Реферат: Нова економична политика та ии законодавче оформлення

Розділ І. Становище України на початку 20-х років.

Нова економічна політика та її законодавче оформлення.

Зовнішньоекономічна політика України.

Наприкінці 20-го - початку 21-го року стало зрозуміло, що ідеї більшовиків про перемогу світової пролетарської радянської революції в реальному житті зазнали повного краху. Радянські республіки потрапили у міжнародну ізоляцію з повністю зруйнованими першою світовою і громадянськими війнами промисловістю та сільским господарством. Вихід з цього становища шукали в становленні мирних відносин з капіталістичними країнами. Деякі зрушення в цьому напрямку мали місце. Так, 7 грудня 1921 року було підписано угоду між РСФРР і УСРР, з одного боку, та Австрією - з другого, про встановлення економічних та торгівельних відносин, а 21 січня 1922 р. укладено договір про дружбу між УСРР і Туреччиною. На початку 1922 р. було оголошено про ухвалене в Канах рішення Верховної Ради скликати в Генуї конференцію з участю радянської Росії та Німеччини для врегулювання економічних і фінансових проблем. Оскільки інші радянські республіки на конференцію не запрошувалися, вони доручили делегації РСФРР від їхнього імені укладати й підписувати міжнародні договори та угоди.

Внутрішнє становище України.

Зрозуміло, що ці та інші зовнішньополітичні акції не могли скільки-небудь глибоко змінити внутрішнє становище в України. На початку 20-х років воно було дуже складним. Загальні збитки за воєнні роки склали 10 млрд золотих карбованців. Найбільших руйнувань зазнала важка промисловість. В Донбасі до початку 1920 року понад 600 шахт було затоплено. Занепав залізничний, річковий, морський транспорт. Значних руйнувань зазнали легка та харчова промисловість.

У скрутному становищі перебувало сільське господарство республіки. Його стан ускладнювался продовольчою розверсткою і забороною торгівлі селянам. У 1921 р. в республіці було вироблено лише 25% довоєнного збору. Розруха в сільському господарстві призвела до голоду.

Незважаючи на кризовий стан у сільському господарстві, повну незацікаленість хліборобів у розширенні виробництва, більшовицьке керівництво не відмовлялося в кінці 1920 р. від воєнно-комуністичної доктрини, продовжуючи продрозверстку за допомогою озброєних робітничих і червоноармійських загонів. У відповідь на це селяни почали чинити збройний опір. По всій Україні поширювався селянський рух, який офіційна пропаганда називала "політичним бандитизмом".

Нова економічна політика (НЕП).

Дедалі очевиднішою ставала потреба якнайшвидче змінити економічну політику, яка грунтувалася на засадах воєнно-комуністичної доктрини. Реальний перехід до нової економічної політики (непу) в радянських республіках, у тому числі і в УСРР, розпочався після ухвали Х з'їздом РКБ(б) (березень 1921 р.) рішення "Про заміну розверстки натуральним податком", яке лягло в основу цілої низки законодавчих актів, прийнятих державними органами РСФРР, а потім продубльованих в УСРР. Так, надзвичайна сесія ВУЦВК V скликання ухвалила 27 березня 1921 р. постанову "Про заміну розверстки натуральним податком". Податок був значно меншим у порівнянні з продрозверсткою. 29 березня 1921 р. Раднарком УСРР прийняв постанову про "Про натуральний податок на зернові продукти", яка заздалегідь визначала селянам розмір податку на зернові продукти врожаю 1921/1922р. 28 травня 1921р. Раднарком УСРР прийняв постанову "Про натуральний податок на хліб, картоплю та олійне насіння". Відповідно до цієї постанови розмір податку визначався для кожного господарства окремо і обчислювався залежно від врожаю в певній місцевості та від кількості ріллі і числа їдців у господарстві. З метою зацікавлення селян у швидкому виконанні зобов'язань перед державою та розгортання товарообміну Раднарком УСРР 19 квітня 1921 р. видав постанову про вільний обмін, купівлю та продаж сільськогосподарських продуктів, що залишалися у селян після виконання податку, а також фабрично-заводських і кустарних виробів. Рішення про скасування продрозверстки і запровадження натурального податку стимулювало розвиток сільського господарства. Селянин знав заздалегідь, що в нього не будуть вилучатися лишки, а існуватиме певний податок: лишками він зможе розпоряджуватися на свій розсуд, зокрема обмінювати їх на необхідні для дальшого піднесення свого господарства промислові товари. Згодом уряд прийняв ще ряд законодавчих актів, котрі стимулювали відбудову сільського господарства. Серед них важливе значення мала постанова ВУЦВК від 19 квітня 1922 р. "Про відбудову та зміцнення сільського господарства України". В ній накреслювалася програма деякої допомоги селянам. Провідне місце серед правових актів у галузі сільського господарства посіда земельний кодекс УСРР, затверджений ВУЦВК у листопаді 1922 р. Відбудові сільського господарства сприяли заходи, передбачені декретом ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 19 травня 1923 р. про запровадження єдиного сільськогосподарського податку до грошового. Радянський уряд неухильно проводив у законодавстві трерду класову політику, підтримуючи бідноту. Так, захищаючи бідні верстви селянства, ВУЦВК 8 липня 1922 р. прийняв постанову "Про визнання недійсними кабальних угод на хліб", 1 листопада 1922 р. "Про продовження строку для закріплення майна, відібраного комнезамами". Схвалюючи податкове законодавство, уряд основний тягар податків перекладав на заможні верстви сільського населення.

Запровадження засад непу в сільському господарстві України позитивно впливало на його відбудову. У 1925 р. загальна посівна площа в Україні сягнула довоєнного рівня. Такого ж рівня досягла і середня врожайність сільськогосподарських культур.

Складалися сприятливі умови для відбудови і розвитку промисловості, в тому числі важкої. Але слід було негайно реорганізувати на засадах непу управління націоналізованою промисловістю, надати державним підприємствам господарсько-оперативної самостійності і перевести їх на господарський рахунок. Це пов'язувалося з тим, що реальний перехід до нової економічної політики вимагав функціонування ринку і ринкових відносин. Уже восени 1921 р. радянська держава використовувала товарно-грошові відносини.

