Зміст
Вступ................................................................................................................
4
І. Поняття і суть екологічної безпеки.............................................................
7
ІІ. Фактори, які впливають на екологічну безпеку...................................... 13
ІІІ. Основні напрямки розвитку законодавства про екологічну безпеку.... 25
Висновки........................................................................................................ 31
Література
На сьогодні дуже важливим курсом серед інших юридичних дисциплін є екологічне право. Чому саме цей предмет вивчають майбутні юристи? Чи є в цьому доцільність? Перед тим, як обгрунтувати цікавість та важливість вибраної теми, я хочу процитувати Андрейцева В.І. з яким повністю згоден:
“Підвищений інтерес до еколого-правової освіти зумовлений необхідністю:
1) ефективного застосування природоохоронного законодавства з метою забезпечення екологічних прав громадян;
2) об’єктивного осмислення ролі та місця законодавчих і підзаконних актів, кількість яких постійно зростає, у системі права; регулювання екологічних правовідносин;
3) творчого обгрунтування низки нових законодавчих положень, концептуальних підходів до врегулювання екологічних правовідносин; проведення їх наукової класифікації за галузевими, функціональними, інституційними ознаками;
4) своєчасної систематизації та відтворення інноваційних процесів у підручниках та інших навчально-методичних матеріалах; створення оптимальної навчально-методичної бази для об’єктивного сприйняття студентами й іншими категоріями освітян (магістрами, аспірантами, докторантами тощо) еколого-правових явищ, специфіки їх відображення в екологічному законодавстві та праві;
5) формування у студентської молоді виважених еколого-правових поглядів, прогресивного еколого-правового світогляду;оволодіння нею навичками вирішення сучасних еколого-правових питань на макро- і мікрорівнях за допомогою державно-правових засобів; створення широкої мережі закладів по проведенню просвітницької еколого-правової діяльності.
Доцільність обраної теми зумовлюється тим, що екологічне право мов грати повинно захищати людей та довкілля, і як щира ненька піклуватися про їх розвиток та збагачення.
Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування об’єктивними законами розвитку і відтворення природно-ресурсного комплексу України. Відбувалися структурні деформації народного господарства, за яких перевага надавалася розвитку в Україні сировинно-видобувних, найбільш екологічно небезпечних галузей промисловості. Норми права носили декларативний характер і не стримували занепад екологічного стану України, зараз, з прийняттям низки суттєвих законодавчих актів, все рівно, ще рано казати про належне правове регулювання, відсутній також механізм реалізації права на здорове і безпечне довкілля, панує екологічний нігілізм, зумовлений багатьма факторами.
Економіці України притаманна висока питома вага ресурсомістких та енергоємних технологій, впровадження та нарощування яких здійснювалося найбільш "дешевим" способом - без будівництва відповідних очисних споруд. *
Це було можливим за відсутності ефективно діючих правових, адміністративних та економічних механізмів природокористування та без урахування вимог охорони довкілля, можливо це і зараз. Ці та інші чинники, зокрема низький рівень екологічної свідомості суспільства, призвели до значної деградації довкілля України, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод, повітря і земель, нагромадження у дуже великих кількостях шкідливих, у тому числі високотоксичних, відходів виробництва. Такі процеси тривали десятиріччями і призвели до різкого погіршення стану здоров’я людей, зменшення народжуваності та збільшення смертності, а це загрожує вимиранням і біологічно-генетичною деградацією народу України. Я вважаю, що відношення до екологічних проблем повинно стати частиною свідомості кожного, і інтегрувати цей процес у наше світосприйняття допоможе екологічне право, як механізм регулювання правовідносин, що виникають в галузі екології. Винятковою особливістю екологічного стану України є те, що екологічно гострі локальні ситуації поглиблюються великими регіональними кризами. Чорнобильська катастрофа з її довготривалими медико-біологічними, економічними та соціальними наслідками спричинила в Україні ситуацію, яка наближається до рівня глобальної екологічної катастрофи.
На мою думку головними причинами, що призвели до загрожуючого стану довкілля, є:
· застаріла технологія виробництва та обладнання,
· висока енергомісткість та матеріаломісткість, що перевищують у два – три рази відповідні показники розвинутих країн;
· високий рівень концентрації промислових об’єктів;
· несприятлива структура промислового виробництва з високою концентрацією екологічно небезпечних виробництв;
· відсутність належних природоохоронних систем (очисних споруд, оборотних систем водозабезпечення тощо);
· низький рівень експлуатації існуючих природоохоронних об’єктів;
І саме те що є предметом мого дослідження відсутність належного правового механізму, який стимулював би розвиток екологічного права, безпечних технологій та природоохоронних систем; відсутність належного контролю за охороною довкілля….
Всі ці питання в правовій державі повинно регулювати саме право, а не виробничі інтереси деяких підприємців, недбалість державних службовців, байдужість населення. Тому екологічне право як науку, екологічне законодавство та безпеку, та їх сучасний стан я і буду намагатися дослідити у своїй роботі.
Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки розроблено відповідно до статті 16 Конституції України, якою визначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави[1]
.
Державна політика у сфері екології, як і будь якій іншій сфері повинна базуватися на стабільній системі законодавства, актів, нормативів , але ця система, особливо у перехідний період повинна бути еластичною , тобто вміти швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів , вміти пристосовуватися до змін занадто складного середовища. І це є дуже ефективним засобом подолання екологічної кризи та забезпечення природоохоронної функції держави .
Основні напрями втілюватимуться за допомогою системи екологічного права. Правовий механізм має надати основним напрямам чіткої цілеспрямованості, формальної визначеності, загальнообов’язковості, сприяти врегулюванню відносин у галузі екології, застосуванню превентивних, оперативних, стимулюючих і примусових заходів до юридичних та фізичних осіб щодо використання природних ресурсів та їх відходів і юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства.
Вивчення, аналіз та узагальнення практики застосування законодавства про охорону навколишнього природного середовища передбачається здійснювати у двох напрямах:
1. складання і затвердження екологічних нормативів природокористування (стосовно надр, грунтів, води, повітря, рослинності тощо);
2 складання і затвердження комплексу еколого-економічних показників державного контролю за станом довкілля та діяльністю господарчих структур.
Важливим кроком до зміцнення природоохоронної сфери стало прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, в якій стверджується, що забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України є обов’язком держави (стаття 16), кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля (стаття 50) і кожен зобов’язаний не завдавати шкоди природі та відшкодовувати завдані ним збитки (стаття 66). Також у цій сфері Україна має такі закони та акти:
“Про охорону навколишнього природного середовища";
"Про тваринний світ" ;
"Про природнозаповідний фонд" ;
"Про охорону атмосферного повітря" ;
“Лісовий кодекс України” ;
“ Водний кодекс України” ;
” Земельний кодекс України” ;
“Кодекс України про надра” ;
Також першочергово планується підготувати проекти законів України про рекреаційні зони, курортні, лікувально-оздоровчі зони і зони з особливими умовами природокористування;
Підготувати проекти нормативно-правових актів, які затверджує Кабінет Міністрів України, а саме: Правила відшкодування збитків, завданих порушеннями екологічного законодавства, Положення про екологічний контроль, Положення про екологічний аудит, Положення про екологічне ліцензування.
Формує, забезпечує та реалізує державну політику в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (Мінекобезпеки) , тобто саме це Міністерство здійснює нормативно-правове регулювання, комплексне управління та екологічний контроль щодо охорони, використання і відтворення.
