Реферат: Вищі державні контрольні органи у розвинених зарубіжних країнах

РЕФЕРАТ

на тему:

Вищі державні контрольні органи у розвинених зарубіжних країнах

Для вивчення і поширення позитивного досвіду в конт­рольній практиці зарубіжних країн у 1953 р. було створено позаурядову організацію — Міжнародну організацію вищих контрольних органів (ІНТОСАІ), яка діє і тепер. До неї входять контрольні органи 130 держав світу. Через кожних три роки конгрес ІНТОСАІ видає журнал. Відповідно до програми діяльності цієї організації провадяться семінари, конференції, обмін стажистами. У межах ІНТОСАІ діє Між­народний центр розвитку контролю, основним завданням якого є підготовка і перепідготовка контролерів. На IX кон­гресі, який відбувся у Лімі в 1977 р., ІНТОСАІ прийняла Лімську декларацію керівних принципів контролю. За цією декларацією завдання контролю визначено як обов'язковий елемент управління суспільними фінансовими засобами. Контроль — невід'ємна частина регулювання, метою якого є виявлення відхилень від прийнятих стандартів і порушення принципів, законності, ефективності й економії витрачання матеріальних ресурсів на цій стадії, а також в окремих ви­падках притягнення винних до відповідальності, одержання компенсації за збитки, вжиття коригуючих заходів, щоб за­побігти цим порушенням у майбутньому.

Декларація визначає попередній контроль і контроль за фактом.

Попередній контроль — це перевірка адміністративних і фінансових документів, яка здійснюється до одержання інформації про допущені порушення.

Контроль за фактом — це перевірка, яка провадиться після одержання інформації про факт порушення.

Декларацією передбачаються організація внутрішнього і зовнішнього контролю відомств і організацій, незалежність контролю і працівників контрольних органів, фінансова неза­лежність вищих контрольних органів, відносини з парламен­том, урядом і адміністрацією. Вибірковий контроль здійсню­ють за спеціальною програмою. При цьому об'єкти перевірки визначають на основі певної моделі, а їхня кількість має бути достатньою для того, щоб зробити висновок про якість і правильність управління фінансовими і матеріальними ресурсами. Якщо співробітники вищого контрольного органу не мають необхідних професійних знань із окремих питань перевірки, то до неї можна залучати сторонніх експертів.

Міжнародний обмін досвідом, ідеями в межах Міжнарод­ної організації вищих контрольних органів є ефективним засобом допомоги вищому контрольному органу у виконанні покладених на нього завдань. Для цього проводять конгреси, семінари, які організовує 00Н разом з іншими міжнарод­ними організаціями.

Основні повноваження вищого контрольного органу виз­начаються конституцією держави і конкретизуються зако­нами залежно від умов.

Вищий контрольний орган перевіряє сплату податків до максимально можливого ступеня і в процесі перевірки роз­глядає особисте досьє про сплату податків. Контроль сплати податків в основному пов'язаний із перевіркою законності і правильності внесення їх до державного бюджету. Разом з тим, контролюючи додержання закону про податки, вищий контрольний орган повинен також вивчати економічну ефек­тивність і організацію роботи податкових служб і виконан­ня плану доходів і в разі потреби вносити пропозицію щодо удосконалення відповідних законодавчих актів.

В умовах ринкових відносин роль фінансово-господарсь­кого контролю в економіці не знижується. Не випадково у всіх країнах із розвиненою ринковою економікою склалася і успішно функціонує система фінансового державного конт­ролю за підприємницькою діяльністю. Залежно від специ­фіки форм державного устрою, національних традицій їх організовують по-різному. Одночасно слід зауважити, що організація і діяльність контрольно-ревізійних служб у за­рубіжних країнах грунтуються на загальних принципах, ви­роблених багаторічним міжнародним досвідом.

Як правило, в усіх країнах є спеціальні інститути парла­ментського контролю за витрачанням державних коштів. У США це Головне контрольне управління Конгресу на чолі з генеральним контролером, у Великобританії — Національ­на ревізійна рада на чолі з головним ревізором, у Канаді -Генеральний контролер, в Індії — парламентські комітети державної звітності, бюджетних передбачень, комісії у справах державних підприємств, у Фінляндії — 5 держав­них ревізорів, у ФРН, Франції, Угорщині — лічильні па­лати.

Разом з інститутами парламентського контролю у біль­шості країн діють державні, а точніше, урядові контрольно-ревізійні системи. У США це Адміністративно-бюджетне управління при президенті, система інспекторських служб у федеральних відомствах, президентська рада по боротьбі з фінансовими зловживаннями в урядових установах (Рада чесності і ефективності); в Індії — служба Генерального інспектора і ревізора (департамент ревізії і рахівництва Індії);

у Фінляндії — Ревізійне управління державного господарст­ва, яке входить до Міністерства фінансів.

