцеляції, іпотеки, організації кредитів тощо [53].
Уряд Польщі постійно дбав про фінансово-економічне оздоровлення осадницьких господарств, вишукуючи нові форми допомоги. В ході конверсії боргів за довготерміновими і короткотерміновими кредитами Державний сільськогосподарський банк до 1936 р. списав з осадників половину їх заборгованості. Тільки у Львівському, Станіславівському і Тернопільському воєводствах до середини 1920-х рр. польські осадники мали 27,1 млн. зл. боргу, з них 60,3 відсотка – Державному сільськогосподарському банку. Сплата заборгованості була відстрочена на 55 років, а відсоткова ставка знижена з 8 до 4,5 відсотка річних. До 1936 р. в Східній Галичині списали в 11962 випадках суму боргу 10 млн. 542,5 тис. зл., або 50 відсотків позичок, які колоністи отримали на купівлю землі з оборотного фонду земельної реформи. Крім цього, банк конверсував 967 осадникам 6 млн. 555 тис. зл. кредитів в інших фінансових установах і перерахував на оборотний фонд земельної реформи, списавши одночасно 50 відсотків суми цього боргу [54].
У квітні 1937 р. Міністерство землеробства і земельної реформи Польщі виділило Тернопільському воєводству 300 тис. зл. Ця сума була призначена тільки для надання кредитів осадникам. Позички надавали відповідно до рекомендацій, які розробило Господарське товариство у Львові. Рекомендували, щоб кредити надавали насамперед тим осадникам, які переселилися з центральних і західних воєводств Польщі; обмежити, а то й зовсім припинити кредитування колоністів, земельні наділи яких були 20 і більше гектарів; сума кредиту не повинна бути більшою, ніж 1500 зл. Цього ж року для колоністів Борщівського повіту виділили 35 тис. зл. допомоги, Заліщицького – 15, Золочівського, Бродівського, Кам’янко-Струмилівського та Радехівського – 60, Бережанського – 37, Підгаєцького – 30, Перемишлянського, Копичинського і Теребовлянського – по 15, Чортківського – 8 тис. зл. [55].
На нараді земельних комісарів Тернопільського воєводства 5 травня 1937 р. було вже названо суму 600 тис. зл., з яких 300 тис. зл. виділив Державний сільськогосподарський банк із фонду оборотних коштів.
При обговоренні проблем осадницької колонізації йшлося також про будівництво трьох складських приміщень у Тернополі, Бережанах і Чорткові для зберігання лісоматеріалів, 30 тис. куб. м яких зарезервували для забудови новостворених осадницьких господарств. Була прийнята пропозиція, за якою сума одноразової допомоги для переселенців не перевищувала 1500 зл., для інших – не більше 600 зл.
Було встановлено суму кредиту на 1 га, який дорівнював 500 зл., на спорудження житлового будинку – 600 зл., господарських будівель – 300 зл. Нагляд за використанням кредитів мав здійснювати земельний комісар [58].
Підтримка, сприяння і протегування з боку держави польському сільськогосподарському цивільному та військовому осадництву в чотирьох воєводствах були усесторонніми і масштабними. Державні затрати на переїзд колоністів із сім’ями і пожитками до місця осілості, довготермінові й короткотермінові кредити з низькими відсотковими ставками; безоплатне забезпечення землею військових колоністів, безповоротні позики для придбання реманенту і забудування; опіка з боку воєводських і повітових адміністрацій, окружних та повітових земельних управлінь, парцеляційних товариств, державних і недержавних фінансових установ та товариств – свідчення політичної значимості сільськогосподарської цивільної і військової колонізації як одного з найважливіших асиміляційних чинників національної політики Другої Речі Посполитої у Східній Галичині й Західній Волині у 1920 – 1930-х роках.
Список використаних джерел до розділу 3
1. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 10. – Спр. 1815. – Арк. 4.
2. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 408. – Оп. 1 т. – Спр. 174. – Арк. 29.
3. Tak zacząlem gospodarowac // In Polinski Daniel. Obraz własny życia w Polsce mędzywojennej. Wybór i opracowanie. – Warszawa, 1986. – S. 18 – 23.
4. Podgorski B. Osady wojskowe na terenie Szubkowa na Wołyniu… – S. 59.
5. Ibid. – S. 60 – 61.
6. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 10. – Спр. 2086. – Арк. 27.
7. Розбудова нації. – Прага, 1931. – Ч. 11/12.
8. Podgorski B. Osady wojskowe na terenie Szubkowa na Wołyniu … – S. 92, 93.
9. Ibid. – S. 62.
10. Ibid. – S. 93.
11. ДАВО. – Ф. 36. – Оп. 4. – Арк. 3, 3 зв., 7,9, 11; – Ф. 46 – Оп. 1. – Спр. 655. – Арк. 1 – 31.
12. Podgorski B. Osady wojskowe na terenie Szubkowa na Wołyniu… – S. 92, 93.
13. ЦДІА України у м. Львові. – ф. 408. – Оп. 1. т. – Спр. 174. – Арк. 27.
14. Там само. – Арк. 28, 29.
15. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 10. – Спр. 758. – Арк. 3.
16. ДАІФО. – Ф. 2. – Оп. 9. – Спр. 654. – Арк. 11.
17. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 4. – Спр. 968. – Арк. 12 зв.
18. Там само. – Арк. 13.
19. Васюта І. К. Соціально-економічні відносини на селі Західної України до возз’єднання (1918 – 1939). – Львів, «Вища школа», 1978. – С. 23.
20. ДАТО, – Ф. 231. – Оп. 4. – Спр. 66. – Арк. 6.
21. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 4. – Спр. 66. – Арк. 7, 9, 10.
22. Там само. – Спр. 968. – Арк. 13 зв.
23. Там само. – Оп. 6. – Спр. 744. – Арк. 2.
24. Там само. – Арк. 3.
25. Там само. – Арк. 3 зв.
26. Там само. – Арк. 4.
27. Там само. – Арк. 5.
28. ДАІФО. – Ф. 415. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 2 – 3.
29. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 4. – Спр. 968. – Арк. 14. – Ф. 10. – Оп. 2. – Спр. 204. – Арк. 13 зв.
30. Там само. – Оп. 6. – Спр. 2100. – Арк. 3; – Спр. 2099. – Арк. 1. ДАЛО, – Ф. 1. – Оп. 13. – Спр. 859. – Арк. 48.
31. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 13. – Спр. 859. – Арк. 48.
32. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 6. – Спр. 2082. – Арк. 8.
33. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 13. – Спр. 859. – Арк. 50.
34. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 6. – Спр. 2082. – Арк. 8.
35. Там само. – Спр. 2695. – Арк. 2.
36. Там само. – Ф. 231. – Оп. 6. – Спр. 1338. – Арк. 19; Ф. 34. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 1 – 8.
37. Там само. Спр. 2695. – Арк. 2.
38. Там само. – Ф. 231. – Оп. 6. – Спр. 744. – Арк. 5, 5 зв., 6; – Спр. 1338. – Арк. 6; – Спр. 744. – Арк. 6,5 зв.
39. Там само. – Спр. 744. – Арк. 5 зв., 6 зв.
40. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 13. – Спр. – 859. – Арк. 51.
41. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 6. – Спр. 744. – Арк. 7 зв.
42. Васюта І. К. Соціально-економічні відносини на селі Західної України до возз’єднання (1918 – 1939). – С. 32 – 33.
43. ДАІФО. Відділ науково-довідкової літератури, інвентарний номер Н/3628. – Арк. 14.
44. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 1. – Спр. 1595. – Арк. 19.
45. ДАІФО. – Ф. 43. – Оп. 1. – Спр. 216. – Арк. 32 – 33.
46. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 1. – Спр. 3501. – Арк. 1.
47. Там само. – Арк. 4.
48. Там само. – Арк. 5,7,9,10,11,16.
49. Там само. – Арк. 15.
50. Там само. – Оп. 6. – Спр. 2711. – Арк. 54.
51. Там само. – Арк. 54 зв., 55, 55 зв;
52. Там само. – Спр. 2082. – Арк. 9.
53. Там само. – Спр. 2711. – Арк. 55 зв.
54. ДАІФО. – Ф. 1. – Оп. 13. – Спр. 859. – Арк. 49 – 50; – Ф. 43. – Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 64.
55. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 6. – Спр. 2853. – Арк. 9, 9 зв., 10, 12.; – Спр. 2708. – Арк. 14, 15.
56. Там само. – Спр. 2708. – Арк. 11, 11 зв.
Розділ 4.
ОСАДНИЦТВО І ЗАГОСТРЕННЯ
УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВІДНОСИН НА СЕЛІ
Українсько-польські відносини міжвоєнного періоду, як про це переконливо свідчать наведені матеріали, були складними й суперечливими. Польська влада не вважала за необхідне поважати права місцевого населення краю. Не дивно, що протягом усього міжвоєнного періоду українське селянство Західної України перебувало в опозиції до польського режиму, домагаючись своїх прав або легальними методами, що не становили загрози для їхнього становища, або вдавалися до радикальних заходів без огляду на те, якими можуть бути наслідки.