Під час впровадження непу поруч з розгортанням ринкових відносин відбувався процес організації планового господарства, формувалася система планових органів. 28 вересня 1921 р. ВУЦВК України і Раднарком УСРР створили Українську економічну раду. У положенні про цей орган вказувалося, що він створювався при Раднаркомі УСРР для об'єднання, систематичного узгодження, планового керівництва, регулювання і контролю роботи економічних наркоматів УСРР, уповноважих наркоматів РСФРР. УЕР була найвищим господарським органом на території України. Почали створюватися губернські економічні ради, а 28 вересня 1921 р. було прийняте положення про ці ради. Одним з найголовніших завдань економічної ради було створення єдиного господарського плану. Для реалізації цього завдання при економіічній раді була заснована Українська державна загально-планова комісія (Укрдержплан). 10 квітня 1925 р. уряд УСРР прийняв нове "Положення про державну планову комісію УСРР". На відміну від попереднього положення, згідно з яким Держплан УСРР підлягав економічній раді, за новим положенням Держплан УСРР переходив до відання Раднаркому УСРР. Це, безумовно, підвищувало роль і значення Держплану республіки в системі державних органів, пидсилювало планові засади у керівництві народним господарством. Слід зазначити, що уряд лишав за собою контроль не тільки за важкою промисловістю, а й за такими "командними висотами" в економіці, як банки, транспорт, зовнішня торгівля.

Щоб прискорити відродження промисловості і налагодити обмін між нею і сільським господарством, велику кількість дрібних підприємств держава передала в оренду організаціям (комнезамам, кооперативам, артілям), а також приватним особам, у багатьох випадках - колишнім власникам цих підприємств. Таким чином, з переходом до непу створювалися умови для виникнення в Україні так званої нової буржуазії: орендарів, приватних торгівців, комісіонерів та ін. Для підприємців-приватників узагальнюючим стало слово "непман". Але в цілому економічні позиції непманів завдяки застосовуваним владою різноманітним обмеженням (економічним і адміністративним) були слабкими. Так, на відміну від державної промисловості приватнокапіталістичні підприємства останніми роками відбудовного періоду занепадали. Наприкінці відбудовного періоду в кам'яновугільній, металургійний і цементній галузях промисловості не залишилося жодного приватного підприємства. Таке становище значною мірою було пов'язане з політикою радянської влади стосовно приватних осіб в економіці. Намагаючись не допустити значної концентрації приватного капіталу, держава активно втручалася в приватногосподарський сектор, використовуючи податки.

Запровадження принципу госпрозрахунку викликало необхідність перегляду ряду найважливіших інститутів трудового права, в першу чергу скасування трудової повинності і трудових мобілізацій, а також системи оплати праці. Замість зрівнялівки в постачанні, що існувала в роки "воєнного комунізму", поступово впроваджувався принцип оплати за кількістю і якістю праці. В Україні був прийнятий ряд законодавчих актів, спрямованих на вдосконалення системи заробітної плати.

Одним з найголовніших складових елементів нової економічної політики була торгівля. Тому не випадково держава значну увагу приділяла законодавчому регулюванню торгівлі, як державної, так і приватно. Тільки за період 1923-1924 рр. були прийняті такі правові акти в галузі торгівельного законодавства: постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 3 січня 1923 р. "Про купівлю-продаж вроздріб із розстрочкою платежу", яка мала особливе значення для сільського населення, бо давала змогу селянам купувати на пільгових умовах сільськогосподарські машини; положення Раднаркому УСРР від 23 лютого 1924 р. "Про товарні біржі", котре визначало структуру бірж; постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 14 березня 1924 р. "Про боротьбу з дорожнечею", що мала на меті зниження цін; "Інструкція про торгівлю", яка визначала коло осіб, які мали право торгувати; постанова Раднаркому УСРР від 26 вересня 1924 р. "Про фірму", що встановлювала порядок функціонування фірм і самий зміст поняття фірми; постанова Раднаркому УСРР від 2 жовтня 1924 року "Про торговельний реєстр", яка вимагала від усіх торговельних і промислових підприємств реєструватися в органах НКВТ УСРР.

У той час, коли розвиток державної і кооперативної торгівлі державними органами стимулювався, регулювання приватної торгівлі з боку держави було непослідовним і значною мірою зводилося до її всілякого обмеження і витіснення. Основними методами впливу з боку держави на приватний ринок були: вилучення деяких видів торгівлі з приватної сфери, монополізація в руках держави торгівлі цілим рядом об'єктів; податкове обкладання торгівлі і обмежене кредитування; економічне регулювання торгівлі шляхом виходу державних торговельних органів на вільний ринок й використання методів конкуренції і т.д.

Для стримання намагань приватних торгівців порушити встановлені законодавством рамки держава активно використовувала судові і адміністративні органи. Під час непу значну роль у посиленні регулюючого впливу на ринок з боку держави відігравало використання такої форми організації обміну, як біржа, яка обмежувала приватний обіг, сприяла впровадженню планових засад у розвиток товарообігу. В руках урядових установ і держторговельних організацій біржі ставали одним з найбільш дійових важелів із обліку й контролю приватної торгівлі. В Україні формування біржового торгу припадає на 1923 р. Велике значення у зміцненні товарообігу та господарських зв'язків мала ярмаркова торгівля. У грудні 1922 р. Раднарком УСРР прийняв постанову "Про порядок відкриття ярмарок".

Дискримінаційні заходи держави стосовно приватної торгівлі негативно впливали на її стан. Так, вже у 1925/1926 рр. частка приватного капіталу в оптовому товарообігу знизилася до 5,8%. Але в роздрібній торгівлі в перші роки непу приватний капітал займав сильні позиції. Так, за 1922/1923 операційний рік 96,3% роздрібної торгівлі перебувало в руках приватного капіталу.

Перехід до нової економічної політики супроводжувався зміцненням таких галузей державного господарства, як фінанси і кредит. Нормалізації економічного становища України значною мірою сприяла грошова реформа. У жовтні 1922 р. уряд увів банківські білети (червінці), що забезпечувалися золотом, валютою, ходовими товарами. Але сталий червінець спочатку обслуговував тільки потребі оптової торгівлі і розрахунки між державними установами та підприємствами. У роздрібній торгівлі і сільському господарстві продовжував функціонувати несталий радзнак, що за відсутністю інших ресурсів використовувався державою для покриття бюджетного дефіциту. Із зміцненням змички між промисловістю і сільським господарством, із поліпшенням фінансового становища держави виникла можливість завершити реформу. У лютому 1924 р. згідно з декретом ЦВК і Раднаркому СРСР і обіг надійшли державні казначейські білети вартістю 1, 3, 5 крб. золотом. Радзнак було вилучено повністю.

На рубежі 1925-1926 рр. закінчувався так званий "відбудовний період", коли в економіці на засадах непу в республіці, як і в цілому в СРСР, були здобуті певні успіхи. Це пов'язувалося з рішеннями XIV з'їзду ВКП(б) (грудень 1925 р.). Реалізація накреслених більшовицькими з'їздами програм призвела до згортання непу.

XV з'їзд ВКП(б) затвердив директиви першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР, розрахованого на 1928/1929 - 1932/1933 господарські роки. У травні 1929 р. проект першого п'ятирічного плану затвердив V Всесоюзний з'їзд Рад. В УСРР перший п'ятирічний план розвитку народного господарства затвердив ХІ Всеукраїнський з'їзд Рад (7-15 травня 1929 р.). Восени 1929 р. за ініциативою Сталіна було взято курс на "великий перелом", тобто невпинне підвищення показників першого п'ятирічного плану в галузі індустріалізації і колективізації сільського господарства.

