(1945 р.)
Боротьба з “право-національним ухилом” у Польській робітничій партії (далі ППР) формально розпочалася на липневому (1948 р.) пленумі ЦК ППР. Фактично ж, думаємо, у 1943 р., коли 28 липня до Варшави прибув Б.Берут (пізніше один з організаторів Крайової ради народової (КРН). Із його місією пов’язано багато суперечливих суджень. А.Верблян наводить деякі факти: ініціаторкою приїзду Б.Берута до Польщі була М.Форнальська, член ЦК ППР. Комуністи потребували нових людей, оскільки старі комуністи, члени Комуністичної партії Польщі були здеморалізовані або знищені Й.Сталіним [6].
Р.Назарувич зауважує, що Я.Красіньському, посереднику між М.Форнальською та Б.Берутом, надали допомогу розвідділи радянської партизанки за участю А.Алісейчика. Р.Назаревич також цитує депешу, в якій ЦК ППР узгоджує з Москвою дії Я.Красіньського. Ще одна загадка стосується листа від 10 червня 1944 р., якого Б.Берут надіслав Г.Димитрову, Генеральному секретареві Інформбюро. В листі, підписаному псевдонімами “Іванюк” та “Томаш”, Б.Берут критикував політику В.Гомулки і просив Димитрова вплинути на зміну керівництва ППР [3, 50-54]. Допускаємо, що неофіційних донесень Б.Берута чекали в Москві. Його місію у Варшаві пов’язуємо з майбутньою розправою над В.Гомулкою, який у перших місяцях 1945 р. став першоплановою особою в польському комуністичному русі.
Із 19 до 24 квітня 1945 р. у складі делегації Тимчасового уряду В.Гомулка перебував у Москві. Йшлося про підписання договору про взаємну допомогу і співпрацю між Польщею і Радянським Союзом після закінчення війни. В розмові за зачиненими дверима, між іншим, Гомулка торкнувся питання про арешти польських громадян органами контррозвідки й радянської служби безпеки на підставі договору від 26 липня 1944 р. Документ передавав у юрисдикцію Й.Сталіна злочини проти радянської армії у воєнних діях. Кульмінацією подій, що наступили після укладання договору, став арешт 16 діячів “лондонського табору” на чолі з Л.Окуліцьким, останнім головним комендантом Армії Крайової та Я.Яновським, останнім делегатом Лондонського уряду в країні [7, 252].
Гомулка вважав, що подібні дії, коли фронт віддалявся на сотні кілометрів, є не що інше, як посягання на суверенність Польщі. Зміст розмови із Й.Сталіним передав у своїх спогадах Я.Птасіньський. Арешт В.Гомулки він назвав незаконними діями радянських органів безпеки і вимагав передати справи заарештованих до польського уряду. Й.Сталін відмовив, але визнав, що генерал І.Сєров перевищив компетенції шефа контррозвідки в прифронтовій зоні та в тилу [5, 116].
Чи вплинули слова В.Гомулки на процес 16-ти достеменно невідомо, хоч він вважав, що так [7, 253]. А от на стабільність положення Генерального секретаря ППР, без сумніву, мали доленосний вплив.
Поведінку В.Гомулки корегувала сама суспільно-політична ситуація: за його плечима стояв Тимчасовий уряд і партія, що посідала більшість у коаліції; перемога над фашизмом приписувалася ППР і його лідерові; нова влада поширювала контроль на захід від Бугу, а також західні землі по Одрі і Нисі; диспонувала понад 400-тисячною армією. З іншого боку, суспільні настрої не гарантували “народній владі” абсолютної підтримки: активізувалися підпільні військові осередки в окремих локальних осередках; проявлялися антирадянські настрої, властиві для польської ментальності ще з часів трьох поділів Польщі. Останні чинники вказували на нестабільність у суспільстві.
Причини негативних тенденцій В.Гомулка бачив у “сектантстві активу партії”. Вважав, що зможе силою власного авторитету зміцнити вплив на коаліційний уряд й не лише нав’язати тісні стосунки із Й.Сталіним, а й вказати на помилки та відстояти інтереси поляків [7, 254-255]. Зрозуміло, що він покладався на відому багатьом просталінську позицію.
