C. Г. КОБЕРНІК, Р.Р. КОВАЛЕНКО

ГЕОГРАФІЯ

10 клас

CОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ГЕОГРАФІЯ СВІТУ

Підручник для загальноосвітніх навчальних закладів

Харків

«Оберіг»

2010

Як працювати з підручником

Шановні старшокласники!

Цього року ви вивчатимете завершальний курс шкільної географії — «Соціально-економічна географія світу». Надійним помічником у цьому вам стане цей підручник. Пропонуємо поради, як краще з ним працювати.

Під час ознайомлення з текстом параграфа не намагайтеся його механічно запам’ятати. Зосереджуйте увагу на найважливіших поло женнях та нових поняттях. Для кращого розуміння навчального мате ріалу скористайтеся запитаннями і завданнями, наведеними у тексті. Деякі з них потребують вашого творчого підходу. Намагайтеся аргу ментовано відстоювати свою позицію з того чи іншого проблемного питання.

У підручнику міститься різноплановий ілюстративний

матеріал: малюнки, тематичні карти, схеми, картосхеми, û

діаграми, графіки. Особливу увагу звертайте на запитання і завдання, що додаються до окремих ілюстра цій.

Наприкінці кожного параграфа у рубриці «Коротко про головне» наводяться загальні висновки, в яких виокремлюються найголовніші положення з теми.

Окремі регіони та країни вивчаються за типовим планом економіко-географічної характеристики. Бажано, щоб ви одразу запам’ятали його логічну послідовність та вміло використовували її під час відпо віді.

У кожній темі є рубрика «Сторінка для допитливих». У ній ви знайдете додаткову інформацію про суспільно-економічні події й фа кти, традиції, культуру, побут, національну кухню, систему освіти різн их країн.

Окремим блоком подано запитання і завдання з теми для самоконтролю навчальних досягнень. Тут передбачено три рівні завдань:

• перший рівень — тестові завдання, спрямовані на закріп лення базових знань;

• другий рівень — перевірка розуміння основних понять та прак тичні завдання на заповнення узагальнюючих таблиць, складання схем;

• третій рівень — аналітичні завдання й порівняльні характеристики суспільних процесів та явищ.

До кожної теми подано орієнтовні переліки актуальних питань курсу, які передбачають самостійну підготовку повідомлень та доповідей з використанням додаткових джер ел інформації: хрестоматій, географічних енциклопедій, довідників, Інтернету, періодичної преси тощо. Перелік сучасних інформаційних джерел з потужньою базою Інтернет-ресурсів для поширення та поглиблення знань додаються до кожного розділа або теми.

У кінці підручника ви знайдете словник основних термінів і по нять. Виконуючи практичні роботи, використовуйте наведені в «Додат ках» відповідні статистичні дані.

Для кращого засвоєння матеріалу теми, крім підручника, використовуйте географічний атлас, контурні карти та практикум.

Цей підручник допоможе вам здобути глибокі й системні знання з соціально-економічної географії світу.

Вступ

Що вивчає курс соціально-економічної

Економічна і соціальна географія світу як наука. Економічна і соціальна географія є основним осередком суспільної географії — сукупно сті усіх географічних дисциплін, що займаються вивченням суспільних явищ.

Економічна і соціальна географія світу — це суспільно-географічна наука, предметом вивчення якої є загальні закономірності розвитку та розміщення населення і господарства на земній кулі, а також в окре мих регіонах та країнах. Найважливішими цілями її дослідження є пошук раціонального розселення і розміщення господарства та оптимізація відносин між розвитком суспільства і природи.

Основні методи економічної і соціальної географії та її зв’язки. У своїх дослідженнях економічна і соціальна географія використо вує такі основні методи: картографічний, статистичний, порівняльно-географічний, історичний (схема 1 ).

Картографічний метод передбачає скла дання та аналіз тематичних карт світу, окремих регіонів і країн.

Ста тистичний (математичний) метод полягає в аналізі цифрових даних та побудові на їх основі найрізноманітніших графіків, діаграм, карт для всебічного аналізу сучасного стану й визначення тенденцій розви тку соціально-економічних процесів і явищ.

Для складання прогнозів щодо ефективного розміщення нових галузей та підприємств на пев ній території за-

стосовують порівняльно-географічний Cхема 1. Основні методи

економіко-географічних досліджень метод, який передбачає зіставлення різних регіонів, країн, міст та ін.

Усі сучасні економіко-географічні процеси є результатом тривалого історичного розвитку. Тому, вивчаючи формування територій держав, їх заселення та господарське освоєння, використовують історичний метод .

Останнім часом у дослідженнях економічної і соціальної географії набувать поширення методи моделювання та прогнозування щодо роз-

витку суспільних процесів з використанням новітніх інформаційних технологій.

Регіональна економічна і соціальна географія світу має тісні зв’язки з іншими напрямами географічної науки, зокрема широко застосовує також теоретичні положення розміщення продуктивних сил, світового господарства, розселення населення тощо. Теоретичні знання будьякої галузі науки формуються з найсуттєвіших елементів, представлених науковими концепціями та гіпотезами, які об’єднують певні погляди на сутність досліджуваних процесів та явищ.

Видатні економ-географи світу та сучасні концепції розвитку економічної гео- _{М. Баранський} графії. Значний внесок у становлення та

розвиток економічної географії зробили вчені Костянтин Арсентьєв (1789–1865 рр.), Петро Семенов-ТяньШанський (1827–1914 рр.), Іван Александров (1875–1936 рр.), Микола Колосовський

(1891–1954 рр.), Микола Баранський (1881– 1963 рр.) та інші.

Протягом XX століття активно розроблялась теорія регіонального розвитку . Зокрема, російські вчені Іннокентій Герасимов та Юліан Саушкін вважали вчення про райони (їх формування, розвиток, перспективи, практичне значення) ядром усіх географічних наук, в тому числі економічної і соціальної географії. На основі теорії регіоналізму виникли регіональна економіка, регіональна

І. Герасимов політика, регіональна демографія, регіональна екологія тощо.

У 60–70-ті роки XX століття була розроблена концепція проблемного країнознавства . Одним з її засновників був Ян Машбиць, який запропонував проблемний підхід в економіко-географічному країнознавстві зарубіжного світу. Ян Машбиць розробив нову схему комплексної характеристики країн, до тематичних блоків якої увійшли: своєрідність території, географічне положення, історико-географічні етапи формування, природа і природокористування, населення і культура, розселення, суспільство, господарство, райони, стан довкілля, перспективи розвитку.

У XX столітті виникла концепція «полюсів зростання», сформульована французьким економістом Франсуа Перру . Згідно з цією концепцією розвиток виробництва у різних галузях господарства відбувається нерівномірно. Виділяють динамічні галузі, які стимулюють зростання економіки і є своєрідними «полюсами розвитку».

Здебільшого таким полюсом виступає місто, іноді район, який внаслідок концентрування має сприятливий господарський вплив на навколишню територію. Ця концепція у різних варіантах була покладена в основу планів і програм регіональної політики багатьох країн світу.

Однією з сучасних концепцій економічної і соціальної географії є концепція глобальних (світових) міст . Її автор Джон Фрідман для виділення глобальних міст запропонував такі критерії: чисельність населення, роль міста як потужного фінансового центру, важливість міжнародних функцій і наявність

С. Рудницький

слід віднести Степана Рудницького, Павла Тутковського, Костянтина Воблого, Володимира Кубійовича, Олексія Діброву.

Фундатором української географії є Степан Рудницький (1877– 1937 рр.), який розробив тео ретичні засади географії як науки. Загальну географію він поділяв на чотири дисципліни — математичну, фізичну, біологічну географію та антропогеографію. У складі антропогреографії розрізняв географію людини (населення), географію культури, економічну географію (в її складі — географію виробництва, промисловості, сільського господарства, комунікації) і політичну. У 1927 р. С. Рудницький заснував Український науково-дослідний інститут географії та картографії.

Костянтин Воблий (1876–1947 рр.) досліджував проблеми економічної географії Польщі та України, міграції населення, внутрішньої

й зовнішньої торгівлі, розвитку продуктивних

В. Кубійович сил, розробив наукову схему економічного районування України. Олексій Діброва (1904–1973 рр.) розробив схему економічних районів України на основі природно-історичних особливостей територій.

Що вивчає шкільний курс «Соціально-економічна географія світу». Шкільний курс соціально-економічної географії світу складається з двох розділів: «Загальна економіко-географічна характеристика світу» і «Регіони та країни світу».