Українське незаможне селянство, що становило більшу частину населення західноукраїнських земель, перебувало в критичній ситуації. Невдоволені своїм соціально-економічним становищем, зневажені представниками польської державної адміністрації, польськими колоністами, селяни чинили стихійний або організований опір створенню нових польських поселень. За словами польського історика Р. Тожецького, парцеляція за її методами проведення і пов’язана з нею колонізація протягом 1920 – 1930-х рр. служила постійною причиною ескалації напруженості українсько-польських відносин. Польський уряд вважав, що необхідно зробити все, аби земля від польського землевласника обов’язково потрапила до польського селянина, який буде на ній господарювати і захищати її [1]. Слід зазначити, що саме під час більшовицько-польської війни у 1920 р. Ю. Пілсудський виступив із пропозицією, щоб «земля на Сході перейшла у власність тих, хто зробив її польською» [2]. Відповідно з боку місцевого селянства слід було чекати адекватної реакції. І вона не забарилася.
Уже наприкінці 1919 р. почались акти непокори селянства органам влади та спроби зірвати колонізацію українських земель [3]. Час від часу між українськими селянами і польськими осадниками виникали запеклі збройні сутички. Власне, сільськогосподарська колонізаторська політика польських правлячих кіл зумовила нову форму селянського руху – виступи селян проти насаджуваного осадництва. Таким чином осадницький рух став «моментом бунтуючим, а не втихомирюючим» [4]. У таких умовах праця і життя колоністів не були легкими. Місцеве українське населення ставилося до них вороже, адже, на їхню думку, земля, яку зайняли колоністи, мала б належати їм, і то безплатно [5].
Тернопільське воєводське управління у звіті від 15 листопада 1921 р. повідомляло, що польські осадники, які прибувають із заходу в Східну Галичину, часто скаржаться на місцеве населення, яке, мовляв, не хоче давати їм можливості тут оселитись і «навіть зумисне шкодить їм на полі» [6]. Орендатор поміщицького маєтку в с. Шепівцях Заліщицького повіту скаржився повітовому старості на місцевих селян, яких він звинуватив у підпалі скирт збіжжя. У цьому ж селі був зафіксований виступ місцевих жителів за розподіл поміщицької землі й недопущення її продажу прибуваючим польським осадникам, які мали намір скупити наділи [6]. В донесенні Золочівського повітового староства Тернопільському воєводському управлінню йшлося про існування озброєної селянської групи, дії якої були спрямовані на знищення польського майна, об’єктів та засобів комунікацій [7].
У Волинському воєводстві восени 1921 р. польська поліція провела масові арешти селян у Кременецькому, Рівненському, Дубнівському та Луцькому повітах, де відбувалися заворушення селян проти осадницького руху. Часто селяни самовільно користувалися сервітутами, не сплачуючи орендної плати. Зокрема, влітку 1921 р., жителі сіл Губин і Городище Луцького повіту самочинно випасали худобу в панському лісі, а коли панські патрулі затримали їх, то селяни в обох селах вступили в сутичку з поліцією [8].
Сільськогосподарська колонізація дедалі більше загострювала ситуацію в українському селі, стосунки між українцями і поляками, які в окремих випадках переростали в збройні сутички з представниками поліції, жандармерії і адміністрації. То в одному, то в іншому повіті Галичини траплялися випадки нападів українських селян на польських переселенців, на уповноважених із збирання податків, на поліцію. У Перемишлянському повіті тільки протягом квітня 1921 р. поліція вилучила у місцевих селян 62 карабіни з набоями, 2 гранати, а 22 квітня був обстріляний постерунок поліції у Перемишлянах. Слідство не дало жодних результатів. У Бережанському повіті Тернопільського воєводства вбили двох осадників. У Бродівському повіті, як повідомив тамтешній староста, місцеве селянство мстить колоністам за парцеляцію тільки серед поляків. У Надвірнянському і Косівському повітах Станіславівського воєводства діяв озброєний загін селян, які чинили опір парцеляції землі, яку розподіляли між польськими осадниками [9].
Селяни вдавалися до засобів нищення осадницьких і поміщицьких садиб. У Західній Україні контрастніше і гостріше, ніж безпосередньо у Польщі, проявлялись аграрне перенаселення і бідування селянства поруч із привілеями поміщиків та осадників, малоземелля й безземелля величезної кількості селянства поруч із великими землеволодіннями. Протягом 1922 р. у Львівському воєводстві були піддані нападу десятки господарств переселенців, постраждало майно на фільварках Любомирського, Чосновського, Крушинського та інших поміщиків. Газета «Slowo Polskie» з тривогою повідомляла, що «останнім часом почастішали випадки підпалів скирт збіжжя у польських власників. Типовим випадком був підпал збіжжя фільварку Салівка Чортківського повіту». І далі часопис констатував, що полякам у цьому повіті, як, зрештою, і в інших повітах Тернопільського воєводства, проживати небезпечно [10].
Вкрай напружена політична ситуація, яку зініціював, зрозуміло, польський режим, викликала стурбованість польських властей, правоохоронних органів. У січні 1922 р. прокурор Апеляційного суду у Львові видав розпорядження про розслідування кримінальних справ, пов’язаних із нищенням майна польських колоністів на території Західної України. В записці прокуратури при Апеляційному судді стверджувалося, що у різних місцевостях «Східної Малопольщі» мають місце спорадичні випадки недопустимих ексцесів між місцевим населенням і польськими колоністами. Надто частими були випадки підпалів, а також іншого нищення власності польських осадників. У зв’язку з цим прокурор звернувся до прокуратур чотирьох східних воєводств з вимогою, щоб усі подібні випадки якомога швидше розслідувати, а їх учасників негайно заарештовувати для подальшого з’ясування вини того чи іншого підозрюваного [10]. Відомий політичний діяч міжвоєнної Польщі В. Грабський із тривогою повідомив у Польському сеймі, що в українських і білоруських землях зафіксовано 873 виступи у різних формах проти польського режиму [11].
Однозначно можна констатувати, що невдоволення, бунти, опір українських селян різними методами і засобами існуючому режимові були викликані несправедливим розподілом парцельованої землі, яку виділяли здебільшого, особливо в першій половині 1920-х рр., осадникам і польському населенню і практично давали малоземельним селянам-українцям.
Польський уряд змушений був вдатися до радикальних кроків. Придушення селянських бунтів вимагало Міністерство внутрішніх справ Польщі, яке надіслало з цього приводу циркулярний лист генералу С. Галлєру, зажадавши вжити рішучих дій проти виступів українського селянства на території Львівського, Станіславівського і Тернопільського воєводств. У жовтні 1922 р. генерал видав такий наказ:
«1) Військові підрозділи повинні кожного бандита, спійманого на гарячому, кожного, хто належить до банди, розстрілювати на місці.
2) Військові підрозділи повинні на вогонь з будь-якого села негайно відповідати вогнем, вдарити на нього так, як би воно було захоплене ворогом, зайняти його, схопити терористів, а тих людей, в яких буде знайдено зброю, розстріляти на місці» [12].
Офіційна статистика зареєструвала у 1922 р. в західноукраїнських землях 4630 випадків «бунту», конфліктів і сутичок із представниками влади і т. п. [13].
У 1923 р. на території чотирьох воєводств Західної України опір польському режимові тривав – горіли будівлі, стіжки необмолоченого хліба та сіна, що належали польським поміщикам і колоністам, оскільки «осадник, який є живим доказом кривди, заподіяної польським урядом українському і білоруському населенню, вносить роздратування, загострює відносини між українським та польським населенням; він стає тою сіллю, яка завсігди ятрить рани і ніколи їх не гоїть, докіль польська влада вестиме на окраїнах свою дотеперішню економічно-соціяльну політику«[14]. Всього у Західній Україні в 1923 р. було зафіксовано 551 підпал [15].
Антипольський селянський рух ставав дедалі активнішим. Начальник слідчого відділу доповідав комендантові поліції Волинського округу: «Причини більшості випадків підпалів не встановлено. Підпалюють скирти збіжжя і цілі господарства хліборобів. Можна припустити, що ці підпалення вчиняються на політичному ґрунті (саботаж). Підпалення збільшуються. Саме тут в липні – вересні 1923 р. селяни спалили 78 сільськогосподарських об’єктів, що належали особам польської національності [16].
Численні пожежі у фільварках та господарствах осадників були зафіксовані в Тернопільському, Кам’янка-Струмилівському, Золочівському та Зборівському повітах. Тільки у вересні було 23 таких випадки [17]. Тернопільський воєвода у звіті зазначав,що протягом 1923 р. в повітах воєводства зареєстровано 75 підпалів. У 35 випадках винуватців не знайдено [18].