20 травня 1945 р. у Варшаві зібралося пленарне засідання ЦК ППР. А.Верблян відносить його до найважливіших в історії ППР [7, 255]. В основній доповіді прозвучало, що “тактична лінія партії є шкідливою для сучасної ситуації (...) Відбудова господарства цілком залежить від політичної стабільності в суспільстві, а також від психічного налаштування народу” [1, 5-13]. І далі: “Найбільш небезпечним є закиди ППР в тому, що вона є радянським агентом. Маси повинні впевнитися у нашій польськості. Нехай звучить критика на адресу польських комуністів, а не агентів” [1, 5-13]. Гомулка вказував на надмірне використання військової потужності радянської армії і служби безпеки, спроби організувати колгоспи, рішення однієї організації в Хжанові, яка домагалася приєднання Польщі до СРСР тощо.
Багато уваги В.Гомулка приділив органам безпеки, де, як оцінював, “в найбільшій мірі проявилися сектантські помилки. Праця органів безпеки не приносить їм популярності. В нашій державі над нашими головами виростає інша держава, а в її політику ніхто не може втрутитися (...).
У в’язницях людей утримують в тваринних умовах. З цим потрібно покінчити (...). Люди або деморалізуються, або відходять (...). Керівники служби безпеки не підпорядковуються міністрові ...” [1, 5-13].
Виступ Гомулки, хоч і був підтриманий у багатьох аспектах, усе ж виявив істотні розбіжності в позиціях членів ЦК. Умовно об’єднаємо їх у два табори: перший – М.Спихальський, І.Лога-Совіньський, Р.Замбровський, другий – Х.Мінц, Б.Берут, Я.Берман. Я.Берман, якщо й говорив про упущення, то адресував їх Р.Замбровському. “За допомогою Червоної армії ми можемо вирішити усі проблеми в Польщі”, – закидав він і В.Гомулці. На що Берут зауважив: “Аналіз Якуба (ім’я Бермана) цілком слушний” [1, 5-13].
На І з’їзді ППР (12 липня 1945 р.) від Генерального секретаря домагалися розправи над підпіллям, репресій проти Польського стронніцтва людового й правиці Польської соціалістичної партії, чистки кадрів у вищих навчальних закладах – це були нотки антисемітизму, оскільки, наприклад, у партійній школі викладали в основному євреї.
З-посеред інших нетерпимістю вирізнявся ІІ секретар Воєводського комітету Кракова А.Старевич. Він вимагав сильної влади, аби “обмежити зухвалість реакції”, вимагав заборонити всю “реакційну” пресу й очистити університети, які стали осередками реакції [7, 320]. Двадцятивосьмирічний Старевич працював під керівництвом В.Завадського, курував пропаганду й сільськогосподарську реформу в Краківському воєводському комітеті ППР. В.Завадський, перебуваючи в опозиції до ЦК й В.Гомулки, здійснював чималий вплив на радикальні ліві елементи. Радикалізм, репрезентований на з’їзді А.Старевичем, не був ізольованою тенденцією групки опозиціонерів, а широким політичним рухом, який, власне, і заявив про себе на липневому (1948 р.) пленумі ЦК ППР. Овації під час виступу А.Старевича вказували на популярність ідей “зміцнення диктатури пролетаріату”, і тільки авторитет В.Гомулки, який особисто контролював службу безпеки й міліцію, жорстка ієрархія в партії, відсутність вказівок із Москви не виявили в повній мірі протиріччя в ППР. Гостру дискусію назвали невеликим непорозумінням. “Багато товаришів не зрозуміли тов. Вєслава (псевдонім Гомулки), в його промові йшлося про боротьбу з реакцією шляхом морального тиску. Дискусія однак не виявила такого розуміння,” – свідчив К.Олейнічак з Познаня [7, 326].
Слово-відповідь Генерального секретаря видрукувала газета “GłosLudu” в числі 329. Текст суттєво відрізнявся від стенограми з’їзду, тому хибно формувалася й суспільна думка. Хоча, як засвідчують Р.Бучек, В.Побуг-Мaліновський та ін., велику популярність серед поляків мав С.Миколайчик, який прибув до Варшави в 1945 р.
