Шпаргалка: Шпаргалка по Международному публичному праву 2

1. Походження терміна «міжнародне право». Визначення поняття «міжнародне публічне право». Поняття і сутність міжнародного права. Функції міжнародного права.

Перший раз термін «міжнародне право» (international law) було використано англійським філософом Ієремією Бентамом в 1780 році в його відомій праці «Вступ до принципів моралі та законодавства». Однак вже близько 1840 року в англійській мові та романських мовах відбулося повернення до старого терміну «право народів» («Law of Nations», «Droit des Gens», «jus gentium»). Дещо пізніше впродовж кількох століть в юридичній літературі мала місце своєрідна конкуренція та боротьба за популярність між цими термінами, яка завершилася перемогою терміну «міжнародне право».

Щодо терміну «право народів», який є перекладом латинського терміну «jus gentium», то цей термін є найстаршим і своїми коріннями сягає часів Античності.

За часів римського права термін «jus gentium» мав кілька значень.

Однак в XVII столітті поширення набуває термін «міжнародне право» в латинській версії «jus inter gentes». Вважається, що одним із перших цей термін використав професор Оксфордського університету Ричард Зьоч (Richard Zouche) близько 1650 року, для того щоб підкреслити різницю між поняттям міжнародного права та поняттям «jus gentium», яке у той час ототожнювали з цивільним правом.

Разом з тим, на думку окремих вчених, термін «jus inter gentes» був вже відомим в канонічний період розвитку науки міжнародного права під час існування іспанської школи міжнародного права Віторіа і Суареза.

Можна сказати, що термін «jus inter gentes» поступово трансформувався в сучасний термін «міжнародне право».

В університетах Російської імперії на самому початку міжнародне право викладалося під назвою «загальнонародного права», а в 1863 році воно змінило назву на «міжнародне право». Саме цей термін сьогодні є основним в сучасній науці міжнародного права Росії та України. Причому термін «міжнародне публічне право» найчастіше вживається як синонім терміну «міжнародне право».

Зауважимо, що в науці міжнародного права пропонувалися також інші терміни, наприклад такі, як: «зовнішньодержавне право», «міждержавне право», «міжсуверенне право», «право держав», «світове право», «глобальне право», «транснаціональне право», «космополітичне право» тощо.

Частина з цих назв підкреслює те, що основними суб’єктами міжнародного права є держави, а інші назви є занадто абстрактними і їм бракує чіткості.

В американський науці права, наприклад, говорять про «право міжнародних відносин США» (foreign relations law of the United States). Причому це поняття є ширшим, ніж поняття «міжнародне право, що застосовується до Сполучених Штатів» (international law as it applies to the United States), оскільки воно також охоплює ті норми національного права, які мають важливе значення для зовнішніх відносин США або мають суттєві міжнародні наслідки.

Однак ці вищезгадані терміни не набули достатньо широкого розповсюдження в науці і назва «міжнародне право» залишається найбільш популярною.

Разом з тим, незважаючи на те, що не всі юристи-міжнародники вважають назву «міжнародне право» цілком адекватною з огляду на динамічний розвиток цього права, все-таки існує кілька важливих аргументів на користь утримання саме цієї назви.

Так, польський вчений Тадеуш Василевський звертає увагу серед іншого на такі аргументи: по-перше, існують серйозні труднощі з пошуком альтернативного терміну, який би віддзеркалював всі риси і специфіку цього права; по-друге, з огляду на те, що слово «народ» у даному контексті є синонімом слова «держава», термін «міжнародне право» вказує на те, що саме держави залишаються його головними суб’єктами; по-третє, термін «міжнародне право» є традиційним і досить оригінальним [20].

Міжнародне право –це сукупність норм, які регулюють міждержавні відносини з метою забезпечення миру та співробітництва- лукашук

Міжнародне право- це встановлення цілей у спільних інтересах і забезпечення засобами їх досягнення.-хіггінс

Розрізняють:

Регіональне , партикулярне, універсальне, загальне

Міжнародне право — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносини між ними з метою мирного співіснування.

Міжнародне право — сукупність норм, що виникають у результаті угоди між суб'єктами державного права, що досягається в результаті взаємних поступок і компромісів, із метою підтримки міжнародного правопорядку й організації усіх форм спілкування між державами, реалізація яких забезпечена заходами примусового характеру.

З наведених вище формулювань можливо виділити основні ознаки міжнародного права:

— міжнародне право — це сукупність юридичних норм і принципів;

— ці норми створюються шляхом фіксованої (договір) або мовчазно вираженої (звичай) угоди між суб'єктами міжнародного права;

— ці норми признаються суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкових;

— реалізація норм міжнародного права забезпечується примусом, форми, характер і межі якого визначаються в міждержавних угодах.

Важливою характерною рисою міжнародного права є те, що воно виступає в якості окремої відособленої правової системи зі своїми галузями й інститутами. Таким чином, воно не є галуззю внутрішньодержавного права і не входить у його правову систему.

функції

Під функцією міжнародного права мають на увазі основні напрями його впливу і взаємодії із соціальним середовищем, взаємодію системи міжнародного права, її компонентів та елементів з іншими управлінськими системами, їхніми компонентами та елементами. Як правило, таке розуміння функцій є спільним для вітчизняних і зарубіжних учених. Але оскільки визначити всі напрями і параметри взаємодії міжнародного права дуже важко, а в завершеному варіанті практично неможливо, то визначенням поняття функцій, як правило, й обмежується єдність учених. Щодо переліку функцій та класифікації подібність стану у вітчизняній науці із зарубіжними дослідженнями полягає в тому, що їх указується безліч: від однієї до не-встановленої кількості. Багато вчених (Г. Лаутерпахт, Р. Хіггіпс, В. Фрідман, В. Коплінг, К. Перрі, Дж. Шварцен-бергер та ін.) розглядають функції міжнародного права поряд з аналізом його природи, не розмежовуючи їх у характеристиці. Більшість зарубіжних дослідників обмежуються лише характеристикою юридичних функцій міжнародного права, зводячи дослідження до доведення: чи є правом міжнародне право або наскільки останнє можливо застосувати в судових інституціях.

Виокремлюючи соціальні функції міжнародного права, вони, як правило, їх не досліджують, бо не вважають предметом науки міжнародного права. Щоправда, в останні роки почали з'являтися наукові публікації, в яких автори не тільки дають класифікацію функцій міжнародного права, а й намагаються вийти за суто правові межі. Наприклад, К. Ландауер розрізняє такі функції:

а) класично правові; б) наукові; в) історичні; г) політичні.

Аналіз політичних функцій особливо популярний в англо- саксонських доктринах міжнародного права (М. Н. Шоу, М. Макдугалл, В. Рейзман, А. Віллард, Ф. Фелісіано та ін.). Досить часто в таких дослідженнях науковці намагаються довести, що політичними й обмежуються функції міжнародного права.

Серед прихильників суто юридичних функцій міжнародного права точиться дискусія: чи ці функції такі самі, як у внутрішньодержавного права, чи мають якісь особливості. На думку перших (А. Сюі, І. Паенсон та ін.), вони є практично тотожними, з деякими варіаціями.На думку інших авторів (наприклад, Ш. Розенна), функції міжнародного права суттєво відрізняються від функцій внутрішньодержавного права. Це видно хоча б з того, що у вирішенні внутрішньодержавних конфліктів (цивільних або кримінальних) право безпосередньо застосовується до суб'єктів незалежно від їхнього бажання. В міжнародному праві в кожному конкретному випадку потрібна згода держави.

Більш аргументованим є поділ функцій міжнародного права, запропонований І. І. Лукашуком:

• головна соціальна функція — зміцнення чинної системи міжнародних відносин;

• головна юридична функція — правове регулювання міждержавних відносин;

• функція протидії існуванню і появі нових відносин та інститутів, які суперечать цілям і принципам міжнародного права;

-функція інтернаціоналізації, що полягає в розширенні та поглибленні взаємозв'язків між державами;

• інформаційно-виховна функція.

Такий підхід може бути продуктивним у подальшому дослідженні функцій міжнародного права. У свою чергу, вважаємо за можливе розглядати функції сучасного міжнародного права з п'яти основних позицій (насправді вони гнучко взаємодіють, а не виокремлюються за вказаними напрямами):

• соціальні функції міжнародного права (стабілізації, зміцнення й забезпечення відносин між суб'єктами міжнародного права);

• власне юридичні функції (визначення прав та обов'язків суб'єктів міжнародного права стосовно один одного, встановлення статусу різних категорій суб'єктів, їх правосуб'єктності, зміцнення міжнародного права, міжнародної законності, міжнародного правопорядку та ін.);

• функції взаємодії з іншими управлінськими системами, що діють у міжнародній сфері (внутрішньодержавним правом, політикою, мораллю, релігією, етикою тощо);

• функції програмування розвитку міжнародних відносин та міжнародного права (програмування їхнього розвитку на перспективу, прогнозування параметрів поведінки суб'єктів міжнародного права, передбачення варіантів напрямів розвитку інших систем, з яким взаємодіє міжнародне право, тощо);

• функції інформаційного порядку (забезпечення знаннями про зміст міжнародно-правових актів, вплив на формування міжнародно- правової свідомості та ін.).

Тункін поділяє:

Загальна і основна- забезпечення нормального функціонування міждержавної системи

Найважливіша- програмування міждержавних відносин

Просто-встановленяя параметрів поведінки держав

Щодо зовнішньої політики держав

Юридичного закріплення досягнутих домовленостей

Стабілізуючі і творчі функції

Регулювання відносин міжнародних міждержавних організацій

Впливу міжнародного права на внутрішньо-державне та ін.

Вада цієї класифікації в її безсистемності.

2. Міжнародні відносини і міжнародне право. Співвідношення міжнародного права, зовнішньої політики і ідеології

Міжнаро́дні відно́сини — система міждержавних взаємодій, суб’єктами яких є держави і міждержавні та неурядові організації, приватні особи. Наука про міжнародні відносини є комлексною та міждисциплінарною. У сферу міжнародних відносин входять військово-політичні, економічні, екологічні, гуманітарні та інші проблеми світового співтовариства.

Предметом Мп є міжнародні відносини,що мають міждержавний характер. Хоча біля цього питання точаться дискусії.

Відповідно до теорії сучасного міжнародного права під поняття його предмета підпадає весь комплекс міжнародних правовідносин і весь цей комплекс являє собою загальний предмет.

Однак, враховуючи те, що правовідносини, які виникають у сфері міжнародного спілкування, дуже різноманітні, оскільки виникають вони у різних сферах діяльності, і беручи до уваги те, що кожна з цих різних сфер діяльності має свою специфіку (морську, договірну, екологічну, економічну, атомну та ін.), природно припустити, що в кожній із подібних сфер (галузей) складаються свої специфічні правовідносини, що, у свою чергу, і складають специфічний предмет міжнародного права тієї або іншої галузі міжнародно-правових відносин.

Сам термін міжнародні відносини, ми вживаємо в широкому розумінні. Це і двосторонні і багатосторонні відносини між державами , і різні види відносин між державами , міжнародними, міжурядовими організаціями і державоподібними утвореннями. Процес взаємовпливу і взаємозалежності мп і м відносин є предметом дослідження у теорії права вже досить давно.Ейхельман при підготовці «хрестоматії російського міжнародного права» зазначав, що законами і договорами визначаються міжнародні відносини Росії. Він стверджував що віденські угоди 1815р. створили систему європейських міжнародних відносин.

Зовнішня політика України — це сукупність стосунків держави Україна з іншими державами світу та міжнародними організаціями. У зовнішній політиці Україна керується рядом ключових пріоритетів.

Міжнародне право — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносини між ними з метою мирного співіснування.

Ідеологія – це організована сукупність ідей у формі міфів, настанов, гасел, програмних документів партій, філософських концепцій тощо.

Політи́чна ідеоло́гія — система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій. Політична ідеологія може розглядатися як форма суспільної свідомості і як явище культури.

Зовнішня політика - це загальний курс держави в міжнародних справах. Найважливішим засобом здійснення зовнішньої політики є дипломатія. Здійснення зовнішньої політики і дипломатія повинні випливати міжнародному праву. Фундатори ООН ставили перед собою задачу “створити умови, при яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов'язань, що випливають із договорів і інших джерела міжнародного права” (преамбула Статуту ООН).

Міжнародне право зазнає впливу від зовнішньої політики, що проводиться державами. З іншого боку, міжнародне право серед інших чинників безпосередньо впливає на зовнішню політику держав у тому змісті, що вони повинні співстворюватися зі своїми зобов'язаннями по міжнародному праву.

3. Роль України як суб’єкта міжнародного права в сучасних міжнародних відносинах. Завдання зовнішньої діяльності України. Засади зовнішньої політики України . Постанова Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики України» від 2 липня 1993р.

Суверенна Україна, відкриваючи себе світові, змушена була творити й власну, самостійну зовнішню політику. Впровадження її в життя супроводжувалося дією об'єктивних чинників, які визначали тенденції сучасного суспільного розвитку.

Однак справжньою датою формування зовнішньої політики України доцільно вважати 16 липня 1990 p., коли Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет, що стала важливим кроком українського народу на шляху до самостійного політичного, економічного та національно-культурного розвитку. Відтоді зовнішня політика держави розвивалася логічно, послідовно і наступально.

У Декларації про державний суверенітет було наголошено: Україна "як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній і спортивній сферах. Україна є рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах".

Декларація про суверенітет проголошувала, що Україна активно сприятиме зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, братиме безпосередню участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах, а також у майбутньому прагне стати постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Принципове значення має і визнання Україною переваги загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Першочергового значення у розвитку двосторонніх відносин Україна надавала налагодженню контактів із сусідніми державами. Так, у жовтні 1990 р. міністрами закордонних справ України та Республіки Польша було підписано Декларацію про принципи й основні напрями розвитку українсько-польських відносин.

Важливе місце у діяльності на міжнародній арені Україна відводила участі в роботі Організації Об'єднаних Націй. Саме призначення ООН як центру узгодження дій держав у справі підтримки міжнародного миру та безпеки, сприяння економічному, соціальному і духовному прогресу народів цілком відповідало основним зовнішньополітичним пріоритетам України.

Акт проголошення незалежної України, а також результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. створили необхідні правові та політичні передумови для створення незалежної Української держави, а отже, і для становлення України як повноправного суб'єкта міжнародних відносин.

Міжнародне визнання України розпочалося відразу після референдуму. Хвиля визнання засвідчила, що міжнародне співтовариство розглядає незалежну Україну як запоруку стабільності на теренах колишнього СРСР і гарантію незворотності демократичних процесів у Східній Європі. Вагоме значення у визнанні незалежної України в світі мало те, що країна обрала цивілізований і мирний шлях побудови суверенної держави.Принципово важливим кроком на шляху становлення України як повноправного суб'єкта міжнародних відноси стало запровадження атрибутів державності, зокрема визнання громадянства України, національної символіки, запровадження власної грошової одиниці.

Засади зовнішньої політики України

Україна після здобуття суверенності заявила світові, що вважає свою територію неподільною і недоторканною, визнає непорушність існуючих державних кордонів і не має жодних територіальних претензій до жодної держави. Наша держава приєдналася до засадничих міжнародних документів, визнала себе правонаступницею колишньої УРСР, тим узяла на себе зобов'язання дотримуватися всіх попередніх міжнародних домовленостей (договорів, угод, декларацій, конвенцій тощо), встановила з іншими державами паритетні дипломатичні відносини.

Перед Українською державою постали нові завдання у відстоюванні завоювань українського народу, здобутті країною гідного місця у світовому поділі праці, в захисті прав українського населення.

Пріоритетами зовнішньої політики України визначено:

• захист державного суверенітету;

• захист територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України;

• забезпечення розвитку економічного потенціалу України та здобуття нею високого місця у міжнародному поділі праці;

• захист українських громадян за кордоном;

• формування позитивного інформаційного іміджу Української держави [3].

II. ЗАСАДИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Розвиваючи принципові положення, визначені Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. ( 1427-12 ), Зверненням до парламентів і народів світу від 5 грудня 1991 р., Постановою про ратифікацію Угоди про створення Співдружності незалежних держав від 10 грудня 1991 р.( 1958-12 ) і Заявою Верховної Ради України з приводу укладення Україною угоди про Співдружність незалежних держав від 20 грудня 1991 р., Заявою про без'ядерний статус України від 24 жовтня 1991 р. і Постановою про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без'ядерного статусу від 9 квітня 1992 р., а також іншими документами, ухваленими Верховною Радою України, базуючись на суворому дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, Статуту ООН, Хельсінкського заключного акта, Паризької хартії для нової Європи та інших документів НБСЄ, Українська держава реалізує зовнішню політику на таких засадах:

1. Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав.

2. Україна розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи.

3. Україна не є ворогом жодної держави.

4. Україна засуджує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами.

5. Україна не висуває територіальних претензій до сусідніх держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе.

6. Україна неухильно дотримується міжнародних стандартів прав людини, забезпечує права національних меншин, які проживають на її території і вживає належних заходів до збереження національної самобутності зарубіжних українців згідно з нормами міжнародного права.

7. Україна виходить із того, що в сучасних умовах додержання прав людини не є лише внутрішньою справою окремих держав.

8. Україна додержується принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки і вважає, що загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці і миру у всьому світі. У своїй зовнішній політиці вона обстоює підхід "безпека для себе - через безпеку для всіх".

9. Україна керується принципом примату права в зовнішній політиці, визнаючи пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

10. Україна беззастережно додержується принципу сумлінного виконання всіх своїх міжнародних зобов'язань і вважає належним чином ратифіковані договори частиною свого внутрішнього права.

11. Україна в своїй зовнішній політиці спирається на фундаментальні загальнолюдські цінності і засуджує практику подвійних стандартів у міждержавних стосунках.

12. Україна виступає проти присутності збройних сил інших держав на українській території, а також проти розміщення іноземних військ на територіях інших держав без їх ясно висловленої згоди, крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН.

13. Україна відповідно до міжнародного права здійснює неозброєні примусові санкційні заходи у випадках міжнародних правопорушень, які завдають їй шкоди.

14. Україна застосовує свої Збройні Сили у випадках актів збройної агресії проти неї та будь-яких інших збройних зазіхань на свою територіальну цілісність та недоторканність державних кордонів або на виконання своїх міжнародних зобов'язань.

15. Україна вважає себе, нарівні з усіма іншими колишніми радянськими республіками, правонаступницею Союзу РСР і не визнає будь-яких переваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-правонаступниць без належним чином оформленої згоди всіх цих держав.

4. Етапи встановлення міжнародного права. Роль ООН у формуванні сучасного міжнародного права.

Як основні історичні етапи становлення і розвитку міжнародного права прийнято вважати:

- рабовласницький період;

- феодальний період;

- буржуазний період;

- перехідний період;

- сучасний період2.

Рабовласницький період характерний тим, що:

- кожна держава ставила себе в центр розвитку людства і в зв'язку з цим прагнула диктувати свої умови на міжнародній арені. Це було яскраво виражено в діях Древнього Риму, Греції, Єгипту, Китаю, Індії, Персії та ін.;

- раби розглядалися як товар і цілком виключалися зі сфери захисту міжнародного права;

- єдиним і природним засобом вирішення міжнародних суперечок визнавалася війна;

- егоїзм рабовласницької держави у силу нібито його винятковості доходив до повного заперечення міжнародного права.

1- античне мп до 5 ст.до н.е.(етап вождеств, трансформація міжплемінних, міжродових звичаїв у норми мп, становлення основних його інститутів)

2-стародавнє мп (регіоналне мп народів близького сходу, стародавніх єгипту, китаю, індії)

3-мп в епоху середньовіччя(розпочалось з краху римської імперії -1648р.утворення і боротьба за утворення національних держав, визнання в мп їх суверенної рівності, правонаступництво,успадкування престолу, розширення суб’єктів мп, )характеризується раннє і середньовіччя широке застосування арбітражу для врегулювання міжнар суперечок,посередництв.введенням консульського права.розробленням поняття морської контрабанди, воєнних капітуляцій,запереченням правомірності так званої приватної війни. Пізнє середньовіччя-вето на роз починання війни. Розмежування церковної і світської влади,закріплення інституту постійних представництв, розвиток міжнар морського права,постановка питання про визнання свободи відкритого моря.

4-класичне мп(два періоди:1648-1815р. 1815-1914р. декларація прав людини і громадянина 26.08.1789р. перша спроба кодифікувати мп.три конвенції і три декларації з питань права сухопутної війни. Права морської війни і мирного врегулювання міжнар спорів, обмеження воєнних витрат держав основи становлення міжнар гуманітарного права, зміцнення статусу інституту нейтралітету)

5-сучасне(остаточне припинення гегемоній одноєї держави, як убло в класичний період, створення ліги націй, встановлення версальської системи, централізація міжнар правосуб’єктності навколо суверених держав і початок формування нової універсальної міжнар спільноти,віднесення війни до виняткового випадку прамово мірної дії держав, ведення у сферу міжнар-пр регулювання національних меншин, становлення судочинства на постійній основі. )

5. Основні та другорядні джерела міжнародного права. Ст.38 Статуту Міжнародного Суду ООН про джерела міжнародного права. Доктринальні підходи до джерел міжнародного права

Джерела МП – форма втілення норм МП, їх зовнішнє вираження. Їм властиві тіж самі хар-ки, як і хар-ки джерел права в загал. теорії права. Особливість - ніде не закріплений конкретний (сталий) перелік джерел МП.

Традиційно використ. два джерела МП :

- м/н дог-р ( Згідно Віден. конвенції про п-во м/н дог-рів, м/н дог-р - м/н угода складена між державами у письмовій формі і регулюється м/н правом, незалежно від того чи складається така угода в 1 док-ті, чи в 2 або більше зв"язаних між собою док-тах; а також не залежно від його конкретної назви – "дог-р", "угода", "конвенція", "протокол"…). Як пр-ло, уклад-ся у письм. ф-мі, але конвенцією передбачено укладеняя і в усній ф-мі. Це основне джерело МП,

- м/н звичай .(Згідно Статуту М/н Суду ООН, м/н звичай –досвід загальної практики, що визнана в якості правової норми). Це довготривале, повторюване пр-ло поведінки. Особлива ознака звичая-джерела м/н права – довготривала, постійна повторюваність.

