Реферат: Формування конкурентних позицій регіональних систем

Міністерство освіти і науки України

Луцький національний технічний університет

кафедра економіки та підприємництва

Індивідуальна робота

з дисципліни «Регіональна економіка»

на тему:

«Формування конкурентних позицій регіональних систем»

Виконала: ст. гр. ФК-22

Остапюк А.В.

Перевірила: асистент Циганюк Н.Є.

Луцьк 2010

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Теоретичні основи дослідження конкурентних позицій регіональних систем.

1.1. Дослідження понять «конкуренція» та «регіональна система»…….....5

1.2. Теоретичні засади дослідження конкурентоспроможності регіонів…11

1.3. Зарубіжний досвід підвищення конкурентних позицій регіональних систем………………………………………………………………………………….16

РОЗДІЛ ІІ. Аналіз та перспективи формування конкурентних позицій регіональних систем.

2.1. Науково-методичне забезпечення формування системи показників регіональної конкурентоспроможності……………………………………………...22

2.2. Аналіз потенційної конкурентоспроможності регіонів України……….28

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Конкурентоспроможність регіонів – це складна комплексна система передумов і факторів. Становлення регіонів як самостійних суб’єктів економічних відносин породжує безліч протиріч, подолання яких стає можливим лише шляхом міжрегіональної конкуренції. Водночас, сама конкурентна боротьба між регіонами переноситься в різні сфери їхніх інтересів, починаючи задоволенням повсякденних запитів населення і закінчуючи пошуком та залученням зовнішніх і внутрішніх інвестицій на свою територію. Перемагають у такій конкурентній боротьбі саме ті регіони, конкурентоспроможність яких кількісно та якісно відрізняється від інших. У зв’язку з чим актуалізується проблема знання (як наукового, так і прикладного) саме тих основних характеристик регіональної конкурентоспроможності, що найбільшою мірою цьому сприяють.

У рамках сучасної парадигми “регіон-система” з’являється реальна можливість розглядати регіон будь-якого рівня як регіональну економічну систему чи як деяку сукупність різних елементів продуктивних сил, взаємозалежних між собою географічним (у масштабах окремої території) розташуванням, процесами суспільного відтворення і сформованими між ними господарськими зв’язками. При цьому, регіональна економічна система може бути охарактеризована деякими параметрами, порівняння яких з аналогами дає змогу одержати певне уявлення про наявність чи відсутність відповідної конкурентоспроможності. У даному разі саме зведення таких параметрів стає основним носієм інформації про конкурентоспроможність регіонів.

Метою дисертаційної роботи є теоретичне обґрунтування, емпіричне пророблення і методичне забезпечення можливих оцінок конкурентоспроможності регіонів на основі формування відповідної системи показників.

Об’єктом дослідження є процеси економічної конкуренції між регіонами (економічними системами).

Предметом дослідження виступає науковий інструментарій визначення оцінок регіональної конкурентоспроможності.

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ КОНКУРЕНТНИХ ПОЗИЦІЙ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ

1.1. Дослідження понять «конкуренція» та «регіональна система»

Конкуренція (від лат. «concurrientia» - стикатися) означає суперництво між суб'єктами ринкового господарства за найбільш вигідні умови виробництва, продажу і купівлі товарів. Такий вид економічних відносин функціонує тоді, коли виробники товарів виступають як самостійні і ні від кого не залежні суб'єкти господарської системи. У такому самому становищі повинні бути і покупці товарів.

Конкурентна боротьба за економічне процвітання і виживання є економічним законом ринкового господарства.

Продавці хочуть продати свої товари найдорожче, але конкуренція змушує їх збувати продукцію дешевше, щоб стимулювати попит покупців. У боротьбі між продавцями (прагнуть продати найдорожче) і покупцями (прагнуть купити дешевше) виграють ті, хто більш згуртований і має можливість нав'язати свою (вигідну для них) ціну. В умовах "вільної" конкуренції на ринку всі рівні, як продавці, і всі рівні, як покупці, але перемагає той, хто при тій самій якості товару має менші витрати виробництва або при тих самих витратах виробляє продукцію вищої якості.

Конкуренція - категорія товарно-ринкової економіки. Її зародження і виникнення історично належать до простого товарного виробництва. У процесі конкуренції кожний дрібний виробник намагається створити для себе найбільш вигідні умови виробництва і збуту товарів. Особливого розвитку конкуренція набула з переходом до великого товарного виробництва. У ХХ і на початку ХХІ ст. конкуренція в усіх країнах свідомо використовується як одна з рушійних сил економічного і соціального прогресу.

Позитивна економічна роль конкуренції проявляється в ряді функцій, які вона виконує.

По-перше, як показує історичний досвід, конкуренція, пронизуючи всі зв'язки виробництва і споживання, є єдино можливим засобом досягнення збалансованості між попитом і пропозицією, а в кінцевому підсумку - між суспільними потребами і виробництвом.

По-друге, конкуренція виконує функцію спілкування і погодження інтересів виробників. В умовах розвинутого поділу праці інтерес кожного пов'язаний і взаємодіє з інтересами інших товаровиробників. Виконуючи цю функцію, конкуренція через ринковий механізм підпорядковує індивідуальні прагнення суб'єктів господарювання суспільним інтересам.

Третя функція конкуренції - змушувати товаровиробників знижувати індивідуальні виробничі витрати. Зменшення витрат вимагає від підприємців постійно працювати над удосконаленням технічної бази виробництва, шукати шляхи економії сировини, матеріалів, устаткування і робочого часу, а також підвищення продуктивності праці.

Четверта важлива функція конкуренції - це стимулювання підвищення якості продукції та послуг. Ця функція набуває особливого значення в умовах науково-технічної революції, яка надає кожному виробникові можливості вдосконалювати споживні вартості, широко орієнтуватися на задоволення найрізноманітніших потреб покупців, усього суспільства. Конкуренція спонукає виробників неухильно запроваджувати у виробництво все нові й нові види продукції, а також виробляти один і той самий продукт найрізноманітніших модифікацій.

Нарешті, історично найважливіша функція конкуренції - формування ринкової ціни. Це така ціна, яка врівноважує в собі не тільки попит і пропозицію, але й ціни попиту і пропозиції. За допомогою ринкової ціни конкуренція забезпечує збалансоване співвідношення між суспільними потребами і суспільним виробництвом.

Виконуючи ці функції, конкуренція забезпечує зростання економічної ефективності виробництва, підвищення його технічного рівня, удосконалення якості та структури суспільного продукту.

Пронизуючи всю систему виробництва й споживання товарів і послуг, конкуренція здійснюється в багатьох формах, які з розвитком суспільства стають дедалі різноманітнішими. Історично найстарішими формами конкуренції є внутрігалузева і міжгалузева.

Внутрішньогалузева - це конкуренція між виробниками певної галузі. Об'єктами такої конкуренції є умови виробництва, ринки збуту, "портфелі" замовлень, затрати виробництва, якість продукції та послуг. Вона зумовлює зростання ефективності всієї галузі, кількісних і якісних показників, її подальший розвиток.

Міжгалузева конкуренція здійснюється між виробниками (підприємствами, підприємцями) даної галузі й виробниками інших галузей. Об'єктом такої конкуренції є більш висока норма прибутку (рентабельності) в тій чи іншій галузі, отже, і боротьба за вигідніше вкладення капіталу. Ця конкуренція сприяє міжгалузевому переливанню капіталів і переміщенню ресурсів до більш ефективних галузей і сфер виробництва. Швидке переміщення капіталу і ресурсів з однієї галузі до іншої дає суспільству можливість найбільш раціонально використовувати засоби виробництва і робочу силу.

Міжнародна конкуренція являє собою конкуренцію виробників на світовому ринку і включає в себе як внутрігалузеву, так і міжгалузеву форми конкуренції. На світовому ринку домінуюча роль належить компаніям найбільш розвинутих країн. Міжнародна конкуренція сприяє зниженню інтернаціональних затрат, збалансованому розвитку світового ринку, переливанню капіталу не тільки між галузями виробництва, але й між державами світової співдружності.

У сучасній економічній науці розглядаються дві основні форми конкуренції: чиста або "досконала" та обмежена або "недосконала".

