Реферат на тему:
Одержання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
Незаконне одержання шляхом вимагання працівником державного підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою, в будь-якому вигляді матеріальних благ або вигід майнового характеру у значному розмірі за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням становища, яке він займає на підприємстві, в установі чи організації,—
карається штрафом до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.
Примітка. Під незаконною винагородою у значному розмірі в цій статті слід розуміти незаконну винагороду, яка в два і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
1. Об’єктом злочину є авторитет державних установ, підприємств та організацій.
2. Предмет злочину — матеріальні блага та вигоди майнового характеру. Під матеріальними благами розуміються будь-які матеріальні цінності, вартість яких може бути виражена у грошовому еквіваленті (гроші, різні речі, товари тощо). Вигоди
майнового характеру — право на майно, послуги, пільги майнового характеру, а також будь-які дії, пов’язані з можливістю одержати матеріальні блага або послуги чи з можливістю уникнути матеріальних витрат. Такими вигодами можуть бути безоплатне одержання для використання транспорту, приміщення, іншого майна, квитків для проїзду
в транспорті чи квитків на відвідування видовищних заходів (концерти, спортивні змагання) тощо.
Склад злочину, передбаченого ст. 354, дії особи утворюють лише у разі, коли одержані матеріальні блага або вигоди майнового характеру становлять значний розмір. Згідно з приміткою до ст. 354 значний розмір
незаконно! винагороди має місце тоді, коли вона в два і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
3. З об’єктивної сторони злочин виражається у незаконному одержанні шляхом вимагання в будь-якому вигляді матеріальних благ або вигоди майнового характеру за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням становища, яке особа посідає на підприємстві, в установі чи організації. Таким чином, склад злочину, передбаченого ст. 354, одержання зазначеної винагороди утворює за наявності сукупності ознак, а саме, коли: 1) така винагорода є незаконною; 2) способом її одержання є вимагання; 3) вона є платою за виконання чи невиконання винним певних дій.
Незаконним слід визнавати таке одержання матеріальних благ або вигоди майнового характеру, яке офіційно не передбачене для винного за виконання ним роботи на підприємстві, в установі чи організації (на яке він за законом не має права).
Кримінальне караним зазначене одержання винагороди є лише у разі, коли воно здійснюється шляхом вимагання. Про поняття вимагання
див. коментар до ст. ст. 189 і 368. Якщо незаконна винагорода одержується за відсутності ознак вимагання (наприклад, особа з власної ініціативи вручає працівникові гроші чи товари або надає послуги матеріального характеру), кримінальна відповідальність за ст. 354 виключається. За таких обставин вчинене може розглядатися як дисциплінарний проступок.
Для кваліфікації діяння за ст. 354 необхідно, щоб незаконна винагорода одержувалась працівником за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням становища, яке він посідає на підприємстві, в установі чи організації Такі дії можуть як входити до кола його повноважень, так і обумовлюватись його офіційним статусом (наприклад, секретар керівника підприємства, розраховуючи на прихильність в силу свого становища з боку певної службової особи, може звернутись до неї з проханням вирішити те чи інше питання). Якщо винагорода одержується за виконання чи невиконання дій, які не обумовлюються використанням працівником становища, яке він посідає на підприємстві, в установі чи організації (наприклад, надання консультації за фахом, сприяння вирішенню питання на підставі дружніх відносин), кваліфікація його дій за ст. 354 виключається.
Злочин вважається закінченим з моменту одержання незаконної винагороди у вказаному розмірі. Те, коли саме винний одержав таку винагороду — до виконання (невиконання) ним певних дій з використанням становища, яке він посідає на підприємстві, в установі, організації, чи після їх виконання (невиконання), значення для кваліфікації не має.
Одержання особою шляхом вимагання лише частини незаконної винагороди, якщо її розмір є меншим двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (за умови, що вся винагорода має становити два і більше неоподатковуваних мінімумів доходів громадян), слід розглядати як замах на вчинення розглядуваного злочину і кваліфікувати за ст. ст. 15 та 354.
4. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути лише працівник державного підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою. Про поняття службової особи
див. примітки 1 і 2 до ст. 364 та Загальні положення до розділу XVIIОсобливої частини КК.
Отримання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації, який є службовою особою, завиконання чи невиконання будь-яких дій з використанням службового становища утворює склад одержання хабара і підлягає кваліфікації за ст. 368.
5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим мотивом.
Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
1. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, тобто вимога виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов’язання з погрозою насильства над потерпілим або його близькими родичами, пошкодження чи знищення їх майна за відсутності ознак вимагання,—
карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.
2. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, або із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я, або з пошкодженням чи знищенням майна,—
карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.
3. Примушування до виконання чи невиконання ци-“ вільно-правових зобов’язань, вчинене організованою групою або поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я, або таке, що завдало великої шкоди чи спричинило інші тяжкі наслідки,—
карається позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років.
1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є встановлений порядок виконання цивільно-правових зобов’язань, обов’язковим додатковим — психічна чи тілесна недоторканість, воля, здоров’я людини, право власності (залежно від конкретного змісту погрози, якою супроводжується примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань).