Науковими дослідженнями щодо вивчення і розробки заходів по збереженню біологічного різноманіття зайняті фахівці наукових інститутів та центрів, насамперед Національної академії наук (НАН): Інститутів ботаніки, зоології, гідробіології, географії, біології південних морів, екології Карпат, молекулярної біології, мікробіології, клітинної біології та генетичної інженерії, Ради по вивченню продуктивних сил, Центрального ботанічного саду, Донецького ботанічного саду та інших; Інститутів Української академії аграрних наук (УААН): землеустрою, рослинництва, землеробства, агроекології, ветеринарної медицини, розведення і генетики тварин, птахівництва, селекційно-генетичний, винограду і вина та інші; факультети і кафедри екологічного профілю учбових закладів тощо. Ряд питань, пов’язаних з науковими дослідженнями і управлінням у цій сфері, вирішують наукові центри, лабораторії і інститути при центральних органах виконавчої влади, зокрема Український науково-дослідний інститут екологічних проблем та Український науковий центр екології моря при Міністерстві охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки.
Державне регулювання у цій сфері не може існувати без ефективної системи нагляду за станом середовища, тобто без системи постійно діючого моніторингу.
Екологічний моніторинг довкілля є сучасною формою реалізації процесів екологічної діяльності за допомогою засобів інформатизації і забезпечує регулярну оцінку і прогнозування стану середовища життєдіяльності суспільства та умов функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодо екологічної безпеки, збереження природного середовища та раціонального природокористування[2]
.
Створення і функціонування Державної системи екологічного моніторингу довкілля повинно сприяти здійсненню державної екологічної політики, яка передбачає:
· екологічно раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;
· соціально-екологічне та економічно раціональне вирішення проблем, які виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф;
· розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенній зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного і Азовського морів.
Державна система екомоніторингу довкілля є інтегрованою інформаційною системою, що здійснює збирання, збереження та оброблення екологічної інформації для відомчої та комплексної оцінки і прогнозу стану природних середовищ, біоти та умов життєдіяльності, вироблення обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних соціальних, економічних та екологічних рішень на всіх рівнях державної виконавчої влади, удосконалення відповідних законодавчих актів, а також виконання зобов’язань України з міжнародних екологічних угод, програм, проектів і заходів[3]
.
Екологічний моніторинг довкілля здійснюється за довгостроковою Державною програмою, яка визначає спільні, узгоджені за цілями, завданнями, територіями та об’єктами, часом (періодичністю) і засобами виконання дії відомчих органів державної виконавчої влади, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності.
Суб’єктами Державної системи екологічного моніторингу довкілля, відповідальними за обов’язкове здійснення Державної програми екомоніторингу довкілля, є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які згідно з своєю компетенцією отримують і обробляють дані про стан довкілля і виробляють відповідні рішення щодо нормалізації або поліпшення екологічної обстановки, раціонального використання і забезпечення якості природних ресурсів.
Об’єктами інформатизації в Державній системі екомоніторингу довкілля України є процеси відомчої екологічної діяльності та їх інтеграція на локальному, адміністративно-територіальному і державному рівнях, які відповідно охоплюють:
· території промислово-міських агломерацій, санітарно-захисних зон великих підприємств, в тому числі АЕС, великих водоймищ, природоохоронних зон та інших спеціально визначених просторових одиниць;
· територію Автономної Республіки Крим та території областей України;
· території промислово-економічних регіонів, басейнів великих
річок та України в цілому.
Територія країни за ступенем екологічної небезпеки поділяється на зони, для яких встановлюються нормативи, які дозволяють чи забороняють види виробничої, господарської та іншої діяльності, що враховують екологічні, соціальні та економічні умови.
Витрати на реалізацію природоохоронних програм і заходів потребують значних коштів. Однак протягом найближчих 5 - 10 років країна буде дуже обмежена у коштах, необхідних для поліпшення стану навколишнього природного середовища та забезпечення раціонального використання природних ресурсів. Тому необхідно чітко визначити пріоритетні напрями та проблеми з метою відпрацювання реалістичних, ефективних та економічно вигідних рішень. З цією метою, виходячи з реального екологічного стану території України, необхідно враховувати такі основні критерії і чинники[4]
:
· погіршення здоров’я людей через значну забрудненість довкілля;
· втрати, що призводять до зниження продуктивності народного господарства, зумовлені збитками або руйнуванням фізичного капіталу і природних ресурсів;
· погіршення стану або загроза завдати непоправної шкоди біологічному та ландшафтному різноманіттю і, зокрема лукам, пасовищам, озерам, водоймам, річкам, землям, лісовим, прибережним і морським екосистемам, гірським районам;
· еколого-економічну ефективність природоохоронних заходів.
До основних пріоритетів охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів належать:
1. гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;
2. поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної води;
3. стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;
4. будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;
5. запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану;
6. формування збалансованої системи природокористування та адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;
7. збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповідна справа.
Для досягнення цього передбачається вирішення таких завдань:
· зменшення до мінімуму рівня радіаційного забруднення, захист повітряного басейну від забруднення, насамперед у великих містах і промислових центрах;
· захист і збереження земельних ресурсів від забруднення, виснаження і нераціонального використання;
· збереження і розширення територій з природним станом ландшафту, посилення природоохоронної діяльності на заповідних і рекреаційних територіях;
· підвищення стійкості та екологічних функцій лісів;
· знешкодження, утилізація та захоронення промислових та побутових відходів;
· запобігання забрудненню морських і внутрішніх вод, зменшення та припинення скиду забруднених стічних вод у водні об’єкти, захист підземних вод від забруднення;
· збереження та відродження малих річок, здійснення управління водними ресурсами на основі басейнового принципу;
· завершення створення державної системи моніторингу навколишнього природного середовища;
· створення системи прогнозування, запобігання та оперативних дій у разі надзвичайних ситуацій природного і природно-техногенного походження;
· забезпечення екологічного супроводу процесу конверсії військово-промислового комплексу;
· здійснення заходів щодо екологічного контролю за діяльністю Збройних Сил України;
· розробка механізмів реалізації схем природокористування;
· впровадження дійових економічних складових впливу на систему природокористування;
· створення системи екологічної освіти, виховання та інформування.
Державна політика у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки реалізується через окремі міждержавні, державні, галузеві, регіональні та місцеві програми, які спрямовуються на втілення визначених пріоритетів.
Сучасне екологічне становище не може розглядатися без минулого нашої країни, без історії природокористування, без обліку важливої для всіх нас моделі людина-виробництво-природа, а тому ми повинні дуже уважно розглянути, проаналізувати деякі принципи, механізми, чинники, які насамперед визначили цей кризовий стан.
Для більш детального огляду цієї проблеми здійснимо невелику подорож до тих часів, коли людство не турбували питання екологізації, чистоти довкілля, нагромадження відходів міст та промисловості, кінцевості ресурсів.
Починаючи з 18-го століття, у межах території України спостерігалися і екстремальні явища в природокористуванні. Особливо драматичних змін воно зазнало наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття, коли відбувалася виснажлива експлуатація земельних ресурсів, розорювалися степи, відкривалися нові родовища корисних копалин, закладалися потужні індустріальні об’єкти. За оцінкою О.Субтельного, на початок ХХ століття на Україну припадало 70% усього видобутку сировини Росії, до складу якої Україна входила, та лише 15% виробництва готових товарів.