Специфіка звичая як джерела- Звичай не являє собою офіц. док-т. Проте може фіксуватися напр. в дипломат. переписці, урядових заявах.

Дог-р і звичай мають однакову юрид. силу.

З розв-ком міждерж. контактів, конфенцій деякі вчені почали відносити до джерел і:

Акти м/н конфернецій та зборів ; Акти м/н організацій .(проте не всі ці акти, лише ті, що приймаються з метою встановлення нових правіл поведінки та взаємовівдносин)

Деякі теоретики визначають джерела, виходячи з Статуту М/н Суду ООН ,в якому дано перелік джерел м/н права ,які суд застосовує при розв"яз-ні спорів:

1.- м/н конвенції, як загальні, так і спеціальні;

2.- м/н звичаї;

3.- загальні принципи права (юрид. поняття, постулати, правила юрид. логіки і юрид. техніки, які застосов-ся при тлумаченні і застосуванні як м/н, так і внутрівшньодерж. норм) Пиклади: "вислухай і іншу сторону", "спеціальним з-ном скасовується загальний", "наступним з-ном скасов-ся попередній", "принцип юридичної чинності дог-ру". Сюди також віднос-ся пр-пи м/н пубіч. права, пр-пи внутрішньодерж. права.

4.- судові рішення і доктрини вчених-фахівців МП.

Національне зак-во і рішення нац. судів на сьогодні НЕ Є джерелами МП.

Стаття 38 Статуту джерелами міжнародного права називає:

- міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні (тобто, договори);

- міжнародні звичаї як доказ загальної практики, що визнана як правова норма;

- загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

- судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй - як допоміжний засіб для визначення правових норм.

6. Місце міжнародного договору серед джерел міжнародного права. Віденська Конвенція про право міжнародних договорів від 23.05.1969 р. Відмінність міжнародних правових договорів від політичних угод

Віденська конвенція про право м/н дог-рів 1969 р

– м/н дог-р - м/н угода складена між державами у письмовій формі і регулюється м/н правом, незалежно від того чи складається така угода в 1 док-ті, чи в 2 або більше зв"язаних між собою док-тах; а також не залежно від його конкретної назви – "дог-р", "угода", "конвенція", "протокол"…

Доктринальне визначеня –

-м/н дог-р- ярко виражена угода між державами чи ін. с-тами МП, що укладена з питань які мають для с-тів заг. інтерес; ця угода призвана регулювати їх взаємини шляхом узгодження прав та обов"язків.

Отже, доктринальне визнач. є більш повним.

Конвенція не виключає можливості укладення м/н дог-ру в усній ф-мі (джентельментські угоди).

М/н дог-р може являти собою не 1 акт, а дек-ка взаємопов"яз. док-тів. Часто до основного дог-ру додається доповнення у вигляді протоколу, додатку тощо, які визнаються як його складові.

М/н дог-р – основне джерело МП, тому що:

1) договірна ф-ма дозволяє чітко сформулювати права та обов-ки сторін;

2) договірним регулювання охоплені насьогодні всі без винятку області м/н відн-н, держави послідовно заміняють звичаї дог-рами;

3) дог-ри найкраще забезпеч-ть узгодження та взаємодію м/н норм та націон. зак-ва дер-в.

Класифікація м/н договорів

Віденська конвенція про право м/н дог-рів 1969 р

М/н дог-р - м/н угода складена між державами у письмовій формі і регулюється м/н правом, незалежно від того чи складається така угода в 1 док-ті, чи в 2 або більше зв"язаних між собою док-тах; а також не залежно від його конкретної назви – "дог-р", "угода", "конвенція" тощо…

1) за кількістю учасників:

·-двосторонні (сюди ж відносяться й такі, що заключаються з 1 сторони 1 держава, а з другої – група держав)

·-багатосторонні : універсальні (загальні) – (стосуються кодифікації або прогресивного роз-ку МП; або об"єкт та цілі якого мають значення для всього м/н сусп-ва в цілому. Мають бути відкриті для вступу в них усіх бажаючих кр-н – пр. Дог-р про Антарктику) локальні (бере участь обмежена кіл-ть держав напр. 1 регіону)

2) за порядком вступу

·відкриті (відкриті для вступу б-як. с-тів МП)

·закриті (для вступу необхідна згода первинних членів)

3) за формою:

· письмова

· усна (Джентельменські угоди)

7. Значення міжнародного звичаю в сучасному міжнародному праві. Класифікація міжнародних звичаїв

Міжнародний звичай як джерело МП.

Згідно Статуту М/н Суду ООН,

м/н звичай –досвід загальної практики, що визнана в якості правової норми.

Це довготривале, повторюване пр-ло поведінки

Специфіка звичая як джерела- Звичай не являє собою офіц. док-т. Проте може фіксуватися напр. в дипломат. переписці, урядових заявах.

Механізм створення загальновизнаної звичаєвої норми: загальна практика стає м/н звичаєвою нормою внаслідок визнання її такою міжнародним товариством.

Науковці виділяють такі ознаки звичаю як джерела:

-тривалість існування практики;

-однаковість, постійність практики;

-загальний х-р практики.

Звичай і дог-р мають однакову юрид. силу. Питання, що не вирішуються договорми, вирішуються звичаями, і в багатьох договорах вказується на таке застотування звичаю.

8. Порівняльна характеристика міжнародного правового звичаю і міжнародного правового договору.

Міжнародний звичай (МЗ) і міжнародний договір (МД) є універсальними джерелами

міжнародного права, але вони мають суттєві відмінності:

1. В МД можна простежити чітку різницю між правотворчою процедурою і нормативним

результатом, в МЗ правотворча процедура і нормативний результат не мають процедурної

відокремленості.

2. МД створюється в рамках формальних переговорів, МЗ - завдяки практиці держав.

3. Форма існування МД - конкретний правовий акт, МЗ - правило поведінки держав,

закріплене їх практикою.

4. Завдяки МД можна сформувати як загальні так і конкретні рішення, МЗ формує лише

основні правові принципи, керівні засади.

5. МД є джерелом практично всіх галузей міждержавних відносин, МЗ не може бути

джерелом правового регулювання тих галузей міжнародних відносин, які потребують детальної

регламентації.

6. МД властивими йому засобами регулювання сприяє розвитку нових міжнародних

відносин, МЗ базується на існуючій практиці.

7. В МД норми регіонального й партикулярного характеру переважають над

універсальними, в МЗ переважають норми універсального характеру.

Звичай заповнює відповідні прогалини в міжнародному праві на випадок відсутності

конвенційного регулювання. Часто звичай регулює міжнародні відносини паралельно з

міжнародним договором. Міжнародний звичай є основним регулятором відносин між державами

– не учасницями міжнародного договору й державами-учасницями договору з державами - не

учасницями.

Міжнародний звичай застосовується між державами-сторонами міжнародного договору

в таких випадках:

І) для регулювання відносин, які виникли до вступу договору в силу (Віденська конвенція

про право міжнародних договорів, ст. 4);

ІІ) для регулювання відносин, які виникли після вступу договору в силу (паралельне

регулювання), а саме:

1) якщо в галузі відносин діють загальновизнані принципи й норми міжнародного

права;

2) якщо міжнародні договірні й міжнародні звичаєві розпорядження близькі, але не

тотожні;

3) якщо конвенція закріплює зовсім нові норми, держави користуються

міжнародним звичаєм щодо старих юридичних фактів;

4) коли важко встановити момент "перетворення" звичаєвої норми в договірну;

5) якщо договірна норма уточнює звичаєву;

6) коли конвенційна норма закріплює лише принципові вимоги звичаю, а нові

звичаї розвивають ці положення;

7) коли міжнародний договір стає доказом існування міжнародного звичаю;

8) коли міжнародний договір виконує функцію кодифікації міжнародних звичаїв;

9) коли міжнародний договір підписаний (ратифікований), але не вступив у силу;

10) коли в міжнародному договорі визначається, які міжнародні звичаї можуть

застосовуватися;

11) коли звичай складається в ході розробки міжнародного договору (до його

укладення);

12) коли міжнародний договір укладається для тлумачення міжнародного

звичаю.

Свідченням наявності міжнародного звичаю є:

а) міжнародна практика (прецеденти);

б) opinio juris sive necessаtis (думка, яка визнає цю практику за юридичну норму);

в) тривалість застосування.

Для створення міжнародно-правового звичаю важлива практика тільки суб’єктів

міжнародного права. Міжнародна практика повинна бути постійною, загальною, одноманітною й тривалою.

Стосовно тривалості міжнародної практики, вважається, що для створення міжнародного

звичаю потрібно стільки часу, скільки вимагає ситуація необхідного ступеню визнання.

Щодо opinio juris sive necessatis слід зазначити, що визнання міжнародного звичаю -

необхідна умова завершення звичаєвої нормотворчості. Opinio juris може бути як явно

висловленим, так і мовчазним, а також виводитись із загальної практики. Підставою для

юридичної обов’язковості міжнародного звичаю є згода держав.

Міжнародний звичай не має офіційного письмового формулювання. Він може

встановлюватися шляхом тлумачення, але за правилами й методами визнаними при тлумаченні

міжнародних договорів. Норми міжнародного звичаю мають рівну юридичну силу з нормами

міжнародного договору. Звідси між договором і звичаєм діють принципи:

lex posterior derogat priori,

lex speciales derogat generale.

9. Значення актів міжнародних органів і організацій, міжнародних судових рішень на формування норм міжнародного права.

Рішення міжнародних органів та організацій ще часто називають «м'яким» міжнародним правом. Поняття «м'якого» права з'явилося в міжнародному праві в останні 20-30 років. Це було пов'язане із прагненням як держав, так і міжнародних організацій визначити місце таких міжнародних документів, які первинно не належать до міжнародних угод, але значення яких виходить за рамки морально-політичних зобов'язань.

На початках віднесення зазначених рішень до джерел міжнародного права зустріло нищівну критику, проте згодом аналізуючи міжнародно-правову практику, коли таких рішень ставало дедалі більше і вони безумовно або переважно виконувалися, вчені стали схилятися до думки, що за дотримання певних умов (наприклад, якщо рішення було прийнято одноголосно або трьома четвертими голосів тощо) їх можна визнати джерелами міжнародного права. 1966 р. американська Комісія з питань вивчення організації миру дійшла висновку, що резолюції Генеральної Асамблеї ООН у кінцевому підсумку визнаються обов'язковими для держав-членів. Згодом резолюції Генеральної Асамблеї ООН були визнані як «третя категорія джерел міжнародного права, обов'язкових для дотримання державами». Той факт, що вони не укладаються і не ратифікуються, не позбавляє їх такої властивості.

Проте з часом подібних категоричних заяв висловлювалося менше. І на сьогодні в науці міжнародного права склалася дещо поміркованіша думка: рішення міжнародних органів та організацій є допоміжними, неосновними джерелами сучасного міжнародного права . Щоправда, одні автори обмежують подібні рішення резолюціями Генеральної Асамблеї ООН та рішеннями Ради Безпеки, інші розглядають їх у значно ширшому плані. Як джерела міжнародного права розглядаються акти спеціалізованих установ ООН (конвенції і рекомендації МОП, ЮНЕСКО, ВПС; конвенції, постанови і регламенти МСЕ; конвенції та міжнародні санітарні правила ВООЗ; рішення і рекомендації ЇМО; конвенції, стандарти, рекомендації, процедури, технічні регламенти ІКАО та ін.), міжнародних конференцій, регіональних міжнародних організацій. Як правило, особливо виокремлюються рішення міжнародних судових установ.

Рішення судових установ спочатку чекав такий самий вердикт вчених, як і щодо міжнародних договорів: вини не визнавалися джерелами міжнародного права. Проте на переконання учених у тому, що рішення міжнародних судів можуть ними бути, багато в чому вплинула діяльність (точніше, її результати) Європейського Суду з прав людини і Суду Європейського Союзу. Саме завдяки їхній діяльності в науці міжнародного права утвердилася думка, що «європейське право у сфері прав людини пропонує не тільки найважливіше зведення норм прецедентного права, що висвітлює сутність міжнародного права у цій галузі, а й один з найбільш наочних та цікавих прикладів ефективної системи міжнародних юридичних процедур».

Європейський Суд із прав людини сам визначив одним із його завдань «розвивати норми, встановлені Конвенцією (Справа «Ірландія проти Сполученого Королівства»). Він неодноразово наголошував на тому, що Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод повинна розглядатися як «живий документ». Суд домігся шляхом переконання держав у тому, що з позовом проти держави може виступати не тільки держава, а й людина. У своїх судових рішеннях Європейський Суд із прав людини на чільне місце поставив свої попередні рішення (прецеденти), самостійно почав брати до розгляду адміністративні правопорушення, хоч це й не передбачено Конвенцією.

Значний внесок у розвиток міжнародного права зробили міжнародні арбітражні трибунали (Постійний Третейський суд, Англо-американський змішаний суд з претензій, Алабамський суд з претензій та ін.). Але визнати їх рішення джерелами міжнародного права, крім окремих учених (наприклад, Дж. Старк), сьогодні мало хто наважується, оскільки правовий матеріал арбітражних трибуналів має дуже мало підстав, щоб його визнали джерелом міжнародного права.

10. Поняття та характерні риси норм міжнародного права. Значення норм міжнародного «м’якого права».

нормою мп- правило поведінки що визнається державами й іншими суб’єктами мп як юридично обов’язкове . процес утворення: 1)узгодження змісту правила поведінки2) визнання юридичної сили правила.

Єдиним способом утворення норм є взаємна згода суб’єктів .

За сферою дій: універсальні-норми що регулюють між нар відносини за участю всіх або переважної більшості держав і інших суб’єктів мп відповідають загальнолюдським інтересам і потребам а також сприймаються всіма чи переважною більшістю держав й інших суб’єктів мп; локальні-норми,що покликанні регулювати відносини 2 або декількох держав і пов’язані з їхніми взаємними інтересами. Локальні поділ на односторонні і багатосторонні.

За юридичною силою:імперативні та диспозитивні.

За функціями:матеріальні і процесуальні.

Основні риси:

1.обєкт регулювання

2. метод регулювання

3. погоджувальний , координаційний характер

4. обов’язковість тільки для сторін , які добровільно її визнали

5. форма існування- міжнародний договір. Звичай, певні акти міжнар організацій

6.забезпечення реалізації здійснюється самими державами або їхніми організаціями

7.структурна особливість- відсутність санкції як структурного елемента

В останні роки в міжнародному праві одержав досить широке поширення термін «міжнародне м'яке право». Щодо його застосування не тільки немає єдності думок, але найчастіше саме застосування цього поняття зазнає критики.

Проте, на думку 1.1. Лукашука, це не заважає його широкому використанню в міжнародній доктрині для позначення двох різноманітних напрямків. У першім випадку мова йде про особливий вид міжнародно-правових норм, що, на відміну від «твердого права», не породжують чітких прав і обов'язків, а дають лише загальну установку, котрій проте суб'єкти зобов'язані слідувати. Для таких норм характерні слова і вирази типу «домагатися», «прагнути», «приймати необхідних заходів» і т.п. Слід зазначити, що такого роду постанови усе частіше зустрічаються в політичних договорах і за своєю юридичною чинністю признаються багатьма юристами в якості міжнародно-правових норм.

У іншому аспекті термін «м'яке право» застосовується для позначення і закріплення неправових міжнародних норм, що містяться в неправових актах, резолюціях міжнародних органів і організацій, у спільних заявах, комюніке. Норми, закріплені в таких документах (наприклад, документах ОБСЄ), є не правовими, а морально-політичними. Водночас такі норми «м'якого права», взаємодіючи з нормами міжнародного права, виконують те, що з тих або інших причин не можуть зробити останні. Вони відіграють роль передвісника твердого права», забезпечуючи попереднє, доправове регулювання, обкочуючи на практиці нові правила поведінки суб'єктів міжнародного права, які ще мають зайняти своє місце в масиві міжнародно-правових норм. Тому слід зазначити значну роль міжнародних норм «м'якого права» особливо в діяльності міжнародних органів і організацій, котрі з їхньою допомогою здійснюють правове регулювання, що виходить за рамки їхньої компетенції, тим самим розширюючи межі правового регулювання міжнародних відносин і впливаючи на прогресивний розвиток міжнародного права.

11. Засоби створення норм міжнародного права. Сутність міжнародного правотворчого процесу.

У мп існує концепція узгодження позицій суб‘єктів мп при творенні м/п норм. На процес нормотворення впливає багато чинників, основний з них- м/п позиція держав чи інших суб‘єктів мп.М/п позиція включає: загальне ставлення суб‘єкта до мп, уявлення про характер мп, його роль у суспільстві; принципи і норми за впровадження яких у мп виступає суб‘єкт ітд. Однією з форм нормотв-ня є визнання правила нормою права (opinio juris). саме opinio juris надає виникаючому звичаєвому правилу поведінки якості юридично обов‘язкової норми мп. Для створення звичаю потрібна загальна практика держав визнана правовою нормою. Ще один метод нормотворення – акти м/н орг-цій. Відповідно до своїх статутів м/н орг-ції приймають акти-рекомендації чи акти правозастосовчого характеру. Зазначені акти набирають сили при явно вираженому прийнятті їх державами (ратифікація) або при мовчазному прийнятті. Механізм мовчазного прийняття передбачає що держава вважається такою, що прийняла норму, коли вона протягом певного періоду часу не повідомила м/н орг-цію про своє неприйняття норми або про застереження щодо неї (норми прийняті ВООЗ, ІКАО). Інший метод нормотв-ня це створення договірних норм. Характерна риса сучасного мп – зростання чисельності і ролі м/н багатосторонніх договорів.

Міжнародна правотворчість – це активна творча діяльність суб’єктів міжнародного права по формуванню правових норм, шляхом узгодження державних інтересів і позицій.

Держави є основними суб’єктами м.п.п.

М.п.п включає 2 стадії:

1. досягнення згоди державою щодо змісту правила поведінки.

2. досягнення згоди щодо визнання цих правил поведінки в якості норм м.п.

Принципи м.п.п.:

1 група – які забезпечують політико-правову сторону м.п.п.

2 група - які забезпечують його технічного управлінчу сторону

12. Кодифікація норм міжнародного права та її значення для подальшого розвитку міжнародного права. Суть і цілі кодифікації . Роль Комісії міжнародного права у кодифікаційному процесі.

у сучасному МП під інкорпорацією розуміють спосіб систематизації чинногоМП шляхом обєднання у збірнику правових актів у хронологічному, алфавітному або іншому порядку. Приклади : Україна в міжнародно-правових відносинах- збірник

Неофіційна інкорпорація- здійснюється х навчально-методичними або інформаційною метою.

Офіційна інкорпорація здійснюється компетентними органами держави.

Поряд з інкорпорацією розвивалась і кодифікація МП. У науці МП першою спробою держав здійснити розвиток МП шляхом кодифікаційного акта adhoc вважається Віденський конгрес 1815р. новацією було те що регламент Віденського конгресу не тільки закріпив колишні ранги диплом. Агентів а й запровадив новий розподіл диплом. Агентів на класи.

Ця нова тенденція була продовжена на початковому етапі становлення кодифікації на ряді міжнар. Конференцій,де були розроблені і прийняті декларації і конвенції, що кодифікували важлива на той істор. Період правила щодо методів іі засобів ведення війни. А також мирне розвязання спорів.

Характерно що тенденція кондифікації МП розвивалася разом з рухом на захист миру, із боротьбою проти війни. Одне з перших тлумачень терміна кодифікації дано в резолюції Асамблеї Ліги Націй від 26вересня 1927 р. де вона визначалась як фіксація поліпшення і розвиток МП і характеризувалася не простою реєстрацію існуючих правил,а їх максимально можливою адаптацією до сучасних умов міжнар.житття.

Відповідно до ст.13 статуту оон кодифікація МП ставиться на рівень завдань Оон.

У 1946р. створили Комісію МП.до цього допоміжного органу Генеральної асамблеї входить і статутне положення про заохочення прогресивного розвитку Мп і кодифікації мп. Комісія скл з 34 юристів-міжнародників. Члени комісії обираються генеральною асамлеєю на 5р. і виступають як незалежні особи. У своїй доповіді 1956 р. комісія визначила два аспекти своєї роботи:

1-кодифікація Мп

2-прогресивний розвиток Мп або підготовка конвенцій з тих чи інших питань, які не регулюються мп або з яких право ще недостатньо розвинуте в практиці окремих держав.

Зазначемо що 11 грудня 1946 р. було створено комітет з прогресивного розвитку мп і його кодифікації, створений для виконання ідей ст.13 статуту оон.

Методи роботи генеральної асамблеї:

1-завдання повязані з розробкою проекту конвенцій з питань що ще не регулюються мп або з яких право ще недостатньо розвинуте в практиці окремих держав, відносяться до прогресивного розвитку мп

2- завдання точнішого формулювання і систематизації права у тих сферах де є норми встановленні великою практикою держа, прецедентами і доктриною, визнаються кодифікацією.

Інода формулювання і систематизація норм мп(кодифікація) спонукають до вироблення деяких нових норм (прогресивний розвиток).