З першого розділу ви дізнаєтеся про полі тичну карту світу та етапи її формування, сучасну економічну типоло гію країн та розмаїття державних устроїв у світі, міжнародні організа ції та провідні напрями їхньої діяльності. Ознайомитеся також з демо графічними, сировинними, економічними, екологічними та іншими глобальними проблемами людства. Поміркуєте, що очікує нашу цивілізацію в майбутньому. По-новому подивитеся на місце України в сучасному світі, порівнявши особливості розвитку її населення і гос подарства з відповідними відомостями інших держав.

В основу другого розділу покладено регіональний та країнознавчий принципи. У ньому подано загальну економіко-географічну характеристику різних регіонів з їх специфічними особливостями. Пер ед вами постануть Європа й Північна Америка з високим рівнем роз витку господарства; Азія, що вражає своїми контрастами; Латинська Америка з її проблемами економічного розвитку; Африка з її найбіднішими в світі країнами, де проблеми дедалі більше загострюються; а та кож далекі, неповторні й самобутні Австралія та країни Океанії.

У другому розділі ви ознайомитеся з окремими країнами: США і Японією — лідерами світового господарства за багатьма показниками; Великою Британією, Францією, Німеччиною та Італією, які становлять основу європейської економічної системи; переселенськими країнами Канадою й Австралією, що за порівняно короткий час досягли висо ких економічних показників; Китаєм та Індією, відомими найбільшою чисельністю населення; країнами-сусідами України, Кубійович, Олексій Діброва.

пЕРЕВІР сЕБЕ:

1. Що вивчає наука «Економічна і соціальна географія світу»?

2. Які основні методи дослідження використовує економічна і соціальна географія?

3. Яке значення картографічного метода в економічній географії світу?

4. Назвіть основні концепції сучасного розвитку економічної географії та прізвища найвідоміших економ-географів світу та України.

5. Чим відрізняються завдання економічної і соціальної географії якнауки та шкільного предмета?

• новими поняттями: «політична карта світу», «держава»,

«столиця», «державний кордон», «залежна територія»;

• періодами формування політичної карти світу;

• сучасною типологією країн світу;

• найвідомішими міжнародними організаціями;

навчитеся:

• характеризувати основні форми правління, державного устрою та адміністративнотериторіального поділу країн світу;

• оцінювати політико-географічне положення країн;

• знаходити і показувати на карті найбільші держави світу та їхні столиці;

• визначати місце України серед інших країн світу та обґрунтову вати основні вектори її зовнішньої політики;

• робити повідомлення з актуальних проблем даної теми на основі аналізу додаткових джерел географічної інформації.

АНОНсуВАННЯ тЕми

Формування держав світу, їх кордонів було дуже тривалим і охоплювало всю історію розвитку людського суспільства. Державні кордони постійно перекроювалися, що часто супроводжувалося збройними конфліктами. Спочатку це були війни між сусідніми пле менами за землю, пізніше — між сусідніми державами.

В епоху Середньовіччя, плаваючи морями й океанами в пошуках нових земель, європейці відкривають і колонізують Америку, згодом Африку, Австралію, більшу частину Азії, острови Океанії. Усе це супроводжується знищенням корінних жителів, руйнуванням їхньої самобутньої культури. На політичній карті світу з’являються нові величезні колоніальні імперії з рівними, як під лінійку проведеними, кордонами. А за цим усім стояли страждання мільйонів людей.

У XX ст. відбулися дві криваві світові війни за перерозподіл воло дінь, у яких загинуло більше людей, ніж за всю попередню історію людства. Локальні конфлікти за території не вщухають і нині. Місця таких

конфліктів називають «гарячими точками планети». Ірак і Аф ганістан, Кіпр і Чечня, Косово й Палестина, Таджикистан і Ефіопія, Пакистан та Індія, Північна Ірландія й Сомалі — це лише невеликий перелік країн, де через гострі територіальні конфлікти проливається кров людей.

У вирі історичних подій кінця XX ст. з’явилася на політичній кар ті світу й наша незалежна держава — Україна. Вона відродилася мир ним шляхом, без жодного пострілу, без жодної людської жертви.

Сучасний світ дуже неоднорідний. Про розмаїття країн, їхні рівні розвитку та форми правління, формування території й сучасний адміністративний поділ, про особливості географічного положення дер жав та їх участь у роботі міжнародних організацій ви дізнаєтеся з те ми «Політична карта світу».

§ 2. Формування політичної карти світу

Політична карта світу та її особливості. У широкому розумінні слова політична карта світу є зібранням відомостей про політичну географію світу. У вузькому розумінні це — географічна карта, на якій показано кольором поділ світу на держави та залежні території з нанес енням існуючих кордонів. На ній також позначені столиці держав та інші великі міста, найважливіші транспортні магістралі (див. перший форзац).

Д е р ж а в и — суверенні політичні утворення, що здійснюють вла ду на певній території та забезпечують в її межах господарську діяльн ість. Головне місто держави — с т о л и ц я — адміністративно-полі тичний центр країни. Зазвичай столиця є місцем перебування найви щих органів державної влади, військових, судових та інших установ. Кожна держава має свої атрибути: прапор, герб, гімн, мову, грошову одиницю.

Обмежує територію країни д е р ж а в н и й к о р д о н — вертикальна

площина, що відокремлює її від інших Cхема 2. Територія країни країн. До складу т е р и т о р і ї д е р ж а в и входять: площа суходолу, що обмежена державним кордоном, включн о з надрами, внутрішніми водами, а також повітряний простір над державою (схема 2 ). Згідно з Конвенцією ООН з морського права власністю держави є т е р и т о р і а л ь н і в о д и — акваторія моря або океану, що прилягає до берега в межах 12 морських миль (22,2 км). Крім того, нині 40 % Світового океану поділено на морські економічні зони завши ршки понад 200 морських миль (370,4 км) та на глибину шельфу до 500 м. У межах своєї морської економічної зони держава розвідує й розробляє мінеральні та біологічні ресурси, споруджує і використовує штучні острови, веде наукові дослідження.

Непорушність державних кордонів означає визнання їх іншими країнами, тобто відсутність те риторіальних претензій та неможливість їх перетину без узгодження з даною країною.

Існують так звані с п і р н і т е р и т о р і ї , на які претендують кіл ька держав. Як правило, такі «гарячі точки» є наслідком штучного проведення кордонів, які не враховують національних ознак. Часто це пов’язане з колоніальним минулим країн. Звідти беруть початок регіо нальні збройні конфлікти. Таких міждержавних сутичок трапляєть ся в середньому по 10 на рік.

З а л е ж н і т е р и т о р і ї ( к о л о н і ї ) — це країни, що перебувають під владою іноземних держав-метрополій. Вони позбавлені політичного суверенітету й економічної самостійності. Управління ними здійснюється на основі спеціального режиму. Головне їх місто називають а д м і н і с т р а т и в н и м ц е н т р о м . На політичній карті колонії позначені тим самим кольором, що й країна-метрополія, яка ними володіє.

Політична карта нестабільна. У процесі історичного розвитку утворюються нові держави,

змінюється їхній політичний статус, краї ни об’єднуються та втрачають свій політичний суверенітет, уточнюю ться кордони, змінюються назви держав. Інколи столиці переносять до іншого міста або змінюють свої назви. Усі ці зміни фіксує політична карта світу. Головною її властивістю є динамічність, тобто здатність постійно змінюватися.

Періоди і етапи формування політичної

Розгляньте карти світу. Постійно змінюючись, сучас політичну карту на політична карта пройшла тривалий шлях світу початку XX ст. фор мування. У її розвитку умовно виділяють (картосхема 1). Зістав ив- чотири періоди (схема 3 ), кожний з яких має ши її з сучасною полі- свої особливості: античний (до V ст.), середтичною картою, з’ясуйте, ньовічний (V–XV ст.), колоніальний (XV — які регіон и світу зазнали початок XX ст.) та новітній (ХХ–ХХІ ст.).

найістотніших змін.

А н т и ч н и й п е р і о д був початком формування перших держав. На політичній карті того

часу з’явилися Єгипет, Месопотамія, згодом — Стародавня Індія, Стародавній Китай, Стародавня Греція. Пізніше ви никли нові імперії: Александра Македонського, Римська імпе рія, що підкорили величезні території Середземномор’я.

