Реферат
Теорія держави і права
На тему:
Правовідносини.
ЗМІСТ
1. Правовідносини.
2. Система права і законодавства.
3. Тлумачення норм права
Література
1. Правовідносини
Правовідносини – це виникаючий на основі норм права суспільний зв'язок, учасники якого мають суб'єктивні права і юридичні обов'язки, забезпечені державою.
До ознак правовідносин можна віднести наступні:
Правовідносини – це відносини суспільні.
Правовідносини існують у нерозривному зв'язку з юридичними нормами, що виступають нормативною базою їх виникнення, зміни і припинення.
Учасники правовідносин зв'язані взаємними юридичними правами й обов'язками, що виникають у суб'єктів права при настанні певних юридичних фактів.
Для правовідносин властива визначеність, індивідуалізованість.
Правовідносини носять вольовий характер.
Правовідносини охороняються державою.
Правовідносини класифікуються по-різному:
I. За галузями права.
Конституційні.
Цивільно-правові.
Адміністративні.
Кримінальні.
Трудові.
Сімейні.
Правовідносини інших галузей права.
II. За змістом.
1. Регулятивні – правовідносини, що регулюються регулятивними нормами (трудові права й обов'язки за договором).
2. Охоронні – правовідносини, що регулюються охоронними нормами права (кримінальна відповідальність за злочин).
III. За ступенем індивідуалізації.
1. Відносні – поіменно визначені всі учасники правовідносин (правовідносини купівлі-продажу).
2. Абсолютні – визначена лише одна сторона (правовідносини власності).
IV. За характером обов'язку.
1. Пасивного типу – виникають на основі забороняючих норм, що виражають статичну, закріпляючу функцію права (правовідносини власності).
2. Активного типу – виникають на основі зобов'язальних та управомочуючих норм і виражають динамічну функцію права (податкові правовідносини – обов'язок сплатити конкретну суму податку).
Поняття, характеристика і види суб'єктів права. Суб'єктами правовідносин або суб'єктами права є індивіди або організації, що, на підставі юридичних норм, можуть бути учасниками правовідносин, тобто носіями суб'єктивних прав і обов'язків.
Основною характеристикою суб’єктів права є їх правосуб'єктність, тобто передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин. Вона складається з двох елементів:
Правоздатність – здатність мати права й обов'язки (з'являється в момент народження і припиняється в момент смерті).
Дієздатність – здатність своїми діями здійснювати права й обов'язки. Виділяється два види дієздатності:
а) Угодоздатність – здатність укладати цивільно-правові угоди.
б) Деліктоздатність – здатність відповідати за свої вчинки.
Залежно від віку розрізняють наступні види дієздатності:
Недієздатність – суб’єкти права можуть укладати лише дрібні побутові угоди (до 15 років).
Відносна дієздатність – суб’єкти права можуть мати свої кошти, але розпоряджаються ними за згодою батьків або опікунів (від 15 до 18 років).
Повна дієздатність – суб’єкти права самостійно здійснюють всі угоди (з 18 років).
Крім того, у певних випадках дієздатність може бути обмежена в судовому порядку (для психічних хворих або осіб, що страждають від алкогольної або наркотичної залежності).
Розрізняються наступні категорії суб'єктів правовідносин:
Індивіди.
1. Громадяни держави.
2. Іноземні громадяни.
3. Особи без громадянства (апатриди).
4. Особи з подвійним громадянством (біпатриди).
Організації.
Державні організації.
а) Державні органи.
б) Державні установи і підприємства.
в) Держава.
Недержавні організації.
а) Громадські організації.
б) Господарські організації.
в) Релігійні організації.
Соціальні спільноти і інститути.
1. Народ.
2. Нація.
3. Населення регіону.
4. Трудовий колектив.
5. Родина.
Правовий статус особи.
Категорія особи (мається на увазі так звана “фізична особа”) виявляється потрійно: як людина, як громадянин і як особистість.
Людина – продукт природи, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури.
Громадянин – людина, що відноситься до населення конкретної держави і наділена нею юридичним статусом.
Особистість – індивід як продукт суспільства, що має стійку систему соціально значимих рис.
Крім того, існує ще категорія юридичних осіб, тобто організацій, “які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або в третейському суді”.