Отже, кодифікація сучасного мп являє собою систематизацію й удосконалення принципів і норм загального мп, здійснюваних шляхом:

1- встановлення точного змісту і чіткого формулювання вже чинних принципів і норм мп

2- зміни або перегляду застарілих норм

3- розробка нових принципів і норм з урахуванням науково-технічного прогресу й актуальних потреб міжнар.відносин

4- закріплення у погодженому вигляді всіх цих принципів і норм у єдиному акті

критерії актуальності кодифікаційного процесу:

1-наявність певних положень, встановлених великою державною практикою, прецедентами і доктринами

2-актуальність певних положень для міжнародного співробітництва

3- існування політико-правових розбіжностей між державами

4-розбіжності в підходах до тлумачення й оцінки сутності сформованих норм міжнародного права

13. Характеристика принципів сучасного міжнародного права: юридична природа, умови функціонування, сфера дії. Кодифікація принципів

Роль та місце прин-пів в системі МП. Пр-пи МП-система основопол-х норм, що рег-ть відносини між його суб’єктами і є критерієм правомірності між-х правотвор-го і правозаст-го процесів і дійсності ін. між-пр. норм. Пр-пи важливі і обов-ві для всіх суб’єктів МП. Фун-ції пр-пів МП: зміцнення системи МП і між-х відносин; закріплення основних прав, закон-х інтересів, обов-в суб’єктів МП; заповнення прогалин в МП. Осн. Пр-пи-основний і системоутворюючий факт нормат. Системи. Вони мають перевагу перед всіма ін. нормами права. Осн. Пр-пи мають унів-ний х-р. Всі уч-ки МП мають дотрим-сь цих пр-пів. Пр-пи-фундамент МП. Пр-пи баз-ся на тому що:1.Пр-пи є загальновиз-ними всіма суб’єктами МП;2.Пр-пи мають переваги на всіма ін. нормами МП;3.Поруш-ня пр-пів кваліф-ся серйозніше ніж порушення всіх ін. норм МП;4. Пр-пи-єдина система. Всі пр-пи взаємопов’язані і порушення 1 пр-пу тягне порушення іш. Пр-пів. Джерела, що містять осн. Пр-пи:1.Статут ООН;2.Декларація про пр-пи МП 1970р.;3.Заключний акт НБСЄ 1975р.(Хелбсенський акт). Статут і Декларація вир-ть такі пр-пи:1.Незастосування сили або загрози силою;2.мирне вирішення між-х спорів;3.невтручання у внутр. Справи держав;4.пр-п співр-ва;5.пр-п рівноправ’я і визначення народів;6.пр-п суверенної рівністі держав;7.пр-п добросовісного виконання зобовэязань. Хельсенський акт визнав ще 3 пр-пи: 8. Пр-п теритр-ної цілісності держав; 9.пр-п поваги прав людини;10.пр-п непорушності кордонів. Останній не є універсальним, є регіональним.

Основні принципи міжнародного публічного права — це керівні правила поведінки його суб'єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені початки міжнародного публічного права. Вони являють собою найбільше загальне вираження і практику поведінки, яка встановилася, і взаємодії суб'єктів міжнародного права на міжнародній арені в рамках міжнародних відносин.

Основні принципи визначають головний зміст сучасного міжнародного права. Тому характерні риси, властиві цьому праву, властиві також і його основним принципам. Особливо це стосується таких рис, як історизм, об'єктивізм, узгодженість волі держав при їх прийнятті, добровільність із боку держав у покладанні на себе зобов'язань, що випливають із принципів, сумлінність дотримання принципів, загальне визнання принципів як основних канонів сучасного міжнародного права.

Таким чином основні принципи - це:

- найбільш узагальнені норми міжнародного права, у котрих дуже чітко виявляються характерні риси і зміст сучасного міжнародного права;

- ядро юридичної сутності сучасного міжнародного права, що носить імперативний характер;

- фундамент сучасного міжнародного права, його нормативно-правової бази;

- критерій оцінки правомірності дій суб'єктів міжнародного права на міжнародній арені;

- найбільш яскравий виразник цілей і завдань сучасного міжнародного права;

- конкретний правовий регулятор міжнародних відносин;

- юридичний орієнтир при виробленні зовнішньої і внутрішньої політики кожної держави;

- цементуючий засіб у справі розвитку і зміцнення міжнародного співробітництва;

- фактор універсальності основних положень сучасного міжнародного права;

- аргументований вираз конкретного змісту сучасного міжнародного права.

Загальні принципи мп- є спільними пр. поняттями логічними . технічними принципами, які викор в тлум та застосуванні як мп так і націонал права.

Не ототожнювати з сучасними принципами мп ,

Принципи міжнародного публічного права виконують одночасно дві функції:

— сприяють стабілізації всього комплексу міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками;

— закріплюють усе нове, що з'являється в практиці суб'єктів міжнародного права в рамках міжнародних відносин, і в такий спосіб сприяють їхньому розвиткові.

Основні принципи міжнародного права закріплені в Статуті ООН (преамбула, статті 1 і 2). Розширювальне тлумачення основних принципів дається в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, Основні принципи міжнародного права мають такі особливості, що дозволяють їм посісти особливе місце в системі норм міжнародного права:

— вони є універсальними нормами міжнародного права, їх відрізняє незаперечність і загальна обов'язковість;

— вони мають обов'язковий характер для всіх без винятку держав, незалежно від того, чи є вони членами ООН, та інших суб'єктів міжнародного права;

— вони мають першість стосовно всіх інших норм системи міжнародного права;

— вони, як виняток із загальних правил дії міжнародно-правових норм, мають зворотну силу, що дозволяє їм поширювати свою дію на будь-яку норму, що виникла раніше самого принципу, аж до її скасування і невизнання пов'язаних із нею наслідків;

— тільки діяння, що порушують принципи міжнародного права, розглядаються в якості міжнародних злочинів;

— ці принципи можуть виступати правовою основою для регулювання міждержавних відносин при відсутності прямого регулювання.

При тлумаченні і застосуванні принципів міжнародного публічного права необхідно враховувати, що усі вони взаємно пов'язані і кожен із них повинен розглядатися в контексті всіх інших принципів.

14. Система принципів сучасного міжнародного права. Загальні принципи права та міжнародне право

Як елемент системи міжнародного права основні принципи мають певні особливості, які дозволяють виділити їх в окрему категорію. Загальні принципи мп- є спільними пр. поняттями логічними . технічними принципами, які викор в тлум та застосуванні як мп так і націонал права.

До загальних принципів міжнародного публічного права належать принципи:

— принцип суверенної рівності держав;

Принцип суверенної рівності держав складає основу сучасних міжнародних відносин. Це означає, що кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших учасників системи, тобто їхнє право в межах власної території здійснювати законодавчу, виконавчу і судову влад> без якогось утручання з боку інших держав, а також самостійно проводити свою зовнішню політику. Відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року поняття суверенної рівності включає такі елементи:а) держави юридично рівні;б) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету;в) кожна держава зобов'язана шанувати правосуб'єктність інших держав;г) територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторкані;ґ) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи;д) кожна держава зобов'язана виконувати цілком і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити у злагоді з іншими державами.

Основне призначення принципу суверенної рівності — забезпечити юридично рівну участь у міжнародних відносинах усіх держав незалежно від розходжень економічного, соціального, політичного або іншого характеру.

— принцип незастосування сили або загрози силою;

Демократизація міжнародних відносин із неминучістю призводить до обмеження застосування сили або погрози силою.У нормативний зміст принципу незастосування сили включаються:заборона окупації території іншої держави з порушенням норм міжнародного права;заборона актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили;надання державою своєї території іншій державі, що використовує її для здійснення агресії проти третьої держави;організація, підбурювання, надання допомоги або участь в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі; організація або заохочення організації збройних банд, іррегулярних сил, зокрема найманців, для вторгнення на територію іншої держави.

— принцип територіальної цілісності держав;

Зміст принципу територіальної цілісності держав виходить за рамки положень про заборону використання сили або погрози силою, або перетворення території в об'єкт військової окупації, або придбання території з використанням сили або її загрози. Мова йде про будь-які дії проти територіальної цілісності або недоторканності.Значення принципу територіальної цілісності держав дуже велике з погляду стабільності в міждержавних відносинах. Його призначення — захист території держави від будь-яких зазіхань.

— принцип непорушності державних кордонів;

Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів є логічним продовженням принципу територіальної цілісності держав і складає одну з найважливіших основ безпеки, насамперед, європейських держав. Фактично цей принцип закріплює непорушність державних кордонів країн Європи за підсумками Другої світової війни.основний зміст принципу непорушності кордонів можна звести до трьох елементів: визнання існуючих кордонів у якості юридично встановлених відповідно до міжнародного права;відмова від будь-яких територіальних домагань на даний момент або в майбутньому;відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кордони.

— принцип мирного вирішення міжнародних спорів;

Принцип мирного вирішення спорів, будучи покликаний забезпечити мирне співіснування держав, відноситься до числа норм, що лежать в основі існування і стабільного функціонування міжнародного співтовариства.Сторони в суперечці не вправі відмовитися від мирного врегулювання і не можуть виключити з-під дії принципу будь-які спори. Принцип не поширюється на спори, котрі стосуються справ, що входять, по суті, у внутрішню компетенцію будь-якої держави (принцип невтручання).

— принцип невтручання у внутрішні справи;

Зміст принципу невтручання у внутрішні справи означає заборону державам і міжнародним організаціям утручатися у внутрішні справи держав і народів у будь-яких формах: збройним, економічним, дипломатичним шляхом, шляхом засилання шпигунів, диверсантів, відкрито або побічно, із боку однієї держави, декількох держав або під прикриттям міжнародної організації.

— принцип загальної поваги прав людини;

Аналіз міжнародних актів дозволяє виділити такі основні положення принципу поваги прав людини:визнання гідності;кожна держава зобов'язана сприяти шляхом спільних і самостійних дій загальній повазі і дотриманню прав людини й основних свобод;права людини повинні охоронятися владою закону;держава зобов'язана шанувати і забезпечувати всім, хто знаходиться в межах її юрисдикції, особам права і свободи, визнані міжнародним правом;кожна людина несе обов'язки стосовно інших людей і того суспільства і держави, до яких вона належить;держава зобов'язана прийняти законодавчі й інші заходи, необхідні для забезпечення міжнародно визнаних прав людини;держава зобов'язана гарантувати будь-якій особі, права якої порушені, ефективні засоби правового захисту;держава зобов'язана забезпечити право людини знати свої права і поступати відповідно до них.

— принцип самовизначення народів і націй;

Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до Статуту ООН

— принцип співробітництва;

Принцип міжнародного співробітництва зобов'язує держави співробітничати одна з одною незалежно від розходжень їх політичних, економічних і соціальних систем. Основними напрямками співробітництва є:підтримка миру і безпеки;загальна повага прав людини;здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій галузях відповідно до принципів суверенної рівності і невтручання;співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом;сприяння економічному зростанню у всьому світі.

— принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань.

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань виник у формі міжнародно-правового звичаю pacta sunt servanda (лат. — угоди треба дотримуватися) на ранніх стадіях розвитку державності, а в даний час знаходить висвітлення в численних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних угодах.

Загал принципи це керівні правила поведінки що виникають як результат суспільної практикиє юридично закріпленими в основах мп.

15. Правовий зміст і характеристика основних принципів міжнародного права. Взаємозв'язок і взаємодія принципів.

Основні принципи є основою і системоутворюючим фактором міжнародної нормативної

системи. Більшість основних принципів мають юридичну обов'язковість на рівні норм jus cogens.

Але є і такі принципи міжнародного права, від яких держави відступають в своїх міжнародних

договорах, не порушуючи міжнародного права.

Суб'єкти міжнародного права можуть відступити від взятих міжнародних зобов'язань

шляхом укладення нового міжнародного договору, на випадок докорінної зміни обставин (rebus

sic stantibus), чи утворення імперативної норми, якій суперечить відповідне міжнародне

зобов'язання.

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань є принциповою вимогою

сучасного міжнародного права. Проте, як свідчить практика застосування загальних принципів

міжнародного права до держави, яка порушила принцип незастосування сили, може бути

призупинена дія принципу добросовісного виконання міжнародних зобов'язань. Отже

обов'язковість принципу добросовісного виконання міжнародного зобов'язання не значить, що

він є нормою jus cogens.

Не можна вважати принцип самовизначення народів імперативним, адже юридично не

встановлено суб'єкту його застосування. На сьогодні в міжнародному праві немає визначеного

поняття "народ".

Такі основні принципи міжнародного права як невтручання у внутрішні справи, не

застосування сили чи загрози силою, мирного вирішення міжнародних спорів, поваги прав

людини і основних свобод тощо є імперативними нормами. Вони не допускають взаємної

домовленості щодо відступу від зобов'язань за ними.

Отже всі основні принципи сучасного міжнародного права є юридично обов'язковими і

підлягають безумовному виконанню. В системі самих принципів виділяють принципи jus cogens,

тобто такі норми, які не допускають взаємної відмови від виконання обов'язків, і такі, які

допускають по домовленості заміну одних зобов'язань іншими як і зміни у відповідних правах.Основні принципи є основою і системоутворюючим фактором міжнародної нормативної

системи.

16. Теорії співвідношення міжнародного та національного права. Концепція примата міжнародного права

Проблема співвідношення міжнародного й внутрішньодержавного права в силу своєї важливості завжди залучала до себе підвищена увага юристів-міжнародників.

Слід зазначити, що міжнародне право й внутрішньодержавне право - це дві самостійні системи права, що перебувають у взаємозв'язку й взаємодії. Об'єктивно не існує примата однієї системи права над іншою, оскільки вони регулюють різні види соціальних відносин. Однак у зв'язку з тим що норми міжнародного права мають на меті забезпечити загальний мир і безпеку, захистити права й основні волі людини, сприяти плідному співробітництву держав у різних областях, тобто закріплюють і забезпечують досягнення вищих цінностей людства, держави можуть у своєму конституційному й поточному законодавстві проголосити визнання верховенства норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права. Робиться це не в силу об'єктивно властивого верховенства системи міжнародного права над внутрішньодержавним, а з метою свідомого об'єднання потенціалу двох систем права в справі досягнення й охорони вищих цінностей людської цивілізації.

Питання взаємозв'язку і взаємодії, а також питання співвідношення міжнародного права і внутрішньодержавного права найбільш рельєфно вимальовуються при розгляді ряду теорій у цій сфері. Виникнення цих теорій мало місце в різні, і дуже віддалені, часи, але основний їхній розвиток і оформлення характеризуються кінцем XIX століття і майже протягом усього XX століття.

Моністична теорія (основоположники - німецькі послідовники Гегеля: Цорн. Лассон, Кауфман, Венцель) розвивала концепцію примату національного права над міжнародним. Зокрема це виявляється при поширенні влади держави на її громадян і об'єкти при їхньому перебуванні у просторах із міжнародним правовим режимом (наприклад, в Антарктиці, у відкритому морі, у космосі та ін.)

Гегель вважав міжнародне право за право, створене державами. І це правильно, але він звідси робив висновок про те, що в цьому, створеному державами, праві домінують ідеї національного права і, отже, звідси - примат національного права. Тому і прихильники цієї теорії розглядали міжнародне право як зовнішньодержавне право, яке створюють держави і, отже, вони ж можуть його і скасовувати.

Дуалістична теорія (основоположники - німець Тріпель, англієць Фіцморіс, італієць Анцилотті та ін.) обґрунтовувала концепцію самостійного розвитку двох систем, оскільки вони діють у різних сферах і в них різні об'єкти, суб'єкти і джерела правового регулювання. Це підкреслює суверенітет держави. Разом із тим, ця теорія недооцінює можливості зв'язку і взаємодії двох правових систем і їхнього взаємовпливу. Як. наприклад, можна заперечити, що принцип рівноправності і самовизначення народів, проголошений у Декреті Радянської влади "Про мир" (1917 р.) і закріплений потім у Конституції СРСР, не вплинув на його формування в Статуті ООН, або що права людини, сформульовані в Пактах про права людини, не трансформувалися в національних законодавствах більшості країн.

Теорія примату міжнародного права (основоположник - австрієць Ганс Кельзен, підтримували її також французи Ж. Ссель, Ш. Руссо) виросла з дуалістичної і, являючи собою поєднання двох систем (моністичної і дуалістичної), розвиває концепцію верховенства міжнародного права над внутрішньодержавним. Однак на початку XX століття ця теорія у своїй основі виходила з визнання права війни, територішіьних захоплень, колоній і проголошувала міжнародне право як вищий правопорядок, заснований на праві сили. В умовах розвитку тенденції світового співтовариства до миру, співробітництва, безпеки від ядерної зброї, ця теорія, що розглядає міжнародне право як міжнародний гарант світового правопорядку, виглядає більш обгрунтованою. Однак критики теорії примату міжнародного права стверджували, що при приматі міжнародного права сфера дії суверенної влади держав залежить від міжнародного права, але при ньому замовчували, що ця залежність с добровільним волевиявленням держав і служить великим цілям миру і співробітництва.Міжнародна практика, що склалася, визнає, що відповідно до міжнародного права у випадку розбіжності міжнародного зобов'язання і національного права держава не може в якості виправдання невиконання зобов'язання посилатися на своє право. Ця практика свідчить про масштаби дії примату міжнародного права над національним.

17. Розвиток сучасного міжнародного права і тенденції розвитку інституту міжнародної правосуб’єктності

сучасне(остаточне припинення гегемоній одноєї держави, як убло в класичний період, створення ліги націй, встановлення версальської системи, централізація міжнар правосуб’єктності навколо суверених держав і початок формування нової універсальної міжнар спільноти,віднесення війни до виняткового випадку прамово мірної дії держав, ведення у сферу міжнар-пр регулювання національних меншин, становлення судочинства на постійній основі. )

Інститут міжнародної правосубєктності є одним із головних у системі мп.фельман висловив думку про те що цей інститут є головною галуззю сучасного мп.левін вважав правосуд. Як галузь правового становища держав як суб’єктів мп. Але це не визнали. Також було запропоновано включити право міжнар організацій до права міжнародної правосуб’єктності. До галузі міжнар правосуд. Належали інститут визнання ті інститут правонаступництва та ін.

Більшість під правом міжнар правосуд розуміють інститут сучасного мп,що об’єднує группу правових норм,де визначається суб’єкти мп, режим правового статусу,загальні юр права і загальні юр обов’язки суб’єкта мп,види правосуд, види суб’єктів. Перелік норм мп та особливість сфери в якій вони діють дали підставу багатьом вченим(тункін)вважати що норми що стосуються правосуд складають інститут, спільний для всього мп. За стуктурою він поділ на групу норм які визначають зміст міжнар правосуд.також слід виокремити норми які визначають режим правового статусу учасника міжнар відносин.

18. Класифікація суб’єктів міжнародного права. Доктринальні дискусії відносно проблеми суб’єктів міжнародного права

Суб’єкт - це учасник М-відносин, що врегульований нормами МП, який володіє юридичною незалежністю і спроможністю самостійно здійснювати права і обов’язки .

Суб’єкти бувають:

1.Основні = первинні (держава, Нації та народи що борються)

2. похідні = вторинні (МО, Державоподібні утворення)

І .Держава (характер.: населення, територія, суверенна влада).

ІІ Державоподібні утворення (Ватикан не має самостійного статусу)

ІІІ. Нації та народи що борються за суверенність держави.

Ще одне розмежування суб’єктів:

Суб’єкти правостворюючі (держави і міжнародні організації)

Правозастасовуючі (всі суб’єкти МП).

19. Особливості міжнародної правосуб’єктності держави.

Держави як первинні суб'єкти міжнародного права мають загальну міжнародну правосуб'єктність, і вона носить об'єктивний характер, оскільки в міжнародному праві немає спеціальних норм, що визначають обсяг міжнародної правосуб'єктності, але є норма, яка це підтверджує. Держава з позицій філософії видається суб'єктом світового співтовариства як історично визначений, соціально з'ясовний і політично обґрунтований феномен.

З позицій теорії держави і права держава - це особлива організація публічної влади, яка, володіючи спеціальним апаратом керування і примусу, керує суспільством і представляє це суспільство. З позицій міжнародного права держава визначається як спільність, що складається з території і населення, які перебувають під певною політичною владою, і характеризується суверенітетом.

Обсяг міжнародної правосуб'єктності держави визначається її міжнародно-правовим статусом, що залежить від становища держави у міжнародному співтоваристві, а також від її потенційних можливостей. Правовий статус держави, у свою чергу, визначений Статутом ООН -"Декларацією про принципи міжнародного права, 1970 р." і Заключним актом НБСЄ 1975 р. Відповідно до цих документів міжнародна правосуб'єктність держав характеризується, насамперед, їхніми обов'язками з міжнародного права. Про це свідчить аналіз основних принципів сучасного міжнародного права. Так. 8 із 10 основних принципів формулюють обов'язки держав і тільки 2 визначають права (рівноправність і самовизначення націй і суверенна рівність, що також передбачає не тільки право на рівність, але й обов'язок не порушувати право інших держав на рівність.

Поряд із зазначеним, обсяг міжнародної правосуб'єктності держави (якщо підходити до цього питання з позицій теорії права) визначається її правоздатністю і дієздатністю.

Під правоздатністю держави розуміється її спроможність (швидше, властивість) мати права і нести обов'язки з міжнародного права. Згідно з принципом суверенної рівності держав, усі держави мають однакову правоздатність (це пасивна властивість).

Під дієздатністю держави розуміється її здатність самостійно та активно користуватися своїми правами і правомірно набувати їх (це активна властивість), а також сумлінно виконувати свої обов'язки і нести відповідальність перед міжнародним співтовариством. Згідно з ідеєю, закладеною в принципах суверенної рівності і рівноправності держав, обсяг міжнародної дієздатності (а також і деліктоздатності) для держав, як первинних суб'єктів міжнародного права, однаковий. Однак на практиці стосовно дієздатності цього сказати не можна тому, що можливості здійснення своєї міжнародної дієздатності у держав різні. Це розходження обумовлюється політичними, економічними, а часом і воєнними факторами.

20. Особливості міжнародної правосуб’єктності націй та народів.

Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосуб'єктність держав, носить об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі. Нація ~ це історична спільність людей, які мешкають на певній території і володіють єдністю політичних, економічних, соціально-культурних укладів життя і спільністю мови. Політико-юридичною основою міжнародної правосуб'єктності націй слугує національний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний міжнародний статус лише ті нації і народності, що ще не мають власної державності і котрі ще не реалізували право на самовизначення у формі створення суверенної держави або у формі добровільного входження до складу якоїсь держави. У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в правовідносини, об'єктом цих відносин слугують головним чином питання утворення суверенної держави. виділяються права націй:вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями;направляти офіційних представників для ведення переговорів із державами і для їхньої участі в роботі міжнародних організацій і міжнародних конференцій;брати участь у створенні міжнародно-правових норм і самостійно реалізовувати чинні норми;застосовувати в будь-якій формі опір проти метрополії, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від інших націй і народностей, що борються.

Для того щоб нація могла бути визнана суб'єктом міжнародного права, вона повинна відповідати певним умовам:

повинна знати і вказувати територію, на якій вона припускає організацію своєї держави;

повинна мати в наявності військові формування;

повинна мати політичний центр або організацію, визнану в якості такої, що повинна мати тісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування;

повинна бути визнана певним чином міжнародними структурами.

