Книга: Довідник школяра та студента з всесвітньої історії

ЩО ТАКЕ ІСТОРІЯ?

Історія (від грецьк. historia — розповідь про минуле, про пізна# не) — 1) процес розвитку природи й суспільства; 2) комплекс сус# пільних наук (історична наука), що вивчають минуле людства у всьо# му його різноманітті. Для встановлення основних тенденцій і законо# мірностей історичного розвитку вчені досліджують факти (події, про# цеси) минулого на підставі історичних джерел — писемних, речо# вих, усних тощо.

Історію зазвичай поділяють на всесвітню (загальну) історію й істо# рію окремих країн і народів. Всесвітня історія підрозділяється на історію первісного суспільства, давню історію, історію середньовіч# чя, нову історію (історію нового часу) і новітню історію.

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

Періодизація — поділ процесів розвитку на основні, якісно відмінні періоди. Наукова періодизація будується відповідно до об’єктивних закономірностей і тенденцій розвитку природи й су# спільства.

Всесвітню історію прийнято поділяти на ряд великих періодів, що якісно відрізняються один від одного.

П е р ш и й п е р і о д охоплює історію первісного суспільства. Він починається з появи на планеті найдавнішої людини (за останніми оцінками дослідників — приблизно 2,6 млн років тому) і завершуєть# ся появою перших класових суспільств і держав (в Азії й Африці — на межі 4 і 3 тис. до н. е., з появою перших цивілізацій у Єгипті й Ме# жиріччі; у Європі — у 3—2 тис. до н. е., тобто в період крито#мікенської цивілізації; в Америці — лише в 1 тис. н. е.).

Д р у г и й п е р і о д прийнято називати історією давнього світу. Він починається від зародження перших цивілізацій в Єгипті й Ме# жиріччі й завершується падінням рабовласницької Західної Римсь# кої імперії в V ст. н. е.

Т р е т і й п е р і о д називають історією середньовіччя. В Європі середньовіччя продовжувалося з V ст. до епохи Відродження (кінець XV — початок XVI ст.). Це був час панування феодального способу виробництва. Розклад феодального ладу й зародження капіталістич# них (буржуазних) відносин відкриває історію нового часу. Цей пері# од охоплює XVI—XIX ст.

Нарешті, сучасну епоху (XX — початок XXI ст.) прийнято назива# ти п е р і о д о м н о в і т н ь о ї і с т о р і ї. При цьому всередині кожного великого періоду зазвичай виділяють певні підперіоди. Наприклад, історію середньовіччя умовно поділяють на раннє, розвинуте (класич# не) і пізнє середньовіччя.

Зазначена періодизація всесвітньої історії була розроблена вчени# ми в основному зважаючи на історію Європи.

ЩО ТАКЕ «ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА»?

Історичні джерела — це найрізноманітніші засоби інформації, які безпосередньо відбивають історичний процес і дають можливість вивчати минуле людського суспільства. Це все, що було створене раніше людським суспільством, що дійшло до наших днів у вигляді предметів матеріальної культури, пам’яток писемності й усних пе# реказів, які дозволяють робити висновок щодо вдачі, звичаїв, мови тощо тих або інших народів.

Історичні джерела чимало дослідників умовно поділяють на гру# пи — писемні, речові, усні, а також етнографічні, лінгвістичні, кіно#, відео#, фоно# і фотоматеріали. Як історичні джерела використовують також дані таких наук, як географія, антропологія, археологія тощо. Важливими історичними джерелами є дані побуту, звичаїв, що нері# дко відсутні в писемних джерелах і збираються етнологією й етно# графією; дані мови, які досліджуються лінгвістикою, й усні джере# ла — билини, думи, казки, пісні, прислів’я тощо, які досліджують# ся фольклористикою.

ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА

Писемні історичні джерела , як рукописні (на камені, бересті, пергаменті, папері тощо), так і друковані, складають найчисельнішу групу. Вони розрізняються за своїм походженням (матеріали держав# них, вотчинних, фабрично#заводських, відомчих, особистих й інших архівів), змістом і призначенням (статистично#економічні матеріа# ли, юридичні акти, діловодні документи, законодавчі пам’ятки, ди#

пломатична й військова документація, судово#слідчі справи, періоди# чна преса тощо).

Документальні історичні джерела відбивають окремі факти. На# приклад, в актах у формі визначених юридичних норм зафіксовані економічні або політичні угоди, договори між приватними особами, приватною особою й державою тощо. Такі джерела мають особливу правдоподібність. Тільки сукупність актових, статистичних, законо# давчих й інших джерел дозволяє відтворити картину суспільства в той або інший період. Оповідальні історичні джерела — літописи, хроніки, історичні повісті тощо — передають історичні події в тому вигляді, як вони переломилися у свідомості їхніх авторів. Відомості оповідальних джерел часто менш достовірні, однак вони являють со# бою зв’язну розповідь про історичні події.

АРХІВИ

Архіви (лат. archivum , від грецьк. arkheia — урядовий будинок) — самостійні установи або відділи в установах, організаціях, на під# приємствах, що зберігають документальні матеріали; а також сукуп# ність документів, що створилися в результаті діяльності установ, то# вариств і окремих осіб.

Як збори джерел архіви служать цілям наукових досліджень, ви# користовуються для практичних потреб господарства і державного управління.

РЕЧОВІ ДЖЕРЕЛА

Речовими історичними джерелами називаються збережені за# лишки (пам’ятки) матеріальної культури, вивчення й інтерпретація (тлумачення) яких допомагають ученим реконструювати (відтвори# ти) події минулого. Значна своєрідність речових джерел зумовила необхідність вивчення їх особливими фахівцями — археологами .

МУЗЕЇ ІСТОРІЇ ТА ЇХНІ КОЛЕКЦІЇ

Історичні музеї — наукові установи, що здійснюють збирання, збереження, вивчення і популяризацію пам’яток матеріальної й ду# ховної культури, що відбивають розвиток людського суспільства. Іс# торичні музеї мають або широкий історичний профіль — загальноіс# торичні музеї (музеї історії країни, регіону, міста тощо), або їхній

профіль відповідає спеціальним історичним дисциплінам (архео# логічні музеї, етнографічні музеї), самостійним галузям історичної науки (воєнно#історичні музеї).

КУЛЬТУРА

Культура (від лат. cultura — оброблення) — певний історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, який знаходить вираження в типах і формах організації життя людей, а також в матеріальних і духовних цінностях, що створюються ними. Поняття «культура» вживається для характеристики певних істори# чних епох (культура неоліту, антична культура тощо), конкретних суспільств, народностей, націй (культура скіфів, культура майя тощо), а також специфічних сфер діяльності (культура побуту, художня культура). У більш вузькому значенні під культурою розуміють сфе# ру духовного життя людей. Культура включає в себе різноманітні результати діяльності людей (знаряддя праці, споруди, релігійні уявлення, твори мистецтва, норми поведінки і права, соціальну орга# нізацію, державні інститути, спосіб життя, світогляд тощо).

ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Поняття «цивілізція » (від лат. civilis — цивільний, громадян# ський) не має чіткого загальновизнаного тлумачення. Іноді цей тер# мін використовують як синонім культури. Частіше під цивілізацією розуміють певний рівень суспільного розвитку, матеріальної і духов# ної культури (антична цивілізація, цивілізація середньовічного За# ходу, сучасна цивілізація).

ДЕРЖАВА

Держвою називається особлива організація політичної влади, покликана регулювати суспільні відносини за допомогою законодав# чих (юридичних, правових) норм, а також спеціальних органів управ# ління і примусу (чиновники, армія, поліція, служба безпеки, суд, в’язниці тощо). Держава як апарат насильства виникає внаслідок розкладу первіснообщинного ладу, появи майнової і соціальної не# рівності. Головними ознаками держави є: 1) наявність особливої сис# теми органів і установ (державний механізм), які здійснюють функ# ції державної влади; 2) право, що закріплює певну систему норм,

санкціонованих державою; 3) наявність певної території, на населен# ня якої розповсюджуються правові норми даної держави. З розвит# ком держави виникають різні форми політичного правління (східна деспотія, республіка, монархія тощо).

КАМ’ЯНИЙ ВІК

Кам’яний вік — культурно#історичний період у розвитку людст# ва, коли основні знаряддя праці й зброя виготовлялися здебільшого з каменю і ще була відсутня обробка металів, уживалися також дерево і кістка; на пізньому етапі кам’яного віку поширилася й обробка гли# ни, з якої робився посуд. Археологи зазвичай поділяють кам’яний вік на три періоди: палеоліт (давній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік) і неоліт (новий кам’яний вік). Через перехідну епо# ху — енеоліт (мідно#кам’яний вік) — кам’яний вік змінюється брон# зовим віком. Кам’яний вік збігається з більшою частиною епохи пер# віснообщинного ладу й охоплює час, починаючи з виокремлення лю# дини з тваринного стану (близько 2,6 млн років тому) і закінчуючи епохою поширення перших металів (близько 8 тис. років тому на Давньому Сході й близько 6—7 тис. років тому в Європі).

ПАЛЕОЛІТ

Палеоліт (від грецьк. palaios — давній і lіthos — камінь) — давній кам’яний вік, перша з двох основних епох кам’яного віку. Палеоліт — епоха існування викопної людини, а також викопних, нині вимерлих видів тварин. Він збігається з двома першими великими етапами чет# вертинного геологічного періоду — еоплейстоценом і плейстоценом.

В епоху палеоліту клімат Землі, її рослинний і тваринний світ досить сильно відрізнялися від сучасних. Люди епохи палеоліту ко# ристувалися лише оббитими кам’яними знаряддями, не вміючи ще шліфувати їх і виготовляти глиняний посуд — кераміку. Вони за# ймалися полюванням і збиранням рослинної їжі. Рибальство тільки починало виникати, а землеробство й скотарство не були відомі. По# чаток палеоліту (понад 2 млн років тому) збігається з появою на Землі

найдавніших мавпоподібних людей, архантропів типу олдувайського Homo habilis. Кінець палеоліту датується приблизно 12—10 тис. ро# ків тому. Палеоліт нерідко поділяється на давній (нижній, ранній) палеоліт, середній палеоліт і пізній (верхній) палеоліт.

МЕЗОЛІТ

Мезоліт (від грецьк. mesos — середній і lithos — камінь) — епоха кам’яного віку, перехідна між палеолітом і неолітом. Перехід від па# леоліту до мезоліту в основному збігся зі зміною плейстоцена голоце# ном, що характеризується сучасним кліматом, рослинністю й тва# ринним світом.

Дата мезоліту Європи (встановлена радіовуглецевим методом) — 10—7 тис. років тому (у північних районах він продовжувався до 6— 5 тис. років тому), мезоліт Близького Сходу — 12—9 тис. років тому. Для мезолітичних культур багатьох територій характерними є міні# атюрні кам’яні знаряддя — мікроліти. Використовувалися оббиті знаряддя для рубання з каменю — сокири, тесла, кирки, а також знаряддя з кістки й рогу — наконечники списів, гарпуни, рибальські гачки, вістря, кирки тощо. Поширилися лук і стріли, різноманітні прилади для рибальства і полювання на морських тварин (видовбані із суцільного дерева човни, рибальська сітка). Глиняний посуд з’явив# ся в основному вже при переході від мезоліту до неоліту. Собака, який, ймовірно, був приручений в пізньому палеоліті, широко вико# ристовувався в мезоліті; почалося приручення і деяких інших видів тварин, наприклад свині.

НЕОЛІТ

Неоліт (грецьк. neos — новий і lіthos — камінь) — новий ка# м’яний вік, епоха пізнішого кам’яного віку, що характеризується використанням винятково кремінних, кістяних і кам’яних знарядь (у тому числі виготовлених за допомогою техніки пиляння, сверд# ління й шліфування) і, як правило, широким поширенням глиня# ного посуду. Знаряддя праці епохи неоліту являють собою заверша# льну стадію розвитку кам’яних знарядь, на зміну яким прийшли дедалі поширеніші вироби з металу. За культурно#господарськими ознаками неоліт розпадається на дві групи: 1) хліборобів і скотарів; 2) вправних мисливців і рибалок. Неолітичні культури першої гру# пи відбивають наслідки переходу до принципово нових форм оде# ржання продуктів шляхом їхнього виробництва (так звана продук# тивна економіка).

Кардинальні зміни в житті суспільства, що відбулися в результа# ті цього і проявилися насамперед у розвитку осілості й різкому збіль# шенні чисельності населення, дозволяють дослідникам слідом за ан# глійським археологом Г. Чайлдом говорити про «неолітичну рево# люцію» як про перший економічний переворот в історії людства. У Старому Світі найдавніші хліборобсько#скотарські культури на Бли# зькому Сході, за новітніми даними, датуються VIII—VII тис. до н. е. Для цих культур характерним є існування осілих поселень із глино# битними будинками (іноді на кам’яних фундаментах), наявність об# відних стін, поширення святилищ, часто багато прикрашених рель# єфами і фресковим живописом, а також глиняних фігурок людей і тварин та різноманітних прикрас у вигляді намиста, браслетів і під# вісок. В Європі неолітичні культури хліборобів і скотарів уперше з’яв# ляються в Македонії наприкінці VII тис. до н. е., а потім у VI—IV тис. до н. е. поширюються на Балканах і в Середній Європі. В Україні з цим колом культур пов’язана буго#дністровська культура (відома, наприклад, за розкопками у Сороках). Селища, що складаються в основному з каркасних наземних будинків, плоскодонна кераміка, багато прикрашена розписним і продряпаним орнаментом, різнома# нітна антропоморфна пластика — характерні риси цих культур.

ЕНЕОЛІТ

Енеоліт (від лат. aeneus — мідь і грецьк. lіthos — камінь), або халколіт (від грецьк. chalkos — мідь і lithos — камінь) — мідно#ка# м’яний вік, епоха переходу від кам’яного віку до бронзового. Найдав# ніші мідні предмети й шматки руди виявлені в ранньоземлеробсь# ких поселеннях Передньої Азії (VIII—V тис. до н. е.). З IV тис. до н. е. мідні й бронзові знаряддя почали витісняти кам’яні.

ВІРУВАННЯ ПЕРВІСНИХ ЛЮДЕЙ

АНІМІЗМ

Анімізм (від лат. anima, animus — душа, дух) — віра в існування душ і духів, тобто фантастичних, надприродних, надчуттєвих обра# зів, що в релігійній свідомості уявляються діючими у всій мертвій і живій природі агентами, які керують усіма предметами та явищами матеріального світу, включаючи й людину. Якщо душа уявляється

пов’язаною з якою#небудь окремою істотою або предметом, то духу приписується самостійне існування, широка сфера діяльності й здат# ність впливати на різні предмети. Душі й духи уявляються то аморф# ними, то фітоморфними, то зооморфними, то антропоморфними іс# тотами, однак вони завжди наділяються свідомістю, волею й інши# ми людськими властивостями.

ФЕТИШИЗМ

Фетишизм (від португ. feitio — талісман) — релігійне поклонін# ня матеріальним предметам — фетишам, яким приписуються надпри# родні властивості. Із шануванням фетишів (стовпів, каменів тощо) на# родами Західної Африки вперше познайомилися португальські моря# ки в XV ст.; термін «фетиш» уведений голландським мандрівником В. Босманом на початку XVIII ст. Французький учений Ш. де Брос у творі «Про культ богів фетишів» досліджував фетишизм у релігіях давніх єгиптян, греків, римлян. Французькі просвітителі розглядали фетишизм як архаїчну форму релігії, безпосередньо пов’язану з неуц# твом. Для німецького філософа Г. Гегеля фетишизм — форма первіс# ної, безпосередньої релігії — чаклунства, коли людина здійснює не# прямий вплив на природу за допомогою чарівного засобу — фетиша, досягаючи того, що їй потрібно.

ТОТЕМІЗМ

Тотемізм (від «ототем» — слова з мови індіанців#оджибве, що означають «його рід») — комплекс вірувань, міфів, обрядів і звичаїв родоплемінного суспільства, пов’язаних з уявленням про надприрод# не споріднення між визначеними групами людей і так званими тоте# мами — видами тварин і рослин (рідше — явищами природи й не# живими предметами). Основний вид тотемізму — клановий, або ро# довий (індивідуальний чи (рідше) статевий). Тотем (найчастіше вид тварин) — предмет релігійного поклоніння групи, що носить його ім’я, зазвичай родової громади, членам якої забороняється полювати на тотема, убивати його і вживати в їжу, а також одружуватися між собою (екзогамія).Тотемна група вважає себе пов’язаною з тотемом спільним походженням від міфічних предків — напівлюдей#напів# тварин або напіврослин — і бачить у ньому заступника і джерело життєвих благ. Звідси магічні обряди розмноження тотема — риту# альне поїдання його м’яса (у звичайних умовах забороненого), розпо# відання міфів, танці, що наслідують тотема.

МАГІЯ

Магія (лат. magia , від грецьк. magеia ) — чаклунство, чарівницт# во, обряди, пов’язані з вірою в здатність людини надприродним шля# хом впливати на людей, тварин, явища природи, а також на уявлюва# них духів і богів. Магія, як і інші явища первісної релігії, виникла в найдавнішу епоху, коли людина була безсила в боротьбі з природою.

ПЕРВІСНООБЩИННИЙ ЛАД

РОДОВА ОБЩИНА

Родовою общиною називається первісний колектив людей, по# в’язаних родинними зв’язками. Для родової общини характерне ко# лективне володіння засобами виробництва (промисловою територі# єю, знаряддями праці), зрівняльний розподіл продуктів, суспільне самоврядування, єдині для всіх правила поведінки (звичаї) і релігій# ні уявлення.

МАТРІАРХАТ

Матріархат (від лат. mater — мати і грецьк. arche — влада) — одна з форм суспільного устрою, переважно в ранній період первісно# общинного ладу. Характеризується домінуючим становищем жінки в сім’ї та суспільстві, успадкуванням майна по материнській лінії. На зміну матріархату прийшов патріархат.

ПАТРІАРХАТ

Патріархат (від лат. pater — батько і грецьк. arche — влада) — період родового ладу, для якого характерна провідна роль чоловіків у господарстві, суспільстві та сім’ї.

ПЛЕМ’Я

Плем’я — це етнічна спільність і тип соціальної (суспільної) орга# нізації епохи первіснообщинного ладу. Для племені характерні ро# динні зв’язки між його членами, розподіл на роди та фратрії, спіль# ність території проживання, деяких елементів господарства, само# свідомості та самоназви, звичаїв та релігійних культів, а для пізньо# го етапу — племінне самоврядування, що складалося з племінної ради (народних зборів), старійшин і військових вождів. Окремі племена могли об’єднуватися в союзи племен.

БРОНЗОВИЙ ВІК

Бронзовий вік — історичний період, який змінив енеоліт і який характеризується поширенням металургії бронзи, бронзових знарядь і зброї в кінці IV тис. до н. е.

ЗАЛІЗНИЙ ВІК

Залізний вік — період у розвитку людства, що наступив з по# ширенням металургії заліза і виготовленням залізних знарядь і зброї. Він змінив бронзовий вік приблизно на початку I тис. до н. е. Використання заліза дало могутній стимул розвитку виробництва і тим самим прискорило суспільний розвиток. У залізному віці у багатьох народів відбувався розклад первіснообщинного ладу і здій# снювався перехід до класового суспільства і держави.

СТАРОДАВНІЙ ЄГИПЕТ

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ

Автором першої історії Єгипту, що охоплює період правління 30 ди# настій, був Манефон . Зроблені сучасними дослідниками уточнення дозволили виділити в його хронологічній системі такі етапи історії Стародавнього Єгипту:

1) протодинастичний період (I—II династії) — 3000—2800 рр.до н. е.;

2) Стародавнє царство (III—VI династії) 2880 — бл. 2250 рр. до н. е.;3) перший перехідний період (VII—X династії) — бл. 2250 — бл.

2050 рр. до н. е.;

4) Середнє царство (XI і XII династії) — бл. 2050 — бл. 1700 рр. до

н. е.;

5) другий перехідний період (XIII—XVII династії) — бл. 1700 —бл. 1580 рр. до н. е.;

6) Нове царство (XVIII—XX династії) — бл. 1580 — бл. 1070 рр.до н. е.;

7) період занепаду (XXI—XXX династії) — 1070—332 рр. до н. е.,який завершився завоюванням країни Александром Македонським.

Наведені дати потрібно розглядати як приблизні, причому більш точними з них є пізніші, тоді як найдавніші можуть мати погрішно# сті в межах кількох століть.

ІРИГАЦІЯ

Термін «іригація» (від лат. irrigatio ) означає «зрошування». У Стародавньому Єгипті люди будували великі іригаційні споруди (дам# би, канали, водосховища) для регулювання розливів Нілу та викори# стання його вод із метою штучного зрошування полів.

НОМ

Ном (від грецьк. nomos — область, округ) — адміністративний округ в Стародавньому Єгипті. Кожний ном мав свій політичний і релігійний центр, військо, герб, своїх богів#заступників.

ФАРАОН

Фараон — термін, що вказував на царя Стародавнього Єгипту; походить від словосполучення «proh », яке означає «великий дім». Починаючи з часів Тутмоса III (XV ст. до н. е.) цей термін постійно використовується в єгипетських джерелах для позначення царя; зго# дом він перейшов у грецьку і єврейську мови, а звідти — у сучасні європейські. З часів V династії фараони мали п’ять імен, кожне зі своїми власними функціями: «ім’я Гора», «ім’я золотого Гора», «ім’я двох володарок» (верхньоєгипетської богині#грифа Нехбет і нижньо# єгипетської богині#змії Уаджет), «ім’я царя Верхнього і Нижнього Єгипту», «ім’я сина Ра». Четверте і п’яте імена писали в картушах — подовжених замкнених овалах, що символізували Всесвіт, яким во# лодарює фараон. Імена фараонів завжди мають якесь значення: на# приклад, Рамсес означає «народжений Ра», Аменхотеп — «Амон за# доволений» і т. д. Саме ім’я фараона не вимовлялося: його називали інакомовно — «він», «його величність», «Гор». Життя єгипетських фараонів повністю регламентовано: для владик Єгипту мирське і свя# щенне було неподільним, тобто людська і божественна сутність зли# валися в них в єдине ціле.

ПЕРЕДНЯ АЗІЯ В ДАВНИНУ

ДВОРІЧЧЯ (МЕСОПОТАМІЯ, МЕЖИРІЧЧЯ)

Дворіччя — регіон в середній і нижній течії рік Тигр і Євфрат (у Західній Азії, на території нинішнього Іраку). Один із найдавніших центрів цивілізації. На території Дворіччя в IV—III тис. до н. е. сфор# мувалися держави Ур, Урук, Лагаш та інші.

ШУМЕР

Шумер — стародавня країна в Південному Дворіччі (південь су# часного Іраку). Бл. 3000 р. до н. е. на території Шумеру почали скла# датися міста#держави шумерів (Лагаш, Ур, Киш та інші), які вели між собою боротьбу за гегемонію. Завоювання царя Саргона Древньо# го (XXIV ст. до н. е.) об’єднали всю територію Шумеру під владою Аккада.

АККАД

Аккад (Агаде) — давнє місто в Месопотамії, на південному за# ході від сучасного Багдада. Точне місцезнаходження невідоме. У XXIV—XXII ст. до н. е. — центр держави, яка включала Месопо# тамію та Елам. Назва Аккад потім поширилася на всю північну частину Південної Месопотамії. Бл. 2200 р. до н. е. Аккад був розгромлений гутіями.

ВАВИЛОН

Вавилон — відоме давнє місто в Месопотамії, столиця Вавилонії; було розташоване на річці Євфрат, на південь від сучасного Багдада. Давньою семітською мовою його називали «Бабілю» , що означало «брама бога», у староєврейській мові ця назва трансформувалася в «Бабель», а в грецькій і латинській — у «Бабілон». На початку цього періоду раніше незначне містечко Бабілю в Аккаді зробилося столи# цею невеликого царства, у якому правив аморей Сумуабум, що став засновником I Вавилонської династії. Його наступниками були Суму# ла#Ель, Сабіум, Апіль#Сін, Сінмубалліт і Хаммурапі, який правив з 1792 до 1750 р. до н. е. Уже при синові Хаммурапі — Самсуїлуне — почалося нашестя каситських племен , що спускалися зі східних гір. Більше ніж століття Самсуїлуне та його наступникам вдавалося стримувати натиск каситів. Та зрештою вони зуміли захопити краї# ну і правили у Вавилоні майже півтисячоліття (бл. 1600 — бл. 1155 рр. до н. е.). Каситську династію змінила II династія Іссина , що втри# мувала владу в Вавилонії більше століття. Її найвидатнішим царем був Навуходоносор I (1126—1105), що зумів на деякий час підкорити Ассирію. Проте після нього значну частину Середньовавилонського періоду країна знаходилася під пануванням Ассирії. Саргон II у 710 р. до н. е. захопив Вавилон і коронувався тут як цар. Потім він побуду# вав у південній цитаделі Вавилона масивну стіну з круглою кутовою вежею. Син Саргона Сіннахеріб у 689 р. до н. е. повністю зруйнував місто і навіть повернув на нього води Євфрату, щоб змити його з лиця землі. Однак його спадкоємець Асархаддон відновив і перебудував місто. Зокрема, було відновлено головний храм Вавилона — Есагіла; також було побудовано відомий зикурат , що ввійшов в історію під ім’ям Вавилонської вежі.

Нововавилонський період (612—539 рр. до н. е.) почався із захоп# лення царської влади у Вавилоні халдеєм Набопаласаром, який всту# пив у союз із іншими антиассирійськими силами і в 612 р. до н. е. зруйнував Ніневію — столицю Ассирії. При його синові й наступни# кові Навуходоносорі II (605—562 рр. до н. е.) Вавилон досяг найви# щого розквіту. Тоді сталася «колосальна перебудова всього міста». Було перебудовано все: Есагіла — храм бога Мардука, зикурат Ете# менанкі, храм Емах і храм богині Іштар. Південну цитадель допов# нили царським палацом, у північній її частині побудували ще один палац. Стіни раннього міста відновили, і місто, що збільшилося в розмірах, оточили величезною стіною; було вирито канали і побудо# вано кам’яний міст через Євфрат.

Одним із семи чудес стародавнього світу вважалися «висячі сади Семіраміди», але сучасні розкопки не змогли дати матеріали, за якими можна було б з упевненістю ідентифікувати їхні залиш# ки. Найчудовішими спорудами Вавилона того періоду були Ворота Іштар і Алея Процесій, прикрашені кольоровими фризами биків, драконів і левів. Останнім царем цього періоду був Набонід , що ділив владу у Вавилоні зі старшим сином Белшаруцуром (Валта саром) . У 539 р. до н. е. Вавилон був захоплений персидським царем Кіром II Великим.

ХАММУРАПІ

Хаммурапі — цар Вавилонії. Точний час правління Хаммурапі досі не встановлено. Раніше його царювання відносили до XXI ст. до н. е., але потім цю дату було перенесено на більш пізній час — бл. 1950 р. до н. е., 1700 р. до н. е. або навіть ще пізніше. Вважають, що Хаммурапі був шостим монархом аморейської династії. При ньому Вавилон був столицею великої імперії, яка простяглася від Персидської затоки на північ і захід аж до Середземного моря. Хаммурапі був видатним полководцем і володарем, однак його ім’я більш відоме завдяки створеним ним законам. Текст законів, виби# тий на кам’яній плиті, було знайдено археологічною експедицією в Сузах (Іран) у 1902 р. Окремі статті цих законів стосувалися приватної власності, нерухомості, торгівлі, ділових зв’язків, сім’ї, умов праці. Більшість покарань, що передбачалися цими закона# ми, були дуже жорстокими: вони ґрунтувалися на принципі «око за око, зуб за зуб».

АССИРІЯ

Ассрія — давня держава в Північному Дворіччі, ядром якої спо# чатку було місто Ашшур. У роки правління Хаммурапі Ассирія була вавилонською провінцією, потім потрапила під владу держави Мі# танні. Нарешті на берегах Верхнього Тигру войовничі ассирійці ста# ли закладати основи своєї імперії. Історію Ассирії після її першого піднесення можна поділити на три основних етапи.

1. Бл. 1300 — бл. 1100 рр. до н. е. Головним завданням, яке потріб# но було вирішити ассирійцям, був захист кордонів. На заході знахо# дилася могутня Мітанні, на півночі Урарту, на сході — еламські пле# мена, на півдні — касити. Протягом першої половини цього періоду йшла безперервна боротьба з мітаннійцями та Урарту, яку вели вели# кий ассирійський цар Салманасар I (1274—1245 рр. до н. е.) та його наступники. До кінця періоду, коли на сході, півночі й заході кордо# ни з сусідами зміцніли, ассирійці під час правління Тіглатпаласа# ра I (1115—1077 рр. до н. е.) змогли зайнятися своїм південним сусі# дом — Вавилоном, де незадовго до цього впала Каситська династія (1169 р. до н. е.). На початку XI ст. до н. е. Тіглатпаласар захопив Вавилон, але втримати це місто ассирійцям не вдалося.

2. 883—763 рр. до н. е . Після двох століть смути, на початку IX ст.

до н. е., ассирійці знов створили сильну воєнізовану державу. При трьох великих царях#завойовниках — Ашшурнасірпалі II, Салмана# сарі II та Ададнірарі III, — правління яких охоплює період з 883 до 783 р. до н. е., ассирійці розширили свої володіння до колишніх пів# нічних і східних кордонів, вийшли до Середземного моря на заході й захопили частину земель Вавилонії. Ашшурнасірпал II, який хвалив# ся, що у нього «немає супротивників серед князів Чотирьох країн світу», воював з ворогами Ассирії майже кожний рік свого правлін# ня; його наступники брали приклад з нього. Але сто років постійних воєн не могли не привести до фатального результату; Ассирійська держава розпалася, коли після сонячного затемнення 763 р. до н. е. в країні почалося цілковите безладдя.

3. 745—612 рр. до н. е . До 745 р. до н. е. Тіглатпаласар III відновив порядок у своєму царстві та здійснив нове завоювання Вавилонії. У роки правління Саргона II, засновника нової ассирійської династії (722 р. до н. е.), почався період небаченої могутності Ассирії. Саме Саргон II захопив Ізраїльське царство і переселив його жителів, зруй# нував хетські фортеці, серед них Каркеміш, і розширив кордони цар# ства до Єгипту. Сінаххеріб (Сіннахеріб) (705—681 рр. до н. е.) утвер# див ассирійське володарювання в Еламі, а після повстання у Вавило# ні (689 р. до н. е.) зрівняв це місто із землею. Асархаддон (681— 669 рр. до н. е.) здійснив завоювання Єгипту (671 р. до н. е.), але в роки правління його сина Ашшурбанапала (669—629 рр. до н. е.) Ассирійська імперія почала розпадатися. Незабаром після 660 р. до н. е. Єгипет відновив свою незалежність. Останні роки правління Ашшурбанапала були затьмарені нашестям кіммерійців та скіфів на Близький Схід і зростанням могутності Мідії та Вавилонії, боротьба з якими виснажила військові й фінансові резерви Ассирії. У 612 р. до н. е. ассирійська столиця Ніневія була захоплена об’єднаними си# лами мідійців, вавилонян і скіфів, і на цьому період незалежного існування Ассирії завершився.

ПАЛЕСТИНА

Палестина (від давньоєвр. пелиштим — філістимляни) — істо# рична область у Західній Азії. У III тис. до н. е. тут осіли племена хананеїв. У XII ст. до н. е. узбережжя Палестини було завойовано філістимлянами; на іншій території в XI ст. староєврейські племена заснували Ізраїльсько#Іудейське царство, що розпалося бл. 928 р. до н. е. на два царства: Ізраїльське (існувало до 722 р. до н. е.) та Іудейське (до 586 р. до н. е.). Згодом Палестина входила до складу держав Ахеменідів (після 539 р. до н. е.) , Птолемеїв і Селевкидів (у III—II ст. до н. е.), Риму (з 63 р. до н. е.), Візантії (з 395 р.).

ФІНІКІЯ

Фінікія — давня країна, що розташовувалася в північній і цент# ральній частині східного узбережжя Середземного моря, у смузі між морем і горами. Її жителі протягом III—I тис. до н. е. славилися як чудові мореплавці, енергійні купці, пірати й колонізатори. На тери# торії Фінікії вже в першій половині III тис. до н. е. існувало місто# держава Бубла (Бібл) — найбільш ранній центр цивілізації в Східно# му Середземномор’ї. Бібл, розташований поблизу кедрових лісів Лі# вану, був центром торгівлі лісом, який вивозили до Єгипту. Крім деревини, звідси в Єгипет з III тис. до н. е. вивозили також вино й маслинову олію. До кінця III — початку II тис. до н. е. міста#держави виникають на всій території Східного Середземномор’я. Приморські поселення на території Фінікії — Акка, Тір, Сідон, Берута, Арвад та інші — у II тис. до н. е. перетворюються у квітучі міста, чому сприяв ранній розвиток торгівлі у Фінікії. У містах процвітали ремесла: в усьому Середземномор’ї славилося фінікійське скло, тільки тут во# лоділи секретом фарбування тканин у пурпурний колір. Велика роль купців у житті міських общин уповільнювала розвиток у Фінікії мо# нархічного ладу. Фінікійські міста ніколи не були об’єднані в єдину централізовану державу. Майже в кожному місті були свої царі, але загалом управління в них носило олігархічний характер. Розвиток морської торгівлі Фінікії призвів до розквіту мистецтва мореплавст# ва. У пошуках рабів і багатих земель фінікійці заходили в Егейське море, плавали вздовж узбережжя Північної Африки, Італії та Іспа# нії. У 609—595 рр. до н. е., як повідомляє давньогрецький історик Геродот, за дорученням єгипетського фараона XXVI династії Нехо фінікійці здійснили подорож навколо Африки. Ними було засновано багато колоній на Середземному морі. Найбільшою з них був Карфа# ген на північному узбережжі Африки.

СТАРОДАВНІЙ ІЗРАЇЛЬ

Ізраїль — назва, що вживається в Старому Заповіті у різних зна# ченнях. На думку вчених, ім’я Ізраїль означає «Бог бореться» (або «який бореться з Богом») і було отримано Іаковом після того, як той боровся з ангелом Господнім і переміг. У 1 розділі Книги Виходу 12 синів Іакова названі «синами Ізраїлевими»; згодом цей термін стали використовувати як синонім всього єврейського народу, який походить від синів Іакова. У текстах на кам’яній плиті Мернептаха (XIII ст. до н. е.) і на Моавітському камені (бл. 840 р. до н. е.) народ називається просто Ізраїлем, хоч неізраїльтяни та самі ізраїльтяни в спілкуванні з чужоземцями використовували, ймовірно, термін «єв# реї». Ізраїлем називалося царство, що виникло згодом і яким споча# тку правив Саул. Мабуть, Саул не зміг об’єднати всі коліна (племена) Ізраїлю, але це вдалося його наступникові — Давиду. Союз ізраїльсь# ких племен був зміцнений сином Давида — Соломоном, і єдина дер# жава проіснувала близько 90 років.

Після смерті Соломона бл. 933 р. до н. е. внаслідок повстання цар# ство розпалося, і назва Ізраїль стала додаватися тільки до Північного царства, в яке входило 10 з 12 колін, а Південне царство, в яке входи# ли коліна Іуди та Веніаміна, називалося Іудеєю. Вождем повстання і першим царем Ізраїлю став Єровоам I. Усього ж в Ізраїлі було 19 ца# рів із чотирьох династій, а столицею його в різні часи були три міс# та — Сихем, Фірца й Самарія. Ізраїль декілька разів перемагав у війнах з Іудеєю і постійно зазнавав нападів з боку сусідніх держав. У 722 р. до н. е. Ізраїльське царство було знищено Ассирією. Багато його жителів було переселено в інші країни.

МОНОТЕЇЗМ

Монотеїзм (від грецьк. monos — один, єдиний і theos — бог) — система релігійних вірувань, що ґрунтується на уявленні про єдино# го бога (єдинобожжя), на відміну від політеїзму — багатобожжя. До монотеїстичних релігій відносять іудаїзм, християнство та іслам.

ІУДАЇЗМ

Іудаїзм — релігія єврейського народу. Слово «іудаїзм» (від грецьк. ioudaismos ) започаткували грекомовні євреї бл. 100 р. до н. е. для того, щоб відрізнити свою релігію від грецької. Цей термін похо# дить від імені четвертого сина Іакова — Іуди (Йєхуди), нащадки яко# го утворили південне Іудейське царство зі столицею в Єрусалимі. Після падіння північного Ізраїльського царства й розсіяння його пле# мен народ Іуди (відомий згодом під назвою «йєхудим», «іудеї» або «євреї») став основним носієм єврейської культури, яка зберіглася навіть після руйнування єврейської держави. Іудаїзм як релігія — найважливіший елемент єврейської цивілізації. Завдяки усвідомлен# ню своєї богообранності євреї змогли вижити в умовах, коли вони не раз втрачали свою національно#політичну ідентичність. Іудаїзм спо# відує віру в єдиного Бога і визнає реальний вплив цієї віри на життя. Іудаїзм — не тільки етична система; він включає в себе релігійні, історичні, обрядові та національні елементи. Етична поведінка не самодостатня, вона повинна поєднуватися з вірою в те, що доброчес# ність «прославляє єдиного Бога». Головним обґрунтуванням ключо# вих вірувань і практики іудаїзму служить історія єврейського наро# ду. Священними текстами іудаїзму є Танах («Закон та пророки»), що складається з трьох частин: Тора (5 книг Мойсея, або П’ятикнижжя), Невіїм (Пророки) і Кетувім (Писання). Танах практично відповідає канонічним текстам Старого Заповіту християнських напрямів. Суть іудаїзму — у прийнятті Тори, а також учення пророків і мудреців. Воля Всевишнього була виражена в Письмовій Торі (П’ятикнижжі) та Усній Торі. Усна Тора пояснювала багато заповідей, що містяться в П’ятикнижжі; вона передавалася від покоління до покоління, доки не була записана (у II ст. до н. е.), щоб стати наріжним каменем Тал# муду. Талмуд складається з двох частин і являє собою збірник релі# гійно#юридичних правил життєвої та віросповідної мудрості.

БІБЛІЯ

Біблія — книга, що містить священне писання єврейської і хрис# тиянської релігій. Єврейська Біблія, збірник давньоєврейських свя# щенних текстів, входить і до християнської Біблії, утворюючи її пер# шу частину — Старий Заповіт. Як християни, так і євреї вважають її записом договору (завіту), укладеного Богом з людиною і відкритим Мойсею на горі Синай. Християни вірять, що Ісус Христос сповістив про Новий Заповіт, який є виконанням Заповіту, даного в Одкровенні Мойсею, але разом із тим замінює його. Тому книги, які розповіда# ють про діяльність Ісуса та його учнів, називають Новим Заповітом. Новий Заповіт становить другу частину християнської Біблії. Біль# шість старозавітних книг написана староєврейською мовою (на біб# лійному івриті). Традиційно авторство старозавітних книг припису# ється кільком правителям, що прославилися в єврейській історії, у їх числі — Мойсей, Самуїл, Давид, Соломон. Новозавітні книги з’яви# лися протягом першого століття після смерті Ісуса. Авторами ново# завітних книг прийнято вважати апостолів і учнів Ісуса.

