.
До 1939 р. в основному завершився процес формування радянської тоталітарної системи, в якій інтереси держави і її керівництва стали остаточно переважати над інтересами окремої людини, особи. Визначилося й ставлення радянської влади до інтелігенції, яку в той період було зведено до рівня “прошарку” між робітничим класом і селянством. Більшовицька партія, починаючи з часів свого вождя і натхненника В.Леніна, накопичила на той час величезний арсенал всіляких інструментів впливу для регулювання своїх відносин з цією специфічною та особливою категорією населення, які мала можливість неодноразово перевірити на практиці. Серед них заходи соціального, економічного, політичного, ідеологічного впливу й, особливо, фізичних та моральних репресій, що нібито “диктувалися революційною доцільністю” [7, 23].
Отже, приступаючи до радянізації західноукраїнських земель, які стали черговим політичним полігоном, де вкотре випробовувалася сталінська тоталітарна машина, “визволителі” діяли рішуче і швидко, за попередньо спланованим і розробленим у деталях сценарієм. Уже перед вступом на територію Волині та Галичини військ спеціально створеного на базі Київського військового округу Українського фронту його командуючий С.Тимошенко одержав пам’ятку, в якій викладалася послідовність основних заходів військової адміністрації в ході та під час захоплення визначених у відповідності з радянсько – німецьким договором від 23 серпня 1939 р. для СРСР теренів Польської держави.
Паралельно з Києва до Москви надійшла шифрограма, що містила сувору таємну директиву керівника НКВС Л.Берії у зв’язку із запланованим входженням Червоної Армії на територію Західної України і Західної Білорусії, яка найбільш виразно відображає масштаби репресивно–каральних дій, запланованих сталінським керівництвом: “з просуванням наших військ та зайняттям тих чи інших міст будуть створюватися тимчасові управління (тимчасовий орган влади), до складу яких уввійдуть керівники опергруп НКВС” [9, 7].
Директивою передбачалося негайно зайняти всі установи зв’язку, поставивши на їх чолі своїх надійних людей. Це стосувалося також приміщень банків, казначейств, сховищ державних та громадських цінностей, друкарень, редакцій газет, складів паперу, продовольства, пального, всіх архівів тощо.
Особливу увагу було звернуто на арешти працівників державного апарату та жандармерії, а також як закладників представників поміщиків, капіталістів, князів, дворян. Водночас необхідно було взяти під контроль тюрми, залізниці. Опергрупам – зайняти приміщення, що відповідали б вимогам роботи НКВС. Крім того, працівники НКВС мали взяти активну участь у підготовці до виборів у Народні збори і всіляко підтримувати тимчасові управління, співпрацюючи з військовими.
За цим сценарієм і розгорнулася робота з радянізації частини території колишньої Польщі, на яку вступила Червона Армія 17 вересня 1939 р., з перших днів наполегливо здійснюючи примусове насадження політичної, економічної, соціальної та духовної структур, що становили основу тодішнього радянського суспільного ладу.
Тривалий час у вітчизняній історіографії зміст цього процесу подавався лише у позитивному плані, спотворюючи тим самим історичну свідомість і згубно позначаючись на висвітленні цієї важливої проблеми минулого регіону. Нині простежуємо протилежну картину: соціально-економічні зміни на Волині, як і по Західній Україні в цілому, подаються виключно у негативному світлі. Між тим, аналіз тодішніх подій дає підстави зробити висновок, що перетворення у соціально-економічній сфері мали суперечливий характер.
Дійсно, спочатку населення західноукраїнських земель вважало прихід Червоної Армії визволенням з-під гніту Польської держави, і це було великим святом та водночас сподіванням на кращу долю. Волиняни сподівалися, що визволителі принесуть у їхній край справедливий правопорядок, допоможуть втілити у життя віковічні прагнення до національного самовизначення. Але вже ближчим часом виявилося , що всі ці сподівання були марними.
Як засвідчують спогади мешканців міст і сіл Волині, які свідомо пережили цей період [3, 95-96], підпорядкування проблемам тоталітарної держави промисловості, сільського господарства, фінансів, заходи у соціальній сфері співпадали з об’єктивними проблемами розвитку тодішнього західноукраїнського суспільства. Зокрема, відчувалася нагальна потреба у налагодженні роботи промислових підприємств, торгівлі, об’єктів соціально-побутової сфери, які за умов Польщі внаслідок дискримінаційної асиміляторської економічної політики перебували на незадовільному рівні розвитку. Заходи радянської влади в цьому напрямі супроводжувалися значними капіталовкладеннями.