Корективи до прийнятого V Всесоюзним з'їздом Рад першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства країни внесла верхівка ЦК ВКП(б) на чолі зі Сталіним без погодження з верховним органом влади - з'їздом Рад СРСР. Наслідки здійсненого наприкінці 1929 р. під тиском Сталіна і його найближчого оточення повороту для народного господарства і долі мільйонів громадян виявилися надто тяжкими. Таке "підхльостування" індустріалізації обернулося невиконанням основних завдань п'ятирічки. На початку 30-х років було повністю покінчено з приватним капіталом в економіці. Процес витіснення непманів найбільш активно відбувався протягом 1928-1929 рр. Одним з основних засобів тиску на приватний капітал в народному господарстві України була жорстка податкова політика радянської влади. Але використовувалися й запозичені від епохи "воєнного комунізму" примусові заходи, наприклад, під час хлібозаготівельної кампанії 1928 року. До селян - власників хліба, які ухилялися від здачі хлібних лишків за державними цінами, органи влади застосовували надзвичайні заходи, зокрема притягували до кримінальної відповідальності. Згортання непу негативно позначалося на найважливішій системі економічних відносин - відносин між містом і селом.

Повною відмовою від засад непу в сільському господарстві було проведення суцільної колективізації, яка розпочалася наприкінці 1929 р., що фактично означало початок реставрації воєнно-комуністичної політики. З метою забезпечення успіху цієї небувалої в історії людства акції партійно-державна верхівка на чолі зі Сталіним протиставила найбідніші верстви села найзаможнішим та експроприювала останніх під гаслом "ліквідації куркульства як класу" і "загострення класової боротьби". Наслідки колективізації були жахливими. Накладена на колгоспи безрозмірна продрозверстка, жорстка регламентація їхньої господарської діяльності тощо призвела до глибокої деградації продуктивних сил села й нарешті - до голоду початку 30-х років.

Зі згортанням непу створювалася суворо централізована командно-адміністративна система керівництва народним господарством України. Новий господарський механізм грунтувався на директивному плануванні, а не на економічних засадах.

Розділ ІІ. Державний лад України початку 20-х років.

Формально правову основу організації та діяльності державного механізму республіки на початку 20-х років визначала Конституція УСРР 1919 р.

Відповідно до неї найвищими органами державної влади були Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК і Рада Народних Комісарів. У 1921-1922 рр. в їхній роботі відбулися певні зміни. Так, Всеукраїнський з'їзд Рад, який за Конституцією мав скликатися ВУЦВК не рідше як двічі на рік, став збиратися лише один раз. За постановою V Всеукраїнського з'їзду Рад "Про радянське будівництво" ВУЦВК повинен був розглядати всі декрети, які встановлювали загальні норми політичного та економічного життя. Президія ВУЦВК зобов'язувалася публікувати проекти не пізніше ніж за два тижні до сесії ВУЦВК. Крім того, передбачалося скликати чергові сесії ВУЦВК не рідше ніж один раз на два місяці. Проте періодичність сесій невдовзі була змінена. Постановою Президії ВУЦВК від 8 березня 1922 р. вони мали скликатися не менш трьох разів на рік і на більш тривалі строки. Подальшого розвитку набули і коституційні положення про Раду Народних Комісарів щодо посилення її ролі в усіх сферах життя країни та уточнення правового становища уряду республіки. Раднарком як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади здобував право розглядати і розв'язувати всі невідкладні загальнодержавні питання, в тому числі заходи законодавчого характеру. Все це свідчило про те, що поглибився процес посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої.

У зв'язку з переходом до мирної господарської діяльності Українську Раду трудової армії було реорганізовано в Укрекономраду, яка одержала статус економічної комісії при Раднаркомі УСРР і була виключена з числа законодавчих органів. Все це знайшло своє закріплення в положенні "Про Українську Економічну Раду" від 28 вересня 1921 р.

Беспосереднє управління більшістю промислових підприємств перейшло до губраднаргоспів, діяльністю яких керував Укрраднаргосп згідно з єдиним державним господарським планом. Відбулися також зміни організаційної структури наркоматів, уточнювалися їхні завдання, компетенція.

Нові умови потребували перебудови роботи й місцевих органів влади. Законодавчим актом, спрямованим на дальше зміцнення Рад як місцевих органів державної влади, уточнення їхніх взаємин із вищими органами та посилення їхньої ролі і умовах мирної господарської діяльності, стала постанова V Всеукраїнського з'їзду Рад про радянське будівництво. Встановлювалося, що рішення місцевих з'їздів Рад можуть скасовуватися в разі необхідності лише вищими з'їздами Рад, їхніми виконкомами та ВУЦВК і його Презідією. Ніякі інші органи влади та управління такого права не мали. Обмежувалося права не мали. Обмежувалося право губвиконкомів припиняти проведення в життя розпоряджень окремих наркоматів. Важливе значення мало положення про те, що центральні відомства повинні були провадити всі справи через місцеві ради та їхні відділи. Тим самим місцеві Раді та виконкоми визнавалися єдиними повноважними і повноправними органами державної влади на місцях.

30 березня 1921 р. Президія ВУЦВК видала постанову "Про регулярні перевибори Рад і про скликання в установлені строки з'їздів Рад". Згідно з нею перевибори місцевих Рад - міських, сільських і селищних, волвиконкомів, а також сільських і волосних КНС - проводяться через кожні шість місяців, а з'їзди Рад губерній і повітів скликаються не менше ніж два рази на рік. У березні 1921 р. ВУЦВК знову розглянув питання, пов'язані з виборами та діяльністю Рад. Своєю постановою він встановив, що перевибори місцевих Рад і скликання місцевих з'їздів Рад провадяться один раз на рік.

У січні 1922 р. розпочалася робота з підготовки реформи адміністративно-територіального устрою УСРР, де все ще зберігалися волості, повіті і губернії. Постановою ВУЦВК "Про адміністративно-територіальний поділ України" від 1 лютого 1922 р. закладалися правові основи адміністративно-територіальної реформи УСРР. ВУЦВК поставив завдання підготувати зміну адміністративно-теріторіального поділу республіки за єдиним планом на основі наукових даних і господарсько-економічних вимог.

Дійсний переход до нової економічної політики змішував відмовитись від методів воєнного комінізму, беззаконня, позасудової репресії тощо. Важливе значення у цьому відводилося перебудові судової системи і створенню державної прокуратури - органу з нагляду за дотриманням законності на території всієї республіки.