ЗИКУРАТ

Зикурат — храмова вежа, яка притаманна головним храмам ва# вилонської та ассирійської цивілізацій. Назва походить від вавилон# ського слова sigguratu — «вершина» (у тому числі вершина гори). Перші такі вежі у формі примітивних ступінчастих терас з’явилися в долинах Тигру і Євфрату наприкінці IV тис. до н. е. Останній помі# тний сплеск активності в зведенні месопотамських зикуратів зафік# совано вже в VI ст. до н. е., наприкінці Нововавилонського періоду. Як видно з назви, зикурат був «штучним пагорбом», імітацією одно# го з тих святилищ, які шумери втратили внаслідок переселення зі своєї гірської прабатьківщини на рівнини Месопотамії. Зикурат яв# ляв собою масивну споруду, що складалася з кількох терас, з похи# лими стінами та невеликим храмом на вершині. Знаменитий вави# лонський зикурат — так звана Вавилонська вежа — був заввишки понад 90 м, довжина кожної сторони квадратної основи становила 91,5 м. Вавилонська вежа#зикурат називалася Етеменанкі («Буди# нок основи небес та землі») і була увінчана храмом верховного боже# ства Мардука.

СТАРОДАВНІ ІНДІЯ ТА КИТАЙ

ХАРАППСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ

(МОХЕНДЖО!ДАРО Й ХАРАППА)

У межах цієї цивілізації існували два великих міста: Мохенджо Даро , на березі Інда в Синді, і Хараппа , на березі Раві в Пенджабі. У кожному з них знаходилися укріплені цитаделі, побудовані на плат# формах із глини та сирцової цегли, висота яких досягала 6—15 м. У містах були великі зерносховища. У цитаделі Мохенджо#Даро знай# дено також будівлі для проведення ритуальних церемоній, священне водоймище, палацові споруди й зали прийомів. Примітною особли# вістю Мохенджо#Даро було використання каналізації з обпаленої це# гли. Будинки, як правило, з обпаленої цегли і з двориком у центрі, були ретельно сплановані, часто в них робили цегляні сходи, що вели на верхній поверх або плоский дах. Підлоги у ванних кімнатах викла# далися плиткою, була каналізація. У Хараппі поруч із зерносхови# щами знаходилися ряди майданчиків для обмолоту зерна, до них примикали ряди казарм. Найбільш примітними з типових для Ха# раппської цивілізації виробів є різьблені печатки. Як знаряддя праці і зброю жителі долини Інда використовували вироби з міді або брон# зи: плоскі ножі, списи, плоскі сокири без гнізда для рукоятки, які давно вже були відомі в Західній Азії. Прикраси робили із золота, срібла, міді або фаянсу, рідше зустрічається ляпіс#блакить з Афгані# стану, а також бірюза з Північно#Східної Персії.

АРІЙСЬКЕ НАШЕСТЯ

Цивілізація в долині Інду лежала безпосередньо на шляхах вторг# нення аріїв , які у II тис. до н. е. зайняли Пенджаб (П’ятиріччя). Пам’ять про це нашестя збереглася в гімнах «Рігведи» — найдавнішої індійсь# кої літературної пам’ятки. З них можна дізнатися і про те, як арії брали в облогу місцеві укріплення — мабуть, міста Хараппської цивілізації. Відомо, що кінець Мохенджо#Даро був кривавим, і винні в цьому, ймо# вірно, арії. У різних місцях Мохенджо#Даро було знайдено скупчення скелетів чоловіків, жінок і дітей, у деяких були рани від мечів або со# кир; скелети лежали там, де впали. Вороги взяли місто штурмом і ру# шили далі. У той період кочовики#арії ще не перейшли до осідлості, так що такий напад цілком відповідав їхньому способу життя. Але не# залежно від того, чи була загибель Мохенджо#Даро справою рук аріїв чи ні, існують свідчення того, що на той момент місто вже знаходилося в стані економічного і соціального занепаду.

ВЕДИ

Веди (санскр. veda — знання) — давньоіндійські священні тексти, що включають: 1) збірки священних гімнів, жрецьких і магічних формул (мантри ); 2) брахмани — тлумачення значення обрядових дій, а також супроводжуючих їх мантр; араньяки — «лісові книги», призначені для додаткового і таємного тлумачення ритуалу; упані шади — антології містичного пояснення попередніх пам’яток; 3) су три (буквально «нитка») — посібник для жрецьких шкіл зі священ# ною мовою і обрядом у вигляді дисциплін, що іменуються веданги («частини вед»), — фонетика, граматика, етимологія, просодія, ри# туалознавство й астрономія. Тексти вед складалися більш ніж тися# чоліття, починаючи з епохи початкового розселення аріїв у північній частині Індостану. Усна передача цих текстів у різних місцевостях різними кланами поетів#жерців, а потім жрецькими «школами» і «підшколами» зайняла не одну історичну епоху. Найдавнішою збір# кою гімнів була «Рігведа» («Веда гімнів»), яка дійшла до нас в одній з редакцій (традиційно нараховували їх 5) і містить 1017 гімнів, до яких додаються ще 11 додаткових гімнів. «Рігведа» була розділена на 10 книг — мандал (буквально «цикли») різного обсягу. Основний зміст гімнів «Рігведи» — прославляння подвигів індоарійських бо# гів, а також прохання про багатство, чоловіче потомство, довголіття, перемогу над ворогами; більш пізні мандали містять також описи окремих обрядів і космогонічні етюди. Усі мандали, за винятком VIII і IX, починаються із звернення до бога священного вогню Агні — найважливішого персонажа ведійського пантеону; як правило, за ними йдуть гімни Індрі — найбільш популярному, героїчному боже# ству індоаріїв, цареві#громовержцеві, який переміг демонів. «Сама# веда» («Веда наспівів») складається переважно із гімнів «Рігведи» з коментарями. «Самаведа» дійшла до нас у двох редакціях і була при# значена для жерця, який виконував співи під час урочистого обряду.

«Яджурведа» («Веда формул жертвопринесень»), призначена для жерця, який виконував обрядові дії, існує в двох головних версіях: «Чорна Яджурведа» нарівні з названими формулами містить тлума# чення обряду; «Біла Яджурведа» — тільки формули. Остання скла# дається з 40 розділів, в яких є тексти, що промовлялися під час уро# чистих жертвопринесень, військового обряду із змаганнями на колі# сницях і питтям хмільного напою сури, церемоніалу посвячення царя на царство, річної церемонії спорудження жертовного вівтаря Агні тощо. «Атхарваведа» («Веда Атхарвана») відома також під назвою «Брахмаведа» («Веда для жерця брахмана», що спостерігав за діями перших трьох), або «Пурохітаведа» («Веда для царського жерця»), була включена в канон вед пізніше, ніж перші три. «Атхарваведа» поряд з гімнами містить замовляння білої і чорної магії.

ІНДУЇЗМ

Індуїзм — основна релігія Індії і одна зі світових релігій. Індуїзм охоплює широку різноманітність вірувань та обрядів. Терпимість, з якою в рамках індуїзму відносяться до різноманітності релігійних форм, мабуть, унікальна серед світових релігій. В індуїзмі немає ні церковної ієрархії, ні верховного авторитету. На відміну від христи# янства або ісламу, в індуїзмі не було свого засновника, чиє учення розповсюджувалося б послідовниками.

Велика частина положень індуїзму була сформульована за часів Христа, однак коріння цієї релігії більш давнє; деякі з богів, яким поклоняються індуїсти сьогодні, були предметом поклоніння їхніх предків майже 4000 років тому. Незважаючи на протиріччя між різ# ними варіантами індуїзму, в основі всіх лежить декілька фундамен# тальних положень. За межами вічно мінливого фізичного світу існує єдиний універсальний дух, який називається Брахман. Душа (ат ман ) всякої істоти у Всесвіті, включаючи і богів, є часткою цього духа. Коли вмирає плоть, душа не гине, а переходить в інше тіло, де продовжує нове життя. Доля душі в кожному новому житті залежить від її поведінки в минулих втіленнях. Закон карми свідчить: ніякий гріх не залишається без покарання, ніяка доброчесність — без наго# роди; якщо людина не отримала заслуженого покарання або нагоро# ди в цьому житті, вона отримає їх в одному з подальших. Поведінка людини визначає вищий або нижчий статус подальшого втілення, від неї самої залежить, чи народиться вона знову людиною, богом або, припустимо, свинею. Для більшості індуїстів важливим елемен# том релігійних вірувань є сонм богів. В індуїзмі нараховуються сотні божеств, від дрібних божків місцевого значення до великих богів. Найбільш відомі — Вішну, Рама і Крішна як дві форми Вішну, Сива (Шива) і бог#творець Брахма. Священні книги відіграють велику роль у всіх різновидах індуїзму. Особливе значення мають такі класичні санскритські тексти, як веди та упанішади . Народний індуїзм вико# ристовує як священні тексти також епічні поеми «Рамаяна» і «Махаб# харата», нерідко в перекладі з санскриту на місцеві мови. Частина «Махабхарати» — «Бхагавадгіта» — відома практично кожному ін# дуїсту. «Бхагавадгіту» можна було б назвати святим письмом індуїз# му. У священних книгах індуїстів міститься декілька різних описів походження та побудови Всесвіту.

В індуїстському Всесвіті є лише одна постійна сутність — Брах# ман, універсальний дух, що заповнює простір і час. Священні книги індуїзму називають чотири мети, на досягнення яких повинне бути націлене життя людини. Це артха — багатство і влада; кама — на# солода і задоволення бажань. Артха і кама є законними цілями і вва# жаються важливими складовими потреб людини, однак вони посту# паються за значущістю двом іншим цілям життя: дхармі — правиль# ній поведінці — та мокші — звільненню від циклу нескінченних пе# рероджень. Головною серед цих цілей є дхарма.

Нарівні з моральністю і правильною поведінкою це поняття озна# чає також якість і обов’язок. Дхарма вічна і незмінна. Усе суще має свою дхарму. Дхарма людини (манава#дхарма) відповідає правилам поведінки, які личать кожному індивіду. Сюди входить повага до священнослужителів і священних текстів, правдивість, відмова від насильного позбавлення життя, здійснення доброчесних вчинків і ша# нування богів. У чоловіків, жінок, старих, молодих, правителів і простолюдинів різні дхарми; своя дхарма існує для кожної великої соціальної групи.

ВАРНИ

Варни (санскр., буквально — якість, колір) — чотири стани в сус# пільстві Стародавньої Індії. Представникам найвищої варни — брах манам — приписувався білий колір — колір чистоти, цнотливості. Брахмани виконували обов’язки жерців і здійснювали численні об# ряди, яким у Стародавній Індії надавалося дуже важливе значення. Брахмани були також охоронцями давнього вчення, знавцями свя# щенних текстів. Протягом багатьох століть, будучи ще не записани# ми, ці тексти зберігалися виключно в пам’яті вчених брахманів. Саме тому кожний брахман проходив тривале навчання: ще хлопчиком віддавали його в дім учителя, де він проводив життя в праці та ви# вченні вед.

Другу варну представляли кшатрії — воїни. Їм приписували че# рвоний колір — колір вогню, війни, рішучості. Кшатрії з дитинства навчалися володіти зброєю, справлятися з конем і колісницею. До цієї варни переважно належали правителі держав.

Третя варна — вайш’ю — землероби і ремісники. Їхній колір — жовтий, колір землі. На них покладався обов’язок обробляти поля, працювати в майстернях, а також торгувати.

Четверта варна — шудри, або слуги. Їхній колір — чорний. Oбов’язком шудрів було служити представникам вищих варн. На відміну від брахманів, кшатріїв і вайш’ю, шудри не вважалися наща# дками давніх аріїв#завойовників і, ймовірно, були нащадками підко# реного населення. Три вищі варни називалися також «двічінародже# ними», оскільки проходили обряд «другого народження» — посвя# чення в арії. Під час цього обряду на хлопчика надягали священний шнурок, після чого він вважався повноправним членом своєї варни. Приналежність людини до своєї варни була спадковою: дитина, на# роджена в сім’ї брахмана, ставала брахманом і т. д. У Стародавній Індії засуджувалося одруження з жінкою з іншої варни.

Особливим гріхом вважалося створення такої сім’ї, в якій дружи# на з вищої, а чоловік — з нижчої варни; тоді їхні діти ставали непов# ноправними. Однак не всі жителі Індії належали до чотирьох варн, частина населення залишалася поза цими станами. Такими вважа# лися чандали — «недоторканні»; до них заборонялося доторкатися, чути їхній голос і навіть бачити, щоб не поганитися. Уявлення про варни було тісно пов’язане з вірою в переродження, згідно з якою душа людини після її смерті переселяється в тіло іншої істоти. Лю# дина народжується брахманом або шудрою, царем або «недоторкан# ною» залежно від тих гріхів або чеснот, якими вона вирізнялася в минулому житті.

КАСТИ

Касти (португ. casta , від лат. castus — чистий; санскр. «джа# ті») — замкнені групи людей, які відособилися внаслідок виконання якихось специфічних соціальних функцій, спадкових занять та про# фесій (що може бути пов’язано з приналежністю до певної етнічної, а іноді й релігійної спільноти). Архаїчні касти існували в ряді стародав# ніх і середньовічних суспільств (Єгипет, Індія, Перу тощо). В Індії відособлення груп людей за тією чи іншою ознакою з давніх часів набуло загального характеру. Ієрархія каст у середньовічній Індії виглядала так: вищі — брахмани та військово#землевласницькі кас# ти — складали клас великих і середніх феодалів; нижче знаходили# ся торгово#лихварські касти; далі — землевласницькі касти дрібних феодалів і землеробів — повноправних общинників; ще нижче — ве# личезна кількість каст безземельних і неповноправних землеробів, ремісників і слуг; найнижчий шар — це безправні касти «недотор# канних».

БУДДИЗМ

Буддизм — релігія, що була заснована Гаутамою Буддою (VI ст. до н. е.). У своєму класичному варіанті (тхеравада — «школа ста# рійшин», або хінаяна — «мала колісниця») буддизм являє собою, головним чином, філософію та етику. Мета віруючих — досягнен# ня нірвани, блаженного стану прозріння та звільнення від оков свого «я», навколишнього світу і нескінченного кола народжень, смертей і нових народжень у ланцюгу нових життів. Духовна досконалість досягається через покору, щедрість, милосердя, самоконтроль та утримання від насильства. В Індії буддизм процвітав приблизно до 500 р. Потім він втратив впливовість, був витиснений індуїзмом і до XI ст. майже повністю зник. Але на той час буддизм вже встиг поширитися в інших країнах Центральної та Східної Азії, де існує і донині.

ІМПЕРІЯ ЦІНЬ

У V—III ст. до н. е. в Китаї нараховувалось сім великих держав: Цінь, Чу, Ці, Хань, Чжао, Вей і Янь . Тривалі війни між ними закін# чилися перемогою Цінь над всіма царствами і утворенням у 221 р. до н. е. єдиної імперії Цінь. Найбільш значущим з усього комплексу заходів щодо об’єднання країни було офіційне знищення тих залиш# ків колишньої системи, які все ще залишалися в економіці й соціа# льно#політичній структурі держави. Спочатку було видано указ про конфіскацію всієї зброї у населення країни, потім знищено внутрі# шні кордони і всю країну розділено на 36 нових адміністративних одиниць. У число інших заходів входила уніфікація транспортної системи, в якій імперські шляхи з’єднали провінції зі столицею Ся# ньян. Пожвавлення торгівлі сприяло розвитку водного транспорту, споруджувалася ціла система каналів, які зв’язували різні райони країни. Удосконалювалася грошова система. Були приведені в дію єдина система оборони країни і централізоване командування армі# єю. Величезні ділянки захисних стін, які споруджувалися ще до епо# хи Цінь, були з’єднані й продовжені, утворивши Велику Китайську стіну . Серед заходів, здійснених при першому імператорові Цінь Шіхуані (або Ші#хуанді), можна назвати проведення грошової рефор# ми, уніфікацію китайського письма, судової та ідеологічної систем. Імператор став необмеженим главою держави з деспотичною фор# мою правління. Його помічниками були два перших радники (чен сян ), функціями яких було здійснення всіх указівок імператора і ке# рівництво роботою адміністративних органів.

У складі центральних адміністративних органів країни нарахову# валося кілька відомств: військове, судове, фінансове, відомство імпе# раторського двору, відомство обрядів, відомство з охорони імперато# ра і верховна прокуратура. Незважаючи на проведені реформи, дина# стія Цінь не змогла довго утриматися при владі. Після смерті першо# го імператора (210 р. до н. е.) по всій країні спалахнули повстання. У 207 р. загони Лю Бана взяли столицю Сяньян і скинули правлячу династію. Лю Бан вважається засновником нової династії — Хань.

ІМПЕРІЯ ХАНЬ

Династія Хань правила в Китаї в період між 206 і 220 рр. до н. е. Існувало два типи регіонів. Одні знаходилися в прямому підпорядку# ванні державним адміністративним органам і поділялися на префек# тури, якими керували призначені центральною владою чиновники. Інші являли собою дрібні князівства, правителі яких обиралися зі складу членів імператорської сім’ї або з середовища тих, хто допоміг імператору в його боротьбі за трон. Після консолідації ханьська адмі# ністрація стала зразком міцної влади. Імператор був єдиним законо# давцем і верховним суддею. Більше того, він вважався верховним жерцем. При імператорові існували два керівних органи, що склада# лися з вищих чиновників (імператорський кабінет). У перший вхо# дили імперський канцлер, імперський секретар або віце#канцлер, а також верховний воєначальник. Другий керівний орган складався з 9 міністрів із чітко вираженими виконавчими функціями.

Внутрішні війни, які призвели до встановлення влади династії Цінь, а потім династії Хань, значною мірою зменшили економічний і культурний потенціал країни. Тому перші правителі династії Хань були стурбовані проблемою відновлення єдності країни. Після при# ходу до влади імператора У#ді (140—87 рр. до н. е.) все змінилося. У#ді відновив і посилив урядові монополії і право держави здійснюва# ти контроль над цінами, обмеживши діяльність фінансистів. У кож# ну область були направлені цензори, що стежили за діяльністю міс# цевої адміністрації. Імператор також був ініціатором агресивного зо# внішньополітичного курсу, внаслідок якого північні племена народ# ності сюнну (гуни) позбавилися частини своєї території. Китайські фортеці були споруджені у віддалених районах Центральної Азії і на південному напрямі, у глибині Аннаму (В’єтнаму). У#ді надав конфу# ціанцям право визначати офіційну ідеологію й обов’язкові правила поведінки, з імператорської Академії вигнали представників всіх ін# ших філософських шкіл. Наступні покоління правителів закріпили ті починання, ініціатором яких був У#ді, і до середини I ст. до н. е. Китайська імперія переживала період розквіту.

ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Історія Стародавньої Греції поділяється на 3 великих етапи: 1) етап крито#мікенської цивілізації; 2) полісний етап античної Греції; 3) ел# ліністичний період. Перший етап — це час виникнення, розквіту і падіння ранньокласових суспільств і перших державних утворень II тисячоліття до н. е. Після так званого «дорійського завоювання» (XII ст. до н. е.) починається другий цикл розвитку державності в Стародавній Греції, який включає в себе три періоди:

1. Гомерівський, або передполісний («темні віки») , — XI—IX ст. до н. е.

2. Архаїчна Греція (VIII—VI ст. до н. е.) — час формування поліс# них структур, Великої грецької колонізації і ранньогрецької тиранії.

3. Класична Греція (V—IV ст. до н. е.) — розквіт давньогрецьких полісів, їхньої економіки, період найвищих культурних досягнень давніх греків.

Останній етап — елліністичний . Він починається походами Алек# сандра Македонського (остання третина IV ст. до н. е.) і завершується в 30 р. до н. е., коли остання з елліністичних держав — Птолемеївсь# кий Єгипет — була завойована Римом. З цього часу історія Стародав# ньої Греції та колишніх елліністичних держав вивчається вже в рам# ках історії Стародавнього Риму.

МІКЕНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Мікени — давнє місто в північно#східному Пелопоннесі в Греції. У зв’язку з важливою роллю, яку місто відігравало в доісторичну епоху, останній період історії доантичної цивілізації Стародавньої Греції (бл. 1400—1100 рр. до н. е.) нерідко називають мікенським періодом . Іноді термін «мікенський» застосовують до всієї пізньоел# ладської цивілізації (1600—1100 рр. до н. е.). Основні міфи про Міке# ни розповідають, що це місто побудував Персей, причому укріплен# ня в ньому були зведені велетнями — циклопами . Тому будь#яке велике мурування з грубо витесаних брил прийнято називати цикло# пічним. У мікенську епоху Мікени були царською резиденцією; їхня влада розповсюджувалася на територію, яка набагато перевершува# ла всі подібні державні утворення тієї епохи в даному регіоні й, мож# ливо, охоплювала всю північну частину Пелопоннесу.

ДАВНЬОГРЕЦЬКИЙ ПОЛІС

Поліс (грецьк. polis — місто, держава) — особлива форма соціаль# но#економічної і політичної організації суспільства в античній Греції. Поліс був містом#державою, порівняно невеликою общиною вільних громадян, яка виникла в процесі переходу від первіснообщинного ладу до класового суспільства, зростання товарно#грошових відносин, від# межування ремесла від рільництва і боротьби населення з родовою ари# стократією. Типова форма поліса — міське або велике сільське посе# лення як політичний, економічний і культурний центр та сусідня з ним територія (хора ). Історичне значення й унікальність поліса полягає в тому, що це перша в історії форма людського співіснування, яку мож# на визначити як громадську общину (співтовариство вільних грома# дян). За політичним устроєм давньогрецькі поліси поділялися на ари стократичні і демократичні , а за господарським — на аграрні (Спар# та), аграрноремісничі (Афіни) або торговоремісничі (Коринф).

ДЕМОС

Демос (грецьк. demos — народ; земля, країна) — вільне населення грецьких міст, яке володіє громадянськими правами (на відміну від рабів, метеків та інших категорій залежного і неповноправного насе# лення). В архаїчний період цим терміном називали народні маси на відміну від родової аристократії, яка називалася евпатридами. У кла# сичний період так називали передусім незаможну частину населення.

АРИСТОКРАТІЯ

Аристократія (від грецьк. aristos — кращий і kratos — влада) — 1) Форма державного правління, при якій влада належить представ# никам родової знаті. 2) У рабовласницькій і феодальній державі — найбільш привілейований стан.

АКРОПОЛЬ

Акрополь (від грецьк. akros — верхнє і polis — місто) — укріпле# на частина грецького міста, розміщена на пагорбі. Найвідомішим в Елладі був афінський Акрополь. Він сформувався як комплекс забу# дов у V ст. до н. е. На його території знаходилися храм Ніки Безкри# лої, Парфенон, Ерехтейон, Пінакотека (зібрання картин), туди вів архітектурно оформлений вхід (Пропілеї).

СПАРТА

Спарта — головне місто області Лаконія (південно#східна части# на Пелопоннесу). Лаконія — скорочена назва області, яка повністю називалася Лакедемоном. Деякі історики вважають, що Спарта ви# никла вже після дорійського нашестя, яке відбулося приблизно між 1150 і 1100 рр. до н. е. Спочатку загарбники поселялися в містах, які вони завойовували, а нерідко й руйнували, або біля них, але через століття вони утворили власну «столицю» біля річки Еврот.

Зростання чисельності населення і пов’язані з ним економічні та соціальні проблеми підштовхнули спартанців до зовнішньої експан# сії. За винятком колонії Тарент, заснованої в Італії в VIII ст. до н. е., Спарта розширювалася лише за рахунок самої Греції. Під час 1#ї і 2#ї Мессенських воєн (між 725 і 600 рр. до н. е.) на заході від Спарти була підкорена Мессенія, а мессенці були перетворені на ілотів, тобто дер# жавних рабів. Відвоювавши ще частину території у Аргоса та Арка# дії, Спарта перейшла від політики завоювання до нарощування своєї могутності через укладення договорів з іншими державами. Як гла# ва Пелопоннеського союзу (почав складатися бл. 550 р. до н. е., офор# мився бл. 510 — 500 рр. до н. е.) Спарта фактично панувала на всім Пелопоннесі, за винятком Аргоса та Ахайї на північному узбережжі, й до 500 р. до н. е. перетворилася в наймогутнішу військову державу Греції. Таким чином була створена сила, яка стала противагою вторг# ненню персів. Об’єднані зусилля Пелопоннеського союзу та Афін з їхніми союзниками призвели до перемоги над персами в битвах біля Саламіну та Платеїв у 480 і 479 рр. до н. е. Конфлікт між двома най# більшими державами Греції — Спартою та Афінами — був немину# чим, і в 431 р. до н. е. вибухнула Пелопоннеська війна. У 404 р. до н. е. Спарта перемогла Афіни; Афінська держава загинула. Але невдово# лення спартанським засиллям у Греції призвело до нової війни. Фі# ванці та їхні союзники завдали спартанцям кілька поразок (371 та 362 рр. до н. е.), після чого Спарта слідом за Афінами втратила свою колишню могутність.

ДЕМОКРАТІЯ

Демократія (від грецьк. demos — народ і kratos — влада) — фор# ма державного устрою, при якому народ вважається джерелом вла# ди; йому належить право брати участь у вирішенні державних справ у поєднанні з широким колом цивільних прав і свобод.

КОЛОНІЇ АНТИЧНІ

Колонії (від лат. colere — обробляти) — грецькі й римські посе# лення, засновані на чужих землях. Процес виникнення грецьких колоній історики поділяють на три етапи: період егейської (крито мікенської) цивілізації, архаїчний період (Велика грецька колоніза# ція VIII—VI ст. до н. е.) і колонізація періоду розпаду грецьких полі сів . Причинами Великої грецької колонізації були: освоєння родю# чих земель у зв’язку із зростанням населення, політична боротьба в полісах, а також торгові інтереси. Колонії (апойкії, тобто «висілки») мали землеробський або торгово#ремісницький характер; часто їм передували торгові факторії. Організацію колоній брала на себе мет# рополія, виділяючи спеціального керівника — ойкіста. Його обов’я# зками були вибір безпечної та економічно вигідної місцевості (як правило на морському узбережжі), наділяння колоністів землею, ор# ганізація політичного управління, будівництво храмів. Будучи суве# ренними полісами, колонії підтримували тісні економічні, політич# ні й культурні зв’язки з метрополіями.

Найбільш активними в колонізаційному русі були Мілет, Коринф, Мегари і Фокея. Колонізація VIII—VI ст. до н. е. проходила в трьох напрямах: західному (Неаполіс, Куми, Сибарис, Тарент та інші в Іта# лії; Сіракузи, Гела, Селінунт на Сицилії), північно#східному (Візан# тій, Синопа, Трапезунд, Ольвія, Херсонес, Пантікапей) і південному (Навкратіс та Кірена в Північній Африці). На наступному етапі коло# нізації пріоритет належав Афінам; вони засновували на землях своїх союзників клерухії — військово#землеробські поселення, жителі яких залишалися афінськими громадянами.

ГРЕКО!ПЕРСЬКІ ВІЙНИ

Греко2перські війни велися з 500 до 449 р. до н. е. між Персією та давньогрецькими містами#державами, які відстоювали свою неза# лежність. Значні перемоги греків: під Марафоном (490 р. до н. е.), біля острова Саламін (480 р. до н. е.), біля Платеїв (479 р. до н. е.), біля мису Мікале (479 р. до н. е.), на Кіпрі (449 р. до н. е.). Греко#перські війни закінчилися перемогою греків. Персія втратила володіння в Егейському морі, на узбережжі Гелеспонту та Боспору, визнавала політичну незалежність грецьких полісів у Малій Азії.

ПЕЛОПОННЕСЬКА ВІЙНА

Пелопоннеська війна (431—404 рр. до н. е.) — війна між 1#м Афінським морським і Пелопоннеським союзами (на чолі зі Спар# тою), у яку були втягнуті всі поліси Еллади. Зазвичай її ділять на три періоди: Архідамова війна (431—421 рр. до н. е.), Сицилійська війна (420—413 рр. до н. е.) і Декелейська війна (413—404 рр. до н. е.). Ще в 445 р. до н. е. між Спартою і Афінами було укладено мирний дого# вір на 30 років, за яким Афінський і Пелопоннеський союзи зобов’я# зувалися не втручатися в справи міст іншого союзу, але в той же час визнавали право нейтральних держав приєднуватися до будь#кого з них. Зростаюча неприязнь між двома союзами призвела до нового військового конфлікту в 431 р. до н. е. Безпосередньою причиною війни було те, що процвітання Афін заважало розвитку торгівлі й ремесел в містах—союзниках Спарти, особливо в Мегарі й Коринфі.

Крім того, афіняни втрутилися у війну між Коринфом і його ко# лонією Керкірою, уклавши з останньою союз. У перші десять років Пелопоннеської війни жодна зі сторін не могла перемогти. Афін# ський флот домінував на морі й неодноразово здійснював напади на береги Пелопоннесу, а спартанці з союзниками кожного року прихо# дили в Аттику суходолом, розоряли поселення і знищували посіви. У пошуках захисту в Афіни стікалися юрми людей із сільської міс# цевості, і в 430 р. до н. е. в перенаселеному місті почався мор, який знищив третину його жителів. У 422 р. до н. е. спартанські війська вторглися у Фракію і захопили афінські володіння, у тому числі важ# ливий центр Амфіполь.

Війна виснажила ресурси обох сторін, і в 421 р. до н. е. вони укла# ли Нікіїв мир. Кожна сторона зобов’язалася звільнити всі зайняті території і звільнити полонених. Ні Спарта, ні Афіни не виконували умов договору, продовжуючи активні ворожі дії відносно союзників противника, і в 413 р. до н. е. війна відновилася. Похід проти Сіракуз (413—415 рр. до н. е.) завершився катастрофою і послабив Афіни; ще більше грецьких міст приєдналося до Спарти.

У 405 р. до н. е. в битві біля Егоспотамів Афіни втратили свій флот, внаслідок чого спартанцям вдалося блокувати Пірей і в 404 р. до н. е. примусити Афіни здатися. За умовами капітуляції Афіни не могли володіти флотом і зводити міські укріплення й змушені були визнати верховенство Спарти на суші та на морі. Афінська морська держава перестала існувати.

ЕЛЛІНІЗМ

Еллінізм — термін, яким визначають період в історії Стародав# ньої Греції і країн Східного Середземномор’я з часів походів Алекса# ндра Македонського (334—323 рр. до н. е.) до остаточного завоюван# ня Близького Сходу Римом (30 р. до н. е.). Термін еллінізм ввів у науку в 1830#х роках німецький вчений Й. Г. Дройзен. В історіогра# фії античності єдиної точки зору на еллінізм не існує. Дройзен розу# мів еллінізм як поширення грецької (еллінської) культури серед країн і народів Середземномор’я. Пропонувалося також розглядати еллі# нізм як етап в історії античного світу. Але більшість істориків дотри# мується концепції К. К. Зельїна, який розглядав еллінізм як склад# не соціально#економічне, політичне і культурне явище, що характе# ризується синтезом грецької культури і культур країн Сходу, а сам період — як якісно новий етап у розвитку рабовласницьких відносин античного світу.

АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ

Александр Македонський (Александр III Великий) (356—323 рр. до н. е.) — цар Македонії з 336 р., великий полководець, син маке# донського царя Філіппа II і цариці Олімпіади. Виховувався знамени# тим філософом Арістотелем. Перемігши персів у битвах на березі річки Гранік (334), при Іссі (333) та Гавгамелах (331), він завоював царство Ахеменідів, потім рушив у Середню Азію (329) і, нарешті, захопив землі до р. Інд, створивши найбільшу монархію стародав# нього світу.

ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

В історії Стародавнього Риму виділяють такі періоди. VIII— VI ст. до н. е. — найдавніша історія Риму, або царський період . Наступний період — республіканський (VI—I ст. до н. е.). Він умовно поділяється на ранню республіку (VI—III ст. до н. е.), коли відбувалося формування ранньорабовласницького суспільства і за# воювання Римом Італії, і на пізню республіку (II—I ст. до н. е.), для якої характерний розквіт рабовласницьких відносин і створення Римської середземноморської держави. Третій період — імпера торський (кінець I ст. до н. е. — V ст. н. е. ). Перші два століття імператорської епохи — це часи ранньої імперії (принципату), коли відбувався розквіт рабовласницьких відносин у всьому Середземно# мор’ї. У III ст. н. е. сталася криза Римської імперії, яка загрожу# вала розпадом держави. Остання фаза імператорської епохи — часи пізньої імперії (домінату) — охоплює період з кінця III до V ст. Історія Стародавнього Риму завершується умовною датою — 476 р.

(рік падіння Західної Римської імперії).

ПАТРИЦІЇ

Патриції (лат. patricii , від pater — батько) — найдавніша римсь# ка знать. На думку сучасних істориків і за свідченням римських авторів, це були представники сенатських сімей царської епохи. Саме слово «патрицій» античні історики виводили від офіційного наймену# вання сенаторів (лат. patres). На думку деяких істориків, патриції — споконвічні римські громадяни, що протиставляються негромадя# нам — плебеям . У царський період сенат складався тільки з патриці# їв. Після допуску в сенат плебеїв у перший рік Республіки старовин# ні сенатори#патриції утворили замкнений стан. Лише в 445 р. до н. е. згідно із законом Канулея були дозволені шлюби між патриціями і плебеями й діти від таких шлюбів зараховувалися до батьківського стану. На початку Республіки тільки патриції обиралися магістрата# ми, жерцями і членами жрецьких колегій. Під тиском плебеїв до кінця IV ст. до н. е. політичні привілеї патриціїв були скасовані.

ПЛЕБЕЇ

Плебеї (плебс) (лат. plebeii , plebs ) — у Стародавньому Римі всі громадяни, що не належали до стану патриціїв. На думку деяких сучасних вчених, це було прийшле населення Риму, яке до реформ царя Сервія Туллія не мало цивільних прав. У період ранньої Респу# бліки плебеї протистояли патриціям, домагаючись політичної рівноправності, розподілу завойованих земель, послаблення боргової кабали. До 300 р. до н. е. вони добилися права виконувати всі магіст ратури і увійшли в усі головні жрецькі колегії. Верхівка плебса ра# зом із патриціями утворила нову, патриціансько#плебейську знать — нобілітет.

У період пізньої Республіки слово плебеї (плебс) набуло ще одного значення: ним стали називати простий народ, тобто всіх громадян, які вважалися нижчими за сенаторів і вершників. У переносному значенні плебеї — простолюдини.

СЕНАТ

Сенат (лат. senatus , від senex — старець) — у Стародавньому Римі один з головних державних органів. У царську епоху був дорад# чим органом при царі, в епоху Республіки керував зовнішньою полі# тикою Риму, декретував військові набори, визначав чисельність вій# ська, призначав тріумфи , ухвалював важливі рішення щодо адміні# стративного управління. До реформ Гая Гракха (20#ті рр. II ст. до н. е.) сенатори були присяжними засідателями в карних судових комісі# ях, в останній період існування Республіки вони ділили судові повно# важення з вершниками. За виключних обставин сенат мав право ви# нести рішення про введення в державі надзвичайного стану.

Спочатку римський сенат, як і ради інших латинських міст, налі# чував 100 членів, після об’єднання римської та сабінської общин — вже 200 радників, цар Тарквіній Древній ввів у сенат ще 100 чоловік. Сенат, що складався з 300 членів, зберігався протягом майже всієї Республіки до диктатури Сулли, який подвоїв традиційну цифру. Цезар поповнив склад сенату до 900 членів. Октавіан Август знизив його чисельність до 600. Офіційне найменування сенаторів — «бать# ки записані» (до реєстру). У царську епоху сенат складався тільки з патриціїв; у 1#й рік Республіки, коли до його складу були допущені плебеї, він втратив значення аристократичної корпорації (престиж республіканського сенатора визначався поняттям «поважний», а не «знатний»). Довгий час сенатори вважалися членами стану вершни ків і голосували на народних зборах разом із ними. Близько 129 р. до н. е. утворився вищий сенаторський стан. Як і вершники, сенато# ри носили золоті кільця і сорочки#туніки з пурпурними смугами.

КОНСУЛ

Консули (лат. сonsules ) — верховні магістрати Стародавнього Риму. Після падіння царської влади (509 р. до н. е.) в центуріатних коміціях терміном на 1 рік обиралися два консули, котрі володіли успадкованою від царів верховною владою (імперієм), яка містила в собі вищі військові, судові й адміністративні повноваження. Спочат# ку консули обиралися тільки з числа патриціїв, але з 367 р. до н. е. — також із числа плебеїв. Поява нових магістратур — цензури (443 р. до н. е.) і претури (367 р. до н. е.) — позбавила консулів обов’язків проводити перепис (ценз), стежити за поведінкою громадян і завіду# вати судочинством. Але всі ординарні магістрати, виключаючи на# родних трибунів, підпорядковувалися консулам, які відповідали за безпеку Римської держави.

У воєнні часи консули проводили військовий набір, призначали значну кількість офіцерів і очолювали армію. У мирний час здійсню# вали нагляд за іншими магістратами, проводили вибори магістра# тів, головували на засіданнях сенату і народних зборах, пропонували проекти законів. У період імперії консулів призначав імператор; вони користувалися повагою, але не реальною владою.

ДИКТАТОР

Диктатор (лат. dictor — той, що говорить) — у Стародавньому Римі (у республіканські часи) вищий екстраординарний магістрат, який призначався у разі крайньої зовнішньої або внутрішньої небез# пеки, коли виникала потреба у відродженні царського єдиноначальс# тва. Рішення про призначення диктатора приймав сенат, а призначав його один із консулів. Диктатор отримував владу на 6 місяців. Він мав вищий імперій і 24 ліктори (помічники), йому підкорялися всі посадові особи, крім народних трибунів. Проти вироків диктатора не допускалася апеляція. Перший диктатор із плебеїв з’явився в Римі в 356 р. до н. е. Диктатура практикувалася з 501 р. до н. е. до кінця ІІ Пунічної війни. Була скасована законом Антонія після вбивства Цезаря в 44 р. до н. е.