Важливим чинником формування стосунків суспільства з довкіллям на всій території тогочасної Росії стала зміна структури землекористування, спричинена “Столипінською“ реформою 1909 року. Тоді кожний селянин міг стати власником землі і лише ліс, сіножаті та водні об’єкти залишалися, як правило, у спільній власності. Варто зазначити, що ця реформа мала найбільший успіх в Україні. Її впровадження сприяло становленню фермерського господарства, тобто відродженню традиційного для України хуторянства з притаманними йому формами обробітку землі (сівозміни, ліпші засоби виробництва, використання добрив тощо). Разом з тим, ця реформа супроводжувалася значною експансією сільського господарства - розорювалися дикі, до того часу незаймані, землі, винищувалися ліси тощо[5]
.
Негативні зміни у природному середовищі в умовах стрімкого економічного розвитку Росії викликали певну стурбованість серед науковців і громадськості, активізували природоохоронну діяльність, особливо на українських землях. Саме в межах території України був створений перший в країні природний заповідник Асканія-Нова, як і згодом заповідні об’єкти Пілявін (Волинська губернія), Стужиця, Тиса, Княж-Двір, Піп Іван Мармароський (Карпати) та у долині Ворскли.
На жаль, після 1917 року впроваджені “нові” методи соціалістичного господарювання вступили в жорстку суперечність як з традиційними, так і науково обгрунтованими підходами до природокористування. Індустріалізація в СРСР була зорієнтована, насамперед, на екстенсивне використання як природних, так і людських ресурсів, а розпочата у 1929 році суцільна примусова колективізація підірвала сільськогосподарське виробництво і призвела до різкого зниження його продуктивності. Одним із наслідків такої політики на українських землях став голодомор 1932-1933 років. На фоні закликів до покращання життя та підкорення природи втрачалися традиційні методи землекористування, порушувалась природна рівновага. Природоохоронна діяльність стала досить обмеженою. Загалом руйнувалася основна риса ментальності українців - любов до землі, природошанування. Великої шкоди природі України завдала Друга світова війна.
На виконання рішень органів влади СРСР в галузі природокористування у післявоєнні роки, зокрема датованого 1948 роком "Про план полезахисних лісонасаджень, впровадження травопільних сівозмін, будівництва ставів і водойм для забезпечення високих і сталих врожаїв у степових і лісостепових районах Європейської частини СРСР”, було створено більше 400 тис.га полезахисних лісосмуг, залісені сильно ерозовані землі на площі понад 1,4 млн.га (з них 150 тис.га по берегах річок і водойм), але, разом з тим, ігнорувалися закони природи й усталені форми природокористування на фоні небувалого розмаху гігантоманії. Так, під час будівництва штучних водосховищ на Дніпрі було втрачено чимало земельних ділянок, цінних не лише в сільськогосподарському, а й в еколого-культурному аспекті. Крім того, набували розмаху плани зрошення (іригація), осушення боліт (меліорація) та поліпшеного використання земельних ресурсів (хімізація). Наслідком невпинного прагнення розширення площ орних земель стало зникнення близько 3000 малих річок України, швидка ерозія земель, виникнення умов для пилових торфових бур.
Апофеозом екологічних лих, що спіткали Україну, стала катастрофа на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р. Її наслідки виходять далеко за межі проблем довкілля і переростають у низку соціально-економічних, медико-біологічних, психологічних, морально-етичних, світоглядних і культурних проблем.
Аварія на ЧАЕС є найбільшою техногенною й екологічною катастрофою, десятиліття якої припадало на 1996 р. В результаті понад 41 тис. км2 території було забруднено радіонуклідами. Близько 46 тис. га орної землі та 46 тис. га лісу за рівнями забруднення, що перевищують 15 кюрі на квадратний кілометр (Кі/км2), вилучено з виробництва. Зона відчуження Чорнобиля становить серйозну загрозу для навколишнього середовища внаслідок наявності 800 поховань радіоактивних відходів із загальною активністю понад 200 кКі[6]
.
Всередині саркофага відбуваються процеси, які не можуть повністю пояснити фахівці. Цей об’єкт є радіаційно небезпечним внаслідок наявності тріщин і значної кількості пилу. При падінні конструкцій може статися значний викид пилу, хмара якого за несприятливих метеоумов може вийти за межі 30-кілометрової зони. Одним із шляхів проникнення радіонуклідів у довкілля може бути вода, яка там вже була, і та, що потрапляє через отвори у даху. Вона містить ізотопи Cs-137, Cs-134 i Sr-90, а також солі урану (приблизно 1 мг/л).
Екологічну небезпеку становить також ядерне паливо та радіоактивні речовини, викинуті під час аварії, які осіли навколо блоку, а потім були закриті піском та бетоном. З паливномісткими матеріалами з часом можуть статися такі зміни: роздрібнення паливних частинок, утворення на їхній поверхні нових сполук, які можуть розчинятися у воді, вимивання радіонуклідів водою. Усе це може викликати міграцію радіонуклідів. Безпосередня загроза екологічній безпеці з боку ЧАЕС є приводом для виникнення суперечностей між Україною і сусідніми державами, які можуть значною мірою ускладнити міждержавні відносини з ними.
Чорнобильська катастрофа трагічним чином демонструє як безпосередній зв’язок етносу та довкілля, так і тяжкі наслідки, спричинені порушенням цього зв’язку.
Враховуючи всі вище згадані чинники ми можемо стверджувати, що в середині 80-х років Україна опинилася на межі екологічної кризи яка значно поглиблювалась у часи перехідного періоду. Однією з нових еко-проблем є міжнародна торгівля відходами.
Міжнародна торгівля відходами:
У §26 Деклараці
ї ООН про
навколишнє середовищ
е записано,
що держави
від
повідаю
ть
за те, щоб
діял
ьн
ість на їх те
рит
оріях не завдавала шкоди довкі
ллю в ін
ших державах.
Але, на жаль цьог
о принципу часто не дотримуються,
і не лише у разі транскор
донного перенесення
ш
кідливих
речовин
повітрян
ими
пот
оками або
річк
ами
з
одного району
в інш
ий.
Останнім часом р
озпочалася торгівля токсичними
відходами, яка
набула мі
жнародни
х м
асш
табів.
Щоб обійти законодавчі акти, які забороняють безконтрольне захоронення токсичних відходів,
а також не витрачати великих коштiв на їх переробку, виробники відходів розвинених країн переправляють їх у країни, де недосконале екологічне законодавство або є впливові злочинні елементи, які йдуть на все заради наживи, навіть на погіршення стану навколишнього середовища свого краю.
Експорт токсичних відходів затримує розвиток екологічно чистих технологій і виробництв. Жадоба наживи призвела до того, що в 1990 р. близько 25 хімічних підприємств Західної Європи та США звалили понад 11000 т ртутно-свинцевих відходів у Іспанії- районі Амадена, переправили 8 000 контейнерів із токсичними речовинами в Нігерію. Організації Грінпіс відомо понад тисячу спроб експорту смертоносних відходів по всьому світу. Сформувалася міжнародна мафія, що наживає великі капітали на цьому бізнесі. Часто платня за дозвіл на захоронення відходів у кілька разів перевищує національний прибуток невеликих країн Африки, Південної чи Центральної Америки, й їхні керівники погоджуються на екологічні злочини. Але в 1992 р. вже 80 держав заборонили ввезення до себе токсичних відходів. Україна не увійшла до їх числа. Тому лише за ос-танні два роки було здійснено близько 40 спроб захоронити на її території речовини (230т промислових відходів та понад 100 т хімікатів, 390 т пластикових упаковок тощо).