Досконала або чиста конкуренція - це така модель ринку, при якій вплив кожного учасника економічного процесу на загальну ситуацію настільки малий, що ним можна знехтувати. Модель чистої конкуренції має наступні характерні ознаки. По-перше, при ній на ринку знаходиться багато незалежних продавців і покупців даного продукту. По-друге, ніким і нічим не обмежений доступ на ринок і такий самий вихід з нього всіх бажаючих. По-третє, фірми, що конкурують, випускають стандартизовану продукцію. По-четверте, в умовах чистої конкуренції відсутній будь-який вплив окремої фірми на рівень ринкової ціни. Учасники ринкових угод мають вичерпну і вчасну інформацію про якість товару, ціни і вигоду торгівлі. Все сказане дало привід назвати даний вид досконалою конкуренцією.

"Недосконала" (обмежена) конкуренція репрезентується двома основними формами: монополістичною конкуренцією та олігополією. Об'єднує їх те, що на відміну від чистої конкуренції, вони дають змогу окремій фірмі впливати на ринок, використовуючи для цього ряд важелів і, насамперед, важіль ціни.

Монополістична конкуренція - це конкуренція, яка виникає між монополіями. Вона може бути внутрішньо- та міжгалузевою, а також міжнародною. На відміну від вільної конкуренції, в умовах панування монополій конкуренція контролюється і певною мірою обмежується. Ступінь обмеження конкуренції залежить від масштабів монополізації виробництва й ринку. Основною ознакою монополії є можливість фірми (монополії) впливати на ринкові ціни та розвиненість нецінової конкуренції.

Монополістична конкуренція у трактуванні сучасної зарубіжної економічної теорії - це така модель ринку, для якої властивою є відносно велика, але значно менша, ніж за умов чистої конкуренції, кількість підприємств, що випускають диференційовану продукцію. Це дає змогу порівняно легко проникати в галузь, але вимагає від фірми значних зусиль для реклами та використання торговельної марки.

Олігополія (від гр. «oligos» - незначний; «poleo» - продаю) є конкуренція, при якій декілька великих фірм монополізують виробництво і збут основної маси продукції і ведуть між собою переважно нецінову конкуренцію.

У США олігополію найчастіше утворюють чотири провідні фірми галузі, які продають на ринку до 60% всієї продукції. При цьому монополізація виробництва може досягати іще більших масштабів. Прикладом може бути автомобільна промисловість США, де три гіганти - "Дженерал моторс", "Форд" і "Крайслер" - виробляють більше 90% всієї продукції.

Отже, конкуренція - двигун економічного прогресу. Лауреат Нобелівської премії Ф. Хайєк говорив, що суспільство, яке покладається на конкуренцію, більш успішно, ніж інші, досягає цілей і що саме конкуренція показує, як можна ефективніше виробляти речі. У цьому, без сумніву, позитивна роль конкуренції у суспільному розвитку.

«Економіка» у класичному розумінні - це наука про вміння раціонально вести домашні справи. Таким домом можна назвати і регіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, - це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов’язаністю складових і цілісністю [5, с.293].

Найважливіша характеристика регіону - його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність.

Поняття «регіон» пов’язане з терміном «регіональна економіка» - науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття «регіональна економіка» та «розміщення продуктивних сил» близькі за змістом; усе-таки регіональна економіка більше прив’язана до поняття «регіон», у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загально регіональними проблемами.

Ефективність регіональної політики залежить від чіткого визначення території регіону, його меж, природно-ресурсного та соціально-економічного стану. Адже регіон - це об’єкт регіональної політики, тому велике значення має економічне районування країни, тобто відокремлення на її території самостійних регіонів, які представляють економічні райони.

Світовий досвід показує, що глибока централізація управління економікою регіону неефективна. Без ініціативи регіонів неможливо забезпечити ефективний розвиток їхнього господарства: з розвитком суспільства децентралізація управління економікою, у тому числі регіональною, має зростати. Одним з проявів цього є зміна відносин місцевих господарських органів та ланок вищого підпорядкування. Саме це висвітлює Закон України "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Згідно з цим законом територіальною основою місцевого самоврядування є місто, район у місті, селище чи село.

Економічне районування країни - непроста проблема. Треба зазначити, що різні автори у своїх роботах вирішили її по-різному. Найбільш привабливим, на мій погляд, є районування автора В. Поповкіна [3]. Шляхом синтезу найважливіших показників економічного розвитку (національний дохід на душу населення; валовий продукт на душу населення; продуктивність суспільної праці; виробництво продукції промисловості і сільського господарства на душу населення; обсяг матеріального достатку на душу населення; забезпеченість території природно-ресурсним потенціалом; демографічний потенціал тощо) В. Поповкін визначив вагу кожної області в економіці країни й сформував пять макроекономічних районів.

Мережа районів, яку запропонував В. Поповкін, є найбільш обґрунтованою, бо об’єктивно віддзеркалює особливості сучасного регіонального розвитку України. Але назви цих районів більш привабливі у авторів роботи [5, с.299]:

1. Центрально-Український (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська, Кіровоградська області).

2. Донецько-Придніпровський (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області).

3. Північно-Східний (Харківська, Сумська, Полтавська області).

4. Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим).

5. Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька області).

1.2. Теоретичні засади дослідження конкурентоспроможності регіонів

Розгляд регіону як системи припускає можливість знаходження його місця в сукупності аналогічних систем як усередині державного утворення, так і за його межами. Основною рисою сучасного регіону виступає його здатність реагувати на зміни зовнішніх і внутрішніх умов, на загрози, що виникають з боку різних джерел; сприяти не тільки збереженню, але й поліпшенню регіональних позицій у найважливіших сферах громадського життя. В загальному вигляді парадигма “регіон-система” розуміється як деяка сукупність елементів продуктивних сил, прямо чи побічно взаємозв’язаних у сфері суспільного виробництва, географічно розташованих у межах певної (достатньо великої) території (простору) і пов’язаних між собою господарськими, технологічними, інформаційними та іншими зв’язками. Об’єктивна реальність змушує розглядати регіон як економічну систему, що є одночасно й об’єктом, і суб’єктом. Як об’єкт регіональна економічна система виступає у відносинах з національною державою і міжнародними державами й організаціями, а як суб’єкт – у взаєминах з іншими регіонами й окремими господарюючими суб’єктами (підприємствами, організаціями й установами). Відмітною рисою регіональної економічної системи як суб’єкта є її здатність вступати в конкурентні відносини з іншими регіональними економічними системами, що виявляються в наявності конкурентних переваг і забезпечують привабливість відповідних територій. Для того щоб докладніше розібратися в умовах і факторах конкуренції між регіонами, є необхідність уточнити, в чому, власне, полягає сама конкуренція як економічний феномен.

Проявом конкуренції у відносинах регіональних економічних систем стає або зростання (кількісне збільшення використання окремих факторів суспільного виробництва), або розвиток (якісні зміни у використанні окремих факторів суспільного виробництва) відповідних територій, а, як наслідок, поява і посилення територіальної диференціації. Стверджується, що територіальна диференціація сама по собі несе позитивний заряд, якщо не призводить до дезінтеграції економічного простору країни, чи до згортання економічних процесів на окремих територіях. Оцінкою прояву конкуренції між регіонами виступають рейтингові оцінки, у яких відбивається здатність кожного регіону продемонструвати визначені позиції, кількісні та якісні відмінності від інших регіонів. Здатність створювати кращі умови для розвитку територій, заснована на можливостях суб’єктів регіональних відносин – місцевих органів влади, недержавних організацій і підприємств – спільно формувати і реалізовувати відповідні стратегії розвитку, залучати до цього процесу кращі інтелектуальні, технічні, технологічні та інші ресурси і раціонально їх використовувати, розуміється як конкурентоспроможність регіону.

Поряд з конкурентними можливостями у кожному регіоні є обме­ження і негативні чинники. Вони здатні знизити результативність реалі­зації сприятливих конкурентних можливостей, а також ускладнюють ви­користання соціально-економічного потенціалу в інтересах розвитку ринкових відносин у регіоні. До таких обмежень і негативних чинників можна віднести:

- екстремальні умови виробництва і життєдіяльності населення;

- слабку екологічну вивченість і науково обґрунтовану підготовку те­риторії регіону;

- низький рівень виробництва товарів і послуг та недостатній обсяг виробництва продуктів сільського господарства;

- віддаленість від економічно розвинених регіонів країни, відсутність розвиненої транспортної системи;

- низьку якість продукції та послуг, що різко знижують їхню конкурен­тоспроможність;

- високе економічне напруження, що породжує серйозні обмеження в розміщенні та регіональному розвитку продуктивних сил;

- недостатній розвиток виробничої та соціальної інфраструктури як стримуюча обставина для інвестування і створення нових робочих місць.