Про напружені, ворожі стосунки між місцевими селянами і осадниками красномовно свідчить виступ посла Б. Козубського в польському сеймі: «Осадники почувають себе героями в завойованій країні, погорджують місцевим населенням, вивисшають себе понад нього в характері носіїв мнимої культурної місії. Всі ці «культуртрегери», обдаровані щедро пальною зброєю, творять тепер комітети оборони і претендують на ролю другої влади в наших землях. …Осадники широко послуговуються зброєю в усіх непорозуміннях між ними і місцевим населенням, не стараються про допомогу до місцевої влади. Так, наприклад, у Кременецькому повіті на Волині селянин з Вишнівця Левенець стрінув у своєму лісі літом ц. р. жінку осадника Белдову, яка рубала молоде дерево та т. зв. »тички». З метою провірення прізвища пошкодований удався до осади, в якій вона мешкала. По дорозі перейняв його муж Белдової з одинадцятьма товаришами і вони в купі побили Левенця до втрати свідомості за одне тільки домагання усталити прізвище особи, яка його окрадала. Белда стрілив до Левенця з револьвера, внаслідок чого той дістав тяжкої рани, якої ще по нинішній день не вилічив. Осадник, що так побив та поранив Левенця, ходить собі свобідно і до тепер не був притягнутий до ніякої карної відповідальності. Не один раз було так, що осадники організовували банди, які нападали на проїзжих, нпр., в селі Загайці, Кременецького повіту кількох осадників напали на тамошнього купця, що віз алкогольні напитки і ограбили його. Факт цей доказує, що протеговані місцевою владою насаджені елементи є цілковито здеморалізовані, а їм саме вгідно з ідеєю «кресового осадництва» мала бути доручена на місця защіплювання польської державності і культури на східних «кресах» [19].
Насильне насаджування на територію Західної України польських осадників, зловживання адміністрації, податковий тягар – усе це викликало нові селянські заворушення. У 1924 р. в чотирьох воєводствах було зареєстровано понад 5,5 тис. конфліктів і сутичок, а також інших поодиноких виступів українських селян проти польського режиму [20]. Така позиція – яскрава демонстрація того, що в «екстермінаційній політиці польський уряд забув про заспокоєння земельного голоду місцевого населення і поступив цілком протилежно: замість переведення земельної реформи почав він насилати на нашу землю військових осадників і цивільних кольоністів, забороняючи рівночасно місцевому населенню всякі трансакції зі земельними посілостями» [21].
Польські переселенці, особливо військові колоністи при підтримці місцевої адміністрації намагалися виступати в ролі самостійного владного чинника з метою послаблення опору українського селянства: «Місцеві осадники, спортові організації і інституції і шкільна польська молодь приступають до цієї акції втихомирення і військова влада дає їм навіть зброю. Вже складаються польські комітети самооборони, які при прихильності місцевої влади стають новою владою з діяльностю на власну зброю. «В разі потреби незавагаємось спалити цілі села» – так каже маніфест волинського комітету самооборони. Таким робом адміністративний хаос на т.зв. кресах збільшується, а збільшення терору та самоволі і ріжних польських чинників, суспільних та урядових, замість лагодити відносини, доводить до зовсім суперечливого результату» [22].
З приходом до влади «санаційного» режиму Ю. Пілсудського стосунки між українським селянством і осадниками залишалися напруженими і гострими. Авторитарний режим не змінив практично нічого у ставленні до українських проблем і продовжував дискримінаційну політику, яка базувалися на тому, що у Східній Галичині, «коли її маємо при собі втримати, виключним паном має бути польський елемент» [23].
У той самий час на Волині, як зазначив часопис «Громадський голос», «починається творення тієї групи, яка склавшись з Юзевського (б. особистий секретар Пілсудського), Голувка і Ковалевського Олександра ще в листопаді минулого 1926 р. розпочала працю над витворенням тої хлібоїдщини, що в мові польських санаторів називається «санацією в міжнаціональних відносинах на кресах» [24].
Іншими словами, «санаційний» режим, ігноруючи українське питання, залучав, і не без успіхів, до співпраці й українських політиків, намагаючись засадничо підготувати сприятливі умови, як висловився волинський воєвода Г. Юзевський, «приналежности польської Волині по всі часи до Польщі, котрої приналежности домагається беззглядно польський державний інтерес» [25].
Захищаючи на селі інтереси польських власників та колоністів, «санаційний» уряд проводив політику жорстокого терору і репресій проти українського селянства. В кінці 1926 – на початку 1927 р. у Володимир-Волинському був інспірований судовий процес над великою групою місцевих селян, яких звинувачували у підготовці збройного повстання з метою відторгнення Волині від Польщі [26].
З часу державного перевороту Ю. Пілсудського уряд, не припиняючи парцеляції і колонізації, сприяв зростанню аграрного перенаселення, поглибленню та загостренню україно-польських відносин. «Громадський голос» під заголовком «На українській землі» так описував збройну сутичку, яку осадники затіяли біля Глинян у Золочівському повіті Тернопільського воєводства: «Бандерія польських колоністів мазурів із Сеніва біля Глинян дуже була дуфна у свою силу після відбутої наради, «тшеці май». Проїжджаючи в присілку Замістя коло загороди селянина Тріски напала без найменшої причини в патріотичному шумі на український двір, а опісля говорили, що з двора цього впав на них камінь. По двох сторонах було 5 тяжко поранених і кільканадцять поранених» [27].
У Волинському воєводстві напередодні виборів до сейму і сенату в березні 1928 р. за активної участі кандидатів від УНДО, які виступали з гаслом «łamania sokalskiego kordonu» – духовного єднання Східної Галичини і Західної Волині, зафіксовано понад двадцять підпалів маєтків польських власників, господарств військових колоністів. Зокрема, в Ковельському повіті було 7 таких підпалів, які завдали господарям майна збитків на суму 20 тис. зл., у Володимирському – 6 підпалів на суму 7850 тис. зл., у Кременецькому – 5 підпалів на 20 тис. зл. [28]. У 1924 – 1928 рр. Протягом чотирьох воєводствах Західної України зареєстровано 3221 підпал [29].
У серпні 1928 р. до 300 озброєних осадників у с. Вишгородок Кременецького повіту на Волині намагалися захопити православну церкву і перетворити її на костьол. 12 серпня вночі підняли «священика о. Засидальського і настирливо домагалися видачі церковних ключів. Народ масово посунув на рятунок священикові і церкві, і був би пішов кривавий бій, коли б не поліція, яка за старим звичаєм почала розганяти селян, що боронилися перед нападом… тоді один з осадників стрілив і ранив селянина Н. Рудницького» [30].
Можемо назвати два періоди, протягом яких особливо активно проявився антиосадницький рух у середовищі українського селянства на Волині. Перший з них – 1923 – 1924 рр., пік колонізації, що призвело до створення озброєних селянських загонів, які мали на меті нищення майна польської шляхти та цивільних і військових колоністів. Другим періодом, коли далі зростало невдоволення поміж селян, що викликало напруження і навіть переляк серед колоністів, був 1928 р., саме напередодні виборів [31].
Для керівництва справами осадників створили 20 липня 1923 р. «Союз осадників», який тільки за рік діяльності об’єднав у південно-східних воєводствах 10260 польських колоністів. Низові організації цього союзу були в усіх воєводських центрах Східної Галичини й у 41 повіті з гуртками на місцях [32]. «Союз осадників» разом з такими військовими і напіввійськовими організаціями, як «Стрілець», «Польська організація», «Союз легіонерів», «Союз офіцерів резерву», «Організація військової підготовки» та ін. виступав активним провідником великодержавної антиукраїнської політики на західноукраїнських землях. У розпорядженні від 2 липня 1923 р. львівський воєвода зазначив, що «умовою затвердження всього польського на кресах є польська мова і костьол» [33].
Найбільше загострились україно-польські відносини у 1930 р., коли в середині липня селами Галичини прокотилася хвиля пожеж. Знову ж таки основними об’єктами були маєтки польських землевласників та господарства колоністів. Міністр закордонних справ Польщі Ф. Склавой-Складовський 9 січня 1931 р. визнав у сеймі, що пожежі в маєтках польських поміщиків – це нищення осередків польського панування в українських землях; підпали осадницьких господарств – засіб залякування колоністів від набуття землі у південно-східних воєводствах. Із 191 зафіксованого випадку непокори польським властям 172 припадало на підпали маєтків осіб польської національності. Характерним було те, що найбільше пожеж спалахнуло в повітах, де активно функціонували українські гімназії або сильні культурні та спортові організації: «Просвіта«, «Луг», «Сокіл», «Пласт» [34]. На їхню діяльність мала великий вплив ОУН, яка з часу створення звернула пильну увагу на надзвичайно важливе й водночас дуже пекуче для широких мас населення земельне питання, «яке могло дати їй нагоду зреволюцінувати ті маси». Саме проти колонізації ОУН провела у 1930 р. саботажну акцію спалювання польських дворів і скирт збіжжя та сіна. Мета цього була очевидна: стероризувати колоністів, примусити їх «покинути свої посілості в нашій дільниці і виїхати на захід». Саме це підтверджувала й «Газета Варшавська», пишучи: «Український терор ставить собі дуже ясні завдання. Польських дідичів треба стероризувати на те, щоб не продавали землі в польські руки, щоб тримали українську службу та щоб не перешкоджали українському сепаратизмові опановувати діячів тієї служби. Польським колоністам треба насильством збридити життя в Східній Галичині та примусити їх покинути цю землю» [35].
Кульмінаційний момент масових антипольських виступів у західноукраїнському селі, які урядовці назвали «саботажницькою акцією», настав у вересні, коли селяни робили до 18 підпалів щодоби. Усього з липня до листопада включно 1930 р. в трьох південно-східних воєводствах було зафіксовано 218 актів саботажу, в т. ч. у липні – 28, серпні – 55, вересні – 101, жовтні – 26, у листопаді – 8 [36].
