Реферат: Галузі психологічної науки

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

ГАЛУЗІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ НАУКИ

Сучасна психологія являє собою дуже розгалужену систему на­укових дисциплін, що перебувають на різних щаблях формування, пов'язаних з різноманітними сферами практики.

Як же класифікувати ці численні галузі психологічних знань?

Психологічне пізнання — це пізнання психічного, опосередко­ваного багатогранними істотними конкретними зв'язками, в які включене життя людини, його природи, конкретного змісту, меха­нізмів і закономірностей розвитку. Дане пізнання відбувається на різних рівнях узагальнення — від практичного до теоретичного і, навпаки, шляхом з'ясування особливостей ситуативних, мотивацій­них, дійових і післядійових психічних феноменів.

Становлення і розвиток психологічної науки, структури і взає­модії її різноманітних галузей, що на сьогодні перевищують сотню, уже неможливо подати в лінійному або двомірному плані. Як слушно зауважує відомий психолог К. К. Платонов, мова може йти лише про «дерево» психологічної науки.

Коріння цього дерева — філософські проблеми психології з таки­ми розгалуженнями, як теорія відображення, рефлекторна теорія психіки, вчення про принципи психології, її методологія.

Основу системи психологічної науки становлять історія психо­логії та загальна психологія.

Загальна психологія. Загальна психологія — галузь психологічної науки, яка вивчає психіку людини, її загальні закономірності, роз­робляє систему психологічних знань, виявляє її логічний осередок, з'ясовує методологічні основи психологічної дисципліни, відповідно тлумачить психологічні феномени.

Виявити та описати загальні принципи, категорії, поняття і ме­тоди психологічної науки, що становлять предмет загальної психо­логії, можливо, лише узагальнюючи конкретні дослідження, що про­водяться в таких напрямах психологічної науки, як порівняльна психологія, індивідуальна психологія та ін. Саме загальна психологія розкриває загальні закономірності психіки людини, досліджуючи її, по-перше, в процесі розвитку психіки спочатку у тварин, потім і в історичному розвитку в людини; по-друге, в процесі взаємодії людини з енергоінформаційним психічним полем; по-третє, у проявах різного виду діяльності, в яких людина не лише виявляє себе, а й формує; по-чЬтверте, у діяльності вчинкового характеру.

Підґрунтям загальної психології, як показують сучасні дослід­ження, має стати постулат, за яким феномен людини необхідно вивчати як соціоприродну, космопланетарну цілісність в єдності її соціальних і природних властивостей. Якщо нове мислення ставить у центр концепцію взаємопов'язаного, взаємодіючого світу, тобто керується тим, що світ єдиний, то тим самим стверджується, що цей світ — світ цілісної людини.

Загальна психологія становить фундамент розвитку всіх галузей психологічної науки. Абстрагуючись від конкретних досліджень, во­на вивчає психіку людини в її загальних закономірностях, формулює теоретичні принципи і методи психології, її основні поняття та категоріальний апарат. Основні поняття загальної психології харак­теризують: психічні процеси (пізнавальні — відчуття і сприймання, пам'ять, уявлення та мислення; вольові — мотиви, прагнення, ба­жання, прийняття рішень; емоційні — емоції та почуття); психічні стани, що є проявом психічних процесів — пізнавальних (сумнів), вольових (впевненість), емоційних (настрій, афекти); психічні влас­тивості — якості розуму (здібності), стійкі особливості вольової сфе­ри (характер), стійкі якості почуттів (темперамент).

Одним із класичних складових загальної психології є психо­фізика, специфіка якої полягає в тому, що різноманітність спос­тережуваних форм поведінки і психічних станів пояснюється тут передусім відмінностями фізичних ситуацій, що викликають їх. При цьому виділяються дві загальні проблеми: виміри порогу відчуттів і побудова психофізичних шкал (Г. Фехнер, Р. Шепард).

Основними напрямами досліджень у системі загальної психології є: загальні принципи, категорії, поняття; зв'язок загальної психології з галузями психологічної науки, зокрема на грунті понять — «про­цеси», «стани», «властивості».

Звичайно, поділ на вказані групи основних понять загальної психології є умовним, бо ж поняття «психічний процес» підкреслює процесуальний характер психологічного явища, що вивчається; по­няття «психічний стан» відображає статичний момент, відносну по­стійність явища; поняття «психічна властивість» характеризує сталі душевні якості індивіда, що утворюються в процесі його тривалої відображувальної діяльності, виховання та самовиховання.