Розрізняють права, котрими уже володіє нація (вони витікають із національного суверенітету), і права, за володіння якими вона бореться (витікають із державного суверенітету). Після реалізації свого права на самовизначення і створення національної держави нація як суб'єкт міжнародного права припиняє своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені в якості держави.

Таким чином, суверенітет нації, що бореться за національне визволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктом міжнародного права з боку інших держав; права такої нації охороняються міжнародним правом; нація від свого імені вправі застосовувати примусові заходи проти порушників її суверенітету

21. Особливості міжнародної правосуб’єктності державо подібних утворень.

Як уже відзначалося, міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій є їхньою невід'ємною властивістю, закріпленою у Віденській конвенції про право договорів за участю міжнародних організацій (1986 p.).У загально-юридичному плані ця правосуб'єктність є сукупністю таких компонентів, як правоздатність, дієздатність, деліктоздатність і правотворча здатність.

Як бачимо, ці компоненти властиві і правосуб'єктності інших суб'єктів міжнародного права, і насамперед державам. Проте на відміну від них, міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій має одну важливу відмінність - це спеціальна (особлива!) правосуб'єктність. її особливість полягає в тому, що вона визначається тими специфічними функціями, для виконання яких створюється та або інша міжнародна організація. Ці функції визначаються творцями міжнародної організації і зафіксовані в установчому акті (статуті, положенні). Ці функції визначають обсяг правочинностей організації, межі її міжнародної правосуб'єктності, за які організація виходити не має права.

Разом із тим з метою виконання своїх функцій і діючи в межах обсягу своєї правосуб'єктності. міжнародна організація може:

- укладати міжнародні договори з державами та іншими міжнародними організаціями з питань своєї компетенції;

- брати участь, хоча й своєрідно, у визнанні нових держав і урядів: шляхом прийому їх до організації (визнання, з погляду сучасного міжнародного права, - це прерогатива держав);

- мати певний імунітеті привілеї, які визначаються спеціальними угодами і національним законодавством держав, що вступили в угоду з міжнародною організацією:

- володіти правом назабезпечення дотримання норм міжнародного права, використовуючи при цьому такі засоби, як контроль, притягнення до відповідальності і застосування санкцій;

- нести міжнародно-правову відповідальність.

22. Особливості міжнародної правосуб’єктності міжнародних організацій

Межд.правосубъектность орг-и носит специальный характер и определяется ее функциями. Как и другие субъекты, орг-я обязана выполнять нормы межд.права и несет ответственность за их нарушение. Правосубъектность орг-и включает право заключать межд.договоры с гос-ми и другими межд.орг-ми, например, о статусе своих помещений, об иммунитетах, о взаимодействии с родственными орг-зми. В Венской конвенции о праве договоров с участием орг-й 1986г. говорится: «Правосубъектность межд.орг-и заключать договоры регулируется правилами этой орг-и.». Орг-и участвуют в признании гос-в и правительств. Юридически это прерогатива гос-в. Но прием в орг-ю – прямой путь к признанию и порой имеет даже-большее значение, чем признание со стороны отдельных гос-в. Орг-и обычно создаются при помощи межд.договоров. Ликвидируются орг-и также по соглашению членов. В связи с ликвидацией орг-и возникоет вопрос о правоприемстве. ( Лига Наций – ООН (1946г.)).

23. Питання про міжнародну правосуб’єктність індивідів. Формування міжнародного статусу фізичних осіб.

Питання про міжнародну правосуб'єктність фізичної особи (індивіда) у міжнародно-правовій літературі протягом тривалого часу було і є дотепер предметом гострих дискусій, особливо у другій половині нашого століття, що викликано не тільки теоретичними, але й у більшості випадків політичними (ідеологічними) мотивами. сучасне міжнародне право виробляє все більше правових приписів (стандартів), спрямованих на регулювання (забезпечення) правового статусу громадянина в державі. Ці стандарти покликані добиватись загальної поваги до людини, її життя, недоторканності, гідності тощо, тобто всього того, що утворює статус людини і громадянина. Але, на нашу думку, це не надає людині статуту суб'єкта міжнародного права.

24. Поняття, юридична природа і значення міжнародно-правового визнання. Теорії визнання. Форми і засоби міжнародно-правового визнання.

З проблемою міжнародної правосуб'єктності тісно пов'язані питання визнання.

Визнання — це односторонній добровільний акт держави, у якому вона:

а) прямо чи побічно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або

б) про те, що вважає владу, що затвердилася не конституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї держави або населення відповідної території.

У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання:

— конститутивна;

— декларативна.

У міжнародному праві існують такі форми визнання:

— de facto;

— de jure;

— ad hoc.

Визнання de facto — це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні.

Визнання de jure — повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування.

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку говорять про визнання ad hoc (у даній ситуації, у конкретній справі).

25. Визнання держав у сучасному міжнародному праві: юридична природа, критерії , доктрини

Визнання держав

Нові держави утворюються в наслідок:

- об'єднання однієї держави з іншою,

- відокремленням частини або частин держави, які утворюють нові держави,

- поділ держави на декілька самостійних держав з припиненням існування попередньої.

В міжнародному праві існують дві теорії визнання держав - конститутивна і

декларативна.

Конститутивна теорія: “політичний акт визнання є попередньою умовою існування

юридичних прав нової держави”. Саме акт визнання іншими державами створює нову державу,

породжує і забезпечує її міжнародну правосуб'єктність. Визнання нової держави, яка додержує

умов державності, має бути правовим обов'язком. Таке визнання може мати виключно правові

наслідки.

Декларативна теорія: “визнання є лише декларацією, що констатує існуючий факт

виникнення нового суб'єкта міжнародного права. Держава здобуває міжнародну

правосуб'єктність внаслідок юридичного факту утворення, незалежно від визнання.”

Арбітражна комісія, створена Міжнародною Конференцією по Югославії в 1991 р.,

проголосила, що «існування або зникнення держави є питанням факту», «результати визнання

іншими державами є суто декларативними».

Визнання нових держав пов’язують з наявністю певних елементів державності:

- населення,

- території,

- політичної організації влади.

Європейське Співтовариство ухвалило Декларацію «Керівні принципи визнання нових

держав у Східній Європі і Радянському Союзі», в якій міститься перелік вимог до держав, які

визнаються.

Визнання держав забезпечує стабільні політичні й економічні стосунки і ефективне

здійснення прав, що випливають із прав і обов'язків міжнародної правосуб'єктності.

26. Визнання уряду у сучасному міжнародному праві: юридична природа, критерії , доктрини.

Визнання урядів

Значення і правові наслідки визнання нового уряду відрізняються від визнання нової держави. Визнання уряду надає йому можливість репрезентувати державу в міжнародних відносинах.

Питання визнання уряду виникає лише в тому випадку, коли уряд здобуває владу іншим,

аніж визначено в національному законодавстві, шляхом. В міжнародному праві існують такі

доктрини щодо визнання урядів:

1. Доктрина законності: уряд, який приходить до влади в країні, є законним не в зв'язку з

керуванням у країні де-факто, а в зв'язку з тим, чи відповідає його з’ява встановленому в такій

державі правопорядку та конституційним нормам.

2. Доктрина Тобару: невизнання урядів, які прийшли до влади шляхом державного

перевороту, доки такий уряд не буде визнаний населенням своєї країни.

3. Доктрина Естрада: визнання нового уряду не потребує особливого акту з боку інших

країн. Із виникненням нового уряду перед учасниками світового співтовариства повстає лише

питання щодо вступу з таким урядом у дипломатичні зносини.

4. Доктрина «ефективного контролю»: ефективний контроль нового уряду над

територією держави є основною вимогою у вирішенні проблеми його визнання.

В міжнародному праві також існує питання щодо визнання урядів у вигнанні. Таке

визнання може бути лише в двох випадках:

1. Коли керівники уряду або кабінети в повному складі тимчасово покинули національну

територію внаслідок кризи.

2. Коли одночасно з існуючим законним урядом держави формується новий уряд на тій

же державній території або за кордоном. Означені новоутворення за певних обставин можуть

бути визнані як уряди в майбутньому, але під час існування законного уряду, який здійснює

ефективний контроль на всій території або більшої її частини, такі дії є втручанням у внутрішні

справи держави.

27. Поняття юридична природа і значення правонаступництва. Об’єкти правонаступництва. Види правонаступництва.

Під міжнародним правонаступництвом розуміється перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжнародного права (правопопередника) до іншого (правонаступника) внаслідок виникнення або припинення існування держави або зміни її території.

Правонаступництво виникає:

— при розпаді федерації;

— при інших територіальних змінах (розпаді держави на дві і більше держави, злитті держав або входженні території однієї держави до складу іншої);

— при соціальних революціях;

— при розпаді колоніальної системи. Об'єктами правонаступництва можуть бути:

— територія;

— договори;

— державна власність;

— державні архіви;

— державні борги;

— членство в міжнародних організаціях. Існують такі види правонаступництва:

— повне — універсальне — коли до правонаступника переходять усі права й обов'язки право попередника (наприклад, Україна є повним правонаступником УРСР);

— неповне (часткове) — коли до правонаступника переходить частина прав і обов'язків або тільки права чи обов'язки (наприклад, Україна є частковим правонаступником СРСР з питань ядерної зброї);

— відсутність правонаступництва (tabula rasa — чиста дошка) — коли новий суб'єкт міжнародного права відмовляється від усіх прав і обов'язків право попередника, у тому числі не зв'язує себе його зобов'язаннями по міжнародних договорах.

28. Правонаступництво держав щодо державної власності. Віденська Конвенція про правонаступництво державної власності, державних архівів і державних боргів від08.04.1983 р.

Правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів

Віденською конвенцією 1983 року встановлені правила правонаступництва стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів.

Відповідно до Конвенції державна власність — це майно, а також права й інтереси, що на момент правонаступництва належали відповідно до внутрішнього права держави-попередниці, цій державі.

Державні архіви являють собою сукупність документів будь-яких давнини і роду, зроблених або набутих державою-попередницею у ході її діяльності, що належать державі на момент правонаступництва відповідно до її внутрішнього права, і такі, що зберігаються під її контролем у якості архівів для різноманітних цілей.

Під державним боргом розуміється будь-яке фінансове зобов'язання держави стосовно іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права.

Перехід власності, архівів і боргів при правонаступ-ництві регулюється угодами між державою-попередницею і державою-спадкоємницею. При відсутності таких угод діють наступні правила:

а) При передачі частини території держави іншій державі до правонаступника переходять:

— усе нерухоме майно, що знаходиться на відповідній території, а також рухоме майно, пов'язане з діяльністю держави на даній території;

— частина архівів, що стосується відповідної території і необхідна для її нормального управління;

— державний борг (у справедливій долі).

б) При створенні нової незалежної держави на території держави-попередниці до держави-правонаступниці переходять:

— нерухоме майно, що знаходиться на її території, а також нерухомість, що належить державі-попередниці і знаходиться за кордоном. До правонаступника переходить також рухоме майно, що знаходиться на території держави-попередниці;

— архіви, що належать її території, а також частина інших архівів, необхідних для нормального управління.

Державні борги до правонаступника не переходять.

в) При об'єднанні декількох держав в одну до правонаступника переходять: уся власність держав-попередників, їхні архіви і борги.

г) При відділенні частини території від держави до правонаступника переходять:

— нерухоме майно, що знаходиться на даній території, а також усе пов'язане з нею рухоме майно і частина іншого рухомого майна (у справедливій долі);

— частина архівів, що стосується даної території, а також інші архіви, необхідні для управління нею;

— державний борг (у справедливій долі).

д) При поділі держави, коли частини території утворюють дві або декілька держав-правонаступниць, до правонаступників переходять:

— нерухоме майно, що знаходиться на їх території, а також рухома власність, що належить їй;

— частина архівів, що стосується даної території, а також інші архіви, що мають безпосереднє відношення до неї;

— державний борг (у справедливій долі).

29. Правонаступництво держав щодо договорів. Віденська Конвенція про правонаступництво держав щодо договорів від 23.08.1978 р.

Правонастуиництво держав стосовно міжнародних договорів Віденська конвенція 1978 року регулює правонаступ-ництво тільки стосовно договорів, що укладені в писемній формі, і тільки лише між державами. У відношенні усних договорів і договорів між державами й іншими суб'єктами міжнародного права діють звичайні норми.

Конвенція закріплює такі правила правонаступниц-тва стосовно договорів:

а) у разі створення в результаті деколонізації нової незалежної держави діє принцип tabula rasa («чистої дошки»): нова держава не пов'язана з договорами, укладеними колишніми державами-метрополіями;

б) нова незалежна держава не зобов'язана зберігати який-небудь договір або ставати його учасником тільки тому, що в момент правонаступництва цей договір був чинним у відношенні території —об'єкта правонаступництва;

в) нова держава може стати учасницею будь-якого багатостороннього договору, що був у силі для території правонаступництва, шляхом повідомлення про правонаступництво. Якщо до моменту правонаступництва держава-попередниця підписала договір з умовою ратифікації, прийняття або затвердження, правонаступник може стати учасником договору, ратифікувавши, прийнявши або затвердивши його (крім випадків несумісності участі правонаступника з об'єктами і цілями договору).

Якщо частина території держави стає частиною території іншої держави, стосовно цієї території:

а) договори держави-попередниці втрачають силу;

б) договори держави-правонаступниці набувають сили, крім випадків, коли застосування цих договорів було б несумісним із їхніми об'єктами і цілями.

Двосторонній договір, що знаходиться в силі, у від ношенні території — об'єкта правонаступництва вважається чинним і для держави-правонаступниці, якщо нова держава домовилася про це з контрагентом або це випливає з її поводження.

При об'єднанні двох або декількох держав права і зобов'язання по їхніх договорах переходять до правонаступника, якщо сторони не встановили інше і якщо це не суперечить об'єктам і цілям договору.

При відділенні частини території і приєднанні її до іншої держави договори попередника продовжують знаходитися в силі для правонаступника.

Про правонаступництво договорів робляться письмові повідомлення депозитарію договору і/або його учасникам.

30. Поняття і юридична природа міжнародно-правової відповідальності. Зміст і підстави міжнародно-правової відповідальності

Міжнародно-правова відповідальність — це юридичний обов'язок суб'єкта-правопорушника ліквідувати наслідки шкоди, заподіяної іншому суб'єкту міжнародного права невиконанням або неналежним виконанням розпоряджень міжнародного права.

Невиконання або неналежне виконання міжнародно-правових розпоряджень виявляється в тому, що держава-порушниця своїми діями порушила сформований міжнародний правопорядок або своїми діями заподіяла шкоду іншій державі.

Зміст правовідносин міжнародно-правової відповідальності полягає в осуді правопорушника й в обов'язку правопорушника понести несприятливі наслідки правопорушення. Суб'єктами міжнародно-правової відповідальності можуть бути тільки держави. Фізичні і самостійні юридичні особи не несуть такої відповідальності за звичайні правопорушення, оскільки в цих випадках відповідальність є цивільно-правовою.

Підставами міжнародно-правової відповідальності є передбачені нормами міжнародного права об'єктивні і суб'єктивні ознаки. Розрізняють такі підстави міжнародно-правової відповідальності:

— юридичні;

— фактичні;

— процесуальні.

31. Поняття та види міжнародних правопорушень

Міжнародне правопорушення являє собою складне правове явище. З юридичної точки зору, в якості міжнародного правопорушення розглядається міжнародно-протиправне діяння суб'єкта міжнародних правовідносин, у якому є ознаки (елементи) складу міжнародного правопорушення.

Міжнародне правопорушення характеризують такі основні ознаки:

— міжнародна суспільна небезпека;

— протиправність;

— причинно-слідчий зв'язок між протиправним діянням і шкідливими наслідками, що наступили;

— карність.

Міжнародна суспільна небезпека — це здатність міжнародного правопорушення заподіяти шкоду (завдати шкоди) відносинам і об'єктам, що охороняються міжнародним правом.

Протиправність правопорушення обумовлена порушенням правил поведінки, закріплених у міжнародно-правових зобов'язаннях держав, чим порушуються права інших суб'єктів.

Причинно-слідчий зв'язок є найважливішою ознакою правопорушення, тому що саме вона дозволяє з'ясувати, що причиною нанесеної шкоди є міжнародне правопорушення.

Карність є правовим наслідком, закономірним результатом правопорушення.

Всі правопорушення, що зумовлюють міжнародно-правову відповідальність, можна класифікувати на міжнародні делікти (незначні правопорушення) і міжнародні злочини (особливо небезпечні правопорушення).

Міжнародні делікти вельми різноманітні і, через свою незначимість, як правило, не ведуть до тяжких наслідків. Інша справа з міжнародними злочинами. Вони частіше за все складають значну небезпеку для миру і безпеки народів, і через це сучасне міжнародне право приділяє їм особливу увагу. До міжнародних злочинів належать:

- акти агресії;

- акти насильницької колонізації;

- геноцид (дії щодо знищення нації, етнічної групи, народності. У 1948 р. під егідою ООН ухвалена Конвенція про попередження геноциду);

- апартеїд - примусове насильницьке роздільне проживання (мало місце в ПАР);

- застосування засобів масового знищення людей та ін.

32. Міжнародні злочини за проектом Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства Комісії міжнародного права ООН 1991 р.

Комісія міжнар. права ООН прийняла 1991 в першому читанні проект Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, який подала Ген. секретареві ООН. У проекті до зазначених злочинів віднесено агресію, погрозу агресією, втручання у внутр. або зовн. справи д-ви, колоніальне панування та ін. форми іноз. панування, геноцид, апартеїд, системат. і масове порушення прав людини, виключно серйозні воєнні злочини, умисну і серйозну шкоду навкол. середовищу, міжнар. тероризм та ін. Хоча цей проект не є джерелом міжнар. крим. права, але він вказує напрями його можливого розвитку. Суб'єктом міжнар.-правової відповідальності (політ., матеріальної, моральної) за М. з. є д-ва, а суб'єктом цих злочинів і крим. відповідальності за їх вчинення — фіз. особи (керівники д-ви, її вищі посад, особи та ін. організатори чи виконавці злочин, політики д-ви). Об'єктивна сторона М. з. здебільшого є складною розгалуженою діяльністю протягом тривалого часу на тер. кількох держав, причому місце дії не завжди збігається з місцем настання шкідливих наслідків (напр., планування, розв'язування і ведення агресивної війни). М. з. може характеризуватись наявністю закінченого складу злочину як з настанням шкідливого наслідку, так і в момент вчинення самої дії (напр., змова проти миру у вигляді планування агресивної війни). Із суб'єктивної сторони, М. з. найчастіше вчиняються з прямим умислом та чітко визначеними цілями.

Юрисдикція щодо М. з. може здійснюватися міжнар. судом або нац. судами держав (на тер. яких вчинено злочин, або тієї, гр-нином якої є злочинець).

33. Види міжнародно-правової відповідальності. Форми міжнародно-правової відповідальності.

Види і форми міжнародно-правової ві-сті:

1) матеріальна ві-сть – спрямована на відшкодування збитків ціньової характеристики. Це відшкодування збитків, репарації (компенсація збитків, які були завдані в ході війни), контрибуція (відшкодування військових витрат), реституція (повернення того майна, яке було незаконно привласнено);

2) нематеріальна – сатисфакція (публічне вибачення, публічна реєстрація поваги до потерпілої держави, запевнення в тому, що подібні дії не матимуть місця в майбутньому, висловлення співчуття), репресалії (здійснення насильницьких дій у відповідь на насильницькі дії з боку певної де-ви), ресторація (поновлення нематеріальних благ – скасування рішення суду, НПА, звільнення безпідставно затриманих та заарештованих), реторсії (акти у відповідь на протиправні дії – відкликання посла).

34. Сучасна система міжнародно-правових санкцій

Типи МПС:

1) міжнародно-правові санкції, які здійснюються державами в порядку самодопомоги;

2) міжнародно-правові санкції, які здійснюються державами з допомогою міжнародних

організацій.

Кожному із типів властиві свої види міжнародно-правових санкцій, форми і способи їх

застосування.

Санкцій, які здійснюються державами в порядку самодопомоги:

а) самооборона;

б) репресалії;

в) реторсії;

г) розрив дипломатичних і консульських відносин;

д) невизнання.

міжнародне правопорушення

міжнародно-правова відповідальність

відмова правопорушника добровільно

виконати зобов’язання по ліквідації

наслідків правопорушення

міжнародно-правова санкція

Реторсії – примусові заходи у відповідь, які ведуть до обмеження таких інтересів

держави-порушниці; які не охороняються міжнародним правом. Реторсії можуть застосовуватися

у відповідь на недружній акт, несправедливу, упереджену поведінку іншого суб’єкта, але в

межах, допустимих міжнародним правом.

Реторсіями є: заборона дипломатичним представникам або громадянам іноземної

держави вільно відвідувати певні райони країни їхнього перебування у відповідь на подібні ж

обмеження щодо своїх дипломатів і громадян в тій державі (інші обмеження); відкликання

посла з держави, яка вчинила недружній акт або правопорушення; висилка з країни рівної

кількості дипломатів держави, яка раніше вислала з країни дипломатів першої держави;

оголошення дипломатів persona non grata; заборона в'їзду в країну або відміна візиту делегацій

тощо.

Репресалії – це правомірні примусові заходи, які чиняться з метою відновлення

порушених прав і направлені на обмеження або ліквідацію прав іншої держави у відповідь на її

неправомірну поведінку.

Репресалії не можуть застосовуватись у відповідь на акти, які не є міжнародним

правопорушенням. Репресалії повинні відповідати нанесеним збиткам із застосуванням примусу,

необхідного для їх відшкодування.

Правомірними є лише політичні і економічні репресалії: позбавлення обмеження

дипломатичних привілеїв і імунітету офіційних представників держави-порушниці; ембарго;

бойкот; секвестр майна тощо. Найбільш відчутними формами репресалій є розрив торгівельно-

економічних відносин з державою-порушницею і її повна економічна ізоляція.

Розрив дипломатичних і консульських відносин є самостійним видом МПС.

Розрив дипломатичних відносин може відбуватись окремо або одночасно з розривом

консульських відносин. Крім того можливе призупинення дипломатичних і консульських

відносин як більш м'яка форма впливу на державу-порушницю.

Застосування цієї форми можливе і при недружніх актах, але в такому разі вона не є МПС,

бо застосовується не у відповідь на міжнародне правопорушення.