НАРОДНІ ТРИБУНИ

Народні трибуни (лат. tribuni plebis , букв. — плебейські трибу# ни) — у Стародавньому Римі посадові особи, які щорічно (з 494 р. до н. е.) обиралися з числа плебеїв на зборах по трибах. Спочатку обира# лися 2 народних трибуни, а з 457 р. до н. е. — 10. Посада народних три# бунів була введена для захисту плебеїв від свавілля патриціанських магістратів. Після закінчення боротьби патриціїв і плебеїв народні трибуни стали захисниками прав та інтересів усіх пересічних грома# дян. Народні трибуни мали право забороняти розпорядження або поста# нову будь#якого магістрату (крім диктатора і цензора) і сенату (право вето), арештовувати і накладати штрафи на магістратів (крім дикта# тора) і пересічних громадян, скликати засідання трибутних коміцій і сенату і головувати на них, видавати едикти й пропонувати законопро# екти. Особистість народного трибуна вважалася священною і недотор# канною. Народні трибуни були зобов’язані постійно тримати двері бу# динку відкритими для громадян, що потребували захисту, і не зали# шати Рим більше ніж на добу, їхня влада була обмежена міською ме# жею Рима. У періоди загострення соціальних протиріч народні трибу# ни, як правило, очолювали демократичний рух.

ЛЕГІОН

Легіон (лат. legio , род. відмінок — legionis ) — основна організа# ційна і тактична одиниця у війську Стародавнього Риму (4,5—10 тис. чоловік). Складався з маніпул і турм , а з середини I ст. до н. е. — з когорт.

ТРІУМФ

Тріумф (лат. triumphus ) — у Стародавньому Римі урочистий вступ до столиці полководця#переможця разом із військом (від Марсова поля на Капітолій). Влаштовувався за рішенням сенату і був вищою нагородою для полководців. У переносному розумінні — блискучий успіх, видатна перемога.

ПУНІЧНІ ВІЙНИ

Пунічні війни — війни між Римом і Карфагеном за панування в Середземномор’ї (I Пунічна війна — 264—241 рр. до н. е.; II Пунічна війна — 218—201 рр. до н. е.; III Пунічна війна — 149—146 рр. до н. е.). Найбільші битви: під Мілами (260) і біля Егатських о#вів (241) — морські перемоги римлян; поблизу Тразіменського озера (217) і під Каннами (216) — перемоги карфагенян на чолі з Ганніба# лом; під Метавром (207) та під Замом (202) — перемоги римлян на чолі зі Сципіоном Старшим; 149—146 рр. до н. е. — облога і взяття римлянами м. Карфаген. Усі три війни завершилися перемогою Риму; частина території Карфагена була перетворена на римську провінцію під назвою Африка, частина передана Нумідії.

СПАРТАК

Спартак (р. н. невід.—71 р. до н. е.) — ватажок найбільшого пов# стання рабів 73 (або 74) — 71 рр. до н. е. в Італії. Уродженець Фракії.

Втік із товаришами зі школи гладіаторів у Капуї. Повстання охопило спочатку Південну Італію, потім фактично всю Італію; армія повста# лих нараховувала бл. 70 тис. чоловік. Пройшовши узбережжям Ад# ріатики на північ, у провінцію Цизальпінська Галлія, Спартак у бит# ві біля Мутіни розбив військо проконсула Кассія. Після цієї перемо# ги він повернув на південь, прагнучи переправитися з усім військом у Сицилію, але був заблокований військом Марка Ліцинія Красса. Прорвавши блокаду, Спартак повернув на схід до портового міста Брундізій, сподіваючись переправитися в Грецію, однак у 71 р. до н. е. на кордоні Апулії та Луканії він був розбитий римською армією під командуванням Красса і загинув у бою. Близько 6 тис. рабів було взято в полон і розіп’ято на хрестах.

ГАЙ ЮЛІЙ ЦЕЗАР

Цезар Гай Юлій (13 липня 100 р. — 15 березня 44 р. до н. е.) — дав# ньоримський політичний діяч і полководець. Походив зі знатного пат# риціанського роду. Під час диктатури Сулли перебрався з Рима в Малу Азію, служив у війську, жив у Віфінії та Кілікії, брав участь у захоп# ленні Мітілени. Після смерті Сулли повернувся до Рима, де виступав на судових процесах. Щоб вдосконалити своє ораторське мистецтво, відправився на о. Родос до прославленого ритора Аполлонія Молона. Повертаючись з Родоса, потрапив у полон до піратів, заплатив за себе викуп, а потім жорстоко помстився розбійникам, несподівано захопив# ши їх і засудивши до страти. У Римі Цезар отримав посади жерця#пон# тифіка і військового трибуна, а з 68 р. до н. е. — квестора; одружився з Помпеєю, родичкою Гнея Помпея. Зайнявши в 66 р. до н. е. посаду еди# ла, займався благоустроєм міста, організацією пишних свят, хлібних роздач.

Ставши сенатором, брав участь у політичних інтригах з метою підтримки Помпея, зайнятого на той час війною на Сході. У 60 р. до н. е. між Помпеєм, Цезарем і Крассом був укладений таємний по# літичний союз — тріумвірат . Цезаря було обрано консулом у 59 р. спільно з Бібулом. Ставши після закінчення консульських повнова# жень проконсулом Галлії, Цезар завоював там нові території. У галль# ській війні проявився винятковий дипломатичний і стратегічний та# лант Цезаря. Після перемоги над германцями на території сучасно# го Ельзасу він не тільки відбив їхній напад, але і сам здійснив похід за Рейн. Крім того, Цезар здійснив похід у Британію, де теж отримав кілька перемог. У 56 р. до н. е., під час зустрічі тріумвірів з Цезарем, який прибув для цього з Галлії, між ними була укладена нова угода про взаємну політичну підтримку. У 54 р. до н. е. Цезар терміново повернувся в Галлію у зв’язку з повстанням місцевих племен. Галли були знову підкорені, багато міст були захоплені й розорені. Після загибелі Красса в 53 р. до н. е. тріумвірат розпався. Помпей у своєму суперництві з Цезарем очолив прихильників сенатського республі# канського правління. Сенат, побоюючись Цезаря, відмовився продо# вжити його повноваження в Галлії.

Усвідомлюючи свою популярність у військах і в самому Римі, Цезар зважився на захоплення влади. 12 січня 49 р. до н. е. він зібрав солдатів 13#го легіону, виступив перед ними з промовою, після чого перейшов через р. Рубікон, вступивши на територію Італії. У Римі почалася паніка. Розгублений Помпей, консули й сенат залишили столицю. Вступивши в Рим, Цезар скликав ту частину сенату, що залишилася, і запропонував співпрацю в спільному управлінні дер# жавою. Цезар швидко і успішно провів кампанію проти Помпея на території Іспанії. Повернувшись до Рима, був проголошений дикта# тором. Помпей, об’єднавшись з Метеллом Сципіоном, зібрав величе# зне військо, однак Цезар завдав йому нищівної поразки в битві під Фарсалом; Помпей утік в азіатські провінції й був убитий у Єгипті. Цезар також відправився в Єгипет, де втрутився в політичні інтриги на боці цариці Клеопатри.

Тим часом прихильники Помпея, серед яких на перші ролі вису# нулися Катон і Сципіон, збирали нові сили. Після звитяжного похо# ду в Сирію і Кілікію (саме звідси Цезар написав у донесенні «при# йшов, побачив, переміг») він повернувся до Італії, а потім у битві під Тапсою (46) в Північній Африці здобув перемогу над прихильника# ми Помпея. Після повернення в Рим Цезар, відсвяткувавши пишний тріумф, влаштовував грандіозні видовища і пригощання народу, на# городжував воїнів. Він був проголошений диктатором на 10#літній термін, отримав титули «імператора» і «батька вітчизни», здійснив реформу календаря, який отримав його ім’я. Після перемоги над помпеянцями під Мундою (Іспанія, 45 р. до н. е.) Цезареві стали надавати небачені раніше почесті. Його статуї встановлювалися в хра# мах і серед зображень царів. Він носив червоні царські чоботи, черво# не царське вбрання, мав право сидіти на позолоченому кріслі, мав велику почесну охорону. На його честь був названий місяць липень (July ), список його почестей був записаний золотими буквами на сріб# них колонах.

У суспільстві, особливо в республіканських колах, назрівало не# вдоволення, ходили чутки про прагнення Цезаря до царської влади. Виникла змова з метою вбивства диктатора. У числі змовників були і його найближчі сподвижники Кассій і молодий Марк Юній Брут, який, як стверджували, був незаконним сином Цезаря. 15 березня 44 р. до н. е. на засіданні сенату змовники на очах переляканих сена# торів накинулися на Цезаря з кинджалами. Згідно з легендою, поба# чивши серед убивць юного Брута, Цезар вигукнув: «І ти, дитя моє» (або: «І ти, Брут»), перестав чинити опір і впав мертвим до підніжжя статуї Помпея.

МАРК АНТОНІЙ

Антоній Марк (бл. 83—30 рр. до н. е.) — римський полководець, прихильник Цезаря. У 43 р. до н. е. разом з Октавіаном і Лепідом утворив 2#й тріумвірат, розбив війська Брута і Кассія (42 р. до н. е.). У 42 р. до н. е. отримав в управління східні області римської держа# ви. Зійшовся з єгипетською царицею Клеопатрою. Після оголошен# ня сенатом війни Клеопатрі і поразки єгипетського флоту поблизу мису Акцій (в 31 р. до н. е.) покінчив життя самогубством.

КЛЕОПАТРА

Клеопатра (69—30 рр. до н. е.) — остання цариця Єгипту з 51 р. до н. е., походила з династії Птолемеїв. Розумна і приваблива, Клео# патра була коханкою Юлія Цезаря, а після 41 р. до н. е. — Марка Антонія (з 37 р. до н. е. — його дружина). Після поразки у війні з Римом і вступу в Єгипет римської армії Октавіана покінчила життя самогубством. Образ Клеопатри знайшов відображення в літературі (В. Шекспір, Б. Шоу) і мистецтві (Дж. Тьєполо, П. П. Рубенс).

ПРИНЦИПАТ

Принципат (лат. principatus , від princeps — перший, головую# чий) — умовний термін, яким позначається політична система ран# ньої Римської імперії (I—III ст. до н. е.). Основи принципату були закладені реформами першого римського імператора Августа (27 р. до н. е. — 14 р. н. е.), викликаними глибокою соціально#політичною кризою Римської республіки в I ст. до н. е.

Мета реформ — відновити за допомогою сильної центральної влади політичну і соціальну стабільність, не пориваючи при цьому з респуб# ліканськими (полісними) традиціями. Август і його наступники зосе# редили в своїх руках найвищу військову, цивільну і жрецьку владу. Однак юридично вона була оформлена як сукупність ряду традицій# них республіканських магістратур і повноважень, якими «наділяли» імператора сенат і народні збори, і не вважалася спадковою. Держав# ний устрій офіційно іменувався республікою, а верховний правитель — принцепсом, тобто «першим громадянином», або «першим сенатором» (звідси — поняття «принципат»). Республіканські органи влади (на# родні збори, сенат, магістратури) збереглися, але втратили значну частину своїх минулих повноважень. Якщо раніше вони фактично були підконтрольні римській правлячій олігархії (нобілітету), то те# пер — принцепсу і його найближчим соратникам.

Тривале співіснування монархічних і республіканських інститу# тів не дозволяє однозначно визначати державний устрій Ранньої ім# перії ані як монархію, ані як республіку. Август зміцнив державний апарат, створивши постійну армію, поліцію і бюрократію. Державна бюрократія комплектувалася за рахунок імператорських рабів, віль# новідпущеників і відряджених з легіонів воїнів. Вищі посади в дер# жаві, як і раніше, займали сенатори, які належали до привілейова# них станів, і вершники. Повноваження вищих адміністраторів були короткостроковими. Велика частина повсякденних справ вирішува# лася місцевими міськими магістратами і сенатами (куріями). Анти# чне місто (грецький поліс, італійський муніципій) було основою ран# ньої імперії, оплотом полісних (республіканських) традицій.

ТІБЕРІЙ

Тіберій (42 р. до н. е. — 37 р. н. е.) — римський імператор з 14 р., з династії Юліїв#Клавдіїв. Був пасинком Августа. Спираючись на пре# торіанців, проводив автократичну політику. Добився поліпшення фі# нансового становища імперії.

КАЛІГУЛА

Калігула (12—41 рр.) — римський імператор з 37 р., з династії Юліїв#Клавдіїв. Прагнення Калігули до необмеженої влади і вимога поклонятися йому, як богу, викликали невдоволення сенату і прето# ріанців; був убитий преторіанцями.

КЛАВДІЙ

Клавдій (10 р. до н. е. — 54 р. н. е.) — римський імператор з 41 р. з династії Клавдіїв. Заклав основи імперської бюрократії, поліпшив фінансове становище держави, упорядкував оподаткуван# ня населення, роздавав права римського громадянства провінціа# лам.

НЕРОН

Нерон (15 грудня 37 р. — 9 червня 68 р.) — римський імператор, правив у 54—68 рр.; повне ім’я при народженні — Луцій Доміцій Агенобарб, повне ім’я після приходу до влади — Нерон Клавдій Це# зар Друз Германік. Згідно з джерелами, був жорстоким, самозакоха# ним, зухвалим правителем. Репресіями та конфіскаціями настроїв проти себе різні верстви римського суспільства. За допомогою віль# новідпущеника наклав на себе руки.

ГЛАДІАТОРИ

Гладіатори (лат. gladiator , від gladius — меч) — у Стародавньо# му Римі раби, військовополонені та інші особи, яких примушували битися на арені цирку між собою або з дикими звірами. Звичай гла# діаторських боїв виник з етруських обрядів ритуальних вбивств ра# бів і військовополонених під час поховань знаті. Перші гладіаторські бої відбулися в Римі у 264 р. до н. е. Навчалися гладіатори в спеціаль# них школах (у Римі, Капуї, звідки почалося повстання Спартака, у Пренесті та Александрії). Важкоозброєні гладіатори носили імена народів, з яких вони походили — фракійці, самніти, галли.

Існували також такі розряди гладіаторів: веліти — ті, що били# ся дротиками; ретіарії (рибаки) — які билися з тризубом і мета# левою сіткою; бестіарії — які билися з дикими звірами; андаба ти — які виступали в шоломах з прорізами для очей; дімахери — які змагалися без щита і шолома з двома кинджалами; еквіти — які билися на конях зі списом, мечем і невеликим круглим щитом; есеуарії — які змагалися на бойових колісницях, керованих візни# ками; лакварії — які ловили арканом; лухорії — які билися дере# в’яним мечем або затупленою зброєю; петніарії — які билися бичем або палицею.

Влаштовувалися і морські бої. У період імперії виступ починався урочистим ходом гладіаторів з вітальними криками «Ave Caesar, moritori te salutant» — «Хай живе Цезар, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе». Битву починали поставлені парами один проти одного лухорії і петніарії. Переможений гладіатор підіймав вгору вказівний палець як знак прохання про помилування.

Якщо глядачі (або іноді тільки імператор) щадили його, то піді# ймали вгору великий палець або махали хустками. Великий па# лець, направлений униз, означав смерть. Гладіатор міг заслужити і звільнення від служби після вдалих виступів. Такі відставні гла# діатори називалися рудіаріями, свою бойову зброю вони присвячу#

вали храму Геркулеса. Від початку V ст. бої гладіаторів були забо# ронені.

ХРИСТИЯНСТВО

Християнство — одна з трьох світових релігій (нарівні з буддиз# мом та ісламом). Має три основних напрями: православ’я, католицизм, протестантизм . В основі — віра в Ісуса Христа як Боголюдини, Спа# сителя, втілення другої особи триєдиного Божества (Трійці). Залучен# ня віруючих до Божественної благодаті відбувається через участь у таїнствах. Джерело віровчення християнства — Святий переказ, голов# ним у ньому є Святе Письмо (Біблія); а також «Символ віри», рішення всесвітніх і деяких помісних соборів, окремі твори отців церкви. Хри# стиянство виникло в I ст. н. е. серед євреїв Палестини, відразу ж розпо# всюдилося в інших народів Середземномор’я. У IV ст. стало держав# ною релігією Римської імперії. До XIII ст. вся Європа була християні# зована. На Русі християнство розповсюдилося під впливом Візантії з X ст. Внаслідок схизми (розділення церков) християнство в 1054 р. розкололося на православ’я і католицизм. Від католицизму в ході Реформації в XVI ст. відокремився протестантизм. Загальне число християн у світі перевищує 1 млрд чоловік.

ДІОКЛЕТІАН

Діоклетіан Гай Аврелій Валерій , справжнє ім’я Діокл (бл. 240— 316 рр.) — римський імператор в 284—305 рр. (з 286 р. соправи# тель), творець тетрархічної системи управління Римською імпері# єю (коли нею управляли відразу чотири особи — два імператори і два цезарі) і засновник домінату.

КОНСТАНТИН І

Константин I Великий (бл. 285—337 рр. ) — римський імпера# тор з 306 р. Послідовно проводив централізацію державного апарату, підтримував християнську церкву, зберігаючи також язичницькі культи. У 324—330 рр. заснував нову столицю Константинополь на місці давнього грецького міста Візантій.

ВЕЛИКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ

Велике переселення народів — умовна назва сукупності етніч# них переміщень у Європі в IV—VII ст. германців, слов’ян, сарматсь# ких та інших племен на території Римської імперії. Безпосереднім поштовхом до Великого переселення народів було масове пересуван# ня гунів (з 70#х рр. IV ст.). Велике переселення народів сприяло кра# ху Римської імперії.

ПОНЯТТЯ «СЕРЕДНІ ВІКИ»

Термін «середньовіччя» виник на початку XV ст. (в епоху Відро# дження) серед італійських філологів#гуманістів, які умовно розділи# ли латинську мову на стародавню, середню і нову. У філологів цю градацію запозичили історики#гуманісти XVI—XVII ст., які ввели нову тричленну періодизацію всесвітньої історії: античність — сере# дні віки — новий час. Оскільки під «новим часом» вони розуміли свою епоху, середні віки в їхньому уявленні закінчувалися в XV ст. Традиція вважати настання Відродження (Ренесансу) верхньою ме# жею середньовіччя міцно закріпилася в західноєвропейській історіо# графії та в історії культури. У радянській (а тепер в російській та українській) історіографії середні віки пов’язують з часами зароджен# ня, розквіту і занепаду феодалізму в Західній Європі. При цьому по# чатком європейської середньовічної історії вважають крах Західної Римської імперії і виникнення на її уламках варварських королівств (V ст.), а кінцем — XVI і перші десятиліття XVII ст.

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ СЕРЕДНІХ ВІКІВ

Історію середніх віків поділяють на три великих періоди: раннє середньовіччя, розвинене (або класичне) середньовіччя й пізнє сере# дньовіччя. Хронологічні рамки основних стадій розвитку середньо# вічного суспільства й держави різні історичні школи визначають не# однаково. У Західній Європі та США раннє середньовіччя датують переважно V — серединою XI ст.; класичне середньовіччя — середи# ною XI—XIV ст.; пізнє середньовіччя — XV ст. Початком історії се# редніх віків традиційно вважають падіння Західної Римської імперії (476 р.), а кінцем — відкриття Америки Х. Колумбом (1492 р.). У вітчизняній історіографії раннє середньовіччя датують V — середи# ною XI ст. То був час формування феодального ладу, феодальної роз# дробленості й поширення на всю Західну Європу впливу католицької церкви як основної ідеологічної сили в середньовічній Європі. Класи# чне середньовіччя датують періодом із середини XI до кінця XV ст. Це був час розквіту феодалізму, появи і розвитку середньовічних міст, виникнення станових монархій. Нарешті, пізнє середньовіччя датують XVI — першою половиною XVII ст. Для цього періоду хара# ктерні: розкладання феодального способу виробництва і зародження капіталістичних відносин на Заході, виникнення національних дер# жав, Великі географічні відкриття, Високе Відродження, Реформа# ція, початок наукової революції, затвердження абсолютизму, пере# мога буржуазної революції в Нідерландах. Деякі історичні школи відносять XVI—XVIII ст. до так званого «раннього нового часу» — перехідного періоду від феодалізму до капіталізму, від середньовіч# чя до нового часу.

НАРОДЖЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЄВРОПИ

ДАВНІ ГЕРМАНЦІ

Германці (лат. germani ) — стародавні племена, які говорили на мовах германської гілки індоєвропейської сім’ї. В епоху пізньої брон# зи германці населяли Південну Скандинавію, Ютландію і Північну Німеччину між ріками Емс та Одер і Гарцьким гірським масивом. В останні століття до нашої ери германці починають розширювати свою територію на південь і захід за рахунок витіснення кельтських пле# мен. Германці та римляни уперше зіткнулися при нашесті кімврів і тевтонів, які проживали раніше в Ютландії.

У битвах із германцями римляни втратили декілька армій, вар# вари загрожували Італії, і лише Гаю Марію вдалося їх перемогти. До середини I ст. до н. е. германці вже просунулися до Рейну і Дунаю. Їхнім спробам закріпитися в Галлії поклав край Юлій Цезар. Йому належить перший опис германців та їхньої країни. Римляни докла# ли багато зусиль, щоб підкорити германські землі, і до 9 р. н. е. під римським контролем вже знаходилася територія до Ельби. Однак у цьому році в Тевтобурзькому лісі германці під проводом Армінія зни# щили три римських легіони, і кордон було відсунуто назад до Рейну. Докладну розповідь про германців склав римський історик Тацит. Він описав їхню країну, місця розселення, вірування, звичаї, суспіль# ство та спосіб ведення війни.

ВЕСТГОТИ

Вестготи (візиготи) (лат. Visigothi ) — германські племена, захі# дне відгалуження готів. У IV ст. відділилися від остготів, неоднора# зово вторгалися на територію Римської імперії, заснували обширні королівства в Галлії та Іспанії. Вестготи були осілими землеробами в Дакії (на території сучасної Румунії). У 376 р. на них напали гуни і витіснили за Дунай, на територію Римської імперії. Вони отримали дозвіл жити на порубіжних землях імперії, але утиски з боку римсь# кої влади призвели до того, що вони разом з остготами підняли повс# тання і пограбували балканські провінції Риму. У 378 р. вестготи вщент розгромили імператора Валента під Адріанополем, убивши й самого імператора. У 382 р. наступник Валента імператор Феодосій I Великий уклав з ними мир і поселив їх в Мезії на правах федератів (військових союзників римлян). У 395 р. під проводом Аларіха вест# готи залишили Мезію і рушили спочатку на південь в Грецію, а по# тім в бік Італії, на територію якої з 401 р. неодноразово вторгалися. Кульмінацією їхніх походів стало пограбування Рима в 410 р. У тому ж році Аларіх помер, і його наступник Атаульф відвів вестготів у південну Галлію, а потім, у 415 р., в Іспанію. У 418 р. патрицій Кон# стантин, який пізніше став імператором Східної Римської імперії Константином III, дозволив їм повернутися і поселитися на правах федератів у провінції Аквітанія Секунда в пониззі рік Гаронни і Луа# ри. Незабаром помер вождь вестготів Валія. Його наступника короля Теодоріха I, який загинув у битві з Аттілою на Каталаунських полях в 451 р., можна вважати першим вестготським королем. Наполегли# во прагнучи розширити свою територію, часто за рахунок імперії, вестготи лишалися на правах федератів до 475 р., поки син Теодорі# ха I Ейріх не проголосив себе незалежним королем. Ейріх склав ко# декс законів, фрагменти якого дійшли до наших днів. При ньому Вестготське королівство тягнулося від Луари до Піренеїв і нижньої течії Рони, включаючи велику частину Іспанії. Ейріха змінив його син Аларіх II, який у 507 р. потерпів поразку від франкського короля Хлодвіга і загинув в битві при Вуайє поблизу Пуатьє. Внаслідок цієї битви вестготи позбавилися своїх володінь у Галлії, за винятком Се# птіманії, вузької смужки землі, що простяглася вздовж узбережжя від Піренеїв до Рони, зі столицею в Нарбонні; франки так і не змогли її завоювати. Вестготи правили в Септіманії та в більшій частині Іс# панії зі столицею в Толедо, поки в 711 р. їх не розгромили араби.

ОСТГОТИ

Остготи (остроготи, грейтунги) (лат. ostrogothae — східні готи) — одне з готських племен, що завоювало Італію й утворило на її території своє королівство (493—552 рр.). У III ст. вони населяли Північне Причорномор’я і Крим (Кримська Готія). У другій половині IV ст. створили племінний союз на чолі з королем Германаріхом, у який входили інші германські племена, а також слов’яни з Наддніп# рянщини (зокрема, з околиць Києва) і скіфо#сарматські племена. У 375 р., коли гуни вторглися в їхнє королівство, король Германаріх покінчив із собою, а остготи мігрували на захід. Значна частина ост# готів поселилася в Паннонії. Остготи відігравали помітну роль у вну# трішніх справах Візантії в V ст.

У 474 р. їхнім королем став Теодоріх з роду Амалів, який вихову# вався при імператорському дворі в Константинополі. У 484 р. імпера# тор Зенон подарував Теодоріху звання консула і патриція. Теодоріх уклав з ним договір, згідно з яким король остготів зобов’язувався вигнати з Італії короля Одоакра, який узурпував владу, і правити там до прибуття імператора. Після швидкого завоювання Італії і трьохлітньої облоги столиці Західної Римської імперії Равенни, Тео# доріх уклав з противником угоду про спільне правління (493 р.). Але через декілька днів він стратив Одоакра і став правити самостійно, фактично продовживши політику свого попередника і порушивши угоду з імператором. Теодоріху, розумному політику, дипломатич# ними і військовими методами вдалося забезпечити безпеку свого королівства. Через династичні шлюби він був пов’язаний зі всіма значними королівськими домами Європи. На півдні він завдав пораз# ки вандалам, на півночі переміг бургундів і франків, захопив Провін# цію (сучасний Прованс). Свою дочку Амаласунту він видав за Еутарі# ха, також з роду Амалів, щоб той, а потім і його син, став королем остготів і вестготів.

По смерті Еутаріха, Теодоріх поставив регентом при малолітньо# му синові Аларіха II, Амаларісі, свого радника Тіудіса (507). Після смерті Амаларіха Тіудіс став королем вестготів (531—548). Найваж# ливішою метою політики Теодоріха було зближення римлян і готів. Підкреслюючи спадкоємність своєї влади від римських імператорів, він, зі слів історика Йордана, «зняв приватне вбрання і одяг свого племені і прийняв пишний царський одяг вже як правитель готів і римлян». Після смерті Теодоріха (526) правителькою при його мало# літньому внукові Атанарісі стала Амаласунта. Вона відновила про# римську політику, повернула конфісковані землі страчених римлян їхнім родичам. Розуміючи зростаючу небезпеку війни з Візантією, Амаласунта пішла на зближення з нею, чим і викликала невдоволен# ня готської знаті. Для того щоб зберегти владу після смерті Атанарі# ха, Амаласунта вийшла заміж за Теодохада, племінника Теодоріха, але той незабаром убив її (533).

Візантійський імператор Юстініан використав вбивство Амала# сунти як привід для початку війни проти готів. Його воєначальник Велісарій, який перед тим розгромив королівство вандалів в Афри# ці, почав завоювання Італії з півдня. Оскільки Теодохад не чинив активного супротиву візантійцям, готи скинули й убили його, про# голосивши королем Вітігіса (536). Вітігіс, побоюючись союзу візан# тійців з франками, уступив їм готські володіння в Галлії в обмін на військову допомогу. Після чотирьох років боротьби і спроб залучи# ти до війни з Візантією лангобардів і персів він здав Велісарію Равенну і здався сам разом із скарбницею. Після від’їзду Веліса# рія, якому пропонували стати королем, готи обрали королем Хіль# дебальда (540—541), племінника Тіудіса. Незабаром новий король був убитий на бенкеті. Королем став Ераріх з племені ругів, якого вбили через 5 місяців за намір підкоритися Юстініану. Готи про# голосили новим королем Тотілу (541—552), племінника Хільдебаль# да. Тотіла проявив себе талановитим воєначальником і створив боєздатне військо, яке довго боролося з візантійцями. Після заги# белі Тотіли королем став один з його полководців — Тейя, але й він незабаром загинув у битві.

ВАНДАЛИ

Вандали (лат. Vandali ) — великий союз східногерманських пле# мен. У 406 р. під натиском гунів вандали й алани напали на Галлію і спустошили її, а в 409 р. розселилися в Іспанії, у Бетиці (пізніше ця область отримала назву Вандалузія або Андалузія). Тут паную# чою групою стали вандали#асдінги на чолі з королем Гундеріхом, тоді як вандали#силінги та алани були розбиті вестготами — союз# никами Риму. У 429 р. брат і наступник Гундеріха Гейзеріх, який правив у 428—477 рр., переправився в Північну Африку. У 435 р. вандали стали федератами Риму. Однак через чотири роки вони порушили угоду і захопили Карфаген. Гейзеріх вів активну зовні# шню політику, приєднав до своєї держави Корсику, Сардинію і Сицилію. У 455 р. вандали захопили і пограбували Рим, знищив# ши багато пам’яток культури. Наступником Гейзеріха став Хуне# ріх, який правив у 477—484 рр. У 533 р. в Північну Африку вдерлися візантійські війська під командуванням Велісарія; це сталося після того, як узурпатор Гелімер скинув сина Хунеріха, Хільдеріха, близького друга візантійського імператора Юстініана. Внаслідок успішної кампанії, проведеної Велісарієм, королівство вандалів було знищено.

ГУНИ

Гуни — кочовий народ, що сформувався у II—IV ст. в Приураллі з тюркомовних хунну і місцевих угрів і сарматів . Масове пересуван# ня гунів на захід (з 70#х рр. IV ст.) дало поштовх так званому велико# му переселенню народів. Підпорядкувавши кілька германських та інших племен, вони очолили могутній союз племен, який робив спу# стошливі походи у країни Європи та Азії. Найбільшої могутності гуни досягли під час правління Аттіли. Просування гунів на захід було зупинено розгромом їх на Каталаунських полях (451). Після смерті Аттіли (453) гунський союз племен розпався.

АТТІЛА

Аттіла (помер у 453 р.) — верховний вождь племені гунів з 434 р. Його ім’я оточене легендами і переказами. Уперше він згадується у зв’язку з нападом на м. Маргус в Східно#Римській імперії (435). За договором імперія зобов’язалася щорічно сплачувати йому близько 300 кг золота в обмін на мир. Однак договір не було виконано, і Аттіла в 441 р. напав на імперію, перейшовши кордон на Дунаї. Закликавши на допомогу війська з Заходу, римлянам вдалося відбити атаку, хоч багато міст було пограбовано. У 443 р. Аттіла взяв в облогу Констан# тинополь з півдня і з півночі — з боку моря. У битві на півострові Галліполі основна частина імперських військ була розбита. Вступив# ши в переговори, Аттіла запропонував сплачувати йому 2600 кг золо# та відразу ж і кожного року сплачувати ще по 900 кг. Римляни пого# дилися, і Аттіла відступив.

У 447 р. почалося друге велике нашестя гунів на Східну Римську імперію. У битві на річці Утус Аттіла знову розбив імперські сили, але й сам втратив багато воїнів. Почалися мирні переговори з імпера# тором Феодосієм II. У 449 р. було укладено договір, умови якого були важкі для імперії: гуни забрали усі землі на південь від Дунаю. Але Аттіла воював не тільки із Східною і Західною імперіями. Ще в 437 р. він розгромив бургундське королівство на Рейні. Величезними були його завоювання в Азії, де він підкорив землі аж до Китаю. У 451 р. Аттіла вторгся в Галлію. Аецію, військовому вождеві Західної Рим# ської імперії, він заявив, що його метою є королівство вестготів і що він не збирається воювати з імператором Валентиніаном III. Однак ще весною 450 р. король гунів отримав послання сестри імператора, Гонорії, яка просила Аттілу взяти з нею шлюб, щоб врятувати її від заміжжя з ненависним їй обранцем брата. Аттіла не мав наміру одру# жуватися з Гонорією, але, скориставшись її пропозицією, зажадав половину імперії як придане. Коли військо Аттіли вже перетнуло кордони Галлії, Аецій отримав послання від короля вестготів Теодо# ріха, у якому той запропонував союз з імператором. Аттіла взяв в облогу Ауреліанум (Орлеан), але тут його наздогнали війська Аеція і Теодоріха. Битва відбулася на Каталаунських полях. Король вестго# тів був убитий, але Аттіла зазнав першої і єдиної поразки. Це була одна з найбільших битв в європейській історії. На полі битви залиши# лося 250—300 тисяч воїнів. У наступному році Аттіла здійснив на# пад на Італію і пограбував Медіоланум (Мілан), Падую, Аквілею; пе# рейшовши через Альпи, він вчинив напад на Венецію. Імператор і всі жителі Італії зі страхом чекали воїнів Аттіли в Римі, але, за перека# зами, римський папа Лев відвідав Аттілу і умовив його припинити свої походи. Як би там не було, наступного року Аттіла знов почав збирати військо, але раптово помер.

ЛАНГОБАРДИ

Лангобарди — германське плем’я, яке у 568 р. напало на Італію і утворило ранньофеодальне королівство (у 773—774 рр. воно було за# войовано Карлом Великим). Від лангобардів отримала свою назву іта# лійська область Ломбардія.

ВСЕСВІТНІ СОБОРИ

Всесвітні собори — з’їзди вищого духовенства християнської церкви. На Всесвітні собори виносяться рішення богословського, церковно#політичного, дисциплінарного характеру. Православна церква визнає правомочними 7 перших Всесвітніх соборів (IV— VIII ст.). Після розділення церков (1054 р.) римські папи відновили (з XII ст.) з’їзди вищого духовенства католицької церкви, продовжу# ючи іменувати їх Всесвітніми соборами.

ПАПСТВО

Папство — керівництво католицької церкви, релігійний центр, очолюваний Папою Римським. Папство склалося на основі римсько# го єпископату. У V ст. римські єпископи, які називали себе «папа# ми», добилися від римського імператора едикту про підпорядкуван# ня їм інших єпископів. У VIII ст. створення Папської області поклало початок світській владі пап. Після Другої світової війни (1939—1945), особливо з 1960#х рр., папство взяло курс на пристосування церкви до сучасної епохи у сфері догматики, культу, організації і політики.

ФРАНКИ

Франки — група германських племен, які жили в III ст. на ниж# ньому і середньому Рейні. Ділилися на салічних та рипуарських франків. У кінці V ст. завоювали Галлію і утворили Франкське коро# лівство.

ХЛОДВІГ

Хлодвіг (бл. 466—511) — король салічних франків з 481 р., похо# див з роду Меровінгів. Завоював майже всю Галлію, що поклало поча# ток Франкській державі.

«САЛІЧНА ПРАВДА»

«Салічна правда» (лат. Lex Salica ) — збірник звичаєвого права західних салічних франків. Первинний текст «Салічної правди», за# писаний, імовірно, за наказом Хлодвіга або за його життя на початку VI ст., до нас не дійшов, але зберігся в численних списках VIII— IX ст. Основним змістом «Салічної правди» є тарифи вергельдів — судових штрафів — і зведення про форми судочинства. Із 66 статей, які вважаються найбільш давніми за походженням, 7 статей присвя# чені сімейним відносинам, власності й успадкуванню. Ставши зако# ном могутнього Франкського королівства, «Салічна правда» до XI ст. витіснила норми всіх інших правд, крім Лангобардської, і є найваж# ливішою пам’яткою господарського, державного та суспільного уст# рою, побуту і правосвідомості салічних франків.

ДИНАСТІЯ МЕРОВІНГІВ

Меровінги (Merovingi ) — перша королівська династія у Франксь# кій державі (кінець V ст. — 751 р.). Названа на ім’я напівлегендарного засновника роду — Меровея. Найвідоміший представник — Хлодвіг I.

АНГЛОСАКСОНСЬКІ КОРОЛІВСТВА

На території Британії, завойованій англосаксами, у період з дру# гої половини V до початку VII ст. утворилося декілька варварських англосаксонських королівств: Кент — на крайньому південному схо# ді, заснований ютами; Уессекс, Ессекс і Сассекс — у південно#захід# ній, південно#східній та південній частинах острова, засновані сакса# ми; Східна Англія — на сході; Нортумбрія — на півночі й Мерсія — у центрі країни, засновані головним чином англами. Деяка частина кельтського населення Британії, яка не була знищена, злилася із за# войовниками — германцями. Основну масу населення Англії аж до IX ст. складали селяни#общинники — керли , що володіли досить великими ділянками землі — гайдами . Керли були повноправним населенням, могли брати участь у народних зборах, самоврядуванні, носити зброю; вони складали основу англосаксонського війська.

Крім керлів у ранніх англосаксонських правдах згадуються ерли — родова знать, пізніше — королівські дружинники (гезити ), а також раби і напівзалежні — леті та уїлі (так називали англосакси підкоре# них кельтів#валійців). Великі землевласники називалися глафорда ми (пізніше — лордами, що відповідає поняттю «сеньйор», «воло# дар»); глафорди мали свій вергельд , своїх людей. У англосаксонсь# ких королівствах, а потім в об’єднаній Англії влада короля не була необмеженою; король поділяв її із «радою мудрих» — уїтенагемо том, у яку входили вищі світські й духовні особи королівства. Уїте# нагемот мав навіть право вибирати короля і позбавляти його влади.

Місцеве самоврядування було організовано по великих округах — шайрах, або графствах, та по їх підрозділах — сотнях ; збори граф# ства збиралися 2 рази на рік. Місцеве самоврядування було безпосе# редньо пов’язано з королівською владою через королівських прикаж# чиків — шерифів, які головували на зборах і збирали податки.

В англосаксонський період завдяки місіонерській діяльності анг# лійських святителів — Августіна Кентерберійського та інших — у країні було введено християнство, що зв’язало її з головними духов# ними і культурними процесами в житті Європи.

У 829 р. уессекський король Егберт об’єднав під своєю владою всі англосаксонські королівства. Однак об’єднання країни не врятувало її від датської (норманської) загрози — набіги датських і норвезьких піратів#вікінгів стали переходити в колонізацію. На східному березі острова утворилися датські поселення. Просування датчан було при# пинено тільки за правління короля Альфреда Великого (871—899/ 900), який примусив їх поділити країну на дві частини: південно# західну з центром в Уессексі й північно#східну «область датського права» (Денло ), яка залишилася в руках вікінгів.

У другій половині X ст. король Едгар (959—975) ліквідував само# стійність Денло і знову об’єднав всю Англію в єдину державу. У кінці X ст. датські королі відновили напади на Англію і в 1016 р. встанови# ли там свою владу. Король Кнуд I Могутній (1016—1035) був одноча# сно королем Англії, Данії і Норвегії. Однак датське володарювання виявилося неміцним. Незабаром держава Кнуда розпалася, і на анг# лійський престол вступив представник старої англосаксонської ди# настії Едуард Сповідник (1042—1066).