28 червня 1922 року ВУЦВК затвердив "Положення про прокурорський нагляд". Прокуратуру УСРР очолював як прокурор республіки народний комісар республіки народний комісар юстиції УСРР М.О. Скрипник. Місцевими органами прокуратури були призначувані прокурором УСРР прокурори губерній, які мали помічників, у тому числі у повітах, що також призначалися і звільнялися прокурором УСРР. 2 жовтня 1922 р. було прийнято Положення про адвокатуру.

Основою судової реформи стала постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 р., якою затверджувалося "Положення про судоустрій УСРР". Існуючі до цього судові органи (революційні трибунали, народні суди у різноманітних складах, Вищий судовий контроль Наркомюсту УСРР) скасовувались, і утворювалася єдина система судових установ, яка складалася з трьох ланок: народний суд (у складі або постійного нарсудді, або постійного нарсудді і двох нарзасідателів), губернський суд і Верховний суд УСРР.

Постановою ВУЦВК від 22 березня 1922 р. була скасована Українська надзвичайна комісія для боротьби з контреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою. Ліквідовувалися і місцеві органи цієї комісії.При наркоматі внутрішніх справ УСРР утворювалося Державне політичне управління для боротьби з контреволюційними виступами, шпигунствами, контрабандою тощо. Справи про злочини проти радянського ладу підлягали згідно із законом розгляду в судовому порядку. На жаль, на практиці досить швидко від цього відмовилися. Поновилися свавілля, позасудові репресії ("трійки", особливі наради тощо). Поступово знову одержали поширення методи "червоного терору".

Розділ ІІІ. Україна та утворення Союзу РСР.

Договірні відносини між УСРР та РСФРР

у 1921-1922 рр.

Незалежні радянські республіки, хоч формально і мали статус "самостійних" держав, були тісно пов'язані між собою, причому роль центру відігравала Російська Федерація, навколо якої гуртувалися всі інші республіки. Прагнення до об'єднання зумовлювалося економічними зв'язками між республіками, що складалися протягом тривалого часу, однаковою політичною структурою, а також активною об'єднавчою політикою безмежно зацентралізованої правлячої більшовицької партії, в структурі якої керівні комітети партії у національних республіках, хоч і називалися центральними, насправді користувалися не більшими правами, ніж обласні або губернські парткоми в РСФРР, і тому змушені були підкорятися рішенням ЦК РКП(б). Республіки формально розцінювали ці зв'язки як федеративні.

Формування радянської федерації відбувалося на основі підписаних наприкінці 1920 - на початку 1921 р. союзних договорів між РСФРР та іншими республіками. Так, 28 грудня 1920 р. представники РСФРР Ленін і Чичерин та представник УСРР Раковський підписали в Москві договір про воєнний і господарський союз між Російською Федерацією і Україною. У ньому наголошувалося, що обидві республіки визнають "незалежність і суверенність" кожної із сторін і укладають цей договір, усвідомлюючи необхідність "згуртувати свої сили з метою оборони, а також в інтересах їхнього господарського будівництва". Для практичного здійснення цих завдань об'єднувалися сім наркоматів обох республік: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. За договором об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх уповноважених. Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди Рад і ВЦВК, до складу яких включалися представники УСРР. У лютому 1921 р. договір ратифіковано V Всеукраїнським з'їздом Рад.

Постановою Раднаркому УСРР від 25 січня 1921 р. "Про уповноважених РСФРР при Раднаркомі УСРР" встановлювалося, що призначувані наркоматами РСФРР уповноважені при Раднаркомі УСРР затверджуються ВУЦВК і входять до складу Раднаркому УСРР на правах народних комісарів. У своїй діяльності вони керуються законоположеннями обох республік і відповідальні перед відповідними народними комісаріатами РСФРР і перед органами Центральної радянської влади УСРР. Права і обов'язки уповноважених визначалися окремими положеннями, виданими та затвердженими урядами РСФРР і УСРР протягом 1921 р.

Договірні зв'язки з самого початку мали передумови нерівноправності республік. Надання державним органам РСФРР загальнофедеративних функцій управління ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР, що давало змогу апаратним структурам ігнорувати рішення державних органів України і серйозно послаблювати суверенітет УСРР.

Подальше зростання централізації управління призводило до посилення керівної ролі органів РСФРР у вирішенні навіть суто українських питань. Важливе значення у цьому мало об'єднання господарської діяльності РСФРР та УСРР.

Відповідно до положення "Про Держплан при Раді Праці і Оборони РСФРР" від 8 червня 1922 р. на нього докладалася розробка єдиного державного плану, який "поширюється як на всю РСФРР, так і на союзні радянські республіки". Таким чином, Держплан перетворювався в загальнофедеративний орган.

Поступово у державних органах РСФРР зосереджується управління найважливішими галузями української промисловості. В рішеннях ІХ Всеросійського з'їзду Рад та IV Всеросійського з'їзду раднаргоспів була розроблена єдина система управління промисловістю всій договірної федерації. Промисловість розподілялася на загальнофедеративну і місцеву. ВРНГ РСФРР у цій системі безпосередньо керував загальнофедеративною промисловістю всіх республік. Раднаргоспи республік ставали обласним органами ВРНГ. На цій основі центральне управління кам'яновугільної промисловості Донбасу було підпорядковано безпосередньо Головному палівному комітету РСФРР. Діючи в Україні великі трести ("Укрметал", "Південьсталь", "Сільмаштрест" та ін.) також підпорядковувалися відповідним органам державного управління РСФРР. Здійснювалася також централізація управління шляхами сполучення, зв'язком, торговельним флотом тощо. Такі ж процеси підпорядкування українських галузей виробництва органам РСФРР відбувалися в легкій промисловості, торгівлі. У 1922 р. управління транспортом і зв'язком на території України повністю перейшло до органів РСФРР.

Договірна федерація, яка розвивалася в 1921-1922 рр., мала істотні вади. В її основу віжразу ж було покладено принцип нерівності суб'єктів об'єднання. РСФРР мала серйозні переваги над іншими договірними. Так, Всеросійський з'їзд Рад і ВЦВК ставали загальнофедеративними представницькими органами, залишаючись разом з тим органами влади однієї з республік. Союзні функції віддавалися Раді Праці і Оборони. Держплану ВРНГ РСФРР, деяким російським наркоматам. В об'єднаних галузях державного управління нормативні акти РСФРР були обов'язковими в Україні. Все це грубо порушувало федеративну форму, яка передбачає утворення нових союзних структур у вигляді двопалатного представницького органу, федеральної виконавчої влади тощо. Але ніяких спроб створити подібні органи не було зроблено. Пропозиція голови Раднаркому УСРР України Х. Раковського, який ще в 1919 р. пропонував утворити федеративну Раду Республік як верховний орган державного управління союзу республік, залишалася поза увагою. Виходячи з формальних ознак державного об'єднання радянських республік у 1921-1922 рр., деякі автори навіть вважали, що "відносини РСФРР із союзними радянськими республіками побудовані на основах конфедерації".