Селянськими виступами були охоплені 27 повітів Східної Галичини. Найбільшу кількість актів саботажу зареєстровано у повітах: Львівському – 26, Тернопільському – 18, Підгаєцькому – 16, Бережанському – 15, Рогатинському – 13, Бібркському – 12 [37]. Далі пожежі перекинулися до Луцького, Горохівського, Дубнівського, Кременецького повітів Волині.
Основними об’єктами нападів залишалися маєтки польських поміщиків та осадників. Із загальної кількості актів саботажу, вчинених у серпні – вересні того ж 1930 р. на території Східної Галичини, підпали у маєтках польських поміщиків становили 53,2 відсотка, осадників і представників місцевої влади – 26, 9 відсотка [38].
Уряд Ю. Пілсудського відповів на селянський рух жорстокою «пацифікацією» (втихомиренням). Для координації каральних операцій проти непокірних західноукраїнських селян до Львова прибули представники Міністерства внутрішніх справ Польщі Пєрацький і Сухенек-Сухецький.
Пацифікації передувала підготовка громадської думки через засоби масової інформації, які вели «завзяту компанію »за самооборону» польського елементу на «кресах», робили шум і галас з приводу фактичної шкоди від саботажів, насичували атмосферу нещасної землі галицької бацилами ненависті до всього українського і, на кінець, жонглювали погромницькими кличами. Польська антиукраїнська агітація при тім нотує, очевидно, чимраз менше дійсних фактів підпалу, а далеко більше невдалих спроб підпалювання польського приватного добра. При освітлюванню невдалих спроб ця преса не забуває в кожному окремому випадку дати «наглядний» доказ про те, що підпалу хотіли доконати «гайдамаки». Цим неспірним непохитним доказом є на її думку, неминучо пляшка нафти чи бензини чи якогось іншого запального плину з незмінною коробкою сірників» [39].
З кінця серпня 1930 р. у 16 повітів Львівського, Тернопільського і Станіславівського воєводств, найбільш охоплених селянськими заворушеннями, уряд кинув 5 полків уланів, каральні загони поліції, прикордонної охорони і жандармерії. Тільки протягом останньої декади вересня поліцейські підрозділи провели 17 облав [40].
Пацифікаційну акцію виконували так. Військовий підрозділ прибував до населеного пункту і наказував видати підозрілих осіб. Із села нікого не випускали. Після цього військові починали обшук, якому підлягало все: помешкання, господарські будівлі, скирти і стіжки, запаси збіжжя. «Поліція під претекстом розшуків зброї чи нелегальної літератури», – згадують емігранти з Бережанського повіту Тернопільського воєводства, – переводили по всіх господарствах у селі обшуки-ревізії такі докладні, що перевертають стоги збіжжя, розшивано стріхи на хатах та інших будівлях. Польські кавалеристи наказували давати на підстилку коням снопи непомолоченого збіжжя, для їди овес, а для себе харч і неабиякий – м’ясо, печені кури, гуси, масло, білий хліб… Забирали копами яйця – єдину сільську валюту. По кількох днях такої гостини село примушувано давати поліції ще й підводи та відвозити «гостей» у сусіднє село» [41].
Жорстока пацифікація захопила населені пункти Зборівського, Теребовлянського та інших повітів. У Теребовлянському повіті найтяжчим і найбрутальнішим пацифікаційним акціям було піддано с. Глещави. Тут окупанти знищили читальню «Просвіти», пограбували кооператив, підпалили господарські будівлі Івана Коломійця – голови товариства «Луг», катували мешканців [42].
На території Східної Галичини поляки вдалися до каральних експедицій у 450 гмінах. У Підволочиському повіті великих знущань зазнали жителі с. Гнилички. Першого дня відділ спеціальної поліції нищив майно українських селян, розкидав збіжеві стіжки, зруйнував читальню, кооперативну крамницю. Наступного дня удосвіта село оточив відділ уланів 22-го полку. На майдан зігнали всіх мешканців села, з-поміж яких назвали 13 осіб, котрі значилися в окремому списку. Дехто встиг заховатися й так уникнути страшної участі. Названих осіб загнали до громадської канцелярії і наказали їм принести музичні інструменти й грати увесь день. Надвечір у них забрали інструменти, декого звільнили, а решту піддали немилосердному катуванню. Подібна акція була проведена і в с. Гущанки [43].
Під час пацифікації у трьох воєводствах Східної Галичини – Львівському, Станіславівському і Тернопільському – було вилучено: карабінів – 1208, револьверів – 735, іншої вогнепальної зброї – 460 одиниць, багнетів – 714, шабель – 82, а також багато пороху, вибухових матеріалів, двадцять три вози різного спорядження, петард для підпалів, ножиць для різання дроту. За офіційною статистикою, всього було затримано 1239 осіб, з них звільнено 596, інших віддано до суду. Серед затриманих було: студентів навчальних закладів – 220, учнів середніх шкіл – 360, селян – 510, ремісників – 120, робітників – 45, урядових чиновників – 90, торговців – 6, представників інших професій – 217 [44]. Ці дані навів у виступі міністр закордонних справ Польщі Ф. Славой-Складовський на пленарному засіданні сейму 9 січня 1931 р.
Тим часом пацифікація привернула увагу закордону. У Лізі Націй українське питання мав розглядати Комітет Трьох. Але міжнародні чинники дуже хотіли, щоб проблеми між українцями і поляками розв’язались як внутрішні справи. Польські ж урядовці поводилися так, ніби знали, що справа вирішиться на їх користь. Коли на адміністративній комісії 20 січня 1931 р. обговорювали питання «пацифікації», то було ухвалено рішення, що дії уряду справедливі, а тому нема необхідності створювати комісію [45]. Поляки вкотре показали повне ігнорування української проблеми. Польському режимові йшлося не стільки про покарання винуватців, скільки про тероризування українського населення. Доказом цього можуть служити села, де не було ніяких підпалів чи будь-яких інших антипольських вчинків, а польські карні експедиції їх не обминули (напр., с. Чернелів-Руський Тернопільського повіту, с. Швейків Тернопільського повіту та багато інших) [46].
Але наслідки пацифікації були цілком протилежними тим, на які сподівався польський уряд. Пацифікація ще більше посилила ненависть українців до Другої Речі Посполитої, сприяла дальшій консолідації національно-визвольних сил краю. Це визнавали депутати сейму від УНДО: «Внаслідок військово-поліцейської акції відносини у воєводствах з українським населенням загострилися до небувалого раніше ступеня. Замість знищення або послаблення революційних елементів вони зараз зросли в силі, одержали підхожу моральну основу» [47].
Загальна матеріальна шкода, заподіяна пацифікацією, досягла кількох мільйонів злотих, але польський уряд нічого не відшкодував українським селянам. З часу «великої» пацифікації до кінця існування польського режиму час від часу повторювалися «менші» пацифікації, у двох – трьох селах, як було у Бережанському повіті Тернопільського воєводства [48].
І надалі напруга в стосунках між українцями та поляками не спадала, про що свідчать численні донесення повітових староств. Так, староста Збаразького повіту 19 березня 1931 р. повідомив воєводську адміністрацію про те, що у с. Заруддя місцеві селяни побили коменданта польської організації «Стшелець» Стефана Гузара. Бродівський староста в доповідній записці поскаржився на зростаюче загострення стосунків у повіті на національному ґрунті між місцевим населенням і колоністами. Копичинський староста сповістив 21 липня 1931 р., що в с. Городниця сталася бійка між селянами і польськими осадниками. З Бучацького староства надходили повідомлення про підпали скирт та будівель польських поміщиків і колоністів. Зокрема, про підпали в Нових Петликівцях скирт жита, що належали полякові Коритовському, якому завдано збитків на 3250 зл. У с. Циганах Борщівського повіту між членами українського товариства «Сокіл» і польського «Союзу стрільців» сталася бійка. Причому, з боку «Сокола» брало участь 400 осіб, озброєних палками і камінням [50].
Слідче управління Теребовлянської повітової команди держполіції, повідомило, що навесні 1931 р., почали зростати випадки сутичок між українцями і поляками, а особливо випадки побиття членів «Союзу стрільців». Зокрема, в с. Шутроминці Заліщицького повіту стався такий випадок. Ось як згадує про це Богдан Стефанович: «Польських організацій в селі не було, бо не було польських родин, але організували організації «Стшельців» по деяких і наших селах і містечках; з ними прийшло до несподіваної зустрічі на свято Покрови 1931 р. Вийшовши з церкви після Богослужіння, ми, луговики, 28 хлопців, вибрались на празник до сусіднього села Ниркова. Але, підійшовши до громадської площі, т. зв. толоки, в Ниркові, застали на ній поверх сотні стшельців з усього Товстенського району, що відбували там вправи з рушницями. Ми оформились у чвірки і помарширували, співаючи стрілецьку пісню. «Стшельці», почувши нас [...] посунули до дороги, кудою ми йшли, і із польською лайкою: «хамська банда» та ще поганішими словами кинулись на нас з рушницями, що були без набоїв. Та це тривало кілька мінут часу, як кожний із нас вже мав у руках рушницю, вирвану з рук стшельця. Проте чисельна польська перевага (4:1) загрожувала нам. На наше щастя, на поміч прибігли нирківські луговики, почалась навіть стрілянина, поляки пустились в розтіч. Але жертви сутички були: на нашому боці двох мали розбиті голови, один зламану руку, один зламану ногу, а серед поляків ще більші втрати. До того ж сам комендант стшельців пан Міллер із Заліщиків у результаті сутички до трьох днів помер у лікарні в Заліщиках. Коли ми вирушили із празника до свого села, чекала вже на нас поліція, що повела нас на «постерунок». Там тримали нас на допитах у підвалі три дні без каплі води. Незважаючи на побої, не довідалися від нікого, ані хто був «комендантом», ані хто стріляв» [51].