Самооборона – це дії по відношенню до держави-правопорушниці, які мають збройний

примусовий характер. Виділяють дві форми самооборони:

- необхідна оборона;

- самооборона від агресії.

Необхідною обороною є захист збройними силами від зазіхань іноземної держави на

недоторканність державного кордону, її воєнним вилазкам, які ще не можна кваліфікувати як акт

агресії (заслання військово-розвідувального літака на територію держави-жертви, захід

військових суден у територіальні води такої держави тощо).

При необхідній обороні бажане попередження про можливість її застосування, якщо

держави-порушник не припинить порушення. Попередження необхідне тому, що

правопорушення може бути ще об’єктивно відсутнім (підготовка до вторгнення) або вимушеним

(порушення територіальної недоторканності із-за аварії чи помилки). Застосування збройної

сили в таких випадках не є правомірним.

Право на самооборону від агресії – суверене право кожної держави, адже агресія є

найтяжчим міжнародним правопорушенням. Але й при його реалізації необхідно дотримуватись

принципу пропорційності.

Невизнання може стосуватись результатів, ситуацій викликаних неправомірними діями

держави-порушниці. Форми невизнання:

- відмова держави визнати дійсність міжнародного договору укладеного під тиском чи з

іншими порушеннями передбаченими нормами міжнародного права;

- невизнання неправомірних територіальних змін;

- невизнання фашистського, расистського чи колоніального режиму держави, яке веде

до ізоляції такої держави тощо.

Санкції, які здійснюються з допомогою міжнародних організацій:

- призупинення прав і привілеїв, що випливають з членства в міжнародній організації;

- відмова в членстві;

- позбавлення можливості міжнародного співробітництва з іншими суб’єктами

міжнародного права (повний або частковий розрив економічних відносин,

призупинення засобів зв’язку);

- колективні збройні заходи (демонстрації, блокади, застосування збройних сил

організацій).

Призупинення прав і привілеїв, що випливають з членства в міжнародній організацій,

може бути добровільним або у формі санкції. При добровільному призупиненні членства

держави, вона не пориває міжнародною організацією юридичного зв’язку.

При призупиненні прав і привілеїв, що випливають з членства в міжнародній

організації у формі санкції активна діяльність держави в міжнародній організації примусово

припиняється. Воно можливе у формі позбавлення голосу за такі дії:

- несплату внесків;

- несплату внесків в одному з головних органів організації;

- несплату внесків лише в головних органах організації;

- несплату внесків в усіх органах організації;

- за порушення міжнародних не фінансових зобов’язань;

- за порушення статутних не фінансових зобов’язань.

Позбавлення права на представництво в органах міжнародної організації може бути у

формі:

- недопущення держави-правопорушниці до роботи в цих органах;

- не обрання її представників в такі органи;

- не запрошення на їх засідання, наради, конференції.

Позбавлення права на отримання допомоги може бути у формі припинення фінансової,

технічної, гуманітарної, економічної, культурної, медичної та іншої допомоги.

Відмова у членстві в певній міжнародній організації може бути у формі заборони на

прийняття в організацію або виключення з неї.

Виключення з міжнародного спілкування тягне за собою:

- розрив економічних зносин;

- розрив військового співробітництва, транспортного зв’язку (морського, повітряного,

залізничного, телефонного, телеграфного, радіозв’язку і т.д.);

- розрив можливих політичних зносин та ін.

Колективні збройні заходи здійснюються на універсальній основі (в рамках ООН) і

регіональними міжнародними організаціями (наприклад, НАТО, ЛАД, ОАЕ).

35. Обставини, що виключають міжнародно-правову відповідальність

Відповідно до загальних принципів міжнародної відповідальності держав усяке міжнародно-правове діяння держави спричиняє міжнародну відповідальність цієї держави. Міжнародно-правове діяння буде завжди в наявності, якщо держава своїм поводженням порушує своє міжнародне зобов'язання. Тому правильно слід оцінити позицію, що склалася в доктрині міжнародного права, відповідно до якої з цих основних принципів не може бути будь-яких винятків доти, поки міжнародне зобов'язання дійсне для даної держави.

Обставини, що виключають протиправність діяння, повинні бути юридично значимими і, відповідно, визначатися нормами міжнародного права. У цьому відношенні Комісія міжнародного права ООН при розробці Проекту статей про відповідальність держав розробила в 1980 році статті 29-34 про обставини, що виключають відповідальність держав. До таких обставин належать:

— згода держави;

— відповідні заходи у відношенні міжнародно-протиправного діяння;

— форс-мажор і непередбачений випадок;

— лихо;

— стан необхідності;

— самооборона.

Згода держави фактично є міжнародною угодою, що виникає між управочиненим і зобов'язаним суб'єктами міжнародного права. Вона стосується не зміни або скасування даного міжнародного зобов'язання, а лише незастосування його у встановленому конкретному випадку.

Виключення відповідальності держави у разі згоди наступає при наявності таких умов:

— згода держави повинна бути міжнародно-правомірною;

— згода повинна бути ясно вираженою, а не такою, що припускається;

— згода повинна передувати вчиненню дії;

— діяння, на вчинення якого отримана згода, повинно відбуватися в межах узгоджених його умов, що стосуються місця, часу, засобів і інших обставин діяльності зобов'язаної держави.

Протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, виключається, якщо діяльність держави була викликана форс-мажором (непереборною силою) або непередбаченим випадком (непередбаченими зовнішніми подіями).

Ці дві підстави розглядаються разом, тому що ні в міжнародній практиці, ні в доктрині немає чіткої і визначеної різниці між ними.

Ситуація крайнього лиха (стаття 32 Проекту) дуже схожа з форс-мажором або непередбаченим випадком, вона передбачає виключення протиправності діяння держави, якщо суб'єкт поведінки, що представляє дану державу, в умовах крайнього лиха не мав іншої можливості врятувати своє життя або життя ввірених йому людей.

Таким чином, дії суб'єкта поведінки, що представляє дану державу в ситуації крайнього лиха, тобто дії органу або особи, що присвоюються державі, стосуються лише захисту інтересів осіб, які піддаються надзвичайній небезпеці.

Стан необхідності (стаття 33 Проекту) передбачає обставини, коли крайній небезпеці піддаються суттєві інтереси держави.

Міжнародно-правова відповідальність держави виключається, якщо держава, яка завдає шкоду іншій державі всупереч чинним нормам міжнародного права, діє з метою самооборони від агресії, у відповідності зі статтею 51 Статуту ООН, що чиниться цією іншою державою.

36. Поняття і джерела права міжнародних договорів

Право МД є однією з провідних галузей сучасного МП. Ця галузь є однією з найдавніших. Особливістю є те, що галузь включає в себе велику кількість джерел, але водночас вона кодифікована на досить високому рівні. Ця галузь має 2 предмети правового регулювання:

1) всі відносини, в які вступають суб’єкти МП;

2) відносини, пов’язані з самим порядком підготовки, написання, укладання МД.

Має норми процесуального і матеріального права. Договір – це угода між двома або кількома суб’єктами з питань, що становлять взаємний інтерес і на основі якої сторони беруть на себе зобов’язання.

Віденська Конвенція „Про право МД між державами і міжнародними організаціями чи між МО”

Віденська Конвенція „Про правонаступництво держав щодо МД” від 1999 року (не набула чинності).„Статут ООН”, який закріплює 6 загальновизнаних

37. Припинення і призупинення дії міжнародних договорів

припинення дії договору- означає що договір втратив свою обов’язкову силу для його учасників і припинив породжувати права і обов’язки у відносинах між ними.

Припинення (тололаєа):не вольове(закінчення строку дії) і вольове (розтягнення, зупинення дії договору)

Денонсація-одностроння відмова від договору з попередженням що зроблене у встановлені строки і в порядку передбачені в умовах договору.

Відміна-або зупинення дії договору відповідно до його положень відбувається за згодою всіх учасників після консультації з іншими договірними державами.

Новація – це спосіб припинення дії договору, який випливає з укладання наступного договору.

Анулювання – однобічне припинення дії договору,яке вважається правомірним лише на підставі норм мп, а саме у випадках, що визначені віденською конвенцією про право між нар договорів:

1) недійсні неправомірні договори

2) договір, укладений попередником, суперечить новому сусп. Ладу

3) істотне порушення договору одним із його учасників

4) в разі неможливості здійснення договору

5) коли докорінно змінюються обставини

припиненя –означає що він припинив породження зобов’язань у майбутньому але не впливає на права, зобов’язання або юридичне становище учасників, які виникли в результаті виконання договору-вони збігаються і після припинення договору.

Призупинення означає тимчасову перерву дії договорц на якийсь час. Наслідки:1) звільняє учасників від зобов’язання виконувати договори у своїх взаємовідносинах протягом періоду зупинення.2) не впливає в усьому іншому на правовідносини між учасниками, встановленні договором.

38. Поняття міжнародного договору за Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р.

"договір" означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування;

39. Етапи укладення міжнародного договору

Стадії укладення МД – комплекс дій, по завершенню яких наступають юридичні наслідки міжнародно-правового характеру:

1) прийняття тексту МД – учасники договору узгоджують проект тексту договору. Після прийняття внесення змін до договору заборонене;

2) становлення автентичності – у зв’язку із мовною проблемою, різномовні тексти мають визнатися однаковими за змістом;

3) згода на обов’язковість договору – може бути у формі підписання, в порядку обміну документами, ратіфікацією, прийняттям якогось спеціального акту, заява, затвердженя. З моменту дачі згоди на обов’язковість договору, сторони будують свої стосунки на основі договору, незалежно від того чи набув договір чинності

40. Загальна характеристика Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

Віденська Конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. регламентує широкий спектр питань, пов’язаних з укладенням, набранням чинності, застосуванням міжнародних договорів та ін. Відповідно до цієї Конвенції регулюються і питання міжнародних договорів, зокрема й економічного характеру. Названа Конвенція набрала чинності 27 січня 1980 р. Якщо давати загальну характеристику цього важливого міжнародно-правового акта, то вона зводиться до такого.

Конвенція складається з 8 частин, у яких об’єднано 85 статей.

У першій частині «Вступ» (ст. 1—5) визначається сфера застосування Конвенції, тлумачаться відповідні терміни тощо.

Зокрема зазначається, що вона застосовується до договорів, які укладаються між державами. Згідно з Конвенцією під договором слід розуміти міжнародну угоду, яка укладена між державами у письмовій формі і регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься така угода в одному, двох чи кількох взаємозв’язаних між собою документах, а також незалежно від її назви.

У частині другій «Укладення і набрання договором чинності» (ст. 6—25) говориться про те, що кожна держава наділена правоздатністю укладати договори. Від її імені можуть укладати договори особи, які уповноважені на це. Водночас у Конвенції зазначається, що ряд осіб через їхні функції можуть укладати договори без наявності таких повноважень. До них належать глави держав, глави урядів, міністри закордонних справ, глави дипломатичних представництв, представники, які уповноважені державами представляти їх на міжнародних конференціях або у міжнародних організаціях, або в одному з їхніх органів.

Тексти договорів приймаються за згодою всіх держав, які беруть участь у його складанні. Якщо ж договір приймається на міжнародній конференції, то за нього повинно проголосувати дві третини держав, які присутні на ній і беруть участь у голосуванні. Згода держави на обов’язковість для неї договору може бути виражена підписанням договору, обміном документами, які становлять договір, його ратифікацією, прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або іншим способом. Договір набирає, як правило, чинності у порядку і в строк, який передбачено у ньому або погоджено між державами, що брали участь у переговорах.

У частині третій «Додержання, застосування та тлумачення договорів» (ст. 26—38) зазначається, що кожен діючий договір є обов’язковим для його учасників і повинен належним чином виконуватись. Договори зворотної сили не мають, обов’язкові для кожного учасника відносно всієї його території. Договори повинні тлумачитись добросовісно і відповідно до звичайного значення, якого слід надавати термінам договору в їх контексті, а також у світлі об’єкта і цілей договору.

Частина четверта «Поправки до договорів і зміни договорів» (ст. 39—41) визначає загальне правило, відповідно до якого договір може бути змінений за згодою між учасниками.

Частина п’ята «Недійсність, припинення і призупинення дії договорів» (ст. 42—72) присвячена питанням дійсності і збереження чинності договору, недійсності договорів (унаслідок помилки, обдурювання, підкупу або примусу представника держави, примусу держави через погрозу силою або її застосування, суперечності договору імперативній нормі загального міжнародного права).

У цій же частині закріплені норми, які стосуються призначення договору (призупинення договору або вихід із нього учасників відповідно до положення договору, або за згодою учасників; скорочення числа учасників багатостороннього договору, в результаті чого воно стає меншим від числа, яке необхідне для набрання чинності договором; призупинення дії договору відповідно до положення договору або за згодою учасників; денонсація договору або вихід із договору, який не містить положень про його призупинення, денонсації або виходу із нього; призупинення дії багатостороннього договору за згодою лише деяких учасників).

Віденська конвенція про право міжнародних договорів також передбачає, що припинення договору або призупинення його дії може бути внаслідок його порушення, неможливості його виконання, корінних змін обставин, розриву дипломатичних або консульських відносин, виникнення нової імперативної норми загального міжнародного права. У цьому самому розділі закріплені норми, що регулюють процедуру, якої потрібно дотримуватись щодо недійсності договору, судового розгляду, арбітражу та примирення, а також визначають наслідки недійсності, призупинення або припинення договору.

У розділі шостому Конвенції «Інші постанови» (ст. 73—75) ідеться про випадки правонаступності держав, відповідальності держав, про початок військових дій, дипломатичні та консульські відносини.

Розділ сьомий «Депозитарій, повідомлення, виправлення і реєстрація» (ст. 76—80) містить норми, які регламентують питання депозитаріїв договору, їхні функції, порядок виправлення помилок у текстах договору, реєстрації та опублікування договорів.

«Заключні положення» — це назва восьмої частини Конвенції (ст. 81—85). У цій частині регулюються питання, пов’язані з підписанням, ратифікацією договору, приєднанням до нього, а також питання набрання чинності договором.

41. Способи вираження згоди на обов’язковість договору

Відповідне значення має питання щодо способів виявлення згоди на обов’язковість договорів. Якщо вести мову про державу, то такими способами є підписання договору, обмін документами, які лежать в основі договору, ратифікація договору, його при¬йняття, затвердження, приєднання до нього або інші способи, щодо яких є домовленість. Стосовно згоди міжнародних організацій щодо обов’язковості для неї договору, то вона може бути виражена підписанням договору, обміном документами, актом офіційного підтвердження, прийняттям договору, його затвердженням, приєднанням до нього або іншим способом, про який є домовленість.

Стаття 11 віденської конвенції про право міжнародних договорів

Способи вираження згоди на обов'язковість договору

Згоду держави на обов'язковість для неї договору може бути

виражено підписанням договору, обміном документами, затвердженням,

приєднанням до нього або будь-яким іншим способом, про який

домовились.

Стаття 12

Згода на обов'язковість договору, виражена підписанням

1. Згода держави на обов'язковість для неї договору

виражається шляхом підписання договору представником держави,

коли:

а) договір передбачає, що підписання має таку силу;

b) в інший спосіб установлено домовленість держав, які беруть

участь у переговорах, про те, що підписання повинне мати таку

силу; або

с) намір держави надати підписанню такої сили випливає з

повноважень її представника або був виражений під час переговорів.

2. Для цілей пункту 1:

а) парафування тексту означає підписання договору в тому

випадку, коли встановлено, що держави, які беруть участь у

переговорах, так домовились;

b) підписання ad referendum договору представником держави,

якщо воно підтверджується цією державою, означає остаточне

підписання договору.

Стаття 13

Згода на обов'язковість договору, виражена шляхом

обміну документами, які становлять договір

Згода держав на обов'язковість для них договору, що

складається з документів, якими вони обмінюються, виражається

шляхом цього обміну, якщо:

а) ці документи передбачають, що обмін ними матиме таку силу;

або

b) в інший спосіб установлено домовленість цих держав про те,

що цей обмін документами повинен мати таку силу.

Стаття 14

Згода на обов'язковість договору, виражена

ратифікацією, прийняттям або затвердженням

1. Згода держави на обов'язковість для неї договору

виражається ратифікацією, якщо:

а) договір передбачає, що така згода виражається

ратифікацією;

b) в інший спосіб установлено, що держави, які беруть участь

у переговорах, домовились про необхідність ратифікації;

с) представник держави підписав договір з умовою ратифікації;

або

d) намір держави підписати договір з умовою ратифікації

випливає з повноважень її представника або був виражений під час

переговорів.

2. Згода держави на обов'язковість для неї договору

виражається прийняттям або затвердженням на умовах, подібних до

тих, які застосовуються до ратифікації.

Стаття 15

Згода на обов'язковість договору, виражена приєднанням

Згода держави на обов'язковість для неї договору виражається

приєднанням, якщо:

а) договір передбачає, що така згода може бути виражена цією

державою шляхом приєднання;

b) в інший спосіб установлено, що держави, які беруть участь

у переговорах, домовились, що така згода може бути виражена цією

державою шляхом приєднання; або

с) всі учасники потім домовились, що така згода може бути

виражена цією державою шляхом приєднання.

42. Застереження до міжнародних договорів

При укладанні, підписанні договорі виникають ситуації коли сторона договору в силу об’єктивних чи суб’єктивних обставин сторони не можуть виконувати зобов’язання. Застереження – одностороння заява на будь-якому етапі існування договору про те, що ти чи інші норми на дану державу не розповсюджуються в силу об’єктивних чи суб’єктивних причин. Застереження має юидичне значення, коли це зазначено в договорі.

Застереження до договору має юридичне значення:

1) якщо хоча б одна з сторін не проти;

2) коли всі учасники не проти.

Застереження є неприпустимими якщо:

1) всі учасники договору проти застереження;

2) в самому договорі зазначається, що застереження стосовно певних статей договору є неприпустимим;

Внаслідок застереження договір втрачає чинність. Держава може в будь-який час анулювати чи відкликати договір.

43. Тлумачення міжнародних договорів

Тлумачення – з’ясування дійсного змісту. Мета тлумачення МД:

1) однакове сприйняття змісту договору;

2) однакове застосування МД.

Віденська Конвенція 1969 року містить розділ, присвячений тлумаченню МД.

При укладанні МД з самого початку домовляються про вживання загальновідомих термінів і складають зміст так, щоб його можна було легко перекласти на іншу мову. Тлумачення здійснюють:

1) учасники договору;

2) міжнародні організації;

3) міжнародний суд ООН, цей акт тлумачення віднесений до обсягу функцій цього суду.

44. Початок і закінчення дипломатичної місії

початок роботи спеціальної місії відраховується з моменту встановлення офіційного контакту з міністерством закордоних справ або з іншим органом держави що приймає. Роботою керує її глава, призначуваний державою що посилає. Існує правило що стосується старшинства глав місії на території держави що приймає або третьої держави.

Згідно з цим правилом старшинство місії встановлюється якщо немає особливої щодо цього угоди за алфавітним порядком назв держав , визначених протоколом держави , на території якої місії перебувають.

Завершення діяльності місії відбувається:1)за згодою держав,2)після виконання нею завдань,3)по закінченні передбаченого для неї терміну,4)після повідомлення державою, що посилає, про відкликання місії,5) після повідомлення держави, що приймає, про припинення діяльності місії.

45. Поняття і джерела права зовнішніх зносин

Право зовнішніх зносин – це самостійна, одна з провідних галузей сучасного МП. Оскільки кожна де-ва реалізовує свій зовнішній політичний курс не тільки через консульства, а й через спеціальні місії. То ж коли ми кажемо про реалізацію де-вами своєї правосуб’єктності, то слід говорити про ПЗЗ, а не тільки про дипломатичні відносини. ПЗЗ значною нормою базується на звичаєвих нормах права. Даною галуззю врегульовуються відносини пов’язані із порядком встановлення дипломатичних, торгових і консульських зносин, які пов’язані із формуванням цих органів, а також превілеями, які закріплюються за цими органами. Оосбливість даної галузі в тому, що вона має 5 підгалузей:

1) дипломатичне право

2) консульське право

3) право тргових представництв

4) право постійних представництв при МО

5) право спеціальних місій.

Ця галузь є однією із найбільш кодифікованих: Віденська Конвенція про дипломатичні зносини 1961 року (чинна з 1964 року), Віденська Конвенція про консульські зносини 1963 року (чинна з 1966) - визначають порядок функціонування дипломатичних установ. Віденська конвенція про дипломатичні привілеї та імунітети 1815 року, Конвенція ООН про привілеї та імунітети ООН від 1946 року. До джерел даної галузі відносять і національні акти держав – наприклад, закони про дипломатичні класи і ранги, Закон України „Про дипломатичну службу”, який детально врег.процедуру формування дипломатичних і консульських установ, Консульський статут, затверджений Указом Президента України у 1997 році, який закріплює функції консульської установи.

46. Імунітети та привілеї консульських установ

Консульські привілеї та імнунітети – існують і закріплені у Віденській Конвенції „Про консульскі зносини”, але їх призначення може змінюватися. Ці привілеї та імунітети носять обмежений характер, в разі правопорушень або інших подій ці привілеї та імунітети можуть бути обмежені. За обсягом вони такі ж, як і дипломатичні. Наприклад, недоторканність консульської установи, але в разі стихійного лиха, або інших зазаначених обставин цей принцип може бути порушеним. Фіскальні привілеї та імунітети є непорушними.

47. Суб’єкт права зовнішніх зносин

48. Консульські функції та засоби їх здійснення

Функції консульських установ визначені у Віденській Конвенції 1963 року „Про консульські зносини”. Їх поділяють на 3 групи:

1) політичні:

- сприяння встановленню і розвитку торгових, ек., науково-технічних, культурних стосунків між державами;

- інформаційна – консульства збирають різноманітну інформацію на території консульського округу і повідомляють державі;

2) економічні функції:

- сприяння укладанню торгових, комерційних, економічних договорів між державами;

3) суто правові функції:

- функції органів нотаріату;

- виконує функції органу реєстрації актів громадянського стану;

- виконує функції військових комісаріатів;

- органів внутрішніх справ, зокрема паспортних відділів – видають закордонні паспорти, подовжують їх дію, видають візи тощо;

- функція юридичних консультацій з чинного права акредитуючої держави з чинного законодавтсва країни передування і акредитуючої держави;

- функція органів дізнання, виконують перші слідчі дії (порушують кримінальні справи, збирають докази, забезпечують збереження доказів, проводять допит тощо);

- функції засвідчення законності документів.