ВИНИКНЕННЯ ІСЛАМУ Й АРАБСЬКОГО ХАЛІФАТУ

МУХАММЕД

Мухаммед (Мохаммед; в європейській літературі часто Магомет, Магомед) (бл. 570—632) — засновник ісламу, шанується як пророк. Вихідець з роду Бану#хашім арабського племені курейшитів . Отри# мавши, за переказами, близько 609 р. (або 610 р.) одкровення Алла# ха, виступив в Мецці з проповіддю нової віри. До Мухаммеда арабам були відомі монотеїстичні релігії — іудаїзм і християнство (остан# нє — переважно в неортодоксальних формах: аріанство, несторіанст# во, монофіситство); як самостійна форма монотеїзму в Аравії був по# ширений ханіфізм. Під певним впливом цих релігій в 610—612 рр. почалася релігійна проповідь Мухаммеда, якого мекканці спочатку не визнавали. Після переселення в 622 р. з невеликою групою послі# довників із Мекки до Медини (т. зв. хіджра, яка пізніше стала точ# кою відліку для мусульманського літочислення, що ведеться за мі# сячним календарем) Мухаммед виступав вже не тільки як проповід# ник, але і як теократичний правитель, який диктував прихильникам норми поведінки в різних сферах життя. У 630—631 рр. мусульма# ни під керівництвом Мухаммеда підпорядкували Мекку і значну ча# стину Аравії; Мухаммед став главою теократичної держави. Мусуль# манами, особливо шиїтами, високо шанується дочка Мухаммеда — Фатіма, дружина його двоюрідного брата Алі.

ІСЛАМ

Іслам (араб., букв. — покірність) — монотеїстична релігія, одна із світових релігій (нарівні з християнством і буддизмом), її послідовни# ки — мусульмани. Виникла в Аравії в VII ст. Засновник — Мухаммед. Іслам формувався під значним впливом християнства й іудаїзму.

Внаслідок арабського завоювання розповсюдився на Близькому і Середньому Сході, пізніше в деяких країнах Далекого Сходу, Пів# денно#Східній Азії, Африки. Мусульмани вірять у безсмертя душі й загробне життя. Основне джерело мусульманського віровчення — Коран, що розуміється мусульманами як предвічне, нестворене «слово Божіє», одкровення, яке Бог продиктував Мухаммеду через свого ангела Гавриїла. Якщо для християн Бог втілений в Ісусі Христі, для мусульман він відкрив себе в Книзі — у Корані.

Друге джерело мусульманського віровчення — Суна, священний переказ, приклади з життя Мухаммеда як джерело матеріалу для розв’язання релігійних, соціально#політичних і правових проблем. Суна складається з хадисів — розповідей про висловлювання Мухам# меда з того або іншого приводу, про його вчинки або невисловлені схвалення. Найважливіший принцип ісламу — суворий монотеїзм, що носить абсолютний і безумовний характер. Бог в Корані з’явля# ється одночасно і як всемогутній, всевишній, навіть грізний і в той же час як милостивий, співчуваючий і прощаючий. Кожна віросповідна група в ісламі об’єднувалася в окрему общину (умму ).

Умма — це передусім релігійна спільність людей, яка стає об’єк# том божественного плану порятунку людей (кожній уммі посилаєть# ся свій пророк); у той же час умма — це і форма соціальної організа# ції людей, яка створює своєрідне релігійно#політичне тіло.

Мусульманська община об’єднує всіх мусульман світу, незалеж# но від їхньої етнічної і культурної приналежності. Прототипом її зав# жди служила перша мединська община пророка, яка досі залиша# ється для мусульман ідеалом соціально#політичного об’єднання лю# дей, згуртованих єдиною вірою. Релігійні розпорядження, яких зо# бов’язаний дотримуватися кожний мусульманин, це передусім «п’ять стовпів ісламу»: 1) словесне сповідання єдинобожжя і пророчої місії Мухаммеда (шахада ), що виражається в промовлянні молитовної формули свідчення: «Немає божества, крім Бога, і Мухаммед — раб Його і Посланник Бога»; 2) ритуальна молитва (салят ), яку мусуль# манин повинен здійснювати п’ять разів на день; 3) очисна милостиня на користь потребуючих; 4) піст у місяць рамадан , який передбачає повне утримання від їжі, питва і будь#яких веселощів у денні години; 5) паломництво (хадж ), хоч би раз у житті, у Мекку до головної му# сульманської святині — Кааби.

Паломництво в Мекку, де щорічно збираються мусульмани з усьо# го світу, символізує, передусім, єдність мусульманської общини, яка в ідеалі не визнає національних і культурних відмінностей. Після закінчення паломництва починається головне мусульманське свято — ід аладха , або курбанбайрам , свято жертвоприношень, оскільки в останній день паломництва приноситься в жертву худоба в пам’ять про жертвоприношення Авраама. Друге за значущістю мусульман# ське свято — ід алфітр або уразабайрам , свято на честь закінчення посту в місяць рамадан. Загалом іслам являє собою нерозривну єд# ність релігії, культури і соціально#політичного ладу, тотальну систе# му, яка охоплює всі сфери життя людини.

КОРАН

Коран (араб. кур’ан , букв. — читання) — головна священна книга мусульман, збірник проповідей, обрядових і юридичних встановлень, молитов, повчальних розповідей і притч, промовлених Мухаммедом у Мецці та Медині. Найперші списки, які збереглися, датуються рубежем VII—VIII ст.

СУНІЗМ

Сунізм — один із двох (нарівні з шиїзмом) основних напрямів ісламу. У країнах поширення ісламу прихильники сунізму — суні ти — складають більшість (крім Ірану, Південного Іраку, Північно# го Ємена). Нарівні з Кораном сунізм визнає Суну. При розв’язанні питання про вищу мусульманську владу (про імама#халіфа) спира# ється на «згоду всієї общини», на відміну від шиїзму , який визнає імамами#халіфами лише Алідів.

ШИЇЗМ

Шиїзм (від араб. ши’а — група прихильників) — один із двох (поряд з сунізмом) основних напрямів в ісламі. Виник у VII ст. на основі суперечок про кількість імамів й про особистість останнього з них. Шиїзм розколовся на декілька сект. Шиїти не визнають суніт# ських халіфів, вважаючи законними наступниками Мухаммеда лише імамів — Алідів. Шиїзм — державна релігія в Ірані, поширена в Ємені, Іраку, Лівані, Бахрейні тощо.

АРАБСЬКИЙ ХАЛІФАТ

Арабський халіфат — теократична середньовічна держава, яка виникла на основі раннього арабського державного утворення, засно# ваного Мухаммедом, і яка після його смерті перейшла під владу його наступників — халіфів . Після правління чотирьох так званих «пра# ведних» халіфів у країні змінилося дві династії, так чи інакше пов’я# заних кровною спорідненістю з сім’єю пророка. Перша динас# тія — династія Омейядів (661—750), при якій визначилися загальні географічні контури халіфату, що включали країни від Ірану на схо# ді до Єгипту і Північної Африки на південному заході, — була скине# на в 750 р. представником іншої лінії роду пророка, династія якого отримала назву Аббасидів (750—1258). Більшість представників попередньої династії при цьому загинула. Їхня влада збереглася лише на заході, в Іспанії, де організувався Кордовський емірат.

ДВІ ІМПЕРІЇ: ВІЗАНТІЙСЬКА І ФРАНКСЬКА

ВІЗАНТІЯ

Візантія (Візантійська імперія) — Римська імперія в епоху се# редньовіччя зі столицею в Константинополі — Новому Римі. Назва «Візантія» походить від давнього найменування її столиці (Візантій знаходився на місці Константинополя) і простежується у західних джерелах з XIV ст. Символічним початком Візантії вважається рік заснування Константинополя (330 р.), з падінням якого — 29 травня 1453 р. — імперія припинила своє існування. «Поділ» Римської ім# перії 395 р. на Західну і Східну являло собою лише формально#право# ву межу епох, у той час як історичний перехід від пізньоантичних державно#правових інститутів до середньовічних відбувався в VII— VIII ст. Але і потім Візантія зберігала багато традицій античної дер# жавності і культури, що дає змогу виділити її в особливу цивіліза# цію, сучасну, але не ідентичну середньовічній західноєвропейській спільноті народів. Серед її ціннісних орієнтирів найважливіше місце займали уявлення про так звану «політичну ортодоксію», які поєд# нували християнську віру з імперською ідеологією. Разом з грець# кою мовою та елліністичною культурою ці чинники забезпечували єдність держави протягом майже тисячоліття. В основу візантійсько# го законодавства було покладено римське право, яке ревізувалося та адаптувалося до нових життєвих реалій. Етнічна самосвідомість дов# гий час не грала істотної ролі в самоідентифікації імперських грома# дян, які офіційно іменувалися римлянами (по#грецькому — ромея# ми). В історії Візантійської імперії можна виділити ранньовізантій ський (IV—VIII ст.), середньовізантійський (IX—XII ст.) і пізньові зантійський (XIII—XV ст.) періоди.

РАННЬОВІЗАНТІЙСЬКИЙ ПЕРІОД

У початковий період до складу Візантії (Східної Римської імперії) входили землі на сході від лінії розділу 395 р. — Балкани, Фракія, Мала Азія, Сирія та Палестина, Єгипет. Після захоплення варвара# ми західних римських провінцій статус Константинополя ще більше підвищився, оскільки місто залишалося резиденцією імператорів й осереддям імперської ідеї. Звідси в VI ст. за імператора Юстиніана I (527—565) велося «відновлення Римської держави»; після багаторі# чних воєн під владу імперії було повернуто Італію з Римом, Північну Африку з Карфагеном і частину Іспанії. На цих територіях було від# новлено римське провінційне управління і поширено дію римського законодавства в його юстиніановій редакції («Кодекс Юстиніана»). Однак в VII ст. ситуація в Середземномор’ї повністю змінилася вна# слідок нашестя арабів і слов’ян. Імперія втратила найбагатші землі Сходу, Єгипет і африканське узбережжя, а її балканські володіння сильно скоротилися і виявилися відрізаними від західноєвропейсь# кого світу. З відторгненням східних провінцій зросла домінуюча роль грецького етносу і припинилася полеміка з монофіситами, яка була важливим чинником внутрішньої політики імперії на сході в поперед# ній період. Латинська мова, раніше офіційна державна мова, вийшла з ужитку і замінилася грецькою.

У VII—VIII ст. за часів імператорів Іраклія (610—641 рр.) і Ле# ва III (717—740 рр.) римський провінційний розподіл земель пере# творюється у фемний устрій, який забезпечив життєздатність імпе# рії на подальші сторіччя. Іконоборчі потрясіння VIII—IX ст. не змо# гли похитнути її могутності.

СЕРЕДНЬОВІЗАНТІЙСЬКИЙ ПЕРІОД

Імперія цього періоду являла собою світову «наддержаву», чия стійка централізована державність, військова міць і культура скла# дали разючий контраст із роздробленістю сил латинського Заходу і мусульманського Сходу. «Золотий вік» Візантійської імперії тривав приблизно з 850 до 1050 рр. У ці сторіччя її володіння тягнулися від Південної Італії та Далмації до Вірменії, Сирії і Месопотамії. Давня проблема безпеки північних кордонів імперії була вирішена приєд# нанням Болгарії (1018) і відновленням колишнього римського кордо# ну по Дунаю. Були асимільовані й підлеглі імперії слов’яни, які засе# лили Грецію в попередній період. Стійкість економіки засновувалася на розвинених товарно#грошових відносинах і поширенні золотого соліда, який карбували з часів Константина I. Фемний лад дозволяв зберігати військову потужність держави і незмінність її економічних інститутів; він забезпечував панування в політичному житті столич# ної чиновної аристократії, а тому неухильно підтримувався протя# гом X — початку XI ст.

Імператори Македонської династії (867—1056) втілювали в собі ідею обраності та постійність встановленої Богом влади. Повернення до вшанування ікон у 843 р. знаменувало примирення між державою і церквою. Авторитет константинопольського патріархату був віднов# лений, і в IX ст. він уже претендував на домінування в східно#христи# янському світі. Хрещення болгарів, сербів, а потім і Київської Русі розширило межі візантійської цивілізації. У середньовізантійський період складаються основи того, що сучасними дослідниками було визначено як «Візантійська співдружність». Її зримим вираженням стала ієрархія християнських правителів, що визнавали імператора як світського голову, а константинопольского патріарха як голову церкви. На сході такими правителями були вірменські й грузинські царі, чиї незалежні володіння межували з імперією та мусульмансь# ким світом. Незабаром після смерті найбільш яскравого представни# ка Македонських імператорів Василія II Болгаробійця (976—1025) почався занепад держави. Він був викликаний кризою фемного ладу, що посилювалася із зростанням прошарку землевласницької (пере# важно військової) аристократії.

Неминуче зростання приватноправових форм залежності візантій# ського селянства послаблювало державний контроль над ним і призво# дило до зіткнення інтересів столичної чиновницької й провінційної знаті. Протиріччя всередині правлячого стану і несприятливі зовнішні об# ставини, викликані нашестям турків#сельджуків і норманів, призве# ли до втрати Візантією малоазійських (1071) і південно#італійських володінь (1081). Тільки правління Олексія I, засновника династії Ком# нінів (1081—1185), дозволило вивести країну із затяжної кризи. Вна# слідок енергійної політики Комнінів Візантія XII ст. відродилася як могутня держава. Вона знову стала відігравати активну роль у світовій політиці, утримуючи під своїм контролем Балканський півострів і пре# тендуючи на повернення Південної Італії, однак головні проблеми на сході так і не були остаточно вирішені.

Велика частина Малої Азії залишалася в руках сельджуків, і по# разка Мануїла I (1143—1180) у 1176 р. під Міріокефалоном поклала кінець надіям на її повернення. В економіці Візантії все більш важли# ве місце починає посідати Венеція, яка в обмін на військову допомогу домагається від імператорів привілеїв у східній торгівлі. На зміну фемному ладу приходить система проній , заснована на приватнопра# вових формах експлуатації селянства. Послаблення Візантії відбува# лося одночасно з оновленням життя середньовічної Європи.

Латиняни прямували на Схід спочатку як паломники, потім як купці й хрестоносці. Їхня експансія, що не припинялася з кінця XI ст., посилювала духовне відчуження, яке наростало у відносинах між східними й західними християнами. Його симптомом стала Велика схизма 1054 р.; вона знаменувала собою остаточне розходжен# ня східної й західної богословських традицій.

Хрестові походи і встановлення латинських східних патріархатів сприяли зростанню напруженості у відносинах між Заходом і Візан# тією. Захоплення Константинополя хрестоносцями в 1204 р. і подаль# ший поділ імперії поклали край тисячолітньому існуванню Візантії як великої світової держави.

ПІЗНЬОВІЗАНТІЙСЬКИЙ ПЕРІОД

Після 1204 р. на територіях, що входили колись до складу Візан# тії, утворилися декілька латинських і грецьких держав. Найбіль# шою серед грецьких держав була малоазійська Нікейська імперія, чиї правителі очолили боротьбу за відтворення Візантії. Після закін# чення «нікейського вигнання» і повернення імперії в Константино# поль (1261) починається останній період існування Візантії, названий від імені правлячої династії Палеологівським (1261—1453).

На початку XIV ст. турки#османи захопили у Візантії Малу Азію, а з середини того ж століття розпочали захоплення її володінь на Балканах. Особливе значення для виживання імперії Палеологів на# були відносини із Заходом і неминуча унія церков як гарантія допо# моги проти іновірних загарбників. Церковна єдність формально була відновлена на Ферраро#Флорентійському соборі 1438—1439 рр., од# нак вона ніяк не позначилася на долі Візантії. Більшість населення православного світу не прийняла запізнілої унії, вважаючи її зрадою істинній вірі. Константинополь залишився без допомоги заходу, і 29 травня 1453 р. його захопили турки#османи. Так було повалено тисячолітню твердиню східного християнства і завершено історію держави, заснованої Октавіаном Августом у I ст. до н. е.

ІКОНОБОРСТВО

Іконоборство — релігійний рух у Візантії в VIII — першій поло# вині IX ст., який відкидав вшанування ікон як ідолопоклонство, спи# раючись на старозавітні заповіді («не роби собі кумира і ніякого зо# браження того, що на небі вгорі… не поклоняйся їм і не служи їм»). Розрізнюють два періоди іконоборства. Перший (726—787) пов’яза# ний з релігійною політикою імператорів Ісаврійської династії Ле# ва III (717—740) і Константина V (740—775), що зводилася до догма# тичного спростування вшанування ікон та їх масового знищення. Першою іконоборчою акцією влади визнається видалення надврат# ної ікони Христа Халкитіса, що знаходилася перед входом у Вели# кий імператорський палац (бл. 726—730). Тоді ж був виданий едикт Лева III проти вшанування ікон.

У 754 р. Константин V добився соборного засудження іконовша# нування, що призвело до падіння авторитету та ізоляції Константи# нопольської кафедри в християнському світі. Відмова від рішень іко# ноборчого собору стала можливою лише зі зміною позиції влади.

VII Всесвітній (Другий Нікейський) собор, скликаний імперат# рицею Іриною в 787 р., відновив і догматично обґрунтував ушану# вання ікон. Відновлене у 815—842 рр. іконоборство мало більш поверховий характер. Його ініціатором виступив імператор Лев V (813—820), чия іконоборча політика була головним засобом відно# влення повної державної супрематії (переваги) в церковних питан# нях (тобто верховенства в розв’язанні церковних питань). Цієї ж політики дотримувалися імператори Аморійської династії Миха# їл II і Феофіл; зі смертю останнього в 842 р. іконоборство втратило підтримку влади і в наступному році вшанування ікон було відно# влено (843). Боротьба проти іконоборства породила значну кількість новомучеників, переважно ченців. Їх духовними лідерами були студийський ігумен св. Феодор Студит і православні патріархи# іконовшанувальники святі Тарасій і Никифор, які займали столи# чну кафедру в 784—815 рр.

Учення на захист ушанування ікон, що покладено в основу ка# нонів VII Всесвітнього собору, було розроблено Іоанном Дамаскі# ним. Урочисте відновлення у 843 р. іконовшанування святкується Східною церквою в першу неділю Великого посту («Торжество Православ’я»).

ДИНАСТІЯ КАРОЛІНГІВ

Каролінги (нім. Karolinger ) — династія правителів Франкської держави в 687—987 рр., з 751 р. — королів, з 800 р. — імператорів; названа на ім’я свого найвизначнішого представника Карла Велико# го. Засновником династії став у 687 р. Піпін Герістальський, майор# дом Австразії — одного з королівств, на які розпалася держава Меро# вінгів. На той час королівська влада була вже номінальною, а реальну можливість управління Австразією, Нейстрією і Бургундією скон# центрували у своїх руках майордоми — управителі королівського палацу. Піпін Герістальський переміг інших майордомів, повністю усунув від справ «лінивих» меровінгських королів і зробив посаду майордома спадковою. Син Піпіна Герістальського Карл Мартелл (715—741) успішно продовжив політику батька, залишившись само# владним правителем об’єднаної Франкської держави.

У 751 р. син і наступник Карла Мартелла майордом Піпін Корот# кий (741—768) на зборах франкських феодалів при підтримці папсь# кого престолу був проголошений королем франків. Вершини могут# ності династія досягла при синові Піпіна Короткого Карлові Велико# му (768—814). Скориставшись тим, що престол Візантійської імпе# рії займала жінка, імператриця Ірина, що суперечило традиції, він добився того, що в 800 р. папа коронував його і проголосив імперато# ром. Син Карла, Людовік Благочестивий (814—840), був скинутий власними дітьми, потім повернув собі престол, але після його смерті сини (Лотар, Людовік і Карл) почали між собою війну. Вона заверши# лася у 843 р. укладенням Верденського договору про поділ імперії на три частини, що відповідало також і етнічному складу її населення: Лотар зберіг за собою титул імператора і отримав Італію, а також вузьку смугу земель на лівому березі Рейна (Лотарингію і Бургун# дію), Людовік Німецький отримав землі на півночі від Альп і на сході від Рейну (Східно#Франкське королівство, пізніше — Німеччина), Карл Лисий отримав території на захід від Рони і Мааса (Західно# Франкське королівство, пізніше — Франція). У 869 р. Людовік Німе# цький і Карл Лисий захопили Лотарингію.

У 880#х рр. імперія ненадовго була об’єднана під владою Карла III Товстого, потім розпалася знову. Династія італійських Каролінгів пе# рервалася у 878 р. зі смертю Лотаря II; династія німецьких — у 911 р., коли помер Людовік Дитя; французьких — у 987 р. зі смертю Людовіка V Лінивого. У Німеччині влада перейшла до Саксонської династії, у Франції — до Капетінгів.

РИЦАРСТВО

Рицарство — привілейована частина середньовічного суспільст# ва, що перебувала на кінній військовій службі у свого феодала або короля. У Франції рицарі називалися шевальє , в Іспанії — кабальє рос , у Німеччині — ріттери . Середньовічне рицарство сформувало# ся в Європі в IX—X ст. на основі військових загонів ранньофеодальної епохи. До кінця XI ст. склався рицарський етичний кодекс, що ґрун# тувався на обов’язковому служінні церкві, захисті сиріт і незамож# них, військовій доблесті. Заступником рицарства вважався св. архан# гел Михаїл — провідник ангельського воїнства. Первинне рицарст# во, будучи військовим обов’язком васалів, не давало ніяких прав на станову перевагу, але вже в XIII ст. воно перетворилося в замкнену спадкову групу, а з XIV ст. приналежність до рицарства означала приналежність до знаті. Кожний рицар мав право посвятити будь# яку людину в рицарі, вдаривши плазом меча по плечу, але обряд посвячення старалися провести з великою урочистістю і за встанов# леним ритуалом. Обряд посвячення в рицарі відбувався у святкові дні — на Великдень, Різдво, Трійцю, — і йому передували суворий піст, публічна сповідь і нічне неспання в церкві.

На наступний ранок відбувалося обмивання й одягання в новий одяг. У церкві той, хто посвячувався, молився і давав обітницю, а священик благословляв меч майбутнього рицаря. Після відповідей на встановле# ні запитання про мету вступу в рицарство присвячений отримував з рук дам або старших рицарів свою зброю. Остаточно рицарське посвя# чення набирало чинності після удару плазом меча по плечу, що супро# водилося словами: «В ім’я Божіє, Святого Михаїла і Святого Георгія роблю тебе рицарем. Будь благочестивий, сміливий і благородний». Пройшовши обряд посвячення, рицар ставав чиїм#небудь васалом , для чого проходив омаж і в результаті інфеодації (наділення землею) всту# пав у володіння феодом (леном, ф’єфом).

Піднесенню рицарського звання сприяло утворення духовних ри# царських орденів в епоху хрестових походів. Вступ до ордену перед# бачав прийняття 4 обітниць: бідності, слухняності, безшлюбності, особистої досконалості. Рицар не міг змагатися із слабшим против# ником, немічним або стариком, а вбивство беззбройного покривало рицаря незмивною ганьбою. В епоху пізнього середньовіччя обітниці втратили колишній серйозний характер. У XIV—XV ст. почався за# непад рицарської ідеології і самого рицарства, пов’язаний із зміна# ми в методах ведення війни, зниженням ролі кінноти і винаходом пороху. Однак протягом багатьох сторіч рицарство залишалося висо# ким життєвим ідеалом середньовічного суспільства.

КАРЛ ВЕЛИКИЙ

Карл Великий (742—814 рр.) — король франків з 768 р., імпера# тор з 800 р. Карл Великий був помазаний на царство в 754 р. за життя батька, Піпіна Короткого; до 771 р. правив спільно з братом Карлома# ном. За час його правління франки здійснили 53 походи, з них 27 очо# лював сам Карл; у цей період територія Франкської держави збіль# шилася вдвічі. Найтривалішою була війна з саксами в 772—804 рр., внаслідок якої Саксонія була насильно християнізована і включена до складу Франкської держави.

Походи в Іспанію проти арабів у 778—810 рр. призвели до ство# рення у Франкській державі Іспанської марки на північному сході Піренейського півострова. Перший похід 778 р. виявився невдалим, ар’єргард війська був при відступі розбитий загоном басків. Граф Роланд, який командував ар’єргардом, загинув. Ця подія стала осно# вою для пізнішої «Пісні про Роланда». У 787—796 рр. були завойова# ні населені аварами території нинішніх Австрії та Угорщини. У 785 р. завойована Фрісландія, у 789 і 812 рр. зроблені походи проти полаб# ських слов’ян.

У 773 і 774 рр. на запрошення папи Адріана I Карл зробив походи в Італію, розбив лангобардів, коронувався італійською короною і під# твердив права пап на Папську область. У 800 р. Карл придушив пов# стання проти папи в Римі. 25 грудня 800 р. в соборі св. Петра папа Лев III увінчав голову Карла імператорською короною. Візантійсь# кий уряд відмовлявся визнавати за Карлом імператорський титул, але після війни 809—814 рр. погодився на це. Устрій держави Карла знаменував собою розвиток феодалізму. Вища знать країни, пов’яза# на з Карлом ленною присягою, зобов’язана була брати участь у похо# дах разом зі своїми людьми. З 789 р. Карл неодноразово видавав ука# зи, що вимагали від кожної вільної людини знайти собі сеньйора, під керівництвом якого він повинен був служити. Збільшувалася кіль# кість залежних селян.

Імперія Карла ділилася на округи на чолі з призначеними монар# хом графами, що володіли адміністративною і військовою владою і головували в судах за участю присяжних з місцевих вільних чолові# ків; контроль за діяльністю графів і суд від імені государя здійснюва# ли «государеві посланці». Щорічно скликалися т. зв. «травневі поля», з’їзди вищої світської і церковної знаті, на яких Карл представляв укази і капітулярії , що стосувалися всіх сторін життя. Карл Вели# кий, який до кінця днів залишався безграмотним, приділяв велику увагу освіті. У 787 р. було видано указ про створення шкіл при мона# стирях, у 789 р. — про обов’язкову освіту всього вільного чоловічого населення (залишився невиконаним). При дворі склався вчений гур# ток на чолі з Карлом, названий Академією. Карл Великий пережив двох своїх законних синів і залишив трон третьому — Людовіку Бла# гочестивому. Імперія Карла розпалася у 843 р. внаслідок Верден# ського договору.

«КАРОЛІНГСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ»

«Каролінгське відродження» — культурний підйом в імперії Карла Великого і в королівствах династії Каролінгів у VIII—IX ст. (в основному на території Франції і Німеччини); проявився в організа# ції шкіл, залученні до королівського двора освічених діячів, у розвит# ку літератури, образотворчого мистецтва, архітектури. Центр «Ка# ролінгського відродження» — гурток при дворі Карла Великого, т. зв. «Академія», якою керував Алкуїн; у діяльності гуртка брали участь сам Карл Великий, Ейнгард та інші.

ВЕРДЕНСЬКИЙ ДОГОВІР 843 р.

Верденський договір (843) — угода між онуками Карла Великого про поділ його імперії. Традиції поділу володінь монарха між його синами і переділу цих володінь між спадкоємцями здавна існували у Франкській державі епохи Меровінгів і Каролінгів. В умовах відсут# ності чіткої межі між публічним і приватним правом подібна угода оформляла не розпад держави, а розподіл власності. Імператор Лю# довік I Благочестивий перед смертю (840) оголосив свого старшого сина і співправителя Лотаря I спадкоємцем імперії, а його молод# шим братам Людовіку Німецькому і Карлу Лисому виділив частки (Баварію і території навколо Парижа) з королівським титулом. Від# разу ж після смерті батька молодші брати почали боротьбу зі стар# шим, розбили його у битві під Фонтенуа (25 червня 841 р.) і у 842 р. в Страсбурзі поклялися не укладати з ним сепаратного миру. Пере# говори між ворогуючими сторонами завершилися у Вердені у 843 р. підписанням договору. За цим договором Лотар I зберігав імператор# ський титул, а також обидві столиці імперії Карла Великого — Рим і Ахен, але все це означало лише почесне верховенство. Кожний з бра# тів отримував практично незалежну частину імперії: Лотар — Іта# лію і т. зв. «Серединне королівство» — смугу землі від Середземного до Північного морів, включаючи Прованс, Бургундію, лівобережжя середнього і весь басейн нижнього Рейну і північні Нідерланди; Лю# довік — майже всю Німеччину від Рейну до Ельби; Карл — всю Гал# лію з Аквітанією і Іспанською маркою. Дроблення імперії продовжу# валося і після Верденського договору.

ЕПОХА ВІКІНГІВ

ВІКІНГИ

Вікінги (варяги, нормани) — скандінави, які піратствували у VIII—XI ст. на морях Європи. Що ж означає слово «вікінг»? Серед# ньовічний літописець Адам Бременський писав, що вікінгами датча# ни називають піратів. На думку дослідника Ф. Аскеберга, слово «ві# кінг» походить від дієслова vikja — «повертати, відхилятися». Тобто вікінг — це людина, яка зійшла з нормального життєвого шляху, морський бродяга, який відправився в далекі країни за здобиччю і ратною славою. Їхня активність була такою значною, що в сканди# навській історії період з кінця VIII до середини XI ст. назвали «епо# хою вікінгів».

Вікінги грабували кораблі, прибережні селища, монастирі й мі# ста — їхніми жертвами стали Париж, Лондон, Орлеан, Кельн, Гам# бург, Бонн, Руан, Севілья та інші населені пункти. Страх перед вікінгами був таким великим, що у багатьох церквах Західної Європи богослужіння починалося молитвою «Боже, врятуй нас від шаленства норманів!» Іноді піратам вдавалося накласти регулярну данину на населення. Вони захоплювали силою землі для поселен# ня, як це сталося на Британських островах: в Англії утворилася т. зв. область «датського права» — Денло, в Ірландії вікінги засну# вали декілька міст, у тому числі Дублін. На півночі Франції, де вікінги отримали землі в лен від французького короля, вони засну# вали герцогство Нормандія. Шведи деякий час брали данину з балтійських і фінських племен.

У давньоруських літописах розповідається, що варяги брали да# нину з північних слов’ян. На Русі скандинави стали засновниками правлячої династії Рюриковичів, пізніше варяги входили до складу дружин князів, а також служили у гвардії візантійських імперато# рів. З утворенням держав у Скандинавії заморська експансія норма# нів набула характеру державної політики.

У кінці X ст. ісландські вікінги відкрили Гренландію, звідки вони рушили далі на захід і досягли Північної Америки (Вінланд, Маркланд, Хеллуланд). У плавання вікінги зазвичай вирушали влітку. У походах в основному брали участь молоді люди, хоч деякі залишалися вікінгами до старості. Ватажки вікінгів називалися «морськими конунгами», тобто «морськими королями», а також ярлами і хевдінгами.

За свідченням давніх саг, кожний вікінг був кровним братом своїх товаришів по команді. За смерть побратима ворогу мстили навіть ціною власного життя. Здобич ділилася порівну, при цьому вождеві покладалася особлива частка. Вікінги були озброєні мечами, бойови# ми сокирами, списами, луками зі стрілами, топориками#чеканами, палицями (булавами), дротиками і гарпунами; захисне озброєння складали щити, шоломи з наносниками, кольчуги.

ЕЙРІК РУДИЙ

Ейрік Рудий (Ейрік Торвальдсон) (бл. 950 — бл. 1002) — норман# ський мореплавець. У 981—983 рр. відкрив частину східних, півден# них і західних берегів Гренландії, острів Діско, протоку Дейвіса, мис Баффіна і острів Баффінова Земля; заснував перше поселення в райо# ні Бредефіорда.

ЛЕЙФ ЕЙРІКСОН

Лейф Eйріксон (Лейф Щасливий) (бл. 975 — бл. 1022) — ісланд# ський вікінг, син Ейріка Рудого. У 1004 р. перетнув протоку Дейвіса, відкрив північно#східне узбережжя Північної Америки; у 1005 р. повернувся в Гренландію.

АЛЬФРЕД ВЕЛИКИЙ

Альфред Великий (бл. 849 — бл. 900) — король англосаксонсько# го королівства Уессекс з 871 р. Об’єднав під своєю владою ряд сусід# ніх англосаксонських королівств. За Альфреда Великого було скла# дено перший загальноанглійський збірник законів («Правда Альфре# да») і частина «Англосаксонської хроніки».

ВІЛЬГЕЛЬМ I (ЗАВОЙОВНИК)

Вільгельм І Завойовник (бл. 1027 — 9 вересня 1087 р.) — англій# ський король з 1066 р. Був побічним сином нормандського герцога Роберта II Диявола. У 1033 р., коли Роберт Диявол вирушив в Пале# стину, Вільгельма було визнано його спадкоємцем. При звістці про смерть Роберта (1035) нормандські барони на чолі з родичами помер# лого повстали проти Вільгельма, і тільки втручання французького короля Генріха I, захисника Вільгельма, зберегло за ним престол. Юність Вільгельма пройшла у війнах із сусідами, внаслідок яких він приєднав до своїх володінь графство Мен (1062) і частину земель гра# фа Анжуйського, а також у боротьбі з місцевими баронами, яких йому вдалося підкорити.

Особливу увагу Вільгельм приділяв церкві: він сам керував духов# ними соборами і за допомогою пріора Ланфранка намагався підви# щити освітній і етичний рівень духовенства. У 1051 р. він відвідав свого родича, англійського короля Едуарда Сповідника, і згодом ствер# джував, що бездітний Едуард призначив його своїм наступником, хоч таке призначення без згоди уїтенагемота не мало законної сили.

У 1066 р., коли Едуард помер і наслідником його став Гарольд II, Вільгельм заявив про свої права на англійський престол. Ці домаган# ня підтримав папа Александр II; він відлучив Гарольда від церкви і доручив Вільгельму привести Англію до покірності папській владі. Вільгельм зібрав військо рицарів і простих воїнів з Нормандії, Фран# ції та Італії чисельністю до 60 тисяч; вони відплили з гавані Сен# Валері (у гирлі Сомми) і висадилися на англійський берег 29 вересня 1066 р. 14 жовтня 1066 р. в битві під Гастінгсом Вільгельм розбив військо Гарольда II і оголосив себе королем Англії.

Навесні 1067 р. Вільгельм поїхав у Нормандію, і в Англії спалах# нуло повстання, викликане насильствами нормандців. Повернувшись в Англію, він навів там порядок і побудував ряд укріплених замків, де розмістив нормандські гарнізони. Повстання англосаксів спала# хували і надалі — у 1068, 1069, 1071 рр. Вільгельм жорстоко приду# шив їх і фактично наново завоював усю країну. Конфіскувавши землі місцевих феодалів, він роздав їх своїм прибічникам, тим самим ство# ривши прошарок нормандської знаті, на який він спирався в своєму правлінні. Вільгельм укріпив свою владу, ввівши в графствах управ# ління чиновників#шерифів, які знаходилися у прямій залежності від короля.

Крім звичайної присяги васалів своєму сюзерену він увів клятву вір# ності безпосередньо королеві («Солсберійська присяга»). Становище селян за правління Вільгельма I значно погіршилося, особливо після перепису 1086 р. («Книга страшного суду»), який перевів багатьох віль# них селян до розряду віланів. Перед смертю Вільгельму довелося вес# ти війну проти баронів Нормандії і сусідньої з нею Франції. Під час об’їзду руїн взятого ним міста Манта Вільгельм упав із сідла і сильно забився. Його привезли в Руан, де він помер 9 вересня 1087 р.

САГИ

Саги — у середньовічній Скандинавії будь#яке прозаїчне опові# дання про минуле на відміну від поетичних сказань скальдів. Саги, які дійшли до нас у письмовому вигляді, своїм корінням сягають в усні розповіді, що виконувалися публічно на бенкетах або інших збо# рах. Подібні оповідання існували в усіх скандинавських країнах, але майже всі відомі нам саги були записані в XII—XV ст. в Ісландії, середньовічна література якої була багатша за ту, що створена в ін# ших скандинавських країнах. При записах і після них саги зазнава# ли деякої переробки; безперечно, що в сагах у тому вигляді, в якому вони відомі нам, присутні вплив і запозичення з європейської літера# тури, але при цьому вони значною мірою відображають і розвивають місцеву скандинавську традицію. Найперші з тих, що дійшли до нас, — «саги про апостолів» і «саги про святих людей», які є перека# зами латинських творів. До «саг про королів» відносять саги, у яких розповідається про норвезьких конунгів (найбільш відомі «Сага про

Сверріра» і «Земне коло» Сноррі Стурлусона).

У «сагах про єпископів» розповідається про ісландських єписко# пів XI—XIV ст. У «сагах про давні часи» («Сага про Вельсунгів») є елементи епічних оповідей, але переважають казкові мотиви, тому вже в середні віки їх називали «брехливими сагами». Сагами також називали перекладні твори («Сага про Трістрама та Ісонду»), які іно# ді трактують як «рицарські саги». Найвидатніші пам’ятки — «саги про ісландців» («родові саги», також «ісландські саги»), у яких опи# суються події, що відбувалися в Ісландії в X—XI ст., тобто у «вік саг». Основна тема цих саг — розбрат між людьми, кровна помста, вірність обов’язку, мужність героїв перед лицем долі.

ЄВРОПА В X—XIII ст.

ДИНАСТІЯ КАПЕТІНГІВ

Капетінги — третя династія французьких королів, представни# ки прямої лінії якої правили королівством з 987 до 1328 р. У 987 р. Гуго Капет, граф Паризький, був обраний королем Франції (987— 996). Його прямі нащадки залишалися на престолі весь період зріло# го середньовіччя: Роберт Благочестивий (996—1031), Генріх I (1031— 1060), Філіпп I (1060—1108), Людовік VI (1108—1137), Людовік VII (1137—1180), Філіпп II Август (1180—1223), Людовік VIII (1223— 1226), Людовік IX Святий (1226—1270), Філіпп III Відважний (1270— 1285), Філіпп IV Красивий (1285—1314), Людовік X (1314—1316), Іоанн I (1316), Філіпп V Довгий (1316—1322), Карл IV Красивий (1322—1328). Представники династій Валуа і Бурбонів, що послідов# но змінили в управлінні французькою державою Капетінгів, були гілками молодших, бічних ліній цього роду.

«СВЯЩЕННА РИМСЬКА ІМПЕРІЯ»

«Священна Римська імперія » 962—1806 рр. (з кінця XV ст. — «Священна Римська імперія германської нації») була заснована ні# мецьким королем Оттоном I, який підкорив Північну і Середню Іта# лію (разом із Римом). Включала також Чехію, Бургундію (Арелат), Нідерланди, швейцарські землі і т. д. Імператори вели агресивну політику, головним чином на півдні (Італія) і сході (землі полабських слов’ян), у кінці XI—XIII ст. боролися з римськими папами за інве# ституру, за Італію. Поступово влада імператорів стала номінальною. Землі Італії були втрачені вже в середині XIII ст.; Німеччина (що займала панівне становище в імперії) розпалася на окремі територіа# льні князівства. Вестфальский мир 1648 р. закріпив перетворення імперії в конгломерат незалежних держав. «Священна Римська ім# перія» остаточно була ліквідована в XIX ст. в ході наполеонівських воєн.

