Реферат на тему:
“Розкол християнської церкви 1054 року”
Це надзвичайно складний історичний факт сягає своїм минулим ще в античний період. Рим виховав у своїх громадян почуцття переваги над усіма. Зачарування Римом не тільки збереглося в стародавніх народів, які прийняли зристиянство, але й перейшло до варварів, які поселилися на руїнах Римської Імпереї. І не дивно. Римська єдина держава, римська культура – це були непорожні слова, а поняття з винятково цінним змістом огорнутий і овіяний славою старого Риму, єписком Римський віддавна посів видатне положення в Християнській Церкві.
Римський єпископ вважав себе покликаним дбати “про мир у всьому світі та добробут святих Божих церков”. У справіі збереження істинного віровчення Римська церква користувалася незаперечним авторитетом. Не беручи постійної живої участі у догматичній боротьбі Сходу, папи, тим неменше, напруженро слідкували за нею і ніколи не втрачали можливості своєчасно висловлювати свої думки, які часто розросталися до великих трактатів (як, наприклад, томос папи Льва І Великого ІV Вселенського Собору), підказати влучні вислови, мовні звороти, котрі могли б розробити тонкоші єретичних систем. Папи майже завжди вдало вставали на бік ортодоксально мислячих входили в їх суине положення, сприяли їм і підтримували їх. Початок суперечностей насамперед на Сході, а потім і у їх відносинах між Сходом і Заходом був покладений заснуванням Константинопольської архієпископії, а потім і піднесенням її як столичної. До ІІ Вселенського Константинопольського Собору 381 р. першою кафедрою на Сході вважалась Александрійська.
Після згаданого Собору почалася боротьба між Константинополем та Александрією, яка закінчилася остаточною перемогою Константинопольського архієпископа над Александрійським папою на ІV Вселенському Халкідонському Соборі. Ще раніше, на ІІІ Вселенському Ефеському Соборі, втратила свої переваги Антіохійська кафедра: антіохійський технологічній школі в Соборі Несторія була оголошена анафема, Кіпрська та грузинська церкви отримали автокефалію. З усуненням антіохійського ненства та александрійського монофізитства зміцнилась грецьке православя як таке, що йде середнім шляхом. Звичайно, підвищується роль і Константинопольської кафедри. Після Халкідонського Собору константинопольський архиєпископ і канонічно, і фактично став першим на Сході. Така ситуація склалася не в останню чергу і завдяки Римським понтифікам Папи з побоюванням слідкували за піднесенням нової столиці й співчували Антиохійському та Александрійському патріархам. Але догматична істина вимагала від них принцепової позиції і в канонічних питаннях.
Незважаючи на те, що канони вказували Константинопольському архієпископу місце після Римського папи, в “Новому Римі” стали розуміти “мета” (після) в значенні хронологічному, а не розрядному. Константинопольські першоієрархи, спираючись на підтримку візантійських імператорів, стали домагатися якщо не переваги, то щонайменше рівності в справах з Римськими єпископами, такоїж юрисдикції на Сході, яку Рим мав на Заході.
На противагу цьому в Римі все більш очевидно формувалося цілком визначене розуміння папства як особливих, встановлених Богом прав Римського єпископа у всій Вселенській Церкві. Зростання папізму особливо посилилося з падінням Західної і Римської імперії, коли Римська Церква залишилася єдиним світочем у хаосі, що охопив Західну Європу. В творах папи Льва І Великого теорія абсолютного папського примату була вже виражена з максимальною чіткістю. За часів папи Льва ІХ з’явився фальшивий документ DonatioConstantini, в якому начебто імператор Константин визначив канонічні права папи над всією Християнською Церквою.
Приблизно з ІХ ст. у Римській Церкві починає формуватися догмат про безпомилковість повчання папи в справах віри та моралі, якщо він говорить з кафедри (excathedra). В свою чергу Константинопольський патріарх Фотій сформулював у своїй “Епаногозі” вчення про царську та патріаршу владу. Фотій наголошував на тому, що “патріарх є живим і духотвореним образом Христа, який всіма своїми вчинками та словами виражає істину”.