Говорячи про правовий статус особи, слід мати на увазі, що в його структуру входять такі елементи, як основні права, свободи, обов’язки тощо.
Основне право – користування конкретними соціальними благами (право на освіту).
Свобода – абстрактна ступінь володіння і вибору поведінки (свобода пересування).
Основний обов'язок – установлена Конституцією для задоволення життєвих інтересів усіх членів суспільства необхідність, що наказує кожній особі певний вид і міру належної поведінки, і відповідальність у випадку її невиконання.
Види прав, свобод та обов’язків:
Особисті права і свободи.
Політичні права і свободи.
Громадянські права і свободи.
Соціально-економічні права і свободи.
Культурні права і свободи.
Обов'язки.
Таким чином, правовий статус особи – це юридично закріплений стан особи в суспільстві, що виражається у певній системі її прав, обов'язків та відповідальності.
Об'єкт правовідносин -це те реальне благо, на використання або охорону якого спрямовані суб'єктивні права і юридичні обов'язки.
Розрізняються наступні види об'єктів:
1. Об’єкти права власності (речі) – предмети матеріального світу, що мають просторові межі чи грошовий еквівалент.
2. Об’єкти зобов’язального права (поведінка) – дії або бездіяльність, а також результати діяння.
3. Об’єкти авторського права (предмети духовної творчості) – витвори мистецтва, науки, культури.
4. Особисті немайнові блага – ім'я, честь, гідність.
Зміст правовідносин має двоїстий характер. Розрізняють юридичний і фактичний зміст.
Юридичний зміст правовідносин – це можливість певних дій управомоченої особи, а також необхідність певних дій або необхідність утриматися від певних дій зобов'язаної особи, а фактичний зміст – самі дії, у яких реалізуються права й обов'язки.
Таким чином, юридичний зміст правовідносин – це суб'єктивні права і юридичні обов'язки.
Суб'єктивне право – це передбачена для управомоченої особи з метою задоволення її інтересів міра можливої поведінки, забезпечена юридичними обов'язками інших осіб.
Юридичний обов'язок є запропонована зобов'язаній особі і забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якій вона повинна слідувати в інтересах управомоченої особи.
Юридичний факт – конкретна життєва обставина, із настанням якої норма права пов'язує виникнення, зміну або припинення правовідносин.
Класифікація юридичних фактів:
I. За вольовою ознакою.
1. Події – це юридичні факти, що не залежать від волі та свідомості особи.
2. Діяння – це юридичні факти, що залежать від волі та свідомості особи.
а) Дії – це юридичні факти, що залежать від волі та свідомості особи і виражаються в активній поведінці.
б) Бездіяльність – це юридичні факти, що залежать від волі та свідомості особи і виражаються в пасивній поведінці.
II. За правовими наслідками.
Правостворюючі. Конкретна життєва обставина, із настанням якої норма права пов'язує виникнення правовідносин.
Правозмінюючі. Конкретна життєва обставина, із настанням якої норма права пов'язує зміну правовідносин.
Правоприпиняючі. Конкретна життєва обставина, із настанням якої норма права пов'язує припинення правовідносин.
III. За юридичною природою.
Правомірні.
а) юридичні акти – зовні виражені рішення людей, спрямовані на досягнення правового результату.
б) юридичні вчинки – фактична поведінка людей, що складають зміст реальних життєвих відносин.
Неправомірні.
а) Злочини – юридичні факти, що караються в кримінальному порядку (вбивство).
б) Проступки – юридичні факти, що не караються в кримінальному порядку (прогул).
Презумпція – припущення про факт, існування або відсутність якого передбачається встановленим або не встановленим.
Розрізняються презумпції:
I. За сферою дії.
- Загальноправові.
- Міжгалузеві.
- Галузеві.
- Правових інститутів.
II.За можливістю спростування.
- Незаперечні.
- Спростовні.
Правова фікція – фактично неіснуюче положення, що має юридичне значення в силу того, що право визнає його існуючим.
Так, в українському законодавстві, днем смерті громадянина, оголошеного мертвим, вважається день набуття законної сили рішення суду про оголошення його мертвим.
2. Система права і законодавства
Система права – це внутрішня структура права, що відображає об'єднання і диференціацію юридичних норм.