Спробою захистити певною мірою суверенні права республік було уведення представництва договірних республік у вищих органах влади РСФРР. Так, у роботі ІХ і Х Всеросійських з'їздів Рад відповідно у грудні 1922 р. брали участь представники інших республік. До складу Всеросійського ЦВК уже в червні 1920 р. було включено 30 членів ЦВК України.

Проте це не розв'язувало цілковито проблеми захисту суверенітету національних республік. Вони так і не здобули повноцінного і рівного представництва в органах влади, де вирішувалися справи, що безпосередньо їх торкалися.

Союзний договір регулював державні взаємовідносини УСРР і РСФРР у загальних рисах. Вони були недостатньо визначеними. Відсутність чіткого розмежування функцій центру і республіки, протиріччя стосовно сфер компетенції загальнофедеративних республіканських структур породжували конфлікти між управлінськими органами України і Росії.

30 грудня 1922 р. на І Всесоюзному з'їзді Рад було ухвалено резолюцію про об'єднання радянських республік у "Союз Соціалістичних Радянських Республік", найвищим органом якого називався Союзний ЦВК, а виконавчим - Союзний Раднарком.

3.2. Перебудова державного апарату усрр в зв'язку з утворенням СРСР.

У 1923 р. згідно з рішенням І Всесоюзного з'їзду Рад розгортався процес дороблення Договору і Декларації про утворення СРСР, а тим самим розробки союзної Конституції.

В процесі підготовки проекту Конституції розгорнулася гостра політична боротьба. Сталін та його оточення намагалися максимально обмежити суверенітет республік. Спроби окремих діячів республік протистояти цим акціям рішуче придушувалися, все чіткіше проявлялися риси сталінської "автономізації".

6 липня 1923 р. відбулася друга сесія ЦВК СРСР, яка прийняла постанову про затвердження Основного Закону (Конституції) СРСР і негайне надання йому чинності. Схвалений текст Конституції було вирішено "винести на остаточне заствердження ІІ з'їздом Рад Союзу РСР".

Затвердження союзної Конституції потребувало розробки цілого ряду положень про найвищі органи влади і управління СРСР та їх взаємини з найвищими органами влади і управління союзних респубілік, які забезпечували практичне здійснення основних принципів Конституції Союзу СРСР.

Утворення Союзу РСР, прийняття Конституції 1924 р. диктували необхідність перебудови державного апарату УСРР. Процес реорганізації охопив усі основні ланки державного механізму, знайшовши своє закріплення у новому тексті Конституції УСРР 1925 р. і у подальших змінах Основного Закону.

Верховним органом влади УСРР був Всеукраїнський з'їзд Рад. Своїми законодавчими актами він визначав основний напрям діяльності всіх органів української держави як у центрі, так і на місцях. Його рішення мали характер директив і найвищу юридичну силу. Але з утворенням СРСР він був змушений керуватися постановами всесоюзних з'їздів Рад, директивами Всесоюзних і республіканських з'їздів Комуністичної партії та пленумів ЦК. Починаючи з VII з'їзду рад представницький орган України стає однопартійним - більшовицьким.

Всеукраїнський з'їзд Рад розглядав і розв'язував найважливіші питання відбудови промисловості, сільського господарства, транспорту, торгівлі, фінансів, культурного будівництва тощо. Значне місце в роботі з'їзду займали проблеми перебудови державного апарату УСРР у зв'язку із уведенням непу і утворенням Союзу РСР.

ХІ з'їзд Рад у травні 1929 р. вже мав змогу підбити підсумки індустріалізації і затвердити перший п'ятирічний план розвитку народного господарства УСРР. На цьому з'їзді було прийнято нову конституцію УСРР.

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) як вищий орган державної влади УСРР, у період між Всеукраїнськими З'їздами Рад у цей час відігравав важливу роль.

У зв'язку з остаточним затвердженням у січні 1924 р. Конституції СРСР необхідно було внести відповідні зміни в компетенцію найвищих органів державної влади союзних республік. В Україні для вирішення такого завдання важливе значення мало положення про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 р. Воно визначало порядок обрання ВУЦВК, строк повноважень, періодичність скликання сесій (не менш трьох разів на рік), основні принципи організації і діяльності Президії ВУЦВК. Президія ВУЦВК в міжсесійний період становила вищий законодавчий, розпорядчий та виконавчий орган влади УСРР.

12 жовтня 1924 р. було затверджено нове положення про Раду народних комісарів УСРР, згідно з яким він визнавався виконавчим і розпорядчим органом державної влади України. До складу Раднаркому входили Голова РНК, його заступники, наркоми (землеробства, фінансів, внутрішньої торгівлі, праці, внутрішніх справ, юстиції та прокуратури республіки, робітничо-селянської інспекції, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення), голова ВРНГ, уповноважені наркоматів СРСР при УСРР. Значно розширилася нормотворча робота Раднаркому УСРР у 1926-1929 рр. За цей період він видав велику кількість важливих постанов як самостійно, так і спільно з ВУЦВК.

Наркомати поділялися на дві групи: загальносоюзні (злиті) - єдині для всього Союзу і об'єднані (директивні), органами яких у союзних республіках були однойменні наркомати. До загальносоюзних наркоматів належали наркомати: закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. Другу групу наркоматів становили: Вища рада народного господарства, наркомати продовольства, праці, фінансів, робітничо-селянська інспекція. Республіканськими залишилися наркомати земельних справ, охорони здоров'я, соціального забезпечення, освіти, внутрішніх справ, юстиції.

У вересні 1923 р. ВУЦВК схвалив постанову "Про перетворення центральних установ". В період 1923-1924 рр. була зроблена реорганізація наркоматів, що в кінцевому підсумку вело до посилення централізації в управлінні. Особлива роль в цьому належала загальносоюзним наркоматам - наркоматам з безроздільною владою. Надалі РНК УСРР здійснювала великий обсяг роботи в галузі керівництва народним господарством України.

13 липня 1927 року ВУЦВК і РНК України ухвалили постанову про розширення прав робітничо-селянської інспекції. Нове положення значно розширило компетенцію РСІ, надавало широких повноважень: припиняти незаконні розпорядження та дії посадових осіб, знайомитись під час ревізії з документами і матеріалами державних установ і підприємств і т.д.

В Україні зростав центральний апарат державного управління. Все більш вагомою в управлінні ставала роль комуністів, які займали керівні посади. Запроваджувалась практика беззаперечного підпорядкування директивам вищих органів, поступово формувалися елементи адміністративно-командної системи.