С е р е д н ь о в і ч н и й п е р і о д ознаменувався занепадом та розпадом вели чезних імперій у Європі. Натомість формувалися нові держави. Так, на сході Європи у VII–IX ст. утворюється держава Київська Русь. Во на, як й інші держави, зазнала феодальної роздробленості. Роздробле ні європейські держави стали об’єктом загарбання арабів, монголів, норманів. Це змусило феодальні князівства об’єднуватися. Так, у Єв ропі виникають нові могутні держави, які самі починають захоплюва ти великі території в різних частинах світу. Спочатку це були Іспанія і Португалія, а згодом — Англія і Франція.

К о л о н і а л ь н и й п е р і о д розпочався з пошуків Іспанією та Португалі єю — двома великими морськими державами того часу — судноплав ного шляху до Індії. Це привело до відкриття у 1492 р. Христофором Колумбом Америки. З цього часу починається період поділу світу на колоніальні імперії. У Центральній та Південній Америці, яку в XX ст. назвуть Латинською через панування тут латинської католицької це ркви, виникають колонії Іспанії. Португальською територією стає Бразилія. Португалець Васко да Гама у 1498 р. досяг Індії, обігнувши Африку. Португальці облаштовують свої колонії на деяких узбереж жях Африки та на заході Індії, проте вглиб суходолу не просувають ся. Московська держава завойовує території Поволжя, Уралу, Захід ного Сибіру.

У XVII–XVIII ст. центром політичного та Схема 3. Періоди формування економічного життя в Європі стає Англія . Зго- політичної карти світу дом вона створює найбільшу в історії людства

Британську колоніальну імперію, до складу якої увійшли Північна Америка, Австралія, Нова Зеландія, Південна Азія, Східна та Південна Африка, деякі країни на узбережжі Гвінейської затоки Африки та багато островів в Океанії. Франція , що пройшла крізь горнило буржуа зної революції та наполеонівські війни, набуває сучасних меж і почи нає колоніальні захоплення в Західній та Екваторіальній Африці, Ін докитаї, в Океанії.

Британські колонії у Північній Америці, більшість населення яких становили переселенці, розвиваються дуже швидко. У 1776 р. перші 13 англійських колоній на сході Північної Америки проголошують незалежність нової держави — США . За наступні 85 років існування США розширюють свою територію в 10 разів шляхом завоювання, ку півлі та оренди земель.

У XIX ст. колоніальні імперії Великої Британії та Франції охоплю ють величезну територію. Британська Індія стає найбільшою з коло ній, її називають «найкращим діамантом у короні англійської короле ви». Тим часом колись великі морські держави Іспанія і Португалія внаслідок національно-визвольної боротьби втрачають свої колонії в Латинській Америці. У 1870–1871 pp. відбувається об’єднання феода льних мікродержав на території Німеччини та Італії . Набувши сили, нові країни претендують на свою частку світу. Вод-

ночас швидко зро стає могутність Японії . ^{Статуя Свободи. США}

Картосхема 1. Політична карта світу початку ХХ століття

Територіально розширилася Російська Імперія. Протягом XVII– XIX ст. росіяни освоюють увесь Сибір, Чукотку, Аляску, приєднують Україну, Казахстан, Середню Азію, Кавказ, Фінляндію, Польщу.

Проаналізувавши політичну карту світу початку XX ст. (картосхема 1), назвіть країни, що залишалися в той час незалежними. З’яс уйте, між якими державами були поділені території в Африці, Азії, Океа нії.

П е р ш и й е т а п охоплює час між

Першою і Другою світовими війнами (1914– 1939 pp.). Незадоволена перерозподілом світу Німеч чина та її союзники (Австро-Угорщина, Італія, Османська імперія) почали війну за колонії з Великою Британією, Францією, Росією, США, Японією.

Перша світова війна завершилася поразкою Німеччини та її союзн иків. Німецькі колонії були поділені між країнами-

переможницями. Основна їх частина відійшла до Великої Британії та Франції. Розпалис я Австро-Угорщина та Турецько-Османська імперія .

З їхніх окремих територій у 1918 р. була створена Югославія , яка штучно об’єднала кілька дуже різних за культурою, мовою, релігією народів.

У 1917 р. відбулася революція в Російській імперії. Внаслідок цьог о виник ряд суверенних держав. Не всім молодим державам удалося відстояти незалежність. У 1922 р. вони були втягнуті до Радянського Союзу (СРСР ), зокрема, й Україна. Лише Польщі й Фінляндії поталанило відстояти свободу: у 1918 р. вони були проголошені незалежними краї нами.

Д р у г и й е т а п тривав від початку Другої світової війни до сер едини 50-х pp. XX ст. Нову війну розпочинає Німеччина, не задоволена розподілом колоній. У ній встановлюється нацистський режим. Німеччину підтримує фашистська Італія. На сході у війну вступає мі літаристська Японія.

Друга світова війна призвела до перегляду кордонів у Європі. Піс ля поразки Німеччина втратила частину своїх земель (Східна Прусія), які були перед ані Польщі та Радянському Союзу. Саму Німеччину було поділено на зони окупації. У 1949 р. в зоні окупації союзників (Великої Британії, Франції, США) було проголошено Федеративну Республіку Німеч чини (ФРН ), а в зоні окупації Радянського Союзу — Німецьку Демо кратичну Республіку (НДР ), в якій установлено тоталітарний соціал істичний режим. Колишню столицю Німеччини також було поділен о на зони окупації. Східна частина Берліна стала столицею НДР. За хідний Берлін , окупований союзниками, набув особливого політично го статусу.

ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КАРТИ СВІТУ НОВІТНЬОГО ПЕРІОДУ

I ЕТАП (1939II ЕТАП – середина (середина 50-х. –III ЕТАП (з середини 80-х. рр.IV ЕТАП ) (до 1939 р.) 50-х. рр.) середина 80-х. рр.)

1. Переділ 1. Розкол 1. Розпад 1. Об’єднання німецьких Німеччини колоніальних Німеччини (1990 р.) колоній на ФРН, НДР, імперій: 2. Об’єднання Ємену 2. Розпад Західний • Великої (1990 р.)

Австро- Берлін (1949 р.) Британії 3. Розпад СРСР

Угорщини 2. Ліквідація (50-60-ті рр.) на 15 країн (1991 р.)

(1918 р.) Східної Прусії • Франції 4. Розпад

3. Розпад 3. Соціаліс- (50-60-ті рр.) Чехословаччини Турецької тичний табір • Португалії (1993 р.) Османської в Європі (1974 р.) 5. Розпад Югославії

імперії 4. Створення • рік «Африки» на 6 країн (1991 р.,

4. Ство- держави (1960 р.) 2006 р.)

рення Ізраїль (1948 р.)

Югославії 6. Продовження де-

(1918 р.) колонізації: Намібія

(1990 р.), Мікроне-

5. Створен- зія (1991 р.), Сянган ня (Гонконг) (1997 р.),

СРСР Аоминь (Макао)

(1922 р.) (1999 р), Східний

Тімор (2002 р.)

Схема 4. Етапи формування політичної карти світу у ХХ–XXI столітті

Після війни в Центральній Європі утворюється табір соціалістич них країн. До його складу увійшли: НДР, Польща, Чехословаччина, Уго рщина, Румунія, Болгарія, Югославія, Албанія.

На Близькому Сході в 1948 р. було створено державу Ізраїль. За міжнародними угодами на цих землях мало бути дві держави: єврейс ька й арабська. Проте всі арабські території окупував Ізраїль, що спричинило проблему арабських біженців. Усупереч вимогам світової громадськості Ізраїль проголосив своєю столицею м. Єрусалим, яке забрав у Йорданії.

Т р е т і й е т а п ознаменувався руйнуванням величезних колон іальних імперій. Він охоплює період від середини 50-х до кінця 80-х pp. XX ст. Ослаблені війною європейські країни були не в змозі вести колоніальні війни та утримувати окупаційний режим на залежних тер иторіях. Втрачають більшість своїх колоній Велика Британія і Фран ція. Позбуваються колоній також Нідерланди, Бельгія, Іспанія. На мі сці колишніх імперій виникають понад 100 суверенних держав в Азії, Африці, Океанії. 1960 р. було проголошено Роком Африки. За цей рік проголосили незалежність 17 африканських країн. Останньою розпалася Португальська колоніальна імперія — в 1974 p., після повалення в країн і фашистського режиму.

Ч е т в е р т и й е т а п формування політичної карти розпочався наприкінці 80-х pp. XX ст. і триває й нині. Поштовхом до змін на по літичній карті світу став крах соціалістичної ідеї. Ряд країн, штучно розділених кордонами

Зіставляючи сучасну через ідеологічні розбіжності, об’єдналися.