Подібна інформація надходила з Чортківського, Золочівського, Тернопільського та інших повітів. З цього приводу Тернопільська команда держполіції видала розпорядження про детальне розслідування подібних конфліктів між українцями і поляками, де, зокрема, йшлося: «Останнім часом збільшилась кількість сутичок на політичному ґрунті між поляками і русинами, а ще більше випадків побиття членів «союзу стрільців». Комендант поліції наказав кожен такий випадок у повітах фіксувати, розслідувати і винних у цих акціях карати [52].
Перша половина 1930-х років прийшла під знаком озброєних селянських повстань, що виникали як у Галичині, так і у Волинському воєводстві. Серед них – Ліське повстання, в якому взяло участь понад 30 тис. селян Ліського, Турківського, Сяноцького та Добромильського повітів. У липні 1932 р. розгорілося повстання в Ковельському, Сарненському, Любомльському і Луцькому повітах, де загони селян нападали на поміщицькі маєтки, господарства осадників, поліцейські дільниці, розправлялися з представниками польської адміністрації, поліцейськими та військовими патрулями. Авторитарний режим Ю. Пілсудського фактично ввів воєнний стан у районах, охоплених селянським рухом, кинувши на його придушення регулярні військові частини.
Продовжували виникати і локальні конфлікти, сутички та бійки між місцевим населенням і польськими осадниками, що зайвий раз служило доказом ворожих стосунків між ними. Знаходимо ці факти в донесенні Бережанського повітового старости про конфлікт у с. Куропатники, який виник з приводу парцеляції земельної ділянки, що дісталася полякам. Траплялися випадки знущання над державною польською символікою, як у с. Струсові Теребовлянського повіту. Теребовлянське повітове староство повідомило про те, що тривають підпали як поміщицьких маєтків, так і господарських будівель польських колоністів. У Тернопільську воєводську адміністрацію надходила інформація про зіткнення між польською і українською молоддю у Підгаєцькому повіті [53]. У квітні 1936 р. Міністерство внутрішніх справ Польщі видало розпорядження про створення спеціальних поліцейських відділів для придушення опору польським властям, ліквідації конфліктів між українцями і поляками. Відділам було дозволялено в окремих випадках застосовувати і вогнепальну зброю [54].
У цей час зародилася нова форма боротьби – антиколонізаційні віча. Одне з них відбулося 30 листопада 1936 р. в Зборові. Зібралося 500 селян, представників інтелігенції та духовенства. З критикою політики парцеляції та колонізації виступив посол Степан Білик. Віче прийняло резолюцію, у якій вимагало: «а) Переведення парцеляції в користь місцевого хліборобського населення; б) Припинення інструкцій і розпорядків про неподавання землі українцям та віддавання її польським колоністам; в) Признання концесії на Український парцеляційний банк; г) Припинення дотацій на військову і цивільну колонізацію і справедливого розподілу кредитів на купівлю землі, комасацію та меліорацію». Подібні віча відбулися 13 грудня 1936 р. в Сервирах, 20 грудня у Білоголовах і 27 грудня у Білківцях [55].
Складні й напружені українсько-польські відносини, невирішені проблеми українського села не могли не турбувати широкі українські політичні та громадські кола. Наприкінці жовтня 1936 р. з ініціативи УНДО у Львові в залі «Української бесіди» відбулося зібрання представників політичних, культурно-освітніх, господарсько-кооперативних, профспілкових організацій за участю міщан, селянства і робітництва з метою висловити ставлення до урядової національної політики і сказати «своє слово в обороні рідної землі». У «Резолюції земельних справах», яку прийняли на цьому зібранні, було вказано на те, що «український селянин не зможе набути землі, що при проектованій на кольонізацію велику мірку парцеляції великої земельної власности, на розпарцельованих землях осяде спроваджений з заходу кольоніст. Така політика мусить довести на нашій перенаселеній до краю території до зубожіння селянського стану, до загострення селянської боротьби. Взагалі у земельній справі, коли йде про український нарід, панує велика агресивність польського громадянства і довільність уряду з нехтуванням господарських і соціальних умовин українського села та політична нетерпимість проти інтересів української нації. При такій дійсности мусить з українського боку піти рішуча і передумана оборона української національної території перед політичними експериментами, які мали би довести до зміни етнічного обличчя українських земель і до закріпощення українських селян у нужді і тьмі» [56].
Акції протесту зразу ж викликали реакцію урядових властей. Тернопільський воєвода 5 січня 1937 р. видав циркуляр під назвою «Українська кольонізаційна акція – протидіяння» під грифом «Таємно», в якому, звертаючись до повітових староств, застеріг: «Протестна екція проти кольонізаційних плянів у Східній Малопольщі, що її почало УНДО, довела не тільки до великого вічевого посилення, але й до розполітикування широких мас української спільноти». Тому: «З метою загальмувати аж ніяк не бажану акцію розполітикування мас місцевими агітаторами і демагогами на зборах, скликуваних під прикриттям інших цілей, доручаю Пану Старості негативно ставитися до публічних і протикольонізаційних зборів, що їх скликують українська кооперація, товариство «Просвіта», Українське педагогічне товариство, «Рідна школа», українські руханково-спортові товариства «Великий луг», українські руханкові товариства «Сокіл» і «Союз українок», і протидіяти такими способами: а) Забороняти наперед зголошені до відома Пана Старости публічні збори. б) Доручити органам публічної безпеки розв’язувати збори, тому що вони наслідком нарад у протикольонізаційних справах, переступають статутовий засяг діяння. в) Попереджувати… , що коли надалі будуть заніматися антикольонізаційними справами на сходинках і загальних зборах ..., влада витягне з того висновки…» [57].
Через три дні Тернопільський воєвода А. Білик видав ще один подібний циркуляр на підставі отриманої від редехівського старости інформації про антиколонізаційну акцію, яку готувала ОУН.
У документі йшлося про те, що члени ОУН повинні зібрати в кожному селі щонайменше по 10 осіб і прийти з ними визначеного дня до повітового міста. Хто має зброю, повинен взяти її з собою. Далі йшлося про те, що повинна бути заорганізована маніфестація біля будинку, де розміщене повітове староство і яка повинна закінчитися піснею «Не дамо землі мазурам». Під час співу – кидати каміння у вікна староства, а на випадок втручання поліції, стріляти, щоб недопустити арештів. У зв’язку з цим воєвода доручив старостам уважно стежити за всякими проявами, які могли б вказувати на спробу організації таких демонстрації і негайно повідомляти його про це [58].
Очевидно, що національні й соціальні протиріччя найгостріше проявлялись у тих населених пунктах, де при недостатній кількості землі у місцевого селянства були створені господарства польських колоністів. У такій ситуації «… поляки, оточені переважно українським населенням, почуваються непевно. Просто тремтять зі страху. Тут частими є не тільки бійки та вибивання вікон, а й підпали польського майна або знищення врожаю перед жнивами» [59].
Напруга у відносинах між українськими селянами і польськими колоністами не зменшувалася до початку Другої світової війни. Так, у березні 1939 р. відбувалися вибори до громадських самоуправ. Спроби польських властей провести своїх ставлеників до гмінних рад у ряді місцевостей краю викликали активний опір місцевого населення. Заворушення селян під час виборів поєднувалися з гострими виступами проти осадників та загродової шляхти, які проводили колонізаторську політику на західноукраїнських землях.
Як бачимо, українські селяни протягом усього міжвоєнного періоду виступали проти насаджуваного польського осадництва. Польські урядові кола, зі свого боку, відповідали жорстокими заходами проти наростаючої хвилі невдоволення, застосовуючи при цьому жорстокі каральні акції. В такій ситуації досягнути порозуміння між прийшлими поляками й українцями було неможливо, оскільки Друга Річ Посполита твердо і послідовно проводила курс на колонізацію українського краю. Винним у такому розвитку подій повністю було політичне керівництво міжвоєнної Польщі.
Список використаних джерел до розділу 4
1. Torzecki Ryszard. Polacy i ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny śwjatowej na terenie II Rzeczypospolitej. – S. 11.
2. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 10. – Спр. 1412. – Арк. 24.
3. Мішко Степан. Галичина з Теребовлянщиною під Польщею // Теребовлянщина в спогадах емігрантів. – Тернопіль, 1993. – С. 68.
4. Діло. – 1924. – 14 листопада.
5. Wieś Wołyńska. – 1925. – № 12. – S. 9.
6. Революційна боротьба на Тернопільщині (1917 – 1920 рр.): Документи і матеріали. – Тернопіль, 1959. – С. 103.
7. Там само. – С. 117.
8. Боротьба трудящих Волині за визволення з-під гніту панської Польщі і возз’єднання з Радянською Україною. (1921 – 1939 рр.): Збірник документів і матеріалів. – Луцьк, 1957. – Ч. 1. – С. 22.
9. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 146. – Оп. 8. – Спр. 4871. – Арк. 28, 28 зв., 29 зв.
10. Там само. – Ф. 205 ч. т. – Оп. 1. – Спр. 31. – Арк. 1.
11. Grabski W. Uwagi o historji Polskiej. – Warszawa, 1929. – S. 72.
12. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 52. – Спр. 52. – Арк. 3.
13. Rocznik statystyki. – 1924. – S. 258.
14. Діло. – 1924. – 7 серпня.
15. Васюта І. К. Селянський рух на Західній Україні в 1919 – 1939 рр. – Львів: Вид-во Львів. університету, 1971. – С. 51.
16. Боротьба трудящих Волині…– С. 33.
17. ДАТО. – Ф. 287. – Оп. 1. – Спр. 36. – Арк. 24 зв.
18. Там само. – Ф. 231. – Оп. 5. – Спр. 1325. – Арк. 40.
19. Діло. – 1924. – 11 грудня.
20. Боротьба трудящих Волині…– С. 22.
21. Діло. – 1924. – 12 грудня.
22. З виступу посла Сергія Хруцького на пленумі сейму // Діло. – 1924. – 14 листопада.
23. Громадський голос. – 1927. – 1 жовтня.
24. Громадський голос. – 1927. – 31 грудня.
25. Громадський голос. – 1928. – 28 вересня.
26. Боротьба трудящих Волині…– С. 149, 152.
27. Громадський голос. – 1927. – 14 травня.
28. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 52. – Спр. 1165. – Арк. 26, 51.
29. Rocznik statystyki. – 1924. – S. 259; – 1925/26. – S. 447; – 1927. – S. 501; – 1928. – S. 498; – 1929. – S. 514.
30. Громадський голос. – 1928. – 25 серпня.
31. Podgorski B Osady wojskowe na terenie szubkowa na Woluniu…– S. 131 – 132.
32. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 171. – Оп. 2. – Спр. 3590. – Арк. 1,3, 4.
33. Там само. – Спр. 390. – Арк. 29.
34. Sabotaż ukraiński i akcija pacufikacijna. – Warszawa, 1931. – S. 12, 13.
35. Чайковський Данило. Білас і Данилишин. – Ню-Йорк, 1969. – С. 42, 43.
36. Фелінскі М. Українці у відроджувальній Польщі. – Львів, 1931. – С. 113.
37. ДАІФО. – Ф. 68. – Оп. 2. – Спр. 155. – Арк. 75.
38. Васюта І. К. Селянський рух на Західній Україні у 1919 – 1939 рр. – С. 118.
39. Діло. – 1930. – 21 вересня.
40. Васюта І. К. Селянський рух на Західній Україні в 1919 – 1939 рр. – С. 121.
41. Бережанщина в спогадах емігрантів. – Тернопіль, 1993. – С. 178.
42. Бережанщина в спогадах емігрантів. – Тернопіль, 1993. – С. 69, 71.
43. Луб’янецький Павло, Процик Нестор. Гнилички – село, що не скорилося ворогові // Підволочиська земля в спогадах емігрантів. – Тернопіль, 1993. – С. 29, 30, 40.
44. Sabotaż ukraiński i akcija pacufikacijna. – Warszawa, 1931. – S. 14, 15.
45. Ukraińcy // Sprawy narodowościowe. – 1931. № 1. – S. 87.
46. Мацьків Володимир. Пацифікація в Тернопільщині // Шляхами Золотого Поділля. Регіональний збірник Тернопільщини. – Філадельфія, 1983. – Т. ІІ. – С. 112; Тимуляк Василь. Тернопіль у боротьбі за державність // Шляхами Золотого Поділля. – Т. ІІІ. – С. 92.
47. ДАІФО. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 747. – Арк. 22.
48. Бережанщина в спогадах емігрантів. – С. 181.
49. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 1. – Спр. 1554. – Арк. 1, 2, 3.
50. Там само. – Спр. 1555. – Арк. 1.
51. Стефанович Богдан. Село Шутроминці // Чортківська округа: Історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк – Сідней – Торонто, 1974. – С. 856 – 858.
52. ДАТО. – Ф. 277. – Оп. 1. – Спр. 356. – Арк. 1.
53. Там само. – Ф. 231. – Оп. 1. – Спр. 1556. – Арк. 3; Спр. 1557. – Арк. 3; – Спр. 3032. – Арк. 3; – Ф. 10. – Оп. 1. – Спр. 126. – Арк. 1; – Ф. 282. –– Оп. 1. – Спр. 521. – Арк. 1.
54. Там само. – Ф. 231. – Оп. 1. – Спр. 3032. – Арк. 3.
55. Мельник Богдан. «Зборівські вісті» // Зборівщина. Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи. – Торонто – Нью-Йорк – Париж – Сидней. – 1985. С. 303.
56. Свобода. – 1936. – 2 жовтня.
57. Книш Зіновій. З таємних документів польської окупації Західної України. – Торонто, 1983. – С. 136.
58. Там само. – С. 139 – 140.
59. Paczosa I. Osadnicy z Zachodniej Małopolski zwani «Mazurami» w wojewódstwach południowo – wschodnich. – Warszawa, 1938. – S. 7.
Дослідження та вивчення архівних і документальних джерел, аналіз праць українських та польських істориків, тогочасної періодичної преси переконливо доводять, що у 1920 – 1930-х рр. Західна Україна переживала один із найдраматичніших періодів своєї історії. З часу окупації східногалицьких і західноволинських земель політичні кола Польщі повели політику, спрямовану на полонізацію суспільно-політичного життя краю, нищення української освіти і культури, досягнення етнографічної переваги поляків над українцями.
Серед низки антиукраїнських заходів, таких, як ліквідація органів місцевого самоврядування, уніфікація адміністративного поділу, встановлення так званого «сокальського кордону» між Галичиною і Волинню, заміна цих історичних назв на Східну Малопольщу і Східні Креси, дискримінація українців у соціально-економічній, культурно-освітній сферах, важливу роль було відведено здійсненню аграрної реформи і безпосередньо пов’язаною з нею аграрної колонізації для створення у Західній Україні мережі цивільних та військових сільськогосподарських осадницьких господарств.
Характерна особливість проведення земельної реформи у Східній Галичині й Західній Волині полягала в тому що польські політичні кола розглядали її як національно-політичну проблему, в процесі розв’язання якої розраховували перетворити польську національну меншість на переважну більшість і таким чином забезпечити сприятливі умови для досягнення політичної мети – асиміляції та полонізації українського населення Польщі.
Оскільки велика земельна власність у Західній Україні належала головним чином польським землевласникам, уряд Польщі дбав насамперед про те, щоб ця земля при парцеляції потрапила в польські ж руки, сподіваючись шляхом створення цивільних і військових сільськогосподарських осадницьких поселень змінити етнодемографічну ситуацію на користь поляків.
За офіційною польською статистикою у чотирьох воєводствах Західної України – Львівському, Станіславівському, Тернопільському та Волинському на кінець 1930-х рр. нараховувалося 47 тис. господарств цивільних та військових осадників. Однак цю цифру не можна вважати остаточною, оскільки протягом усього згаданого історичного часу певна частина колоністів продавала свої земельні наділи, інша здавала в оренду і взагалі не господарювала, тож, зрозуміло, їх число було дещо меншим, причому щороку іншим.
Цивільне і військове осадництво постійно перебувало під особливою увагою та опікою польських урядових кіл, воєводських земельних управлінь. Підтримка польського осадництва була всебічною і широкомасштабною. Вона включала в себе державні затрати на переїзд колоністів із сім’ями і пожитками до місця осілості, а також довготермінові й короткотермінові кредити для придбання реманенту і забудування, фінансову допомогу державних та недержавних аграрних й фінансових товариств й установ.
Парцеляція і пов’язана з нею колонізація впродовж двадцяти міжвоєнних років служили постійною причиною ескалації напруженості між українськими селянами та польськими новопоселенцями. У виникненні польських осадницьких господарств українські селяни цілком правильно вбачали причини свого безземелля і тому виступали проти насаджуваного польського елементу. Селяни вдавалися до побиття колоністів, нищення і підпалів осадницьких господарств, намагалися не допустити парцеляції землі серед осадників, вступали в збройні сутички з колоністами, представниками польської влади на місцях.
Всебічне дослідження польського осадництва в Західній Україні протягом 1920 – 1930-х рр. як політичного і економічного чинника, котрий повинен був стати соціально-політичною опорою польського режиму, дає змогу повніше відобразити картину суспільно-політичного і соціально-економічного життя міжвоєнної Польщі. Недооцінка польською владою національної самобутності українців, нехтування культурно-освітніми прагненнями, дискримінація українців у політичному, економічному та соціальному житті, намагання вирішити національні проблеми шляхом терору і насильства призводили до конфліктних ситуацій на національному ґрунті й у перспективі не могли дати певного позитивного результату.
USTAWA
z dnia 17 grudnia 1920 r. o przejęciu na własność Państwa ziemi w niektórych powiatach Rzeczypospolitej Polskiej.