2. З об’єктивної сторони злочин вчиняється у формі примушування потерпілого до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Зміст такого примушування складають дві взаємопов’язані дії: 1) вимога виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов’язання; 2) погроза застосувати насильство, пошкодити чи знищити майно.
Цивільно-правові
зобов’язання як елемент цивільних правовідносин передбачають наявність у однієї сторони права на вчинення певних дій, в іншої — обов’язку їх вчинення. В силу зобов’язання одна особа (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Для забезпечення реалізації свого законного права кредитор вправі вимагати від боржника виконання свого обов’язку. Кримінальне караним діянням вимогу виконати чи не виконати цивільно-правове зобов’язання робить протиправний спосіб
пливу на потерпілого. Маючи право на пред’явлення вимоги про виконання певного зобов’язання, винний при вчиненні злочину, передбаченого ст. 355, не вправі добиватися задоволення цієї вимоги насильницьким способом.
За ст. 355 відповідальність може Наставати лише тоді, коли особа примушується до виконання (невиконання) існуючого зобов’язання, що виникло з підстав, передбачених чинним законодавством. Предметом такого зобов’язання можуть бути гроші, майно, послуги, результати творчості тощо.
Зобов’язання боржника вчинити на користь кредитора певну дію або утриматись від її вчинення виникають з договору або з інших підстав, передбачених цивільним законодавством. Так, цивільні обов’язки (так само як і цивільні права) виникають: а) з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать; б) з адміністративних актів, у т. ч. з актів планування; в) в результаті відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури і мистецтва; г) внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а так само внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; д) внаслідок інших дій громадян і організацій; е) внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання цивільно-правових наслідків.
При вчиненні злочину, передбаченого ст. 355, особа може примушуватись до виконання цивільно-правових зобов’язань не лише за дійсними, а й за недійсними чи відносно дійсними угодами. До недійсних угод закон відносить, зокрема, уявні, удавані, а також угоди, укладені: з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства; юридичною особою в суперечності зі встановленою метою її діяльності; неповнолітнім, який не досяг п’ятнадцяти років; громадянином, нездатним розуміти значення своїх дій; внаслідок помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з іншої стороною або збігу тяжких обставин. Недійсність цивільно-правової угоди не є перешкодою для кваліфікації діяння за ст. 355, оскільки так само, як і дійсна, недійсна угода породжує певні цивільно-правові зобов’язання для однієї із сторін. Наприклад, у разі визнання угоди недійсною з причин укладення її внаслідок обману потерпілому повертається іншою стороною все одержане нею за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі — відшкодовується його вартість. Крім того, потерпілому відшкодовуються іншою стороною понесені ним витрати, втрата або пошкодження майна.
Ст. 355 встановлює відповідальність за примушування до виконання чи невиконання лише цивільно-правових, а не будь-яких зобов’язань, обов’язок виконання яких встановлюється іншими нормами права. Так, примушування повнолітніх дітей, на яких законом покладається обов’язок утримувати непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги, і піклуватися про них, не утворює складу цього злочину, оскільки за чинним законодавством вказаний обов’язок не є цивільно-правовим зобов’язанням. Примушування до виконання чи невиконання будь-яких інших (крім цивільно-правових) зобов’язань за наявності для того підстав може бути кваліфіковано як самоправство чи інший злочин.
Вимога виконати (не виконати) цивільно-правове зобов’язання
означає викладену в рішучій (категоричній) формі пропозицію винного до потерпілого негайно або у визначений час вчинити (не вчинити) певні дії, які становлять предмет зазначеного зобов’язання. Така вимога може висловлюватись у будь-якій формі (усно, письмово). Вона має бути конкретною, зрозумілою для потерпілого. У складі цього злочину вимога може бути як правомірною (найчастіше), так і неправомірною. Правомірною вимога може бути, наприклад, коли винний вимагає повернення боргу, своєчасного виконання обумовленої договором роботи, виплати вартості купленої речі тощо. Неправомірною ж є, скажімо, вимога про негайну передачу всієї обумовленої договором суми коштів, хоча за умовами договору боржник зобов’язаний зробити це частинами, або вимога про заміну розбитого з вини потерпілого автомобіля на новий, хоча розбитий автомобіль може бути відремонтований. При оцінці правомірності вимоги слід мати на увазі, що цивільне законодавство певним чином регулює питання виконання цивільно-правових зобов’язань. Так, відповідно до загальних правил, зобов’язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акта планування, договору, а за відсутності таких вказівок — відповідно до вимог, що звичайно ставляться.
Склад злочину, передбаченого ст. 355, примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань утворює лише у разі, коли воно поєднане з погрозою
застосування насильства; пошкодження чи знищення майна щодо потерпілого або його близьких родичів. Погроза повинна бути дійсною і реальною.
Про поняття близьких родичів
див. коментар до ст. 115.
Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань підлягає кваліфікації за ст. 355 за відсутності в діях
винної особи ознак вимагання.