Характерною рисою цього періоду було перш за все завершення розпочатої ще в 1922 р. реформи адміністративно-територіального устрою УСРР, головною метою якого був пошук більш ефективної системи контролю за місцевим управлінням. Найскладнішим завданням цієї реформи став перехід від чотириступеневої системи управління (губернія - повіт - волость - село) до триступеневої (округ - район - село). Відбувався такий перехід поступово. 12 квітня 1923 р. ВУЦВК ухвалив постанову "Про новий адміністративно-територіальний поділ України", який скасував волості і повіти, затвердивши поділ на 53 округи та 706 районів. Одночасно зменшувалася кількість сільрад.

3 червня 1925 р. Президія ВУЦВК своїм рішенням скасувала губернії як адміністративно-територіальні одиниці. Відтепер територія України розподілялась на 41 округ, 680 районів, 10314 сільрад. У тому числі було створено 12 національних районів і 549 національних сільрад: російських, німецьких, польських, єврейських і т.д. У зв'язку зі скасуванням губерній ВУЦВК і Раднарком УСРР 17 березня 1926 р. прийняли рішення про ліквідацію губвиконкомів. Остаточно перехід до триступеневої системи завершився лише на початку 1929 р.

Поліпшення роботи місцевих рад, піднесення їхньої ролі у господарському і культурному будівництві було неможливим без перебудови комнезамів, котрі відігравали важливу роль на селі. За нових умов необхідність реорганізації КНС ставала життєво необхідною. Прийнятий ВУЦВК і РНК УСРР 16 листопада 1925 р. декрет "Про комітети незаможних селян УСРР" набував правової основи практичної роботи щодо перетворення комнезамів на добровільні громадські організації.

як визначалося на Х Всеукраїнському з'їзді рад, зміцнення низових органів влади, надання їм значних адміністративних і фінансових прав значною мірою пожвавило роботу місцевиз Рад. Разом з тим залишалося ще багато прорахунків у діяльності місцевих органів влади, що потребували свого усунення.

Сільські Ради в межах своєї компетенції ставали найвищими органами влади на підвідомчій їм території. Обирались вони на один рік. Виконавчим органом сільської Ради була президія у складі голови, його заступника і секретаря. Обиралися такоє двоє кандидатів у члени президії. Проте і за нових умов значний вплив на сільські Ради мала діяльність комітетів незаможних селян. Сільські Ради користувалися правами юридичної особи, відповідно до адміністративного кодексу УСРР видавали обов'язкові для мешканців селища постанови.

Індустріалізація країни потребувала значної перебудови роботи міських Рад. Тому ВУЦВК України 12 жовтня 1927 р. прийняв нове "Положення про міські ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів". Міські ради здобули право складати бюджети міст і розпоряджатися кредитами. Положення також надавало право міським радам створювати районні ради в межах міста.

Значна кількість різноманітних законодавчих у галузі державного права, прийнятих в УСРР, надзвичайно ускладнювала діяльність органів влади і управління всіх рівнів. Ця обставина обумовиланеобхідність створення адміністративного кодексу. Він був затверджений ВУЦВК 12 жовтня 1927 р. і вводився в дію з 1 лютого 1928 р. Адміністративний кодекс УСРР регулював широке коло суспільних відносин, пов'язаний з правами і обов'язками органів державного управління у взаєминах цих органів і громадян.

Розділ І V. Основні риси правової системи України.

Цивільне право.

Це право, перш за все, закріплювало зосередження основних знарядь і засобів виробництва в руках радянської держави.

Для закріплення результатів націоналізації об'єктів приватної власності ВУЦВК з Раднаркомом УСРР прийняли 23 листопада 1921 р. постанову, в якій проголошували, що всі підприємства, які до 21 червня 1921 р. війшли у володіння органів влади, вважаються державними. За умов непу за допомогою норм цивільного права державні органи УСРР запроваджували принцип матеріальної зацікавленості трудящих у наслідках виробництва шляхом надання підприємствам більшої самостійності в господарській діяльності. Піклуючись про організацію державного сектора господарства, державні органи України водночас, виходячи з принципів непу, дозволили діяльність приватних та кооперативних підприємств. Згідно з постановою від 26 липня 1922 р. "Про основні приватні майнові права, що визнаються УСРР, охороняються її законами і захищаються судами УСРР" усім необмеженим у своїй правоздатності громадянам надавалося право на території України створювати промислові і торговельні підприємства та займатися дозволеним законом професіями і промислами з дотриманням усіх вимог відповідних нормативних актів. У галузі майнових прав громадянам надавалися: а) право власновті на денаціоналізовані будівлі в міських і сільських місцевостях, з правом відчуження цих будівель і з передачею покупцеві права оренди на земельні ділянки під будівлі; б) право забудови як у міських, так і у сільських місцевостях на основі договорів з місцевими органами влади на строк не більше 49 років; в) право власності на рухоме майно (на промислові і торгівельні підприємства, знаряддя, засоби виробництва і товари, на грошові капітали, предмети домашнього господарства і особистого вжитку); г) право застави зазначеного майна; д) авторське і винахідницьке право, а також право на товарні знаки; е) право спадкування за заповітом і за законом при умові, що вартість спадщини не перевищує 10 тис. золотих карбованців.

Правове регулювання всієї сукупності майнових взаємин за умов непу здійснювалося цивільним кодексом УСРР 1922 р. До відносин, що виникали після 31 січня 1923 р. треба було застосовувати норми цивільного кодексу. ЦК УСРР будувався у повній відповідності до ЦК РСФРР 1922 р. Він складався з чотирьох частин і 435 статей.

Демократичний характер мала стаття 4 ЦК, котра характеризувала цивільну правоздатність, що надавалася усім громадянам, не обмеженим судом у правах. Стать, раса, національність, віросповідання, походження не впливали на обсяг цивільної правоздатності.

Належну увагу ЦК приділяв праву власності. Розрізнялась власність: 1) державна (націоналізована); 2) кооперативна; 3) приватна. Перевага надавалася державній власності. Так, земля, надра, ліси, води, залізниці загального користування проголошувалися виключно власністю держави. Ці об'єкти вилучалися з цивільного об'ернення. Дозволивши різні форми власності, ЦК УСРР забезпечував певну свободу договору. Це було закріплено у ст. 26-43 ЦК, а також у спеціальному розділі "Зобов'язальне право". У цьому розділі регламентування підстави виникнення і припинення зобов'язань, визначалися різні види договорів, загальні і конкретні до кожного з них вимоги. Статті 403-415 торкалися зобов'язань, що виникали внаслідок заподіяння іншому шкоди.

В останньому розділі ЦК містилися норми спадкового права, допускалося спадкування за законом та заповітом. Крім ЦК УСРР діяли й інші нормативно-правові акти, що регулювали цивільно-правові відносини.

Цивільне право України відігравало значну роль у створенні належних умов для здійснення непу, регулюючи перш за все взаємовідносини між державною і приватною власністю.

Сімейне право.