Art. 1. Państwo przejmuje na własność w powiatach, wymienionych w art. 6 niniejszej ustawy:
1) dobra skarbu rosyjskiego, państwowe, apanażowe i gabinetowe oraz dobra b. Banku Włościańskiego;
2) dobra skarbowe nadane przez władze rosyjskie pod nazwą majoratów;
3) dobra należące do członków b. dynastji rosyjskiej;
4) dobra duchowne i klasztorne, będące w posiadaniu Kościoła Katolickiego po porozumieniu ze Stolicą Apostolską, a co do innych dóbr — po porozumieniu z przedstawicielami właściwych wyznań, o ile porozumienie to przed 1 kwietnia 1921 r. nastąpić może;
5) dobra innych instytucji publicznych, a w szczególności fundacji przy zabezpiczeniu celu fundacji.
Art. 2. Z mocy niniejszej ustawy mogą być również przejęte na własność Państwa ziemie prywatne:
a) w całości, gdy zostały przez właściciela opuszczone i gdy właściciele lub osoby, przedstawiające ich prawa, nie wrócą do swych siedzib przed 1 kwietnia 1921 r.;
b) w części, stanowiącej nadwyżkę ponad 400 ha ogólnej przestrzeni jednego zabudowanego folwarku, który winien być właścicielowi pozostawiony, gdy właściciel lub osoba, zastępująca jego prawa, jest obecna lub przed 1 kwietnia 1921 roku do siedziby wróci;
c) w części niezagospodarowanej z obszaru właścicielowi pozostawionego, o ile w 1 rok po zawarciu traktatu pokojowego z Rosją nie została zagospodarowana.
Właścicielom, co do których zostaną dostarczone dowody, że nie mogli powrócić na skutek internowania, lub zostali wywiezieni przez obce władze, winna być pozostawiona możność utrzymania jednego folwarku, nie przekraczającego 400 ha powierzchni.
Art. 3. Osobna ustawa określi czas i sposób oszacowania, cenę wykupu oraz sposób spłaty właścicieli obszarów, przejętych przez Państwo na mocy art. 2.
Art. 4. Powyższy zapas ziemi, z wyjątkiem wód, nieużytków, większych przestrzeni leśnych i gruntów przeznaczonych na cele użyteczności publicznej, przeznaczony jest na rozkolonizowanie między żołnierzy oraz na wykonanie reformy rolnej.
Art. 5. Właściciele gruntów przejętych na własność Państwa, z mocy art. 2 mniejszej usfawy, mogą otrzymać w razie powrotu po 1 kwietnia 1921 r. ziemię w innein miejscu w ilości, odpowiadającej rozmiarowi i wartości poprzednio posiadanego gruntu, jednak nie przekraczającej 45 ha, a w razie, gdyby były zajęte ich zabudowania, też mogą otrzymać bezpłatnie potrzebną do zabudowania się ilość budulca, odpowiadającą rozmiarowi posiadanych poprzednio budynków, nie większą jednak niż 80 m3 .
Prawo to przysługiwać będzie byłym właścicielom w ciągu trzech lat po ogłoszeniu niniejszej ustawy.
Właściciele powracający na swe gospodarstwa przed 1 kwietnia 1921 r., obowiązani zwrócić wszelkie koszta nakładów, poniesionych przez nowonabywców dla zagospodarowania ziemi i zabudowania się.
Art. 6. Ustawa niniejsza obowiązuje w niżej wymienionych powiatach według dotychczasowego podziału administracyjnego:
1) brzeskim, 2) prużańskim, 3) wołkowyskim, 4) słonimskim, 5) nowogródzkim, 6) baranowickim, 7) wilejskim, 8) dziśnień-skim, 9) nieświeżskim, 10) łuninieckim, 11) pińskim, 12) kobryńskim, 13) włodzimierskim, 14) kowelskim, 15) łuckim, 16) rówieńskim, 17) dubieńskim, 18) sarneńskim, 19) krzemienieckim, 20) ostrogskim, 21) grodzieńskim, 22) lidzkim.
Art. 7. Dla dokonania przejęcia ziemi na własność Państwa oraz jej przekazywania w myśl art. 4 niniejszej ustawy, tworzy się w każdym z wymienionych w art. 6 powiatów Powiatowe Komitety Nadawcze, których skład stanowią: starosta lub jego zastępca, jako przewodniczący i jako członkowie: przedstawiciele Ministerstwa Rolnictwa i Dóbr Państwowych, Skarbu i Spraw Wojskowych oraz Głównego Urzędu Ziemskiego po jednym od każdego ministerstwa i urzędu oraz dwaj przedstawiciele miejscowych rolników po jednym od mniejszej i większej własności z głosem doradczym, powołani przez Ministra Rolnictwa i Dóbr Państwowych. Komitety orzekają większością głosów; przy równym ich podziale przeważa głos przewodnicząncego.
Art. 8. Od orzeczeń Powiatowych Komitetów Nadawczych służy osobom interesowanym w ciągu trzydziestu dni od dnia wydania orzeczenia prawo odwołania się do Komisji Odwoławczych, które utworzy Minister Rolnictwa i Dóbr Państwowych w porozumieniu z Prezesem Głównego Urzędu Ziemskiego.
Art. 9. Wykonanie niniejszej ustawy powierza się Ministrowi Rolnictwa i Dóbr Państwowych w porozumieniu z Prezesem Głównego Urzędu Ziemskiego.
Art. 10. Ustawa niniejsza zyskuje moc obowiązującą z dniem ogłoszenia.
(Dz. Ust. R. P. z dn. 12.1.1921 r. Nr 4 póz. 17)
USTAWA
z dnia 17 grudnia 1920 r. o nadaniu ziemi żołnierzom Wojska Polskiego.
Art. 1. Żołnierze wojska polskiego, którzy bronili granic Ojczyzny, mogą otrzymać ziemię na własność z zapasu utworzonego z mocy ustawy z dnia 17 grudnia 1920 r. o przejęciu ziemi na własność Państwa w niektórych powiatach Rzeczypospolitej Polskiej, na zasadach, wyłożonych w następujących artykułach.
Art. 2. Do otrzymania ziemi darmo są uprawnieni:
a) inwalidzi i żołnieize wojska polskiego, którzy szczególniej się odznaczyli.
b) żołnierze, którzy dobrowolnie do wojska polskiego wstąpili i odbyli służbę frontową.
Art. 3. Wszyscy inni inwalidzi, oraz żołnierze, uzdolnieni do pracy na roli, mogą w miarę rozporządzalnego zapasu otrzymać ziemię opłatnie.
Art. 4. Od nabycia ziemi (art. 2 i 3) wyłączeni są żołnierce:
a) karani za zbrodnię przeciwko sile zbrojnej Państwa Polskiego,
b) karani za zbrodnię dezercji,
c) pociągnięci do odpowiedzialności karnej za roztrwonienie dobra państwowego, do czasu uprawomocnienia wyroku uniewinniającego,
d) którzy przekroczyli przepisy o demobilizacji,
e) którzy z pogwałceniem prawa brali samowolnie cudzą ziemię w posiadanie.
Art. 5. Rozmiar nadanej poszczególnemu żołnierzowi działki winien obejmować przestrzeń, wystarczającą dla prowadzenia samodzielnego gospodarstwa, nie może jednak przekraczać 45 ha łącznie z ziemią, dotychczas posiadaną przez żołnierza.
Grupy żołnierzy, zrzeszone w spółki ziemskie na zasadach, które ustali Główny Urząd Ziemski w porozumieniu z Ministerstwem Rolnictwa i Dóbr Państwowych, mogą otrzymywać ziemię dla późniejszego jej podziału w ilości, nieprzekraczającej 45 ha na każdego członka spółki.
Art. 6. Żołnierz, któremu ziemia została nadana, a który, lub którego rodzina, nie osiedli się w terminie rocznym, lub osiedliwszy się nie zagospodaruje się w terminie trzyletnim od daty nadania, może być z nadanego gruntu w drodze administracyjnej na podstawie uchwały Komitetu Nadawczego usunięty, przy-czem własność gruntu powraca do Państwa dla dyspozycji Komitetów Nadawczych, względnie Głównego Urzędu Ziemskiego.
Art. 7. Wysokość opłaty za grunty, nabyte przez żołnier/y na zasadzie art. 3, określona będzie w wartości 30 — 100 kg. żyta za ha rocznie, a spłacana w gotówce na rzecz Państwa przez okres 30-letni, począwszy od 5 roku po nadaniu w ratach półrocznych z dołu; jednakże na wniosek nabywcy może być i w terminie krótszym spłacona.
Art. 8. Państwo Polskie w miarę możności przyjdzie z niezbędną w naturze lub w gotówce pomocą do zagospodarowania gruntów, otrzymanych przez poszczególnych żołnierzy lub przez spółki.
Na ten cel przeznacza się:
1) część pochodzącego z demobilizacji wojska inwentarza żywego i martwego, którą ustali Minister Spraw Wojskowych w porozumieniu z Ministrem Rolnictwa i Dóbr Państwowych ;
2) materjał budowlany w ilości, nie przekraczającej 80 m3 na gospodarstwo, na podstawie ustawy z dnia 28 lutego 1919 r. w przedmiocie zaopatrzenia ludności w drzewo budulcowe i opałowe;
3) dwa miljardy marek do dyspozycji Ministra Rolnictwa i Dóbr Państwowych na udzielanie kredytu żołnierzomw gotówce, lub w narzędziach rolniczych, zboża do siewu i t. p.