політичну карту

світу з картою початку У 1990 р. це відбулося з Німеччиною . Берлін XX ст., назвіть приклади у 1991 р. знову став єдиною столицею Нікраїн з різних частин мецької держави. У 1990 р. дві арабські дерсвіту, що звільнилися жави о б’єдна лися в єдину країну Ємен .

в повоєнні роки. На початку 90-х pp. XX ст. розділилися на суверенні держави ба гатонаціональні кра-

їни, що були утворені на основі колишніх імперій. У 1991 р. Радянський Союз розпався на 15 держав, а в 1993 р. Чехословаччина — на дві суверенні країни. У кілька етапів йшов розпад Югославії . У 1991 р. на її теренах утворилися 5 держав. У 2006 р. відбулося відокремлення Чорногорії від Сербії , а у 2008 р. автономний край Косово в односторонньому порядку проголосив про вихід зі складу Сербії. Його суверенітет визнали не усі держави світу.

Наприкінці XX — на початку XXI ст. тривають процеси деколоні зації. У 1990 р. звільнилася остання велика колонія в Африці — Намі бія , що була окупована Південною Африкою. У 1991 р. позбулися опі ки США острови Мікронезії в Тихому океані. Тут виникло кілька су веренних держав. Китаю було

За політичною

картою світу повернено Великою Британією на особли вих

назвіть незалежні правах Сянган (Гонконг) у 1997 p., а Портудержави, що виникли галією — Аоминь (Ма као) у 1999 р. У травні після розпаду Радянського 2002 р. звільнився Східний Тімор , що майже Союзу, Югославії й Чехо- 30 років перебував під окупаційним режисловаччини, та їхні столиці. мом Індонезії.

Політична карта залишається динамічною, її формування триває.

Сучасна політична карта світу. Сучасна політична карта світу охоплює близько 240 держав та залежних територій. Кількість суверенних держав у XX ст. постійно зростала. Нині їх офіційно 193. Крім того, фактично незалежною країною є Тайвань , хоча за конституцією Китаю він вважається провінцією цієї держави.

Крім суверенних держав, у світі існує понад 40 залежних територій , які мають різний політичний статус. Переважно це невеликі острівні володіння. Залежні території мають Велика Британія (зокрема Гібралтар , Фолклендські Острови, Бермудські Острови, Острів Святої Єлени ), Франція (Французька Полінезія, Нова Каледонія, Гвіана ), США (Пуерто-Рико та деякі інші острови в Карибському морі та Океанії), Данія (Гренландія ), Іспанія (міста Сеута і Мелілья на півночі Африки), Нідерланди (Антильські Острови та о-в Аруба ), Австралія та Нова Зеландія (групи островів в Океанії). Крім того, територія Західної Сахари окупована Марокко . Її майбутнє підлягає врегулюванню згідно з відповідними рішеннями ООН. Залишаються окупованими Ізраїлем Палестинські території . Тут триває процес формування самоврядування в рамках мирного врегулювання на Близькому Сході.

Особливий статус має Антарктида . Згідно з договором від 1 жовтня 1959 р. вона є континентом нейтральним, без кордонів, де заборонена будьяка господарська та військова діяльність.

КОРОтКО пРО ГОЛОВНЕ:

• На політичній карті світу позначено держави та залежні території з їхніми кордонами. Держави є суверенними (політично незалежними) утвореннями. Залежні території (колонії) перебувають під владою іноземних держав. Головною особливістю політичної карти є її змінюваність (динамічність). На сучасній політичній карті позначено майже 240 держав і територій. З них 193 — суверенні держави. У світі ще залишається понад 40 залежних територій.

• У формуванні політичної карти світу виділяють чотири періоди: античний (до V ст.), середньовічний (V–XV ст.), колоніальний (XV — початок XX ст.) та новітній (ХХ–ХХІ ст.). Кожний з періодів мав свої особливості в розвитку політичної карти. Найбільше змін на політичній карті світу відбулося в XX ст. Головними подіями, що спричиняли зміни, були Перша й Друга світові війни, розпад колоніальних імперій, розпад світової соціалістичної системи. Державний суверенітет України бул о відновлено у 1991 p., після розпаду Радянського Союзу.

пЕРЕВІР сЕБЕ

1. Яку карту називають політичною?

2. Чим відрізняється політична карта світу від інших географічних карт?

3. Які періоди пройшла політична карта у своєму формуванні?

4. Які історичні події призвели до змін на політичній карті світу у ХХ ст.?

5. Як та чому змінилася політична карта світу наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст.?

§ 3. типологія країн сучасного світу

Що таке типологія країн. Кожна держава є своєрідною й неповторною за історією, культу рою, традиціями, господарською діяльністю. Проте держави можна об’єднувати в групи за кількісними та якісними ознаками: площею, чисельністю населення, особливостями географічного положення, державним ладом. Найважливішою ознакою країни є рівень її економі чного розвитку. Він визначається за доходами на одну особу, які для зручності обчислюються в доларах США на рік.

Поділ країн на групи залежно від рівня їх економічного розв итку та значення у світовій економіці й політиці називають соціаль но-економічною типологією (схема 5 ). При цьому враховується також роль країн у світовій економіці та міжнародному політичному житті.

Держави і території (близько 240 )

Суверенні (193 ), Залежні території в тому числі члени ООН (192 ) (близько 40 )

Високорозви- Країни, що Країни Країни

нені країни розвиваються з перехідною планової

(близько 30 ) (близько 130 ) економікою економіки (4 )

(29 )

Схема 5. Соціаль но-економічна типологія держав і територій

Високорозвинені країни. На високорозвинені країни припадає лише 1/4 площі всіх дер жав, у них проживає тільки трохи більше ніж 1/6 населення планети, проте вони виробляють майже 3/4 валового національного продукту (ВНП) світу. Ці країни — члени міжнародних економічних організа цій, 15 з них входять до Європейського Союзу (ЄС), більшість є чле нами військово-політичного блоку НАТО. Країни мають великий еко номічний потенціал. У їхньому господарстві стрімко зростає роль невиробничої сфери.

За особливостями економіки та місцем у світовій політиці виділяють кілька підтипів високорозвинених держав: країни «Великої сімки», малі високорозвинені країни Західної Європи, пере селенські країни та країни середнього рівня економічного розвитку.

К р а ї н и « В е л и к о ї с і м к и » (головні країни) — це США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада. Для них характерні високі доходи — понад 40 000 доларів за рік на людину — і високий рівень індустріалізації (схема 6 ). Вони є головними експортерами на світовий ринок наукомісткої промислової продукції: електроніки, робототехніки, новітніх матеріалів. Ці країни перейшли до постіндустріального суспільства, в якому провідну роль відіграє сфера послуг (освіта, соціальне забезпечення, охорона здоров’я, фі нансові послуги, рекламний бізнес тощо), де

працює понад 60 % насе лення. Країни «сімки» продають технології, технічну документацію, вкладають свій капітал в економіку інших держав. Вони мають вирі шальний вплив на світову політику. Усі вони (крім Японії) є членами НАТО. Серцевиною цієї організації є США. США, Велика Британія та Франція є ядерними державами, постійними членами Ради Безпеки ООН.

До м а л и х і н д у с т р і а л ь н о р о з в и н е н и х к р а ї н З а х і д н о ї Є в р о п и належать скандинавські країни (Норвегія, Швеція, Фінляндія ), Данія, Ісландія, Іспанія, країни Бенілюксу (Бель гія, Нідерланди, Люксембург ), Швейцарія, Австрія та європейські країни-карлики (Монако, Андорра, Ліхтенштейн, Сан-Марино, Вати кан ). Усього їх 15. Їхні доходи можуть бути навіть вищими, ніж у кра їнах «Великої сімки»: 30 000–55 000 доларів за рік на людину (схема 7 ). Прові дне місце в економіці посідають галузі середнього за складністю техн ологічного рівня, які працюють на зовнішній ринок. Країни мають вузький внутрішній ринок, значну нестачу сировини, тому зовнішня торгівля для них має величезне значення. Наприклад, Швейцарія екс портує понад 90 % годинників, які виробляє. Значну роль відіграє й невиробнича сфера: банківська справа, міжнародний туризм, надання послуг (зокрема транспортних) іншим країнам. Держави здійснюють незначний вплив на світову політику. Деякі з них є партнерами країн «Великої сімки» по НАТО (Ісландія, Норвегія, Данія, Бельгія, Нідер ланди, Люксембург), інші — нейтральні країни.