У 1994 р. в Україну почали у великих обсягах
надходити
імпорт
ні
пестициди які
заборонен
і на Заході,використовуються
в нас через відсутність
відповідних законів,
низькі вим
оги до якості пестицидів та екологічн
у неосвіченість бізнесменів.
3розумі
ло, що надзвичайно
важливим
є вдосконалення
нашого екологічного законодавства,
посилення
контролю за імпортом токсичних речовин
і відходів шляхом залучення до цього
широких громадських
мас. Але найкращий
спос
іб позбутися
відходів — не виробляти
їх.
Cучасний екологічний стан України.
Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування об’єктивними законами розвитку і відтворення природно-ресурсного комплексу України. Відбувалися структурні деформації народного господарства, за яких перевага надавалася розвитку в Україні сировинно-видобувних, найбільш екологічно небезпечних галузей промисловості.
Економіці України притаманна висока питома вага ресурсомістких та енергоємних технологій, впровадження та нарощування яких здійснювалося найбільш "дешевим" способом - без будівництва відповідних очисних споруд. Це було можливим за відсутності ефективно діючих правових, адміністративних та економічних механізмів природокористування та без урахування вимог охорони довкілля[7]
.
Ці та інші чинники, зокрема низький рівень екологічної свідомості суспільства, призвели до значної деградації довкілля України, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод, повітря і земель, нагромадження у дуже великих кількостях шкідливих, у тому числі високотоксичних, відходів виробництва.
Такі процеси тривали десятиріччями і призвели до різкого погіршення стану здоров’я людей, зменшення народжуваності та збільшення смертності, а це загрожує вимиранням і біологічно-генетичною деградацією народу України[8]
.
Винятковою особливістю екологічного стану України є те, що екологічно гострі локальні ситуації поглиблюються великими регіональними кризами. Чорнобильська катастрофа з її довготривалими медико-біологічними, економічними та соціальними наслідками спричинила в Україні ситуацію, яка наближається до рівня глобальної екологічної катастрофи.
Головними причинами, що призвели до загрожуючого стану довкілля, є: застаріла технологія виробництва та обладнання, висока енергомісткість та матеріаломісткість, що перевищують у два - три рази відповідні показники розвинутих країн; високий рівень концентрації промислових об’єктів; несприятлива структура промислового виробництва з високою концентрацією екологічно небезпечних виробництв; відсутність належних природоохоронних систем (очисних споруд, оборотних систем водозабезпечення тощо), низький рівень експлуатації існуючих природоохоронних об’єктів; відсутність належного правового та економічного механізмів, які стимулювали б розвиток екологічно безпечних технологій та природоохоронних систем; відсутність належного контролю за охороною довкілля.
Металургійна промисловість, що включає чорну та кольорову металургію, коксове та прокатне виробництво, а також суміжні допоміжні об’єкти і процеси, є однією з найбільш забруднюючих галузей промисловості, викиди якої від стаціонарних джерел забруднення досягають 38 відсотків загальної кількості забруднюючих речовин.
Вплив підприємств нафтохімічного комплексу на стан навколишнього природного середовища характеризується викидами в атмосферу вуглеводнів, сірчаної кислоти, сірковуглецю, ртуті, фтористих та інших шкідливих сполук.
У ряді регіонів України висока концентрація хімічних та нафтохімічних виробництв призвела до занадто високого рівня забруднення джерел водопостачання. У відкриті водойми хімічні підприємства скидають щорічно 70 млн. куб. метрів неочищених або недостатньо очищених стоків. Хімічна промисловість - одна з основних галузей, де утворюються у великих обсягах відходи, значна кількість яких - токсичні.
Підприємства нафтогазового комплексу за рівнем шкідливого впливу на довкілля вважаються об’єктами підвищеного екологічного ризику. Вони є потенційними джерелами забруднення довкілля, що може статися у разі порушення технологічних режимів роботи устаткування чи аварійної ситуації. Деякі об’єкти забруднюють довкілля і за нормальних умов роботи, що зумовлено існуючими технологічними процесами.
Серед промислових об’єктів одним з основних забруднювачів атмосферного повітря є підприємства теплоенергетики (близько 30 відсотків усіх шкідливих викидів в атмосферу від стаціонарних джерел).
У галузі екології в тепловій енергетиці домінують дві найважливіші проблеми: забруднення атмосферного повітря і забруднення земель через накопичення значної кількості відходів (золи, шлаків, пилу)[9]
.
Ядерна енергія в Україні використовується в усіх галузях народного господарства - промисловості, медицині, сільському господарстві, наукових дослідженнях, а також у побуті.
У 1996 році 43,9 відсотка всієї електроенергії було вироблено на атомних станціях. На п’яти АЕС працювало 15 атомних блоків загальною потужністю 13,618 тис.мвт., на яких було вироблено 79,6 млрд.квт-год електроенергії. За кількістю реакторів та їх потужністю Україна посідає восьме місце у світі та п’яте - в Європі.
Чотири енергоблоки з реакторами ВВЕР-1000 перебувають в стані будівництва на майданчиках Рівненської та Хмельницької АЕС з різними ступенями будівельної готовності. Другий блок Чорнобильської АЕС законсервовано, перший блок цієї станції остаточно зупинено у листопаді 1996 року. В Києві та Севастополі розташовані дослідницькі реактори, які у 1996 році не працювали,але продовження їх експлуатації планується у наступні роки.
Головними місцями накопичення радіоактивних відходів є атомні станції, на яких здійснюється їх первинна переробка та тимчасове зберігання. На АЕС не існує повного циклу первинної переробки відходів відповідно до вимог норм, правил та стандартів з ядерної та радіаційної безпеки, що призводить до нераціонального використання сховищ та збільшує ризик радіаційних аварій. У 30-кілометровій зоні Чорнобильської АЕС зберігається в тимчасових, не пристосованих для зберігання сховищах велика кількість радіоактивних відходів, серед яких є відходи ядерної енергетики. Головним джерелом небезпеки у 30-кілометровій зоні Чорнобильської АЕС залишається об’єкт "Укриття", в якому зосереджені небезпечні радіоактивні речовини та ядерні матеріали, радіоактивність яких близько 20 млн.кюрі.
У шести областях України розташовані регіональні підприємства УкрДО "Радон" з переробки та зберігання радіоактивних відходів, які приймають на зберігання радіоактивні відходи від усіх галузей народного господарства. Ці підприємства також не мають установок для первинної переробки відходів.
Підприємства з видобування та переробки уранових руд знаходяться у Дніпропетровській, Миколаївській та Кіровоградській областях. Характерним для уранопереробки є те, що майже всі її відходи - відвали шахтних порід, скиди та викиди (рідкі,газоподібні) є джерелами радіаційного забруднення навколишнього природного середовища. В них містяться природний уран, торій-232, продукти розпаду уранового та торієвого рядів, у тому числі і радіоактивний газ радон. Для природного середовища та людей головну небезпеку становлять великі за своїми обсягами хвостосховища та зосереджені в них радіоактивні матеріали[10]
.