Відмежовуючи примушування ДО виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань від вимагання, слід виходити з того, що при вчиненні злочину, відповідальність за який передбачена ст. 355, винний не посягає на чуже майно, право на нього, не вимагає від потерпілого вчинення інших Дій майнового характеру, які останній не зобов’язаний вчиняти. Він примушує потерпілого виконати свій юридичний обов’язок, який випливає з цивільно-правових зобов’язань, або ж утриматись від його виконання. При вчиненні цього злочину посягання на власність відсутнє, більше того, винний шляхом примушування може прагнути поновити порушені з вини потерпілого відносини власності. Таким чином, вимога при вчиненні злочину, передбаченого ст. 355, як вже зазначалось, може мати правомірний характер. Вимагач же такого права не має навіть в принципі, його вимога завжди позбавлена будь-яких законних підстав. За таких обставин утворюється ще одна відмінність вимагання від примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань: у першому випадку обидві складові злочину (вимога і насильницька дія) мають протиправний характер, у другому — вимога може мати правомірний характер.
Злочин, передбачений ст. 355, є спеціальним складом самоправства, тому його слід відмежовувати від самоправства, відповідальність за яке встановлена ст. 356. Ці злочини відрізняє, насамперед, сфера їх вчинення: перший з них (примушування) може вчинюватися лише у сфері цивільно-правових зобов’язань, тоді як вчинення іншого (самоправства) закон не обМежує якоюсь певною сферою. Відрізняються ці злочини і за способом вчинення — якщо примушуванню (ст. 355) завжди притаманний насильницький спосіб вчинення, то для самоправства (ст. 356) це не є характерним. Самоправні дії, які утворюють склад злочину, передбачений ст. 356, можуть і не заподіювати фізичну чи іншу шкоду конкретній фізичній особі, тоді як для складу примушування наявність конкретного потерпілого є обов’язковою. Обов’язковою ознакою загального складу самоправства є оспорюваність правомірності дій винного, тобто визнання їх такими, що суперечать закону. Відсутність факту такого оспорювання свідчить про відсутність злочину, передбаченого ст. 356. Натомість ст. 355 такої обов’язкової ознаки для примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань не передбачає. Як не визначає вона і заподіяння значної шкоди інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника, що відповідно до ст. 356 є необхідною ознакою об’єктивної сторони самоправства. Слід зазначити, що за правилами конкуренції загальної і спеціальної норм вчинення примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань повністю охоплюється ст. 355 і додаткової кваліфікації за ст. 356 не потребує.
Злочин вважається закінченим з моменту пред’явлення вимоги виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов’язання, поєднаної із зазначеною у ч. 1 ст. 355 погрозою, незалежно від досягнення винною особою поставленої мети.
3. Суб’єкт
злочину загальний.
4. Його суб’єктивна сторона
характеризується прямим умислом. Мотивація дій винного у таких випадках на кваліфікацію вчиненого не впливає. При примушуванні до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань в основі дій винної особи корисливі спонукання можуть бути відсутні. Більше того, винний за допомогою вказаних дій може прагнути повернути майно, належне йому на законних підставах.
Ставлення винної особи до таких наслідків примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, як пошко-
дження чи знищення майна, велика шкода та інші тяжкі наслідки, може бути умисним або необережним.
5. Кваліфікуючими ознаками примушування до виконання чи Невиконання цивільно-правових зобов’язань є вчинення його: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень; 4) у поєднанні з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я; 5) у по-єднанні з пошкодженням чи знищенням майна (ч. 2 ст. 355), а особливо
кваліфікуючими — вчинення його: 1) організованою групою; 2) у поєднанні з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я; 3) завдання ним великої шкоди чи спричинення інших тяжких наслідків (ч. З ст. 355).
Про поняття повторності
див. ст. 32 і коментар до неї.
Велика шкода у складі цього злочину є оціночним поняттям і повинна визначатися судом у кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи. Під великою шкодою тут слід розуміти майнову шкоду — прямі збитки та упущену вигоду. Виходячи із законодавчого визначення значної майнової шкоди, а також шкоди у великих та особливо великих розмірах як кваліфікуючих Ознак у деяких суміжних злочинах (зокрема, вимагання), видається, що великою шкода у складі примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань може бути визнана лише тоді, коли цим злочином спричинено матеріальні збитки приблизно на суму, яка в двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
До інших тяжких наслідків,
які також є оціночним поняттям, належать, зокрема, заподіяння одній чи декільком особам тяжкого тілесного ушкодження, двом і більшій кількості осіб середньої тяжкості тілесних ушкоджень, вбивство або самогубство особи, банкрутство організації тощо. Заподіяння в результаті примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань умисного тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого способом, що має характер особливого мучення, а також з метою залякування потерпілого, або яке спричинило його смерть, умисне вбивство або вбивство через необережність потерпілого чи його близьких родичів потребують кваліфікації за сукупністю злочинів — за ч. З ст. 355 і відповідно за ч. 2 ст. 121, ст. ст. 115 та 119.
Інші кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки цього злочину за своїм змістом збігаються з аналогічними ознаками у складі вимагання. Про їх поняття див. коментар до ст. 189.
ЦК (ст. ст. 4, 46, 47, 48,49, 50, 51, 55, 56,57,58, 151, 161).
Постанова ПВС № 12 від 25 грудня 1992 р. Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності (п. 17).
|