Перелічені обмеження і негативні чинники впливають на використання можливостей регіону. Це породжує ситуації, що вимагають еластичних ме­тодів управління розвитком регіону.

У результаті проведеного аналізу встановлено, що значення показників інвестиційної привабливості змінюються від 0,6949 (Донецька область) до 0,2436 (Тернопільська область). Найбільш привабливими регіонами для інвестування відповідно до результатів розрахунків, представлених у таблиці 1, є Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Харківська й Запорізька області, що перебувають на найменшій відстані від створеного еталона інвестиційної привабливості (значення показників інвестиційної привабливості - від 0,4247 до 0,6949). Інвестиційний клімат у цих регіонах характеризується високим соціально-економічним потенціалом за рахунок розвитку промислового виробництва, а також найбільшим рівнем урбанізації населення й забезпеченістю кваліфікованими кадрами. Регіони мають досить високу місткість ринку споживчих товарів і факторів виробництва. Найбільш кращими для інвестування є основні галузі промислового виробництва, житлове будівництво, транспорт і зв'язок, торгівля, побутове обслуговування, медицина й страхування.

Найменш привабливі регіони - Житомирська, Ровенська, Сумська, Чернігівська й Тернопільська області (значення показників інвестиційної привабливості - від 0,2436 до 0,2780). Діяльність інвесторів у даних регіонах не відрізняється високою активністю у зв'язку з несприятливим інвестиційним кліматом і низькою ефективністю.

Таблиця 1.

Значення показників інвестиційної привабливості регіонів України

(за даними Інтернет-сайту Держкомстату України [ Електронний ресурс ] Режим доступу: http://stat.gov.ua - 12. 11. 2007р. – Загол. з екрану)

Визначення конкурентоспроможності регіону багато дослідників намагаються розглядати з різних точок зору. На сьогоднішній день існує, принаймні, чотири групи таких точок зору. Зрозуміло, що цим переліком підходів до визначення конкурентоспроможності регіону не вичерпується весь спектр точок зору, але саме в них згруповані думки найбільш загальні й поширені. Доведено, що проблема конкурентоспроможності регіону може бути зведена в своїй основі до визначення конкурентних переваг і (чи) конкурентних позицій, тому що конкурентоспроможність, конкурентні переваги і конкурентні позиції є взаємозалежними і взаємовизначеними поняттями. У формалізованому відношенні конкурентні переваги і конкурентні позиції становлять собою факторну ознаку, а конкурентоспроможність – результативну. Порівняльні переваги регіональної економічної системи дозволяють знаходити найбільш конкурентні позиції, фактори привабливості окремих територій, кількісна і якісна оцінка яких набуває особливого значення для підтримки конкурентної боротьби. У цьому зв’язку можна запропонувати наступне визначення терміна «регіональні конкурентні позиції», відповідно до якого під регіональними конкурентними позиціями запропоновано вважати процеси використання наявних на даній території сукупних факторів, перетворених на продукцію, роботи і послуги, що забезпечують території відмітні риси й особливості порівняно з іншими територіями, що виявляються в зовнішній і внутрішній компетенції й у динамічних здібностях реалізовувати граничні (критичні) переваги.

Встановлено, що є різні думки з приводу того, яка система показників повинна використовуватися для оцінки конкурентоспроможності регіональних економічних систем. Існуюча система показників конкурентоспроможності регіонів не дозволяє повною мірою оцінити стан і перспективи розвитку регіонів у їхній конкурентній боротьбі, тому що використовуються для цього різні показники, що істотно «розріджує» саму суть регіональної конкуренції. Визначено, що однією з причин недостатньої об’єктивності показників конкурентоспроможності регіонів є відсутність обґрунтованих критеріїв і міри регіональної ефективності їх функціонування. У даному випадку мова повинна йти про відмітні ознаки, на підставі яких можуть визначатися оцінки (критерії), і межі, за якими зміна кількісних характеристик спричиняє зміну якості об’єкта чи навпаки (міри).

1.3. Зарубіжний досвід підвищення конкурентних позицій регіональних систем

Актуальність проблем реальної конкурентоспроможності України на світовому та національному ринках різко зросла в 90-ті рр., коли лібералізація цін та зовнішньої торгівлі, приватизація державної власності поставила завдання створення необхідних умов щодо входження країни у світовий економічний простір та переходу до функціонування економіки в умовах жорсткої ринкової конкуренції. Відтоді кардинальне розв’язання проблеми національної конкурентоспроможності стало невідривно пов’язане з долею вітчизняної економіки, її ймовірними досягненнями на шляху до ринкового типу господарювання і досягненням більш глибокої та ефективної інтеграції в систему світового господарства [7, 24].

Виходячи із вищезазначеного, на нашу думку, втілення інтеграційних намірів України та забезпечення національної конкурентоспроможності зокрема, вимагає перегляду ролі регіонального фактору в даному контексті. Варто зазначити і той факт, що однією із форм розвитку інтеграційних процесів виступає регіоналізація, яку іще можна назвати базою міжнародної економічної інтеграції.

Сучасні процеси регіоналізації стають найбільш правильною відповіддю на виклики зовнішнього світу, адже важливим моментом процесів регіоналізації є знання про регіон як самостійну економічну систему, не відкидаючи її тісний зв’язок із національною економікою окремої країни.

Кожен регіон з наявними йому конкурентними позиціями та перевагами, ставши повноправним суб’єктом економічних відносин, має можливість забезпечити належний рівень конкурентоспроможності як в середині держави, так і за її межами.

Вважаємо, що за таких умов конкурентоспроможність прикордонних регіонів є одним з найбільш вагомих складових елементів загальної конкурентоспроможності країни. Це пов’язано з тим, що на даний час регіони світу переживають процеси економічної інтеграції і в таких умовах прикордонні території першими відчують прояви вищого рівня конкурентної боротьби.

Відштовхуючись від розуміння конкурентоспроможності, як зумовленої економічними, соціальними і політичними факторами позиції країни або товаровиробника на внутрішньому і зовнішньому ринках, що за умов відкритої економіки може визначатися і як здатність країни (фірми) протистояти міжнародній конкуренції на власному ринку і ринках інших країн, під конкурентоспроможністю регіону слід розуміти його здатність в умовах глобальної конкуренції на основі ефективного використання наявних традиційних і створення унікальних ресурсів локального розвитку стимулювати підвищення продуктивності виробництва та рівня життя місцевого населення і, відповідно, забезпечувати високий конкурентний статус у геоекономічному просторі в довгостроковій перспективі [3].

Важливим моментом в забезпеченні регіональної конкурентоспроможності виступає формування і підтримка факторів і параметрів регіональної економічної системи на такому рівні, щоб вона в перспективі зберігала і примножувала наявні досягнуті показники. Йдеться в даному випадку, насамперед, про стійкість, цілісність, комплексність і життєздатність регіону як економічної системи в просторово-часових умовах, що динамічно розвиваються та змінюються [4,15].

Стосовно сучасних реалій регіональна конкуренція виступає, в одному випадку, як «прагнення створити на своїй території максимально сприятливі умови для залучення капіталу й фінансових ресурсів», а в другому – є «сучасною формою просторової взаємодії регіонів, кожний з яких … може виступати як підприємець…» [1, 58].

Здатність створювати кращі умови для розвитку територій, заснована на можливостях суб’єктів регіональних відносин – місцевих органів влади, наддержавних організацій і підприємств – спільно формувати й реалізовувати відповідні стратегії розвитку, залучати до цього процесу кращі інтелектуальні, технічні, технологічні й інші ресурси й раціонально їх використовувати, розуміється як конкурентоспроможність регіону.

Власне вирішення проблеми конкурентоспроможності регіонів може бути зведене у своїй основі до визначення конкурентних переваг й (або) конкурентних позицій, тому що конкурентоспроможність, конкурентні переваги та конкурентні позиції є взаємозалежними і взаємовизначеними поняттями. У формалізованому відношенні конкурентні переваги й конкурентні позиції становлять собою факторну ознаку, а конкурентоспроможність – результуючу. В основі конкурентних переваг, як правило, лежать ресурси, які можуть бути використані для забезпечення відповідних оцінок. Такими властивостями володіють лише ті ресурси, які як якісно, так і кількісно відрізняються від аналогічних ресурсів в інших регіонах. У реальності це проявляється в ринковій цінності цих ресурсів на глобальному або на локальному ринках. Тобто, «конкурентні переваги» – це економічні відносини суб’єктів господарювання, що проявляються в перевазі над конкурентами на ринку в умовах, що реалізувалися під впливом навколишнього середовища. Саме конкурентні переваги забезпечують конкурентоспроможність.

