Реферат: Суть доктрини неолібералів ФРН про соціальне ринкове господарство та зміст доктрини В Ойкена про

1. Суть доктрини неолібералів ФРН про соціальне ринкове господарство та зміст доктрини В.Ойкена про типологію основних форм ринкової економіки

Неолібералізм у Німеччині. Особливостями німецького неолібералізму є те, що пре­дставники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще істо­ричною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї силь­ної держави, що виконує інституціональні, організаторські та вихо­вні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулю­вання економіки.

Основоположником неоліберального напрямку німецької еконо­мічної теорії по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей. Вона отримала назву фрейбурзької. До цієї школи належать такі відомі теоретики, як А. Мюллер-Армак, Ф. Бем, А. Рюстов, швейцарський професор Репке, Л. Ерхард та інші.

Фрейбурзька школа сформувалася на базі критики деяких теоре­тичних положень німецької історичної школи. Ойкен уважав поми­лкою те, що історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки, зосереджуючись на виховній та інституціональній функ­ціях держави, які в кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі. Коли після війни в країні розгорнулась дискусія щодо використання кейнсіанських методів управління економікою, пред­ставники фрейбурзької школи виступили проти. Вони вважали, що кейнсіанство сприятиме формуванню авторитаризму, до якого зав­жди була схильна німецька нація. Методом запобігання диктатурі представники фрейбурзької школи вважали встановлення конкурен­тного ладу та обмеження втручання держави в економіку, і проти­ставляли як кейнсіанству, так і ортодоксальному неокласицизму власну модель «соціально-ринкового господарства».

Німецький неолібералізм часто називають «ордолібералізмом» за назвою щорічного видання фрейбурзької школи — журналу «Ор­до», заснованого 1948 р. Ойкеном і Бемом.

Вальтер Ойкен (1891—1950) вивчав політекономію, історію, філософію в університетах Кіля, Бонна, Йєни. 1913 року отримує вчений ступінь кандидата наук. З 1914р. і до закінчення першої світової війни був на фронті. 1921 р. в Берлінському університе­ті здобуває ступінь доктора наук. З цього часу основним об'єк­том його дослідження стають економічні проблеми розвитку су­спільства.

З 1925 р. В. Ойкен є професором університету в Тюбінгені, а з 1927p. — у Фрейбурзі. Там він заснував економічну школу, основ­ною ідеєю якої було створення теорії майбутнього суспільства, по­будованого на принципі свободи та достойного людини економіч­ного й суспільного порядку.

Його перу належить багато економічних праць, найвідоміші з яких «Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання — 1954), «Основні принципи національної еко­номії» (1940), яка витримала багато видань, а також «Основні прин­ципи економічної політики», що вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його праці грунтувалися на класичних підходах до ана­лізу, усупереч історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки.

У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні прин­ципи національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

Немарксистські погляди на будову соціалістичного суспільства сьогодні інтерпретуються згідно з основними положеннями, викла­деними у цій праці.

В основу поглядів В. Ойкена покладено веберівську теорію «ідеальних типів». На цій базі він сформулював поняття «ідеального типу господарства» як моделі, котра передає лише основні закономірності суспільно-економічного розвитку і не описує другорядних економічних явищ, що завжди супроводжують будь-яку економіку, ї

Господарські системи, на думку Ойкена, ніколи не існують у чи­стому вигляді. Вони являють собою комбінацію різноманітних гос­подарських форм. Від того, які форми переважають у системі, зале­жить її тип, об'єктом дослідження можуть бути лише «ідеальні типи», «очищені» від несуттєвого. Аналіз розвитку економічної дій­сності, на його думку, без урахування сталого в економічних явищах є неможливим, оскільки кожна економічна форма функціонує за принципом «ідеального типу», тобто в кожній є стале, суттєве і дру­горядне, несуттєве. Суттєве визначає економічну поведінку суб'єк­тів господарської діяльності на мікро- і макрорівні. Але, на думку Ойкена, суттєве зароджується на рівні індивідуального господарства (мікрорівні). Тому «єдиний шлях, який обіцяє успіх, — писав він, — проходить через дослідження конкретних підприємств, домашніх господарств та планових органів».

Ойкен розрізняв два «ідеальні типи» господарських систем — центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Він класифікував їх, виходячи зі способу управління господарським процесом, форм координації діяльності окремих господарських одиниць, і підкреслював, що ринкове господарство управляється ринком, є господарством відносин обміну, а централь­но-кероване виключає вільний ринковий обмін і управляється цент­ральним керуючим органом.

Центрально-кероване господарство, за визначенням Ойкена, характеризується таким рівнем планування за якого всі економічні зв'язки між економічними суб'єктами заміщено адміністративними вертикальними зв'язками центру з підприємствами. Централізоване планування він розглядає виключно як економічну політику, наво­дячи історичні приклади її реалізації в стародавньому світі та вка­зуючи на сучасні її форми— економічну політику соціалізму в СРСР та централізоване керування у фашистській Німеччині.