Парламентські й урядові контрольно-ревізійні системи функціонують одночасно і паралельно, в тісному взаємозв'язку між собою. Безумовним правилом є зверхність парламентсь­кої системи над урядовою.

Контрольно-ревізійні органи зарубіжних країн здійсню­ють головним чином контроль за витрачанням державних коштів і використанням державного майна. У межах цього глобального завдання вони контролюють витрачання кош­тів міністерствами, відомствами та іншими органами управ­ління, передбачених на утримання їх і реалізацію держав­них програм, перевіряють виробничо-фінансову діяльність приватних фірм з виконання державних замовлень.

Головне контрольне управління Конгресу США постійно контролює виконання різних урядових програм у галузі наукиі техніки, енергетики, освоєння космосу, охорони навколиш­нього середовища, сільського господарства, використання природних ресурсів, транспорту. При цьому перевіряють за­конність, доцільність і ефективність витрат. Федеральна лі­чильна палата ФРН контролює всі федеральні і приватні підприємства, страхувальні установи федерації, приватні під­приємства за п'ятдесятивідсотковою участю витрат держави, а також усі інші організації і відомства, якщо вони розпо­ряджаються державними коштами. Такий самий порядок контролю встановлений і у Фінляндії. Лічильна палата Австрії уповноважена перевіряти не лише державне госпо­дарство федерації, а й фінансову діяльність, пов'язану з бла­годійними та іншими фондами і установами, управління якими здійснюється органами федерації. Державна лічиль­на палата Угорщини, крім того, контролює діяльність подат­кового управління, державної митниці, управління гербових зборів і навіть державну діяльність партій.

У деяких країнах створено спеціальні органи, які контро­люють не тільки бюджетно-фінансову діяльність, а й всю роботу державного апарату. В Японії таку функцію виконує Управління адміністративного контролю при Канцелярії Прем'єр-міністра. Завданням його є підготовка пропозицій щодо удосконалення системи і структури державного управ­ління, укріплення службової дисципліни державних чинов­ників, боротьба з корупцією, бюрократизмом.

Варта уваги висока ефективність діяльності контрольно-ревізійних органів у зарубіжних країнах. У результаті прове­дених перевірок і ревізій виявляють і повертають до бюджету великі суми незаконно витрачених державних коштів. Основ­ну увагу під час ревізії звертають на доцільність і економічну ефективність витрат і в разі потреби розробляють реко­мендації щодо зменшення їх. Висока ефективність бюджет­но-фінансового контролю у зарубіжних країнах зумовлена рядом чинників. Першочерговим є те, що законодавством встановлено правові гарантії незалежності контрольно-ре­візійних інститутів від органів управління, можливості тис­ку на них будь-яких органів. Забезпечується це передусім тим, що керівників їх призначає і затверджує парламент на більш тривалі строки, ніж визначено строки повноважень самих парламентаріїв. Так, для керівників контрольно-ре­візійних органів США установлені строки повноважень15 років, Канади — 10, ФРН, Австрії і Угорщини — 12 ро­ків. Звільняти з посади можна лише за рішенням парламен­ту в разі професійної непридатності або вчинення зловжи­вань. У ФРН президент, віце-президент, завідуючі відділа­ми і секторами Федеральної лічильної палати подібно до суддів підпорядковані лише закону і не можуть бути зняті і:і своїх постів без їхньої згоди. Важливою гарантією незалеж­ності є те, що витрати на утримання контрольно-ревізійної системи затверджуються парламентом за окремим кошто­рисом.

Контрольно-ревізійні органи зарубіжних країн наділені широкими повноваженнями. Вони мають право на вільний доступ у будь-який час до всієї потрібної їм інформації, одер­жання пояснень від різних осіб, які підлягають перевірці, можуть накладати штрафи, а в деяких випадках за результа­тами ревізії навіть порушувати питання про кримінальну відповідальність. Керівники контрольних органів наділені винятковими повноваженнями з питань добору кадрів інспек­торських служб.

У США, Великобританії, Індії, ФРН, Японії контрольно-ревізійні органи мають розвинуту централізовану систему :і добре організованим апаратом, укомплектованим достатнім штатом висококомпетентних співробітників.

Контрольно-ревізійні органи у зарубіжних країнах тісно взаємодіють із парламентами, регулярно подають їм матеріали за підсумками проведених ревізій, проводять аналіз і подають на розгляд парламентської комісії і палат висновки з бюд­жетно-фінансових питань, про використання державних асигнувань на різні цілі.