Вирішальними факторами прояву регіональних конкурентних переваг виступають: природні ресурси, розміщені на даній території; рівень розвитку соціальної інфраструктури; рівень життя й стану доходів населення; екологічний стан регіону; рівень технічного розвитку суб’єктів господарювання на конкретній території й ін. [1, 58-59].

Наслідком застосування конкурентних переваг стає наявність власних можливостей для впровадження в практику передових ідей, стабільність і стійкість (у т. ч. й політична) до змін на ринку, висока привабливість для інвесторів і кредиторів [5, 145].

Натомість конкурентні позиції характеризуються більш специфічними рисами, залежно від яких різняться суб’єкти або об’єкти різних конкурентів. Йдеться про уміння використовувати наявні конкурентні переваги. Так можна запропонувати наступне визначення регіональних конкурентних позицій, під якими треба розуміти використання наявних сукупних факторів і процесів, які відбуваються на даній території і є властивими для неї, забезпечують регіону відмінні риси й особливості порівняно з іншими територіями та проявляються у зовнішній та внутрішній компетенції, а також у динамічних можливостях реалізовувати (критичні) граничні переваги [1, 60].

Логічно, що в таких умовах особливу увагу привертає транскордонне співробітництво.

Так, Павліха Н.В. підкреслює, що транскордонне співробітництво виступає однією із умов забезпечення сталого просторового розвитку регіонів країни [9, 280]. Як наслідок, зростає конкуренція між регіонами щодо можливостей підключення до так званих «воріт глобальної економіки», що генерують процес глобалізації [2].

Адже такого роду добросусідські відносини дають можливість мобілізувати і ефективно використовувати існуючий потенціал прикордонних регіонів; відкривають нові перспективи для активізації господарської діяльності на зазначених територіях; сприяють вирішенню завдань стійкого просторового розвитку, реалізації загальних проектів соціальної, економічної, екологічної і гуманітарної взаємодії.

Як вважають представники Асоціації європейських прикордонних регіонів транскордонне співробітництво приносить так звану «додану вартість» у розвиток громад і регіонів, оскільки сприяє підвищенню рівня зайнятості населення прикордонних регіонів, збільшенню обсягів експортно-імпортних операцій, пожвавлює розвиток дрібного бізнесу і прискорює міждержавну економічну інтеграцію. Формування транспортної і фінансової інфраструктури прикордонних і транскордонних регіонів забезпечують формування «Європи без кордонів» [11, 276-277].

Таким чином, транскордонний регіон можна трактувати як зону інтенсивної співпраці прикордонних територій суміжних держав у всіх сферах життя, з метою вирішення загальних проблем, підвищення соціально-економічного розвитку територій та їх конкурентоспроможністю зокрема.

Суттєвим недоліком України на сьогодні є відсутність загальнодержавної стратегії підвищення конкурентоспроможності регіонів України та спільних з країнами ЄС заходів стосовно зміцнення конкурентоздатності і забезпечення соціально-економічного розвитку прикордонних регіонів у Плані дій Україна – Європейський союз; недосконалість норм Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів», а особливо що стосується фінансування, необхідного для сприяння розвитку депресивних територій; невідповідність прийнятих нормативно-правових актів існуючим критеріям ЄС у сфері регіональної політики; окрім того у зазначених документах не окреслено пріоритети та заходи підвищення конкурентоздатності саме прикордонних територій, а в регіональних програмах розвитку (Стратегія розвитку Львівщини до 2015 р., Стратегія економічного і соціального розвитку Волинської області на 2005-2015 рр.) зовсім не йдеться про зміцнення конкурентоспроможності регіону.

Отже, головною вимогою у становленні сучасної моделі тривалого сталого економічного зростання України, економічного забезпечення держави, реформування її економіки, інтеграції у світовий економічний простір і підвищення життєвого рівня громадян є зростання конкурентоспроможності національної економіки та конкурентоспроможності її регіонів зокрема, у тому числі і прикордонних.

РОЗДІЛ ІІ. Аналіз та перспективи формування конкурентних позицій регіональних систем

2.1. Науково-методичне забезпечення формування системи показників регіональної конкурентоспроможності.

Виділення системи показників конкурентоспроможності регіонів відбувається на основі системоутворювальних принципів: цілісності (забезпечується досягнення конкретної мети і виконується одна чи кілька функцій); самоорганізації (припускає організацію системи показників таким чином, щоб було забезпечено якнайкраще досягнення поставленої мети); спеціалізації (враховує як риси, характерні для всього господарства країни й окремих регіональних господарств, так і має специфічні особливості, що визначають умови розвитку окремих територій). У загальному вигляді (структурно і за складом) систему показників регіональної конкурентоспроможності подано, як деяку сукупність статистичних показників, кількість яких залежить від кількості елементів продуктивних сил, оцінка використання яких покликана забезпечити оцінку конкурентоспроможності регіону. Визначено, що одна частина цієї сукупності – це кількісні та якісні показники, які характеризують конкурентні переваги, а інша – це кількісні та якісні показники, які характеризують конкурентні позиції. Доведено, що обидві частини даної сукупності можуть використовуватися як окремо, так і разом. Визначальним моментом при цьому виступає обрана мета економічної оцінки регіональної конкурентоспроможності. В одному випадку, коли мова йде про визначення, наприклад, рангу чи рейтингу регіону за використанням конкретної конкурентної переваги, це може бути лише оцінка наявності відповідних ресурсів, у другому, коли мова йде про просторово-часове позиціонування регіону, це вже буде не тільки оцінка наявності ресурсів, але й оцінка їхнього використання. Аргументовано, що для визначення комплексної оцінки регіональної конкурентоспроможності в системі відповідних показників обов’язково повинен використовуватися інтегральний (зведений) показник, без якого всі показники конкурентних переваг і конкурентних позицій будуть являти собою простий набір показників, які характеризують лише окремі аспекти (сторони) конкурентоспроможності регіону.

Система показників конкурентоспроможності регіонів у своїй сукупності представлена за основними ознаками: люди; засоби виробництва; сили природи; форми й системи організації виробництва; наука і освіта; інформація; інтегральні (зведені) показники. У такому сполученні система показників регіональної конкурентоспроможності набуває свого завершеного вигляду.

Формування системи показників конкурентоспроможності регіонів спрямовано на цільовий вплив суб’єкта управління на об’єкт управління. Така система покликана забезпечувати інформаційну базу для розробки, прийняття і перевірки ефективності управлінських рішень, пов’язаних з вибором і реалізацією стратегії розвитку окремої території (регіону). Розробці діючої стратегії розвитку регіону передує обстеження факторів регіональної конкурентоспроможності, представлених на рис. 1.

Рис. 1. Класифікація факторів конкурентоспроможності регіонів

При цьому класифікація факторів регіональної конкурентоспроможності орієнтується на основні складові: конкурентні переваги і конкурентні позиції. Отже, фактори регіональної конкурентоспроможності впливають на регіональну економічну систему, що змушує її (систему) в особі відповідних органів управління здійснювати перманентний пошук найбільш ефективних заходів, здатних забезпечувати не тільки стійке її положення в економічному просторі країни (світу), але й створювати умови для безупинного та ефективного відтворення як самих продуктивних сил, так і процесів суспільного виробництва.

Головною характеристикою взаємодії регіонів виступає ефективність регіональної конкурентоспроможності, яка може бути показана як специфічні виробничі відносини між окремими регіонами (що в сукупності складаються з відносин між людьми й суб'єктами підприємництва) у процесі реалізації їх місій. Обґрунтовано, що чим вище заявлена місія, тим більш ефективною повинна бути регіональна конкуренція. А чим ефективніша регіональна конкуренція, тим ефективніша конкурентоспроможність даного регіону. Місце й роль ефективності регіональної конкурентоспроможності в системі виробничих відносин регіону показані на рис. 2.