Україна належить до країн з дуже розвинутим використанням джерел іонізуючого випромінювання (далі - ДІВ) у багатьох сферах господарства і наукової діяльності. На даний час існує близько 8 тисяч підприємств та організацій (тільки по місту Києву їх близько 400), які використовують понад 100 тисяч ДІВ[11]
.
Через існування великої кількості штучних і природних джерел іонізуючого випромінювання та в результаті Чорнобильської катастрофи в Україні склалася дуже складна радіоекологічна ситуація, яка викликає необхідність створення системи заходів радіаційного захисту населення та навколишнього природного середовища.
В систему таких заходів мають входити : основи ядерного законодавства, державне регулювання ядерної та радіаційної безпеки, державні програми мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи, норми поводження з радіоактивними відходами та підвищення безпеки атомних станцій, система соціального захисту населення.
Сільське господарство України - найбільш природомістка галузь, що має могутній природно-ресурсний потенціал, який включає 41,84 млн. гектарів сільськогосподарських угідь (69,3 відсотка території України), в тому числі 33,19 млн. гектарів ріллі (55відсотків), 7,63 млн. гектарів природних кормових угідь - сіножатей і пасовищ (12,6 відсотка). У сільськогосподарському виробництві щороку використовується понад 10,9 млрд. куб. метрів води, або 36,4 відсотка її загального споживання. В розрахунку на одного мешканця припадає 0,82 гектара сільськогосподарських угідь, у тому числі 0,65 гектара ріллі, тоді як у середньому по Європі ці показники становлять відповідно 0,44 і 0,25 гектара. Розораність сільськогосподарських угідь досягла 72 відсотків, а в ряді регіонів перевищує 88 відсотків. До обробітку залучені малопродуктивні угіддя, включаючи прируслові луки і пасовища та схилові землі. Якщо Україна в Європі займає 5,7 відсотка території, то її сільськогосподарські угіддя - 18,9 відсотка, а рілля - 26,9 відсотка. Ефективність використання земель в Україні значно нижча, ніж у середньому по Європі[12]
.
Основними причинами низької віддачі земельного потенціалу в Україні є безгосподарне ставлення до землі, тривала відсутність реального власника, помилкова стратегія максимального залучення земель до обробітку, недосконалі техніка і технологія обробітку землі та виробництва сільськогосподарської продукції, невиважена цінова політика, недотримання науково обгрунтованих систем ведення землеробства і, зокрема, повсюдне недотримання сівозмін, внесення недостатньої кількості органічних добрив, низький науково-технічний рівень проектування, будівництва та експлуатації меліоративних систем, недосконала система використання і внесення мінеральних добрив та невиконання природоохоронних, комплексно-меліоративних, протиерозійних та інших заходів.
Якісний стан земельного фонду постійно погіршується. В окремих районах, де проведено осушення земель, відбувається неконтрольоване зниження рівня грунтових вод, зменшення потужності органічної маси, а в районах зрошення - підтоплення і засолення грунтів, деградація чорноземів, що призвело до негативних екологічних наслідків у районах Полісся та на півдні України. Нині 14,8 відсотка загальної площі поливних земель піддаються ерозуванню, 1,5 відсотка - перезволоженню, понад 4 відсотки є солонцюваті та засолені. Збільшення мінералізації грунтових вод загрожує вторинним засоленням земель. Майже на всіх землях спостерігається неухильне зниження вмісту гумусу в грунтах. Тільки за 20 років (з 1961 року по 1981 рік) середній вміст гумусу в грунтах України знизився з 3,5 до 3,2 відсотка.
Розвиток різних форм власності та господарювання на землі без суворого і надійного державного екологічного та митного контролю за ввезенням небезпечних відходів, брак відповідної законодавчої бази призводять до споживацького ставлення до землі. Використання у великій кількості мінеральних добрив, пестицидів та інших хімічних препаратів разом з промисловим і радіаційним забрудненням може ще більше ускладнити екологічну ситуацію в Україні, знизити відтворювальну здатність біосфери та екологічну стійкість агроландшафтів.
Значним забруднювачем довкілля є транспортна галузь, зокрема рухомі її засоби (автомобілі, тепловози, морські та річкові судна), що використовують як пальне різні види нафтопродуктів, а також стаціонарні об’єкти матеріально-технічного забезпечення (склади пально-мастильних матеріалів, заправні станції, станції технічного обслуговування, майстерні тощо).
Значної шкоди довкіллю завдають відпрацьовані гази автомобілів, пально-мастильні матеріали, зливні води після миття автомобілів та їх агрегатів, пари різних шкідливих речовин, кислот, матеріалів, які використовуються в технологічних процесах ремонту автомобілів.
Через великі обсяги використання пального автотранспорт забруднює навколишнє природне середовище токсичними компонентами: на рівні 25 відсотків - солями свинцю, на рівні 50 відсотків - оксидом вуглецю. У 24 великих містах України, зокрема в Києві, Харкові, Севастополі, Одесі, шкідливі викиди в повітря внаслідок роботи автотранспорту перевищують 50 відсотків загальної їх кількості.
Залізничний транспорт України використовує приблизно 170 млн. куб. метрів води на рік. Близько 50 відсотків води використовується на господарсько-питні потреби, безповоротні втрати води становлять понад 40 відсотків. Щороку в каналізаційні мережі, природні водойми залізниця скидає понад 20 тис. тонн забруднюючих речовин, з яких майже 50 відсотків - без очищення.
Основні забруднюючі речовини - це відпрацьовані гази тепловозів, нафтопродукти, фенол, аерозолі, сміття.
Більш як половина всього обсягу викидів забруднюючих речовин у повітря річковим транспортом припадає на відпрацьовані вихлопні гази двигунів судноплавних засобів та автотранспорту - близько 500 тонн на рік на кожний великий річковий порт або транспортний вузол.
Морський транспорт забруднює море відходами харчування, сміттям, нафтою та нафтопродуктами, що значно погіршує екологічний стан моря, особливо в припортових зонах.
Напружена екологічна ситуація у багатьох районах і містах країни свідчить про те, що незважаючи на посилення останнім часом уваги до цих питань і значні витрати на їх вирішення, вжиті заходи не досить ефективні і не зумовлюють змін у тенденції погіршення стану довкілля. Структура промислового виробництва, що склалася в Україні, пов’язана з розвитком енергетичної, гірничо-металургійної, вугледобувної, хімічної та машинобудівної промисловості і характеризується інтенсивним споживанням енергії, сировинних, водних і земельних ресурсів, а також збільшенням навантаження на довкілля. В Україні в 1996 році було викинуто в атмосферу близько 6,34 млн.тонн забруднюючих речовин, в тому числі 4,76 млн.тонн - зі стаціонарних джерел, 1,58 млн.тонн - з пересувних. За період 1992 - 1996 рр. загальний обсяг викиду забруднюючих речовин в атмосферне повітря скоротився зі стаціонарних джерел на 45 відсотків, з пересувних - на 12 відсотків. Останні викидають 85 відсотків свинцю, 49 відсотків окису вуглецю та 31 відсоток вуглеводнів.
З галузей промисловості найбільше забруднюють атмосферу енергетика (32 відсотки), металургія (27 відсотків), вугільна промисловість (23 відсотки).
Україна займає восьме місце в світі як емітер СО2 в енергетичній галузі, її частка становить 2,35 відсотка загальносвітових викидів цієї речовини енергетикою.