Існує декілька класифікацій системи права:
З точки зору генетичного підходу.
Приватне – спрямоване на задоволення потреб і захист інтересів окремих осіб (цивільне, трудове, сімейне право).
Публічне – охороняє загальні інтереси держави (конституційне, адміністративне, кримінальне право).
З точки зору історичного підходу.
Звичаєве (традиційне) право. Сукупність звичаїв, що регулюють певну галузь права.
Прецедентне право. Сукупність юридичних (як правило, судових) прецедентів, що регулюють ту чи іншу галузь права.
Договірне право. Сукупність нормативних (як правило міжнародних) договорів, що регулюють певну галузь права (як правило, міжнародне право).
Право законів (кодифіковане, статутне, декретне право). Сукупність норм права, що закріплені в нормативно-правових актах, які регулюють певну галузь права.
З точки зору предмету і методу правового регулювання.
Галузі – сукупність правових норм, що регулюють певну сферу суспільних відносин.
а) Профілюючі галузі: конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне право. Як правило, характеризуються чітким предметом та методом правового регулювання.
б) Спеціальні галузі: сімейне, трудове, фінансове, виправно-трудове право і право соціального забезпечення. Спеціальні галузі виділилися з профілюючих: сімейне – з цивільного, фінансове – з адміністративного тощо.
в) Комплексні галузі: аграрне право, господарське право, екологічне право. Багато авторів вважає, що комплексних галузей не існує, є лише комплексна система законодавства. На противагу їм інші наполягають, що комплексні галузі поєднують у собі предмет та методи профілюючих чи спеціальних галузей. Так, наприклад, господарське право поєднує у собі методи адміністративного та цивільного права.
Підгалузі – сукупність однорідних інститутів права, що регулюють більш вузьку, ніж галузь, групу суспільних відносин (податкове право – підгалузь фінансового права; авторське право – підгалузь цивільного права тощо).
Інститути – частина галузі права, що складається з норм, які впливають на певний вид однорідних суспільних відносин.
а) галузеві (інститут дарування) і міжгалузеві (інститут договору).
б) регулятивні (інститут купівлі-продажу) і охоронні (інститут цивільно-правової відповідальності).
в) матеріальні (інститут спадкування) і процесуальні (інститут притягнення до кримінальної відповідальності).
Під системою законодавства розуміють сукупність нормативно-правових актів, у яких об'єктивуються внутрішні змістовні і структурні характеристики права.
Залежно від основи можна виділити наступні системи законодавства:
1. Горизонтальна – галузева структура системи законодавства, що обумовлена предметом правового регулювання – фактичними суспільними відносинами. На основі цього критерію з’являються галузі законодавства, що відповідають галузям системи права (трудове законодавство – трудове право).
2. Вертикальна – ієрархічна структура системи законодавства, що відображає ієрархію органів державної влади і нормативно-правових актів за їх юридичною чинністю (Конституція ® закони ® підзаконні акти).
3. Комплексна – складається в залежності від об'єкту правового регулювання і системи державного управління (транспортне законодавство).
3. Тлумачення норм права
Тлумачення права – це інтелектуально-вольова діяльність по встановленню справжнього змісту правових актів з метою їх реалізації й удосконалювання.
Мета тлумачення полягає в тому, щоб з'ясувати точний зміст юридичних правил, правових розпоряджень, що містяться в нормативно-правових актах.
Об'єктами тлумачення виступають юридичні нормативні акти як письмові акти-документи, що містять норму права.
Процес тлумачення складається з двох стадій: з'ясування і роз'яснення. Тлумачення, як інтелектуально-розумовий процес, спрямований на пізнання юридичної норми, називається з'ясуванням. З'ясування – тлумачення для себе. У тому випадку, коли суб'єкт тлумачення в тій або іншій формі виражає результати з'ясування для інших осіб, має місце роз'яснення.
Існує дві класифікації тлумачення: за суб’єктами та за об’ємом.
Розрізняється два види тлумачення за суб'єктами:
I. Офіційне.
1. Легальне – тлумачення вищих судових органів.
2. Автентичне – тлумачення органа, що видав акт.
3. Правозастосувальне – як правило, це – тлумачення правозастосовчих органів.