Особливий підтип становлять п е р е с е л е н с ь к і к р а ї н и , тепер розвинені держави, а в минулому — колонії Великої Британії. Це — Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка, Ізраїль . Традиційно до цієї групи відносять і Канаду (схема 8 ). Вони мають економіку подвійого характ еру. З одного боку, як високорозвинені країни, вони відзначаються ве ликими доходами на душу населення (в середньому 25 000 доларів) та

Схема 6. Основні показники країн «Великої сімки»

Індустріально розвинені країни Західної Європи (15 )

• 30000–55000 $;

• високий рівень розвитку;

• вузька спеціалізація;

• великий експорт й імпорт (50–60% ВНП);

• малий вплив на світову економіку і політику.

Скандинавські країни,

Данія, Ісландія, Швейцарія, Австрія, країни Бенілюксу, країникарлики

Схема 7. Основні показники індустріально розвинених

країн Західної Європи

Знайдіть на політичній û

карті світу країни «Великої сімки» та малі високорозвинені країни Західної Європи. Назвіть їхні столиці.

Схема 8. Основні показники переселенських країн

Країни середнього розвитку (5 )

• 20000 $;

• індустріально-аграрні країни;

• туризм.

Іспанія, Мальта,

Португалія, Греція,

Ірландія

Схема 9. Основні показники країн середнього розвитку

Відшукайте на політичній карті

світу країни середнього рів ня розвитку та назвіть їхні столиці. Знаючи історич не минуле цих держав, спробуйте пояснити, чому їм вдалося досягти ли ше середнього рів ня економічного розвитку.

високим рівнем індустріалізації. З іншого боку, вони мають аграрно-сировинну спеціалізацію, як і країни, що розвиваються. Проте для них характерні висока продуктивність праці та позитивний торговельний баланс.

До країн с е р е д н ь о г о р і в н я е к о н о м і ч н о г о р о з в и т к у відносять Португалію, Грецію, Ірландію та Мальту (схема 9 ). Середні до ходи в них становлять майже 20 000 доларів на рік на людину. Ці держ ави є індустріально-аграрними. Мають рівень індустріалізації, що трохи перевищує середньосвітовий. Важливу роль в їх госпо дарстві відіграє туризм. Країни відчувають значну фінансову й техно логічну залежність від більш високорозвинених держав. У політично му відношенні мають підпорядковане значення.

Португалія і Греція є членами НАТО.

Країни, що розвиваються. Найчисленнішою групою держав су часного світу є країни, що розвиваються. На них припадає половина площі всіх країн і в них про живає більш як половина населення Землі. Але вони дають тільки 1/5 ВНП світу. Ці країни дуже різні за розмірами території, кількістю населення, забезпеченістю природними ресурсами, рівнем індустріа лізації, а тому й величиною ВНП і місцем у світовому господарстві. Усі вони є колишніми колоніями, тому їх головною метою є по долання соціально-економічної відсталості та залежного становища у світовому господарстві.

Більшість країн, що розвиваються, є аграрними. Вони вивозять на світовий ринок продовольство чи сільськогосподарську сировину. З галузей промисловості переважає добувна. Часто господарство цих країн є м о н о к у л ь т у р н и м , тобто з вузькою

спеціалізацією на кількох або навіть на од-

ній галузі, продукція якої має експортне зна чення. Так, Замбія відома експортом мідних руд, Намібія — алмазів та уранових руд, Ефіопія — кави, країни Гвінейської затоки Африки — какао-бобів, країни «американського перешийка» — тропічних фрукт ів. Монокультура є небезпечним явищем, адже від одного виду про дукції залежить добробут країни.

В останні десятиліття в деяких країнах, що розвиваються, почалась індустріалізація. Якщо в повоєнні роки це стосувалося виробни цтва промислових товарів для власного споживання, то тепер до кра їн, що розвиваються, переносяться експортоорієнтовані трудомісткі (точне машинобудування) і технологічно нескладні (автоскладання) або ж екологічно брудні (чорна і кольорова металургія) галузі. Водно час зростає залежність від іноземного капіталу та збільшується зовніш ня заборгованість країн.

Країни, що розвиваються, залежно від їх спеціалізації та доходів на душу населення поділяють на кілька підтипів: нові індустріальні країни, нафтодобувні країни з високими доходами, дрібні острови з високими доходами, країни середніх можливостей та найменш розвинені країни.

Найбільш динамічно розвивається група держав, які називають н о в и м и і н д у с т р і а л ь н и м и к р а ї н а м и . Про них почали говорити в середині 70-х pp. XX ст. Тоді до них відносили так званих далекосхідних

тигрів: Республіку Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг . У 80-х pp. XX ст. до них приєдналися Бразилія, Мексика, Аргентина . З 90-х pp. XX ст. новими індустріальними країнами вважають Малай зію, Таїланд, Індонезію , а деякі фахівці — Туреччину (схема 10 ).

Ці країни за короткий проміжок часу перебудували свою економі ку за японським зразком. У 60-х pp. XX ст. колишні відсталі аграрні країни, залучивши іноземні кошти, розвивали промислові галузі, що наповнили внутрішній ринок. Згодом вони адаптувалися до потреб світового ринку й наповнили його завдяки дешевій робочій силі недо рогою, але не дуже якісною продукцією. Спершу нові індустріальні країни використовували обладнання й технології розвинених країн. Нині ж вони створюють власний науково-технічний потенціал, підви щують кваліфікацію працівників, реформуючи систему освіти. У краї нах виникають науково-промислові парки, де розробляються нові тех нології в мікроелектроніці, інформатиці, біотехнології, та агротехніч ні парки, у яких розробляють сучасні технології сільськогосподарсь кого виробництва. Тепер уже деякі нові індустріальні країни вклада ють свій капітал в економіку інших держав.

Завдяки швидкому реформуванню господарства темпи економіч ного зростання нових

Нові індустріальні країни (НІК)

• 15000 $, високі темпи росту економіки:

7–12 %/рік;

• дешева робоча сила;

• гарантований ринок збуту;

• панування іноземного капіталу.

Далекосхідні «тигри»

(Південна Корея,

Сінгапур, Тайвань,

Малайзія, Таїланд); Мексика, Бразилія, Аргентина...

Схема 10. Основні показники нових індустріальних країн

Знайдіть на політичній û

карті світу нові індустріальні країни. Назвіть їхні столиці. З’ясуйте, в яких регіонах планети виникли нові індустріальні країни. Що, на вашу думку, привабило іноземний капітал саме в ці держави?

індустріальних країн були найвищими в світі — 7–12 % на рік. Говорили про «економічне диво» цих держав. Останнім часом темпи уповільнилися й становлять 4–7 % на рік, але й це дуже високі показники (для порівняння: високорозвинені країни Європи мають показники 2,5 % на рік). Середні доходи становлять 15 000 до ларів за рік на людину, а в деяких країнах — і значно більше (у Сінгапурі — майже 50 000 доларів).

Галузями міжнародної спеціалізації нових індустріальних країн є виробництво товарів народного споживання: побутова техніка (електронні годинники, плеєри, телевізори, фотоапарати, радіоприймачі, електро нні іграшки, комплектуючі для комп’ютерів тощо), тканини, одяг, взуття.

Вони також відомі автоскладанням, судноскладанням, металур гією.

Нафтодобувні країни

• 20000$ (від 12000 до 30000 $);

• велика залежність від іноземного капіталу;

• низький рівень життя людей.

Сауд. Аравія, Кувейт, Катар, Оман, ОАЕ, Іран,

Ірак, Бруней, Лівія, Габон

Другим підтипом країн, що розвиваються, є н а ф т о д о б у в н і к р а ї н и з в и с о к и м и доходами. До них належать країни Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Ірак, Іран ), а також Бруней, Лівія, Габон . Їх ні доходи в середньому становлять майже 20000 доларів за рік на люди ну, хоча відмінність за цим показником між країнами значна: у вели ких країнах з численним населенням він становить близько 12 000 до-

Найчисленнішим підтипом держав, що розвиваються, є к р а ї н и с е р е д н і х м о ж л и в о с т е й . Ця група об’єднує близько 60 дер жав Азії, Латинської Америки та Океанії (схема 13 ). Їхні доходи становлять від 1000 до 2000 доларів за рік на душу населення. Це переважно аграрні країни або ті, в яких монокультурне господарство. У більшості з них розвивається переважно гірничодобувна, харчова та легка промисловість. Перша працює на зовнішній ринок, останні дві — в основному на внутрішній. Країни середніх можливостей мають значний потенці ал для економічного зростання, але їм бракує фінансових ресурсів. Численні іноземні кредити призводять до зростання їх зовнішньої заборгованості.