49. Дипломатичний корпус. Дуайен дипломатичного корпусу

Саме поняття «дипломатичний корпус» у міжнародному праві використовується як у вузькому, так і в широкому значенні.

У вузькому значенні дипломатичний корпус — це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у державі перебування. Сукупність всіх осіб, котрі мають дипломатичні ранги, які знаходяться в складі дипломатичних представництв іноземних держав, а також членів їхніх сімей, складає дипломатичний корпус у широкому значенні.

Слід зазначити, що дипломатичний корпус не признається в якості самостійної юридичної особи на території країни перебування, він не має будь-яких політичних функцій. Його основним завданням є участь у певних протокольно-церемоніальних заходах: поздоровленнях із нагоди національного свята держави перебування; інавгурації (вступу на посаду) нового глави держави; відвідини історичних місць, промислових і наукових центрів сторони, що приймає; участь у церемоніях жалобного характеру і т.п.

З огляду на наявність у дипломатичного корпусу колективних інтересів протокольного характеру, із числа глав дипломатичних представництв виділяється дуайен (в англомовних країнах він іменується старійшиною, деканом) дипломатичного корпусу. Зазвичай ним стає старший за класом і за часом акредитації в державі перебування дипломат. У деяких католицьких державах, відповідно до сформованої традиції, дуайєном є папський нунцій. Дуайєн виступає від імені дипломатичного корпусу на різного роду протокольних заходах і є своєрідним посередником між владою держави перебування і дипломатичним корпусом з питань, що стосуються статусу дипломатичного корпусу. Одна з його основних функцій полягає в консультуванні знову призначених глав дипломатичних представництв у відношенні традицій, протоколу й особливостей взаємовідносин із владою держави перебування. Функції дуайєна мають чисто представницький характер, тому, виступаючи в цій якості, він не повинен робити політичних заяв.

Відомство іноземних справ приймаючої держави регулярно публікує список дипломатичного корпусу, акредитованого в даній країні. У державі перебування іноземним дипломатам видаються дипломатичні картки, що підтверджують їх правовий статус, а також спеціальні номерні знаки на автотранспортні засоби.

50. Поняття і джерела консульського права

консульське право — це галузь міжнародного публічного права, що складається з принципів і норм, що регламентують і регулюють офіційні відносини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, здійснювані за допомогою органів зовнішніх зносин.

Основним джерелом консульського права довгий час був міжнародний порядок. З огляду на позитивний результат, що принесла кодификація дипломатичного права, у березні — квітні 1963 року у Відні була скликана міжнародна конференція, у якій взяли участь 92 держави. її метою стало вироблення на основі проекту Комісії ООН з міжнародного права багатосторонньої міжнародної конвенції, що регламентує консульську діяльність держав. У результаті двомісячної роботи була розроблена і прийнята Конвенція про консульські зносини, що складається з 79 статей, що, по суті, торкалася всіх аспектів консульських відносин між державами.

Активну участь у діяльності конференції приймав СРСР, ним був запропонований ряд статей, на основі практики консульських відносин, вироблених між соціалістичними державами. Але ряд положень прийнятої конвенції містив зайві обмеження привілеїв та імунітетів консульської установи та її посадових осіб, обмежуючи, таким чином, суверенні права держав, що не дозволило СРСР приєднатися до цього документа. Такий акт відбувся тільки в 1989 році, хоча вся консульська діяльність СРСР після прийняття Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року будувалася на основі статей цього документа, норми якого для Союзу діяли в якості міжнародного порядку.

Крім багатосторонньої Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року, держави дуже часто практикують укладання двосторонніх консульських конвенцій, у яких обговорюється число консульських установ держав на території одна одної, місце розташування консульських округів, привілеї та імунітети персоналу консульств і т.д. До джерел консульського права належить і внутрішнє законодавство держав, що регулює консульські відносини. У Радянському Союзі таким нормативним актом був Консульський статут СРСР 1976 року, що діяв і в Україні в частині, що не суперечить її Конституції до 1994 року, коли Указом Президента України від 2 квітня 1994 року був введений у дію Консульський статут України.

51. Система органів зовнішніх зносин держави

Кожна де-ва створює систему органів, на які покладає організацію зовнішніх політ.функцій:

1) внутрішньодержавні органи зносин – вони розміщуютьс на території даної держави і реалізують свої ф-ї на території України:

- конституційні органи ЗЗ:

Президент – представляє державу, може укладати МД, вирішує питання про надання громадянства, надання притулку, призначає послів і приймає вірчі і відкличні грамоти від влади дипломатичних представництв, присвоює вищі дипломатичні ранги, може оголошувати стан війни, надзвичайний стан;

Прем’єр – уладає МД, причетний до формування зовнішньої політики або зовнішньополітичного курсу держави;

Глава зовнішньо політичного відомства (міністр зак.справ) – до 19 ст. глава зовнішнього політичного відомства був фактично другою особою в державі, на ньому лежала підртимка авторитету держави на зовнішньополітичній арені. Зараз він дає пропозицію щодо доцільності вступу в МО, встановлення дипломатично-консульських стосунків, причетний до контактів з главами дипломатичних представництв, може укладати договори з питань зовнішньої політики.
- органи загальної компетенції:

Парламент (ВР У) – визначає і затверджує зовнішньо-політичний курс держави, ратифікує МД (Законо України „Про МД України” 2004 року), приймає рішення про введення надзвичайного, воєнного стану;

Уряд (КМУ) – на уряд покладається функція реалізації і забезпечення зовнішньо-політичного курсу держави;

Зовнішньо-політичне відомство (Міністерство закордонних справ) – забезпечує підтримку контактів держави, формує закордонні органи зовнішніх зносин, персонал органів зносин, підтримує тісні контакти з представництвами інших держав;

- органи спеціальної компетенції, органи, які функціонують у вузьких сферах ді-сті (міжнародні відділи, управлінння, департаменти при міністерствах, відомствах, організаціях та установах).

Закордонні органи зносин, ці органи розміщуються на території іноземних держав і реалізують свої ф-ї на відповідній території:

1) постійно діючі закордонні органи:

- посольства – кожна де-ва може мати на території держави лише одне посольство;

- консульські установи – суто функціональні органи, діяльність кожної консульської установи обмежуються якоюсь конкретною частиною (консульський округ). Історично склалась система консульських установ: генеральні консульства; консульства; віце-консульство; консульські агенства. Кожна держава може мати необмежену кількість консульських установ в будь-якій комбінації.

- торгові представництва – сприяє розвитку і зміцненню торгово-економічних стосунків;

- постійні представництва при міжнародних організаціях;

2) тимчасові органи:

- спеціальні місії – на міжнародних конференціях, нарадах;

- місії „adhock” – для спеціальних випадків.

52. Призначення консулів. Консульський патент і екзекватура. Консульський округ

Глави консульських установ звичайно призначаються главою відомства закордонних справ, проте може бути й інший порядок. Консулу, при його призначенні, видається спеціальний документ -консульський патент, що засвідчує його повноваження і містить дані про консула, його клас, консульський округ, в який направляється консул, і місце розташування консульства. Для виконання консулом своїх обов'язків у країні перебування він повинен дістати згоду компетентних органів цієї країни. Ця згода називається екзекватурою. Зазвичай, екзекватура видається міністерством закордонних справ. Екзекватура може бути у вигляді окремого документа або у вигляді напису на консульському патенті.

Як правило, консул вступає у виконання своїх обов'язків з моменту одержання екзекватури. Припинення виконання обов'язків консула настає у випадках: його відкликання, оголошення його persona non grata, виходу території консульського округу з-під суверенітету країни перебування, закриття консульства, початку воєнних дій між державою направлення і державою перебування консула.

Консульський округ – частина території, на яку розповсюджується дія консульства. Його визначаж акредитуюча держава і власті країни перебування дають тільки згоду. Мета консульства: сприяння розвитку торгових, економічних стосунків між державами і забезпечення захисту інтересів громадян. У разі розірвання дипломатичних стосунків консульські сосунки зберігаються.

53. Імунітети та привілеї дипломатичного представництва

Дипломатичні привілеї та імунітети поділ. на:

1) привілеї та імунітети дипломатичного представництва (закріплюються за державною установою):

- недоторканність приміщення дипломатичного представництва (ст. 1 Віденської Конвенції про дипломатичні зносини визначає, що є приміщенням) – без згоди посла ніхто не має права ввійти на територію посольства;

- недоторканність майна дипломатичного представництва – майно є недоторканним, воно не підлягає огляду, не може бути описане, реквізоване, конфісковане, не може бути предметом застави;

- недоторканність архівів – документи, архіви, будь-які папери є недоторканними, якщо вони мають символ посольства;

- фіскальні привілеї – приміщення дипломатичного представництва звільняється від всіх податків, крім сплати комунальних послуг;

- митні привілеї – грузи, багажі, які мають симвло посольства не підлягають митному огляду і проходять через митний кордон без перешкодно;

- право розміщувати на території приміщення символіку держави, а на автомобілі посла державний прапор.

2) особисті привілеї та імунітети (закріплюються за працівниками дипломатичних представництв) розповсюджуються на квотованих дипломатів (які мають дипломатичну картку або візу і ці привілеї розповсюджуються на членів їх сім’ї, якщо вони проживають разом із дипломатичним агентом), розповсюджуються на працівників адміністративно-технічного персоналу на час виконання ними їх службових функцій і тільки на громадян акредитуючої держави:

- недоторканність особи дипломатичного агента ( не може бути затриманий, заарештований, обмежений в свободі пересування);

- недоторканність президенції або дипломатичного приміщення;

- митні привілеї – особистий багаж дипломатичного агента не підлягає огляду митними органами і проходить повз митний кордон без перешкод, але якщо в властей країни перебування є серйозні причини вважати, що він провозить щось не пов’язане із своєю ді-стю, тоді йому пропонують показати свій багаж, при відмові він мусить зробити це в присутності консула і якщо підозри підтверджуються, то особа визнається особою „nongrata”;

- фіскальні привілеї – дипломатичний агент звільняється від сплати подтків, зборів, від робіт, але сплачує комунальні послуги;

- свобода зносин з властями країни перебування і властями акредитуючої держави;

- свобода пересування – може вільно мігрувати на території країни перебування, але має повідомити, задля безпеки, про це власті країни;

- імунітет від юрисдикції – дипломатичний агент звільняється від юридичної відповідальності від правопорушення (в першу чергу це цивільна, адміністративна відповідальність), але не звільняється від відповідальності взагалі.

Дипломатичні привілеї та імунітети є абсолютними (за виключенням митних особистих) і можуть змінюватися лише у напрямку розширення.

54. Склад і функції дипломатичного представництва

Віденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатичного представництва відповідно до міжнародного права. До них належать:

— представницька функція, що полягає в представництві держави, яка акредитує, у державі перебування;

— захист у державі перебування інтересів держави, що акредитує, і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;

— ведення*переговорів з урядом держави перебування;— інформаційна функція — з'ясовування всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;— функція заохочення дружніх відносин між державою, що акредитує, і державою перебування та розвиток їхніх взаємовідносин в галузі економіки, культури і науки.

Представницька функція полягає в тому, що дипломатичне представництво держави, що акредитує, представляє її в державі перебування в повному обсязі, тобто воно вправі цілком представляти її політичні, економічні, соціальні, культурні й інші інтереси. Ця функція заснована на суверенній владі держави — суб'єкта міжнародного права, що має об'єктивне право на представництво (право посольства).

Представницька функція дипломатичного представництва в теоретичному аспекті починається з моменту оголошення про заснування дипломатичного представництва і його відкриття, а на практиці, звичайно,— із моменту вручення главою дипломатичного представництва вірчих грамот.

Функція ведення переговорів з урядом країни перебування є основною процесуальною функцією, що вказує на засіб здійснення дипломатичних повноважень. У широкому значенні ця функція розуміється як спілкування дипломатичного представника з владою країни перебування. У вузькому значенні — це переговори з питань укладання міжнародного договору або інших угод. Ця функція заснована на функції представництва, тому переговори в широкому і вузькому занченні дипломатичний представник веде без надання разових повноважень, тому що раніше ним була вручена вірча грамота главі держави перебування.

Інформаційна функція полягає в тому, що дипломатичне представництво має право всіма легальними, припустимими засобами (у рамках законодавства країни перебування) здійснювати збір інформації і передавати її уряду своєї країни. Ця інформація носить багатоаспект-ний характер, тому що стосується політичної обстановки в державі перебування, розставлення в ній політичних сил, економічної ситуації в країні й інших питань. Слід зазначити, що організаційно-правові форми реалізації функцій дипломатичного представництва дуже широкі і різноманітні, вони обговорюються і встановлюються, знаходячи своє закріплення на міжурядовому рівні у відповідних угодах.

55. Поняття міжнародних конференцій

Межд.конференция – временный орган участвующих гос-в, призванный обсуждать поставленные перед ним вопросы и принимать согласованные решения. Правда, сейчас немало совещаний, которые являются “полупостоянными”, будучи созываемыми на регулярной основе. Конференции принимают кодификационные конвенции (например, Венская конференция о дипломатических сношениях 1961г., Конференция по морскому праву.) Растет число и значение совещаний, в том числе и на высмшем уровне. В качестве примера можно привести ежегодные встечи “Большой семерки” промышленно развитых стран.Основная цель этих встеч – решение глобальных экономических проблем. Совещания с немногими участниками ограничиваются выбором председателя и создвнием секретариата. Конференции с широким участием имеют довольно сложную организационную структуру: председатель, комитеты, подкомитеты, рабочие группы, секретариат. Основные организационные вопросы решает ген.комитет, состоящий из председателя конференции и председателей комитетов. На совещаниях органиченного состава решения принимаются единогласно. На широких конференциях процедурные вопросы решаются простым большинством “присутствующих и участвующих в голосовании”. Это значит, что отсутствующие и воздержавшиеся в расчет не принимаются. Решения встреч ограниченного состава обычно оформляются в совместном заявлении или коммюнике. Более широкие конференции принимают заключительные акты, содержащие итоги работы и тексты принятых решений. Эти акты подписываются участниками. Юридически обязательной силой обладают лишь решения, оформленные в виде договора.

56. Система ООН

Головними органами ООН є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР), Рада з Опіки, Міжнародний Суд і Секретаріат. На сьогодні членами ООН є 191 держава.

Генеральна Асамблея ООН складається з усіх членів Організації. Кожна держава представлена на її сесіях делегацію та має один голос.

Компетенції Генеральної Асамблеї підлягають будь-які питання або справи в межах Статуту (ст. 10). Вона можерозглядати загальні принципи співробітництва у справі підтримання міжнародного миру та безпеки, у тому числі питання роззброєння, обговорювати питання співробітництва в політичній, економічній, соціальній, культурній сферах, питання сприяння здійсненню прав людини й основних свобод, питання прогресивного розвитку та кодифікації міжнародного права, давати рекомендації членам Організації та (або) Раді Безпеки з будь-яких таких питань або справ.Будьяке питання, з якого необхідно здійснити дію, передається Асамблеєю Раді Безпеки до або після обговорення. При цьому, коли Рада Безпеки виконує покладені на неї Статутом функції стосовно будьякої суперечки або ситуації,Генеральна Асамблея не може робити якісь коментарі, що стосуються цієї суперечки або ситуації, якщо про це не попросить Рада Безпеки.Рішення Генеральної Асамблеї з важливих питань приймаються більшістю — двома третинами присутніх членів175 Міжнародні організації

Асамблеї, що беруть участь у голосуванні, голоси тих, хто утримався, не враховуються. Рішення з інших питань приймаються простою більшістю присутніх, що беруть участь у голосуванні.

Рада Безпеки ООН є постійно діючим органом і складається з 5 постійних (Росія, США, Великобританія, Франція та Китай) і 10 непостійних держав-членів. Непостійні члени обираються Генеральною Асамблеєю на дворічний термін із врахуванням ступеню участі членів Організації в

підтримці міжнародного миру та безпеки, а також принципу справедливого географічного розподілу (від Африки й Азії – 5 членів, від Східної Європи – 1, від Латинської Америки – 2, від Західної Європи й інших держав (Канади, Австралії та Нової Зеландії) – 2). Кожний член Ради має один голос.

Відповідно до ст. 24 (п. 1) Статуту для забезпечення швидких і ефективних дій ООН її члени покладають на Раду Безпеки головну відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки та погоджуються в тому, що при виконанні обов’язків, які випливають із цієї відповідальності, Рада

Безпеки діє від їхнього імені. Рада Безпеки уповноважується розслідувати будьякий спір або будьяку ситуацію, що може привести до міжнародних непорозумінь або викликати спір, для визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки. Рада Безпеки визначає існування будьякої загрози миру, будьякого порушення миру або акта агресії та дає рекомендації або вирішує, які заходи слід вжити для підтримання або відновлення міжнародного миру та безпеки.Рішення Ради Безпеки із процедурних питань вважаються прийнятими, коли за них подані голоси дев’ятьох членів Ради. Рішення Ради з непроцедурних питань вважаються прийнятими, коли за них подані голоси дев’ятьох членів,включаючи голоси всіх постійних членів Ради. Якщо хоча б один із постійних членів Ради голосує проти, рішення не приймається.

Згідно зі ст. 62 Статуту ООН Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР) уповноважена «здійснювати дослідження176 Розділ 12 та складати доповіді з міжнародних питань в області економіки, соціуму, культури, освіти, охорони здоров’я та подібних питань або спонукати до цього інших, а також давати з будьякого з цих питань рекомендації Генеральній Асамблеї, членам Організації та зацікавленим спеціалізованим установам». До її складу входять 54 держави, що оби

раються Генеральною Асамблеєю ООН на три роки та щороку оновлюються на одну третину. Штабквартира знаходиться в Нью-Йорку (США).Вищим органом ЕКОСОР є організаційна сесія, що приймає рішення простою більшістю голосів. При ЕКОСОР діють п’ять регіональних економічних комісій ООН: Економічна і Соціальна комісія ООН для Азії та Тихого океану, Економічна комісія ООН для Європи, Економічна комісія ООН для Африки, Економічна комісія ООН для Західної Азії, Економічна комісія ООН для Латинської Америки та Карибського басейну.

Міжнародний Суд ООН — головний судовий орган ООН,що діє відповідно до глави 14 Статуту ООН і Статуту Міжнародного Суду. Усі члени Організації ipso facto є учасниками цього Статуту. Учасниками Статуту Міжнародного Суду можуть бути і держави — не члени ООН на умовах, визначених Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Основна функція Суду — вирішення спорів між державами. Суд складається з 15 суддів, яких обирають на 9

років із числа осіб із високими моральними якостями, що задовольняють вимогам, запропонованим для призначення на вищі судові посади, або є юристами з визнаним авторитетом в області міжнародного права.

Секретаріат і Генеральний Секретар ООН . Головне завдання Секретаріату полягає в забезпеченні нормального функціонування всього механізму Організації. Секретаріат складається з Генерального Секретаря та персоналу, що може знадобитися для Організації (ст. 97 Статуту). Співробітники Секретаріату визнаються міжнародними посадовими особами.Відповідно до Статуту Генеральний Секретар є «головною адміністративною посадовою особою Організації». Генерального Секретаря обирають на 5 років. Його повноваження є переважно виконавчорозпорядницькими та пов’язані з реалізацією рішень Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки й інших органів ООН, а також з обслуговуванням їхньої діяльності. Йому надане право доводити до відома Ради Безпеки будьякі питання, що, на його думку, можуть загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки.

57. Статут міжнародного Суду ООН

58. Міжнародно-правовий статус міжнародних організацій

59. Правосуб’єктність міжнародних організацій

Не всі міжнародні організації є суб'єктами міжнародного права. До таких відносять тільки ММУО, створювані первинними суб'єктами міжнародного права.

ММУО — стабільна форма міжнародних відносин між її членами — суверенними державами, що має узгоджені учасниками цілі, компетенцію діяльності і свої органи, а також специфічні інституції (статут, процедуру, членство, порядок роботи і прийняття рішень і т.д.). Значення міжнародних організацій цієї категорії визначається насамперед офіційною участю в них держав і урядів, а також важливістю задач, що покликані вирішувати ММУО.

МНУО, загальне число яких перевищило 4 тисячі (у їхнє число входять, наприклад, Всесвітня федерація профспілок, Всесвітня федерація споріднених і об'єднаних міст, Міжнародний союз місцевих влад, Amnesty International та ін.), засновуються, як правило, юридичними і фізичними особами (групами осіб) і є організаціями міжнародної громадськості, суспільними об'єднаннями «з іноземним елементом». Статути таких організацій не є міжнародними договорами. Але вони мають спеціальну правосуб'єктність у силу того, що їм дається консультативний міжнародно-правовий статус при міжнародних міжурядових організаціях. Так, наприклад, Міжпарламентський союз має статус першої категорії в Економічній і Соціальній Раді ООН (ЕКОСОР).

Початок такому порядку було покладено в резолюції 1296 «Заходи щодо консультацій із неурядовим організаціями», прийнятій в 1968 році на 44-й сесії ЕКОСОР. Прийняттю резолюції сприяло положення, закріплене в статті 71 Статуту ООН, відповідно до котрого «ЕКОСОР уповноважений проводити належні заходи для консультації з неурядовими організаціями, зацікавленими в питаннях, що входять у його компетенцію. Такі заходи можуть бути встановлені з міжнародними організаціями, а у випадку потреби — із національними організаціями після консультації з зацікавленими членами організації».

Проте, незважаючи на такі можливості, МНУО не вправі створювати норми міжнародного права і, отже, не можуть мати всі елементи міжнародної правосуб'єк-тності, що ніколи не буде виявлятися в повному обсязі і ніколи не буде рівною з правосуб'єктністю не тільки держав, але й інших загальновизнаних суб'єктів міжнародного права.

Розрізняють міжнародні організації універсального характеру (наприклад, ООН), регіональні (наприклад, Рада Європи, Європейський Союз) і субрегіональні (наприклад, Організація Чорноморського економічного співробітництва).

З основних напрямків діяльності можна виділити політичні, економічні, соціальні, військові, гуманітарні, наукові, спортивні, туристичні й інші міжнародні організації.