За принципом радянської системи навчання перебудовувалась освіта. Скасовувався поділ шкіл на державні й приватні. Всі вони перейшли на державне утримання. Освіта в переважній більшості стала україномовною. Майже подвоїлося число українських шкіл. Кількість учнів зросла на 50 відсотків. У 1939 р. відмінене викладання релігії, історії Польщі, польської мови. У повідомленні міського відділу народної освіти від 14 жовтня 1939 р. зазначалося: “Всі школи міста Луцька розпочали науку ... в них введена програма навчання згідно з радянським устроєм: викладання релігії, історії Польщі і польської мови виключено, вчителів, що займалися вихованням релігійним, усунено. Школи працюють в напрямі вилучення пролетарської культури, діти виховуються в дусі радянського устрою” [4, 1].
У побутовій сфері посилена увага зверталася на благоустрій міст і сіл. Значно поліпшилося медичне обслуговування населення. Створювалася мережа культурно-освітніх закладів, дитячих садків. Можна стверджувати, що перші перетворення у цій сфері зумовили позитивне сприйняття частиною населення Волині, в тому числі й представниками місцевої інтелігенції, заходів радянської влади щодо перебудови економіки та соціально-побутової галузі. Хоч і тут відразу ж відчувалися ознаки, типові для адміністративно-централізованої системи вади: поширеними стали марнотратство і приписки, невідповідність професійної кваліфікації працівників потребам виробництва. На 390 підприємствах, які були націоналізовані державою, вже в жовтні-листопаді 1939 р., низькою була продуктивність праці, часто простоювало обладнання, відбулося скорочення випуску товарів народного споживання, що не могло не вплинути на життєвий рівень населення. Одна з причин полягає в тому, що справжні спеціалісти або були звільненні, або ж потрапили до категорії “ворогів народу” і незабаром поповнили табори репресивно-каральної системи [6, 112].
Складна ситуація склалася в галузі торгівлі. Вже у жовтні 1939 р. мешканці міст і сіл Волині відчували нестачу тих чи інших товарів, зокрема таких, як сіль, сірники, гас, а взимку погіршилося постачання хлібом та іншими сільськогосподарськими продуктами [5, 25].
Причина такого становища полягала в тому, що під час націоналізації торговельних об’єктів поряд з крупними одержавлювалися й дрібні заклади. Внаслідок цього скоротилася торговельна мережа, а державна торгівля на той час не змогла повністю забезпечити потреб населення. Крім того, військові та цивільні, які прибули зі східних областей України та інших регіонів СРСР (а це багато тисяч людей), скуповували все, що потрапляло під руку. Селянин – одноосібник постачав ринок усе меншою кількістю продукції, оскільки він обкладався великими натуральними й грошовими податками, які йшли у фонд держави і вивозилися на схід та в різні регіони СРСР.
Надзвичайно боляче сприймало населення Волині, її інтелігенція ті насильницькі заходи, що їх застосовувала радянська влада в аграрній галузі. Відомо, що стратегічна мета цих перетворень сталінського тоталітарного режиму в сільському господарстві краю передбачала ліквідацію приватної власності на землю, суцільне кооперування через колгоспи селянських господарств для утвердження більшовицьких виробничих відносин і викачування ресурсів із села, переборення приватновласницької психології селянина та перетвореня його у підневільного соціалістичної держави. Будь-якої альтернативи соціально-економічним змінами у селі краю не висувалося: партійно-державні органи керувалися курсом на неодмінну колективізацію.
Із перших днів нова влада повела активну політику щодо обмеження заможного селянства – сільської еліти, яка заздалегідь визначалася головним суперником колективізації. Тоталітарна держава навмисне, всупереч офіційно проголошеній політиці, не використовувала всіх наявних можливостей для вирішення проблем малоземелля, оскільки велика кількість малоземельних господарств забезпечувала соціальну базу майбутньої колективізації. Нарешті, передача навіть незначної кількості малоземельним та безземельним господарствам із загального масиву, вилученого насамперед у заможників, роздмухувала вогонь соціального протистояння у волинському селі. Водночас партійно-державні органи почали вдаватися до низки рішучих насильницьких дій: село обкладалося різними податками, обов’язковими роботами на користь держави та ін.