Економічна політика надцентралізації управління передбачає та­кий ступінь розвитку планування, і коли з одного центру визначають­ся обсяги та якість створюваних продуктів до найменших деталей. Така форма розподілу суперечить принципу вільного вибору! Тому центрально-керованому господарству властиві постійна відсутність рівноваги, інфляція та хронічний дефіцит.

Ойкен уважав, що така централізація суперечить самій природі економіки і поступово руйнує її.

Але в межах централізованих форм управління він розрізняв ці­лий ряд варіантів: тоталітарне центрально-кероване господарство;

центрально-кероване господарство з вільним обміном споживчих товарів; центрально-кероване господарство з вільним вибором для споживача; центрально-кероване господарство з вільним вибором професії та робочого місця. Екстремальною (очищеною, ідеальною) формою, на його думку, є тоталітарна, в якій уособлено всі недоліки та ознаки центрально-керованого господарства. Однак іншим фор­мам централізації можуть бути притаманні ознаки економіки ринко­вого типу.

Вільне ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній власності, є природною основою економічного порядку, оскільки забезпечує підприємницьку ініціативу, розвиток економі­ки, та встановлення рівноваги завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору: рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин. ;

Вирішальним чинником економічного розвитку він називав по­треби, які вільно формуються і потребують негайної реакції з боку виробника. Виробник має бути заінтересованим у тім, щоб задово­льнити будь-які потреби споживача. Таку заінтересованість можна реалізувати тільки за умови, що виробник отримуватиме прибуток і вільно ним розпоряджатиметься.

Економічна свобода виробника, як і споживача, зв'язується Ой-кеном з приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору благ, а виробнику — право вільного вибору роду діяльності та отримання доходів. Конкуренція між виробниками створює умови, коли на ринку вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, його структури та рівня цін.

Однак, на його думку, абсолютизація принципу свободи може призвести до анархії, надмонополізації, тоталітаризму та соціальних потрясінь і також підриватиме основи господарювання.

Щодо «справедливості» такого господарства, то Ойкен визнає, що ринкова економіка, побудована за принципами індивідуалізму та конкурентності, хоч і сприяє економічному прогресу суспільства, суперечить принципу соціальної справедливості, який може забез­печити лише центрально-керована система, побудована на суспіль­ній власності.

Неоліберальна методологія Ойкена є спорідненою з методоло­гією неокласиків, оскільки засуджує центрально-кероване господар­ство. Але Ойкен, на відміну від неокласиків, завжди підкреслював, що не лише центрально-кероване господарство, а й децентралізова­на ринкова економіка виникає не стихійно, а формується свідомо державою.

Раціональний «господарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. Він зазначає, що історія розви­тку суспільства завжди супроводжувалась пошуком господарського ладу, який найбільшою мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто встановлював порядок, котрий забезпечував би спра­ведливість та економічну рівновагу. На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох «ідеальних типів» має взяти на себе держава, яка може впливати на економіку й со­ціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих, зви­чайно, межах, що не призводять до порушення економічної рівнова­ги. Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну систему. Ураховуючи, що характер суспільного ладу залежить від того, який тип господарства в системі переважа­тиме, суспільство, на його думку, має свідомо визначитись з комбі­нацією господарських форм. Він уважав, на відміну від інших неолібералів, що за реальних цих умов тогочасної Німеччини втручання держави не може бути мінімальним. Навпаки, воно має бути визна­чальним, адже необхідний економічний порядок може встановити лише сильна держава.

В «Основних принципах економічної політики» Ойкен форму­лює підходи до визначення«політики порядків», яка, на його погляд, має, передовсім, полягати у створенні державою умов для розвитку економіки: формуванні конкурентного господарства; об­меженні економічної влади монополістичних угруповань, тобто за­хисті конкуренції з боку держави; інтеграції у світове господарство, що також підриває могутність цих угруповань, зміцнювану за раху­нок протекціонізму. Держава повинна проводити активну грошову політику, бо циклічні коливання економічної кон'юнктури — обов'язковий елемент ринкової економіки — можуть нейтралізува­тись «грошовим стабілізатором». По-друге, оберігаючи недоторкан­ність приватної власності, держава має запобігати надмірному роз­риву у розмірах доходів різних соціальних груп і здійснювати перерозподіл сукупних надходжень на користь соціальної сфери. Вплив держави визначається можливостями економіки і має обме­жуватися заходами, що сприяють її зміцненню.

Класифікація економічних систем, яку дав Ойкен ще в 30-40-х pp., підбивала підсумок розвитку німецької ліберальної ідеї, формулювала засади теорії «соціального ринкового господарства» як економічного порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціальне спрямованим втручанням сильної держави. Ці методологічні підходи до визначення ролі держави в суспільстві з ринковим економічним порядком було розвинуто не лише Ойкеном, а і його сучасниками та послідовниками.