II. Неофіційне.
1. Повсякденне – тлумаченням займається будь-який суб'єкт права.
2. Професійне – тлумачення дають фахівці-юристи.
3. Доктринальне – тлумачення проводиться вченими-юристами.
Крім того, існує ще два різновиди тлумачення:
1. Нормативне – дається офіційне роз'яснення норми в цілому безвідносно її реалізації.
2. Казуальне – норма інтепретується щодо конкретного випадку.
Щодо тлумачення за об'ємом, тобто з'ясування співвідношення між дійсним змістом норми та її текстуальним виразом, то розрізняються наступні види тлумачення:
1. Буквальне (адекватне) тлумачення означає відповідність словесного виразу норми права її дійсному змісту.
2. Розширювальне тлумачення – зміст норми, що тлумачиться, виявляється ширшим її текстуального виразу.
3. Обмежувальне тлумачення – зміст норми права виявляється вужчим її текстуального виразу.
Розширювальне та обмежувальне тлумачення – результат недосконалості законодавства.
Способи (прийоми) тлумачення правових норм. Під способами тлумачення розуміється сукупність прийомів і засобів, використовуваних для встановлення змісту норми права.
Основними способами тлумачення є:
1. Граматичний – сукупність спеціальних прийомів, спрямованих на з'ясування тексту на основі даних філології, правил мови.
2. Логічний – сукупність спеціальних прийомів, заснованих на безпосередньому використанні законів і правил формальної логіки.
3. Систематичний – сукупність спеціальних прийомів, обумовлених системністю права і законодавства, і спрямованих на аналіз системних зв'язків нормативного положення, що тлумачиться, з іншими елементами системи права і системи законодавства.
4. Історико-політичний – сукупність спеціальних прийомів, спрямованих на аналіз історичної ситуації, соціально-економічних і політичних чинників, що зумовили видання нормативно-правового акту і вплинули на волю законодавця.
5. Телеологічний (цільовий) – сукупність спеціальних прийомів, спрямованих на з'ясування мети видання нормативно-правового акту.
6. Функціональний – сукупність спеціальних прийомів, що враховують умови і чинники, при яких реалізується нормативно-правовий акт.
7. Спеціально-юридичний – сукупність спеціальних прийомів, заснованих на юридичних знаннях (юридичних понять, термінів, юридичних конструкцій, закономірностей правового регулювання, правил юридичної техніки тощо).
Використавши різні способи тлумачення, інтерпретатор може правильно і повно виявити волю законодавця, викладену в тексті нормативного акту.
Список литератури
1. Бабаев В. К., Баранов В. М., Толстик В. А. Теория права и государства в схемах и определениях: Учебное пособие. – М. : Юристъ, 2003. – 251 с.
2. Балинська О.М., Гарасимів Т.З. Проблеми теорії держави і права: навч.-метод. посіб. / Львівський держ. ун- т внутрішніх справ. – Л. : ЛьвДУВС, 2008. – 320c.
3. Ведєрніков Ю.А., Папірна А.В. Теорія держави і права: навч. посібник. – К. : Знання, 2008. – 333с.
4. Зайчук О.В., Журавський В.С. Вступ до теорії правових систем / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / Олег Володимирович Зайчук (заг.ред.), Наталія Миколаївна Оніщенко (заг.ред.). – К. : Юридична думка, 2006. – 431с.
5. Копиленко О. Л., Зайчук О. В., Заєць А. П., Журавський В. С., Оніщенко Н. М., Бобровник С. В. Загальна теорія держави і права (основні поняття, категорії, правові конструкції та наукові концепції): навч. посіб. / МОН України. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 400c.
6. Лазарев В. В., Липень С. В. Теория государства и права: Учебник для вузов. – 3.изд., испр. и доп. – М. : Спарк, 2004. – 528с.
7. Оборотов Ю.Н. Теория государства и права. Прагматический курс: Экзаменац. справочник. – О. : Юридична література, 2005. – 184с.
8. Пархоменко Н.М. Джерела права: проблеми теорії та методології: [монографія] / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. – К. : Юридична думка, 2008. – 335c.
9. Скірський І.В. Теорія держави і права: Навч. посіб. – Вінниця, 2006. – 292с.
|