Отже, за незначний період (вересень 1939 – червень 1941 рр.) соціально-економічне життя на Волині зазнало примусової інтеграції до радянської суспільної системи. Зумовлені самою системою методи вирішення назрілих соціально-економічних проблем, допущені при їх проведенні прорахунки викликали й негативне ставлення значної частини населення Волинi, зокрема її інтелігенції, до радянської влади. Тому саме мiсцевiй волинськiй інтелігенції було завдано нечувано жорстокого удару. Вона вважалася головним гальмом радянських перетворень.
Як згадує Ілля Федорович Онуфрійчук, нині визначний діяч української громади у Вінніпезі, один з організаторів і керівників Інституту Дослідів Волині, їхня велика родина, яка походила з Ковеля, у числі перших потрапила під прес репресій. А причина одна – приналежність до “тогочасної” української інтелігенції. Батьки, Ганна та Федір Онуфрійчуки, намагалися з усіх сил дати дітям освіту. Найстарший Олександр закінчив гімназію в Києві. Іван отримав ветеринарну освіту у Варшаві. Спеціальність залізничника здобув у Ковелі Михайло. У гімназії вчилися донька Зіна і син Володимир. Федір отримав вищу освіту в Любліні. Свій шлях до вищої школи пройшов також Ілля. Спочатку була українська гімназія імені Лесі Українки в Луцьку, потім – агрономічна середня школа в Любліні. 1932 року він став агрономом у Луцькому повіті, одночасно вступив на заочне відділення Українського технічного інституту в Подебрадах, дещо пізніше став студентом агрономічного відділу Львівського політехнічного інституту.
Із приходом Червоної Армії на територію Волині у вересні 1939 р. Відразу ж почалися репресії, які не обминули й сім’ю Онуфрійчуків. У грудні цього ж року в числі перших потрапив до в’язниці Володимир – учасник національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., боєць армії УНР, нагороджений Хрестом імені Симона Петлюри, у часи польської окупації працював у міській управі Володимира-Волинського, у 1936-1939 рр.–депутат польського парламенту. Були заарештовані брати Олександр, Іван та Михайло. Вина Олександра полягала в тому, що громада обрала його війтом. Ветеринар Іван Федорович потрапив до в’язниці як представник інтелігенції, яка завжди була помітна на фоні селянської маси і користувалася в неї авторитетом. Обидва замордовані у в’язниці. Залізничника Михайла розстріляли з наближенням німецьких військ. А сім’ї братів чекала депортація до Казахстану і довголітня боротьба за виживання.
Гіркий досвід багатьох волинян та, власне, рідних братів спонукав Іллю до пошуку виходу із становища – ілюзій щодо співробітництва з радянською владою не було. Спочатку – Німеччина, пізніше – Канада, важка праця, адаптація до нових умов. Із переїздом до Вінніпега включився в громадське життя, з роками здобув великий авторитет і повагу всієї української громади [8, 39-40].
Мимоволі виникає риторичне питання: а чи не могли б ці освічені волиняни прислужитися своїй землі, своєму народові? Натомість на Волинь із різних областей імперії ринуло всяке шумовиння “визволителів”, яких офіційна радянська історіографія зображала безкорисливими, кваліфікованими спеціалістами, які, керуючись “інтернаціональним обов’язком”, їхали на західноукраїнські землі, щоб “ощасливити експлуатований капіталізмом” тутешній народ, навчити його грамоти, налагодити промисловість, “поставити на нові рейки” сільське господарство. Вони ставали представниками нової влади – керівниками культурно-освітніх закладів, шкіл, наглядачами, агентами НКВС, обліковцями, міліціонерами, агентами соцстраху, організаторами розподілу “панського” майна, головами новостворених колгоспів, директорами підприємств і т.д. Вони зневажали українську мову, культуру, місцеві звичаї і вели себе як господарі власного дому. І це тоді, коли кращі національні кадри залишали рідний край, щоб на чужині, в далеких і незвіданих краях реалізувати свої здібності, здобути визнання.
Для функціонування нових радянських політичних структур потрібна була велика кількість лояльних кадрів. Однак місцевим кадрам нова влада не довіряла, підозрювала кожного другого. В документах того часу зазначається, що в області понад три тисячі ворожих елементів пробралися на відповідальні пости в промисловості, кооперації, торгівлі та інших організаціях [11, 59].