Z bezpłatnej pomocy Państwa, wymienionej w p. 1 i 2 niniejszego artykułu, mogą korzystać tylko osoby, podpadające pod art. 2, a nie posiadające środków do opłatnego nabycia, z bezpłatnej zaś pomocy wymienionej w p. 2 niniejszego artykulu, korzystać również mogą osoby, podpadające pod art. 3, a die posiadające środków do nabycia opłatnego.
Art. 9. Kwalifikowanie żołnierzy, określanie ich uprawnień do opłatnego lub bezpłatnego otrzymania ziemi uskutecznią władze wojskowe.
Art. 10. Gospodarstwa, utworzone na mocy niniejszej ustawy nie mogą być dzielone, ani sprzedawane bez zezwolenia Urzędów Ziemskich, przed upływem 25 lat od daty ich nabycia. Wszelkie umowy, wbrew postanowieniu temu zawarte, są nieważne O nieważności orzekają sądy na skutek powództwa Okręgowych Urzędów Ziemskich, a do czasu ich utworzenia — Powiatowych Komitetów Nadawczych.
Art. 11. Do przeprowadzenia nadania ziemi żołnierzom powołuje się Powiatowe Komitety Nadawcze, utworzone na zasadzie art. 7 ustawy z dnia 17 grudnia 1920 r. o przejęciu na własność Państwa ziemi w niektórych powiatach Rzeczypospolitej Polskiej.
Od orzeczeń Powiatowych Komitetów Nadawczych w sprawach, wynikających z zastosowania ustawy niniejszej, niema odwołania.
Art. 12. Ministerstwo Spraw Wojskowych i oddziały wojskowe (dywizje, brygady jazdy i t. p.) mają obowiązek współdziałania z Głównym Urzędem Ziemskim w technicznym rozdziale ziemi między poszczególnych żołnierzy w ramach przepisów wykonawczych do niniejszej ustawy i pod kierownictwem i kontrolą Powiatowych Komitetów Nadawczych, względnie innych organów Głównego Urzędu Ziemskiego i Ministerstwa Rolnictwa.
Art. 13. Wykonanie ustawy niniejszej powierza się Prezesowi Głównego Urzędu Ziemskiego, Ministrowi Rolnictwa i Dóbr Państwowych i Ministrowi Spraw Wojskowych w porozumieniu z interesowanymi ministrami.
Art. 14. Ustawa niniejsza uzyskuje moc obowiązującą z dniem ogłoszenia.
(Dz. Ust. R. P. z dn. 12.1.1921 r. Nr 4 póz. 18).
Іменний покажчик
Бартль С.– 20
Бартошевич І.– 19
Берія Л. – 52
Белда – 84
Белдова – 84
Білик А. – 96
Білик С. – 94
Василевський В. – 6, 22
Васильчук А. – 17
Вітос В. – 14, 15, 17, 18, 29, 30
Галлєр С. – 82
Голувко Т. – 22, 85
Грабський В. – 16, 18, 82
Грабський С. – 16
Гузар С. – 92
Дмовський Р. – 7, 9
Дзевіцький Ф. – 42
Засидальський – 86
Каспжицький Т. – 24
Ковалевський О. – 85
Козубський Б. – 83
Коломієць І. – 90
Комарницький С.– 18
Крушинський – 81
Кис – 65
Кремер М. – 10
Левенець – 84
Любомирський – 81
Ляхович– 65
Міллер – 93
Націшевський – 67
Ольбрихт Б. – 24
Падеревський І. – 14
Пєрацький З. – 89
Петрашевський Ф.– 45
Підгірський С. –18
Пілсудський Ю. – 8,15, 18, 20, 43, 79, 85, 86, 89, 94
Піхурський – 35
Подгорський З. – 43
Ридз-Смігла Є. – 24
Рудницький – 87
Сікорський В. – 17
Скжинський О. – 18
Склавой-Складовський Ф.– 87
Сухенек-Сухенський Г.– 20, 89
Смолінський – 65
Стефанович Б. – 92
Тожецький Р. – 79
Токажевський-Карашевич М.– 24
Тріска – 86
Чосновський – 81
Швірський О. – 45
Швонтек – 65
Юзефський Г. – 20, 85
Яновський – 60
Географічний покажчик
Августівка– 34
Балігруд – 38
Баранчиці – 40
Барточівка– 37
Баянівка– 45
Белз – 38
Бельведер – 47
Бережани – 70, 75
Біла – 37
Білківці – 95
Білоголови– 95
Більче – 58
Богатківці – 37
Богданівка – 40
Варшава – 44, 60, 73
Великий Глибочок – 37
Вербівчик – 34
Вітусовка – 47
Вишгородок – 86
Вишнівець – 84
Воля Голіховська – 41
Воля Пілсудського – 47
Воля Стрілецька – 47
Гаї – 41
Галлєрово – 47
Глещави – 90
Глинне – 37
Глиноводи – 37
Глиняни – 86
Гнилички – 90
Городище – 80
Городне – 44
Городниця – 58
Гориньгруд – 45
Губин – 80
Гущанки – 90
Дедеркали – 60
Добромиль – 38
Дикий Горб – 40
Загайці – 84
Задвірне– 40
Залісся – 45
Заліщики – 81
Запілля – 44
Заруддя – 92
Зборів – 73, 94
Кадлубиска – 56
Кальне – 34
Каплинці – 34
Клекотів – 34
Комарне – 38
Конюхи – 34, 37
Королівка – 34
Копичинці – 31
Корсів – 34
Косцюшківці – 37
Краків – 31
Криве – 34
Кремерівка – 72
Куропатники – 94
Личківці – 50
Любачів – 38
Люблін – 24
Львів – 24, 31, 38, 50, 63, 82
Мельниця – 34
Монастирська – 34
Мостиська – 38
Новачина – 34
Нове Село – 41
Нові Петликівці – 92
Нижня Кадлубиска – 34
Нирків – 92, 93
Озеряни – 34
Оришківці – 37
Перемишль – 38
Помірці – 34
Поморяни – 73
Поріччя – 40
Підгайці – 70
Пілсудчина – 47
Прошова – 37
Пшеворськ – 72
Рава-Руська – 38
Ремнів – 34
Рібчиці – 34
Риків – 38
Римарів – 38
Рожнів – 34
Рудки – 38
Свидова – 37
Синява – 38
Сенів – 86
Сервири – 95
Слов’ятин – 34
Сокаль – 38
Струсів – 94
Федорівка – 40
Футор – 40
Тернопіль – 23
Трибухівці – 34, 50
Хирів – 38
Ходорів – 72
Ценів – 34
Цигани – 92
Швейків – 91
Шепівці – 80
Шнирів – 34
Шутроминці – 92
Чернелів Руський – 91
Чернехівці – 40
Чортків – 75
Юзефівка – 34
Юстинівка – 37
Ярослав – 47, 72
Ярчівці – 37
Ясенів – 34, 56
Резюме
У монографії проводиться комплексне дослідження осадництва у контексті національної політики Польщі. Особливий акцент спрямований на вивчення основних географічних районів поселення осадників, масштабах колонізації, соціально-економічного становища осадництва, особливостях фінансово-кредитної допомоги колонізації, характеру взаємовідносин між осадниками і українськими селянами.
W monografii przeprowadzono kompleksowe badanie przesiedleńców w kontekście polityki narodowej Polski. Wyjątkowy akcent jest stawiany na zbadanie podstawowych rejonów geograficznych osiedlenia się przesiedleńców, zasięgu kolonizacji, stanowisko socjalno-ekonomiczne przesiedleńców, osobliwościach pomocy finansowo-kredytowej kolonizacji, charakterze stosunków pomiędzy przesiedleńcami a ukraińskimi mieszkańcami wsi.
In this scientific work (monography) there is presented a complex research of the settlement issue in the context of national policy of Poland/ Special attention has been paid to the studies of the main geographic areas of the settlement within the scope of colonization process; social and economical conditions of the settlement, peculiarities of financial and credit support to the process of colonization and characteristic relationships between settlers and Ukrainian peasants.
Зміст
Аграрне осадництво в національній політиці Польщі у
Західній Україні3
Географія і масштаби цивільної та військової аграрної
колонізації3
Фінансово-економічний стан осадницьких господарств та державна політика сприяння колонізації3
Осадництво і загострення українсько-польських відносин
на селі3
Монографічне видання
В. В. Смолей
ПОЛЬСЬКЕ
ЦИВІЛЬНЕ І ВІЙСЬКОВЕ
АГРАРНЕ ОСАДНИЦТВО
У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ:
ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ КОНТЕКСТ
(1919 – 1939 РР.)
Відповідальний за випуск Сергій Ткачов
Підписано до друку 30.11.03. Формат 60х84/16. Папір офсетний. Гарнітура Times. Друк офсетний. 6,51 ум. др. арк., 4,9 обл.-вид. арк. Тираж 300.
Редакція газети «Підручники і посібники». Свідоцтво ТР №189 від 10.01.96.
46010, м. Тернопіль, вул. Поліська, 6а. Тел. 8-(0352)-43-15-15; 43-10-21.
[*] Морг– 0, 57 га
* 1 морг – 0,57 га