Психологія особистості. Психологія особистості — галузь науки, яка вивчає закономірності формування людини як суб'єкта жит-тєтворчості; механізми, форми і методи інтегрування всіх психічних процесів, станів, властивостей індивіда у системну якість, що опо­середковує його взаємодію із соціумом через предметну діяльність, соціально-значущі взаємини, процес соціалізації.

Предмет досліджень психології особистості охоплює структуру особистості та її функціональні характеристики; умови та рушійні сили формування; самосвідомість особистості, її рефлексивні вла­стивості; самооцінку і образ «Я»; життєвий шлях; особливості став­лення до життя і смерті; формування особистості в групі; вплив екстремальних ситуацій на особистісний розвиток; життєву кризу на різних вікових етапах; відхилення в розвитку особистості; мож­ливості гармонізації особистісного розвитку; методи особистісної діагностики, корекції, профілактики і прогнозування шляхів само­розвитку особистості.

Одним з досить поширених напрямів досліджень у психології особистості є так звана трансперсональна психологія. Предметом тран-сперсональної психології є надособистісні переживання (почуттєва взаємодія людини зі світом), як у межах «об'єктивної реальності», так і переживання, які виходять за її межі. До перших належать, наприклад, переживання ембріонального типу розвитку, філогене­тичної пам'яті, елементів колективного несвідомого, передбачення, яснобачення (часове розширення свідомості), а також вихід за межі свідомості в міжособистісних стосунках і переживання єднання з партнером, ототожнення з іншою людиною, групою, тваринами або рослинами, планетарна та екстрапланетарна свідомість (прос­торове розширення свідомості).

Могутні соціальні зрушення в XXст. значною мірою змінили уявлення про «нормальну», тобто таку, що соціальне схвалена, і «патологічну» поведінку. Ситуація, що склалася, вимагає шукати додаткові методи опису особливостей особистості. Центральною лан­кою, що визначає своєрідність складних і різноманітних структур особистості, є ціннісно-мотиваційна сфера. Саме в цій сфері, в особливостях зв'язку між різними ціннісними рівнями та їхніми елементами формується специфіка актуальних мотивів, загальна життєва спрямованість, характер включення особистості в соціальну діяльність. Розробка системних уявлень про ціннісні орієнтації може стати певним внеском у створення адекватної моделі типологізації та аналізу особливостей особистості як у нормі, так і в патології.

Вікова психологія. Вікова психологія — галузь психологічної на­уки, що вивчає специфічні властивості індивіда, особистості, гро­мадянина, його психіки в процесі зміни вікових стадій розвитку.

Вікова психологія, яка вивчає онтогенез різноманітних психічних процесів і психологічних якостей індивіда, що розвиваються, роз­галужується на дитячу психологію, психологію підлітка, психологію юності, психологію дорослої людини, геронтопсихологію.

Основними напрямами досліджень вікової психології є: розкрит­тя психологічного змісту послідовних етапів онтогенезу; вивчення вікової динаміки психічних процесів з урахуванням впливу на індиві-

дуальний розвиток людини культурно-історичних, етнічних і соці­ально-економічних умов; статевовікові і типологічні властивості.

Одна із центральних проблем вікової психології — проблема на­вчання і психічного розвитку у їхньому взаємозв'язку — широко обговорюється психологами, зайнятими пошуком надійних критеріїв психічного розвитку і визначенням умов, за яких досягається ефек­тивний психічний розвиток у процесі навчання.

Дитяча психологія вивчає умови й рушійні сили онтогенезу людсь­кої психіки на стадії дитинства, закономірності перебігу пізнаваль­них, вольових, емоційних та інших психічних процесів у дитячому віці, особливості формування дитини як індивідуальності й осо­бистості.

Дитяча психологія тісно пов'язана з педагогічною психологією, фізіологією вищої нервової діяльності і педагогікою. Здобутки дитячої психології є науковою передумовою оптимальної організації дош­кільного виховання і навчально-виховного процесу в школі.

Психологія юнацького віку. Юність — період у розвитку людини, що відповідає переходу від підліткового віку до самостійного до­рослого життя. Хронологічні межі юності визначаються в психології по-різному, найчастіше дослідники виділяють ранню юність, тобто старший шкільний вік (від 15 до 18 років), і пізню юність (від 18 до 23 років). До.кінця юнацького віку завершуються процеси фізич­ного дозрівання людини. Психологічний зміст цього етапу пов'я­заний із розвитком самосвідомості і вступом у доросле життя.