Позиції В.Гомулки на І з’їзді партії залишалися непохитними. Критику в свою адресу він сприйняв лише як “нерозуміння товаришів реальної суспільно-політичної ситуації”. Цікаво, що доповідача і його опонентів насторожувала непопулярність комуністичного руху серед народу. Адже хто, як не вони, знав, що, наприклад, Стронніцтво людове (ЛС) створили самі комуністи. А Старевич у полеміці згадав якусь тарновську організацію, де 20 000 тис. осіб належали до ПСЛ і лише один – до СЛ. “Де він знайшов того одного, напевно зі свічкою шукав”, – відповів Гомулка. Такі аргументи, як він вважав, могли бути підставою для формування сильної робітничо-селянської партії, а не сильного уряду [7, 333].
Заслуговує на увагу і той факт, що всі опоненти зберегли за собою партійні посади. Не відбулося жодного зміщення. А.Старевича відкликали з Кракова, призначили заступником начальника одного з відділів ЦК, а в листопаді 1941 р. – І секретарем Воєводського комітету у Вроцлаві [7, 440-441]. Важко уявити, що це відбувалося без згоди Гомулки. Швидше, його позиція в партії була настільки сильною, що він не “боявся інакомислячих”, покладався на авторитет і силові інстанції, які контролював особисто. Не останню роль зіграло “мовчання” Й.Сталіна. Генсек не підтримував “колегу”, він вичікував слушного моменту. Руками Гомулки витворив Польщу “серпа і молота” із жахливими наслідками для її народу. К.Керстен назвала цей процес “відтинанням правого крила в політичній системі”, маючи на увазі те, що до правого “ворожого” табору належали всі, хто ставав в опозицію до лівого фанатизму. В 1945 р. це було Польське стронніцтво людове на чолі з С.Миколайчиком, а в 1948 р. – “право-націоналістичний ухил” у ППР на чолі з В.Гомулкою.
Важливо вияснити також, якою мірою концепції, презентовані в основній доповіді – польської дороги до соціалізму, багатопартійності політичної системи – належали В.Гомулці? За традицією доповідь секретаря ЦК проходила апробацію Політбюро. Тому положення доповіді дискутувалися і коригувалися. Як зазначає А.Верблян, у розмові з ним Гомулка згадував, що реферат редагував Берман. Коли ж позиції лідерів приходили в суперечність, Гомулка наполягав на своєму варіанті [7, 335].
Авторство Гомулки підтверджується ще й тим, що питання специфіки польської дороги до соціалізму, моделі багатопартійної системи в Польщі, міри адміністративних впливів у боротьбі з реакцією Гомулка піднімав ще навесні 1944 р. у розмові з регіональними керівниками ППР. Майже рік питання не дискутувалися. Далі вони прозвучали на травневому (1945 р.) пленумі ЦК й остаточно на І з’їзді.
У термінології лівих партій часто трапляється слово “сектантство”. Пізніше цей термін перейшов у словниковий запас радянських учених. Використовував його Гомулка у доповіді на з’їзді і розумів дві “течії” в ППР. Першій властивий радикалізм у методах політичної боротьби через страх наступу “реакції”, іншій – політичний максималізм, туга за “справжньою” революцією і “справжньою” диктатурою пролетаріату. Поза цим слово “сектантство” в термінології робітничого руху можна розуміти як відірваність від народних мас. “Відірваність” полягала не в площині теоретичних розважань, а в реальних політичних репресіях, від яких потерпало польське суспільство після наступу радянської армії.
Майже 40 років в архівах управління служби безпеки пролежали рапорти, мельдунки розвідки організації “Свобода і Незалежність”. (“Wolność і Niezawisłość”) люблінського округу. В одному з них, датованого 20.08. – 20.09.45р., читаємо: “На останньому воєводському зібранні відділку ППР тов. Здунек (передвоєнний комуніст) цілком заперечував можливість діяльності політичних партій, говорячи: “Нам належить так зорганізувати роботу і так підібрати кадри для різного роду завдань – байдуже до якої партії вони належать – аби вони думали так, як ми того хочемо. Уся Польща повинна стати одним відділком ППР. Ми не можемо погодитися на утворення політичних партій чи організацій, якщо не матимемо певності, що це і є ми самі!” [4, 28].