ФРАНКОНСЬКА ДИНАСТІЯ

Франконська династія (Салічна династія) німецьких королів і імператорів «Священної Римської імперії» правила в 1024—1125 рр. Засновником був Конрад II. Найбільш відомий представник — Ген# ріх IV.

ПРАВОСЛАВ’Я

Православ’я — одне з основних і найстаріших напрямів у хрис# тиянстві. Виникло з розподілом у 395 р. Римської імперії на Західну і Східну. Богословські основи визначилися у Візантії в IX—XI ст. Остаточно склалося як самостійна церква в 1054 р. з початком розпо# ділом християнської церкви на католицьку і православну. Поступо# во православ’я розділилося на кілька автокефальних церков. На Русі православ’я введено в кінці X ст. (988 р.).

КАТОЛИЦИЗМ

Католицизм — один з основних напрямів у християнстві. Като# лики становлять велику частину віруючих в Італії, Іспанії, Португа# лії, Франції, Бельгії, Австрії, в латиноамериканських державах; се# ред віруючих католики переважають в Польщі, Угорщині, Чехії. Послідовники католицизму є в Прибалтиці (головним чином у Лит# ві), у західних областях Білорусії, України. Розділення християн# ської церкви на католицьку і православну сталося в 1054—1204 рр.; у XVI ст. в ході Реформації від католицизму відколовся протестан# тизм. Організація католицької церкви відрізняється суворою центра# лізацією, ієрархічним характером; центр — папство, голова — Папа Римський, резиденцією якого є Ватикан. Джерела віровчення — Свя# те Письмо і Святий переказ. Особливості католицизму (у порівнянні, насамперед, з православ’ям): додавання до «символу віри» (у догмат Трійці) філіокве, тобто догмата про походження Святого Духа не тіль# ки від Бога#Отця, але й Сина; наявність догматів про непорочне зачат# тя діви Марії та її тілесне вознесіння, про непогрішність папи; різке розмежування між кліром і мирянами; целібат.

АВІНЬЙОНСЬКЕ ПОЛОНЕННЯ ПАП

Авіньйонське полонення пап — вимушене перебування рим# ських пап в Авіньйоні (Південна Франція) у період між 1309 і 1378 рр. Авіньйонський період в історії папства приходиться на понтифікат пап: Климента V (1305—1316), Іоанна XXII (1316—1334), Бенедик# та XII (1334—1342), Климента VI (1342—1352), Іннокентія VI (1352— 1362), Урбана V (1362—1370), Григорія XI (1370—1378). Повернен# ня папської резиденції в Рим сталося в 1377 р. за понтифікату Григо# рія XI.

ПЕРШЕ БОЛГАРСЬКЕ ЦАРСТВО

Перше Болгарське царство — слов’яно#болгарська держава в 681—1018 рр. на півночі Балканського півострова. Утворилося після підкорення протоболгарами Союзу семи слов’янських племен і звіль# нення цієї території з#під влади Візантії. Столиця — Пліска, з 893 р. — Преслав. Найвищої могутності царство досягло за царя Симеона. У 969 р. розпалося на східну і західну (Західно#Болгарське царство) частини, завойовані в 1018 р. Візантією.

СИМЕОН ВЕЛИКИЙ

Симеон (Симеон Великий) (р. н. невід. — 927 р.) — болгарський князь (з 893 р.), з 913 р. цар, під час правління якого Перше Болгар# ське царство досягло своєї найвищої могутності. Син князя Бориса I, Симеон, виховувався у Візантії, де пробув 10 років, вчився в знаме# нитій Магнаврській школі в Константинополі. Завдяки прекрасному знанню грецької мови й культури Симеона називали «полугреком». Проте правління Симеона відмічене безперервними війнами з Візан# тією, результатом яких стало приєднання до Болгарії обширних те# риторій імперії на півдні та заході. Перша війна розгорілася у 894 р. через торговий конфлікт. Візантії вдалося відбити натиск військ Си# меона, уклавши союз з угорцями, які увійшли в пониззя Дністра і Дунаю, загрожуючи Болгарії. Але вже у 897 р. Симеон розбив візан# тійську армію у Фракії, а в 904 р. дійшов до міста Фессалоніки, на північ від якого і простягнувся новий візантійсько#болгарський кор# дон.

Наступний етап воєн Симеона з Візантією почався в 913 р., коли Симеон взявся реалізовувати розроблений ним план створення єди# ної греко#слов’янської імперії під своєю владою. Константинополь змушений був піти на поступки: був підписаний договір, згідно з яким Симеон визнавався «василевсом (тобто імператором) болгар» і передбачався шлюб між малолітнім Константином VII Багрянород# ним і дочкою болгарського правителя. Мати Константина Зоя анулю# вала цей документ, і болгари знову вторглися на територію імперії. У 917 р. візантійська армія була вщент розгромлена Симеоном на р. Ахе# лой у Фракії. Наслідки розгрому для імперії були катастрофічними. Болгарські війська вступили в Грецію, взяли Фіви.

Ситуація змінилася з приходом до влади в Константинополі енер# гійного Романа Лакапіна, який зумів організувати відсіч болгарам. Незважаючи на домовленості константинопольского патріарха Ми# коли Містика, який просив Симеона припинити кровопролиття, той вважав, що наступив зручний момент для захоплення візантійської столиці. Але в 927 р. щастя відвернулося від Симеона: його війська були розбиті хорватами, які вступили в союз з імперією; у тому ж році він помер.

БОГОМИЛЬСТВО

Богомильство — єретичний рух на Балканах у X—XIV ст. (по# тім, до XVII ст., секта). Релігійно#філософське вчення богомилів бли# зьке до павликіян і вплинуло на катарів (альбігойців).

КИРИЛО І МЕФОДІЙ

Кирило і Мефодій — брати з Солуні (Салоники, Фессалоніка), слов’янські просвітителі, творці слов’янської азбуки, проповідники християнства. Кирило (бл. 827—869 рр.; до прийняття в 869 р. чер# нецтва — Константин, Константин Філософ) і Мефодій (бл. 815— 885 рр.) у 863 р. були запрошені з Візантії князем Ростиславом до Великоморавської держави для ведення богослужіння на слов’янсь# кій мові. Перевели з грецької на старослов’янську мову основні бого# служебні книги.

ВЕЛИКА МОРАВІЯ

Велика Моравія (Великоморавське, Богемське князівство) — дер# жава західних слов’ян у IX—X ст. на півдні Моравії. У 906 р. Великоморавська держава була розгромлена кочовиками — угор# цями.

ХРЕСТОВІ ПОХОДИ

Хрестові походи (1096—1270) — походи на Близький Схід (у Сирію, Палестину, Північну Африку), організовані західноєвропей# ськими феодалами і католицькою церквою під гаслом боротьби про# ти «невірних» (мусульман), звільнення Гробу Господнього і Святої землі (Палестини). 1#й Хрестовий похід (1096—1099) завершився захопленням хрестоносцями в сельджуків Єрусалима й утворенням Єрусалимського королівства, 2#й (1147—1149 рр., причиною стало взяття в 1144 р. сельджуками Едесси) і 3#й (1189—1192 рр., викли# каний завоюванням у 1187 р. Єрусалима Салах#ад#Діном) Хрестові походи були безрезультатними. 4#й Хрестовий похід (1202—1204), організований за ініціативою римського папи Іннокентія III, був на# правлений (головним чином зусиллями венеціанського купецтва) проти Візантії і завершився взяттям Константинополя; після цього на території Візантії була створена Латинська імперія (1204—1261). Останні походи — 5#й (1217—1221), 6#й (1228—1229), 7#й (1248— 1254), 8#й (1270) — не відіграли помітної ролі. З переходом до му# сульман Акри (1291) хрестоносці повністю втратили свої володіння на Сході.

РІЧАРД I (ЛЕВОВЕ СЕРЦЕ)

Річард I Левове Серце (1157—1199) — англійський король з 1189 р., з династії Плантагенетів. Велику частину життя провів поза Англією. Під час Третього хрестового походу 1189—1192 рр. захопив острів Кіпр і фортецю Акру в Палестині. Убитий під час війни з Францією.

«ВЕЛИКА ХАРТІЯ ВІЛЬНОСТЕЙ»

«Велика хартія вільностей» — грамота, підписана в 1215 р. ан# глійським королем Іоанном Безземельним. Обмежувала (в основно# му в інтересах аристократії) права короля, надавала деякі привілеї рицарству, верхівці вільного селянства, містам. Входить у число чинних актів конституції Великобританії.

ПАРЛАМЕНТ

Парламент (англ. parliament , від франц. parler — говорити) — вищий представницький орган влади. У багатьох країнах парламент має спеціальну назву (наприклад, конгрес США, Федеральні збори Російської Федерації, норвезький стортінг). Уперше парламент був утворений в Англії в XIII ст. як орган станового представництва; че# рез деякий час в його складі виділилися дві палати — верхня (палата лордів) і нижня (палата общин). Сучасний парламент, як правило, обирається населенням за встановленою конституцією системою і виконує законодавчі функції.

АЛЬБІГОЙЦІ

Альбігойці — християнська секта, що набула значного поширен# ня у XII—XIII ст. в Західній Європі, особливо в Північній Італії і Південній Франції. Її прихильники іменувалися альбігойцями (від міста Альбі, центру руху), а також катарами (грецьк. katharos — «чистий») від назви ранньої маніхейської секти, члени якої прагну# ли очиститися — звільнитися від тілесного й матеріального. Церко# вні закони, направлені проти альбігойців і прийняті III Латерансь# ким собором, ознаменували початок діяльності середньовічної інкві зиції. Собор зажадав від світських государів придушити цих «пору# шників» громадського порядку.

У 1209—1228 рр. відбулася серія кривавих битв, іноді званих аль# бігойськими війнами, або хрестовими походами проти альбігойців. Війська очолювали граф Тулузький (з боку сектантів) і Симон де Монфор (з боку хрестоносців). Згідно з мирним договором 1229 р. у Мо (Паризький договір), велика частина території альбігойців пере# йшла до короля Франції. Однак окремі секти альбігойців проіснува# ли до кінця XIV ст.

ГЕНЕРАЛЬНІ ШТАТИ У ФРАНЦІЇ

Генеральні штати у Франції — вища станово#представницька установа в 1302—1789 рр., що складалася з депутатів від духовенст# ва, дворянства і третього стану. Скликалися королями головним чи# ном для отримання від них згоди на збір податків. Депутати третього стану Генеральних штатів 1789 р. оголосили себе Національними зборами.

НАТУРАЛЬНЕ ГОСПОДАРСТВО

Натуральне господарство — тип господарства, при якому про# дукти праці виробляються для задоволення потреб самих виробни# ків, а не для продажу. З появою і поглибленням суспільного розподі# лу праці воно поступово витісняється товарним виробництвом.

БОРОТЬБА НАРОДІВ ЄВРОПИ ТА АЗІЇ ПРОТИ ЧУЖОЗЕМНИХ ЗАГАРБНИКІВ

ЛЬОДОВЕ ПОБОЇЩЕ

Льодове побоїще (5 квітня 1242 р.) — битва на льоду Чудського озера між руськими військами на чолі з Олександром Невським і німецькими рицарями#хрестоносцями, яка закінчилася повним роз# громом хрестоносців. Було взято в полон близько 50 знатних рица# рів, убито близько 500 воїнів. Ливонський орден був поставлений пе# ред необхідністю укласти мир, за яким хрестоносці відмовлялися від зазіхань на руські землі, а також відмовлялися від частини Лат# галії.

РЕКОНКІСТА

Реконкіста (ісп. La reconquista , від reconquistar — відвойовува# ти) — відвоювання народами Піренейського півострова земель, заво# йованих арабами в 711—715 рр. Реконкіста почалася в 718 р. битвою під Ковадонгою. До часу розпаду Кордовського халіфату в 1031 р. на 23 окремих держави майже дві третини території півострова знахо# дилися в руках іспанських мусульман. Розпад халіфату полегшив іспанцям просування уперед — результатом цього було захоплення кастильцями 25 травня 1085 р. Толедо — давньої столиці вестгот# ських королів.

Вторгнення Альморавідів з Північної Африки і перемога їх над леоно#кастильськими військами біля Салаки 23 жовтня 1086 р., на# шестя в 1147 р. північноафриканських Альмохадів, які отримали перемогу над кастильцями біля Аларкоса в 1195 р., не змогли надов# го зупинити успішний хід Реконкісти. На початку XIII ст. піреней# ські християнські держави знову перейшли в наступ: 16 липня 1212 р. під Лас#Навас де Толосою військо Кастилії, Арагона, Португалії і Наварри розбило маврів.

У першій половині XIII ст. кастильці за Фердинанда III Святого завоювали Андалусію, крім Гранади, арагоно#каталонці за Хайма I Завойовника захопили Балеарські острови і Валенсію, а португальці за Афонса II — Альгарвію. З останньої третини XIII ст. до кінця XV ст. наступальний рух іспанських народів на південь припинився, а Арагон, Португалія і Наварра зовсім перестали брати участь у Ре# конкісті. Внутрішні розбрати і міжусобні війни в Кастилії майже на два століття продовжили період мавританського володарювання на Піренейському півострові. Остання арабська твердиня на іспанській землі — Гранада — капітулювала тільки в 1492 р.

ЛАТИНСЬКА ІМПЕРІЯ

Латинська імперія — держава, заснована в 1204 р. учасниками Четвертого хрестового походу на завойованій ними візантійській те# риторії. Столицею був Константинополь. Крім безпосередніх воло# дінь імператора в Латинську імперію входили Фессалонікійське ко# ролівство, Ахейське князівство, Афінське герцогство та інші землі. У 1261 р. нікейський імператор зайняв Константинополь. Латинська імперія припинила своє існування.

ЗОЛОТА ОРДА

Золота Орда — татарська держава, яка існувала в XIII—XV ст. на території Середньої Азії і Східної Європи. У східних джерелах називалася Улус Джучи, або Синьою Ордою, у російських — 3оло# тою Ордою. Виникла на початку 40#х років XIII ст. внаслідок загарб# ницьких походів хана Батия.

До складу Золотої Орди входила територія від басейну р. Об і ниж# ньої Сирдар’ї на Сході до Дністра на Заході. Руські князівства терито# ріально не входили до складу Золотої Орди, а перебували у васальній залежності від неї — вони платили данину, зобов’язувалися надава# ти монголо#татарам військову допомогу і т. д. Центром Золотої Орди було Нижнє Поволжя, де за Батия була заснована столиця — місто Бату поблизу сучасної Астрахані (у той час — Тархан).

У період правління хана Узбека столиця була перенесена в Берке (місто засноване братом Батия ханом Берке, 1255—1266 рр.) поблизу сучасного Волгограда. У 50#х рр. XIII ст. Золота Орда стала повністю незалежною від Монгольської імперії. На чолі держави стояв хан з роду Чингісхана. Для розв’язання найважливіших питань хан скли# кав з членів династії з’їзд — курултай.

Політичний устрій Золотої Орди мав напіввоєнний характер, що відбилося на адміністративному устрої. Золота Орда ділилася на улу# си, області, округи#тумани, тисячі, сотні, десятки.

На чолі адміністративно#територіальних одиниць стояли беки, темники, тисяцькі, сотники, десятники, які були одночасно прави# телями і воєначальниками. Поступове відокремлення від Золотої Орди самостійних ханств — Сибірського ханства (кінець XV ст.), Ногайсь# кої Орди (40#і роки XV ст.), Казанського ханства (1438), Кримського ханства (1443) та інших призвело в кінці XV — на початку XVI ст. до її остаточного розпаду.

СЕЛЯНИ І СЕНЬЙОРИ

ФЕОДАЛЬНА РЕНТА

Феодальна рента — одна з форм земельної ренти, існувала у вигляді відробіткової (панщина), продуктової (натуральний оброк) і грошової ренти.

ПАНЩИНА

Панщина — форма земельної ренти, дармова примусова праця залежного селянина, працюючого з власним інвентарем у господар# стві феодала. У Західній Європі панщина розповсюдилася з VIII— IX ст., з XII—XIII ст. почала витіснятися оброком і до XIV—XV ст. майже зникла. У країнах Сходу панщина не набула широкого поши# рення. На Русі вона виникла за часів Київської держави. У Росії широ# ко розповсюдилася в другій половині XVI — першій половині XIX ст.

СЕРВИ

Серви (від лат. servus — раб) — у середньовічній Західній Європі категорія феодально#залежних селян, найбільш обмежених у правах: наприклад, у переході з однієї сеньйорії в іншу, відчуженні земель# них держань, успадкуванні майна, свободі шлюбу тощо (мусили спла# чувати феодалам особливі побори). До XVI ст. збереглися лише пере# житки серважу.

СЕНЬЙОР

Сеньйор (від лат. senior — старший) — у Західній Європі в середні віки: 1) феодал, землевласник (власник сеньйорії), у зале# жності від якого знаходилися селяни (а часто і городяни); 2) фео# дал, в особистій залежності від якого знаходилися більш дрібні феодали — васали; 3) звертання до чоловіка в Іспанії (звертання до жінки — сеньйора).

ВАСАЛІТЕТ

Васал (лат. vasallus , від кельт. vassus — слуга) — у середні віки «слуга», людина, яка в обмін на надання землі в держання виконува# ла певну службу на користь старшого феодала (сеньйора), з яким вона була пов’язана клятвою вірності.

З розвитком феодальних відносин у Західній Європі васалом ста# ли називати людину, яка поступила на службу (переважно військо# ву) до іншого сеньйора, під захист якого вона «передавала» себе, ви# знаючи себе його «людиною». Цей акт називався комендацією, пізні# ше — омажом. Відносини між васалом і сеньйором закріплялися присягою вірності й певною церемонією: васал клав свої складені долоні в долоні сеньйора, а той передавав йому меч. Васал зобов’язу# вався надавати сеньйору допомогу, яка полягала передусім у військо# вій службі (40 днів на рік) та різних виплатах, а також повинен був брати участь у засіданнях ради (лат. consilium ).

За службу васал отримував у держання землю — феод (лен) . Сень# йор повинен був підтримувати і захищати свого васала. У IX ст. франк# ський король Людовік Благочестивий наказав, щоб кожний став чиєю# небудь «людиною», пізніше те саме було запроваджено і в Англії. Таким чином, склалася ієрархічна система васальних зв’язків, при якій кожний був чиїмсь васалом, у тому числі і монархи, які вважа# лися васалами Папи Римського або Божими васалами. Найвища знать вважалася «прямими» васалами монарха, інші феодали — «непря# мими». У деяких країнах (наприклад, у Франції) з розвитком прива# тної влади феодалів виник принцип «васал мого васала не є моїм васалом», який означав, що «непрямий» васал монарха не зобов’яза# ний був йому підкорятися. Такий варіант васалітету зник у Європі з посиленням королівської влади і централізацією держав.

СЕРЕДНЬОВІЧНЕ МІСТО

БЮРГЕРСТВО

Бюргерство (нім. Burgertum , від Burger — городянин) — у ши# рокому значенні — усі жителі західноєвропейського середньовічного міста, що підпадали під дію міського права, тобто всі члени міської громади (включаючи і міський патриціат); у більш вузькому значен# ні (у якому цей термін частіше за все вживається в історичній нау# ці) — середня верства міського населення, що складалася головним чином із самостійних майстрів — ремісників (які зазвичай об’єдну# валися в цехи) і середніх та дрібних торговців.

Бюргерство формувалося в процесі боротьби (XI—XIII ст.) з фео# далами#сеньйорами за міську землю, звільнення від феодальної екс# плуатації. Бюргери походили головним чином із залежних селян і сільських ремісників, які втекли або переселилися в місто. На ран# ній стадії розвитку міста (приблизно до XIV—XV ст.) міська громада вільно приймала їх до себе (тобто в число бюргерів), допомагаючи феодально#залежним селянам отримати особисту свободу. Особиста свобода і виняткова підсудність міському суду, право розпоряджати# ся своїм майном та інші привілеї були обов’язковими ознаками бюр# герського стану.

МАЙСТЕР

Майстер — у середньовічній Західній Європі дрібний, економіч# но самостійний виробник#ремісник, повноправний член цеху. Пра# цював у власній майстерні, маючи при собі помічників — підмайст рів та учнів .

ЦЕХИ

Цехи (нім. однина Zunft, Zeche ) — у містах феодального суспіль# ства організації ремісників, які були економічно самостійними ви# робниками. Найбільш розвинені форми організації міських реміс# ників склалися в країнах Західної Європи, де населення середньовіч# них міст добилося широких прав самоврядування. Завойовані горо# дянами права полегшили як об’єднання ремісників у цехи, так і роз# виток цехів, що вже склалися. Цехи з’явилися у Франції, Німеччи# ні, Англії в XI—XII ст. (в Італії, можливо, ще раніше) і досягли пов# ного розвитку в XIII—XIV ст. У цей час у більшості міст Західної Європи ремісники різних спеціальностей об’єдналися в цехи (виник# ли цехи ткачів, сукноробів, фарбарів суконь, чоботарів, шкіряників, ремісників, що виготовляли різні вироби з металу, теслярів, пека# рів, м’ясників і т. д.).

Утворення цехів було пов’язано з характерною для західноєвро# пейського феодального суспільства тенденцією до корпоративної від# особленості окремих соціальних груп. У цехи організовувалися не тільки ремісники, але й інші верстви міського населення: роздрібні торговці різних спеціальностей, рибаки, садівники, лікарі, музиканти тощо; в особливі корпорації, близькі до цехів, об’єднувалося і купец# тво. Повноправними членами цехів були тільки ремісники, що само# стійно вели своє господарство (майстри). Вони були власниками зна# рядь праці, ремісничої майстерні, у якій працювали разом з робітни# ками (підмайстрами) і учнями.

Щоб стати майстром, треба було не тільки володіти певними ма# теріальними ресурсами (щоб відкрити власну майстерню), але й про# йти стаж учнівства (від 2—3 до 7 і навіть більше років) і деякий час пропрацювати підмайстром. Ремісники (майстри), що об’єдналися в цехи, домагалися права самим вирішувати свої внутрішні справи під загальним наглядом міської влади.

Органами управління в цехах були збори майстрів і особливі поса# дові особи, які обиралися членами цехів. Як і інші середньовічні кор# порації, цехи впливали на всі сфери життя своїх працівників: спо# стерігали за дотриманням ремісниками певних правил поведінки, організовували взаємодопомогу і спільні свята, були осередками мі# ського ополчення, виступали спільно в релігійних процесіях і т. д. Кожний цех мав свою емблему із зображенням знарядь праці, цехо# ву печатку, касу.

ГІЛЬДІЇ

Гільдії (від нім. Gilde — корпорація) — у Західній Європі в період раннього середньовіччя різні об’єднання взаємодопомоги, релігійні, політичні тощо; у XII—XV ст. — корпорації купців (в Англії також ремісників), що захищали інтереси своїх членів, які домагалися пра# вових і митних пільг. У Російській імперії гільдії існували з XVIII ст. до 1917 р. як станові об’єднання купців.

ГАНЗЕЙСЬКИЙ СОЮЗ (ГАНЗА)

Ганза (нім. Hanse ) — торговий і політичний союз північноніме# цьких міст у XIV (остаточне оформлення) — XVI ст. (формально до 1669 р.) на чолі з Любеком. Ганзі, що здійснювала посередницьку торгівлю між Західною, Північною і Східною Європою, належала тор# гова гегемонія в Північній Європі. У Ганзу входило до 100 міст, у т. ч. Ревель (Таллінн), Дерпт (Тарту), Рига та інші. З кінця XV ст. почався занепад Ганзи.

БАНК

Банк (від італ. banco — лавка міняйли) — фінансова установа, яка має ліцензію на прийом вкладів і видачу кредитів, а також здійснює розрахунки між фірмами і проводить операції з цінними паперами. З’явившись у середні віки в Італії, банки були і залишаються посеред# никами між вкладниками і позичальниками, забезпечуючи функ# ціонування і стійкість платіжної системи, а також здійснюючи істот# ний вплив на попит і пропозицію грошового капіталу.

КОМУНА МІСЬКА

Комуна (франц. commune , від лат. communis — загальний) — у середньовічній Західній Європі міська комуна — це громада, що ви# магала від феодалів права самоврядування.

ЄВРОПА В XIV—XV ст.

СТОЛІТНЯ ВІЙНА

Столітня війна 1337—1453 рр. велася між Англією і Францією за Гасконь (з XII ст. англійське володіння), Нормандію, Анжу (втра# чені англійцями в XIII ст.), Фландрію. Причиною війни стало праг# нення англійського короля Едуарда III (онука французького короля Філіппа IV) зайняти французький престол після смерті французько# го короля Карла IV (який не мав сина). Англія виграла битви при Слейсі (1340), під Кресі (1346), Пуатьє (1356). Договір в Бретіньї 1360 р. закріпив за Англією значну частину французької території. У 70#х рр. XIV ст. англійці майже повністю були вигнані з Франції.

Однак після перемоги під Азенкуром (1415) англійці в союзі з бургундцями захопили північ Франції (з Парижем). Всенародний опір англійцям очолила Жанна д’Арк. У 1429 р. французькі війська на чолі з нею зняли облогу Орлеана. Столітня війна завершилася ка# пітуляцією англійців у Бордо (1453). Англія втримала на території Франції лише порт Кале (до 1558 р.).

ДИНАСТІЯ ВАЛУА

Валуа — династія французьких королів, які правили в 1328— 1589 рр., гілка Капетінгів; отримала свою назву від невеликого граф# ства у Франції, у провінції Іль#де#Франс, нині розділеного між депар# таментами Ени та Уази. Династія Валуа розпадалася на три гілки: пряму (власне Валуа), Орлеанську і Ангулемську. Перші графи Ва# луа належали до молодшої лінії роду Вермандуа. Остання спадко# ємиця цього роду вийшла заміж за Гуго, сина короля Генріха І Фран# цузького, і принесла йому в посаг володіння Валуа і Вермандуа.

У 1215 р. графство Валуа було приєднано королем Філіппом Авгу# стом до земель французької корони. У 1285 р. ці землі отримав Карл Валуа, син короля Філіппа ІІІ Відважного, брат короля Філіппа ІV Красивого, останнього прямого представника династії Капетінгів. Саме Карл Валуа став засновником однойменної королівської динас# тії. За допомогою вдалих шлюбів він розширив свої володіння і навіть придбав титул імператора Константинопольського. Молодший син Карла став засновником лінії Алансонів, однієї з гілок династії Ва# луа, що перервалася в 1527 р. Старший син у 1328 р. вступив на французький престол, після того як три сини Філіппа ІV померли, не залишивши чоловічого потомства. Як найближчий нащадок Капетін# гів, він був коронований під ім’ям Філіппа VІ. Цей факт не був визна# ний Англією і спричинив початок Столітньої війни між Англією і Францією. Згодом графство Валуа неодноразово передавалося прин# цам дому Валуа, а потім Бурбонам (завжди разом з герцогством Ор# леанським).

Найбільш відомими представниками династії Валуа були: Карл V Мудрий, Людовік XI, за правління якого в основному завершилося територіальне об’єднання Франції, Франциск I, що перетворив Фран# цію в абсолютну монархію, Генріх II, Генріх III. З убивством Генрі# ха III під час релігійних воєн династія Валуа припинила своє існу# вання. Останньою гілкою роду Валуа була Маргарита (королева Мар# го, 1553—1615). Її чоловік Генріх IV став першим королем нової ди# настії Бурбонів, яка також походила від Капетінгів.

ЖАКЕРІЯ

Жакерія (Jacquerie від «Jacques Bonhomme» — «Жак#Простак», звичайне прізвисько французьких селян) — серія селянських повс# тань у Франції в період Столітньої війни (1337—1453) між Англією і Францією. Найбільшим повстанням стала так звана «Велика Жаке# рія» (травень—червень 1358 р.). Повстання вибухнуло в переломний момент Столітньої війни. Незадовго до цього сталася битва під Пуа# тьє (1356), у якій французькі війська зазнали поразки, і велика кіль# кість рицарів на чолі з королем Іоанном II Добрим потрапила в полон до англійців. Обурення селян було спровоковано тим, що наслідник престолу дофін Карл розпорядився збільшити податки, щоб зібрати суму, необхідну для викупу сеньйорів, які потрапили в полон. Укла# дене незабаром перемир’я між англійцями і французами також не принесло спокою країні, оскільки багато сіл було пограбовано англій# ськими загонами, що діяли по всій Франції. Це стало черговим уда# ром для селянства, яке в 1340#х рр. сильно потерпіло від голоду й епідемії чуми. Повстання почалося в травні 1358 р. на північному заході Франції і швидко розповсюдилося в Пікардії, Шампані, Іль# де#Франсі та інших областях.

Стихійно сформувалася селянська армія, що складалася з 5— 6 тис. чоловік. Повстанці громили замки і вбивали їх мешканців. На чолі повстання стояв Гійом Каль, який зробив спробу об’єднатися з повсталими городянами в Парижі. Повстання в Парижі під проводом Етьєна Марселя почалося в 1358 р. і також було викликано невдово# ленням податковим тягарем. Дофін Карл був змушений утікти з бу# нтуючого Парижа, а Етьєн Марсель спробував скористатися його вте# чею і відсутністю короля і змістити ненависних торговому стану ад# міністративних чиновників. Етьєн Марсель відіслав для підтримки учасників Жакерії загін з 300 чоловік з метою організувати боротьбу з військами дофіна, який блокував Париж. Дворяни незабаром стали об’єднуватися навколо Карла II Наваррського (Карла Злого).

Повсталі зайняли позиції поблизу села Мело, але на рівнинній місцевості, де вони розташувалися, рицарська кіннота була особливо небезпечна. Гийом Каль з декількома соратниками прибув у табір Карла Злого для переговорів, де його було схоплено і страчено. Вна# слідок цього 10 червня 1358 р. селяни, слабо озброєні й позбавлені керівництва, були розгромлені дворянами на чолі з графом де Гасто# ном де Фуа і Жаном де Граїлі. Слідом розпочалися масові репресії проти повстанців.

ПОВСТАННЯ УОТА ТАЙЛЕРА

Повстання Уота Тайлера (1381 р.) — найбільше в середньовіч# ній Англії селянське повстання. Керівниками були Уот Тайлер і Джон Болл. Повстання охопило більшість графств. У червні повстанці за підтримки міської бідноти увійшли в Лондон. Під час переговорів з королем повстанці вимагали скасування кріпацтва (т. зв. Майл#Енд# ська програма), повернення общинних угідь і зрівняння станів (Сміт# філдська програма). Повстання було придушено.

ЖАННА Д’АРК

Жанна д’Арк , Орлеанська діва (бл. 1412—1431) — народна геро# їня Франції. Походила з селянської сім’ї. У ході Столітньої війни 1337—1453 рр. очолила боротьбу французького народу проти анг# лійських загарбників, у 1429 р. звільнила Орлеан від облоги. У 1430 р. потрапила в полон до бургундців, які передали її англійцям; останні оголосили Жанну д’Арк чаклункою і передали церковному суду. Зви# нувачена в єресі, Жанна була спалена на міському майдані Руана. У 1920 р. канонізована католицькою церквою.

ЛЮДОВІК XI

Людовік XI (3 липня 1423 — 30 серпня 1483) — король Франції з 1461 р., з династії Валуа. Людовік народився у найважчий період Столітньої війни, коли його батькові Карлу VII належала лише части# на Франції. У 1456 р. Людовік посварився з батьком і втік до герцога Бургундського Філіппа Доброго, при дворі якого жив до 1461 р., по# стійно демонструючи почуття вдячності та дружби до Філіппа і його сина Карла Сміливого.

Після смерті Карла VII Людовік повернувся в Париж, де здивував усіх скромністю вбрання і поведінкою, що личить городянинові, а не монарху. Новий король оточив себе незнатними людьми, що залежа# ли тільки від нього. Прийшовши до влади, Людовік почав боротьбу з Філіппом і його сином. Карл Сміливий у 1465 р. створив з великих феодалів Лігу Загального Блага, яка примусила Людовіка 29 жовтня підписати сприятливу для членів Ліги угоду; Людовік тут же почав її порушувати. У 1468 р. Людовік за порадою кардинала де Балю прибув у Перонн до Карла Сміливого для переговорів.

У цей час у Льєжі сталося інспіроване Людовіком повстання про# ти князя#єпископа Людовіка де Бурбона, який був союзником Карла. Карл звинуватив у цих подіях короля, арештував його, і Людовіку вдалося звільнитися лише ціною значних поступок Бургундії. Після повернення Людовік посадив кардинала де Балю в клітку, у якій не# можливо було розігнутися, і той провів там 11 років. У 1470 р. Людо# вік оголосив Пероннські угоди недійсними.

Карл Сміливий відповів війною, у якій взяли участь брат Людовіка Карл Французький, король Англії Едуард IV і ряд найбільших феода# лів Франції. Людовік нейтралізував Карла Сміливого, розбив і стра# тив багатьох учасників війни, підкупив Едуарда IV і уклав з ним у Пі# кіньї мир, яким офіційно в 1475 р. завершив війну. Людовік підтриму# вав усіх ворогів Карла Сміливого, а після його загибелі в 1477 р. захо# пив частину його володінь, у тому ж році він приєднав герцогство Не# мурське, а в 1481 р. викупив володіння Анжуйського дому. У 1479 р. Людовік провів реформу армії, зробивши її найманою; у тому ж році він переніс інсульт, у 1482 р. — другий, після чого різко змінив своє життя, зачинився в замку Плессі#ле#Тур, замолював гріхи і жертву# вав величезні суми на церкву. Третій інсульт став для нього останнім. У Людовіка залишилося дві дочки і син — Карл VIII.

ВІЙНА ЧЕРВОНОЇ І БІЛОЇ ТРОЯНДИ

Війна Червоної і Білої Троянди (1455—1485 рр.) — міжусобна війна в Англії, яка велася за престол між двома гілками династії Плантагенетів — Ланкастерами (на гербі яскраво#червона троянда) і Йорками (на гербі біла троянда). Загибель у війні головних представ# ників обох династій і значної частини знаті полегшила встановлення абсолютизму династії Тюдорів.

НЕАПОЛІТАНСЬКЕ КОРОЛІВСТВО

Неаполітанське королівство — держава в південній частині Апеннінського півострова з 1282 р. (формально з 1302 р.) до 1504 р. (з перервою в 1442—1458 рр.). Воно утворилося після розпаду Сици# лійського королівства. У 1504 р. стало володінням Іспанії і увійшло до складу Королівства Обох Сицилій (назва «Неаполітанське королів# ство» збереглася за континентальною частиною цієї держави).

КОРТЕСИ

Кортеси (ісп. cortes ) — у державах Піренейського півострова станово#представницькі збори (парламенти), найдавніші на терито# рії Західної Європи. У X ст. в королівствах Леон, Кастилія, Сала# манка з’явилися збори#курії, які вирішували питання релігійного, політичного й адміністративного характеру, хоч і не могли само# стійно ухвалювати закони. У 1137 р. скликані в Леоні під голову# ванням короля Альфонса VII збори отримали назву кортесів. Оскіль# ки кортеси виникли з королівських курій, спочатку в них були представлені лише дворяни й духовенство, міста ж дістали право посилати своїх депутатів пізніше. Перші представництва міст з’яви# лися в кортесах королівства Леон у 1188 р. Кортеси, так само як королівські курії, збиралися нерегулярно, терміни їхніх сесій не були чітко встановлені. Спочатку вони були консультативними органами і могли лише надавати поради королеві. Починаючи з XIII ст. роль кортесів у політичному і соціальному житті іспансь# ких королівств різко зросла, вони стали прагнути обмеження коро# лівської влади, чіткого визначення норм діючого права. Уже до середини XIII ст. кортеси приймали присягу у короля, вирішува# ли питання престолонаслідування, ухвалювали нові закони і були наділені правом оголошувати війну й укладати мир. У різних ко# ролівствах Іспанії кортеси займали різні позиції: в Арагоні вони обмежували владу короля, а в Кастилії підтримували її. З кінця XV ст. почалося обмеження впливу кортесів і сфер їхньої діяльно# сті: вони скликалися рідше, представництво міст у кортесах обме# жувалося. До кінця XVIII ст. кортеси припинили своє існування. У сучасній Іспанії кортесами називається парламент.

ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ

Османська імперія — назва султанської Туреччини. Османська імперія склалася в XV—XVI ст. внаслідок турецьких завоювань в Азії, Європі й Північній Африці. У період найбільшого розширення (друга половина XVI ст. — середина 70#х рр. XVII ст.) включала крім власне Туреччини весь Балканський півострів, значні території на півночі Африки, Месопотамію тощо. Розпалася після поразки в Пер# шій світовій війні.

ТИМУР (ТАМЕРЛАН)

Тимур (Тамерлан) (1336—1405) — полководець, емір з 1370 р. Засновник держави зі столицею в Самарканді. Розгромив Золоту Орду. Здійснював загарбницькі походи в Іран, Закавказзя, Індію, Малу Азію і т. д., які супроводжувалися розоренням багатьох міст, знищенням і захопленням у полон населення.

КАЗИМИР III ВЕЛИКИЙ

Казимир III Великий (30.04 (за іншими даними 30.06). 1310 — 5.11.1370) — король Польщі (1333—1370). Син Владислава I Локет# ка, останній представник династії Пястів. У 1337—1346 рр. провів грошову реформу. У 1346—1347 рр. видав Віслицько#Пьотрокувські статути, які стали першими повними записами польського звичає# вого права і в яких законодавчо закріплялося існування станової мо# нархії в Польщі. Протягом 40#х рр. XIV ст. Казимир III при підтрим# ці Чехії вів загарбницьку політику проти Галицько#Волинської дер# жави. У 1340 р. Казимир III, заздалегідь уклавши військовий союз (1339) з угорським королем Людовіком I Великим, почав агресію проти Галицько#Волинського князівства, але потерпів поразку. Піс# ля смерті в 1349 р. глави боярського уряду Д. Дедька захопив Гали# чину, а трохи раніше — Сяноцьку землю. У 1350 р. Казимир уклав угоду з Людовіком I Великим про перехід після його смерті польсь# ких земель, Галичини, Холмської і Белзької земель під владу Угор# щини. При ньому в 1351—1352 рр. продовжувалася війна між Поль# щею і Литвою за Галицько#Волинську землю, а в 1352—1366 рр. Польська держава воювала проти волинського князя Любарта. У 1366 р. Казимир ІІІ підписав договір з Великим князівством Литов# ським, за умовами якого до Польщі відійшла Західна Волинь з Хол# мом і Белзом. Розпочав процес польської і німецької колонізації укра# їнських земель. Вів невдалу війну проти Тевтонського ордену, яка завершилася підписанням Калішського трактату 1343 р., за умова# ми якого Польща втрачала Східне Помор’я. У 1343 р. приєднав до Польщі Куявію. Заснував Краківський університет (1364).