Виникнення ефективності регіональної конкурентоспроможності є внутрішньо суперечливим, тому що сполучено з інтенсивним, а іноді й з екстенсивним характером витрат ресурсів, що не виключає появи загострень у протиріччях як усередині, так і між зовнішніми і внутрішніми умовами функціонування регіональних економічних систем. І, як результат, виникають ускладнення в реалізації місії регіону. Тому підвищення ефективності регіональної конкурентоспроможності повинне знаходити свій прояв у зростанні рівня і якості життя населення, яке проживає на території даного регіону.

В часі й просторі ефективність регіональної конкурентоспроможності формується як корисний результат, сполучений з ефективністю суспільного виробництва й з ефективністю регіональної конкуренції, що відбивають у собі рівень і якість використання природних, матеріальних і трудових ресурсів.

Як критерій ефективності конкурентоспроможності регіонів у дисертаційній роботі запропоновано єдність і взаємозв'язок його кількісних і якісних визначеностей.

Відповідно до запропонованої системи показників конкурентоспроможності регіонів, заснованої на кількісних і якісних характеристиках регіональних продуктивних сил з урахуванням основних ознак (конкурентних переваг і конкурентних позицій).

Для окремих елементів продуктивних сил запропонована система показників ефективності регіональної конкурентоспроможності, яка представлена в табл. 3.

Таблиця 3

Система визначення показників ефективності конкурентоспроможності регіонів

Показники	Економічний зміст	Формалізовані залежності
1	2	3
1. Сили природи	Для визначення ефективності регіональної конкурентоспроможності за елементом “сили природи” () можна враховувати ввіз і вивіз виробленої продукції	, де – вартість продукції, що вивозиться за межі регіону, яку створено на його території; – вартість увезеної продукції на територію регіону; Пр – ресурсна забезпеченість населення (у розрахунку на одного жителя) чи території (у розрахунку на 1 кв. км) регіону, Пк – ресурсна забезпеченість населення (у розрахунку на одного жителя) чи території (у розрахунку на 1 кв. км) країни
2. Люди	Для визначення ефективності регіональної конкурентоспроможності населення () можна враховувати сальдо чисельності населення	, де – чисельність населення в регіоні; – приріст чисельності населення в регіоні; – вибуття населення в регіоні; – середньодушовий розмір валової доданої вартості (валового регіонального продукту) у регіоні спожитий, – середньодушовий розмір валової доданої вартості (валового регіонального продукту) у регіоні створений
3. Засоби виробництва	Для визначення ефективності регіональної конкурентоспроможності засобів виробництва () можна враховувати оборот основних засобів	, де – вартість основних засобів у регіоні; – введення основних засобів у регіоні; – вибуття основних засобів у регіоні. З урахуванням співвідношень досягнутого рівня продуктивності суспільної праці в регіоні й у середньому по країні де – продуктивність суспільної праці у регіоні, – продуктивність суспільної праці у країні
4. Форми і системи організації виробництва	Для визначення ефективності регіональної конкурентоспроможності за елементом “форми і системи організації виробництва” () може бути використана кількість новостворених і ліквідованих підприємств	, де – кількість новостворених підприємств на території регіону; – кількість ліквідованих підприємств на території регіону
5. Наука і освіта	Для визначення ефективності регіональної конкурентоспроможності науки і освіти () можна використовувати показники обсягів виконаних і впроваджених у практику наукових і науково-технічних робіт	, де – обсяги виконаних наукових і науково-технічних робіт; – обсяги впровадження в практику наукових і науково-технічних робіт
6. Інформація	Для визначення ефективності конкурентоспроможності регіонів за елементом “інформація” () можна використовувати показники вантажообігу транспорту (автомобільного і залізничного)	, де – вантажообіг транспорту (автомобільного чи залізничного) у регіоні; – вантажообіг транспорту (автомобільного чи залізничного) у країні
7. Інтегральні (зведені) показники	Для визначення ефективності регіональної конкурентоспроможності (як інтегральний показник ) можна використовувати виробництво і споживання валової доданої вартості в регіоні

Для конкретних показників ефективності конкурентоспроможності регіонів можна враховувати різні кількісні та якісні характеристики продуктивних сил, що змінюються за визначений період часу. При цьому як критерій ефективності регіональної конкурентоспроможності можна використовувати співвідношення між окремими параметрами зміни регіональної економічної системи: валовою доданою вартістю, регіональним валовим продуктом, продуктивністю суспільної праці, ресурсною забезпеченістю (регіону чи населення).

2.2. Аналіз потенційної конкурентоспроможності регіонів України.

Конкурентоспроможність регіонів розглядаємо як потенційні можливості вести конкуренцію, а конкурентну перевагу - як наявність певних вищих характеристик регіону в порівнянні з іншими. Конкурентоспроможність регіонів характеризується міжрегіональними відмінностями за рівнем інноваційного розвитку, надходженнями прямих іноземних інвестицій, розвитком малого та середнього підприємництва, розвитком інфраструктури, наявністю кваліфікованих кадрів, рівнем продуктивності праці та зайнятості.

Умовою зміцнення конкурентних позицій регіонів є виконання регіональними системами таких функцій:

- узгодження і захист інтересів регіону всередині країни і за кордоном. Владні структури мають забезпечувати створення умов для того, щоб кожний суб'єкт країни максимально використовував свій потенціал і все менше потребував державної допомоги;

- посилення конкурентних позицій регіону завдяки залученню інвесторів та удоскона­ленню економічної структури, сприянню розвитку в регіоні малого і середнього бізнесу;

- створення системи регіональних пільг і гарантій для діяльності підприємницьких, комерційних структур та інвесторів;

- нарощування зовнішньоекономічного потенціалу і розширення торгово-економічних зв'язків регіонів.

Предметом конкуренції між регіональними суб'єктами можуть стати державні програми і проекти, що пов'язані з розміщенням продуктивних сил, а також з вирішенням соціальних проблем. При постійному дефіциті ресурсів претендувати на участь у реалізації таких програм і проектів зможуть лише ті регіони, у яких найвищий рівень надійності конкурентних позицій.

Стабільний розвиток регіональної економіки в умовах ринку стає реальним за наявності надійних конкурентних позицій. Принцип економічної самостійності регіональних суб'єктів країни вносить істотні корективи в їхнє фінансово-економічне становище. Стабільність розвитку регіональної економіки безпосередньо залежить від наявності відповідного соціально-економічного, науково-технічного та кадрового потенціалу. Ці чинники визначають привабливість регіону для розміщення нових, реконструкції існуючих виробництв і тим самим для створення нових робочих місць. У свою чергу, зростання чисельності працюючих визначає соціально-економічний добробут населення та поліпшення фінансово-бюджетного становища в регіоні.

Надходження капіталу до того чи іншого регіону визначається його конку­рентними можливостями і перспективами їх нарощування. Підприємницький капітал спрямовується в ті регіони і сфери діяльності, де можна розмістити конкурентоспроможні виробництва та організувати прибутковий бізнес. Регіони значно відрізняються можливостями в залученні інвестицій. Так, іноземні інвестори надають перевагу регіонам урбанізованим, з розвинутою інфраструктурою, з наявністю кваліфікованих трудових ресурсів. [4]

Конкурентоздатність регіону залежить від здатності впроваджувати інновації, модернізувати виробничі й технологічні процеси, пристосовуючись до мінливих умов навколишнього середовища. У сучасних умовах конкурентне економічне становище суб'єктів регіональної економіки визначається їхньою здатністю здійснювати господарську діяльність у ринковому середовищі на умовах самостійності та самофінансування. Це принципово нове явище глибоко пронизує всі сфери діяльності підприємств і організацій, їхню конкурентоспроможність можна визначити як потенційну можливість займати відповідну нішу на ринку товарів та послуг, що забезпечують суб'єкту ринкових відносин стійке фінансове та економічне становище.

При оцінюванні конкурентних позицій регіонів враховується рівень економічного розвитку суб'єктів регіональної економіки. Експертна оцінка може засновуватися на 10-бальній системі. Досягти 10-бальної оцінки практично нереально, але розрив може бути зменшений за рахунок удосконалення конкурентних позицій завдяки докорінній структурній переорієнтації економіки регіонів, поліпшенню транспортної системи, зниженню екологічної, енергетичної та соціальної напруженості, фінансовому оздоровленню міжвиробничих зв'язків, а також формуванню ринкової та виробничої інфраструктури, створенню відповідного науково-інформаційного середовища.