У першій половіні 20-х років шлюбно-сімейні відносини в Україні регулювало сімейне законодавство, прийняте ще в 1918-1920 рр. 31 травня 1926 р. ВУЦВК прийняла кодекс законів про родину, опіку, подружжя та про акти громадянського стану. Кодекс мав такі розділи: "Родина", "Про опікунство", "Подружжя", "Права громадян змінювати свої прізвища та ім'я", "Визнання особи безвісно-відсутньою або померлою".

За кодексом визнавалася обов'язковість державної реєстрації шлюбу в органах РАГСу. Коли сторони з якіхось причин не могли оформити фактичний шлюб шляхом реєстрації, суди могли в кожному окремому випадку визначити права кожного з незареєстрованого подружжя на одержання аліментів від іншого і на нажите під час шлюбу майно. Вчинення релігійного шлюбу не мало будь-якого правового значення. Розлучення також було віднесено до відання органів РАГСу.

Кодекс вважав роздільною власністю тільки майно, придбане до шлюбу, а майно, яке придбане під час спільного життя, вважалося таким, що належало їм обом на основі спільної власності. У випадку розлучення спільне майно ділилося на рівні частини.

Кодекс визначав порядок отримання аліментів. Таке право виникало у одного з подружжя у випадку непрацездатності, яка виникла до шлюбу, під час шлюбу або не пізніше одного року після розлучення.

Кодекс регулював широке коло питань, пов'язаних з правовідносинами між батьками та дітьми. Вони не залежали від того, зареєстрований шлюб батьками чи ні. Кодекс також встановлював право всиновлення (удочерення).

Земельне право.

Завдання підвищення продуктивності сільського господарства за умов переходу до непу потребувало законодавчого забезпечення стабільності одноосібного землекористування.

ЗК УСРР перш за все зазначив, що "право приватної власності на землю надра, води та ліси в межах УСРР скасоване назавжди", а всі землі в межах УСРР, "в чійому б віданні вони не були, - становлять власність Робітничо-Селянської держави".

Право користування землями сільськогосподарського призначення ЗК надавав хліборобам та їх об'єднанням, міським поселенням, державним постановам і підприємствам. Він встановлював, що право на користування землею для ведення сільського господарства міють всі громадяни УСРР (неезалежно від статі, віросповідання, національності), які бажають обробляти землю власною працею. Громадяни, що бажають одержати землю в трудове користування, наділяються землею або земельними громадами, до складу яких вони входять, або земельними громадами, до складу яких вони входять, або земельними органами, якщо в розпорядженні останніх є запасна земля. Право на землю, надану лише в користування, вважалось безстроковим і могло бути припинено лише на підставі, визначеній законом.

Значну увагу ЗК приділяв регламентації трудового землекористування, оскільки одноосібна форма в сільському господарстві на той час була переважаючою. Кодекс надавав детальну правову регламентацію інституту селянського двору - основної виробничої одиниці в сільському господарстві. ЗК встановлював умови і підстави поділу двору. Забезпечуючи стійкість трудового землекористування, ЗК уводив такі інститути, як трудова оренда землі і допоміжна наймана праця в трудових землеробних господарства.

Кодекс містив досить важливе право земельної громади самій обирати форми землекористування, наприклад, общинну, дільничу, колективну. Найсприятливіші умови забезпечував спільний обробіток землі. ЗК УСРР регулював питання землекористування в містах, землевпорядкування і переселення.

Важливим законодавчим актом, що дорівнював кодексові, був Закон про ліси УСРР (3 листопада 1923 р.). Він був тісно пов'язаний із земельним кодексом, оскільки розвивав і конкретизував правила використання лісів як всенародного добра.

Трудове право.

Нова економічна політика внесла у трудове право суттєві зміни, які можна звести до трьох головних положень: скасування трудової повиннності, заміна регламентації нормування праці, відродження договірних засад.

Одним з перших нормативних актів, що відповідали умовам непу, стала постанова Раднаркому УСРР від 19 квітня 1921 р. "Про полегшений перехід робітників і службовців з одного підприємства на інше". Запроваджувалися чергові і додаткові відпустки для робітників і службовців із збереженням заробітної плати. 31 травня 1921 р. Раднарком прийняв постанову "Про надурочні роботи", де зазначалося, що такі роботи допускаються лише у виняткових випадках. "Кодекс законів про працю малолітніх і підлітків" встановлював правила охорони праці названих категорій учасників трудових відносин. Але більш детально питання трудового права регулювалися Кодексом законів про працю в УСРР, який був уведений в дію 15 листопада 1922 р.

У першій статті КЗпП встановлював, що його норми "поширюються на всіх осіб, працюючих за наймом, в тому числі і вдома (квартирники) і обов'язкові для всіх підприємств, установ і господарств (державних, не виключаючи військових, громадських і приватних, в тому числі тих, що надають надомну роботу), а також для всіх осіб, що застосовують працю за винагороду". Всі договори і угоди про працю, що погіршували умови праці, вважалися недійсними. Наймання і надання робочої сили проводилися на основі принципу добровільної угоди працівника. Трудова повинність застосовувалася лише у виняткових випадках. КЗпП визначав поняття колективного договору і трудового договору.

У КЗпП визначалося, що тривалість нормального робочого часу на виробництві та на необхідних для виробництва допоміжних роботах не повинна перевищувати восьми годин. 6-годинний робочий день встановлювався для осіб у віці 16-18 років, для тих, хто працював на підземних роботах, і для осіб розумової праці.

Згодом в Україні почали набувати силу загальносоюзні акти в галузі трудового праваю Так, Рада праці і оборони СРСР ухвалила 18 травня 1926 р. постанову "Про підвищення продуктивності праці в промисловості на транспорті". Вона вміщувала вимоги до всіх установ та організацій вжити рішучих заходів до зміцнення трудової дисципліни, раціонального використання робочого часу, ліквідації прогулів на виробництві та випадків невиходу на роботу.

Кримінальне право.

У систематизованому викладі норми кримінального права були викладені у кодексі 1922 р. За основу кодексу УСРР був взятий кримінальний кодекс РСФРР.

КК УСРР мав загальну та особливу частини. У КК викладалися завдання кодексу про правовий захист держави від злочинів і від суспільно-небезпечних елементів шляхом застосування до винуватих покарання, або інших заходів соціального захисту. У ст. 6 надавалося визначення злочину: "Злочином називається будь-яка суспільно-небезпечна дія або бездіяльність, що загрожує основам радянського ладу і правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного суспільства період". В кодексі визначалася мета покарання та інших заходів соціального захисту: а) загальне попередження нових порушень як з боку порушника, так і з боку інших нестійкиз елементів суспільства; б) пристосування порушника до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу; в) позбавлення злочинця мождивості вчинення дальших злочинів.