Найбідніші держави об’єднують у групу н а й м е н ш р о з в и н е н и х к р а ї н с в і т у .

На них припадає майже третина площі краї н світу й 1/8 населення країн, що розвиваються. За статистикою ООН, в країнах цієї групи дохід на одного жителя становить менш як 500 доларів на рік, частка обробної промисловості — менш як 10 %, частка письменного дорослого населення менша 20 %. Групу най менш розвинених країн було виділено в 1971 р. Тоді до неї було віднес ено 25 країн. За останні роки цей список зріс до 47 держав. Тенденція до зростання кількості найменш розвинених країн непокоїть світову громадськість. Найбіднішими державами світу є Афганістан, Бангла деш, Бутан, Вануату, Гаїті, Гвінея, Ефіопія, Замбія, Ємен, Камбоджа, Лаос, Ліберія, Мавританія, Малі, Мозамбік, М’янма, Непал, Нігер, Танзанія, Соломонові Острови, Сомалі, Судан, Східний Тімор, Тувалу, Чад та ін.

Статус найменш розвинутої країни надає цим державам право одер жувати від міжнародного співтовариства допомогу для розвит ку еко номіки, яка має тут монокультурний аграрно-сировинний характер.

Схема 13. Основні показники країн середніх можливостей

Найменш розвинені країни (47 )

• <500 $;

• аграрно-сировинна спеціалізація;

• частка обробної промисловості становить менш як 10%;

• частка письменного дорослого населення менш

20%;

• монокультурне с/г.

Чад, Ефіопія, Малі,

Гвінея, Афганістан,

Бутан, Камбоджа,

Східний Тімор, Гаїті…

Схема 14. Основні показники найменш розвинених країн

Відшукайте на політич ній û

карті світу, в яких регіонах кількісно переважають найменш розвинені країни. Чим це можна пояснити?

У сільському господарстві працює понад 3/4 всіх жителів, але при величезному зростанні кількості населення водночас гостро постає про блема голоду.

Схема 15. Країни з перехідною

економікою Прага. Чехія

Країни з перехідною економікою. Третім типом держав сучасного світу є країни з перехідною еко номікою. До них належать країни, що виникли після розпаду Радян ського Союзу (Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Латвія, Литва, Ес тонія, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Уз бекис тан, Таджикистан, Туркменистан ), країни колишнього соціалістичного табору із Центральної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Руму нія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герце говина, Македонія, Албанія ) та Монголія . У цих країнах сформувався переважно індустріальний тип економіки, в якому пріоритетною галу ззю вважалася важка промисловість. Головною формою власності бул а державна. Неконкурентоспроможна продукція підприємств була зорієнтована переважно на внутрішній ринок. Господарство більшості країн тепер перебуває в кризовому стані. На початку 90-х pp. XX ст. країни взяли курс на перехід від планової економіки до ринкової. Ці реформи у різних країнах проводяться неоднаковими темпами: дуже стрімко — у Польщі; поступово — у Словенії, Угорщині, Чехії, Росії, Естонії; повільно — у Болгарії, Румунії, Україні, Білорусі.

ІV. Країни планової економіки (4 )

•

Китай, В’єтнам

• країни з централізовано керованою економікою: КНДР, Куба

Схема 16. Країни планової економіки

У політичному житті планети країни з перехідною економікою від іграють підпорядковану роль. Членами НАТО стали Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, Румунія, Болгарія, Албанія, Хорватія . Ряд країн є претендентами на вступ до цього військово-політичного блоку. Украї на активно співпрацює з НАТО. Росія є ядерною державою, постійн им членом Ради Безпеки ООН.

Країни з плановою економікою. Особливий тип становлять країни з плановою економікою. До них належать Китай, В’єтнам, Корейська Народно-Демократична Ре спубліка (КНДР), Куба . Ці держави не відійшли від соціалістичного принципу планування

розвитку господарства. Головною формою влас ності в них залишається державна.

За характером перетворень дер жави поділяють на країни з елементами ринкової економіки, у яких до розвитку економіки залучається іноземний капітал, поряд з держав ною існують інші форми власності, є вільні економічні зони з особлив им економічним порядком (Китай, В’єтнам), та країни з централізо вано керованою економікою, що не відступають від традиційних для со ціалізму планування та зрівнялівки (КНДР, Куба).

КОРОтКО пРО ГОЛОВНЕ:

• Соціально-економічну класифікацію країн проводять за рівнем їхнього розвитку і значенням у світовій економіці та політиці. Виділяють чо тири типи суверенних держав: високорозвинені країни; країни, що розвиваються; країни з перехідною економікою та країни з плановою економікою.

• Високорозвинені країни залежно від економічних показників, особливостей спеціалізації та участі в політичному житті поділяють на такі підтипи: країни «Великої сімки», малі високорозвинені країни Західної Європи, переселенські країни та країни середнього рівня економічн ого розвитку.

• Країни, що розвиваються, охоплюють майже всю територію Африки, Азії та Океанії, а також усю Латинську Америку. За рівнем економічного розвитку вони дуже різні й поділяються на такі підтипи: нові індустріальні країни, нафтодобувні країни, дрібні острови, країни середніх можливостей та найменш розвинені країни світу.

• Країни з перехідною економікою виникли після розпаду Радянського Союзу та колишнього соціалістичного табору. Нині господарство ряду країн перебуває у кризовому стані. Держави проводять реформи, спрямовані на перехід від планової економіки до ринкової.

• До країн з плановою економікою належать Китай, В’єтнам, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Куба.

пЕРЕВІР сЕБЕ:

1. Що називають соціальн о-економічною типологією країн? За якими головними ознаками її проводять?

2. На які основні типи поділяють сучасні суверенні країни світу?

3. Які характерні ознаки високорозвинених країн світу?

4. Назвіть країни «Великої сімки» та покажіть їх на карті. Що їх вирізняє з-поміж інших країн світу?

5. Які спільні риси мають країни, що розвиваються?

6. Які ознаки нових індустріальних країн? Покажіть ці країни на карті.

7. Поясніть, чому кількість найменш розвинених країн весь час збільшується?

§ 4. Державний лад країн світу. Класифікація країн за особливостями географічного положення, площею та чисельністю населення

Поняття «державний лад» має три складові: форм а правління, форма державного устрою та адміністративно-територі альний поділ (схема 18 ).

Форми правління. Існують дві основні форми правління: республіка і монархія (схема 18 ).

Р е с п у б л і к а (з лат. — сус-

пільна справа ) є формою правління, за якої найвища влада належить виборним пред ставницьким органам. Їх обирають або прямим всенародним голосу ванням, або через довірених осіб. Законодавча влада у республіці на лежить парламентові, а виконавча — урядові (кабінету міністрів). Із

193 суверенних держав світу респу-

Схема 17. Державний лад країни бліками є 149, тобто 3/4 їх загаль ної кількості. Ця форма правління вини-

кла ще в давнину, проте знач ного поширення набула у ХІХ–ХХ ст. Її вважають найбільш прогре сивною та демократичною.

Розрізняють республіки президентські й парламентські. У президентській республіці президент має дуже широкі повноваження. Він не лише є головою держави, а й очолює уряд. Президентськими респу бліками є США, Франція, Бразилія, Аргентина та ряд інших держав. Парламентська республіка ґрунтується на верховенстві парламенту. Роль президента при цьому є переважно представницькою, тобто він є представником країни на міжнародних зустрічах. Прем’єр-міністр очолює уряд, який звітує перед парламентом за свою діяльність. Пар ламентськими республіками є, зокрема, Німеччина, Австрія, Італія, Індія . Існують також змішані республіки, в яких сильний парламент урівноважує наділеного великими повноваження ми президента (Україна, Польща та інші держави).

М о н а р х і я (з грец. — єдиновладдя ) — це така форма правл іння, коли верховна державна влада зосереджена в руках однієї особ и, яка дістає владу, як правило, у спадок. Монархічна форма правлін ня також виникла в давнину, але набула найбільшого поширення в епоху середньовіччя. У сучасному світі лишилося 29 монархій. В Азії їх 13, в Європі — 12, в Африці — 3, в Океанії — 1, в Америці їх немає.