Основні види діяльності в юності — навчання і посильна праця; збільшується діапазон соціальних ролей та обов'язків. Розв'язання багатьох життєвих завдань дедалі частіше залежить від соціальної активності юнака чи дівчини. Зростає соціальна мобільність і число факторів, які позитивно й негативно впливають на розвиток особи.

У зв'язку з початком трудової діяльності відносини між особою і суспільством значно поглиблюються, що сприяє тверезішому розу­мінню свого місця в житті. Діапазон інтересів набуває чіткіших меж. Соціальні норми й цінності, які присвоюються, набувають життєвого сенсу.

Чимало досліджень у віковій психології будується на грунті ме­тоду зрізів: шляхом порівняння властивостей вибірок, що різняться між собою за хронологічним віком. Широко використовуються лон-гітюдні дослідження, в яких розвиток тих чи інших психологічних властивостей простежується на одній і тій же вибірці протягом більш або менш тривалого періоду онтогенезу. Особливе місце в сучасній психології займає група генетико-моделюючих методів, що грунтуються на каузально-генетичному методі Л. С. Виготського.

Акмеологія. Акмеологія — галузь психологічної науки, що виник­ла на перехресті природничих, суспільних і гуманітарних дисциплін.

Вона вивчає феноменологію, закономірності та механізми розвитку людини на щаблі зрілості, особливо за досягнення нею високого рівня в цьому розвитку.

Необхідність створення нової науки обгрунтував свого часу Б. Г. Ананьев. На його думку, акмеологія повинна об'єднати зусилля вчених, що репрезентують природничі, суспільні й гуманітарні на­прями наукового пізнання, зосередивши особливу увагу на вивченні індивідних, особистісних і суб'єктнодіяльнісних характеристик фі­зично і психічно зрілої дорослої людини, на з'ясуванні умов, які дали б змогу їй найплідніше виявити себе в житті.

Особливе місце в акмеологічних працях займає з'ясування ха­рактеру взаємовпливів властивостей і якостей «фізичної» і «духовної» субстанцій людини.

Одним із важливих завдань, що їх розв'язує акмеологія, є вияв­лення характерних рис, які формуються у людини в дошкільному віці, у молодшому шкільному, в роки юності, з тим щоб вона змогла всебічно виявити себе на щаблі зрілості.

Акмеологія з'ясовує механізми і результати впливів макро-, мезо-, мікросоціумів (суспільства, держави, навчальних і трудових колек­тивів, сім'ї та ін.) і природних умов на людину, розробляючи стра­тегію організації її життя, реалізація якої дала б змогу їй всебічно й оптимально самореалізуватися.

У межах цієї галузі створюються необхідні умови для розвитку психогенетики — суміжної з генетикою сфери психології. Предметом її дослідження стало походження індивідуальних психологічних осо­бливостей людини та виявлення ролі генотипу і середовища в їх формуванні.

Геронтопсихологія — галузь психологічної науки, яка вивчає яви­ща і процеси, пов'язані зі старінням організму, властивими йому інволюційними тенденціями (притупленням окремих психічних функцій, затуханням окремих процесів, спадом активності особи).

Предметом геронтопсихології є з'ясування психологічних аспек­тів старості і психологічної підготовки особистості до неї.

Психологія творчості. Психологія творчості (самотворчості) — га­лузь науки, яка вивчає обдарованість, креативність або творчу діяль­ність як базові характеристики особистості і процес продукування творчого результату. Творчість — це відкриття себе, самовираження власного «Я», самореалізація. Предметом психології творчості як науки є творча діяльність у контексті культури, тенденції формування національно-культурної еліти, творчість як форма діалогу культурних традицій.

Окремою галуззю, що тісно пов'язана з психологією творчості, є психологія мистецтва, предметом якої є властивості індивідуальності, що зумовлюють створення і сприйняття художніх цінностей, і вплив цих цінностей на її життєдіяльність.

Предметом досліджень психології мистецтва е специфічні ха­рактеристики образно-емоційного ладу особистості; художнє сприй­мання як форма співтворчості в різні періоди розвитку індивіда; вплив мистецтва на ціннісні орієнтації і мотивацію поведінки суб'єк­та, його світогляд; процес художньої творчості з точки зору реалізації в ньому здібностей і характеру особистості, її інтелекту та емоцій, мотиваційних факторів, міжособистісних стосунків; переживання особистості і її стан на шляху від задумки через різні спроби і варіанти до кінцевого результату; значення інтуїції і особливих емо­ційних способів осягнення художником дійсності; феномени ка­тарсису.