КК встановлював кримінальну відповідальність при наявності вини особи. Причому вина визначалася кодексом у двох формах - умисел і необережність. КК встановлювався конкретний перелік видів покарання. Основними мірами покарання були розстріл (вища міра покарання), позбавлення волі, примусові роботи. Розстріл не застосовувався до осіб, що не досягли віку 18 років, до вагітних жінок, а також не міг бути призначений судом, якщо з часу вчинення злочину минуло 5 або більше років. Максимальний строк позбавлення волі був встановлений у 10 років, мінімальний - 6 місяців.

Особлива частина КК була присвячена визначенню складів різних злочинів, конкретним їх видам і санкціям. Були передбачені такі види злочинів: державні (контреволюційніі), проти порядку управління, посадові (службові), порушення правил про відокремлення церкви від держави, господарські, прпоти життя, здоров'я, свободи та гідності особи, майнові, військові, порушення правил, що стосуються охорони народного здоров'я, суспільної безпеки та громадського порядку.

8 червня 1927 р. був прийнятий новий кримінальний кодекс УСРР. Порівняно з КК УСРР 1922 р. він доповнювався статтями про злочини проти порядку управління, причому статті, які розглядали цей вид злочину, деталізувалися і уточнювалися. Велика увага приділялася уточненню понять службової особи і службового злочину.

КК 1927 р. збільшував санкції за крадіжку майна громадян, підвищував кримінальну відповідальність за злочини, скоєні групою осіб.

У КК 1927 р. знайшла відображення тенденція посилення відповідальності за кримінальним законодавством. Весь час розширювались визначення шпіонажу, економічної контреволюції, саботажу, небезпечний проти порядку правління дій, бандитизму, масових безпорядків, військових злочинів. КК 1927 р. включав вже 45 злочинів, за які передбачалася смертна кара. А ст. 54 КК 1927 р. передбачала визнання засудженого "ворогом трудящих". КК 1927 р. передбачав можливість кваліфікування діяння за аналогією. Було вперше встановлено відповідальність за недонесення про державні злочини.

ВИСНОВОК

Нова економічна політика і деяка демократизація державно-правового життя були обумовлені кризою, продиктованою "воєнним комунізмом". На жаль, ця нова політика тривала недовго. Запекла боротьба за владу, що точилася між вождями правлячої більшовицької партії та держави після смерті Леніна, закінчилася у 1927 р. перемогою Сталіна. Прихід до керівництва Сталіна та екстремистсько настроєної партійної верхівки привів до згортання непу та демократичних елементів у державно-правовому житті.

Натомість формувалась і міцніла командно-адміністративна система управління, яка створювала найсприятливіші умови для зростання бюрократизму і посилення позицій його носіїв - партійно-державної номенклатури, яка ставала своєрідним каркасом усього соціально-економічного і політичного ладу республіки. Її представники обіймали усі керівні посади в партійних, державних, господарських, профспілкових, кооперативних та інших ланках усіх рівнів.

Наслідком таких процесів був тоталітарізм, або просто сталінізм. Серйозні зміни у політичному розвитку України були викликані у цей період утворенням у 1922 р. СРСР, який дуже скоро, не змінюючи своєї форми союзу республік, став перетворюватися на централізовану державу. Вже з моменту підписання Союзного договору розпочався процес все більшого обмеження, а потім - і ліквідації державного суверенітету УСРР.

Суперечливий характер мав й розвиток українського права. На початку 20-х рр. було проведено кодифікацію права, покликану перш за все забезпечити ефективне здійснення непу. Проте у міру формування командно-адміністративної системи управління все більше і більше стала переважати тенденція посилення примушування як основного методу регулювання суспільних відносин, що найбільш чітко виявлялося у кримінальному праві. Законодавство України стримко інтегрувалось в загальносоюзне законодавство, для якого були характерними виключний централізм і відсутність гуманістичних начал.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бенько О.П. Державно-правові аспекти політичного терору в Україні (1917-1953 рр.) - К., 1994

2. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. - К., 1994. - Кн.1

3. Вегеш М., Задорожний В. Велич і трагеді Карпатської України. - Ужгород., 1993

4. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. - К., 1990

5. Історія адвокатури України. - К., 1992

6. История государства и права Украинской ССР / Отв. ред. А.Й. Рогожина. - К., 1996. - Ч. 2

7. Історія держави і права України. Частина 2: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак./ А.Й. Рогожін, В.Д. Гончаренко, М.М. Страхов та ін.: За ред. акад. Академії правових наук України А.Й. Рогожіна. - Х.: Основа, 1996. - 480 с.

8. Історія України. Нове бачення / Під загал. ред. В.А. Смолія. - К., 1996.

9. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор: Пер. з англ. - К., 1993

10. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. - Львів, 1996

11. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посібник. - К.: Товариство "Знання", КОО, 1999. - 662 с.

12. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. - К., 1996. - Т.2

В С Т У П

Дана курсова робота буде присвячена дослідженню економіко-правового становища на Україні у період так званою "нової економічної політики", проголошеної урядом СРСР внаслідок жорсткої економічної кризи, яка вразила всю територію країни в результаті проведення в економіці політики военного комунізму, коли селяни, позбавлені будь-якого стимулу до виробництва, або виробляли продукції лише стільки, скільки було потрібно для власного існування, або приховували надлишки, реалізуючи їх на так званих "чорних" ринках, що також не сприяло оздоровленню економіки та життя в країні. Але даний період цікавий не лише зрушеннями в економіці, нас він цікавить насамперед як час змін у правовій системі і фактичного формування нової правової системи, загального правового поля на всій величезній території СРСР, частиною якого була Україна.

Об'єктом дослідження курсової роботи є суспільні відносини з приводу реформування правової системи СРСР та України, входження України до загального правового поля нової держави.

Предметом дослідження є безпосередньо зміни у окремих галузях права України - цивільному, шлюбно-сімейному, кримінальному, конституційному та інших, а також відносини України як суб'єкта федерації з центром.

Завданням роботи є:

-- висвітлення економіко-правового становища на Україні напередодні запровадження нової економічної політики;

-- характеристика змін у конкретних галузях права України за період з 1925 до 1935 року;

-- опис відносин України як суб'єкта федерації з державним центром та зовнішньої політики України в даний період;

-- висвітлення зрушень в економіці України внаслідок проведення правових реформ.

З М І С Т

В С Т У П

Розділ 1. Становище України на початку 20-х років. Нова

економічна політика та її законодавче оформлення.

Розділ ІІ. Державний лад України початку 20-х років.

Розділ ІІІ. Україна та утворення Союзу РСР.

3.1. Договірні відносини між УСРР та РСФРР у

1921- 1922 роках

3.2. Перебудова державного апарату УСРР у зв ’ язку

з утворенням СРСР

Розділ IV . Основні риси правової системи України.

В И С Н О В О К

С П И С О К Л І Т Е Р А Т У Р И