При здійсненні своїх функцій вони прагнуть спиратись на підтримку громадськості, надавати широку гласність ре­зультатам своєї діяльності. Так, у Головному контрольно-ревізійному управлінні Конгресу США є відділ зв'язку :і громадськістю і відділ громадської інформації, діє безплат­ний телефонний канал, по якому кожний громадянин може анонімно повідомити про фінансові або інші зловживання у державних установах. За сигналами громадян щороку вияв­ляють багато фінансових порушень. У Франції річні допові­ді Лічильної палати президенту і парламенту опубліковують в офіційному журналі разом з відповідями заінтересованих міністерств.у Росії вперше державний контроль було введено в 1811 р. Він мав певні недоліки. До 1862 р. відомства контролювали себе самі. Такий самоконтроль істотно не впливав на додер­жання законів у бюджетно-фінансовій політиці. Реформа 1862 р., по суті, лише набула зовнішніх форм контролю, що склалися на Заході для зовсім іншої політичної і юридичної обстановки. У Росії було створено особливу вищу установу державного контролю, на чолі якої стояв державний конт­ролер на правах міністра. Незалежність державного контро­лю грунтувалася лише на відомчій відокремленості, яка була значно обмежена з введенням ради міністрів, куди увійшов на правах міністра і державний контролер. Згодом незалеж­ність державного контролю полягала в тому, що місцеві уста­нови державного контролю — губернські контрольні пала­ти — безпосередньо підпорядковувалися державному контро­леру, незалежно від загальних губернських установ.

Законом у 1862 р. було «ведено ретроспективний конт­роль (за фактом) господарської діяльності і документальний із правом раптових ревізій каси, місць збереження товарно-матеріальних цінностей тощо. Ідея попереднього державно­го контролю не була закріплена у законі.

Державний контролер щороку складав звіт, який пода­вав імператору, його не виносили навіть на розгляд Дер­жавної думи. Згодом щорічні звіти з додатками почали опубліковувати. Було встановлено такі строки подання зві­ту державного контролера: до законодавчих установ — до 1 жовтня, а додатки — не пізніше ніж 1 листопада. III Дер­жавна дума розглянула звіт державного контролю за 1908 р. у січні 1912 р. У доповіді комісії було зазначено, що мали місце значні порушення бюджетного законодавства окре­мими відомствами.

Російський державний контроль був організований за адміністративним принципом і призначався для потреб самої адміністрації, тому його погоджували з бюджетним законо­давством. Крім того, російський державний контроль був дуже далеким від суворих принципів доказу правопорушень, гому у звіті не було жодних суджень щодо фактів зловжи­вань, виявлених у результаті контролю. Державний контроль виступав у ролі статиста щодо фактів правопорушень. Отже, факти, які державний контроль міг виявити протягом року і з приводу яких він провадив розслідування, не могли бути ні надбанням гласності, ні об'єктом обговорення Думи, яка була обмежена розглядом лише бухгалтерського звіту. У 1912 р. Державною думою було зроблено спробу зібрати дані щодо умов виконання бюджетного закону 1908 р. Це дало змогу зібрати багато матеріалу, але використати його Дума не змогла, оскільки не мала доступу до фінансового госпо­дарства. Діяльність Державної думи у цьому напрямі пев­ною мірою була позитивною, оскільки це зменшувало непо­годженість дій між бюджетними і контрольними органами. Проте без належних законів і відповідної організації конт­рольних установ ці спроби не змогли дати позитивного ре­зультату.

Таким чином, у Росії державний контроль не задоволь­няв вимог незалежності і гласності. Разом з тим він був зовсім ізольований від Думи. Оскільки законом не передба­чалися ні форми, ні склад звіту державного контролю, то від відомств залежав обсяг контрольних прав Думи. Поперед­ній державний контроль, запроваджений у Росії, не був у віданні Думи, оскільки дані цього контролю не відображу­вали у звітності.

За умов радянської дійсності в колишньому СРСР діяла система державного контролю у формі Міністерства дер­жавного контролю СРСР, а потім Комітету народного конт­ролю СРСР, які незалежно від конституційного статусу фактично були підпорядковані ЦК КПРС. Свої функції конт­роль виконував, виходячи із тенденційних політичних наста­нов командно-адміністративної системи управління народним господарством. Розглянуті форми державних контрольних органів розвивалися разом з управлінськими структурами держави.

Нині в Україні за досвідом демократичних країн світу парламентський фінансово-економічний контроль знайшов конституційне ствердження у формі Рахункової палати Вер­ховної Ради України (стаття 98 Конституції України). За­коном України "Про Рахункову палату Верховної Ради Украї­ни" визначені правові основи її діяльності, статус, функції, повноваження та порядок здійснення їх.

Отже, вищий орган фінансово-економічного контролю — Рахункова палата Верховної Ради України — створений на демократичних конституційних засадах з урахуванням сві­тового досвіду.