Диференціальна психологія. Диференціальна психологія — це га­лузь психології, що вивчає психічні відмінності між окремими інди­відами та групами, зокрема види та прояви цих відмінностей, їхні кількісні характеристики, причини та наслідки. Передумовою виник­нення диференціальної психології було впровадження в психологію експерименту, а також генетичних та математичних методів. Вона формувалася під безпосереднім впливом практики — педагогічної, медичної та інженерної. Початок її розробки поклав Ф. Гальтон, який створив ряд прийомів і приладів для вивчення індивідуальних відмінностей, у тому числі для їх статистичного аналізу.

Термін «диференціальна психологія» ввів німецький психолог В. Штерн у праці «Про психологію індивідуальних відмінностей» (1900). Першими відомими представниками нового напряму були А. Біне, О. Ф. Лазурський, Дж. Кеттелл та ін.

Психофізіологія. Психофізіологія — галузь науки, що вивчає за­кономірності співвідношення психічного й фізіологічного для вста­новлення психофізіологічних закономірностей та механізмів життє­діяльності, розвитку, навчання та праці людини.

Основними напрямами досліджень психофізіології є: міжрівневі співвідношення «психічного» і «фізіологічного»; нейрофізіологічні, біофізичні, нейрональні, енергоінформаційні та інші механізми пси­хічної активності; механізми становлення і розвитку психофізіоло­гічних функцій; індивідуальні психофізіологічні механізми та особ­ливості (генетичні, вікові, статеві тощо); психофізіологічні основи розвитку й удосконалення вищих психічних функцій; психофізіоло­гічні взаємозв'язки у випадку порушення окремих фізіологічних, психічних функцій (психосоматичні, соматопсихічні проблеми); діаг­ностика і корекція психофізіологічного стану.

* * *

Історія психології. Історія психології — галузь психологічних знань, що вивчає розвиток психіки і знань про неї в історичному і логічному аспектах з акцентом на першому із них. Вона показує історичне становлення психологічних знань, відшуковуючи зв'язок з духовною і матеріальною культурою народів світу, визначає пріори­тетні напрями досліджень у зв'язку з «духом часу».

Серед найважливіших питань, які вивчає історія психології, мож­на виділити такі:

методологія історії психології з її двома основними полюсами — сцієнтизмом і антисцієнтизмом, критеріями поділу теоретичного й емпіричного;

історія методології, включаючи проблеми співвідношення меха­ніцизму й холізму як протилежних підходів до розуміння і пояснення людської психіки, пізнавальних та метафізичних аспектів, аналіз гуманістичного й «обезлюдненого» начал, механіцизму та операціо­налізму;

сучасний стан психологічної науки з її проблемами сучасної теорії і методології, структури знання в цілому;

зіставлення досліджень різноманітних шкіл і напрямів — біхе­віоризму, інтроспекціонізму, гуманістичної психології, феноменоло­гічного, екзистенціального, трансперсонального напрямів, гештальт­психології, символічного інтеракціонізму, фрейдизму;

історія окремих розділів психологічного знання — когнітивної психології, нейропсихології, теорії діяльності, психології релігії, пси­хології творчості, політичної психології і т. п.;

хроніка наукового життя; внесок учених у розвиток психологічної науки.

Складовою історії психології є історіографія психології— сукуп­ність досліджень, об'єктом яких і є історія психології. Вона ставить своїм завданням дослідити минуле з метою висвітлення загальної теорії розвитку психологічних ідей, розкриття умов і причин цього розвитку, закономірностей і механізмів одержання нового знання про психічну реальність, взаємодії науки та соціальної практики.

На початку XX ст. відомий німецький психолог Г. Еббінгауз почав одну із своїх книг афоризмом: «Психологія має довге минуле і коротку історію». Це ж стосується й історії психології як напряму досліджень. Хоча біля її колиски стояв ще Арістотель, котрий напи­сав перший огляд попередніх уявлень про душу, загострений інтерес до минулого виник лише в XXст. Так, на початку століття, в період різкої критики поглядів на предмет і методи психології, що панували до цього, зароджуються психоаналіз, біхевіоризм, геш-тальтизм (М. Діссор, О. Клемм).

На межі 30-х років, коли розпалися головні школи попереднього періоду, робляться спроби синтезувати ідеї різних напрямів (/. Флю-гель, Т. Хелдбреді, Ч. Спірман). У 60— 70-х роках виникає нова хвиля історико-психологічних досліджень, викликана науково-технічною революцією. Вона поставила на порядок денний кількісні, якісні й структурні зміни в науковій діяльності, в тому числі у сфері вивчення людини, її поведінки й особистісних властивостей (М. Хе-нле, Я. Янес, Я. Силіван, І. Кантор, Д. Клейн, Р. Ландін, М. Рахлін).