Більшість сучасних монархій є конституційними, у них влада монарха символічна. Реальна законодавча влада при цьому належить парламентові, а виконавча — урядові. Монарх лише де-юре (юридично, за законом) є верховним носієм виконавчої влади, главою судової сис теми, формально призначає уряд, має право видавати закони, розпус кати парламент тощо. Однак де-факто (фактично, реально) це ро бить прем’єр-міністр.

Таким чином, влада монарха обмежена констит уцією: він «панує, але не править» і є символом держави. Конституц ійних монархій у світі 21. Більшість їх — у Європі: Велика Британія, Іспанія, Данія, Норвегія, Швеція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Ліхтенштейт, Монако, Андорра . Конституційними монархіями також є Японія, Таїланд, Малай зія, Йорданія, Камбоджа, Бутан, Марокко, Лесото, Свазиленд, Тонга .

На сучасній політичній карті світу збереглося 8 абсолютних мона рхій, 7 з яких — в Азії. При такій формі правління вся законодавча та виконавча влада реально сконцентрована в руках монарха. Уряд або інші органи звітують перед ним. Парламент або виконує дорадчу фу нкцію, або зовсім відсутній. Такими державами є Саудівська Аравія, Катар, Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Оман, Бруней, Ватикан, а також де-факто Бахрейн та Кувейт . Різновидом абсолютної є теокра тична монархія (з грецької — влада бога), яку очолює голова світової духовної влади. При цьому в руках церкви концентрується політична влада. Теократи чними є, зокрема, такі абсолютні монархії, як Ватикан, Бруней, Сау дівська Аравія .

Уявлення про монархію як менш прогресивну форму правління є досить умовним. Європейські конституційні монархії демократичніші за республіки Африки, Азії чи Латинської Америки.

Третьою, особливою формою правління є д е р ж а в и у с к л а д і Б р и т а н с ь к о ї С п і в д р у ж н о с т і . Ця форма правління іс нує

з 50-х pp. XX ст., після розпаду Британської колоніальної імперії. 14 країн обрали для себе главою держави, символом вищої влади кор олеву Великої Британії. Де-юре вона очолює державу. В країнах є її представник — генерал-губернатор. Офіційно жителі цих держав є не підданими

Схема 18. Форми правління

англійської королеви, а лише громадянами своїх країн. Де-факто ці країни мають свій уряд, який керує державою та самостійно розв’язує всі питання. Таку своєрідну форму правління мають, наприк лад, Австралія, Нова Зеландія, Канада, Папуа-Нова Гвінея, Ямайка, Багамські Острови, Тувалу . Деякі з них навіть використовують держа вні атрибути Великої Британії. На державних прапорах Австралії та Нової Зеландії одним з елементів зображення є британський прапор. Нова Зеландія використовує англійський гімн «Боже, бережи королев у», англійські ордени, якими королева нагороджує новозеландців за клопотанням місцевого уряду.

Кількість країн, що мають таку екзотичну форму правління, поступово скорочується.

Своєрідною формою правління є д ж а м а х і р і я (з араб. — народо-

владдя ). Існує вона в одній країні — Лівії . Тут, згідно з рефор мою 1977 p., немає уряду, політичних партій та державних органів вла ди. Вони замінені постійно діючими виборними органами — народним и зборами та народними комітетами. Верховним органом влади вваж ається Загальний конгрес, який скликається не рідше ніж двічі на рік. Конституції немає.

Форми державного устрою та адміністративно-територіа льний поділ. Державний лад кожної країни визначається також державним устроєм та адміністративно-територіальним поділом. Вони пе редбачають поділ держави на певні адміністративні одиниці з ураху ванням національних, історичних, економічних, природних та ряду інших чинників. Розрізняють дві форми державного устрою: унітарну і федеративну (схема 19 ).

У н і т а р н і д е р ж а в и (з лат. — єдність ) — це країни, в яких існують єдині органи законодавчої та виконавчої влади, діють єдині для всієї країни конституція та система державних органів. Центральні органи влади керують усіма територіями країни. У світі таких держав більшість — 167. Наприклад, це Франція, Італія, Іспанія, Україна, Польща, Китай, Монголія, Іран, Саудівська Аравія, Єгипет, Алжир, Лівія, Панама, Чилі, Перу та ін.

Державний устрій

Унітарні держави (167) Федеративні держави (26)

Велика Британія, Франція, Італія, Федерації Конфедерація

Україна, Китай, Єгипет, Чилі... Швейцарія

за національно-етнічним принципом за історико-географічним принципом

Індія, Росія, Бельгія, Сербія, США, Канада, Мексика, Бразилія, Чорногорія, Нігерія, Пакистан, Венесуела, ФРН, Австрія, Малайзія,

М’янма... ОАЕ, Австралія...

Схема 19. Державний устрій

Ф е д е р а т и в н і д е р ж а в и (з лат. — союз, об’єднання ) — це складна союзна держава, що містить державні утворення (суб'єкти федерації — штати, землі, провінції, республіки), які мають юридично визначену політичну самостійність. Автономія — це самоврядування на основі власного законо давства, але в рамках загальнодержавних законів або конституції. У світі налічується 26 федеративних держав. Деякі з них виникли за національно-етнічним принципом, тобто автономію мають території, населені певними народами. Наприклад, це Росія, Індія, Пакистан, Бельгія, Нігерія . Інші федеративні держави сформувалися на основі історикогеографічних особливостей розвитку. Зокрема, це Німеччи на, Австрія, США, Канада, Мексика, Бразилія, Австралія, Об’єднані Арабські Емірати, Малайзія .

Залежно від ступеня автономії суб’єктів федерації існує два види держав: федерації й конфедерації. Ф е д е р а ц і я — єдина союзна держава, до якої входять автономні території, що мають певну юридич ну та політичну самостійність. Основним законом федерації є феде ральна конституція. Населення країни має єдине громадянство. Таким и є практично всі федеративні держави. Виняток — Швейцарія , яка де-юре являє собою к о н ф е д е р а ц і ю — союз кількох суверенних держав (26 кантонів), створений для досягнення зовнішньополітич них та військових цілей. Конфедерація має центральні органи влади, наділені повноваженнями, що делеговані їм державами — членами союз у. Рішення цих органів виконуються лише державами, що згодні з ни ми. Кожний кантон має свою конституцію, парламент і уряд. Тут нем ає єдиного громадянства, єдиної податкової й правової системи. Правовою основою конфедерації

є союзний договір. û

Групування держав за особливостями Користуючись географічного положення, площею та чисель- політичною картою світу, ністю населення. Крім розглянутих ознак, знайдіть країни з різним держави відрізняються й іншими характерис- типом географічного тиками. Зокрема, за особливістю географічного положення. Як положення можна виділити такі групи країн: ви гадаєте, чи приморсь кі (ті, що мають вихід до моря або оке- впливають особливості ану), півострівні (що займають увесь півострів географічного положення або його значну частину), острівні (більшою на рівень економічного розвитку країни? своєю час тиною лежать на одному острові), країни-архіпелаги (розміщені на групі островів) та континентальні (що не мають безпосереднього вих оду до моря або океану).

За площею країни також різні. Окремі з них можна порівнювати з цілими материками. Поряд з ними є й країни-карлики з територіями, меншими за площу нашої столиці. За площею країни об’єднують у такі групи: найбільші — понад 3 мли км² (їх 7), дуже великі — 1–3 млн км²

• За політичною картою світу і статистичними даними атла су знайдіть

сім найбільших за площею та кількістю населення країн. Назвіть їхні столиці. Наведіть приклади країн інших груп з різних регіонів світу. Чи впливають розміри країни на рівень її економічного розвитку?

• Чи існує пряма за лежність між кількістю населення в країні та рівнем її економічного розвитку? Відповідь обґрунтуйте.

• До якої групи країн за площею та кількістю населення належить Україна?

(22 країни), великі — 500 тис. — 1 млн км² (21 країна), середні — 100–500 тис. км² (близько 60 країн), малі — 50–100 тис. км² (понад 20 країн), найменші — 1–50 тис. км² (понад 45 країн), країникарлики — менше 1 тис. км² (близько 50 країн).

За чисельністю населення виділяють країни: з найбільшою кількістю населення — понад 100 млн чол. (їх усього 11), з великою кількістю населення — 50–100 млн чол. (їх 12), із середньою кількістю населення — 10–50 млн чол., з малою кількістю населення — 1–10 млн

чол. та з найменшою кількістю населення — менше 1 млн чол.