Міжнародні міжурядові організації належать до категорії вторинних суб'єктів міжнародного права. Вони створюються державами, що є не тільки їхніми фундаторами, але згодом стають членами цих організацій.

Особливостями ММУО є те, що вони завжди створюються на основі міжурядової угоди. У той час як МНУ О створюються з ініціативи міжнародної громадськості. Крім того, ММУО на відміну від держав не мають суверенітету і своєї території. Міжнародна правосуб'єкт-ність ММУО обмежується їхнім статутом, тобто тими правами й обов'язками, що даються їм державами-фу-ндаторами і фіксуються в установчих документах. Таким чином, правосуб'єктність ММУО носить функціональний характер, тобто вона обмежена їхніми статутними цілями і задачами. Спеціальна правоздатність ММУО полягає також і в тому, що вони не можуть виступати стороною в суперечці, аналізованій Міжнародним Судом ООН (такою стороною може бути тільки держава).

У відношенні установчих документів ММУО діє Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року. Статут ММУО визначає цілі її створення, передбачає наявність певної організаційної структури (системи органів), установлює компетенцію статутних органів і посадових осіб організації, організаційно-правові форми її діяльності. Наявність постійних органів ММУО забезпечує автономність її волі, що виявляється у виступі ММУО на міжнародній арені від власного імені, а не від імені держав, що створили й беруть участь у її діяльності. Це дає можливість підтверджувати, що ММУО володіє своєю власною волею, відмінною від волі держав-учасниць.

Міжнародну організацію, крім зазначених ознак, відрізняє: постійний або регулярний характер її діяльності; використання в якості основного методу діяльності багатосторонніх переговорів і обговорення проблем; прийняття рішень по спеціальній процедурі шляхом голосування або консенсусом, а також вид цих рішень, що дуже часто носять рекомендаційний характер.

Україна приймає активну участь у діяльності міжнародних організацій, перебуваючи учасником понад 130 ММУО.

Основними правами ММУО є наступні:

право брати участь у створенні міжнародно-правових норм;

право органів організації користуватися певними владними повноваженнями, у тому числі право на прийняття рішень, обов'язкових для виконання;

право користуватися привілеями й імунітетами, наданими як організації, так і її співробітникам;

право розглядати спори між учасниками, а в деяких випадках і з державами, що не беруть участь у даній організації.

60. Дипломатичне право міжнародних організацій

а. представництва та місії при міжнародних організаціях;

Кожний член міжнародної організації має право засновувати при ній постійні представництва або постійні місії наглядачів для виконання таких функцій: забезпечення представництва держави, що посилає; підтримання зв'язку між державою, що посилає, і міжнародною організацією; забезпечення участі держави, що посилає, в діяльності організації і захисту її інтересів тощо. Призначення членів представництва і його глави не потребують згоди або дозволу організації. Держава, що посилає, лише повідомляє організацію про призначення, посаду і звання глави або членів представництва, про прибуття й остаточне відбуття членів представництва, місцезнаходження приміщення представництва.

в. привілеї та імунітети представників держав, що беруть участь у діяльності міжнародних організацій і конференцій.

Для безперешкодного виконання своїх функцій персонал представництв при міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях наділяються привілеями та імунітетами. Привілеї слід розглядати як сукупність особливих прав, які мають дипломатичні й консульські представники, але не мають громадяни країни перебування; імунітети — сукупність обов'язків, від яких звільняються дипломатичні й консульські представники, але не звільняються власні громадяни.

Якщо представництва при міжнародних організаціях очолюються главою держави, главою уряду або міністром закордонних справ держави, що посилає, такі особи користуються не тільки всіма привілеями та імунітетами, які надаються дипломатичному персоналу, але й "перевагами, привілеями та імунітетами, які визнаються міжнародним правом за главами держав" або іншими переліченими посадовими особами.

Специфіка надання привілеїв й імунітетів органам зовнішніх зносин за участю міжнародних організацій і їхнього персоналу полягає у тристоронньому виникаючих відносин. Привілеї й імунітети надаються не міжнародного організацією, що посилає, а державою, на території якої розташовані її органи. Тому крім загальних договорів про привілеї й імунітети представництв, що укладаються державами з організацією, остання укладає ще і спеціальну угоду із приймаючою державою. Саме вона є визначальною в разі виникнення спорів про обсяг і зміст привілеїв й імунітетів.

Представництва держав при міжнародних організаціях користуються зазвичай недоторканністю приміщень, це абсолютний імунітет приміщень постійного представництва, але не службових приміщень делегації в органах організації та на конференціях. Абсолютно недоторканними є архіви та документи представництва. Вони не підлягають ані розкриттю, ані затримці. Представництво держави при міжнародній організації має також фіскальні привілеї, митні імунітети. їм належить право користування прапором і емблемою своєї держави. Для здійснення своїх функцій представництво має свободу зносин зі своєю державою та свободу пересування співробітників представництва на території країни перебування. Представництва міжнародних організацій і їхні головні органи зазвичай також користуються на території держав-членів привілеями й імунітетами, наданими дипломатичним місіям.

До особистих привілеїв і імунітетів членів представництв при міжнародних організаціях належить насамперед особиста недоторканність у тому самому обсязі, що і для дипломатичних агентів. Абсолютну недоторканність зазвичай мають також особиста резиденція члена представництва, офіційні документи та кореспонденція. Юрисдикційний імунітет члена представництва при міжнародній організації відрізняється від статусу дипломатичного агента, особливо щодо імунітету від кримінальної юрисдикції, що поширюється лише на дії, вчинені при виконанні офіційних функцій. Аналогічно надаються особисті юрисдикційні імунітети вищим представникам держав-членів у головних органах організацій. У той же час вищим посадовим особам міжнародних організацій можуть бути надані привілеї й імунітети дипломатичних агентів. Посадові особи мають більш скромні юрисдикційні імунітети. Обсяг фіскальних привілеїв і митних імунітетів, а також право голови представництва користуватися прапором і емблемою організації загалом відповідають тому, що надано відповідно до міжнародного права дипломатичним агентам.

Слід мати на увазі, що статус представництв держав при міжнародних організаціях і статус посадових осіб організацій у державах-членах урегульований численними міжнародними договорами держав з міжнародними організаціями. Тому для встановлення точного обсягу привілеїв й імунітетів у зовнішніх зносинах за участю міжнародних міжурядових організацій слід звертатися до конкретних міжнародних договорів.

61. Спеціалізовані установи системи ООН

Спеціалізовані установи ООН – це самостійні МО, членами яких є практично всі ті держави, які є членами ООН. Це такі організації, які уклавши договір із економічною і соціальною радою набувають такий статус спеціалізованої установи, тобто дана організація функціонує від імені ООН. Завдяки цим установам ООН може розглядати більш важливі питання. На сьогодні існує 15 установ: Всесвітній союз електрозвя’зку, Вс.поштовий союз, Союз залізничного транспорту, Міднародний Банк реконструкції розвитку, Вс.торгова організація. В теорії МП прийнято поділяти за предметом ведення на три групи:

У відповідності зі ст. 57 і 63 Статуту ООН, під егіду ООН і у взаємозв'язок із нею поставлені різноманітні міжнародні установи, створені державами на основі міжурядових угод в економічній, соціальній галузях, сферах культури, освіти, охорони здоров'я й інших. Ці установи є спеціалізованими постійно діючими міжнародними організаціями, що здійснюють свою діяльність на підставі установчих (статутних) документів і угод з ООН.

В даний час існує 16 спеціалізованих установ ООН і МАГ ATE. За сферою діяльності їх можна розділити на дві групи:

1) у галузі економіки — Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО),

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна морська організація (ІМО), Всесвітній

поштовий союз (ВПС), Міжнародний союз ефект зв'язку (МСЕ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД), Організація Об'єднаних Націй з - промислового розвитку (ЮНІДО);

2) у гуманітарній галузі — Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).

З огляду на важливість діяльності, що здійснюють ці організації, активну участь у їхній роботі України, коротко розглянемо функціональні характеристики і структуру деяких із них.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) (International Monetary Fund — IMF) МВФ був заснований у 1944 році, але почав функціонувати тільки в 1946 році. Членами МВФ є біля 180 держав, у тому числі Україна.

У задачі МВФ входить: координація валютно-кредитної політики держав-членів, надання їм кредитів для врегулювання балансів і підтримки валютних курсів; пільгове кредитування найменш розвинених держав.

Вищим органом Фонду є Керівна рада, у яку входять по два представника від кожного члена МВФ.

Поточною діяльністю МВФ керує Виконавчий директорат, що складається з 21 директора. Головою директорату є Директор-розпорядник.

Штаб-квартира МВФ знаходиться у Вашингтоні (США).

Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР)

(International Bank for Reconstruction and Development (IBRD))

МБРР був заснований у 1944 році, почав свою роботу в 1946 році. Членами МБРР можуть бути тільки члени МВФ. На сьогоднішній день членами МБРР є більше 170 держав, у тому числі Україна.

Задачами МБРР є надання кредитів урядам, головним чином, держав, що розвиваються, або приватним організаціям під контролем уряду. Одержувачі кредитів зобов'язані використовувати їх за цільовим призначенням, надаючи Банку інформацію про це.

Органами МБРР є:

— Керівна рада, що складається з керівників і їх заступників (по одному від кожної держави-учасниці);

— Директорат, що складається з 20 виконавчих директорів, 5 із яких призначаються державами, що мають найбільше число акцій, а інші 15 обираються управителями з інших держав;

— Президент- МБРР обирається Директоратом і є головною адміністративною посадовою особою Банку.

Місцезнаходження МБРР — Вашингтон (США). '

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) (International Finance Corporation — IFC) МФК заснована в 1956 році як філія МБРР. В даний час у діяльності МФК беруть участь майже 150 держав. Задачами МФК є допомога у управлінні економікою, а також інвестування приватного і змішаного секторів економіки, насамперед у країнах, що розвиваються, шляхом надання довгострокових валютних кредитів на термін до 25 років.

Органи управління МФК:

— Керівна рада, що складається з керівників МБРР і їх заступників;

— Рада директорів, що складається з директорів-роз-порядників МБРР;

— Голова Ради директорів МФК, який є одночасно Президентом МБРР.

Місцезнаходження МФК — Вашингтон (США).

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) (International Development Association — IDA) MAP була створена в 1950 році і почала функціонувати з 1960 року. Основна задача МАР полягає в наданні позик на більш пільгових умовах, ніж МБРР. Органами МАР є ті ж органи, що й у МБРР (Керівна рада і Рада виконавчих директорів). Президент МАР одночасно є президентом МБРР і МФК. Персонал МБРР виконує за сумісництвом функції персоналу МАР. * Місцезнаходження МАР — Вашингтон (США).

Міжнародна морська організація (ІМО)

(International Maritime Organization — ІМО). ІМО було створено і функціонує з 1959 року (до 22 травня 1982 року — Міжурядова морська консультативна організація — ІМКО). У ІМО входить більше 190 держав, у тому числі Україна (4 лютого 1994 року ратифікувала Конвенцію про Міжнародну морську організацію 1948 року в редакції 1982 року). У задачі ІМО входять коло питань, пов'язаних із забезпеченням співробітництва з питань судноплавства і безпеки мореплавання, розробкою рекомендацій і проектів конвенцій з морського права.

Вищим органом ІМО є Асамблея, що складається з усіх її членів і скликається раз у 2 роки.

У період між засіданнями Асамблеї роботою ІМО керує Рада, що обирається Асамблеєю в кількості 18 членів.

Асамблеєю обирається Комітет безпеки на морі в кількості 16 членів, основною задачею якого є розробка рекомендацій з правил безпеки морського судноплавства.

Секретаріат ІМО очолює Генеральний секретар. Місцезнаходження ІМО — Лондон (Великобританія).

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО)

(International Civil Aviation Organizacion — ICAO)

ІКАО, що заснована відповідно до Чиказької конвенції про цивільну авіацію 1944 року, є спеціалізованою установою ООН, що займається організацією і координацією міжнародного співробітництва держав у всіх аспектах діяльності цивільної авіації. Учасниками ІКАО є біля 190 держав, у тому числі на основі правонаступ-ництва й Україна. СРСР вступив у ІКАО в 1970 році.

ІКАО досліджує проблеми організації міжнародної цивільної авіації, повітряних трас, створення аеропортів і аеронавігаційних засобів, розробляє міжнародні стандарти для конструювання й експлуатації повітряних суден, правила з використання устаткування, засобів зв'язку і контролю над польотами; сприяє уніфікації митних, імміграційних і санітарних правил і т.д. У рамках ІКАО розробляються проекти міжнародних конвенцій.

Вищим органом ІКАО, що складається з представників держав-членів, є Асамблея, що скликається не рідше одного разу в 3 роки.

Виконавчим органом ІКАО є Рада. Вона складається з представників ЗО держав, що обираються Асамблеєю з числа країн із найбільш розвиненим повітряним транспортом. Для керівництва Радою обирається президент.

Забезпечує роботу ІКАО Секретаріат, очолюваний Генеральним секретарем ІКАО.

Місцеперебування ІКАО — Монреаль (Канада).

Міжнародна організація праці (МОП) (International Labour Organization — ILO) МОП, що є однією з найстарших ММУО, була створена ще в 1919 році за рішенням Паризької мирної конференції як автономна організація Ліги Націй. З 1946 року МОП є першою спеціалізованою організацією ООН (Україна — учасниця МОП).

У МОП поряд із більш ніж 170 державами представлені профспілки та підприємці. Цілями і задачами МОП є:

— сприяння встановленню соціальної справедливості; поліпшення умов праці і підвищення життєвого рівня трудящих;

— розроблення міжнародних Конвенцій і рекомендацій із питань заробітної плати, робочого часу, охорони праці, визнання прав на об'єднання в профспілки та ін.

З 200 конвенцій МОП наша держава ратифікувала біля 50.

Структуру МОП складають: Генеральна конференція праці, Адміністративна рада, Міжнародне бюро праці, Тристоронні комітети. Регіональні й спеціальні конференції.

Генеральна конференція праці, що складається з делегацій країн-учасниць (два представника від уряду, по одному — від підприємців і трудящих), є вищим органом МОП. Діяльністю Міжнародного бюро праці (Секретаріату МОП), комітетів і комісій МОП керує Адміністративна рада, що складається з 56 членів (у тому числі 28 представників урядів, 14 представників трудящих і 14 представників підприємців). 10 місць в урядовій групі Ради займаються представниками 10 найбільш розвинених у промисловому відношенні країн (Бразилія, Великобританія, Німеччина, Індія, Італія, Китай, Росія, США, Франція, Японія).

Міжнародне бюро праці управляється генеральним директором і має три функціональних органи: адміністративний орган, центр досліджень і документації і координаційний орган.

Тристоронні комітети у найважливіших галузях економіки (будівництво, внутрішній транспорт, хімія, чорна металургія, нафтова промисловість та ін.) і експертні ради з питань фахової освіти, підвищення кваліфікації керівних кадрів, охорони праці, із проблем працюючих жінок і молоді, представляють можливість агентам урядів, підприємців і трудящих викласти свої точки зору в рамках цієї найвпливовішої міжнародної організації.

Регіональні і спеціальні конференції займаються питаннями, що представляють регіональний або національний інтерес.

Головна адміністративна посадова особа МОП — Генеральний директор.

Штаб-квартира МОП розташована в Женеві (Швейцарія). У столицях більше 40 держав-членів знаходяться регіональні та галузеві відділення Міжнародного бюро праці.

Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ) (International Telecommunication Union — ITU) MCE заснований у 1865 p. як Міжнародний телеграфний союз. Після підписання в 1934 році Міжнародної конвенції електрозв'язку він одержав сучасне найменування. Спеціалізованою установою ООН Союз є з 1947 року. У своєму нинішньому виді МСЕ діє з 1954 року. Україна ратифікувала Статут і Конвенцію МСЕ 15 липня 1994 року. Розвиток МСЕ в останні десятиліття призвів до прийняття нового Статуту організації, що вступили в силу з 1 липня 1994 року. Задачами МСЕ є:

— підтримка і розширення міжнародного співробітництва для поліпшення і раціонального використання електрозв'язку;

— сприяння технічній допомозі країнам, що розвиваються, в галузі електрозв'язку;

— регулювання і координація співробітництва в галузі електрозв'язку, включаючи космічний радіозв'язок;

— удосконалювання технічних засобів радіозв'язку;

— уживання заходів із забезпечення безпеки зв'язку.

У цих цілях МСЕ розподіляє радіочастоти і реєструє

їхнє присвоєння, приймає рекомендації з уніфікації відповідних правил і тарифів, надає фінансову і технологічну допомогу. Органи МСЕ:

Повноважна конференція (скликається раз у 5 років для прийняття і перегляду конвенцій з електрозв'язку);

Адміністративна рада, що складається з 36 членів, які обираються конференцією. Рада координує діяльність МСЕ в період між конференціями.

Практичну діяльність із керівництва МСЕ здійснює Генеральний секретаріат. У цьому йому надають допомогу посадові особи Міжнародного комітету реєстрації радіочастот, Міжнародного консультативного комітету по радіо, Міжнародного консультативного комітету по телеграфії і телефонії.

Місцезнаходження МСЕ — Женева (Швейцарія).

Всесвітній поштовий союз (ВПС)

(Universal Postal Union — UPU)

62. Регіональні міжнародні організації (характеристика 2-3 міжнародних організацій за вибором)

Статут ООН зоюов'язує членів ООН забезпечити мирне розв'язання місцевих спорів за доп. регіон. угод або регіон. органів до передавання цих спорів до Ради Безпеки.

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Результат трансформації НБСЄ. Особливість ОБСЄ як організації – вона заснована не м/н-правовою, а політичною уготою. Цілі: 1) створення сфери заг. безпеки шляхом викор-ня норм і стандартів; 2) забезпечення реалізації усіх зобов'язань НБСЄ; 3) залишатися консультативним форумом; 4) сприяти розвиткові превентивної дипломатії і заохочувати його; 5) сприяти врегулюванню спорів і конфліктів; 6) здійснювати контроль за озброєнням і роззброєнням; 7) сприяти забезпеченню прав людини; 8) розвивати співробітництво в напрямі утвердження ринк. ек-ки. Вищий орган ОБСЄ – Нарада глав Д.-в і урядів країн-членів.

Співдружність Незалежних Держав (СНД). Угода про створення СНД, підписана Росією, Білоруссю й Україною (8.12.91). Цілі СНД: 1. здійснення співробітництва у політ., ек-ній, еколог., гуманітар. та ін сферах; 2. всебіч і збалансований ек-ний і соц. розвиток Д.-членів у межах заг. екон-го простору; 3. забезп. прав і осн. свобод людини; 4. взаємна і правова допомога і співробітництво. СНД – відкрита для приєднання усіх Д.-членів колишнього Союзу ССР, а також для ін Д.-в, що поділяють цілі та п-пи цієї угоди. Виходячи з концепції зовн. політики Укр., можна кваліфікувати СНД, як м/Д-не утворення з координаційними повноваженнями. Вищим органом СНД є Рада глав держав (обговорює і вирішує принципові питання, пов'язані з д-стю Д.-членів у сфері їх заг. інтересів.

63. Компетенція , повноваження і функції міжнародних організацій

64. Права людини в історії міжнародних відносин

Сьогодні в світі спостерігаємо зростаючу самосвідомість особистості, усвідомлення цінності людського буття, у людей розвив почуття солідарності. Перші спроби позбавитись від несправедливого ставлення до людини – у 19 ст.(м\н-правові акти проти рабства і невільництва): Берлінськ Ген акт 1885 тощо. Конв щодо рабства(Жен.¢26). Бурхливий розвиток м\н правотворчості в сфері захисту прав і свобод люд – після закінч 2св війни(Статут ООН, Заг. Декларац. прав люд.-1948, ін). До осн м\н-правов актів належ також М\н пакт про економ, соц і культ права; М\н пакт про громад і політ права(1966). Це значно вплинуло і на внутр закон-тво і на розв гуманітарн правотворчості у всьому світі. Права і свободи розгляд як принципи загальн МП, обов¢язкові для заг визнання і виконання. Масові порушення прав люд – м\н злочини. Сьогодні всі м\н норми в сфері прав і свобод особистості наз м\н стандартами.

65. Поняття міжнародних стандартів у галузі прав людини в Хартії прав людини та інших міжнародно-правових документах

66. Джерела інституту прав людини

питання джерел між нар захисту прав людини та основних свобод –центральне у зясуванні особливостей функціонування цієї галузі. До джерел входить звичаї, загальні принципи мп, договори.

До звичаєвих норм входить загальна декларація прав людини. Здається не має жодної країни яка б не визнала юридичної сили звичаєвого характеру цієї декларації. Звичай як джерело визнаний між нар судовою практикою,національною судовою практикою багатьох країн,численними дослідниками пра людини.

Загальні принципи- особливе джерело. Комісія єс визначила що основні права людини є невідємною частиною загальних принципів.харктер загальних принципів визнається за основними правами людини і в національних конституціях. Міжнародна і національна судова практика також визначає загальні принципи як джерело. Щоправда в кожному рішенні їм надеється спеціальне найменування.

Міжнародні договори- виділяють агального і спеціалізованого характеру. Основу правового регулювання співробітництва держав у галузі прав людини становить статут оон. Загальновідомі права і свободи закріплюються в міжнародному біллі про права: 1) загальна декларація прав людини 10 грудня 1948р., 2)міжнародний пакт про економічні , економічні і соціальні , культурні права 1966р., 3) міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966р, 4) двох факультативних протоколах 1966 і 1989р. іноді 5) конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965р. міжнародний білль про права є сукупністю документів універсального характеру, що відображають сутність міжнародного захисту прав.

Система міжнародно-правових актів у сфері регламентації прав і свобод людини містить у собі до нинішнього часу близько 300 документів, котрі можна класифікувати як акти універсального характеру, акти спеціального характеру та акти регіонального характеру. В цілому система характеризує сучасне міжнародне право як найдемократичніше, найсправедливіше і найпрогресивніше з усіх існуючих до цього часу систем. Ця система справляє величезний вплив на національні правові системи і визначає характер міжнародного співробітництва і міжнародні стандарти у сфері прав і свобод людини.