Із перших днів приєднання нова влада почала рішуче ліквідовувати особливості розвитку регіону, що склалися в попередні десятиліття. А це призвело до знищення не тільки органів польської влади, а й традиційних українських політичних та культурно-просвітницьких інституцій. Натомість запроваджувалися нові, радянські організації та установи, створювалися численні більшовицькі партійні осередки, а наприкінці листопада 1939 р. було створено Волинську обласну партійну організацію [11, 64].
Масового характеру набуло фізичне винищення носіїв політичної культури. Так, було заарештовано більшість лідерів легальних у минулому політичних партій, яких утримували в чотирьох в’язницях області, створених у короткий термін уже в перші дні радянської влади. Дещо пізніше, 23 червня 1941 р., з Луцької в’язниці було відпущено на волю лише 44 засуджених за побутові злочини. Всіх інших, близько двох тисяч осіб, знищено у дворі в’язниці. Особові справи засуджених спалено, а фінансові документи, печатки, списки вивезено до Києва. За іншими даними, в Луцькій тюрмі знищено 3862 в’язні [11, 79].
Змушені були припинити свою діяльність численні культурно-освітні, кооперативні, молодіжні організації, які об’єднували кращі інтелектуальні сили краю. Серед них – “Просвіта”, “Рідна школа”, Товариство імені Лесі Українки, Товариство імені Т.Г.Шевченка, “Рідна Хата”, “Пласт”, “Сільський господар” та ін. (усього понад 30 товариств, організацій, об’єднань, кооперативів). Та чи не найбільше дісталося просвітянам. Як у 20-і роки на Наддніпрянській Україні, так і на Західній Україні у 1939 р. товариство обвинувачувалося новою владою в усіх “гріхах”, передусім в “націоналізмі”.
Майно “Просвіти”, її будинки націоналізовувалися. Справжній наступ було організовано на бібліотеки та їх власників. Із цією метою проводилася ревізія всіх книг, які поділили на 3 категорії: ті, які можна залишити, ті, які частково придатні для читання (небажана для читання частина тексту у них вирізалася або затушовувалася), й ті, які треба, безумовно, знищити: так звані книги “ворожі” (їх спалювали). Навіть приватні бібліотеки не мали шансів вижити. За зберігання не радянської літератури, що класифікувалась як нелегальна, власників без суду вивозили в Сибір. Спалювали й книги репресованих радянських авторів. Тодішні працівники органів НКВС, ознайомившись зі справами які завела на членів “Просвіти” польська поліція, почали діяти. Вони репресували найактивніших членів цієї організації [2, 32-33].
Нова влада вважала, що місцева інтелігенція, яка виховувалася в умовах відносного політичного плюралізму, невиліковно заражена буржуазно-націоналістичною ідеологією. Тому переважна більшість української інтелігенції була відразу ж зарахована до “відвертих антирадянщиків, зрадників та шпигунів” або ”замаскованих контрреволюціонерів”.
Розуміючи, що саме українські націоналісти є найбільш послідовними борцями за відродження Української Самостійної Соборної Держави, комуністична влада намагалася всіляко компрометувати їх, вдаючись до різних інсинуацій. Так, у зверненні командуючого Українським фронтом С.Тимошенка до громадян Західної України зазначалося, зокрема, що “розлютовані українські націоналісти, які мріяли про відновлення капіталізму в Радянському Союзі, тепер намагаються посіяти національну ворожнечу між народами Західної України, намагаються організувати єврейські та польські погроми, підірвати діяльність радянської влади... Бандити-націоналісти намагаються організувати погроми, щоб розпалити національну ворожнечу, щоб затримати встановлення порядку і нормального життя в країні” [9, 15]. З метою позбавлення або зведення до мінімуму “дрібнобуржуазного, націоналістичного впливу” на населення нова влада прагнула якнайшвидше ізолювати, а той знищити тих, хто підозрювався в націоналізмі.
Така доля спіткала, наприклад, майже всіх викладачів Луцької української гімназії імені Лесі Українки (ЛУГ) та більшості її випускників. Гімназія також вважалася націоналістичним розсадником. Надія Кревська, учениця ЛУГ 1934-1938 рр. свідчить: “1939 року Західну Україну окупувала радянська влада, яка ліквідувала нашу гімназію – перевела її на середню школу на чолі з Шулікою, який колишніх лугівців пересівав крізь “густе сито”. На кого мав підозру, викликав до себе в кабінет, де чекали кадебісти. Арештовували і відправляли у в’язницю. Така доля спіткала і мого брата Степана. Засудили його до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у Якутії, на каторжних роботах. Там і загинув” [10, 60].