Для оцінювання та аналізу конкурентних позицій регіонів як суб'єктів держави доцільно виходити з таких критеріїв:

1) кожна конкурентна позиція має сприяти підвищенню привабливості регіону для формування системи регіональних ринків;

2) усі конкурентні позиції пов'язані між собою і взаємодіють. Це створює економічну зацікавленість суб'єктів ринку в розвитку конкурентного середовища на території тих регіонів, у яких найбільш надійні та стійкі конкурентні позиції;

3) конкурентні позиції регіону динамічні та змінюються під впливом активної структурної політики; посиленого оновлення виробничого, науково-технічного і ресурсного потенціалу; розвитку виробничої та ринкової інфраструктури; здійснення активної інвестиційної та зовнішньоекономічної діяльності;

4) конкурентні позиції в кожному регіоні розвивалися неоднаково під впливом багаторічної політики регіонального розвитку відповідно до централізовано-розподільчої системи ведення господарства. У результаті вони не адекватні вимогам розвиненої ринкової економіки, і кожній позиції притаманний свій рівень зрілості та активності.

Аналіз показників не тільки економічного і соціального розвитку регіонів, але їхньої конкурентоспроможності покликаний забезпечити вирішення принаймні двох основних задач:

1) визначення рівня інтегральної оцінки розвитку регіонів з метою віднайдення «лідерів» і «аутсайдерів»;

2) побудови сітки економічного районування країни з комплексу основних характеристик.

До найважливіших конкурентних позицій відносяться:

1. Зручне географічне положення і висока транспортна освоєність території регіону, близькість економічно розвинених територій, здатних формувати ринковий простір; наявність зручних транспортно-економічних зв'язків з зарубіжними країнами [5]

2. Наявність високоекономічних природних ресурсів. Важливе значення має рівень геологорозві­дувальної та науково-проектної обгрунтованості й підготовки проектів, що пов'язані з формуванням господарських полігонів, спрямованих на промислове і сільськогосподарське використання природних ресурсів. Ефективне комбінування всіх видів ресурсів території дозволяє розробити політику конкурентних переваг розвитку регіону, особливо, якщо територія володіє оригінальними варіантами сполучення ресурсів, яких немає в розпорядженні у конкурентів.

3. Наявність у регіоні розвиненого науково-технічного потенціалу, науково-інформаційного середовища. Під впливом науково-технічного прогресу зменшується питома вага живої праці, з`являються нові виробництва та галузі, послаблюється вплив ряду екстремальних чинників; посилюється комплексність використання природних ресурсів.

4. Інноваційний розвиток. Конкурентоспроможність регіонів залежить від їх можливостей максимального використання інновацій. наявних знань і вмінь, а також створення і використання інновацій на регіональному рівні. Розробка стратегії починається з аналізу і оцінки інноваційного потенціалу регіону.

Метою аналізу є визначення секторів економіки, спроможних до впровадження нових технологій і підвищення інноваційного рівня регіону, так званих секторів «високих шансів». Наступний крок – визначення стратегії та пілотних проектів.

З метою сприяння створенню стратегії інновацій і розвитку конкурентоспроможності мають бути використані всі можливі носії інформації, особливо регіональні. Необхідно сформувати широке інформаційне поле з питань інноваційної діяльності та забезпечити простий доступ до необхідних знань, умінь і навичок представникам малого і середнього бізнесу. Представникам консалтингових структур необхідно перейти від простого надання актуальної інформації до прямого сприяння формування спільних бізнес-інноваційних проектів за участю представників науки та малого і середнього бізнесу. Інноваційний розвиток регіональної економічної системи передбачає виділення в її рамках виробничих, науково-освітніх, фінансових, організаційно-управлінських підсистем, що утворюють так званий інноваційно-сітьовий кластер. Наприклад, у пілотному проекті регіональної інноваційної системи Харківської області її базовими елементами визначені: регіональна рада з проблем інноваційного розвитку, регіональний інноваційний центр, інноваційно-страховий фонд, центр трансферу технологій, інститути інфраструктури (технопарки, бізнес-центри, інкубатори, консалтинг), малі наукомісткі інноваційні підприємства.

В літературі виділяють такі типи інноваційних змін:

- продуктові нововведення - ви­робництво нових виробів, або виробів з поліпшеними якісними влас­тивостями, що дає право виробникам обгрунтовано підвищувати ціну на ці вироби на ринку.

- технічні (технологічні) нововведення - нове обладнання, нові те­хнології, що докорінно змінюють або покращують істотно існуючий технологічний уклад і ефективність економіки.

- організаційні нововведення полягають у впровадженні нових або більш досконалих методів організації виробництва (потокових, сітьо­вих та інших).

- економічні нововведення - нові механізми функціонування еко­номіки, що забезпечують прогресивні зміни існуючого господарсько­го укладу, сприяють розвитку економіки на всіх рівнях - від суспіль­ства в цілому до окремого підприємства.

- управлінські нововведення - нові підходи та методи щодо органі­зації управління, реформування системи управління для адаптації підприємств до мінливих ринкових умов.

- політичні нововведення - це нові механізми управління процеса­ми державотворення, нові методи вирішення міжрегіональних проблем та проблем взаємовідносин політичних суб'єктів.

- соціальні нововведення - цілеспрямовані зміни в соціальній струк­турі і соціальних взаємовідносинах, проведені державою або організацією для підвищення соціального ста­тусу особистості й оптимального співвідношення особистих і суспільних інтересів.

- юридичні нововведенняспрямовані на розробку нових або вдосконалення існуючих законодавчих та підзаконних актів, що регулюють відносини у різних сферах суспільства[3].

Інновації забезпечують досягнення наступних цілей конкурентної політики регіону:

а) розширення пропозицій на ринку

б) задоволення потреб клієнтів;

в) ріст якості продуктів і послуг підприємства;

г) досягнення високої продуктивності, реалізації стратегічних планів;

д) формування кадрового складу високої кваліфікації.

5. Збалансована бюджетно-фінансова система як необхідна умова економіч­ної самостійності та кредитоспроможності регіону. Економічна са­мостійність є дійовою конкурентною позицією, коли стає можливо прий­мати рішення з важливих питань соціально-економічного розвитку без складної процедури узгодження з вищими органами управління - згідно з визначеним для цієї території пріоритетним напрямом розвитку. Соці­ально-економічна привабливість регіону зростає за наявності надійного джерела формування місцевого бюджету і чіткого економічно-правового механізму регулювання фінансових взаємовідносин між суб'єктами рин­ку. Ефективному розвитку регіону має сприяти розвиток фондового ринку, підвищення надійності цінних паперів, забезпечення безперешкодного створення і підвищення безпеки сталого функціонування малих та середніх підприємств. Зниження відсоткових ставок на кредити банків, підвищення довіри до банківських установ з метою збільшення кількості, обсягів та термінів вкладів можуть стати основою вдосконалення та дієвості фінансових інструментів і підвищення конкурентоспроможності регіону.

6. Наявність в регіоні стабільної податкової системи, чітких правил ліцензування і надійних гарантій для підприємницької та інвестиційної діяльності. Кожний інвестор і підприємець повинен знати, в якому соціально-економічному середовищі йому доведеться вести діяльність. Привабливість регіону багато в чому залежить від існуючої пільгової системи податків, а також від наявності гарантій, що зводять до мінімуму негативні наслідки економічного ризику. Ця конкурентна позиція регіону має важливе значення для залучення як вітчизняного, так і зарубіжного капіталу в інтересах розвитку та територіальної організації продуктивних сил.

7. Наявність сучасної ринкової інфраструктури і кадрів, що володіють знаннями, достатніми для організації ефективності маркетингової, фінан­сово-кредитної та біржової діяльності. Ринкова інфраструктура має вклю­чати розгалужену мережу різних структур, що обслуговують потреби суб'єктів ринкової економіки, зокрема посередницькі, торгові й збутові організації, фінансово-кредитні організації, об'єкти матеріально-технічної бази, об'єкти, що забезпечують інформаційне забезпечення і правове об­слуговування. Успіх підприємництва залежить від узгоджених виробничо-комерційних зв'язків та їхнього фінансово-кредитного і маркетингового супроводження.

8. Сприятлива екологічна ситуація, що робить регіон привабливим для розміщення нових робочих місць і для проживання населення. Більша частина території України характеризується критичною екологічною ситуацією. Це потребує особливого підходу до відбору найбільш екологічно безпечних технологій, а також використання спеціальної техніки. Будь-яка економія на природоохорон­них заходах призводить до значних втрат і знижує надійність конкурентних позицій регіону.