Утвердження в міжнародному праві загальновизнаних прав і свобод людини веде до утвердження індивіда як суб'єкта міжнародного права. Однак з огляду на те, що предметом міжнародного права с, в основному міждержавні відносини, це питання поки що не вирішено.

З-поміж міжнародно-правових актів, що мають універсальний (загальновизнаний і глобальний) характер, насамперед варто назвати Статут ООН (прийнятий 24.06.1945), у Преамбулі якого, як уже відзначалося, проголошена рішучість народів "знов утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй". Ст. 1 Статуту ООН (п. 3) зобов'язує всі держави до міжнародного співробітництва "у заохоченні і розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх без розрізнення раси, статі, мови і релігії". Таке формулювання в поєднанні з положенням, відзначеним у Преамбулі Статуту, свідчить про те, що розвиток поваги до прав і свобод людини є однією з основних цілей ООН і найважливішим принципом сучасного міжнародного права. Це підтверджується в ст. 55 Статуту, де підкреслюється, що з метою створення умов стабільності і благополуччя, необхідних для мирних і дружніх відносин між націями, заснованих на повазі принципу рівноправності і самовизначення народів, Організація Об'єднаних Націй сприяє загальній повазі і дотриманню прав людини й основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії. Таким чином, у Статуті ООН сформульований і закріплений один із найважливіших принципів сучасного міжнародного права - принцип поваги прав і свобод людини. Змістом цього принципу є утвердження віри в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок, у рівність прав великих і малих націй, а також заходи, що здійснюються міжнародним співтовариством з метою реалізації цих положень.

Згідно зі ст. 60 Статуту ООН, відповідальність за виконання функцій ООН у сприянні загальній повазі прав і свобод людини покладена на Генеральну Асамблею ООН і під її керівництвом на Економічну і Соціальну Раду.

Внаслідок цього і на підставі ст. 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея організовує дослідження і робить рекомендації з метою "сприяння здійсненню прав людини й основних свобод для всіх без розрізнення раси, статі, мови і релігії".

Повноваження Економічної і Соціальної Ради у цій сфері визначені в ст. 62 Статуту ООН. У ній відзначається, що "Рада уповноважується робити рекомендації з метою заохочення поваги і Дотримання прав людини й основних свобод для всіх".

67. Загальна характеристика Загальної декларації прав людини 1948 р.

Важливим документом універсального характеру у сфері захисту прав і свобод людини є Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Декларація грунтується на положеннях Статуту ООН і формулює основні права і свободи людини.

У статтях 1-11 Декларації сформульовані так звані природні права людини. Серед них - рівність усіх людей без будь-якої дискримінації, право на життя, на свободу, особисту недоторканність, право на недоторканність честі, репутації, житла, право кожної людини на захист своїх прав неупередженим судом.

У статтях 12-21 сформульовані громадянські та політичні права і свободи. Це право громадянства і притулку, право на володіння майном, на вступ у шлюб, свободу думки, совісті, релігії, свободу переконань, мирних зібрань і асоціацій, загальне рівне виборче право при таємному голосуванні. Права, викладені у статтях 1-21, це права, що класифікуються як права 1 -го покоління.

У статтях 22-28 сформульовані соціально-економічні права людини. Це право на працю і відповідну оплату праці за тотожну працю, право на створення профспілок і на участь у культурному житті суспільства, право на освіту, право на соціальний і міжнародний порядок, право на відпочинок і соціальне забезпечення. Права, викладені у статтях 22-27, - це права 2-го покоління.

Ст. 29 говорить, що кожен має обов'язки перед суспільством. Кожен зазнає тільки таких обмежень, які встановлені законом. Здійснення всіх прав і свобод не повинно суперечити цілям і принципам ООН.

У ст. 30 відзначається, що ніщо в Декларації не може бути витлумачене на шкоду відзначеним правам і свободам.

Загальна декларація прав людини прямо вказує, що всі відзначені у ній права і свободи повинні шануватися і дотримуватися скрізь, як у державах - членах ООН. так і на територіях, що перебувають під їхньою юрисдикцією.

У розвиток положень Декларації в рамках ООН був розроблений ряд міжнародних конвенцій, зокрема:

- Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948); "

- Конвенція про політичні права жінок (1952);

- Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства (1956);

- Конвенція про ліквідацію дискримінації у сфері освіти (1960); *

- Конвенція про ліквідацію дискримінації у сфері праці і занять (1958);

- Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1956) та ін.

Аналіз показує, що в Декларації прав людини відображені основні найбільш загальні принципи, за якими почало розвиватися міжнародне співробітництво у сфері захисту прав людини. До таких принципів належать:

- принцип відповідальності за злочини проти людства;

- принцип поважання прав людини ;

- принцип міжнародного захисту прав людини;

- принцип рівноправності і самовизначення націй;

- принцип неприпустимості дискримінації за ознаками раси, статі, мови, релігії;

- принцип обов'язкової зайнятості населення.

У грудні 1966 р. під егідою ООН були прийняті два дуже важливі документи універсального характеру - Пакт про громадянські та політичні права і Пакт про економічні, соціальні та культурні права. З огляду на їхній солідний обсяг, відзначимо тільки основний зміст постатейного матеріалу.

68. Поняття права збройних конфліктів (міжнародного гуманітарного права) і його характерні риси як галузі сучасного загального міжнародного права. Об’єкт та предмет права збройних конфліктів

69. Джерела та принципи права збройних конфліктів

70. Поняття «міжнародний збройний конфлікт». Збройні конфлікти міжнародного та не міжнародного характеру.

Розрізняють міжнародні збройні конфлікти та збройні конфлікти неміжнародного характеру.

Згідно з положеннями Женевських конвенцій 1949 р.міжнародними визнаються такі конфлікти, коли один суб’єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти

іншого суб’єкта. Сторонами в такому конфлікті можуть бути держави, нації і народи, що борються за незалежність,міжнародні організації, що здійснюють заходи з підтримки миру та міжнародного правопорядку. Стаття 1 Додаткового протоколу І також до міжнародних відносить конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації та проти расистських режимів за здійснення свого права на самовизначення.

Збройний конфлікт між повстанцями та центральним урядом є, як правило, внутрішнім конфліктом. Повстанці можуть визнаватися стороною, що воює, якщо вони: мають свою організацію; мають на чолі відповідальні за їхню поведінку органи; встановили свою владу на частині території;дотримуються у своїх діях «законів і звичаїв війни». Визнання повстанців такою стороною, що воює, виключає застосування до них національного кримінального законодавства про відповідальність за масові безладдя тощо. На захоплених у полон поширюється статус військовополонених.Повстанці можуть підтримувати правовідносини із третіми державами та міжнародними організаціями, отримувати від них припустиму міжнародним правом допомогу. Влада повстанців може створювати на контрольованій нею території органи управління та видавати нормативні акти. Таким чином, визнання повстанців стороною, що воює, як правило, свідчить про набуття конфліктом статусу міжнародного і є першим кроком до визнання нової держави.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру — це всі збройні конфлікти, які не підпадають під дію Додаткового протоколу І, що відбуваються на території будьякої держави між її збройними силами чи іншими організованими збройними групами, які, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною

її території, який дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені військові дії та застосовувати положення Протоколу ІІ. Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі ознаки: застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, у тому числі поліцейських підрозділів; колективний характер виступів (дії, що спричиняють обстановку внутрішнього напруження, внутрішні безладдя не можуть вважатися такими конфліктами); певний ступінь

організованості повстанців і наявність органів, відповідальних за їхні дії; тривалість і безперервність конфлікту (окремі спорадичні виступи слабоорганізованих груп не можуть розглядатися як збройні конфлікти не міжнародного характеру); здійснення повстанцями контролю над частиною території.

До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід віднести всі громадянські війни та внутрішні конфлікти, що виникають зі спроб державних переворотів тощо. Вони відрізняються від міжнародних конфліктів передусім тим,що в останніх обидві сторони, що воюють, є суб’єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні стороною, що воює, визнається лише центральний уряд. Держави не повинні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави. Але на практиці здійснюються певні збройні заходи, що отримали назву «гуманітарні інтервенції», які вживаються для зупинення конфліктів, що супроводжувалися масовими людськими жертвами

71. Учасники збройних конфліктів

З погляду міжнародного права законні учасники збройного конфлікту, які належать до збройних сил сторін конфлікту, діляться на комбатантів (тих, що воюють) і некомбатантів (тих, що не воюють). До комбатантів відноситься весь склад збройних сил (особовий склад сухопутних,Військово-морських, військово-повітряних сил), а також

ополчення, добровольчих і партизанських загонів, рухів опору, які відповідають таким умовам: мають на чолі особу, відповідальну за підлеглих, мають визначені та видимі здалеку відмітні знаки; відкрито носять зброю; дотримуються у своїх діях правил ведення війни. Також до них відносяться члени екіпажів торгівельних суден і цивільних літаків, які допомагають воюючим, населення, яке при наближенні ворога взялося за зброю. При взятті в полон вони набувають статусу військовополонених.До некомбатантів відносяться особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не беруть участь у бойових діях: медичний персонал, духовенство, військові кореспонденти, юристи, інтенданти. Вони можуть мати особисту зброю для самозахисту.

Розвідники — це особи, які входять до складу збройних сил сторін, носять військову форму та проникають на місце розташування ворога з метою збирання інформації про нього для свого командування. При захопленні в полон набувають статусу військовополонених. Від них треба відрізняти лазутчиків (шпигунів) — осіб, які, діючи таємним способом чи під неправдивими приводами, збирають відомості

в районі бойових дій. На цих осіб режим військового полону не поширюється.

Іноземні військові радники й інструктори — це особи,які входять до збройних сил іншої держави, які відповідно до міжнародних угод здійснюють допомогу в освоєнні бойової техніки та навчанні особового складу збройних сил. Вони не беруть участь у конфлікті, а тільки навчають веденню бойових дій, в іншому разі вони прирівнюються до комбатантів.

Найманці не є комбатантами (ст. 47 Додаткового протоколу І). Це особи, які спеціально завербовані для ведення бойових дій, фактично беруть участь у них із метою отримання винагороди, не є громадянами держави, що знаходиться у конфлікті, не проживають на її території, не входять до особового складу збройних сил сторін конфлікту.

Найманство кваліфікується як злочин.

Від найманців треба відрізняти добровольців, які є законними учасниками конфлікту. Це особи, які через політичні або інші переконання (не матеріальні міркування) вступають на службу до армії воюючої сторони та включаються до ьособового складу збройних сил.

72. Міжнародно-правові наслідки початку війни

Відповідно до Гаазької конвенції про відкриття військових дій 1907 р. держави визнають, що військові дії між ними не повинні починатися без попереднього та недвозначного попередження, яке матиме чи форму мотивованого оголошення війни, чи форму ультиматуму з умовним оголо

шенням війни. Стан війни без затримок доводиться до відома нейтральних держав. Оголошення війни є початком юридичного стану війни. Між державами перестають застосовуватися значна кількість норм міжнародного права (зокрема, політичні, економічні, культурні угоди між во

юючими державами). Стан війни припиняє дипломатичні та консульські відносини, співробітникам установ має бути забезпечена можливість безперешкодного від’їзду до своєї держави. Громадяни іноземної держави можуть бути інтерновані.Військові дії держави можуть вести у визначених про

сторових межах, які називаються театром війни: сухопутна, повітряна та морська територія держав, а також відкрите море та повітряний простір над ним. Не може перетворюватися на театр війни територія нейтральних держав,нейтралізовані території та простори, правовий режим яких встановлений спеціальними міжнародними угодами. З театру війни може також виключатися частина державної території з метою розташування спеціальних зон, передбачених міжнародним правом (право держав створювати санітарні зони та місцевості для захисту від військових дій

Міжнародне право в період збройних конфліктів поранених і хворих, а також персонал, на який покладено організацію й управління цими зонами та місцевостями, піклування про осіб, які там будуть сконцентровані).

Міжнародне право передбачає також вилучення з театру війни міжнародних каналів, центрів зосередження культурних цінностей, які мають велике значення, цивільних мир

них об’єктів.

73. Заборонені засоби ведення військових дій. Заборонені методи ведення військових дій

У 1981 р. була підписана Конвенція про заборону й обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї,які можуть вважатися такими, що наносять надмірні ушкодження чи мають невибіркову дію, до якої додаються чотири протоколи. Зокрема встановлені заборони й обмеження на використання звичайних мін, дистанційно керованих мін, мін-пасток. Заборонено використовувати міни проти цивільного населення. Сторони в конфлікті повинні реєструвати розташування всіх запланованих мінних полів і районів, де використовували міни-пастки. Обмежене застосування запалювальної зброї (вогнеметів, фугасів, снарядів, ракет,гранат, мін, бомб, ємностей із запалювальними речовинами).Об’єктом нападу із застосуванням такої зброї не можуть бути цивільне населення та цивільні об’єкти. Заборонено перетворювати ліси й інші види рослинності на об’єкт нападу із застосуванням запалювальної зброї, крім випадків, якщо в таких природних елементах переховуються комбатанти,військові об’єкти чи вони самі є військовими об’єктами. Використання авіації є припустимим, але її не можна використовувати проти невійськових об’єктів, мирного населення тощо. Заборонені такі методи ведення війни: зрадницьки

вбивати чи ранити ворога; вбивати чи ранити ворога, який склав зброю; оголошувати тому, хто обороняється, що пощади не буде; незаконно використовувати парламентарський прапор чи прапор держави, що не бере участі в конфлікті, прапор чи знаки Червоного Хреста тощо; примушувати громадян ворожої держави брати участь у бойових діях проти своєї держави; геноцид під час війни; взяття заручників; бомбардування незахищених міст; інші дії.Право сторін у збройному конфлікті обирати методи та засоби ведення війни є обмеженим. Існує принцип, який

встановлює заборону застосування зброї, снарядів, речовин і методів, які можуть завдати надмірних ушкоджень чи страждань.Міжнародне право обмежує законні засоби та методи ведення збройних конфліктів. Під засобами ведення війни розуміється зброя й інші засоби, які застосовуються збройними силами в конфлікті для заподіяння шкоди й ураження ворога.

Методи — це способи застосування засобів ведення війни. Повністю заборонені: вибухові або запалювальні кулі; кулі, які розгортаються чи сплющуються в людському тілі (зазначені вище декларації 1868 і 1899 років відповідно); отрута й отруйна зброя (ІV Гаазька конвенція

1907 р.); задушливі, отруйні й інші гази, рідини та процеси (Женевський протокол 1925 р.); біологічна зброя (Конвенція 1972 р. і Женевський протокол 1925 р.); засоби впливу на природне середовище, які мають широкі довгострокові наслідки, як засоби знищення, завдання шкоди іншій державі (Конвенція про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р.); будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, які не виявляються в людському тілі рентгенівськими променями тощо. Міжнародне право не містить прямої заборони використання ядерної зброї.

74. Відповідальність за порушення норм права збройних конфліктів

75. Поняття права міжнародної безпеки. Принципи і джерела права міжнародної безпеки

Кожна держава на міжнародної арені прагне насамперед захистити й забезпечити свої національні інтереси, не допустити зазіхання на свій суверенітет і міжнародну правосуб"єктність. До прийняття в 1928 р. Паризького договору про відмову від війни як знаряддя національної політики (Пакту Бриана-Келлога) будь-які засоби, у тому числі й військові, визнавалися правомірними для забезпечення національних інтересів держав у міжнародній системі. Однак види озброєнь і їхніх якісних характеристик міняються. Тактико-технічні параметри сучасних видів зброї не залишають ніяких шансів для забезпечення безпеки лише військовими засобами, гонкою озброєнь. Ні в нарощуванні озброєнь, ні тим більше в ядерній війні немає й не буде переможців. Наслідком її може бути знищення людини як біологічного виду. Людство до кінця XX в. усвідомило, що безпека стає усе більше загальної за своїм характером і може бути забезпечена переважно не військовими, а політичними й правовими засобами. Досягнення міжнародної безпеки може бути забезпечено не індивідуальним захистом, а колективними зусиллями членів міжнародного співтовариства

Виробленню нових підходів до проблеми міжнародної безпеки сприяли концепція глобального розвитку, розроблене Римським клубом1, а також висновки комісій Брандта, Брундтланд, Пальмі, пропозиції й концепції відомих політологів і юристів

Суть нової концепції міжнародної безпеки зводиться до того, що альтернативи мирному розвитку нашої планети немає. Тому необхідно будувати міжнародні відносини таким чином, щоб не створювати найменших можливостей виникнення війни. Величезне значення мають запобіжного заходу щодо конфліктів, їх профілактика

У юридичному аспекті нова концепція міжнародної безпеки повинна базуватися на визнанні єдності й взаємозв"язку миру, пріоритету загальнолюдських цінностей над класової й вузькоегоїстичної національними, волі й поваги соціально-економічного вибору розвитку народів, верховенства права вполитике.

Право міжнародної безпеки повинне, по-перше, забезпечувати ефективне функціонування наявних механізмів підтримки миру й безпеки й, по-друге, з урахуванням нових тенденцій розвитку міжнародної системи розробляти міжнародно-правові норми, які б їх адекватно відбивали

Перший напрямок зв"язаний насамперед з більше повним і ефективним використанням Уставу ООН і регіональних угод у питаннях забезпечення міжнародного миру й безпеки. Що стосується другого напрямку, те його керівні початки були викладені в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН про створення всеосяжної системи міжнародного миру й безпеки від 5 грудня 1986 р. і 7 грудня 1987 р., а також у резолюції «Всеосяжний підхід до зміцнення міжнародного миру й безпеки відповідно до Уставу ООН» від 7 грудня 1988 р. Важливим аспектом цього напрямку є прийняття більше зроблених міжнародних договорів по скороченню озброєнь, створенню зон миру й безпеці й мірам профілактики конфліктів і їх локалізації

сновним джерелом, що регламентує міжнародно-правові способи й засоби забезпечення миру, є Статут ООН (гл. I, гл. VI, гл. VII). Підтримувати міжнародний мир і безпеку, вживаючи ефективних колективних заходів, — головна мета Організації Об’єднаних Націй [2, с. 3].

Ухвалені в рамках ООН резолюції Генеральної Асамблеї, що містять принципово нові нормативні положення й орієнтовані на конкретизацію приписів Статуту, також можна віднести до категорії джерел права міжнародної безпеки. Наприклад, «Про незастосування сили в міжнародних відносинах і заборону навічно застосування ядерної зброї» (1972 р.) або «Визначення агресії» (1974 р.).

Важливе місце в комплексі джерел права міжнародної безпеки посідають взаємопов’язані багатосторонні й двосторонні договори. Вони поділяються на 4 групи:

1. Договори, що стримують гонку ядерних озброєнь у просторовому сенсі: про Антарктику (1959 р.); про нерозповсюдження ядерної зброї (1968 р.); про без’ядерну зону в південній частині Тихого океану (1985 р.) та інші.

2. Договори, що обмежують нарощування озброєнь у кількісному та якісному сенсах: про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі та під водою (1963 р.); про всеосяжну заборону випробувань ядерної зброї (1996 р.); Договір між РФ і США про подальше скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (1993 р.).

3. Договори, що забороняють виробництво певних видів зброї й зобов’язують їх знищити: Конвенція про заборону розробки, виробництва та застосування хімічної зброї та її знищення (1993 р.), Договір між СРСР і США про ліквідацію їхніх ракет середньої та меншої дальності (1987 р.).

4. Договори, розраховані на запобігання випадковому (несанкціонованому) виникненню війни: Угода про лінії прямого зв’язку між СРСР і США (1963, 1971 рр.) та інші.

Особливої уваги заслуговують документи, ухвалені в рамках НБСЄ

76. Поняття та структура колективної системи безпеки

Колективна безпека – це колективна захищеність держав і товариств від внутрішніх і зовнішніх загроз. Колективна безпека включає систему заходів, спрямованих на підтримку міжнародного миру, запобігання війні, по наданню колективної відсічі агресії і колективної допомоги. Ця співпраця може здійснюватися і в рамках ООН, міжнародних організацій або на регіональній основі, наприклад, як система безпеки в рамках Співдружності Незалежних Держав.

Система колективної безпеки – це не щось побудоване за межами кожної з держав і ніби ззовні, що захищає їх суверенітет,цілісність і інтереси. Будьяка держава, суспільство повинні передусім самі піклуватися про забезпечення своєї безпеки.Створення системи колективної безпеки вирішується комплексом заходів політичного, економічного, правового характеру, а також конкретними військовоорганізаційними заходами. Колективна безпека державучасників базується на таких основних принципах:

• неподільність безпеки: агресія проти однієї держави учас

ника розглядається як агресія проти всіх державучасників;

• однакова відповідальність державучасників за збереження

безпеки;

• невтручання у внутрішні справи і врахування інтересів

один одного;

• колективна оборона;

• прийняття рішень із принципових питань забезпечення ко

лективної безпеки на основі консенсусу;

• відповідність складу і готовність сил і коштів масштабові

військової загрози;

• можливість розміщення окремих військових баз і об’єктів

одних державучасників на території інших.

Побудова системи колективної безпеки повинна засновуватися на регіональних підсистемах з урахуванням спільності територій, характеру загроз, угрупувань військ, інфраструктури та інших умов і чинників.

77. Види колективної безпеки

78. Регіональні організації колективної безпеки Європейського континенту

79. Регіональні організації колективної безпеки у рамках ЛАД, ОАД, ОАЄ

80. Роль міжнародного права в запобіганні війни

81. Загальна міжнародно-правова основа роззброєння. Заходи щодо зміцнення довіри між державами

82. Головні чинні міжнародно-правові акти щодо роззброєння чи скорочення зброї

83. Міжнародний та національний контроль за роззброєнням. Заходи щодо щодо зміцнення довіри між державами

84. Правовий захист , становлення і розвиток принципу мирного вирішення міжнародних спорів і його значення в сучасному світі

85. Джерела права мирного врегулювання міжнародних спорів

86. Поняття «міжнародного спору» та «міжнародної ситуації»

87. Види міжнародно-правових засобів мирного врегулювання міжнародних спорів

88. Зв'язок принципу мирного вирішення міжнародних спорів з принципом незастосування сили і погрози силою

89. ООН і мирне врегулювання міжнародних спорів (форми та засоби діяльності ООН)

90. Мирне врегулювання міжнародних спорів у рамках Європейського союзу