КРЕВСЬКА УНІЯ

Кревська унія 1385 р. — угода, укладена між Польщею і Вели# ким князівством Литовським 14.08.1385 в замку Крево (Литва). Пе# редбачала об’єднання Польщі й Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. За умовами Кревської унії Ягайло ставав польським королем, одночасно залишаючись великим князем литовським.

Литва зберігала незалежність, але зазнавала значного посилен# ня в ній польського впливу. Виконуючи умови унії, Ягайло в 1385 р. разом з усіма підданими прийняв католицтво. Основною метою Кревської унії було об’єднання сил двох держав для боротьби проти агресії Тевтонського ордену і приєднання до Польщі частини укра# їнських земель, які знаходилися у складі Великого князівства Ли# товського. Проти унії виступила литовсько#українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, яка добилася збереження Великого князів# ства Литовського як окремої незалежної держави.

«ЗОЛОТА БУЛЛА»

«Золота булла» Карла IV Люксембурга (лат. Bulla Aurea ) — зако# нодавчий акт, прийнятий імперським сеймом в 1356 р. і затверджений імператором «Священної Римської імперії» Карлом IV. Вона регла# ментувала обрання німецького короля колегією імперських курфюр# стів і була дійсна до кінця існування Старої імперії (1806). Буллою були визначені права семи курфюрстів, у 7#му розділі зазначалося, хто є «дійсними і законними курфюрстами «Священної Римської імперії»: три архієпископи (Майнца, Трира і Кельна), король Богемії, Рейнський пфальцграф, герцог Саксонії і маркграф Бранденбурга. Скликання цих зборів і роль керівника виборів короля належала архієпископу Майн# ца, що віддавав свій голос обранцеві останнім.

Рішення приймалося більшістю голосів (або одностайно). До обу# мовлених в «Золотій буллі» прав курфюрстів відносилося також об# меження (заборона) на розподіл територій курфюрств. Їхні права ви# значали їхній стан вищим за стан інших ландграфів. Особливо це стосувалося Богемії (Чеського королівства), король якої ставав тепер головним світським курфюрстом.

ГУСИТИ

Гусити — прихильники антикатолицького і національного руху в Чехії (частково в Словаччині) у першій половині XV ст., послідов# ники вчення Яна Гуса. Рух гуситів був підготовлений реформацій# ною діяльністю Мілича з Кромержижа, Матвея з Янова, Яна Гуса, Єроніма Празького, їхніх послідовників Мікулаша з Пельгржимо# ва, Мартіна Гуски. Центри гуситів — Прага, Пльзень, Табор. У гуситському русі розрізнювалися два основних напрями: табори ти й чашники. Боротьба гуситів з католицькою церквою і німець# ким засиллям у Чехії призвела до серії гуситських воєн 1419— 1437 рр. Феодально#католицькі сили на чолі з папою Мартіном V та імператором Сигізмундом I провели в 1420—1431 рр. п’ять по# ходів на Чехію, але вони були відбиті гуситами, військові сили яких очолювали Ян Жижка, Ян Желівський, Прокоп Великий. У 1433 р. чашники об’єдналися з імператорськими військами і в 1434 р. біля Ліпан розгромили таборитів, остання фортеця яких (Сіон) була захоплена в 1437 р.

ГРЮНВАЛЬДСЬКА БИТВА

Грюнвальдська битва — битва між військами Тевтонського ор# дену і польсько#литовської коаліції 15 липня 1410 р. (у ході так зва# ної «Великої війни»). «Велика війна» 1409—1411 рр. виникла через прагнення Литви повернути ті литовські землі, що знаходилися під владою Тевтонського ордену (Жемайтію); Польща виступала союз# ником Литви в цьому конфлікті. 3 липня 1410 р. об’єднані польсько# литовські війська під командуванням польського короля Владисла# ва II Ягайла (Ягеллона) рушили до кордону володінь Тевтонського ордену, назустріч їм зі столиці орденських володінь Марієнбурга (су# часний Мальборк) вийшла армія під командуванням великого магіс# тра ордену Ульріха фон Юнінгена. Серед тевтонців крім власне чле# нів ордену та їхніх васалів були рицарі з Німеччини, Франції та Ан# глії; польське військо включало полки, складені з чехів, валахів, укра# їнців і білорусів; у литовській армії, якою командував великий князь литовський Вітовт (Вітаутас), двоюрідний брат Ягайла, знаходилися два смоленських полки під командуванням князя Смоленського Се# мена Лінгвена Ольгердовича; на боці союзників виступала також та# тарська кіннота.

15 липня противники зійшлися на рівнині в трикутнику між міс# тами Грюнвальд, Танненберг (нині — Стембарк) і Людвігсдорф (нині Людвігово). Війська ордену вишикувалися фронтом між Грюнвальдом і Танненбергом у дві лінії. Праве крило першої лінії очолював Ліх# тенштейн, ліве — Валенрод, другу лінію — сам великий магістр. Союзники вишикувалися в три лінії довжиною 2,5 км між Грюн# вальдом і Людвігсдорфом.

На лівому крилі знаходилися поляки (спільно з чехами, україн# цями та іншими) під командуванням коронного маршала Польщі Збігнева з Бжезя, третя лінія — на чолі з самим Владиславом, на правому — литовські й смоленські війська під керівництвом Вітовта, на крайньому правому фланзі — татарська кіннота.

Битва почалася із залпу орденської артилерії. Потім в атаку піш# ла татарська кіннота, за нею — перша лінія військ Вітовта. Атака була відбита, у бій пішли друга і третя лінії литовців, але Валенрод рушив у контратаку, литовці почали відступати. Одночасно поляки пішли на Ліхтенштейна і прорвали його фронт. Валенрод, що пере# слідував литовців, повернувся, намагався потіснити сили Збігнева з Бжезя, але був відбитий. У бій вступила друга лінія орденських військ під командуванням Ульріха фон Юнінгена, але на допомогу Збігневу прийшла третя лінія поляків під командуванням Ягайла, а загони Вітовта, які повернулися на поле битви, довершили розгром сил ор# дену. Великий магістр і з ним 205 рицарів ордену загинули в бою. Мирний договір від 1 лютого 1411 р. примусив Тевтонський орден віддати Жемайтію Литві, Добжинську землю — Польщі, а також виплатити контрибуцію.

УТВОРЕННЯ МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

ДМИТРІЙ ДОНСЬКОЙ

Дмитрій Донськой (1350—1389) — великий князь московський (з 1359 р.) і владимирський (з 1362 р.), син Івана II. При ньому в 1367 р. почато будівництво білокам’яних стін Кремля в Москві. Очо# лив збройну боротьбу руського народу проти монголо#татар; керував їхнім розгромом у битві на р. Вожа (1378). У Куликовській битві 1380 р. (верхів’я Дону) він проявив неабиякий полководницький та# лант, за що був прозваний Донським. Під час князювання Дмитрія Донського Москва затвердила своє панівне становище в руських зем# лях. Дмитрій Донськой уперше передав велике князювання Васи# лю I без санкції Золотої Орди. Канонізований російською Православ# ною Церквою.

МАМАЙ

Мамай (р. н. невід. —1380) — татарський темник (воєначальник), фактичний правитель Золотої Орди, організатор походів у руські зе# млі. Зазнав поразки від московського князя Дмитрія Донського в би# твах на р. Вожа (1378) і на Дону (Куликовська битва 1380 р.). Втрати# вши владу в Золотій Орді, утік до Криму. Убитий у Кафі.

КУЛИКОВСЬКА БИТВА

Куликовська битва (8 вересня 1380 р. )— битва руських військ під проводом великого князя владимирського і московського Дмит# рія Донського з татарським військом на чолі з темником Мамаєм на Куликовому полі, у верхній течії р. Дон. Битва завершилася розгро# мом татарського війська і поклала початок звільненню руського наро# ду від золотоординського ярма.

ІВАН III

Іван III (1440—1505) — великий князь московський (з 1462 р.), син Василія II. За правління Івана III склалося територіальне ядро єдиної Руської держави, почалося формування центрального держав# ного апарату. Приєднав Ярославль (1463), Новгород (1478), Твер (1485), Вятку, Перм та інші міста. За його правління було скинено монголо#татарське ярмо («стояння на Вугрові» 1480 р.), складено Судебник 1497 р., розвернулося велике будівництво в Москві, виріс міжнародний авторитет Руської держави, сталося оформлення титу# лу Великий князь всієї Русі.

БОЯРСЬКА ДУМА

Боярська дума — 1) У Київській державі рада членів старшої дружини та інших близьких до князя осіб. 2) У період феодальної роздробленості рада знатних васалів при князі у великих та удільних князівствах. 3) У Російській централізованій державі кінця XV — початку XVIII ст. постійний станово#представницький орган аристо# кратії при великому князі (цареві) законодорадчого характеру, на засіданнях якого обговорювалися питання зовнішньої і внутрішньої політики.

ДВОРЯНСТВО

Дворянство — один із вищих станів феодального суспільства (на# рівні з духовенством), який був наділений закріпленими в законі при# вілеями, що передавалися в спадщину. Основою економічного і полі# тичного впливу дворянства була власність на землю. У Західній Євро# пі дворянство формувалося із старовинних аристократичних родів, королівських посадових осіб, рицарства і остаточно склалося в епоху абсолютизму. Воно ділилося на вище і нижче, що знаходило вира# ження і в дворянських титулах (барони і рицарі в Англії, гранди та ідальго в Іспанії, магнати і шляхта в Польщі тощо). У країнах Захід# ної Європи після ліквідації станового суспільства дворянство зберег# ло багато своїх привілеїв, а також політичний вплив. У Росії дворян# ство виникло в XII—XIII ст. як нижча частина військово#служилого стану. З XIV ст. дворяни почали отримувати за службу землю. За Петра I становлення дворянства остаточно завершилося.

!

ЩО ВИВЧАЄ НОВА ІСТОРІЯ

Термін «нова історія» («новий час») з’явився в європейській сус# пільно#політичній думці в епоху Відродження. Це поняття міцно за# кріпилося в історичній науці, хоч його зміст постійно уточнювався і трансформувався. Зараз під новою історією розуміють процес станов# лення й утвердження буржуазних відносин як основи західної циві# лізації. Як правило, її початок пов’язують з Англійською революці# єю 1640—1660 рр., що стала яскравим симптомом кризи «старого порядку». Верхньою межею періоду нової історії є рубіж XIX—XX ст. За цей час економіка Заходу еволюціонувала від мануфактурної ста# дії розвитку капіталізму до індустріальної, а в соціально#політичній сфері — від абсолютизму до буржуазних республік і основ цивільно# го суспільства.

ВЕЛИКІ ГЕОГРАФІЧНІ ВІДКРИТТЯ

ОГЛЯД ВЕЛИКИХ ГЕОГРАФІЧНИХ ВІДКРИТТІВ

Великі географічні відкриття — найбільші відкриття європей# ських мореплавців і землепроходців, зроблені в XV — середині XVI ст. Спонукальних мотивів для відправлення європейцями чис# ленних експедицій було кілька. Це пошуки нових торгових шляхів, оскільки розширення володарювання турків зруйнувало традиційні торгові зв’язки Європи зі Сходом, перекривши найважливіший тор# говий шлях на схід через Малу Азію та Сирію. Крім того, до цього часу вже була практично вирішена задача мореплавства у відкрито# му морі, побудовані надійні судна, пристосовані до океанського пла# вання; усе це стимулювало пошук нових шляхів в Індію, відкриття і захоплення земель, що знаходилися на південь від Європи.

ПЕРШИЙ ПЕРІОД ВІДКРИТТІВ

Далекі морські експедиції першими почали здійснювати порту# гальські мореплавці, пірати і работоргівці. У 1419 р. Ж. Гонсалвіш Зарку і Т. Ваш Тейшейра відкрили острови Мадейра і Санта, між 1427 і 1432 рр. М. Велью Кабрал відкрив Азорські острови. У 1445 р. капітан Д. Діаш обійшов західний край Африки і назвав його Зеле# ним Мисом, а експедиція А. Кадамосто в 1456 р. відкрила острови Зеленого Мису. У 60—70#ті роки португальці досліджували береги Гвінейської затоки; у 1482 р. капітан Д. Кан відкрив гирло р. Конго. У 1487—1488 рр. каравели Б. Діаша досягли південного краю Афри# ки, відкривши мис Доброї Надії. Нарешті, у 1497—1498 рр. експе# диція Васко да Гама на чотирьох суднах обігнула Африку з півдня, вийшла в Індійський океан і досягла берегів Індії.

Виходячи з уявлення про кулястість Землі, генуезець Христофор Колумб на іспанській службі зробив спробу досягнути Індії іншим шляхом (пливучи на захід Атлантичним океаном). Іспанський уряд дав йому 3 каравели (найбільша була водотоннажністю 280 т), і 12 жовтня 1492 р. експедиція під керівництвом Колумба досягла од# ного з Багамських островів. Крім того, були відкриті острови Куба і Гаїті. Потім великий мореплавець здійснив ще три плавання, відкривши острови Пуерто#Ріко, Ямайку і кілька невеликих островів з групи Ма# лих Антильських, а також узбережжя Південної і Центральної Амери# ки. Колумб помер у 1506 р., будучи упевненим, що відкрив новий шлях в Індію. Насправді ж він був першовідкривачем Америки.

У 1499—1504 рр. чотири подорожі (у складі іспанських експеди# цій) здійснив до берегів Нового Світу італієць Амеріго Веспуччі. Ні# мецький картограф і видавець М. Вальдземюллер у передмові до книги Веспуччі запропонував назвати новий материк на честь Амері# го — Америкою, і ця назва увійшла в історію (у 1538 р. вона вперше була вказана на карті Південної і Північної Америки).

У 1500—1501 рр. ескадра під командуванням португальця П. А. Кабрала, що прямувала в Індію, через екваторіальну течію силь# но відхилилася від курсу на захід і досягла берегів Бразилії, яка була оголошена володінням Португалії. Берегів Тихого океану першим з європейців досяг іспанський конкістадор В. Нуньєс де Бальбоа, який перетнув у 1513 р. Панамський перешийок. Остаточно підтвердив наявність величезного океану між Америкою і Азією Ф. Магеллан, який очолив перше плавання навколо світу (1519—1521). Експеди# ція під керівництвом Магеллана дослідила південно#східну частину Південної Америки, відкрила протоку між Атлантичним і Тихим океанами (Магелланова протока) і здійснила плавання в південній ча# стині Тихого океану. Магеллан побував на Маріанських і Філіппінсь# ких островах (де загинув у сутичці з тубільцями). З 239 людей, що відправилися з ним у плавання, в Іспанію повернулася 21 (ними ко# мандував керманич експедиції баск С. Ель#Кано).

Наприкінці XV ст. італієць Дж. Кабот на англійській службі від# крив північно#східне узбережжя Північної Америки, яке на рубежі X—XI ст. вже відвідувалося вікінгами. Пізніше його син С. Кабот здійснив тривалу подорож уздовж східного узбережжя Південної Аме# рики. У другій чверті XVI ст. Ф. Пісарро, Д. де Альмагро, Ф. Орель# яна та інші іспанські конкістадори досліджували Тихоокеанське уз# бережжя Південної Америки, відкрили Перу, Чілі й найбільші пів# денноамериканські ріки Амазонку, Оріноко, Парану і Парагвай.

ДРУГИЙ ПЕРІОД ВІДКРИТТІВ (СЕРЕДИНА XVI — СЕРЕДИНА XVII СТ.)

У цей час почалося освоєння Сибіру руськими мандрівниками і землепроходцями. Помори, що заселяли узбережжя Білого моря, відправлялися у тривалі плавання на невеликих парусних суднах, відкриваючи полярні острови (Шпіцберген та інші). У 1579 або 1581 р. Єрмак почав похід у Сибір. На півночі Західного Сибіру в 1601 р. засноване місто Мангазея — центр торгівлі хутром. На Єнісеї та Лені були побудовані руські фортеці — остроги. У 1639 р. І. Мос# квитін пройшов до узбережжя Охотського моря. В. Поярков і Є. Хаба# ров у 1649—1653 рр. зі своїми козацькими загонами вийшли до Амура. Експедиція С. Дежнєва першою пройшла Берінговою прото# кою, що розділяє Азію і Північну Америку. Похід В. Атласова на Камчатку завершив добу географічних відкриттів росіян у Сибіру та на Далекому Сході.

Спроби європейських мандрівників у цей період обігнути відкри# ту Колумбом землю з півночі й знайти новий шлях в Азію обумовили інтенсивне вивчення Північної Атлантики та Арктики. Англієць Дж. Девіс здійснив три плавання в пошуках північно#західного про# ходу з Атлантичного в Тихий океан, у 1587 р. відкрив протоку (яка носить його ім’я). Г. Гудзон під час експедицій в арктичні частини Північної Америки відкрив протоку, затоку і ріку, названі його ім’ям. В. Баффін у 1612—1616 рр. здійснив експедицію до берегів Шпіц# бергену, досліджував Гудзонову затоку і море, згодом назване його ім’ям, відкрив ряд островів у Канадському Арктичному архіпелазі. Голландський мореплавець В. Янсзоон у 1606 р. відкрив Австралію (західне узбережжя півострова Кейп#Йорк). У 1642 г. А. Тасман від# крив острів, названий на його честь Тасманією, першим обійшов Ав# стралію з півдня, відкрив Нову Зеландію і ряд архіпелагів у Тихому океані. Плаваючи в цьому регіоні, Л. Торрес відкрив південний бе# рег Нової Гвінеї і протоку між нею і Австралією.

Значення Великих географічних відкриттів в історії людства ве# личезне. Вони ознаменували нову еру в географічному дослідженні Землі, дали поштовх до розвитку багатьох галузей природознавства, сприяли інтенсифікації світової торгівлі й підготували умови для європейської колоніальної експансії.

РЕФОРМАЦІЯ В ЄВРОПІ

М. ЛЮТЕР

Лютер Мартін (1483—1546) — діяч Реформації в Німеччині, початок якої поклав його виступ (1517) у Віттенберзі з 95 тезами про# ти торгівлі індульгенціями; ці тези відкидали основні догмати като# лицизму. Був засновником лютеранства. Переклав на німецьку мову Біблію, затвердивши норми загальнонімецької літературної мови.

ІНДУЛЬГЕНЦІЯ

Індульгенція (від лат. indulgentia — милість) — у католицькій церкві повне або часткове відпущення гріхів, а також письмове посвід# чення про це. Широка торгівля індульгенціями (з XII—XIII ст.) була засобом збагачення духовенства.

РЕФОРМАЦІЯ

Реформація (від лат. reformatio — перетворення) — суспільно# політичний та ідеологічний рух у Західній і Центральній Європі XVI ст., що прийняв релігійну форму боротьби проти католицького учення і церкви. Початок Реформації пов’язують з виступом Марті# на Лютера 31 жовтня 1517 р. проти торгівлі папськими індульгенці# ями. Ідеологи Реформації висунули тези, які заперечували необхід# ність католицької церкви з її ієрархією та інститутом духовенства, відкидали канони католицького богослужіння, не визнавали права церкви на земельні багатства. Традиційно виділяють три основних напрями Реформації: бюргерський (Лютер, Жан Кальвін, Ульріх Цвін# глі); плебейський , який вимагав скасування католицької церкви та поєднувався з боротьбою за встановлення соціальної рівності (Томас Мюнцер, анабаптисти); королівсько #князівський , що відображав ін# тереси світської влади, яка прагнула розширити своє політичне зна# чення за рахунок церковних володінь. Під ідейними гаслами Рефор# мації проходили Селянська війна в Німеччині 1524—1526 рр., Нідерландська і Англійська революції. У Реформації містяться дже# рела протестантизму.

Т. МЮНЦЕР

Мюнцер Томас (бл. 1490—1525) — вождь селянсько#плебейсь# ких мас у Реформації і Селянській війні 1524—1526 рр. у Німеччи# ні. У релігійній формі проповідував ідеї насильницького повалення феодального ладу, передачі влади народові й встановлення справед# ливого суспільства. Намагався створити в тюринго#саксонському районі єдиний центр Селянської війни, але 15 травня 1525 р. його загін було розгромлено поблизу м. Франкенгаузен, а Мюнцера схоп# лено і страчено.

СЕЛЯНСЬКА ВІЙНА В НІМЕЧЧИНІ

Селянська війна в Німеччині 1524—1526 рр . була викликана посиленням феодального гніту; тісно переплелася з Реформацією. Основні райони: швабсько#шварцвальдський, франконський, тюрин# го#саксонський. Селяни, підтримані частиною городян (особливо пле# бейством), штурмували дворянські замки й монастирі, захоплювали міста. Програма повсталих — «Дванадцять статей» — вимагала ска# сування кріпацтва, зменшення податків і панщини, вільного корис# тування громадськими угіддями.

Вождь та ідеолог селянсько#плебейського табору Томас Мюнцер закликав до встановлення справедливого ладу. До селян приєднала# ся частина бюргерства і рицарства. Селянська війна була жорстоко придушена військами Швабського союзу.

Ж. КАЛЬВІН

Кальвін Жан (1509—1564) — французький діяч Реформації, за# сновник кальвінізму. Головний твір Кальвіна називався «Повчання в християнській вірі». Ставши з 1541 р. фактичним диктатором Же# неви, він перетворив її на один із центрів Реформації. Характеризу# вався крайньою релігійною нетерпимістю.

КАЛЬВІНІЗМ

Кальвінізм — напрям протестантизму, заснований Ж. Кальві# ном. З Женеви розповсюдився на Францію (гугеноти), Нідерланди, Шотландію й Англію (пуритани). Під впливом кальвінізму прохо# дили Нідерландська (XVI ст.) та Англійська (XVII ст.) революції. Для кальвінізму особливо характерні: визнання тільки Святого Письма, виняткове значення доктрини призначення (тобто призна# чення життя людини, її порятунку або засудження походить від Божої волі; успіх у професійній діяльності служить підтверджен# ням її обраності), заперечення необхідності допомоги з боку духо# венства в спасінні людей, спрощення церковної обрядовості (під час богослужіння не звучить духовна музика, не запалюються свічки, у церквах відсутні настінні зображення). Сучасні прихильники кальвінізму — кальвіністи, реформати, пресвітеріани, конгрегаціо# налісти.

ПРОТЕСТАНТИЗМ

Протестантизм (від лат. protestans , род. в. protestantis — той, що публічно доводить) — один з основних напрямів у християнстві. Відокремився від католицизму в ході Реформації XVI ст. Об’єднує безліч самостійних течій, церков і сект (лютеранство, кальвінізм, ан# гліканська церква, методисти, баптисти, адвентисти і т. д.). Для про# тестантизму характерні відсутність принципового протиставлення духовенства мирянам, відмова від складної церковної ієрархії, спро# щений культ, відсутність чернецтва, целібату; у протестантизмі не# має культу Богородиці, святих, ангелів, ікон, число таїнств зведене до двох (хрещення і причастя). Основне джерело віровчення — Святе Письмо.

КОНТРРЕФОРМАЦІЯ

Контрреформація — церковно#політичний рух в Європі середи# ни XVI—XVII ст. на чолі з папством, направлений проти Реформа# ції. В основу програми Контрреформації покладено рішення Триден# тського собору 1545—1563 рр. Здійснювалася в основному за допо# могою інквізиції. Активні провідники Контрреформації — чернечі ордени, особливо єзуїти.

ЄЗУЇТИ

Єзуїти (лат. societas Jesu — «Товариство Ісуса») — католиць# кий чернечий орден, заснований у 1537 р. Ігнатієм Лойолою. За# тверджений папою Павлом III у 1540 р., у 1550 р. від папи Юлія III орден отримав детальний опис своїх завдань і структури. В умовах поширення протестантизму і критики традиційного черне# цтва перед єзуїтами ставилися завдання поширення і захисту віри, а також виховання «добрих католиків», чому служили проповідь, викладання в навчальних закладах і допомога знедоленим. Здійс# ненню завдань ордену служили централізм та ієрархія; будь#хто з єзуїтів міг жити в миру; було також відсутнє єдине орденське вбрання.

Після попереднього іспиту бажаючий вступити до ордену — нови цій — покликаний був два роки працювати в госпіталі або здійснити босоніж пілігримство, жити у злиднях і на милостиню (перша екза# минація). Потім починався період навчання богослов’я і суміжних наук, який мав невизначену тривалість (друга екзаминація). З числа схоластиків#учнів відбиралися особи для річного новиціату (третя екзаминація) — терціарії , які потім в залежності від виявлених зді# бностей могли стати членами двох наступних рівнів ордену: коад’ю торів (помічників) і професів , які приймали три звичайні чернечі обітниці — цнотливості, бідності й слухняності.

З останніх відбиралися потім «професи четвертої обітниці» — чи# сельно обмежена еліта ордену, — які приносили обітницю особистої слухняності Папі Римському. Вони обирали генерала ордену, якому належала вся повнота влади; від скликання генерального капітулу єзуїти відмовилися. Резиденція генерала знаходилася в Римі. Особ# ливий акцент Лойола робив на дотриманні обітниці слухняності: ор# ден мислився як безвідмовне знаряддя в руках папства, а кожний його член покликаний був, «немов труп», підпорядкувати себе стар# шим, причому не тільки зовні, але й внутрішньо. Значне місце в дія# льності ордену займала освіта, яка, на відміну від жебрущих орденів, не була обмежена тільки богослів’ям, але включала в себе й оволодін# ня комплексом гуманітарних знань. Єзуїти створили розгалужену і доступну для вихідців із різних станів систему середньої освіти. Дуже скоро єзуїтські колегіуми стали вважатися зразковими незалежно від того, яку кар’єру мав намір обрати вихованець. Орден був одним з основних знарядь Контрреформації.

Учення єзуїтів про «уявну обмовку», що знімало відповідальність за ті або інші проступки в ім’я вищих цілей, дозволило ордену ефек# тивно протистояти протестантизму, контролювати державні органи і впливати на суспільні настрої.

НІДЕРЛАНДСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

ІКОНОБОРЧЕ ПОВСТАННЯ 1566 р.

Іконоборче повстання 1566 р. — повстання, з якого почалася Нідерландська революція XVI ст. Розпочато воно було під гаслом кальвінізму і спрямовано передусім проти католицької церкви. Го# ловною діючою силою повстання стали міські низи і селяни примісь# ких сіл. Погрому зазнали близько 5500 церков і монастирів, де зни# щувалися ікони і статуї святих. У деяких місцях повстанці громили дворянські замки і маєтки, знищували боргові й орендні записи. Спо# чатку діями повсталих намагалися керувати кальвіністські консис# торії і окремі члени антиіспанського Союзу дворян, створеного в 1565 р. Однак озлоблення повсталих відштовхнуло від них нідер# ландських дворян, які пішли на угоду з іспанською владою. 23 серп# ня намісниця Нідерландів Маргарита Пармська видала маніфест, обіцяючи скасувати інквізицію, пом’якшити закони проти єрети# ків, допустити обмежену свободу кальвінізму, амністувати членів Союзу дворян. Цей маніфест розколов ряди повсталих, й іконоборче повстання було придушено.

ПРИНЦ В. ОРАНСЬКИЙ

Вільгельм I Оранський (Нассауський, Мовчазний) (24 квітня 1533 — 10 липня 1584) — принц Оранський, граф Нассауський, діяч Нідерландської революції, лідер антиіспанської дворянської опози# ції. Старший син німецького графа Нассау#Ділленбурга, Вільгельм володів землями в Німеччині, Нідерландах і Франції (князівство Оранж). На початку 1560#х років він виступив на чолі опозиції нідер# ландських дворян проти іспанської влади. Після вступу в Нідерлан# ди іспанської армії Вільгельм сховався в Німеччині і за допомогою німецьких протестантських князів і французьких гугенотів органі# зував походи в Нідерланди в 1568 і 1572 рр. Повсталі штати Голлан# дія і Зеландія в 1572 р. проголосили Вільгельма Оранського своїм статхаудером і надали йому широкі повноваження. Спритний полі# тик і дипломат, майстер інтриги й компромісів, Вільгельм у цей пе# ріод сприяв консолідації національних сил Нідерландів у боротьбі проти влади іспанського короля. Після перемог повсталих на півдні країни в 1576 р. він переїхав у Брюссель, де в 1577 р. зайняв вищий екстраординарний адміністративний пост у Брабанті. Убитий іспан# ським агентом Б. Жераром.

МОРСЬКІ ТА ЛІСОВІ ГЕЗИ

Гези (нідерл. geuzen , від франц. gueux — убогі) — під час Нідер# ландської революції XVI ст. прізвисько борців проти іспанського во# лодарювання. Спочатку гезами називали членів Союзу дворян, утво# реного опозиційною знаттю в 1565 р. з метою захисту привілеїв ні# дерландського дворянства від деспотизму іспанського короля. Пізні# ше гезами стали називати учасників збройної боротьби з іспанцями, які діяли партизанськими методами на суші (лісові гези) і на морі (морські гези). Морські гези отримали від Вільгельма Оранського каперські свідоцтва , які надавали їм статусу каперів (корсарів) і тим самим узаконювали їхні піратські напади на іспанські торгові судна й прибережні поселення. Взяття морськими гезами міста Бриля 1 кві# тня 1572 р. дало поштовх до загального повстання в Північних Нідер# ландах.

ГЕРЦОГ АЛЬБА

Aльба Фернандо (повн. Фернандо Альварес де Толедо#і#Пімен# тел, третій герцог Альба) (29 жовтня 1507 — 11 грудня 1582) — іс# панський полководець і державний діяч, правитель Нідерландів у 1567—1573 рр. На політичній арені з’явився під час війни 1546— 1548 рр. зі Шмалькальденським союзом німецьких протестантів і війни Іспанії з папою Павлом IV (1556—1557). Завдяки сміливості, католицькому фанатизму і відданості монархії Альба користувався особливим довір’ям іспанського короля Філіппа II Габсбурга. При# значений правителем у Нідерланди, Альба влітку 1567 р. на чолі сильної армії прибув у країну. Встановивши терористичну диктату# ру (Рада про безладдя), він прирік до страти тисячі людей (у тому числі графа Егмонта та адмірала Горна). Однак політика Альби, осо# бливо введення ним у 1571 р. нового податку — алькабали, — при# звела в 1572 р. до нового революційного вибуху. У 1573 р. король був змушений відкликати герцога Альбу в Іспанію. У 1580 р. Альба очо# лював іспанську армію, яка завоювала Португалію.

УТРЕХТСЬКА УНІЯ

Утрехтська унія (1579 р.) — військово#політичний союз північ# них провінцій Нідерландів (Голландія, Зеландія, Утрехт, Гелдерн, Оверейссел, Фрісландія, Гронінген), укладений проти Іспанії. Під час Нідерландської революції XVI ст. південні провінції країни 6 січ# ня 1579 р. уклали Арраську унію, направлену на збереження влади іспанського короля Філіппа II Габсбурга. У відповідь п’ять північних провінцій (пізніше до них приєдналися ще дві провінції) 23 січня 1579 р. уклали в Утрехті унію проти іспанської влади. Статті Утрехт# ської унії передбачали федеративний політичний устрій Нідерлан# дів, створення спільної армії, єдиної монетної системи, ведення спіль# ної зовнішньої політики. Влада іспанського короля визнавалася лише формально. Утрехтська унія заклала основи Республіки Сполучених провінцій. До унії долучилося багато міст у Фландрії та Брабанті, але в 1580#ті роки весь південь Нідерландів був завойований іспанськи# ми військами.

ГЕНЕРАЛЬНІ ШТАТИ

Генеральні штати — у Нідерландах історичних (з 1463 р.) так називалася вища станово#представницька установа, у сучасних Ні# дерландах — парламент.

НІДЕРЛАНДСЬКА ОСТ!ІНДСЬКА

КОМПАНІЯ

Нідерландська Ост2Iндська компанія (Об’єднана Ост#Індська компанія) — торгова компанія голландських купців, що існувала в 1602—1798 рр. Компанія мала монопольне право торгівлі, мореплав# ства, розміщення факторій у країнах басейнів Індійського і Тихого океанів. Захопивши значні території в Південно#Східній Азії і на пів# дні Африки, Ост#Індська компанія стала головним інструментом ство# рення голландської колоніальної імперії.

НІДЕРЛАНДСЬКА ВЕСТ!ІНДСЬКА КОМПАНІЯ

Нідерландська Вест2Iндська компанія — торгова компанія, що існувала в 1621—1791 рр. Дістала від Генеральних Штатів республі# ки Сполучених провінцій монопольне право торгівлі та колонізації в Америці й Західній Африці. Захопила частину території Бразилії, кілька островів Вест#Індії (Кюрасао, Аруба тощо), частину східного узбережжя Північної Америки, де було засноване місто Новий Ам# стердам (нині Нью#Йорк). Ряд опорних пунктів компанії на західно# му узбережжі Африки стали базами для голландської работоргівлі. У боротьбі з іспанською і португальською торгівлею компанія актив# но використовувала каперство. У 1628 р. каперський флот під коман# дуванням Пітера Хейна захопив поблизу берегів Куби іспанський «срібний флот»; вартість здобичі оцінювалася у 12 млн гульденів. Після закінчення Тридцятилітньої війни (1618—1648) Нідерландсь# ка Вест#Індська компанія зазнала кризи. Більшість її володінь уже в другій половині XVII ст. була захоплена колоніальними суперника# ми голландців — англійцями.

ФРАНЦІЯ В XVI—XVII ст.

ФРАНЦИСК I

Франциск I (12 вересня 1494 — 31 березня 1547) — король Фран# ції з 1515 р. з ангулемської гілки династії Валуа. На роки його прав# ління припадає розквіт французького Відродження, посилення абсо# лютизму в королівській політиці й початок становлення соціально# політичної системи, яка існувала до 1789 р.

ГУГЕНОТСЬКІ (ГРОМАДЯНСЬКІ) ВІЙНИ

Гугенотські війни у Франції 1562—1594 рр. — війни між като# ликами й гугенотами. Обидва протиборствуючих табори очолювала феодальна знать (що прагнула обмежити королівську владу): католи# ків — герцоги Гізи, гугенотів — принц Луї Конде, адмірал Гаспар Коліньї та наваррський король Антуан Бурбон (який пізніше пере# йшов на сторону католиків). Зі вступом de facto на французький пре# стол у 1594 р. Генріха IV Бурбона (який перейшов у католицизм) військові дії в основному закінчилися; остаточно завершив релігійні війни Нантський едикт 1598 р.

АБСОЛЮТИЗМ

Абсолютизм (абсолютна монархія) — форма феодальної дер# жави, при якій монарху належить необмежена верховна влада. При абсолютизмі держава досягає найвищого ступеня централізації, ство# рюються розгалужений бюрократичний апарат, постійна армія і по# ліція; діяльність органів станового представництва, як правило, при# пиняється. Розквіт абсолютизму в країнах Західної Європи припадає на XVII—XVIII ст.

ВАРФОЛОМІЇВСЬКА НІЧ

Варфоломіївська ніч — масове знищення гугенотів католиками в ніч з 24 на 25 серпня 1572 р. (день святого Варфоломія) в Парижі, організоване Катериною Медічі та Гізами, найважливіша подія релі# гійних воєн у Франції. За Сен#Жерменським миром (після Третьої релігійної війни 1568—1570 рр.) гугеноти отримали часткову свобо# ду, їм передавалися кілька фортець, а адмірала Коліньї було введено до складу королівської ради. Уряд Карла IX і Катерини Медічі, бажа# ючи скріпити мир, наполіг на шлюбі голови кальвіністів Генріха Наваррського (майбутнього Генріха IV) і Маргарити Валуа, сестри короля. Коліньї запропонував об’єднати католицьке і гугенотське дворянство у війні проти Іспанії, підтримавши повсталих кальвініс# тів Нідерландів. Катерина Медічі та її радники вважали, що кон# флікт Франції з могутньою Іспанією обернеться катастрофою. Вони побоювалися також, що Коліньї вдасться підпорядкувати своєму впли# ву молодого короля.

На весілля в столицю з’їхалися усі відомі представники кальвініст# ської аристократії, а також сотні середніх і дрібних дворян. У Пари# жі ходили чутки про гугенотську змову. Сорбонна і проповідники називали весілля «протиприродним». Гугенотам приписували від# повідальність за розв’язання громадянських воєн, бачили в них слуг антихриста, які ображали Бога. Весілля відбулося 18 серпня 1572 р. На фоні загального зубожіння надзвичайно пишні святкування поси# лювали обурення міських жителів. 22 серпня на адмірала Коліньї було вчинено замах. Сліди злочину вказували на причетність до ньо# го герцога Генріха Гіза, популярного серед парижан.

За законами честі він повинен був помститися Коліньї за свого батька, убитого в 1563 р. Пораненого адмірала відвідали Карл IX і Катерина Медічі. Але гугенотська знать не задовольнилася співчут# тям, зажадавши від короля покарання Гіза. Лунали заклики готува# тися до нової війни. Деякі дворяни залишили Париж. Катерині Ме# дічі й кільком придворним вдалося переконати короля усунути най# більш небезпечну групу гугенотів, щоб уникнути громадянської вій# ни. Паризький муніципалітет 23 серпня отримав наказ зачинити ворота і привести в готовність міську міліцію. У ніч на 24 серпня було вбито Коліньї, потім почалася різанина гугенотів, що знаходилися в Луврі та в інших частинах міста. Генріху Наваррському та його кузе# ну Генріху Конде король врятував життя, зажадавши їхнього перехо# ду в католицтво. Тиждень у місті панувало дике насильство. Король намагався відновити спокій, але солдати і міська міліція змішували# ся з простолюдинами, вбиваючи і грабуючи навіть тих, кого король брав під захист. Спочатку уряд намагався пояснити те, що відбува# ється, ворожнечею Гізів та Коліньї, але 26 серпня Карл IX офіційно заявив, що все сталося за його наказом.

Убивства гугенотів відбулися також у кількох провінційних міс# тах. Тільки в Парижі загинуло більше 2 тис. чоловік і більше 5 тис. — по всій Франції.

ДИНАСТІЯ БУРБОНІВ

Бурбони (франц. Bourbons , ісп. Borbones , італ. Borboni ) — динас# тія королів Франції в 1589—1792, 1814—1830 рр.; королів Іспанії в 1700—1808, 1814—68, 1874—1931 і з 1975 р.; королів Обох Сицилій в 1735—1805, 1814—1860 рр.; герцогів Парми і Пьяченци в 1748— 1802, 1847—1859 рр. Найбільш відомі представники французьких Бурбонів: Генріх IV, Людовік XIV, Людовік XVI, Людовік XVIII. Початок іспанської гілки Бурбонів поклав онук Людовіка XIV — Фі# ліпп V. Король Іспанії Хуан Карлос I є єдиним з Бурбонів, що збері# гає престол до цього часу. Родоначальник гілки королів Обох Сици# лій — Карл IV, син іспанського короля Філіппа V.