Флора нижчих і вищих видів рослин України нараховує понад 25000. За спектром основних життєвих форм всі види судинних рослин поділяються на дерева, кущі, напівкущі, багаторічні трав’янисті рослини, дворічні та однорічні. Флора судинних рослин України налічує понад 5 тис. видів, з них близько 250 видів офіційно визнані лікарськими в Україні, хоча майже 1100 видів флори України мають біологічно активні речовини, які мають лікувальні властивості, а їх сировина в світовій практиці використовується при виготовленні лікарських препаратів.
Але тривале безконтрольне використання природних ресурсів багатьох цінних лікарських рослин, інтенсифікація господарського використання територій з наявністю лікарських рослин, несприятлива екологічна ситуація в зоні з високим ресурсним потенціалом після аварії на Чорнобильській АЕС спричинили кризовий стан ресурсів більшості дикорослих лікарських рослин.
На сьогодні лікарські рослини ростуть на площі, що становить менше 10 відсотків території України. В Україні в цілому близько 85 відсотків лікарської рослинної сировини збирається в природних місцезростаннях видів лікарських рослин. З кожним роком збільшуються площі та різноманіття культивованих лікарських рослин, однак їх кількість, як правило, не перевищує 15 видів.
Багато лікарських рослин неможливо вирощувати в культурі у зв’язку зі складністю агротехніки та рядом інших причин.
Протягом останніх 10 - 15 років видовий склад лікарських рослин майже не змінився, водночас обсяг заготівлі як у цілому,так і по окремих видах суттєво зменшується кожні 3 - 5 років,оскільки зменшуються природні запаси цих рослин внаслідок інтенсивного господарського використання земель, на яких вони ростуть, та заготівлі їх сировини без урахування норм та правил збору, що, в свою чергу, веде до виснаження ресурсів лікарських рослин. При цьому попит фармацевтичної промисловості України на сировину дикорослих лікарських рослин залишається великим.
Загальний обсяг лісокористування в Україні становить 14,4 млн. куб. метрів, у тому числі основного користування - 6,7 млн. куб. метрів, що задовольняє потреби народного господарства лише на 25 - 27 відсотків. У зв’язку з дефіцитом деревини щорічна потреба в її завезенні становить 30 млн. куб. метрів.
Хибна практика планування екстенсивного лісокористування призвела до значного виснаження лісів, зниження загальної продуктивності їх ценозів, погіршення товарної структури лісосічного фонду. Так, у повоєнні роки допускалося перевищення розрахункової лісосіки в 1,5 - 2 рази, що спричинило зміну вікової структури лісів, збільшення частки похідних (до 13 відсотків) і менш продуктивних деревостанів. Сьогодні найбільшу площу займають молодняки (45,4 відсотка) і середньовікові насадження (37,7 відсотка), достигаючі і стиглі деревостани становлять відповідно лише 10,1 відсотка і 6,8 відсотка, що в 1,5 - 2 рази нижче оптимальних значень. Інтенсифікація проміжного користування в останні роки призвела до того, що фактичні запаси достигаючих і стиглих деревостанів становлять більше половини потенційно можливих, а частка насаджень з низькими повнотами (0,6 - 0,3) досягає 24 відсотків. У зв’язку з цим під час рубок головного користування щороку недобирають 5 млн. куб. метрів деревини[13]
.
Сучасний екологічний стан лісів зумовлюється як рівнем та інтенсивністю антропогенного впливу, так і зростаючим техногенним навантаженням, що порушує природну стійкість і середовищно-формуючі функції лісових екосистем. Лише за останнє десятиріччя в Україні загинуло від промислових викидів 2,5 тис. гектарів лісових насаджень, радіаційного забруднення через аварію на Чорнобильській АЕС зазнали 3,5 млн. гектарів лісів, що потребує обмеження лісокористування, удосконалення системи протипожежної безпеки лісів. В середньому щороку виникає 3500 лісових пожеж на площі 4000 гектарів.
Порушення природної стійкості лісів призводить до збільшення вразливості насаджень. На кінець 1996 року загальна площа осередків шкідників і хвороб лісу становила 396,1 тис. гектарів.
Незаперечне, що Україну в екологічному аспекті слід розглядати у першу чергу як постчорнобильську державу. Наслідки цієї катастрофи дуже значні і охоплюють майже всю територію країни. Але екологічна ситуація в цілому вимірюється значно ширшим спектром проблем.
Тривалий час наше господарство велось нераціонально – і занедбана економіка стала загрозливою для самого існування людини. Згадаймо цифри, що характеризують місце України у колишньому Радянському Союзі, де вона займала 2,7 % території. У різні роки це було по 17–20% продукції сільського господарства та по 22–24% продукції промисловості, вона вміщала 30% атомних реакторів усього СРСР і фактично була житницею, яка давала хліб і Росії, і Середньоазіатським республікам, де цілина, як ми знаємо, з часом перестала годувати населення. На жаль, жорстока експлуатація природних ресурсів тривала і в останні роки. В перехідний період, якому в будь-якій державі властиві послаблення державного і суспільного контролю за збереженням суспільних багатств, в українській аналогічно (як у державному, так і в приватному секторах) переважали експорт сировини, в кращому випадку після первинної обробки, насамперед лісу. Незважаючи на значне зменшення темпів виробництва (до 50–70%), високими залишалися показники використання електроенергії (зменшення лише на 10%). Простоювання значного числа застарілих основних засобів виробництва не було використано для їх заміни на більш сучасні, менш ресурсомісткі. В умовах відсутності достатніх державних коштів для здійснення природоохоронних проектів зусилля державних органів, перш за все Міністерства охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки, не були спрямовані на формування нормативної та організаційної бази охорони довкілля, яка могла ефективніше запрацювати з поліпшенням економічного становища в Україні.*
Справедливим був би висновок, що як економічна, так і екологічна сфера стали заложницями політиків, які в гарячці політичних баталій почали забувати про зміст боротьби. Фактично в Україні йде політична громадянська війна, наслідком якої є економічна криза, знедолення людей і погіршення екологічної ситуації. Нерозумне господарювання, велика розораність грунтів, забрудненість водних ресурсів, нагромадження величезної кількості відходів (в Україні ця цифра нині сягає вже 20 млрд. тонн – це величезна кількість, яка до того ж щороку зростає приблизно ще на мільйон), забруднення атмосферного повітря у більш ніж 50 населених пунктах, проживання в яких пов’язане з ризиком для здоров’я людини, – всі ці фактори не могли не призвести до того сумного стану здоров’я і народжуваності населення, що ми сьогодні маємо. У розробках Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) є дані, що з врахуванням рівня економічного розвитку країни стан здоров’я населення залежить від екологічної ситуації на 20–80%. Для України цей показник обраховано приблизно у 57%, тобто стан нашого здоров’я залежить від довкілля десь на 60%.(
Зрозуміло, що впливовими є й інші фактори: стресові ситуації, сполучення між роботою і місцем проживання, рівень харчування, психологічний клімат у сім’ї. Але першочергове значення надається саме екологічному фактору. З сумом можемо констатувати, що саме через нього в Україні з 90-х років чітко намітився процес зменшення народжуваності – 1991 р. в нас народилося на 33 000 чоловік менше, ніж померло, а у 1994 та 1995 роках ця цифра сягнула вже 300 000. За 1990–1997 рр. населення України скоротилося на 1,3 млн. чоловік. Зникла ціла невелика європейська держава. Така ситуація є дуже небезпечною. Незважаючи на сповільнення темпів економічного розвитку, на зупинення ряду підприємств економіка залишається серйозним техногенним фактором, що негативно впливає на здоров’я населення і життя людей. Тільки 20% наших юнаків допризовного віку і стільки ж дівчат є практично здоровими, решта мають ті чи інші хвороби. Це означає, що над генофондом української нації нависла серйозна загроза, пов’язана зі станом довкілля, а екологічна ситуація в державі у зв’язку з цим може розглядатися як кризова.