У 80— 90-ті роки з'являються фундаментальні праці зарубіжних і вітчизняних авторів, в яких ставиться завдання створити загальну теорію розвитку психологічних ідей, розкрити умови й причини цього розвитку (соціокультурні й особистісні), закономірності і меха­нізми одержання нового знання про психічну реальність, взаємодію науки і соціальної практики. Серед численних досліджень варто виділити праці таких зарубіжних авторів, як «Історія і системи психо­логії» Ф. Бреннана, «Історія західної психології» Д. Мюррея, «Форми психологічного знання» Дж. Ноттермана, «Історія психології» Т. Лехейя, «Історія психології» М. Г. Ярошевського; в Україні — фун­даментальні праці академіка В. А. Роменця з історії психології Ста­родавнього світу і Середніх віків (1983), епохи Відродження (1988), XVII століття (1990), епохи Просвітництва (1993).

Як і будь-яка інша наука, історія психології будується на фактах, на критичному аналізі особливої емпірії у вигляді реальних подій (відкриттів, помилок, теорій, суперечок тощо), які відбувалися в конкретну епоху. Достовірне конструювання цих подій, їх опис — необхідний грунт історичного дослідження. Від опису картин того, чого вже немає, до пошуку механізмів, дія яких привела до ре­зультатів, що записані в пам'яті науки, — такий шлях пошуку клю­чових, значущих думок. Тільки тоді, коли історичне дослідження виявить, як були досягнуті ці результати, завдяки чому виникло нове знання, воно набуває статусу наукового.

У сучасних умовах актуальними питаннями досліджень історії психології є такі: предмет і принципи історико-психологічного дос­лідження та його логіка; психологія в Україні та її зв'язок із все­світньою історією психології; проблеми періодизації, рушійних сил розвитку психологічних знань; зв'язок історії психології з історичною психологією та ін.

Історична психологія. Предметом історичної психології є психо­логічні особливості становлення пізнання, світосприймання, особис­тості, засвоєння людьми звичаїв та ритуалів у різні епохи (В. Вундпі); специфіка етнічних стереотипів в умовах монокультури окремих регіонів; закономірності соціогенезу вищих психічних функцій у їхньому загальному історичному розвитку; специфіка побудови сві­домості в різних суспільно-економічних формаціях.

Питання історичного розвитку психіки переважно розглядаються у зв'язку із вирішенням загальних дослідницьких завдань. Поміт­ними в цьому напрямі стали окремі положення О. Р, Лурії (1974), Л. С. Виготпського (1968), С. Л. Рубинштейна (1957), А. В. Брушлін-ського (1968), П. Тульвісте (1988). Проте історична психологія як самостійна наука робить лише перші кроки.

Одним із актуальних завдань сьогодення є дослідження процесу міжнаціонального спілкування і відносин, що складаються в процесі такого спілкування. Етносоціологічні матеріали показують, що етніч­не довкілля значною мірою визначає характер повсякденних психо­логічних уявлень, які є важливими механізмами регуляції поведінки особистості.

Етнопсихологія. Етнопсихологія являє собою міждисциплінарну галузь знання, що вивчає етнічні особливості психіки людей, націо­нальний характер, закономірності формування і функції національ­ної самосвідомості, етнічних стереотипів, механізми групової психо­логії всередині етнічних спільнот, а також у стосунках між ними (народності, нації).

Завдання створення спеціальної дисципліни — «психології наро­дів» — було проголошене вже в 1860 р. М. Лацарусом і X . Штейн-талем, які визначали «народний дух» як особливе, замкнене ут­ворення, що знаходить свій вияв у психологічній схожості індивідів, котрі належать до окремої нації, а водночас і свідомість, зміст якої може бути розкритий шляхом порівняльного вивчення мови, міфо­логії, моралі й культури.

На початку XXст. ці ідеї дістали розвиток і часткову реалізацію в «психології народів» В, Вундта.

У сучасній етнопсихології можна виділити декілька самостійних напрямів:

1) порівняльні дослідження етнічних особливостей психофізіо­логії, когнітивних процесів, світосприймальних настанов, менталь­ності;

2) культурологічні дослідження, спрямовані на виявлення особ­ливостей символічного світу і ціннісних орієнтацій народної куль­тури, нерозривно пов'язаних з відповідними розділами етнографії, фольклористики і т. п.;

3) вивчення етнічної свідомості й самосвідомості, міжгрупових стосунків;

4) дослідження етнічних особливостей соціалізації дітей.