“Вияви терору: як повідомляє “Юра” із Безпеки, за місяць в Любліні заарештовано 238 осіб. Інші, кого звільнили за амністією розпорядженням тов. Врублевського, куратора боротьби з АК, заарештовано вдруге (...)
Управління безпеки спільно з відділом ППР організовує трійки для боротьби з АК і НЗС. Залучено 250 осіб (...)
Надуживання владою розповсюджене явище. Хабарництво процвітає” ... [4,28-29].
Рапорт від 20.09. – 20.10.45 р. повідомляє: “Нещодавно прибуло 40 працівників НКВС, яких розмістили в 15-ти квартирах. На вокзалі чекають розквартирування 60 солдатів зі Служби безпеки (...)
В селі Павлув, Холмського повіту заарештовано біля 40-ка осіб” [4, 31].
Рапорт за серпень 1946 р. “Органи безпеки отримали указ від 1.10 ліквідувати рух опору з застосуванням нових методів. Наказано контролювати усі явні і таємні суспільні рухи (...). УБ з Пулав оточили село Дронжкув і розстріляли людей, що працювали на полях, в тому числі дітей (...).
Пацифікацією охоплені терени повітів Гарволін, Лукув, Любартув, Пулави. Заарештовано десятки людей, переважно безпідставно. УБ проводить пацифікацію в околицях Соболєва, Ласкажева, Клочева, Троянова, Дембліна, підкреслюючи, що вогнем і мечем навчить противників правопорядку” ... [4, 90-91].
Як стає очевидно з донесень, реальні політичні симпатії були на боці Польського стронніцтва людового (майже 90% населення) [4, 101]. Польська робітнича партія – не чисельна, але рухлива і добре зорганізована. Владні структури здійснювали тиск на потенційних членів шляхом підкупу й упривілювання. За будь-яку ціну ППР форсувала утворення відділків. Серед членів партії в основному було два типи людей: перейняті комуністичною ідеологією – нечисельні і морально нестійкі елементи – кар’єристи. Польська соціалістична партія форсувала членство у своїх рядах, але була малоактивною. Стронніцтво людове репрезентувало мертвий орган, членство у якому не зафіксовано. Навіть лідери заявляли про приналежність через страх перед звільненням з посад. Стронніцтво демократичне (СД) – партія службовців та інтелігенції – мало заявляло про себе. Записувалися до СД задля “святого спокою”, аби якнайменше компрометувати себе приналежністю до лівих.
Такий розподіл політичних сил був добре відомий В.Гомулці. Передбачав він тенденції поділу ПСЛ на фракції – ліву, чисто селянську, і праву – поміркованої інтелігенції. Розумів небезпеку підпілля, що живилося антиросійськими настроями. Звідси – пацифікація і терор, про які не оголошували офіційно, але які були основним засобом боротьби з “інакомислієм”, і перспективна тактика, скерована на дестабілізацію в ПСЛ і ППС, чисельне збільшення рядів ППР і навернення громадської думки на підтримку заходів “народної влади”. Як наслідок, у польському суспільстві з’явився цілий прошарок людей, котрому комуністи забезпечили соціальний ріст через партійні структури і який створив основу комуністичної влади на території Польщі. Опоненти В.Гомулки на першому з’їзді ППР тактичну лінію Генерального секретаря розуміти не хотіли.
Література
1. ArchiwumRuchuRobotniczego. – Warszawa, 1982. – T. VII. – 467 s.
2. Głos Ludu. – 1945. – № 329. – 10 lutego.
3. NazariewiczR. Razemnatajnymfroncie. – Polsko-radzieckiewprółdziałaniewywiadowczewlatachIIwojny światowej. – Warszawa, 1983.
4. Pająk H. Zbrodnie UB–NKWD. – Lublin, 1991. – 260 s.
5. PtasińskiJ. PierwszyztrzechzwrotówczylirzeczoWładysławieGomułce. – Warszawa, 1984. – 360 s.
6. WerblanA. KulisyprocesuRameowskiegoiinnych // Polityka. – 1989. – № 25.
7. Werblan A. Władysław Gomułka – Sekretarz Generalny PPR. – Warszawa, 1988. – 662 s.
|