На жаль, трохи занедбали (а може й більше, ніж трохи) свою діяльність українська екологічна асоціація «Зелений світ», партія «зелених» України. Широкопланову роботу веде Українська екологічна академія наук, але ж її завдання є більш науково-дослідницькими, ніж громадськими. Політичну, громадську, лобістську діяльність у першу чергу мають проводити партія «зелених» і «Зелений світ». Прикро, що навіть тягар історичної відповідальності перед нинішніми і прийдешніми поколіннями не забезпечує активізації роботи цих важливих представників громадянського суспільства.
Обнадійливішим фактом є прийняття 1996 р. Конституції України, в якій визначено, на мою думку, всі основні засади для сприяння поліпшенню екологічної ситуації в Україні. Першою такою засадою вважаю проголошення того, що «Верховна Рада України від імені Українського народу, ...усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями,...приймає цю Конституцію – Основний Закон України». Кожна особа, звичайно ж, має право на чисте, придатне для проживання навколишнє середовище.
Ст. 50 Конституції передбачає, що «кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди».
АНАЛІЗ :
ст. З - «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави», що «держава відповідає перед людиною за свою діяльність», а «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Таким чином, ми бачимо конституційне створені додаткові умови для того, щоб держава почала більш ефективно виконувати екологічну функцію як один з основних напрямів своєї діяльності.
ст. 50 Конституції гарантує кожному «право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення», а така інформація «ніким не може бути засекречена». Ці права є дуже важливими для реалізації, і Конституція створила всі умови для успішної роботи цих інститутів.
Ст. 8 Основного Закону України проголошує, що «норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується». Отже, тепер кожен громадянин України вправі звертатися до суду, щоб захистити свої екологічні права і свободи. Це дуже важливо.(Норми Конституції, які регулюють відносини, пов’язані з охороною довкілля, цим, звичайно, не вичерпуються. )
ст. 13, яка визначає: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони» є об’єктами права власності Українського народу», від імені якого всі правомочності власника можуть здійснювати органи державної влади та місцевого самоврядування. же «Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону». Але при цьому власність і зобов’язує (ч. 3): вона «не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству», тобто власник має використовувати свою правомочність з урахуванням інтересів як окремих людей, так і всього суспільства.
Ст. 14 проголошує землю «основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави» і гарантує право власності на землю, яке «набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону»,всі суб’єкти права власності проголошуються рівними перед законом, то побачимо, що, нарешті, ми побороли безвідповідальність у природокористуванні.
Але, нажаль, все це є декларативним по відношенню до екологічного стану україни, хоча дуже важливо з правової точки зору.*
Фактично держава мала й має різні важелі впливу на природокористувачів, аби примусити їх не порушувати вимог екологічної безпеки, вести екологічно збалансоване господарство. Звичайно, ще треба багато зробити по впорядкуванню законодавства з цього питання, але слід подбати й про те, щоб додержання екологічних вимог було вигідним для підприємств – лише тоді вони його виконуватимуть. Застосуванням тільки засобів адміністративного впливу (контроль, адміністративна відповідальність конкретних керівників підприємств) ще ніколи не вдавалося забезпечити ефективного дотримування законодавства. Під економічними ж важелями впливу слід розуміти не тільки плату за використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього середовища, за складування відходів, але й впровадження податкових пільг за впровадження екологічних технологій, збалансованого виробництва.
В умовах державної монополізованої економіки ні штрафи, ні економічні санкції не могли бути достатньо ефективними – гроші, які нібито мали спрямовуватись на екологічні проекти, перекладалися з однієї державної кишені до іншої.
· Лише плюралізм власності, наявність різних природокористувачів, рівність їх перед законом відповідно до ст. 13 Конституції дали державі можливість ефективно впливати на стан справ в охороні довкілля, держава має можливість ставати на позицію особи і захищати її права, оскільки за всіх природокористувачів, які є суб’єктами комунальної чи приватної власності, держава вже не відповідає. Не можна від неї вимагати надмірно багато: держава не зможе одночасно виробляти автомобілі, ракети, танки, взуття, харчі і саму себе контролювати, щоб при виробництві усіх цих життєво необхідних для людини речей дотримувались екологічні нормативи. Якщо ж держава позбавляється цього виробничого тягаря – вона дійсно може стати на позицію особи і захищати її екологічні права.
· ст. 16 Конституції, яка визначає «забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу» обов’язками держави. Отже, екологічна функція держави тепер має розвиватися значно ширше, ніж раніш.
Ст. 49 передбачає не тільки право кожного на охорону здоров’я, але й обов’язок держави дбати про санітарно-епідемічне благополуччя.
· У ст. 85 (п. 6) зазначено, що парламент затверджує загальнодержавні програми охорони довкілля.
· Ст. 92 визначає, що тільки законами як правовими актами вищої юридичної сили визначаються «правовий режим власності», основи екологічної безпеки, «засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору».
Таким чином, як ми бачимо, держава нарешті дістала необхідні правові норми на конституційному рівні для подальшого успішного вирішення тих екологічних проблем, які є в Україні.¨
Але, звичайно, одним лише Основним Законом створити повноцінну правову базу для суттєвого поліпшення екологічної ситуації неможливо. Тут доречно згадати, що ще 1992 р. було розроблено концепцію розвитку екологічного права, яка тоді була названа «екологічним деревом Костицького». (дивись розділ 1)
Одна з основних проблема розвитку екологічного законодавства сьогодні полягає у тому, що закони, які приймає Верховна Рада, ще часто мають декларативний характер, вони не є законами прямої дії, як Конституція. Закони приймаються, а в них міститься багато посилань на інші законодавчі акти – і виникає необхідність у прийнятті додаткових положень чи навіть змін. Але ж якщо ми передбачили у Конституції України, що норми екологічної безпеки вирішуються законодавчими актами, то вже ніякі постанови Кабінету Міністрів чи рішення міністерств і відомств не можуть регулювати цієї сфери.
Звичайно, під час роботи над екологічним законодавством треба враховувати й зарубіжний досвід. Але Україна має й багато власних відкриттів в галузі екологічного права, які ще невідомі в інших країнах. Серед них – Закон про охорону атмосферного повітря, у якому йдеться про оплату використання повітря у промислових потребах. Природний ресурс використовується для виробництва, і ніхто за це не платить! На жаль, хоч після прийняття закону і були дані вказівки про розроблення відповідних нормативів по визначенню і нарахуванню платні, але саме через відсутність цих методик згодом Мінекобезпеки поставило питання про скасування ряду положень закону замість відкладення введення відповідних статей у дію.