У сучасних умовах особлива увага в етнопсихології надається вивченню психологічних причин етнічних конфліктів, пошуку ефек­тивних шляхів для їх вирішення, а також виявлення джерел зрос­тання національної самосвідомості, розвитку її в різному соціаль­ному й національному середовищі.

Психологія культури. Психологія культури — галузь науки, яка вивчає механізми процесів психічного відображення та створення людиною культурних цінностей, особливостей прояву та формування особистісних якостей людини в процесі інкультурації та має за мету розглянути культуру з позиції суб'єкта культуротворчої діяль­ності, його потреб, цінностей, родових відмінностей.

Предмет досліджень даної науки включає: психологію культури в структурі гуманітарних наук; різні аспекти виникнення, станов­лення та функціонування культури; взаємозв'язок процесів пси­хічного відображення та створення культурних цінностей; онто-психологічні аспекти культури; творчість та самотворчість суб'єктів як джерело культури; людину як суб'єкт і об'єкт інкультурації (фор­мування психічних та особистісних якостей у процесі освоєння індивідом культурної спадщини та залежність усієї діяльності від її психічних регуляторів — потреб, цінностей, цілей, засобів реалі­зації); проблему «діалогу культур»; причини неадекватного відо­браження форм та змісту культури: методи виявлення та корекції; психічне здоров'я та цілісність особистості залежно від збалансо­ваності впливу культурного середовища; психологічне обгрунтування необхідності вдосконалення змісту і форм масової комунікації; пси­хологічні умови подолання дезинтеграції ціннісних систем особисто­сті в період кризи певного типу культури.

Соціальна психологія. Соціальна психологія — галузь психології, що вивчає закономірності поведінки і діяльності людей в умовах їх включення в соціальні групи, а також психологічні характеристики самих цих груп. Протягом тривалого часу соціально-психологічні погляди розроблялися в межах різних філософських учінь у психо­логії і соціології, а також в антропології, етнографії, мовознавстві. До другої половини XIX ст. належать перші спроби створення само­стійних соціально-психологічних концепцій: «психологія народів», «психологія мас» (С. Сигеле, Г. Лебон), теорія «інстинктів соціальної поведінки» (У. Мак-ДаугалІі). Початком існування соціальної психо­логії як окремої дисципліни вважається 1908 p., коли з'явилася праця англійського психолога У. Мак-Даугалла і американського соціолога Е. Росса.

Структура соціальної психології як науки охоплює таке коло проблем: а) соціально-психологічні явища у макросередовищі, у ве­ликих соціальних спільнотах (закономірності поширення суспільних інтересів, настроїв, упереджень, моди, смаків, чуток тощо); б) соці­ально-психологічні явища в мікросередовищі, у малих групах і в колективах (психологічна сумісність і несумісність людей у різних видах спільної діяльності, міжособистісні стосунки і груповий -клімат, явища лідерства і керівництва, типи групової згуртованості тощо); в) соціально-психологічні прояви особистості (співвідношення само­оцінки й оцінки, конформність, стан фрустрації тощо).

Спорідненою соціальній психології є соцієтальна психологія, що вивчає групову психіку, психіку мас, психіку раціональних та ірра­ціональних соціумів. Предметом досліджень соцієтальної психології стають проблеми менталітету спільнот, етнічних груп, соціально-психологічні механізми соціальної динаміки, глибинні соціально-психологічні і духовні параметри соціуму; підсвідомі регулятивні чинники соціальної динаміки; властивості, стани, процеси соцієталь­ної психіки.

Великого значення набуває створення соціально-психологічної служби, яка могла б забезпечити вирішення прикладних проблем соціальної психології в економіці, системі виховання, сфері масової інформації, спорті, в сфері побуту і сім'ї.

Психологія праці — галузь науки, що вивчає психологічні особли­вості трудової діяльності людини, психологічні аспекти наукової організації праці (НОП). У завдання психології праці входить дослід­ження професійних особливостей людини, закономірностей роз­витку трудових навичок, формування конкретних форм трудової діяльності, мотивів ставлення людини до праці, з'ясування впливу на трудівника виробничої ситуації тощо.

Психологія праці має ряд розділів. Серед них особливе місце займає інженерна психологія— галузь науки, яка вивчає трудову діяльність людини або групи людей у процесі взаємодії з технічними засобами.