9. Наявність у регіоні надійного зовнішньоекономічного потенціалу, під яким розуміють можливість активної участі в світогосподарських зв'язках. Розвиток прикордонних територій, трансграничне співробітництво є важливим елементом Державної стратегії регіонального розвитку України на період до 2015 року. Україна має значні потенційні можливості для розвитку трансграничного співробітництва, оскільки 19 з 25 її регіонів прикордонні, а зовнішні кордони найдовші серед європейських країн. Так, за участю України створені та функціонують сім єврорегіонів на східному, західному та південно-західному кордонах: "Буг", "Карпатський", "Нижній Дунай", "Верхній Прут", "Дніпро", "Слобожанщина" і "Ярославівна". У їхній склад входять Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Одеська, Чернівецька, Чернігівська Сумська й Харківська області України. Співпраця регіонів України ведеться також в рамках діяльності міжнародних організацій - Асамблеї європейських регіонів (Одеська область), Асоціації європейських прикордонних регіонів (Волинська та Одеська області). Всі області України мають угоди про співпрацю з сусідніми територіями суміжних країн, більшість областей має також угоди про співпрацю з регіональними органами влади багатьох держав світу. Кількість таких угод коливається від однієї (Херсонська область) до 49 (Харківська область). Перетворення регіонів на активних суб'єктів економічних відносин висуває нові вимоги щодо зміцнення економічного потенціалу регіонів, забезпечення їх конкурентоспроможності на внутрішніх і міжнародних ринках.

10. Розвиненість економічної інфраструктури і визначені напрями її реформування. Ця конкурентна позиція впливає на станови­ще регіону в міжрегіональних і міжнародних торговельно-економічних відносинах. Економічна структура регіону визначає місткість внутрішнього ринку й основні напрями ввезення та вивезення товарів і послуг.

11. Економіка багатьох регіонів значною мірою залежить від ефективності функціонування декількох крупних підприємств. Це ті точки росту, які тягнуть за собою й інші галузі. Розвиток регіону може бути забезпечений також за рахунок переходу до промислових кластерів - замкнених технологічних й економічних циклів, де будуть виробники, дистриб'ютори, консалтингові фірми, фінансові установи, сертифікаційні органи тощо.

12. Розвиток туризму та рекреації. Розвиток сфери туризму має важливе значення для диверсифікації економічної діяльності. Розвиток туризму, зокрема сільського, може бути вагомим чинником зростання рівня зайнятості населення, особливо у сільській місцевості.

Результати експрес-аналізу основних показників, які поміщаються в статистичних щорічниках, дозволили виявити, що близько 150 показників даються в регіональному зрізі. При цьому визначено, що для оцінки регіональних конкурентних переваг, яку одержують на основі порівняння інформації про дані, що характеризують наявні ресурси (природні, трудові, матеріальні, організаційні, наукові та інформаційні (комунікаційні)), такими показниками можуть бути використано не більше двох десятків. Методичні підходи, покладені в основу визначення оцінки регіональних конкурентних переваг, містять у собі встановлення рангу кожної області за конкретним видом ресурсу (щорічно, за останній п’ятирічний період) і виведення підсумкової оцінки (якщо у цьому виникає потреба), на підставі якої можна достатньо обґрунтовано стверджувати: чи має той чи інший регіон конкурентні переваги. Така схема ранжирування дозволяє умовно групувати регіони і визначати, наскільки кожний з них забезпечений відповідними ресурсами і якою є тенденція їхніх змін.

Для прикладу візьмемо показники ранжирування щодо Донецької області, які наведені у табл. 1.

Таблиця 1

Показники конкурентних переваг Донецької області (ранг) *

*Складено і розраховано за матеріалами статистичних збірників Державного комітету статистики України.

Аналіз показників конкурентних переваг засвідчив про те, що Донецька область має найвищі показники за людськими (чисельність населення) ресурсами і матеріальними факторами. При цьому встановлено, що конкурентні переваги практично за всіма елементами продуктивних сил мають найбільш розвинені регіони. Аналіз регіональних конкурентних переваг дозволив зробити висновок, що окремі показники є незмінними, інші – відрізняються змінним характером, а треті – мають потребу в доповненні й зміні. Таким чином, наявна в статистичних щорічниках інформація не дозволяє з високим рівнем точності визначати регіональні конкурентні переваги.

Основним науковим інструментом, що дозволяє встановлювати конкурентні позиції регіонів є система послідовно обчислених індексів того самого явища з постійною базою порівняння. Прийом, покладений в основу даного методичного підходу (обчислення базисних індексів), дозволяє побачити, з якою інтенсивністю використовуються різні фактори виробництва (елементи продуктивних сил) на території даного регіону, і спробувати установити, наскільки ці фактори впливають на кінцеві результати (показники) суспільного виробництва, чи наскільки від цих факторів залежать кінцеві результати суспільної діяльності. Був проведений аналіз регіональних конкурентних позицій всіх областей України. У табл. 2 представлені показники, що характеризують конкурентні позиції Донецької області.

Таблиця 2

Показники конкурентних позицій Донецької області *

*Складено і розраховано за матеріалами статистичних збірників Державного комітету статистики України.

Серед основних проблем розвитку й розміщення продуктивних сил регіонального характеру варто виділити:

¾ надзвичайно щільну концентрацію продуктивних сил у високоіндустріальних районах - Донбасі і Придніпров'ї. На шість високоіндустріальних областей - Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Харківську, Київську припадає понад 45% основного капіталу України;

¾ невідповідність між природними й трудовими ресурсними потенціалами, з одного боку, і рівнем розвитку господарської діяльності та просторової її організації в межах економічних районів, областей, міських поселень - з іншого. Це стосується насамперед Подільського, Поліського, Південного регіонів;

¾ недостатній розвиток і збалансованість складових транспортної системи, її нераціональну просторову диференціацію, що зумовлює неповне включення окремих регіонів та великих промислових центрів до загальнодержавного і міжнародного поділу праці;

¾ ігнорування на практиці принципу регіонального господарювання, в основу якого доцільно покласти створення Фонду регіонального розвитку для реалізації державних програм та інших заходів, зокрема, розвитку нових форм розміщення продуктивних сил;

¾ складність формування ринкового середовища з причин надмірної залежності від регіональної влади, її конкретних рішень з приватизації та ставлення до розвитку приватного бізнесу;

¾ неузгодженість і складність процесу нормативного та реального розмежування власності між державними і регіональними рівнями через відсутність чіткої законодавчої системи критеріїв і процедур розподілу державної власності на рівнях державної влади і місцевого самоврядування;

¾ недостатню дієвість державної регіональної економічної політики, яка повинна забезпечити розбудову соціально спрямованої економіки та якісне піднесення на цій основі рівня життя народу.

Щодо окремих регіонів, де склалася вкрай несприятлива соціально-економічна й екологічна ситуація, що вимагає термінового вирішення, то особливої уваги потребують Донецький, Придніпровський, Поліський, Південний та Карпатський.

У Донецькому регіоні найбільш актуальною серед економічних проблем є ефективна реструктуризація підприємств вугільної, хімічної, коксохімічної промисловості, чорної і кольорової металургії, важкого машинобудування та електроенергетики. Зношеність основних фондів у промисловості тут сягає 60--80%. Застаріле обладнання, недосконалі технології, некомплексне використання сировини, надмірна кількість відходів загострюють економічну й екологічну ситуацію. Ускладнилася на цьому фоні і соціальна ситуація. Вона проявляється у перевищенні (у 2 рази) смертності над народжуваністю та у від'ємному сальдо міграції.

Аналогічна картина спостерігається у Придніпровському регіоні. Чорна та кольорова металургія, гірничодобувна, коксохімічна галузі, важке машинобудування створили й тут надмірне навантаження на природне середовище. Це доповнюється загостренням соціальних проблем.

Складною проблемою Поліського регіону є реабілітація радіаційне забруднених територій.

У Південному регіоні несе загрозу підняття рівня ґрунтових вод, що може спричинити підтоплення всього низинного півдня України, докорінно змінити економічну та соціальну ситуацію. Серед невідкладних проблем - розвиток сфери зайнятості депортованих народів, їх соціального облаштування.