Михайло Наврата, учень ЛУГ 1935-1939 рр.: “У 1939 р. закінчив я 4 класи нового типу гімназії. Західну Україну окупували більшовики. Професори та більшість гімназистів розбрелися хто куди: дехто подався у Німеччину, дехто в села вчителювати. Інші продовжували навчання у СШ№2, учнем якої став і я. Директором школи був ненависний нам Шуліка, який носив форму кадебіста та емблему із зображенням меча, обвитого змією. І було у нього гадюче серце. З його допомогою почалися арешти учнів. Забрали Шиприкевич Галину, Подаша Івана, Поліщука В’ячеслава, Клекоца Івана, Реміська Миколу, Конкевича Олега, Мозолинського Івана, Кревського Степана. ...Багато він знищив нашої молоді. Пізніше казали, що дістав цей енкаведист справедливу заслугу: десь під Ківерцями з ним розквитались” [10, 63-64].
Із перших днів під приціл нової влади потрапила духовна інтелігенція. Вже 21 вересня 1939р. у селі Романів арештовано протоієрея В.Заха. Духовенство Волині, боючись репресій, перейшло на церковно-слов’янську мову відправ. Російська мова запанувала в церковному урядовані. Безбожна влада повела спланований наступ на Церкву та її діячів. Парафіяльні й монастирські землі реквізувалися, священиків обкладали величезними податками, за несплату яких – арешт і вивезення до Казахстану.
Найбільш сміливі священики у проповідях, незважаючи на смертельну небезпеку, говорили правду. Так, 21 листопада 1939р. на храмовому святі у селі Липно Луцького повіту, де настоятелем був о. прот. Марчевський, о.Віталій Сагайдаківський у слові до парафіян назвав більшовицьку ідеологію “явищем цілком новим, якісно не подібним на всі відомі види жорстокостей і насильств у світовій історії”. Пізніше за ці слова о.Віталію радянська влада приготувала подорож у Казахстан, але він урятувався втечею за Буг [1, 44].
Для поборення Церкви на новоприєднаних землях НКВС вдався до організації спеціальної агентурної мережі з єпископів, священиків, ксьондзів для розтління і профілактичної роботи серед церковників. Свавілля місцевої влади переходило всі межі. Наступ на Церкву викликав справедливе обурення серед віруючих.
Як засвідчують наведені вище й інші факти, сталінський режим приніс на західні українські землі масовий терор. Страх – один із найважливіших чинників тоталітарного режиму [11, 104]. Особливістю цього терору, спрямованого передусім проти місцевої інтелігенції – потенційних інакодумців, було те, що він планувався і направлявся на державному рівні.
Але ні страх, ні тортури не змогли залякати свідому частину суспільства у її прагненні до незалежності, справжньої волі. Все це, разом взяте, призводить до активізації руху опору новій владі, виразником якого стала ОУН, а з 1942р. – й Українська Повстанська Армія, створена на Волині.
Література
1. Борщевич В. Автономна Православна Церква на Волині. – Луцьк, 1998. – 98 с.
2. Бухало Г. “Просвіта” сіяла світло. – Рівне, 1994. – 48 с.
3. Гаврилюк О. Післявоєнні соціально-економічні процеси у селах Володимир-Волинського району очима їх мешканців//Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і Волинь. Матеріали IX наукової історико-краєзнавчої міжнародної конференції 20-23 січня 1998 р. Науковий збірник. – Луцьк, 1998. – С. 95-97.
4. ДАВО, ф. Р-293, оп. I, спр. 49.
5. ДАВО, ф. Р-6, оп. I, спр. 9.
6. Історія Волині з найдавніших часів до наших днів. – Львів, 1988. – 340 с.
7. Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-і роки). – К., 1991. – 96 с.
8. Літопис Волині. – Вінніпег, 1967. – Ч. 9.
9. С
ергійчук В. Правда про “золотий вересень” 1939-го. – К., 1999. – 128 с.
10. Українська гімназія в Луцьку. Спогади. – Луцьк, 1998. – 120 с.
11. Ярош Б.О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях 30-50-ті роки ХХ століття (історико-політологічний аспект). – Луцьк, 1995. – 176 с.
Volyhn Referats
Referats@360.com.ua
www.referaty.com.ua
for non-commercial use
|