НАНТСЬКИЙ ЕДИКТ

Нантський едикт (1598 р.) — закон, виданий французьким ко# ролем Генріхом IV Бурбоном; остаточно завершив релігійні війни другої половини XVI ст. у Франції. Едикт було підписано у квітні 1598 р. в місті Нанті. Згідно з його положеннями католицизм зали# шався пануючою релігією Франції, але гугенотам надавалася свобо# да віросповідання і богослужіння в містах (крім Парижа і деяких інших) та у деяких сільських місцевостях. Гугеноти одержали право займати судові, адміністративні й військові посади. При парламен# тах Парижа, Бордо, Тулузи, Гренобля були створені спеціальні пала# ти для розбору судових справ гугенотів. Половина складу цих палат комплектувалася з числа гугенотів. Едикт дозволяв гугенотам скли# кати свої конференції й синоди. Крім того, Нантський едикт містив секретні додаткові статті. Вони надавали гугенотам право мати свою армію, сто фортець і укріплених замків з гарнізонами (головні з яких Монпельє, Монтобан, Ла#Рошель). Після війни з гугенотами 1621— 1629 рр. секретні статті Нантського едикту були відмінені за миром в Але 1629 р. У 1685 р. король Людовік XIV Бурбон повністю відмі# нив дію Нантського едикту.

АНГЛІЯ В XVI ст.

ДИНАСТІЯ ТЮДОРІВ

Тюдори — королівська династія в Англії в 1485—1603 рр. Пред# ставники: Генріх VII, Генріх VIII, Едуард VI, Марія I, Єлизавета I.

ЛЕНДЛОРДИ

Лендлорд (англ. landlord , буквально — земельний лорд) — у се# редньовічній Англії феодал — великий землевласник, лорд; з розвит# ком капіталістичних відносин у Великобританії — великий земле# власник, одержувач земельної ренти. Власність лендлордів почала складатися в Англії в XIV—XV ст. у період розкладання манора (фе# одальної вотчини). Пізніше, поряд з джентрі, лендлорди починають вести своє господарство капіталістичними методами. У результаті огороджувань лендлорди зосередили у своїх руках великі земельні площі. Англійська революція XVII ст. юридично зміцнила володін# ня лендлордів на правах приватної власності. Парламентські огоро# джування XVIII ст. остаточно зігнали селян із земель лендлордів. Володіючи значною земельною власністю, лендлорди широко прак# тикували капіталістичні форми її оренди, у тому числі здачу діля# нок під забудову, будівництво шахт і підприємств. У XVIII ст. ленд# лорди відігравали провідну роль у політичному житті Великобрита# нії, їхні інтереси виражала партія торі . У XIX ст. зростання проми# слової буржуазії призвело до послаблення позицій лендлордів.

ДЖЕНТРІ

Джентрі (англ. gentry , від gentle — благородний, родовитий, знатний) — нетитуловане середнє і дрібне дворянство в Англії XVI— XVII ст. В Англії джентрі стали підґрунтям для нового дворянства, яке зуміло пристосуватися до розвитку капіталізму в XVI—XVII ст. Саме джентрі було головним провідником капіталістичних відносин в англійському селі. У ході аграрного перевороту XVI—XVII ст. вони збільшили свою земельну власність за рахунок огороджувань та роз# продажу секуляризованого церковного майна. Свої землі джентрі здавали в оренду великим фермерам, або самі займалися сільським господарством і промисловим виробництвом, активно використову# ючи найману працю. Свої капітали джентрі охоче вкладали в торгові компанії. Економічно зміцніле джентрі вже в XVI ст. відігравало ва# жливу політичну роль, з їхнього середовища вийшло багато політич# них діячів, лідери парламентської опозиції абсолютизму і лідери Англійської революції XVII ст. — Дж. Хемпден, Дж. Пім, О. Кром# вель, Дж. Лільберн. Джентрі у складі нового дворянства виступило головним союзником буржуазії в боротьбі проти абсолютизму. Рево# люція збільшила земельну власність джентрі. Проведені в ході рево# люції скасування рицарського держання перетворили земельні во# лодіння джентрі в приватну власність буржуазного типу.

ОГОРОДЖУВАННЯ

Огороджування — насильницький згін селян із землі (яку потім огороджували огорожами, канавами); класичне вираження знайшло в Англії кінця XVІІІ — початку XIX ст. Основними причинами зго# ну селян із земель, які стали використовуватися під пасовища, були зростання цін на вовну і розвиток суконної промисловості. Селяни, позбавлені землі, перетворювалися переважно на бродяг і жебраків. Так звані парламентські (дозволені актами парламенту) огороджу# вання XVIII — початку XIX ст. призвели у Великобританії до зник# нення селянства.

ГЕНРІХ VIII

Генріх VIII (28 червня 1491 — 28 січня 1547) — англійський король з 1509 р., з династії Тюдорів, один із найяскравіших предста# вників англійського абсолютизму. В управлінні державою Генріх VIII спирався на своїх фаворитів: Томаса Уолсі, Томаса Кромвеля, Томаса Кранмера. За його правління в Англії була проведена Реформація, яку король розглядав як засіб зміцнення своєї влади і поповнення скарбниці. Безпосереднім мотивом до реформи англійської церкви стала відмова римського папи Климента VII затвердити розлучення Генріха VIII і Катерини Арагонської та його одруження з Анною Бо# лейн. Після розриву з Папою Римським парламент у 1534 р. прого# лосив короля головою англійської церкви. Оновлена церква зберегла католицькі обряди і отримала назву англіканської церкви. Канцлер Томас Мор, який виступив проти розриву із Папою Римським, був звинувачений у державній зраді і страчений у 1535 р.

Генріх VIII в 1536 і 1539 рр. провів секуляризацію монастирсь# ких земель, значна частина яких перейшла в руки нового дворянст# ва. Опір, особливо сильний на півночі Англії («Благодатне паломниц# тво»), жорстоко придушувався королівськими військами. У зв’язку із секуляризацією посилився процес експропріації селянських наді# лів, розорення селян. Для боротьби з бродягами і жебраками Генріх VIII видав «криваве законодавство» проти експропрійованих. Однак в умовах аграрного перевороту, що почався, король намагався зберег# ти стару феодальну структуру землеволодіння, зокрема, проводив заходи проти огороджувань.

АНГЛІКАНСЬКА ЦЕРКВА

Англіканська церква — протестантська церква, що виникла в XVI ст.; у Великобританії є державною. У догматиці англіканської церкви поєднуються положення протестантизму (про порятунок осо# бистою вірою) і католицизму (про спасаючу силу церкви). За куль# том і організаційними принципами близька до католицької церкви. Церковну ієрархію очолює король.

ПУРИТАНИ

Пуритани (англ. Puritans , від пізньолат. puritas — чистота) — послідовники кальвінізму в Англії в XVI—XVII ст., які виступали за поглиблення Реформації, проведеної зверху у формі англіканства, і проти абсолютизму. Пуританізм став ідеологічним знаменом Анг# лійської революції XVII ст. Неоднорідність соціально#політичного складу пуритан призвела до виділення серед них помірної (пресвіте# ріани) і радикальної (індепенденти) течій.

ЄЛИЗАВЕТА I

Єлизавета I Тюдор (7 вересня 1533 — 24 березня 1603) — коро# лева Англії з 1558 р., дочка Генріха VIII Тюдора та Анни Болейн. При Єлизаветі I були зміцнені позиції абсолютизму, відновлена англі# канська церква, розгромлена іспанська Непереможна армада (1588), широко здійснювалася колонізація Ірландії. Сорокап’ятилітнє прав# ління Єлизавети I вважається періодом розквіту англійського абсо# лютизму і «золотим віком» ренесансної культури в країні.

НЕПЕРЕМОЖНА АРМАДА

Непереможна армада (ісп. «La Armada Invencible» ) — військо# вий флот, сформований у 1586—1588 рр. Іспанією для завоювання Англії під час англо#іспанської війни 1587—1603 рр. Армада нарахо# вувала 131 корабель із 2400 гарматами.

Екіпаж суден складався з 8 тис. матросів і канонірів. На борт було взято 19 тис. солдатів і 1545 добровольців, призначених для завою# вання Англії. Іспанські кораблі складалися переважно з великих, ви# сокобортних галеонів, призначених для абордажного бою. Роль арти# лерії в морському бою іспанські флотоводці недооцінювали. Після дворічної підготовки, 20 (30) травня 1588 р. армада під прапором герцога А. П. Медіні#Сідонії вийшла в море з Лісабона.

Шторм затримав флот в Ла#Коруньї і тільки 12 (22) липня іспанці залишили рідні береги. Англійський флот складався з невеликих за розмірами, але маневрених суден із сильною артилерією. Усього у флоті англійців нараховувалося 197 кораблів, 6500 гармат, 12 тис. мат# росів, 4 тис. солдатів. Під командуванням Ч. Хоуарда і Ф. Дрейка анг# лійські кораблі зустріли іспанців у Ла#Манші і протягом 21(31) лип# ня — 29 липня (8 серпня) 1588 р. неодноразово атакували Неперемож# ну армаду, знищивши близько 20 кораблів.

Зазнавши поразки у відкритому бою, іспанський флот не зміг при# йняти на борт армію герцога Парма, дислоковану в Нідерландах, і був змушений піти навколо Британських островів назад в Іспанію. Під час штормів біля Оркнейських островів і поблизу берегів Ірландії загинуло близько 40 кораблів. У вересні 1588 р. в порти Північної Іспанії повернулося близько 70 суден армади з 9—10 тис. чоловік на борту. Внаслідок загибелі Непереможної армади могутність Іспанії на морях була серйозно підірвана, а Великобританія отримала статус сильної морської держави.

АНГЛІЙСЬКА ОСТ!ІНДСЬКА КОМПАНІЯ

Англійська Ост2Iндська компанія — приватна компанія, що за# ймалася торгівлею з країнами Ост#Індії та Китаєм і поступово пере# творилася в організацію з управління англійськими володіннями в Індії. Існувала в 1600—1858 рр.

ТРИДЦЯТИЛІТНЯ ВІЙНА (1618—1648)

ОСНОВНІ ЕТАПИ

ТРИДЦЯТИЛІТНЬОЇ ВІЙНИ

Тридцятилітня війна 1618—1648 рр. — війна між католицько# габсбурзьким блоком (іспанські й австрійські Габсбурги, католицькі князі Німеччини, підтримані папством і Річчю Посполитою) і проте# стантсько#антигабсбурзькою коаліцією (німецькі протестантські кня# зі, Франція, Швеція, Данія, підтримані Англією, Голландією і Росі# єю). Габсбурзький блок виступав під прапором католицизму, анти# габсбурзька коаліція (особливо спочатку) — протестантизму. Три# дцятилітня війна поділяється на періоди: чеський (1618—1623) — Чеське повстання 1618—1620 рр. проти Габсбургів і поразка чехів біля Білої Гори (1620); датський (1625—1629), коли війська Католи# цької ліги (під командуванням Альбрехта Валленштейна та Йоганна Тіллі) завдали поразки Данії, прогнавши датські війська з території Німеччини; шведський (1630—1635), коли шведська армія, яка втор# глась під командуванням Густава II Адольфа в Німеччину, отримала перемоги біля Брейтенфельда (1631), Лютцена (1632), але була роз# бита під Нердлінгеном (1634); франкошведський (1635—1648), коли із вступом у війну Франції визначилася явна перевага антигабсбур# зької коаліції. У результаті війни зазнали краху плани створення універсальної католицької монархії під егідою Габсбургів, політична гегемонія в Європі перейшла до Франції. Війна закінчилася Вест# фальським миром 1648 р.

ВЕСТФАЛЬСЬКИЙ МИР

Вестфальський мир (1648 р.) — два мирних договори, підготов# лені в Мюнстері та Оснабрюку (Вестфалія). Завершив Тридцяти# літню війну 1618—1648 рр. Швеція отримала гирла майже всіх судноплавних рік Північної Німеччини, Франція — частину Ель# засу, за німецькими князями були визнані права суверенних го# сударів. Цей мир закріпив і посилив політичну роздробленість Ні# меччини.

МОСКОВСЬКА ДЕРЖАВА В XVI—XVII ст.

ІВАН IV ГРОЗНИЙ

Іван IV Грозний (1530—1584) — великий князь (з 1533), цар і ве# ликий князь всієї Русі (з 1547), син Василія III. З кінця 40#х рр. правив за участю Вибраної ради. За часів його правління почалося скликання Земських соборів, складено «Судебник» 1550 р., проведені реформи управління та суду (Губна, Земська й інші реформи). У 1565 р. була введена опричнина. За Івана IV встановилися торгові зв’язки з Англі# єю (1553), створена перша друкарня в Москві. Підкорені Казанське (1552) та Астраханське (1556) ханства. У 1558—1583 рр. велася Лівон# ська війна за вихід до Балтійського моря, почалося приєднання Сибіру (1581). Внутрішня політика Івана IV супроводилася масовими репре# сіями і стратами, посиленням закріпачення селян.

ОПРИЧНИНА

Опричнина — 1. У XIV—XV ст. особливе удільне володіння жі# нок з великокняжеської сім’ї. 2. Назва уділу Івана Грозного в 1565— 1572 рр. з особливою територією, військом і державним апаратом.

3. Система внутрішньополітичних заходів Івана Грозного в 1565— 1572 рр. для боротьби з передбачуваною зрадою в середовищі знаті (масові репресії, страти, земельні конфіскації і т. д.).

ЛІВОНСЬКА ВІЙНА

Лівонська війна 1558—1583 рр. — війна Росії проти Лівонського ордену, Швеції, Польщі та Великого князівства Литовського (з 1569 р. — Речі Посполитої) за вихід до Балтійського моря. 1#й етап (до 1561 р.) завершився розгромом Лівонського ордену. На 2#му ета# пі (до 1578 р.) російські війська вели боротьбу зі змінним успіхом, зайнявши влітку 1577 р. кілька прибалтійських фортець. На 3#му етапі (з 1579 р.) російські війська вели оборонні бої (оборона Пскова 1581—1582 рр. тощо) проти армії Стефана Баторія і шведських військ. Завершилася підписанням невигідних для Росії Запольсько# го і Плюського перемир’я.

Б. ГОДУНОВ

Борис Годунов (бл. 1552—1605) — російський цар з 1598 р. Вису# нувся під час опричнини; брат дружини царя Федора Івановича і фактичний правитель держави при ньому. Зміцнював центральну владу, спираючись на дворянство; посилював закріпачення селян.

УРОЧНІ ЛІТА

Урочні літа в Росії XVI—XVII ст. — 5#, 15#літні та інші терміни, протягом яких поміщики могли подати позов про повернення їм крі# посних селян#утікачів. Уведені в 90#х рр. XVI ст. Соборне укладення 1649 р. встановило безстроковий розшук селян#утікачів.

ЄРМАК

Єрмак Тимофійович (між 1537 і 1540 — 1585) — російський ко# зацький отаман. Походом 1582—1585 рр. розпочав завоювання Сибі# ру Російською державою. Загинув у бою з ханом Кучумом. Герой народних пісень.

ЛЖЕДМИТРІЙ I

Лжедмитрій I (р. н. невід. —1606) — російський цар з 1605 р. Вважається самозванцем (ймовірно, це був Г. Б. Отреп’єв). У 1601 р. з’явився в Польщі під ім’ям сина Івана IV Грозного — Дмитрія. У 1604 р. з польсько#литовськими загонами перейшов російський кор# дон, був підтриманий частиною міщан, козаків і селян. Убитий боя# рами#змовниками.

ЛЖЕДМИТРІЙ II

(«ТУШИНСЬКИЙ ЗЛОДІЙ»)

Лжедмитрій II («Тушинський злодій») (р. н. невід. —1610) — самозванець невідомого походження. З 1607 р. видавав себе за царя Дмитрія, який нібито врятувався (тобто за Лжедмитрія I). У 1608— 1609 рр. створив Тушинський табір під Москвою, звідки безуспішно намагався захопити столицю. З початком відкритої польської інтер# венції втік у Калугу, де був убитий.

ДИНАСТІЯ РОМАНОВИХ

Романови — боярський рід, царське (з 1613), імператорське (1721—1917) прізвище. Першим відомим предком Романових був Андрій Іванович Кобила (помер до 1351 р.). До початку XVI ст. іме# нувалися Кошкіними, потім Захар’їними#Кошкіними і Захар’їни# ми#Юр’євими. Родоначальник Романових — боярин Микита Рома# нович Захар’їн#Юр’їв. Його син Федір у майбутньому став патріар# хом під іменем Філарет. На Земському соборі 1613 р. Михайла Федо# ровича обрано царем. З дому Романових царювали Олексій Михайло# вич, Федір Олексійович. У роки малоліття царів Івана V і Петра I правительницею була Соф’я Олексіївна.

У 1721 р. Петро I був проголошений імператором. Катерина I (Марта Скавронська) стала першою російською імператрицею. Зі смертю Петра II династія Романових перервалася в прямому чоло# вічому поколінні.

Після смерті Анни Іванівни правителькою при малолітньому Іва# нові VI Антоновичу була Анна Леопольдівна. Зі смертю Єлизавети Петрівни династія Романових перервалася у прямій жіночій лінії. Однак прізвище Романових носили Петро III (син герцога Голштейн# Готторпського Фрідріха Карла та Анни, дочки Петра I) і його дружи# на Катерина II (уроджена Анхальт#Цербстська), їхній син Павло I і його нащадки (одна з назв династії в літературі — Голштейн#Готторп# ські#Романови): Олександр I, Микола I, Олександр II, Олександр III і Микола II, що зрікся престолу в ході Лютневої революції 1917 р. У 1918 р. Микола Олександрович Романов та його сім’я були розстріля# ні в Єкатеринбурзі; інших Романових убито в 1918—1919 рр., дехто емігрував.

ЗЕМСЬКІ СОБОРИ

Земські собори — вищі станово#представницькі установи в Росії середини XVI — кінця XVII ст. Включали представників Освячено# го собору (архієпископи, єпископи та інші на чолі з митрополитом, з 1589 р. — з патріархом), Боярської думи, «государевого двору», ви# борних від провінційного дворянства і верхівки міщан. На земських соборах розглядалися найважливіші загальнодержавні питання.

ПРИКАЗИ

Прикази — 1. Органи центрального управління в Росії XVI — початку XVIII ст. 2. Місцеві органи палацового управління в XVI— XVII ст. 3. Назва стрілецьких полків у XVI—XVII ст.

СТРІЛЬЦІ

Стрільці — у Російській державі XVI — початку XVIII ст. слу# жилі люди, які складали постійне військо; піхота, озброєна вогнепаль# ною зброєю. Спочатку набиралися з вільного сільського і міського населення, потім їхня служба стала довічною і спадковою. Отримува# ли платню грошима, хлібом, іноді землею. Жили слободою і мали сім’ї, займалися також ремеслами і торгівлею. Стрільці були актив# ними учасниками Московського 1682 р. і Стрілецького повстання 1698 р. Після створення регулярної російської армії стрілецьке вій# сько було скасовано Петром I.

СОБОРНЕ УЛОЖЕННЯ 1649 р.

Соборне уложення 1649 р. — зведення законів Російської держа# ви; прийняте Земським собором 1648—1649 рр. У ньому вперше були зафіксовані державні злочини, остаточно оформлене кріпацтво. Ос# новний закон у Росії до першої половини XIX ст.

С. РАЗІН

Разін Степан Тимофійович (бл. 1630 — 6 (16) червня 1671) — донський козак, ватажок Селянської війни 1670—1671 рр. У 1662— 1663 рр. донський отаман, воював з кримськими татарами і турка# ми. У 1667 р. із загонами козацької голоти здійснив піратські походи на Волгу та Яїк, у 1668—1669 рр. займався розбоями на Каспійсько# му морі, біля берегів Персії. Весною 1670 р. очолив Селянську війну. С. Разіна було видано козацькою старшиною царському уряду. Стра# чений у Москві.

ПАТРІАРХ НИКОН

Никон (Минов Микита) (1605—1681) — російський патріарх з 1652 р. Провів церковні реформи, які спричинили розкол. Втручан# ня Никона у внутрішню і зовнішню політику держави під тезою «свя# щенство вище за царство» викликало розрив патріарха з царем. У 1658 р. залишив патріаршество. Собор 1666—1667 рр. позбавив його сану патріарха. Був засланий на Північ. У 1681 році був повернений із заслання і відновлений у сані патріарха.

ЦЕРКОВНИЙ РОЗКОЛ

Розкол — відділення від Російської православної церкви частини віруючих, що не визнали церковної реформи Никона 1653—1656 рр. У другій половині XVII—XVIII ст. був ідейним гаслом опозиційних рухів.

АНГЛІЯ В XVII—XVIII ст.

ЯКІВ I СТЮАРТ

Яків I Стюарт (1566—1625) — англійський король з 1603 р., шотландський король (під ім’ям Якова VI) з 1567 р. З династії Стю# артів, син Марії Стюарт. Прихильник абсолютизму континентально# го типу. За правління Якова I загострилася боротьба між короною і парламентом.

КАРЛ I

Карл I Стюарт (19 листопада 1600 — 30 січня 1649) — король Великобританії та Ірландії, перший в історії Європи монарх, засу# джений до публічної страти (у період Англійської революції 1640— 1660 рр.). Другий син Якова VI, короля Шотландії, та Анни Датської.

ДОВГИЙ ПАРЛАМЕНТ

Довгий парламент (Long parliament) в Англії — скликаний ко# ролем Карлом I Стюартом 3 листопада 1640 р.; фактично став законо# давчим органом Англійської революції XVII ст. Проіснувавши понад 12 років (звідси назва), Довгий парламент був розігнаний Олівером Кромвелем 20 квітня 1653 р.

О. КРОМВЕЛЬ

Кромвель Олівер (1599—1658) — діяч Англійської революції XVII ст., керівник індепендентів. У 1640 р. вибраний у Довгий пар# ламент. Один з головних організаторів парламентської армії, що отри# мала перемоги над королівською армією в 1#й (1642—1646) і 2#й (1648) громадянських війнах. Спираючись на армію, яка вигнала з парла# менту пресвітеріан (1648), сприяв страті короля і проголошенню ре# спубліки (1649), влада в якій була зосереджена в руках прихильни# ків Кромвеля. З 1650 р. лорд#генерал (головнокомандувач всіма зброй# ними силами). Придушив рухи левелерів і діггерів, визвольні рухи в Ірландії та Шотландії. У 1653 р. встановив режим одноосібної війсь# кової диктатури — протекторат.

ВІГИ ТА ТОРІ

Віги та торі — англійські політичні партії. Англійська двопар# тійна система, що є основою політичного життя країни, почала фор# муватися в епоху Реставрації, за правління Карла II. До кінця 1660#х років корупція і розбещеність двору, непопулярна зовнішня політика (союз з Францією) і страх перед посиленням католицизму об’єднали всіх незадоволених режимом. Уже в 1667 р. у палаті об# щин формується партія опозиції — так звана «партія країни». Їй протистояла «партія двору». Обидві партії складалися здебільшого з представників аристократії, хоч до складу «партії країни» входила частина англійської фінансової еліти. Пізніше, під час полеміки на# вколо «Білля про виключення» Якова Стюарта з престолонаслідуван# ня і скликання парламенту (1680—1681), за обома партіями закріпи# лися лайливі призвіська, які вживалися їхніми опонентами. Пред# ставників «партії країни» іменували вігами (Whig в Шотландії — чоловік, що знаходиться поза законом), а члени «партії двору» стали називатися торі (Tory — ірландський грабіжник). Під цими назвами обидві партії увійшли в історію.

«БІЛЛЬ ПРО ПРАВА»

«Білль про права» (Bill of Rights) (1689) — конституційний акт, що визначив розвиток Англії як парламентської монархії. Результа# ти політичного перевороту 1688 р. (коли Якова II було усунуто від влади і його місце зайняв Вільгельм III) були оформлені у вигляді Декларації прав, що закріплювала завоювання парламенту та фіксу# вала умови, на яких лорди і общини погоджувалися визнати Вільгель# ма Оранського своїм правителем. Декларація була прийнята 13 лю# того 1689 р., а в жовтні 1689 р. вона була перетворена в парламентсь# кий «Білль про права». Статут переосмислював співвідношення вла# ди парламенту і короля, що правив тепер не за «божественим пра# вом», а згідно з актами парламенту.

Згідно зі статутом, король позбавлявся права відміняти закони парламенту про покарання, а також без його санкції припиняти дію інших законів. Таким чином, король позбавлявся суверенітету в за# конодавчій сфері. Різко обмежувалася і можливість втручання коро# ля у сферу судочинства. Були скасовані суди Церковної комісії, що підпорядковувалися королю як голові церкви. Королівська влада по# збавилася і фінансової незалежності; замість старого принципу виді# лення довічного доходу короля, кошти на утримання двору та армії тепер виділялися на невеликий термін, змушуючи монарха постійно звертатися до парламенту за субсидіями. Навпаки, позиції парламен# ту завдяки «Біллю про права» посилилися. Король зобов’язувався регулярно скликати парламент (як мінімум один раз на три роки); членам парламенту гарантувалася свобода слова. Крім того, як «не# законний» засуджувався спосіб маніпулювання виборами, коли на місцях підбиралися вірні трону кандидати. Окремі розділи «Білля про права» торкалися судової влади. У них говорилося, що суди не повинні вдаватися до надмірних застав, штрафів і жорстоких пока# рань. Було покладено край практиці штучного підбору присяжних. Компетенція судів присяжних розширилася, оскільки їм було пере# дано право розглядати справи про державну зраду.

Заборонялася також конфіскація майна арештованих аж до вине# сення присяжними вердикту. Таким чином, цей документ намагав# ся покласти край судовому свавіллю. «Білль про права» не встанов# лював прямого парламентського правління; король як і раніше мав право вибирати і знімати з посад міністрів, суддів, а також скликати і розпускати парламент.

ВІЙНА ЗА ІСПАНСЬКУ СПАДЩИНУ

Війна за Іспанську спадщину (1701—1714 рр.) — війна між Фран# цією та Іспанією — з одного боку, і протилежною їм коаліцією на чолі з австрійськими Габсбургами і Великобританією — з іншого боку. Причиною війни стала відсутність прямого спадкоємця у поме# рлого в 1700 р. останнього представника династії іспанських Габсбу# ргів Карла II. Війна йшла зі змінним успіхом, але зрештою закінчи# лася перемогою країн антифранцузької коаліції. У 1713 р. було укла# дено Утрехтський мир між Францією та Іспанією, з одного боку, і Англією, Голландією, Пруссією, Савойєю та Португалією — з іншо# го, а в 1714 р. у Раштатті — мирний договір між Францією і «Свя# щенною Римською імперією». У результаті Філіпп V був визнаний королем Іспанії та її колоній за умов відмови його спадкоємців від прав на французький престол. Значні вигоди від війни отримала Ан# глія: до неї відійшли фортеця Гібралтар на півдні Піренейського пів# острова, острів Менорка в Середземному морі, французькі володіння у Північній Америці (землі навколо Гудзонової затоки, острів Нью# фаундленд); крім того, англійські купці добилися права асьєнто — права на ввезення негрів#рабів в іспанські колонії. Голландія дістала право тримати військові гарнізони в фортецях Намюр, Турн, Іпр та інших. До Австрії були приєднані Іспанські Нідерланди, південна частина Італії, Сардинія, частина Тоскани, Мілан і Мантуя, поверне# ні території на Рейні. Сицилія відійшла до Савойї. Франція внаслі# док війни була розорена і позбавилася колишньої могутності й впливу в Європі. Загальне число убитих і поранених у війні становило майже 600 тис. чоловік. Головним результатом війни за Іспанську спадщи# ну стало посилення морської й колоніальної могутності Англії.

ПРОМИСЛОВИЙ ПЕРЕВОРОТ

Промисловий переворот — назва історичного періоду переходу від мануфактури до машинного виробництва. У 60#ті рр. XVIII ст. — першій чверті XIX ст. промисловий переворот стався у Великобрита# нії. Потім до кінця XIX ст. в різний час на шлях промислового пере# вороту стали США, Франція, Німеччина, Італія, Японія. У Російсь# кій імперії промисловий переворот почався після скасування кріпа# цтва (1861), а завершився на початку 80#х рр. XIX ст.

РОСІЯ НАПРИКІНЦІ XVII—XVIII ст.

ПЕТРО I

Петро I (30 травня (9 червня) 1672 р. — 28 січня (8 лютого) 1725 р.) — російський цар з 1682 р. (правив з 1689 р.), імператор всеросійський (з 1721 р.), молодший син Олексія Михайловича від другого шлюбу з Н. К. Наришкіною. Провів реформи державного управління (створено Сенат, колегії, органи вищого державного кон# тролю і політичного розшуку; церква підпорядкована державі; про# ведено розподіл країни на губернії, побудовано нову столицю Санкт# Петербург). Використав досвід західноєвропейських країн у розвит# ку промисловості, торгівлі, культури. Проводив політику мерканти# лізму (створення мануфактур, металургійних, гірничих та інших заводів, портів, каналів тощо). Керував будівництвом флоту і ство# ренням регулярної армії.

Очолював армію в Азовських походах 1695—1696 рр., Північній війні 1700—1721 рр., Прутському поході 1711 р., Персидському по# ході 1722—1723 рр.; командував військами при взятті Нотебурга (1702), у битвах біля села Лісового (1708) і під Полтавою (1709). Спри# яв зміцненню економічного і політичного становища дворянства.

З ініціативи Петра I відкрито багато учбових закладів, Академію наук, прийнято т. зв. цивільний шрифт. Реформи Петра I проводи# лися за допомогою жорстоких методів, шляхом крайнього напружен# ня матеріальних і людських ресурсів (введено подушний податок), що спричиняло народні повстання (Стрілецьке 1698 р., Астрахансь# ке 1705—1706 рр., Булавінське 1707—1709 рр.), які придушували# ся урядом. Будучи творцем могутньої абсолютистської держави, Петро І добився визнання за Росією авторитету великої держави.

СТРІЛЕЦЬКИЙ БУНТ

Стрілецьке повстання (Стрілецький бунт) 1698 р. було викликане посиленням кріпосницького гніту, тяжкою службою і насильством з боку начальників. Московські стрільці (бл. 4 тис. чоло# вік), учасники Азовських походів Петра I, на шляху в Великі Луки усунули своїх начальників і рушили до Москви; встановили зв’язок із царицею Софією Олексіївною, готувалися до розправи з боярами та іноземцями. Розбиті під Новоєрусалимським монастирем 18 чер# вня. У 1698—1699 рр. було страчено 1182 стрільці, 601 заслано на каторгу. Слідчі дії та страти тривали до 1707 р.

СЕНАТ

Сенат — державний орган в Росії в 1711—1917 рр., підпорядко# ваний імператору. Був заснований Петром I як вищий орган у спра# вах законодавства і державного управління. З першої половини XIX ст. як вищий судовий орган здійснював нагляд за діяльністю держав# них установ і чиновників. За судовими статутами 1864 р. — вища касаційна інстанція.

КОЛЕГІЇ

Колегії — у Росії у XVIII — на початку XIX ст. центральні уста# нови, які відали окремими галузями державного управління. Засно# вані Петром I у 1717—1721 рр. замість приказів. Перші колегії: Іно# земних справ, Військова, Адміралтейська, Камер#колегія, Штатс# контор#колегія, Ревізіон#колегія, Юстиц#колегія, Берг#колегія, Ма# нуфактур#колегія, Комерц#колегія, Вотчин#колегія, Головний магіс# трат. Пізніше утворені колегії економії, Малоросійська колегія, Юс# тиц#колегія ліфляндських, естляндських і фінляндських справ, Ме# дична колегія. Були скасовані з утворенням міністерств.

НАЙСВЯТІШИЙ СИНОД

Синод (від грецьк. synodos — збори) — у Руській православній церкві в 1721—1917 рр. вища церковна установа. Синод був встанов# лений у ході перетворень Петра I замість скасованого ним патріарше# ства спочатку як Духовна колегія (указом від 25 січня 1721 р.) і уро# чисто відкритий 14 лютого 1721 р. під назвою Найсвятіший Правлін# ський Синод. У 1723 р. Синод був визнаний патріархами східних православних церков як установа, що має всі патріарші права.

ПІВНІЧНА ВІЙНА

Північна війна 1700—1721 рр. — війна Північного союзу (у скла# ді Росії, Речі Посполитої, Саксонії, Данії, Ганноверу, Пруссії) проти Швеції. Росія у цій війні боролася за вихід до Балтійського моря. Після поразки під Нарвою (1700) Петро I реорганізував армію, ство# рив Балтійський флот. У 1701—1704 рр. російські війська закріпи# лися на узбережжі Фінської затоки, взяли Дерпт, Нарву.

У 1703 р. було засновано Санкт#Петербург, який став столицею Російської імперії. У 1708 р. шведські війська, які вторглися на ро# сійську територію, зазнали поразки у битві біля с. Лісового. Полтав# ська битва 1709 р. закінчилася повним розгромом шведів і втечею Карла XII в Туреччину. Балтійський флот одержав перемоги біля Гангута (1714) та біля Гренгама (1720). Війна завершилася перемож# ним для Росії Ніштадтським миром 1721 р.

ТАБЕЛЬ ПРО РАНГИ

Табель про ранги — законодавчий акт у Росії, що визначав поря# док проходження служби чиновниками. Виданий Петром I у 1722 р. Табель про ранги встановлював 14 рангів (класів, класних чинів, 1#й — найвищий) за трьома видами: військові (армійські та морські), штат# ські та придворні. Скасований після 1917 р.

АННА ІОАННІВНА

Aнна Іоаннівна (Анна Іванівна) (1693—1740) — російська імпе# ратриця з 1730 р., племінниця Петра I, герцогиня Курляндська з 1710 р. Посаджена на престол Верховною таємною радою. Фактич# ним правителем при ній був Е. Й. Бірон.

РОСІЙСЬКО!ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1735—1739 рр.

Російсько2турецька війна 1735—1739 рр. велася Росією (у сою# зі з Австрією) за вихід до Чорного моря і з метою припинення набігів кримських татар. Російські війська під командуванням Б. К. Мініха взяли Азов, Очаків, Хотин, Ясси, двічі займали Крим. Закінчилася Бєлградським миром 1739 р.

ЄЛИЗАВЕТА ПЕТРІВНА

Єлизавета Петрівна (1709—1761/62) — російська імператри# ця з 1741 р., дочка Петра I. Посаджена на престол гвардією. За часів її царювання були досягнуті значні успіхи в розвитку господарства, культури Росії і в зовнішній політиці, чому сприяла діяльність М. В. Ломоносова, П. І. та І. І. Шувалових, А. П. Бестужева#Рюміна та інших.

КАТЕРИНА II

Катерина II Велика (1729—1796) — російська імператриця (з 1762 р.). Німецька принцеса Софія Фредеріка#Августа Анхальт#Церб# стська. З 1744 р. жила в Росії. З 1745 р. дружина великого князя Петра Федоровича, майбутнього імператора Петра III, якого скинула з престолу (1762), спираючись на гвардію (Г. Г. і О. Г. Орлових та інших). Провела реорганізацію Сенату (1763), секуляризацію земель (1763—1764), скасувала гетьманство в Україні (1764). Очолювала Уложенну комісію 1767—1769 рр. За її правління сталася Селянська війна 1773—1775 рр. під проводом О. Пугачова.

Підписала указ про ліквідацію Запорозької Січі (1775), видала Установу для управління губернією 1775 р., «Жалувану грамоту дво# рянству» 1785 р. і «Жалувану грамоту містам» 1785 р. За часів Кате# рини II внаслідок російсько#турецьких воєн 1768—1774 і 1787— 1791 рр. Росія остаточно закріпилася на Чорному морі, було приєд# нано Північне Причорномор’я, Крим, Прикубання. Вона ліквідувала Кримське ханство (1783), прийняла в російське підданство Східну Грузію (1783). У період правління Катерини II здійснено три поділи Речі Посполитої (1772, 1793, 1795). Імператриця листувалася з Воль# тером та іншими діячами французького Просвітництва. Була авто# ром багатьох белетристичних, драматургічних, публіцистичних, на# уково#популярних творів, «Записок».

РОСІЙСЬКО!ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1768—1774 рр.

Російсько2турецька війна (1768—1774 рр.) була розпочата Туреч# чиною після відмови Росії вивести війська з Польщі. Розгром туре# цьких військ під Ларгою і Кагулом (командуючий П. О. Рум’янцев), турецького флоту в Чесменському бою, заняття Криму примусили турецький уряд підписати Кючук#Кайнарджійський мир 1774 р.

РОСІЙСЬКО!ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1787—1791 рр.

Російсько2турецька війна 1787—1791 рр. була розпочата Туреч# чиною з метою повернення Криму та інших територій. Перемоги російських військ під командуванням О. В. Суворова (Кінбурн, Фок# шани, Римнік, Ізмаїл), Г. О. Потьомкіна (Очаків), М. В. Рєпніна (Ма# чинська битва), російського флоту під командуванням Ф. Ф. Ушако# ва (Керченська битва, битви біля Тендри та Каліакрії) змусили Туреч# чину визнати себе переможеною. Війна завершилася Ясським ми# ром 1792 р.

Г. ПОТЬОМКІН

Потьомкін Григорій Олександрович (13 (24) вересня 1739 — 5 (16) жовтня 1791) — російський державний і військовий діяч, дип# ломат, генерал#фельдмаршал (1784). Народився в сім’ї офіцера. У 1756 р. вступив до гімназії Московського університету, звідки був відчислений (1760). Записаний у гвардію в 1755 р.; за участь у двір# цевому перевороті 1762 р., внаслідок якого престол зайняла Катери# на II, Потьомкін отримав чин підпоручика гвардії.

У 1767 р. брав участь у роботі Уложенної комісії. За участь у росій# сько#турецькій війні 1768—1774 рр. отримав чин генерала. Після зближення з Катериною II (1770) був призначений віце#президентом Військової колегії, отримав графський титул, призначений генера# лом#ад’ютантом (1774) і шефом іррегулярних військ. Особисте при# хильне ставлення з боку Катерини II, високий статус при дворі і в державному апараті зробили Потьомкіна наймогутнішою людиною в країні. Проявивши себе талановитим адміністратором, він став най# ближчим помічником Катерини II в проведенні політики зміцнення абсолютистської держави. В 1774 р. організовував каральні заходи проти О. Пугачова.

У 1775 р. з ініціативи Потьомкіна була ліквідована Запорозька Січ як можливе вогнище нового масового народного виступу. У 1776 р. генерал#губернатор Новоросійської, Азовської і Астраханської губер# нії.У тому ж році від Йосифа II отримав титул князя «Священної Римської імперії». У 1783 р. реалізував свій проект приєднання Кри# му до Росії, отримавши за це титул найсвітлішого князя Таврійсько# го. Сприяв освоєнню Північного Причорномор’я і заснуванню тут Херсона, Миколаєва, Севастополя і Катеринослава.