Предметом інженерної психології є вивчення діяльності опера­тора в автоматизованих системах управління, розподілу і погодження функцій між людиною і машиною тощо, проблеми адаптації людини до технічних засобів діяльності, системотехнічні проблеми поекту-вання, побудови та експлуатації систем «людина — технічні засоби — середовище»; розробка методів оцінки надійності та ефективності роботи спеціалістів у таких системах. Тут методичною базою дослід­жень виступає передусім теорія функціональної системи П. К. Ано-хіна. Відкриті ним якісні специфічні системні процеси, ідеї «ак­цептора результатів дії», «ієрархії результатів» та інші дають можли­вість вивчити відношення між елементами системи соціальних, психологічних і фізіологічних параметрів у їхній взаємозумовленості й неподільній цілісності.

Економічна психологія. Економічна психологія — галузь психо­логії, що вивчає психологічні явища, пов'язані з виробничими відно­синами людей. Виникла вона на перехресті соціальної психології, психології управління, психології праці з економічною наукою.

У межах економічної психології формуються два розгалуження — виробнича економічна психологія та економічна психологія марке­тингу.

Міжнародна асоціація дослідників з економічної психології (МАДЕП) на основі синтезу різноманітних історичних і національ­них підходів дала таке визначення економічної психології: «економічна психологія — це дисципліна, яка досліджує економічні механізми і процеси, що зумовлюють споживання та інші види економічної поведінки. Вона характеризує переваги, вибір, рішення і фактори, що на них впливають, як і наслідки рішень і вибору у відповідності із задоволенням потреб. У подальшому вона аналізує впливи зов­нішніх економічних феноменів на поведінку людини і її самопочуття. Відповідні дослідження будуються за різними рівнями спільноти: від споживання індивіда і сім'ї до макрорівня цілої нації».

Феномени економічної психології — когнітивні й афективні ха­рактеристики економічної поведінки, атитьюди, мотивація, вплив соціуму на економічну поведінку, і навпаки. Головне — ці феномени пов'язуються з реаліями економічного життя: прийняттям госпо­дарських рішень, маркетингом, податковими проблемами, стратегією досягнення прибутку тощо.

Сучасна економічна свідомість характеризується парадоксальною двоїстістю, що виявляється в розриві між відображенням відносин виробництва, розподілу і споживання. Свідомість ця переважно па­сивна, дискретна і донаукова. Оскільки когнітивна структура цієї свідомості грунтується на принципі примітивної рівності, остільки стає зрозумілим, що вона має розвинуті несвідому і підсвідому сфери, викликані пригніченими потягами й безперервним дисба­лансом уявлень про цінності і виробництва, і споживання.

Серед проблем, що вимагають подальшого дослідження — питан­ня місця особистості, людини в структурі продуктивних сил, струк­тури економічної свідомості і проблем її формування; вивчення ставлення людини до різних форм власності; психологічні проблеми розподілу і споживання; проблеми потреб людини, їхні кількісні та якісні характеристики, закономірності їх зародження, розвитку, задоволення і відтворення; умови ефективного функціонування гос­подарського механізму; психологічні умови ефективності плануван­ня; розробка на основі психологічних досліджень концепцій і прак­тичних рекомендацій, здатних вплинути на подальше підвищення ефективності економіки.

Політична психологія. Демократизація життя несе з собою не тільки права і свободи, а й складніші, ніж раніше, вимоги до гро­мадянина. Передусім це необхідність оволодіння нормами політич­ної культури, якими визначається участь громадян у різноманітних політичних процесах. І хоча демократія — це влада народу, все ж це — влада, а будь-яка влада здійснюється за допомогою норматив­ного регулювання.

Політична психологія — галузь психологічної науки, що вивчає закономірності засвоєння норм демократичного суспільства, стиму­ляції активного ставлення до своїх політичних і громадянських прав, участі в розвитку культури законодавчої діяльності.

Політична психологія як наука охоплює таке коло проблем: пси­хологічні механізми та закономірності політичної соціалізації особистості; політична культура людини і суспільства як соціально-психологічний феномен; особистість політичного лідера і його імідж; психологія влади; соціально-психологічні детермінанти політичної свідомості та поведінки мас і організацій (партій, рухів тощо); ма-совидні психічні явища як фактор розвитку політичних процесів; .етнопсихологічні чинники політичного життя суспільства; психо­логія політичної активності й екстремізму; соціально-психологічні чинники прийняття політичних рішень; психологія політичного кон­флікту; політико-психологічний аналіз процесів масової комунікації; психологічні закономірності політичної пропаганди та реклами; пси­хологія зовнішньої політики та міжнародних відносин; психологічні засади моделювання та прогнозування політичних процесів; техно­логії психологічної підготовки політиків, їх консультування та на­вчання.