Загалом же першочергова причина тієї екологічної ситуації, яку ми маємо нині в Україні, – екологічний та еколого-правовий нігілізм, ігнорування вимог екологічної безпеки у господарській діяльності…
“Ми повинні пам’ятати, що екологічне майбутнє нашого народу має спиратися на три міцні стовпи: перший – це розвинута система екологічного права другий – це ефективна система адміністративного контролю і регулювання, а третій – екологічна культура, що має вирости на базі загальної екологічної освіти”- наголошує В Костицький.
Навколишнє природне середовище, що є джерелом підвищеної екологічної небезпеки, внаслідок дії стихійних сил природи або техногенної руйнівної дії стає екологічно небезпечним об’єктом, який повинен бути «ізольований» від людини і суспільства, інших природних систем і комплексів шляхом встановлення спеціального правового режиму, який має обмежувати або забороняти проживання на певній території населення, здійснення там виробничої діяльності. Крім того, необхідне вжиття заходів, спрямованих на ліквідацію джерел небезпеки.
Зрозуміло, що говорити про охорону небезпечного середовища некоректно, юридично неправильно і по-людськи цинічно. За умов його існування доцільно розробляти систему заходів, в тому числі правового характеру, спрямованих на запобігання виникненню небезпеки для людини і навколишнього природного середовища від дії природної стихії, техногенних аварій та катастроф, на усунення їх шкідливих наслідків, а також наслідків непродуманих рішень, які призводять до спустошення довкілля і виникнення надзвичайних екологічних ситуацій.
Потрібні особливий юридичний режим використання небезпечного середовища (здійснення заходів щодо очищення території, обмеження і заборона різних видів екологічно небезпечної діяльності тощо) або здійснення комплексу заходів на тій території, де є потенційні природні джерела прояву небезпеки чи здійснюються екологічно небезпечні види діяльності та експлуатуються відповідні об’єкти. Необхідно також передбачати особливий статус осіб, які тимчасово або постійно знаходяться в зоні підвищеного екологічного ризику, та тих, що постраждали внаслідок дії екологічно небезпечних чинників.
Ризик підвищеної екологічної небезпеки зобов’язує еколого-правову науку по-новому оцінювати факти її прояву. Ці факти, які набувають юридичного значення, зумовлюють необхідність їх правового закріплення як юридичних фактів виникнення відносин, пов’язаних з забезпеченням екологічної безпеки. А це, в свою чергу, має породжувати специфічні обов’язки держави в частині гарантування безпеки від прояву стихії, а також юридичних і фізичних осіб, які здійснюють екологічно небезпечні види діяльності та експлуатують екологічно небезпечні об’єкти.
Кожен майбутній юрист, економіст, спеціаліст народного господарства, кожна свідома людина повинна обов’язково мати загальне уявлення про особливості сучасного екологічного стану , а також про основні напрямки державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. Екологізація економіки та свідомості суспільства не є абсолютно новою проблемою. Практичне відображення екологічності тісно пов’язано в першу чергу з державним регулюванням процесів природокористування. Нове в данній проблемі є еквівалентність обміну між державою, природою та людиною, яка базується на законодавчих, організаційно-технічних рішеннях. Ця проблема на сучасному етапі є дуже гострою. Вона була сформована протягом двох століть і нині набула свого критичного значення. Тому існує об’єктивна необхідність втручання держави в природно-екологічну сферу з метою досягнення збалансованого стану, держава також повинна закласти основи глобального еколого-економічного партнерства між суб’єктами підприємництва, між іноземними партнерами, на рівні планетарного співробітництва заради виживання і подальшого розвитку України, а також всієї цивілізації .
Україна повинна намагатися відповідним чином реагувати на суспільні проблеми і підтримувати прогресивні світові ініціативи та рішення: вступати у різні міжнародні союзи, товариства, підписувати угоди. Наприклад такі як підписала в Ріо-де-Жанейро 1992 року “Порядок денний на XXI століття” і Конвенцію про охорону біологічного різноманіття. Сьогодні, на межі третього тисячоліття, Україна намагається стати державою, надійним партнером щодо вирішення глобальних і регіональних проблем у європейському і світовому співтоваристві. Багатий природно-ресурсний потенціал, високоосвічене населення, розвинуті індустрія та інфраструктура створюють всі необхідні передумови для впровадження в Україні вимог даної Конвенції.
Як свідчить досвід, проводити ефективну політику невиснажливого розвитку в державі досить важко навіть за умов процвітаючої економіки. Тим складнішою виглядає ця проблема в Україні, відновленій державі, яка переживає успадковану глибоку системну кризу і змушена одночасно вирішувати безліч проблем: економічних, соціальних, екологічних.
1. Андрейцев В.І. Екологічне право.- К.: Вентурі, 1996.
2. Андрейцев В.І. Екологічне право проблеми удосконалення.- К.: Юрінком, 1990.
3. Андрейцев Ю.І. Екологічна експертиза, право та практика.- К.: Вентурі, 1994.
4. Білявський Г.О. Основи загальної екології
5. Водний кодекс України
6. Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Тематичний словник термінів та визначень з курсу теорії держави і права.- К.: Наука, 1996.
7. Ерофеев Б.В. Экологическое право.- К.: Наукова книга, 1996.
8. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”
9. Закон України “Про охорону атмосферного повітря”
10. Закон України “Про природнозаповідний фонд”
11. Закон України “Про тваринний світ”
12. Кодекс України про надра
13. Конституція України
14. Костицький В. Екологічне право України: деякі проблеми теорії та кодифікації.- К.: Право України, 1998.
15. Лісовий кодекс України
16. Макаренко П.Н. Економіка України: курс лекцій.- Львів: Світ, 1996.
17. Плотнікова О. Співвідношення екологічного права та екологічного законодавства.- Одеса: Університет, 1997.
18. Попов В.К. Предмет, метод і система екологічного права. Екологічне право України.- Харків: Науквидат, 1995.
19. Постанова Верховної Ради України “Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки”
20. Пилипчук В.Р. Екологія: погляд у майбутнє.// Юридичний Вісник України.- 1997.
21. Чаусова Л. Система принципів екологічного права.- К.: Право України, 1996.
22. Черкашина О.Т. Розвиток екологічного права.- Одеса: Розвиток, 1992.
*
Макаренко П.Н. Економіка України: курс лекцій. –Львів, 1996
[1]
Конституція України
[2]
Андрейцев В.І. Екологічне право.- К.: Вентурі, 1996
[3]
“Постанова Верховної Ради України Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки “
[4]
“Постанова Верховної Ради України Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки “
[5]
Білявський Г.О. “ Основи загальної екології “
[6]
Білявський Г.О. “ Основи загальної екології “
[7]
Пилипчук В.Р. Екологія: погляд у майбутнє//Юридичний Вістник України
[8]
Андрейцев Ю.І. “ Екологічна експертиза , право та практика “
[9]
Білявський Г.О. “ Основи загальної екології “
[10]
Білявський Г.О. “ Основи загальної екології “
[11]
Пилипчук В.Р. Екологія: погляд у майбутнє//Юридичний Вістник України
[12]
Білявський Г.О. “ Основи загальної екології “
[13]
Білявський Г.О. “ Основи загальної екології “
*
Пилипчук В.Р. Екологія: погляд у майбутнє//Юридичний Вістник України.- 1997
*
Пилипчук В.Р. Екологія: погляд у майбутнє//Юридичний Вістник України,№5 1997
¨
Костицький В Екологічна криза і складові її подолання// Право Укрвїни, 1998
|