Неважко помітити, що обидві тенденції суперечили тому розумунні церковного устрою, яке склалося в епоху Вселенських Соборів.
Різко загострилися відносини між Римською та Константинополькою церквами в період правління патріарха Фотія (857—869 рр., помер у 897 р.). формальним приводом до цього загострення стали претензії Великої Церкви на юрисдикцію над Болгарією. Але фактично непомірні амбіції патріарха Фотія, який у 879 р. оголосив себе Вселенським патріархом і домагався створення теократичной монархії, вважаючи себе єдиним кандатом на голосування в ній (пізніше, в ХІ ст. спробу оволодіти крім духовної, також і державною владою зробив Михаїл Керулларій). Патріарх Фотій вперше сформулював обрядові та догматичні відмінності Римської Церкви від церков Східних.
Останнє зіткнення Візантії з Римом склалося в середині ХІ століття і означало повний розрив між Римською та Константинопольською Церквами, який пізніше було названо Великим церковним розколом. Константинопольський архієпископ Михаїл Керулларій (1043—1508 рр.) надзвичайно енергійно прагнув підкорити собі Александрію, Антіохію та Єрусалим й одночасно зрівнятися в правах з Римським папою. Як і патріарх Фотій Михаїл Керулларій огортає свої домагання догматичною оболонкою. Воднораз у листі до папи Льва ІХ (1048--1054 рр.) патріарх пише, що він згоден називати папу Вселенським патріархом (хоча Римський єпископ був так званий ще на Халкідонському Соборі) підтримувати єдність, навіть не звертаючи уваги на догматичні та обрядові відмінності (які не мають принципового значення), але папа визнає Константинопольського патріарха рівним йому в канонічних правах.. і хоча папа Лев ІХ на той час потребував союзу з Візантією проти норманів, однак честь Римської кафедри для нього була вища над усе. Лев ІХ відправив у 1054 р. до Константинополя кардинала Гумберта (найосвідченіщий теолог і каноніст того часу) канслера Фрідріха, архієпископа Альмафійського Петра. Візантійський імператор Константин ІХ, прагнучи примирення сторін влаштував колоквіум між кардиналом Гумбертом і богословом Студійського монастиря Нікитою, тому що сам патріарх Михаїл Керулларій був слабеньким теологом. В результаті диспуту Нікита визнав свою поразку, але патріарх продовжував наполягати на своїх притензіях і підбурювати народ проти римських легатів. Був скликаний Собор і патріарх вказав місце папським легатам позаду грецький архієреїв, що було порушенням канонів і порядку диптиха. Тоді під час патріаршого богослужіння 15 липня 1054 р. кардинал Гумберт, архієпископ Петро та кнцлер Фрідріх поклали на вівтар Софіївського Собору буллу ескомунікації та анафеми щодо патріарха і його прихильників, яку вони склали як повноважні представники вже померлого на той час папи Льва ІХ. Після цого вони залишили столицю. Михаїл Керулларій запросив на їх новий колоквіум, передбачаючи вчинити над ними розправу руками підбурюваного натовпу. Імператор Константин ІХ, відчуваючи щось недобре, вимагав власної присутності на диспуті, але тоді патріарх сам відмовився від колоквіуму. 20 липня 1054 р. Михаїл Керулларій зачитав текст анафеми Римській Церкві. Сам патріарх вважав це остаточним розділенням церков, але Александрія, Єрусалим і особливо Антіохія продовжували підтримувати тісні стосунки з Римом. Папа Стефан ІХ (1057—1058 рр.) та імператор Священної Римської Імперії Генріх ІІІ запрошували Константинополь до єднання, на що Михаїл Керулларій відповів відмовою.
З другої половини ХІ ст. Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський патріархи розривають відносини з Римом, тому що єднання з Римською Церквою означало повну втрату автокефалії, перетворення на єпархію Римської Церкви. Пісдя смерті Михаїла Керулларія Константинопольські першоієрархи повертаються до розуміння устрою Церкви, яке склалося в період Вселенський Соборів. У результаті сформувалися два головних напрями в Християнстві:
Католицизм, представлений Римською Церквою;
Православ’я репрезентоване рядом Східних церков.
|