Отже, сучасні країни дуже відрізняються за рівнем економічного розвитку, державним ладом, особливостями географічного положення, площею, чисельністю населення та іншими ознаками.

КОРОтКО пРО ГОЛОВНЕ:

• За формами правління країни поділяють на республіки і монархії. Бі льшість держав світу є республіками, найвища влада в яких належить виборним представницьким органам. Монархій в світі лишилося тільки 29. У них верховна влада зосереджена в руках однієї особи і, як правило, успадковується. Монархії бувають конституційними (Велика Британія, Іспанія, Норвегія, Японія, Марокко) і абсолютними (Са удівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Бруней). Якщо глава церкви і глава держави одна особа, монархію називають теократичною (Ватикан).

• За державним устроєм розрізняють держави унітарні (їх більшість) та федеративні (наприклад США, Канада, Німеччина, Індія, Бразилія, Австралія). Швейцарія є конфедерацією — союзом суверенних держав.

• За особливостями географічного положення країни поділяють на примор ські, півострівні, острівні, країни-архіпелаги та континенталь ні (що не мають безпосереднього виходу до моря або океану). Найбільшими за площею державами світу є Росія, Канада, Китай, США, Бразилія, Австра лія, Індія. Світовими лідерами за кількістю населен ня є Китай та Індія.

пЕРЕВІР сЕБЕ:

1. Які складові державного ладу країни?

2. Назвіть основні форми правління країн сучасного світу. Наведіть приклади держав з різними формами правління та покажіть їх на карті.

3. Які існують форми державного устрою? Наведіть приклади країн з різними формами державного устрою.

4. Яку форму правління та державного устрою має Україна?

5. За якими кількісними ознаками проводять класифікацію країн?

§ 5. міжнародні організації

Основні функції міжнародних організацій. Суверенні держави є членами багатьох міжнародних організацій. Їх система сформувалася переважно в 50-х pp. XX ст. Міжнародні ор ганізації покликані зміцнювати зв’язки між країнами. За своїми фун кціями вони поділяються на загальнополітичні та спеціальні: військово-політичні, економічні, валютнофінансові, інтелек туально-аналітичні та ін. (схема 20 ). Деякі з міжнародних орга нізацій є глобальними, інші — регіональними.

МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

І. Загальнополітичні

Організація Об’єднаних Націй

(ООН)

192 держави

Головні Спеціальні органи органи

Генеральна Всесвітній

Асамблея поштовий

(ГА) Союз (ВПС)

Рада Безпеки Міжнародна

(РБ) організація

праці (МОП) Економічна ЮНЕСКО

і Соціальна

Рада Всесвітня організація

ООН охорони

(ЕКОСОР) здоров’я

(ВОЗ) Міжнародний суд ООН Продовольча

та сільськоСекретаріат господарська

ООН організація

(ФАО)

Рух Неприєднання

Рада Європи

Співдружність Незалежних Держав (СНД)

Схема 20. Класифікація міжнародних організацій

ІІ. Спеціальні

1. Військові

Організація Північноатлантичного договору (НАТО)

Військово-політичний союз

Великої Британії, Австралії, Нової

Зеландії, Малайзії та Сінгапура

(АНЗЮК)

Військово-політичний блок

Австралії, Нової Зеландії та США

(АНЗЮС)

2. Економічні

Світова організація торгівлі (СОТ) Європейський Союз (ЄС)

Угода про Північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА)

Асоціація держав Південно-Східної

Азії (АСЕАН)

Форум «Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво» (АТЕС)

Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК)

3. Валютно-фінансові

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР)

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР)

4. Інтелектуально-аналітичні Римський клуб

Загальнополітичні організації. 192 суверенні держави входять до Організації Об’єднаних Націй (ООН). Це міжнародна глобальна загальнополітична організація, яка створена для підтримки та зміцнення міжнародного миру, безпеки та розвитку співробітництва між країнами. Статут ООН підписала 51 держава на конференції у Сан-Франциско (США) 26 червня

Емблема ООН 1945 p., невдовзі після завершення Другої світової війни. Він набув чинності 24 жовтня 1945 р. Ця дата

відзначається як День ООН. Україна є чле ном ООН з моменту утворення цієї організації. Місцем перебування центральних установ ООН є НьюЙорк (США). Окремі представни цтва цієї організації є у Відні (Австрія), Женеві (Швейцарія), Найро бі (Кенія) та інших містах.

Існують спеціальні організації ООН з певних питань, зокрема, та кі: Всесвітній поштовий союз (ВПС), Міжнародна організація праці (МОП), Організація з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров’я (ВОЗ), Все світня метеороло гічна організація (ВМО), Організація з питань промислового розвит ку (ЮНІДО), Продовольча та сільськогосподарська організація (ФАО), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), ^{Емблема МВФ} Міжна родний валютний фонд (МВФ) та ін.

Рух неприєднання — міжнародна загальнополі-

тична організація, що охоплює понад 100 країн світу з Африки, Латинської Америки, Азії, Європи. Створена у 1961 р. Штаб-квартира її — у Белграді (Сербія). Метою Руху неприєднання є підтримка миру та неприєднан ня до військових блоків.

Рада Європи (РЄ) — одна з найвпливовіших та найчисленніша міжнародна організація в Європі. Заснована у 1949 р. Штаб-квартира — у Страсбурзі (Франція). Тепер її членами є понад 40 європейських держав. У 1995 р. до Ради Європи вступила Україна. Головними на прямами роботи організації є реалізація прав людини, гуманітарного, правового та соціально-економічного співробітництва, співпраці в сфері культури, екології, інформації.

Співдружність незалежних держав (СНД) була створена у гру дні 1991 р. після розпаду Радянського Союзу. Її засновниками стали Росія, Україна і Білорусь. На сьогодні налічує 11 країн-учасниць. Головним органом СНД є Рада голів держав та урядів, що збирається за потреб и в одній із столиць країн-членів. Секретаріат, що виконує організ аційні функції, перебуває у Мінську (Білорусь). Головним завданням СНД є координація зусиль країн у військовій, господар-

Прапор СНД ській та соціа льній сферах.

Спеціальні організації. З військово-політичних міжнародних організацій найвпливовішою є Організація Північноатлантичного договору (НАТО). Вона об’єднує 28 країн Європи та Північної Америки. Угоду про створення військово-політичного блоку було підписано у Вашингтоні в 1949 р. Штабква ртира НАТО — в Брюсселі (Бельгія). Основними завданнями НАТО нині є гарантування безпеки країнам-учасницям, колективна оборона, підтримання стабільності в зоні Північної Атлантики. У 90-х pp. XX ст. почалося розширення НАТО на схід. З 1999 р. новими членами ці єї організації стали Польща, Чехія та Угорщина, з 2004 р. — Латвія, Литва, Естонія, Словаччина, Румунія, Болгарія, Словенія, з 2008 р. — Албанія та Хорватія. Україна ак тивно співпрацює з НАТО.

Глобальною міжнародною економічною організацією є Світова організація торгівлі (СОТ), створена у 1995 р. Штаб-квартира — в Женеві (Швейцарія). Мета організації — допомога виробникам товарів та

сприяння в торгівлі. Україна увійшла в СОТ у 2008 р.

Найпотужнішою регіональною економічною та політичною міжнародною орга нізацією є Європейський Союз (ЄC), який об’єднав 27 країн Європи. Він почав створюватися в 50-х pp. XX ст. Сучасну назву дістав у 1993 р. З 1991 р. його чле нами є Велика Британія, Франція, Німеччина, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Данія, Ірландія, Греція, Прапор Евросоюзу Іспанія, Португалія. З 1995 р. новими членами ЄС стали Австрія, Швеція та Фінляндія. У 2004 р. до складу ЄС увійшли ще 10 країн: Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта. У 2007 р. — Болгарія та Румунія. Головною метою організації є економічна та політична консолідація. В ході глибоких інтеграційних процесів був створений єдиний внутрішній ринок країн, вони перейшли до «єдиного простору» з прозорими кордонами для вільного пересування товарів, послуг, капіталів та насе лення. У 1992 р. в голландському місті Маастріхті 12 перших членів ЄС ухвалили угоди про політичний та валютно-фінансовий союз. Це означало проведення спільної зовнішньої політики та запровадження з 1 січня 1999 p. єдиної грошової одиниці євро. У 2005 р. Україна проголосила пріоритетний курс на європейську інтеграцію.

Другим великим міжнародним регіональним угрупованням є Угода про Північноамериканську зону вільної торгівлі (прийняте скорочення за

Прапор НАФТА