Животрепетні проблеми Карпатського регіону - припинення деіндустріалізації, збільшення зайнятості (тут - найвищий рівень безробіття в Україні), активізація демографічної політики та її збалансування з економічним розвитком, екологія (зокрема, завчасна готовність до природних і недопущення техногенних катастроф) тощо.

Нині різниця у доходах на душу населення між окремими областями становить 30-45%. Принагідне зауважимо, що за міжнародним стандартом розрив у рівнях розвитку регіонів не повинен перевищувати 20%.

Протягом останніх років відбулося падіння обсягів виробництва (послуг) у всіх без винятку галузях, і найпомітніше - у трьох провідних секторах - промисловості, сільському господарстві, капітальному будівництві, де створюється переважна частка валового внутрішнього продукту країни. Тенденція щорічного скорочення обсягів виробництва промислової продукції утвердилася майже у всіх регіонах. Найвищі темпи спаду виробництва в цілому за 6 років припадають на промисловість Кіровоградської (71 %), Житомирської (68 %), Волинської (67 %), Херсонської (63 %), Чернігівської та Харківської (по 59 %) областей, проти 52 % у середньому по промисловості країни. Це в основному пов'язане з тим, що в структурі промисловості названих областей переважають підприємства машинобудівної, легкої, харчової та деяких інших галузей, де спостерігається найбільше скорочення обсягів виробництва.

Значне скорочення відбувалося також у тих регіонах, де провідне місце в структурі промисловості займають підприємства базових галузей - чорної і кольорової металургії, паливної та хімічної промисловості. Так, у Луганській області зменшення обсягів виробництва промислової продукції становило 62 %, Дніпропетровській - 54 %, Донецькій - 51 %, Сумській області - 58 %.

Зменшилася також питома вага практично всіх західних областей (крім Рівненської); зокрема, частка Волинської, Закарпатської, Тернопільської (а також Чернігівської) областей становить менше 1 %, що ч свідченням катастрофічного згортання промислового виробництва у Західному регіоні, де його становлення почалося лише наприкінці 50-х та у 60-70-х роках, і тому не встиг утворитися потрібний потенціал.

Протягом 6 років реформування відбувалися негативні явища у сільському господарстві. Обсяги виробництва продукції аграрного сектора скоротилися в усіх 25 мезорегіонах (24 областях та в Автономній Республіці Крим). Найбільше падіння сталося у Кіровоградській, Запорізькій, Луганській, Миколаївській областях. Автономній Республіці Крим (понад 50 % у кожному мезорегіоні, проти 40 % по Україні в цілому). Помірнішими темпами цей процес ішов у західних та подільських областях, де темпи падіння становили 20-35 % і активніше реформувалися економічні відносини в аграрній сфері.

Відбулися деякі зміни у динаміці територіальних пропорцій аграрного сектора. Зокрема, зросла питома вага Вінницької, Івано-Франківської, Закарпатської, Київської, Львівської, Хмельницької, Черкаської областей, тобто тих, які спеціалізувалися на виробництві зерна і цукрових буряків. Водночас знизилася частка Автономної Республіки Крим, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Харківської, Чернігівської областей, де економічні перетворення в аграрно-промисловому комплексі проводилися непослідовно.

У цілому зрушення у територіальних пропорціях розвитку сільського господарства були не такі масштабні, як у промисловості. Це пояснюється більш рівномірним розміщенням господарств цього сектора економіки по території країни і більш стабільним ціновим становищем усередині нього.

Стислий аналіз соціально-економічного розвитку регіонів протягом 2002-2007 pp. свідчить про руйнацію територіальних пропорцій, які складалися й усталювалися десятиліттями. Перехід економіки регіонів до ринкових відносин відбувається, на жаль, стихійно, нерегульовано, поза державним централізованим контролем. Внаслідок цього замість поступового нівелювання (зближення) рівнів соціально-економічного розвитку регіонів відбувається їх диференціація. Через слабку керованість з боку держави процесами регіонального розвитку, під впливом економічних, соціальних, екологічних та інших причин у багатьох регіонах (зокрема, західних) практично перестали діяти стимули саморозвитку, і це призвело до майже депресивного стану. Стала тенденція зниження обсягів виробництва промислової та сільськогосподарської продукції, капітального будівництва, значне зменшення реальних доходів населення спостерігаються також у Житомирській, Кіровоградській, Херсонській областях, Автономній Республіці Крим.

За роки перебудовчих процесів у регіонах нагромадилися й інші досить складні проблеми, які також треба невідкладно вирішувати. Найгостріші з них такі: неплатежі за поставлені товари; неплатежі державі та населенню; нестача коштів у місцевих бюджетах для вирішення територіальних соціально-економічних завдань; нестабільна робота комунального господарства, міського транспорту і зв'язку; збої в енергопостачанні. У деяких регіонах повільно йдуть приватизація держмайна, аграрна реформа, розвиток малого підприємництва тощо.

Результати аналізу регіональних конкурентних позицій дали змогу визначити, що залучення до процесу суспільного виробництва наявних елементів продуктивних сил (факторів виробництва) має достатньо суперечливий характер: по-перше, більш інтенсивно використовуються окремі фактори на невеликих за розмірами територіях; по-друге, між окремими показниками використання елементів продуктивних сил існує зворотна залежність; по-третє, відсутність у статистичних щорічниках необхідної інформації не дозволяє одержувати більш повну картину регіональних конкурентних позицій.

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

Формування конкурентоспроможності регіонів виступає важливою умовою підвищення конкурентоспроможності національної економіки.

У сучасних умовах наукова парадигма «регіон-система» перетворюється на одну з найбільш затребуваних у середовищі фахівців, учених-регіоналістів. Пов’язано це з тією очевидністю, що основними складовими регіональної економічної системи виступають елементи продуктивних сил. Просторова взаємодія регіональних економічних систем породжує конкурентну боротьбу, яка іманентна стану регіонів різних рівнів. У зв’язку з цим регіональна конкурентоспроможність одержує свою затребуваність і об’єктивну потребу у дослідженні за допомогою визначених характеристик.

Однією зі складових дослідження конкурентоспроможності регіонів виступає необхідність уточнення відповідного наукового апарату, зокрема, терміну «регіональні конкурентні позиції», що сполучено з розпливчастим уявленням про зміст процесів, що забезпечують використання наявних конкурентних переваг. У дисертаційній роботі під регіональними конкурентними позиціями запропоновано вважати процеси використання наявних на даній території сукупних факторів, перетворених на продукцію, роботи і послуги, що забезпечують їй (території) відмітні риси й особливості порівняно з іншими територіями. Регіональні конкурентні позиції виявляються у внутрішній і зовнішній компетенції регіону як системи, здатної забезпечувати динамізм у реалізації граничних значень, спрямованих на позитивні результати в конкурентній боротьбі із собі подібними.

Характер конкурентної боротьби, що складається між регіонами, змушує здійснювати вибір основних показників, які найбільшою мірою забезпечують комплексну оцінку конкурентоспроможності регіонів.

На основі виділення основних ознак формування (залежно від: розташування регіону стосовно інших об’єктів, ступеня впливу один на одного, можливостей управлінського впливу, характеру впливу, можливостей виміру величини фактора) у роботі запропонована класифікація факторів конкурентоспроможності регіонів. Така класифікація дозволяє моделювати взаємодії регіонів у зовнішньому і внутрішньому середовищах в процесі формування їхньої конкурентоспроможності. Ця обставина змушує регіон як економічну систему здійснювати перманентний пошук найефективніших заходів, здатних забезпечувати не тільки його стійкий стан, але й відтворювальний характер суспільних процесів, що відбуваються на даній території.

Для відстеження динаміки і змісту процесів, що роблять вирішальний вплив на рівень і характер конкурентоспроможності регіонів, обґрунтований критерій її ефективності. Цей критерій визначений виходячи з розрахунку єдності і взаємозв’язку його кількісної та якісної визначеності. З одного боку він відбиває виробничі відносини, тобто співвідношення результатів і витрат, зміни умов перебування одного регіону стосовно іншого. А з іншого боку, цей критерій відбиває спосіб виміру цієї ефективності, тобто показує особливості обліку порівнянь досягнутого рівня з установленими можливими стандартами чи зразками.

Отримані за результатами виконаного дослідження залежності, удосконалені методи, сформульовані визначення і вимоги до методичних положень з формування системи показників регіональної конкурентоспроможності визначають його теоретичну новизну.

Дослідження конкурентоспроможності регіону буде ефективно сприяти вирішенню складних соціально-економічних проблем України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