Психологія релігії. Психологія релігійної свідомості — галузь пси­хологічної науки, яка вивчає релігію як психологічний та соціо-культурний феномен, механізми процесів творення релігійних цін­ностей, соціально-психологічні умови формування релігійних уяв­лень, світосприймання, світорозуміння.

Основні напрями досліджень даної науки — психологічні законо­мірності формування релігійної свідомості; релігійність як соціально-психологічний феномен; етнопсихологічні чинники релігійної свідо­мості суспільства; психологія релігійної активності; масовидні релі­гійні психічні явища релігійного екстазу; особистість релігійного лідера, його вплив на свідомість членів певного релігійного осередку; психологічні засади моделювання та прогнозування релігійних про­цесів у суспільстві; психологічний аналіз впливу на суспільну сві­домість різних релігійних напрямів та конфесій, психологічні зако­номірності релігійної пропаганди та реклами; релігієзнавство як навчальна дисципліна.

Юридична психологія. Юридична психологія — галузь психоло­гічної науки, що вивчає психологію державно-правових явищ як цілісність, в якій органічно поєднується психологічне і юридичне і виділяються юридична й психологічна підсистеми, що перебувають у русі, розвитку й нерозривному зв'язку.

Юридична психологія вивчає також закономірності особистості та її діяльності у сфері правових відносин.

Перші лабораторні дослідження в галузі юридичної психології під впливом експериментальної психології були проведені напри­кінці XIX— на початку XXст. Основні зусилля були спрямовані на вивчення психології слідчих показань і допиту (А. Біне, Г. Тросе, К. Марбе, В. Штерн та ін.), «діагностики причетності» до злочину (К. Юнг та ін.), судової та слідчої роботи, психологічних основ професійного відбору й навчання юристів (Г. Мюнстерберг).

Система юридичної психології складається із загальної та окремої частин.

У загальній частині вивчається її предмет, метод, зв'язки з ін­шими науками; проводиться психологічний аналіз ситуацій право­вого регулювання соціальної поведінки людини, досліджується пра­восвідомість людини на суспільному й особистісному рівнях; роз­глядається психологія юридичної діяльності, зокрема психологічний профіль юриста, професіограми юридичних професій, проблеми профвідбору та профорієнтації осіб відповідно до вимог юридичної діяльності.

Окрема частина юридичної психології аналізує психологічні зако­номірності різних стадій провадження правосуддя; вивчає особис­тість злочинця, формування злочинної мотивації, соціально-психо­логічні особливості злочинних груп. До структури цієї частини вхо­дять: кримінальна психологія; слідча психологія, психологія потер­пілого; виправно-трудова психологія.

Психологія управління. Психологія управління — галузь науки, яка вивчає психологічні закономірності управлінської діяльності, психологічні основи добору та навчання управлінських кадрів.

Предмет досліджень: психологічні аспекти змісту та структури управлінської діяльності; психологічні особливості управління у сфе­рі виробництва, бізнесу, освіти, культури; психологічні особливості стилів управління; психологічні основи прийняття управлінських рішень; закономірності взаємодії та ділового спілкування керівника з підлеглими; психологічні умови попередження та розв'язання кон­фліктів у трудовому колективі; формування сприятливого соціально-психологічного клімату в трудовому колективі; психологічні критерії та методи добору управлінських кадрів.

Психологія наукової творчості. Психологія науки — галузь пси­хології людської діяльності, що вивчає психологічні фактори на­укової діяльності з метою підвищення її ефективності.

Предмет досліджень: зв'язок психології науки з наукознавством (логікою науки, історією науки, соціологією науки, організацією науки, етикою науки); психологічні механізми виробництва наукових знань в умовах індивідуальної і колективної діяльності; психологічна підготовка наукових кадрів; діагностика формування відповідних особистісних якостей і установок; вікова динаміка наукової твор­чості; психологічні аспекти наукових комунікацій, сприйняття та оцінка нових ідей; діяльність, спілкування та міжособистісні сто­сунки вчених в організаціях і колективах різного типу, що мають як формальний (юридичне узаконений), так і неформальний (на­укова школа, «невидимий коледж») статус.

A — цикл пізнавальній дій дослідника щодо предмета досліджен­ня; В — цикл перетворююча дій дослідника щодо психологічно­го явища, відображеного в предметі; С - загальний цикл дослід­ницьких дій психолога щодо психологічних явищ світу