Під керівництвом Потьомкіна здійснювалося будівництво на Чор# ному морі військових і торгових флотів. У 1784 р. призначений пре# зидентом Військової колегії. Під час російсько#турецької війни 1787—1791 рр. Потьомкін командував армією, але, не маючи полко# водницького таланту, лише сковував дії О. Суворова. Помер під час мирних переговорів з Туреччиною в Яссах.

О. ПУГАЧОВ

Пугачов Омелян Іванович (1742 — 10 (21) січня 1775) — донсь# кий козак, керівник Селянської війни 1773—1775 рр. У 1759 р. всту# пив на військову службу козаком, брав участь у Семилітній війні. У 1764 р. знаходився в Польщі, у 1769—1770 рр. воював з турками і отримав чин хорунжого. Після хвороби повернувшись на Дон, у 1772 р. вирушив бродяжити, жив серед терських козаків, за Кубан# ню у козаків#некрасовців, у Польщі, серед старообрядців під Черні# говом, Гомелем, на річці Іргиз. Декілька разів його заарештовували, але кожного разу він утікав. У травні 1773 р. утік з казанської в’язни# ці на ріку Яїк, де серед козаків, що проживали там, оголосив себе імператором Петром Федоровичем, який нібито врятувався від убивць, підісланих невірною дружиною. 17 вересня від його імені було прочитано перший маніфест про початок повстання, ядром яко# го стали яїцькі козаки#старообрядці.

Потім до них приєдналися загони башкирів та інших народів По# волжя, уральські робітники, а також селяни, які становили більшість на останньому етапі повстання. Численні загони повстанців діяли на величезній території від Уралу до Волги. Сам Пугачов спочатку взяв в облогу Оренбург, але після поразки від урядових військ біля Таті# щевої фортеці 22 листопада 1774 р. його головні сили відступили на Урал. Звідти він рушив на Волгу і взяв Казань. Подальший шлях переслідуваного урядовими військами бунтівного вождя лежав у по# низзя Волги.

У зв’язку з розмахом пугачовського повстання уряд змушений був форсувати переговори з турками про закінчення війни і перекинути в Поволжя війська під командуванням О. В. Суворова. Після того як по# встанці зазнали поразки під Царицином, Пугачов у вересні 1774 р. був виданий своїми колишніми соратниками царській владі. Доставлений у клітці до Москви у розпорядження слідчої комісії, бунтівний вождь був засуджений судом до четвертування і страчений з декількома сво# їми товаришами 10 січня 1775 р. на Болотяній площі.

О. СУВОРОВ

Суворов Олександр Васильович (1730—1800) — граф Римніксь# кий (1789), князь Італійський (1799), російський полководець, гене# ралісимус (1799). Починав службу капралом у 1748 р. Учасник Се# милітньої війни. Під час російсько#турецьких воєн (1768—1774 і 1787—1791 рр.) отримав перемоги під Козлуджею (1774), Кінбур# ном (1787), Фокшанами (1789), Римніком (1789) і штурмом оволодів фортецею Ізмаїл (1790). На останньому етапі повстання О. І. Пугачо# ва, з серпня 1774 р., керував військами, направленими для його при# душення. Командував військами, що придушували Польське по# встання 1794 р.

У 1799 р. провів Італійський і Швейцарський походи, розбивши французькі війська на ріках Адда і Треббія і біля Нові; вийшов з ото# чення, перейшовши швейцарські Альпи. Автор військово#теоретич# них робіт («Полкова установа», «Наука перемагати»). Створив оригі# нальну систему поглядів на методи ведення війни і бою, виховання і навчання військ. Стратегія Суворова носила наступальний характер.

Не програв жодної битви.

Ф. УШАКОВ

Ушаков Федір Федорович (1745—1817) — російський флотово# дець, адмірал (1799), один із засновників Чорноморського флоту і з 1790 р. його командуючий. Розробив і застосував маневрену такти# ку, отримавши кілька значних перемог над турецьким флотом у Кер# ченській морській битві, біля коси Тендра (1790) і мису Каліакрія (1791). Успішно провів Середземноморський похід російського фло# ту під час війни проти Франції 1798—1800 рр.

«ЖАЛУВАНА ГРАМОТА ДВОРЯНСТВУ»

«Жалувана грамота дворянству» (1785 р. ) («Грамота на права, вільність і переваги благородного російського дворянства») — звід дворянських привілеїв, оформлений законодавчим актом Катерини II від 21 квітня. Дворянство відокремлювалося від інших станів, під# тверджувалася свобода дворян від обов’язкової служби (проголошена у 1762 р.), від сплати податків, до них не можна було застосовувати тілесні покарання, судити їх міг тільки дворянський суд. Лише дво# ряни мали право володіти землею і кріпосними селянами, вони та# кож володіли надрами у своїх маєтках, могли займатися торгівлею і засновувати заводи, їхні будинки були звільнені від постою військ, маєтки не підлягали конфіскації. Дворянство дістало право на само# врядування, склало «дворянське суспільство», органом якого були дворянські збори, що скликалися кожні три роки в губернії та повіті й на яких обирали губернських та повітових ватажків дворянства, судових засідателів і капітан#справників, що очолювали повітову ад# міністрацію. Дія грамоти була поширена також на дворян Прибалти# ки, України, Білорусії та Дону.

НІМЕЧЧИНА ТА АВСТРІЯ У XVIII ст.

БРАНДЕНБУРЗЬКО!ПРУССЬКА ДЕРЖАВА

Пруссія — держава, потім земля в Німеччині до 1945 р. Основне історичне ядро Пруссії — курфюршество Бранденбург, що об’єдна# лося в 1618 р. з герцогством Пруссія, яке виникло в 1525 р. на основі Тевтонського ордену. Бранденбурзько#Прусська держава стала в 1701 р. королівством Пруссія зі столицею в Берліні. Керівну роль в економічному і політичному житті Пруссії відігравало юнкерство .

Прусські королі з династії Гогенцоллернів у XVIII — першій полови# ні XIX ст. значно розширили територію держави. У 1871 р. прусське юнкерство на чолі з Бісмарком «залізом і кров’ю» завершило об’єд# нання Німеччини; прусський король став німецьким імператором. Унаслідок Листопадової революції 1918 р. в Німеччині монархія в Пруссії була ліквідована, Пруссія стала однією з німецьких земель. Після розгрому фашистської Німеччини у Другій світовій війні те# риторія Пруссії була розділена на окремі землі. У 1947 р. Контроль# на рада для Німеччини ухвалила закон про ліквідацію Прусської держави як оплоту мілітаризму й реакції. Після об’єднання Німеч# чини в 1990 р. Пруссія як земля не відновлювалася, замість неї була відтворена земля Бранденбург із центром у Потсдамі.

СЕМИЛІТНЯ ВІЙНА

Семилітня війна 1756—1763 рр. — війна між Австрією, Фран# цією, Росією, Іспанією, Саксонією, Швецією з одного боку і Пруссі# єю, Великобританією (в унії з Ганновером) і Португалією — з іншого. Війна була викликана загостренням англо#французької боротьби за колонії і зіткненням політики Пруссії з інтересами Австрії, Франції і Росії. Перемоги прусської армії Фрідріха II в 1757 р. під Росбахом і Лейтеном були перекреслені перемогою російсько#австрійських військ у Кунерсдорфській битві 1759 р. У 1761 р. Пруссія була на грані катастрофи, але новий російський цар Петро III уклав з нею в 1762 р. союз (Катерина II розірвала його, але війни не відновила). Запекла боротьба йшла також у колоніях і на морях. За Губертусбур# зьким миром 1763 р. з Австрією і Саксонією Пруссія закріпила за собою Сілезію. За Паризьким мирним договором 1763 р. до Велико# британії від Франції перейшли Канада, Східна Луїзіана, більша час# тина французьких володінь в Індії. Головний підсумок Семилітньої війни — перемога Великобританії над Францією.

ОСВІЧЕНИЙ АБСОЛЮТИЗМ

Освічений абсолютизм — назва політики абсолютизму в ряді європейських країн у другій половині XVIII ст., яка виражалася в реформуванні найбільш застарілих соціальних інститутів (скасуван# ня деяких станових привілеїв, підпорядкування церкви державі, про# ведення реформ — селянської, судової, шкільного навчання, а також пом’якшення цензури тощо). Представники освіченого абсолютиз# му (Йосиф II в Австрії, Фрідріх II в Пруссії, Катерина II в Росії — до початку 70#х рр. XVIII ст. та інші), використовуючи популярність ідей французького Просвітництва, зображували свою діяльність як «союз філософів і государів». Освічений абсолютизм був направле# ний головним чином на зміцнення дворянства, хоч деякі реформи сприяли розвитку капіталістичного укладу.

ПІВНІЧНА АМЕРИКА У XVIII ст.

ВІЙНА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ У ПІВНІЧНІЙ АМЕРИЦІ

Війна за незалежність у Північній Америці (1775—1783 рр.) (Перша Американська революція) — визвольна війна 13 англійських колоній, у ході якої створена незалежна держава — США. Почалася боями біля Конкорда і Лексингтона (квітень 1775 р.). У 1776 р. при# йнята Декларація незалежності США. Американська армія (з червня 1775 р. головнокомандуючим був Дж. Вашингтон) одержала рішучі перемоги під Саратогою (жовтень 1777 р.) та Йорктауном (жовтень 1781 р.). За Версальським мирним договором 1783 р. Великобрита# нія визнала незалежність США.

ДЕКЛАРАЦІЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Декларація незалежності — головний документ Американсь# кої революції, прийнятий Континентальним конгресом 4 липня 1776 р.; проголосив відділення від Великобританії її 13 північноаме# риканських колоній. 11 червня 1776 р. для підготовки Декларації було обрано комітет у складі Т. Джефферсона, Дж. Адамса, Б. Франк# ліна, Р. Шермана і Р. Р. Лівінгстона. Комітет доручив скласти про# ект Декларації Джефферсону, який 17 днів (з 11 по 28 червня) пра# цював над її текстом, не звертаючись за допомогою до наукових тра# ктатів, памфлетів або колег із комітету. Увечері 4 липня Декларація була одноголосно схвалена. Декларація незалежності не тільки пояс# нювала причини, що спонукали американців до відділення від мет# рополії, але й була першим в історії документом, що проголосив прин# цип суверенітету народу як основи державного устрою. Її формулю# вання затверджували за народом право на повстання і повалення дес# потичного уряду, проголошували основні ідеї демократії — рівність людей, їхні «невід’ємні права, серед яких право на життя, свободу і на прагнення до щастя».

Декларація стала не тільки свідченням про народження нової держави, але й визнаною пам’яткою американської літератури: Джефферсону вдалося виразити відомі принципи та ідеї чудовою мовою, у короткій і доступній формі. Церемонія підписання відтво# реної на пергаменті Декларації відбулася 2 серпня 1776 р., коли услід за Дж. Хенкоком свої підписи поставили ще 55 осіб. Імена 56 чоловік, які підписали Декларацію, увійшли в історію США, їм присвячені обширна література і меморіал у Вашингтоні. День прийняття Декларації — 4 липня — став національним святом США — Днем незалежності, який щорічно урочисто відзначається всією країною.

КОНСТИТУЦІЯ 1787 р.

Конституція США (1787 р.) — головний чинний закон, вироб# лений Конституційним конвентом 1787 р. у Філадельфії. Затвердив республіканську демократичну форму правління і федеративний устрій США. Згідно зі ст. VII Конституція набрала чинності після затвердження її спеціальними ратифікаційними конвентами 9 з 13 штатів 21 червня 1788 р. Відповідно до тексту нової Конституції державний устрій США базувався на принципах розподілу влади. Вища виконавча влада належала президентові, який обирався коле# гією виборщиків один раз у 4 роки. Вища законодавча влада вручала# ся Конгресу, що складався з двох палат — верхньої (сенату) і нижньої (палата представників). У верхню палату кожний штат посилав по два представники, у нижній палаті делегація кожного штату форму# валася в залежності від чисельності його населення. Вища судова вла# да передавалася Верховному суду.

ВЕЛИКА ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

ПРОСВІТНИЦТВО

Просвітництво — ідейна течія кінця XVII—XVIII ст., заснова# на на переконанні у вирішальній ролі розуму й науки в пізнанні «при# родного порядку», який відповідає справжній природі людини й сус# пільства. Неуцтво, мракобісся, релігійний фанатизм просвітники вважали причинами людських бід; виступали проти феодально#аб# солютистського режиму, за політичну свободу, громадську рівність.

Головні представники Просвітництва в Англії (де воно й виникло) — Дж. Локк, А. Коллінз, Дж. Толанд, А. Е. Шефтсбері; у Франції (пері# од найбільшого поширення тут Просвітництва, між 1715 і 1789 рр., називають «віком Просвітництва») — Вольтер, Ш.#Л. Монтеск’є,

Ж.#Ж. Руссо, Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах; у Німеччині — Г. Є. Лессінг, Й.#Г. Гердер, Й. Шиллер, Й.#В. Гете; у США — Т. Джеф# ферсон, Б. Франклін, Т. Пен; у Росії — М. І. Новиков, О. М. Радіщев). Ідеї Просвітництва значним чином вплинули на розвиток суспільної думки. Разом з тим у XIX—XX ст. ідеологія Просвітництва нерідко зазнавала критики за ідеалізацію людської природи, оптимістичне тлумачення прогресу як неухильного розвитку суспільства на основі удосконалення розуму. У широкому значенні просвітниками нази# вали видатних розповсюджувачів наукових знань.

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ

ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Декларація прав людини і громадянина (Declaration des droits de l’homme et de citoyen) — державний акт, що проголосив загаль# ність і пріоритет прав людини; прийнята Установчими зборами Фран# ції (26 серпня 1789 р.), увійшла як преамбула до першої французької конституції (1791).

ЖИРОНДИСТИ

Жирондисти — політичне угруповання періоду Французької ре# волюції. Назва «жирондисти» була дана істориками пізніше — за назвою департаменту Жиронда, звідки родом було багато діячів угру# повання. Лідери жирондистів: Ж.#П. Бріссо, П.#В. Верньо, Ж.#А. Кон# дорсе та інші. Після повалення монархії (10 серпня 1792 р.) прийшли до влади. Повстання 31 травня — 2 червня 1793 р. позбавило жирон# дистів влади. У жовтні 1793 р. частина їх була страчена. Після термі# доріанського перевороту 1794 р. жирондисти приєдналися до контрреволюціонерів.

ЯКОБІНЦІ

Якобінці (Jacobins) — політичне угруповання, що прийшло до влади під час Великої Французької революції. Від початку якобін# ці — це члени Якобінського клубу («Товариства друзів конституції», 1789—1794 рр.), найвідомішого з т. зв. «патріотичних товариств», яке мало у своєму розпорядженні розгалужену мережу філій і знач# ною мірою вплинуло через них на політизацію великої частини насе# лення Франції в епоху революції. Якобінський клуб зобов’язаний сво# єю назвою місцю своїх засідань — приміщенню колишнього доміні# канського (якобінського, по вул. Сен#Жак, тобто Св. Якова в Парижі) монастиря на вул. Сент#Оноре. Приналежність до цього клубу, його підтримка були неодмінною умовою доступу до влади до 9 термідо# ра. Через нього пройшли і фейяни, і жирондисти, і монтаньяри. Тому помилково вважати якобінцями лише прихильників М. Робесп’єра, Ж.#П. Марата, Ж.#Ж. Дантона, Л.#А. Сен#Жюста, Ж. Кутона, тобто тих, хто залишився в клубі після вигнання з нього жирондистів у жовтні 1792 р. Проте в історичній пам’яті назва «якобінці» закріпи# лася саме за ними, за радикальними діячами, що прийшли до влади в період т. зв. якобінської диктатури (1793—1794) — революційно# терористичної форми державного правління Франції від падіння жи# ронди до термідоріанського перевороту.

РОБЕСП’ЄР

Робесп’єр Максиміліан (1758—1794) — діяч Великої Французь# кої революції, один із керівників якобінців. Фактично очоливши в 1793 р. революційний уряд, сприяв страті Людовіка XVI, створенню революційного трибуналу й страті лідерів жирондистів. Зосередив у своїх руках практично необмежену владу; організатор масового теро# ру. Страчений термідоріанцями.

ТЕРМІДОРІАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ

Термідоріанський переворот (27/28 липня 1794 ) (9 термідора II року за новим республіканським календарем) ліквідував у Фран# ції якобінську диктатуру. Організатори термідоріанського переворо# ту: Ж. Фуше, Ж.#Л. Тальєн, П. Баррас.

ДИРЕКТОРІЯ

Директорія (Виконавча Директорія) — уряд Французької респуб# ліки з листопада 1795 до листопада 1799 р. Результати термідоріан# ського перевороту 1794 р. були закріплені конституцією III року, виробленою і прийнятою Конвентом восени 1795 р. Сам Конвент роз# пускався (жовтень 1795 р.). Законодавча влада зосереджувалася в двох палатах — Раді п’ятисот та Раді старійшин; виконавча влада переда# валася Директорії. Остання складалася з 5 чоловіків і щорічно онов# лювалася на одну п’яту свого складу. У Директорію першого складу увійшли Л. М. Ла Ревельєр#Лепо, Ж. Ф. Ребель, Ф. Л. О. Летурнер, П. Баррас, Л. Н. Карно.

Режим Директорії відповідав потребам соціальної консолідації класу власників на низхідній лінії революції, забезпечуючи компро# міс між тими колами буржуазії, які виграли від революційного пе# рерозподілу власності, але не мали наміру ризикувати основним ка# піталом, складеним ще до 1789 р., та «новими» власниками, основ# ний капітал яких сформувався після 1789 р. і гарантії недоторканно# сті якого були дані Якобінською диктатурою. Ліквідація парламент# ської опозиції дозволила Директорії упорядити податкову систему (листопад 1797 — грудень 1798 р.), однак загалом фінансове стано# вище залишалося важким. Економічному пожвавленню і подальшій стабілізації внутрішньополітичного життя Франції сприяла широ# комасштабна зовнішня експансія — наполеонівські війни в Італії, Єгипті, грабіж сусідніх країн. Ця агресія захищала термідоріанську Францію і від загрози реставрації «старого порядку», і від нового підйому революційного руху. Неминуче в цих умовах зростання впли# ву армії призвело до перевороту 18 брюмера (9 листопада) 1799 р., встановлення «твердої влади» — диктатури Наполеона, яка покінчи# ла з існуванням Директорії.

ПРАВЛІННЯ НАПОЛЕОНА БОНАПАРТА.

ПЕРША ІМПЕРІЯ У ФРАНЦІЇ

НАПОЛЕОН БОНАПАРТ

Наполеон I Бонапарт (15 серпня 1769 — 05 травня1821) — французький державний діяч, полководець, імператор у 1804— 1814 рр. і в березні — червні 1815 р. Почав військову службу в 1785 р. в чині молодшого лейтенанта артилерії; відзначився в період Вели# кої Французької революції. У листопаді 1799 р. здійснив державний переворот (18 брюмера), внаслідок якого став першим консулом і фак# тично зосередив у своїх руках всю повноту влади; у 1804 р. проголо# шений імператором. Провів ряд реформ (прийняття цивільного ко# дексу, 1804 р.; заснування Французького банку, 1800 р.). Завдяки звитяжним війнам значно розширив територію імперії, поставив у залежність від Франції більшість держав Західної і Центральної Єв# ропи. Поразка наполеонівських військ у війні 1812 р. проти Росії по# клала початок краху імперії Наполеона I. Вступ у 1814 р. військ анти# французької коаліції у Париж змусив Наполеона I відректися від престолу. Був засланий на острів Ельба. Знову зайняв французький престол у березні 1815 р. Після поразки під Ватерлоо повторно відрік# ся від престолу (22 червня 1815 р.). Останні роки життя провів на острові Св. Єлени бранцем англійців.

НАПОЛЕОНІВСЬКІ ВІЙНИ

Наполеонівські війни — визначення, що зустрічається в історич# ній літературі для позначення воєн Франції в період Консульства (1799—1804) та імперії Наполеона I (1804—1814, 1815). Хронологіч# но вони продовжували війни Великої Французької революції 1789— 1794 рр. і мали деякі спільні з ними риси. Маючи загарбницький характер, вони, проте, сприяли поширенню в Європі революційних ідей, підриву феодальних порядків і розвитку капіталістичних від# носин. Вони велися в інтересах французької буржуазії, яка прагнула закріпити своє військово#політичне і торгово#промислове панування на континенті, відтіснивши на другий план англійську буржуазію. Головними противниками Франції в ході наполеонівських воєн були Англія, Австрія та Росія.

ДРУГА АНТИФРАНЦУЗЬКА КОАЛІЦІЯ

Умовною датою початку наполеонівських воєн вважається вста# новлення у Франції в ході перевороту 18 брюмера (9 листопада) 1799 р. військової диктатури Наполеона Бонапарта, який став першим кон# сулом. У цей час країна вже знаходилася в стані війни з другою анти# французькою коаліцією, яку утворили в 1798—1799 рр. Англія, Ро# сія, Австрія, Туреччина і Неаполітанське Королівство (перша анти# французька коаліція у складі Австрії, Пруссії, Англії і кількох ін# ших європейських держав воювала проти революційної Франції в 1792—1793 рр.). Прийшовши до влади, Бонапарт направив англійсь# кому королю й австрійському імператору пропозицію почати мирні переговори, але вони відхилили її. Франція почала формувати на східних кордонах велику армію під командуванням генерала Моро. Одночасно на швейцарському кордоні тайно формувалася так звана «резервна» армія, яка і завдала першого удару по австрійських війсь# ках в Італії. Здійснивши важкий перехід через перевал Сен#Бернар в Альпах, 14 червня 1800 р. в битві під Маренго Бонапарт розгромив австрійців, якими командував фельдмаршал Мелас. У грудні 1800 р. рейнська армія Моро розбила австрійців під Гогенлінденом (Баварія).

У лютому 1801 р. Австрія була змушена укласти з Францією мир і визнати її завоюваня в Бельгії і на лівому березі Рейна. Після цього друга коаліція фактично розпалася, Англія погодилася в жовтні 1801 р. підписати умови прелімінарної (тобто попередньої) угоди, а 27 березня 1802 р. був укладений Ам’єнський мирний договір між Англією з одного боку і Францією, Іспанією і Батавською республі# кою — з іншого.

ТРЕТЯ АНТИФРАНЦУЗЬКА КОАЛІЦІЯ

У 1803 р. війна між ворогуючими сторонами поновилася, а в 1805 р. була утворена третя антифранцузька коаліція у складі Англії, Росії, Австрії і Неаполітанського королівства. На відміну від попередніх, вона проголосила своєю метою боротьбу не проти рево# люційної Франції, а проти загарбницької політики Бонапарта. Ста# вши в 1804 р. імператором, Наполеон I готував висадку французь# кої експедиційної армії в Англії. Але 21 жовтня 1805 р. в Трафаль# гарській битві англійський флот на чолі з адміралом Нельсоном знищив об’єднаний франко#іспанський флот. Ця поразка назавжди позбавила Францію можливості суперничати з Англією на морі. Однак на континенті наполеонівські війська одержували одну пере# могу за іншою: у жовтні 1805 р. австрійська армія генерала Мака без бою капітулювала під Ульмом; у листопаді Наполеон перемож# ним маршем вступив у Відень; 2 грудня в Аустерліцькій битві він розгромив об’єднані сили росіян та австрійців. Австрія знову була змушена підписати мир із Францією. За Пресбурзьким договором (26 грудня 1805 р.) вона визнала наполеонівські завоювання, а та# кож зобов’язалася виплатити величезну контрибуцію. У 1806 р. Наполеон примусив Франца I скласти з себе титул імператора «Свя# щенної Римської імперії німецької нації».

ЧЕТВЕРТА ТА П’ЯТА АНТИФРАНЦУЗЬКІ КОАЛІЦІЇ

Війну проти Наполеона продовжили Англія та Росія, до яких не# забаром приєдналися Пруссія та Швеція, стурбовані посиленням французького панування в Європі. У вересні 1806 р. утворилася чет# верта антифранцузька коаліція європейських держав. Через місяць, у ході двох битв 14 жовтня 1806 р., прусська армія була знищена: біля Ієни Наполеон розбив загони князя Гогенлое, а під Ауерштед# том маршал Даву розгромив головні прусські сили короля Фрідріха# Вільгельма і герцога Брауншвейзького. Наполеон урочисто в’їхав у Берлін. Пруссія була окупована. Російська армія, яка йшла на допо# могу союзникам, зіткнулася з французькою спочатку поблизу Пул# туска 26 грудня 1806 р., потім біля Прейсиш#Ейлау 8 лютого 1807 р. Ці битви не дали переваги жодній зі сторін, але в червні 1807 р. в битві під Фрідландом Наполеон одержав перемогу над російськими військами, якими командував Л. Л. Бенігсен. 7 липня 1807 р. посе# редині ріки Неман на плоту відбулася зустріч французького і росій# ського імператорів і було укладено Тільзітський мир, за яким Росія визнавала всі завоювання Наполеона в Європі і приєднувалася до про# голошеної ним у 1806 р. Континентальної блокади Британських ост# ровів. Навесні 1809 р. Англія та Австрія знову об’єдналися в п’яту антифранцузьку коаліцію, але вже в травні 1809 р. французи всту# пили у Відень, а 5—6 липня в битві під Ваграмом австрійці знову зазнали поразки. Австрія погодилася сплатити контрибуцію і при# єдналася до Континентальної блокади. Під владою Наполеона опини# лася значна частина Європи.

ПЕРШІ ПОРАЗКИ ФРАНЦІЇ.

КІНЕЦЬ ФРАНЦУЗЬКОЇ ЕКСПАНСІЇ

Антинаполеонівський національно#визвольний рух набув найбіль# шого розмаху в Іспанії і Німеччині. Однак доля імперії Наполеона була вирішена під час його походу в Росію. У ході Вітчизняної війни 1812 р. стратегія російської армії, керованої фельдмаршалом М. І. Ку# тузовим, та партизанський рух сприяли загибелі більш ніж 400#ти# сячної «Великої армії». Це викликало новий підйом національно#виз# вольної боротьби в Європі, у деяких державах почало створюватися народне ополчення. У 1813 р. утворилася шоста антифранцузька ко# аліція, куди увійшли Росія, Англія, Пруссія, Швеція, Австрія та інші держави. У жовтні 1813 р. внаслідок «битви народів» під Лейп# цигом від французів була звільнена територія Німеччини. Наполео# нівська армія відступила до кордонів Франції, а потім була розгром# лена на своїй землі. 31 березня війська союзників вступили в Париж. 6 квітня Наполеон I підписав зречення від престолу і був висланий із Франції на острів Ельбу.

КІНЕЦЬ НАПОЛЕОНІВСЬКИХ ВОЄН

У 1815 р., після втечі з Ельби, Наполеон під час знаменитих «Ста днів» (20 березня — 22 червня) зробив останню спробу повернути собі владу. Поразка в битві під Ватерлоо (Бельгія) 18 червня 1815 р., за# вдана йому військами сьомої коаліції під командуванням герцога Вел# лінгтона і маршала Блюхера, завершила історію наполеонівських воєн. Віденський конгрес (1 листопада 1814 р. — 9 червня 1815 р.) вирі# шив долю Франції, закріпивши переділ територій європейських країн в інтересах держав#переможниць. Визвольні війни, які велися проти Наполеона, були неминуче пов’язані з частковим відновленням фео# дально#абсолютистських порядків у Європі («Священний союз» єв# ропейських монархів, укладений з метою придушення національно# визвольного і революційного руху в Європі).

КОНСУЛЬСТВО

Консульство — період історії Франції від державного переворо# ту 9 листопада 1799 р. (18 брюмера) до проголошення Наполеона Бо# напарта 18 травня 1804 р. імператором. Номінально влада належала трьом консулам, вибраним на 10 років (з серпня 1802 р. довічно), фактично першому консулу — Бонапарту.

КОДЕКС НАПОЛЕОНА

Кодекс Наполеона, або Цивільний кодекс (Code Napoleon, Code Civil) — зведення цивільного законодавства Франції, прийняте в бе# резні 1804 р. в період Консульства Наполеона Бонапарта. Розробле# ний комісією юристів з ініціативи і за безпосередньою участю Напо# леона, кодекс юридично затверджував завоювання Великої Францу# зької революції. Він спирався на Декларацію прав людини і громадя# нина. Важливим юридичним джерелом кодексу було римське пра# во. Кодекс Наполеона складається з трьох частин. У першій тракту# ються питання правоздатності й акти громадянського стану: шлюб, розлучення, опіка, усиновлення. Проголошується громадянська рів# ність. Законодавці фіксують норми, що забезпечують збереження і недоторканність власності сім’ї: верховенство в сім’ї чоловіка і немо# жливість для дружини розпоряджатися майном без його згоди, вла# да батьків над дітьми.

У центрі кодексу — питання власності, які були головними для багатьох нових, створених революцією власників. Друга частина ко# дексу присвячена регламентації права власності. Третя частина рег# ламентує договірні відносини, пов’язані з придбанням власності (по# рядок успадкування, дарування, купівля#продаж), договори з найму, у тому числі з найму робочої сили. Неодмінною умовою законності договору кодекс оголошує рівність громадян, що його укладають, і їхню повну свободу вступати або не вступати у договірні відносини.

Для Франції кодекс Наполеона був першим загальним зведенням законів. Він юридично закріпив найважливіші економічні й цивільні результати Французької революції. Відразу ж після прийняття ко# декс був поширений на французькі колонії, а також на європейські країни, завойовані Наполеоном, або на ті, що вступили з ним у союз (Італія, Голландія, Бельгія, герцогство Варшавське, Вестфальське королівство і т. д.).

БИТВА ПІД АУСТЕРЛІЦОМ

Битва під Aустерліцом 20 листопада (2 грудня) 1805 р. — вирі# шальна битва між російсько#австрійськими і французькими війська# ми під час російсько#австро#французької війни 1805 р. поблизу м. Ау# стерліц (нині Славков, Чехія). Армія Наполеона I розбила російсько# австрійські війська під командуванням М. І. Кутузова, змушеного діяти за схваленим Олександром I невдалим планом австрійського полковника Ф. Вейротера. Після цієї битви третя антифранцузька коаліція розпалася.

ТІЛЬЗІТСЬКИЙ МИР

Тільзітський мир було укладено 25 червня 1807 р. в Тільзіті вна# слідок особистих переговорів Олександра I та Наполеона I. Росія по# годжувалася на створення великого герцогства Варшавського і при# єднувалася до Континентальної блокади. Окремим актом оформлено наступальний і оборонний російсько#французький союз.

КОНТИНЕНТАЛЬНА БЛОКАДА

Континентальна блокада — торгова блокада Великобританії, оголошена Наполеоном I у 1806 р. Всім союзним і підвладним Фран# ції державам заборонялося вести торгівлю, підтримувати поштові та інші стосунки з Британськими островами. За Тільзітським мирним договором 1807 р. до Континентальної блокади змушена була приєд# натися і Росія. Після розгрому Наполеона в Росії (1812) більшість країн перестала дотримуватися умов Континентальної блокади. Формально відмінена після зречення Наполеоном престолу (квітень 1814 р.).

«СТО ДНІВ» НАПОЛЕОНА

«Сто днів» — час другого правління імператора Наполеона I у Франції (20 березня — 22 червня 1815 р.) після його втечі з о. Ельба, на який він був засланий услід за першим зреченням престолу. Про# ти наполеонівської імперії виступила антифранцузька коаліція бага# тьох європейських країн. Армія Наполеона була розгромлена 18 чер# вня в битві під Ватерлоо; 22 червня Наполеон другий раз відрікся від престолу.

ВІДЕНСЬКИЙ КОНГРЕС

Віденський конгрес 1814—1815 рр. (вересень 1814 р. — червень 1815 р.) — конгрес європейських держав (за винятком Туреччини); завершив війни коаліцій європейських держав з Наполеоном I. Були укладені договори, направлені на відновлення феодальних порядків і задоволення територіальних домагань держав#переможниць; закріп# лена політична роздробленість Німеччини та Італії; Варшавське гер# цогство поділене між Росією, Пруссією та Австрією. Франція по# збавлена своїх завоювань. У вересні 1815 р. постанови Віденського конгресу доповнені актом про створення Священного союзу.

СВЯЩЕННИЙ СОЮЗ

Священний союз — союз Австрії, Пруссії та Росії, укладений у Парижі 26 вересня 1815 р. після падіння імперії Наполеона I. Метою Священного союзу було забезпечення непорушності рішень Віден# ського конгресу 1814—1815 рр. У 1815 р. до Священного союзу при# єдналися Франція і ряд інших європейських держав. Священний союз санкціонував збройну інтервенцію і придушення австрійськи# ми військами революцій у Неаполі (1820—1821) і П’ємонті (1821) і французькими військами в Іспанії (1820—1823). У деяких актах брала участь Великобританія. Протиріччя між європейськими державами розхитували Священний союз, наприкінці 20#х — на початку 30#х рр. він фактично розпався.

КРАЇНИ ЄВРОПИ В 1815—1847 рр.

ЛУДДИТИ

Луддити (англ. Luddites ) — учасники перших стихійних висту# пів проти застосування машин у ході промислового перевороту у Ве# ликобританії (кінець XVIII — початок XIX ст.). Назва походить від імені легендарного підмайстра Неда Лудда, який у гніві нібито пер# шим зруйнував машину.

КОРОЛЕВА ВІКТОРІЯ

Вікторія (повне ім’я Александріна Вікторія) (19 травня 1819, Лондон — 22 січня 1901, Осборн) — королева Сполученого королівства Великобританії та Ірландії (з 1837), імператриця Індії (з 1876), дочка герцога Кентського, четвертого сина короля Георга III, остання з Ган# новерської династії. Зайняла трон після смерті свого дядька короля Віль# гельма IV. У лютому 1840 р. вийшла заміж за принца Альберта Сакс# Кобург#Готського. Її царювання, безпрецедентно довге в англійській історії, пов’язане зі зміцненням морального авторитету корони.

ХЛІБНІ ЗАКОНИ

Хлібні закони у Великобританії в XV—XIX ст. регулювали вве# зення й вивезення зерна та інших сільськогосподарських продуктів (в основному шляхом високих ввізних митних тарифів). Вели до ско# рочення продовольчих товарів на внутрішньому ринку і підвищення цін на них. Відповідали інтересам лендлордів. У XIX ст. скасування хлібних законів стало лозунгом фритредерів. Скасовані в 1846 р.

ЧАРТИЗМ

Чартизм (від англ. charter — хартія) — перший масовий робіт# ничий рух у Великобританії у 1830—1850 рр. Вимоги чартистів були викладені у вигляді законопроекту («Народна хартія», 1838). У 1840 р. заснована Національна чартистська асоціація. У 1840, 1842, 1848 рр. чартисти внесли в парламент петиції з вимогою введення загального виборчого права (для чоловіків), обмеження робочого дня, підвищення зарплати і т. д.; петиції були знехтувані. Після 1848 р. чартизм вступив у період занепаду.

ЛЮДОВІК XVIII

Людовік XVIII (1755—1824) — французький король у 1814— 1815 і 1815—1824 рр., з династії Бурбонів. У період Великої Фран# цузької революції один із керівників французької контрреволюцій# ної еміграції. Зайняв престол після падіння Наполеона I.

КАРЛ X

Карл X (1757—1836) — французький король у 1824—1830 рр., з династії Бурбонів. За його правління були видані липневі ордонанси 1830 р., які обмежували демократичні свободи; у 1830 р. розпочате колоніальне завоювання Алжиру. Скинутий Липневою революцією 1830 р.

ЛИПНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1830 р. У ФРАНЦІЇ

У кінці царювання Людовіка ХVIII і особливо за Карла X посили# вся вплив правих сил на політику уряду. У серпні 1829 р. кабінет очолив ультрарояліст князь О. Ж. А. Поліньяк. 18 березня 1830 р. палата депутатів голосами конституціоналістів і лібералів прийняла звернення до монарха, зажадавши відставки кабінету. 16 травня ко# роль розпустив палату. Однак нові вибори (кінець червня — початок липня) принесли перемогу опозиції. 25 липня король підписав ордо# нанси про розпуск новообраної палати, про скасування свободи друку і про введення ще менш демократичної виборчої системи.

26 липня ліберальні журналісти закликали народ до виступів про# ти влади. 27 липня, після закриття поліцією опозиційних газет, по# чалося будівництво барикад у Парижі. Весь день 28 липня тривали вуличні бої. 29 липня повстанці сформували національну гвардію під командуванням Лафайєта і до вечора взяли Лувр. Депутати і жур# налісти опозиції, що зібралися в будинку банкіра Ж. Лаффіта, за# пропонували корону герцогу Орлеанському. 31 липня він був прого# лошений намісником королівства. 2 серпня Карл Х відрікся від пре# столу на користь свого внука. 9 серпня Луї#Філіпп Орлеанський зі# йшов на престол, підписавши оновлену Хартію.

ЛУЇ!ФІЛІПП

Луї2Філіпп (1773—1850) — французький король у 1830—1848 рр. З молодшої (Орлеанської) гілки династії Бурбонів. Зайняв престол після Липневої революції 1830 р. Скинутий Лютневою революцією 1848 р.

ОЛЕКСАНДР I

Олександр I (1777—1825) — російський імператор з 1801 р. Стар# ший син Павла I. На початку правління провів помірно ліберальні реформи, розроблені Негласним комітетом та М. М. Сперанським. У зовнішній політиці лавірував між Великобританією і Францією. У 1805—1807 рр. брав участь в антифранцузьких коаліціях. У 1807— 1812 рр. тимчасово зблизився з Францією. Вів успішні війни з Туреч# чиною (1806—1812) і Швецією (1808—1809). За Олександра I до Ро# сії приєднані території Східної Грузії (1801), Фінляндії (1809), Бес# сарабії (1812), Азербайджану (1813), колишнього герцогства Варшав# ського (1815). Після Вітчизняної війни 1812 р. очолив у 1813— 1814 рр. антифранцузьку коаліцію європейських держав. Був одним з керівників Віденського конгресу 1814—1815 рр. і організаторів Свя# щенного союзу.

ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА 1812 р.

Вітчизняна війна 1812 р. — визвольна війна Росії проти наполе# онівської агресії. Вторгнення військ Наполеона було викликане загостренням російсько#французьких економічних і політичних про# тиріч, фактичною відмовою Росії від Континентальної блокади. Ос# новні події 1812 р.: 24 червня — перехід французької армії через Неман (сили сторін на початок Вітчизняної війни: французи — бл. 610 тис. чоловік; росіяни — бл. 240 тис. чоловік); 4—6 серпня — Смоленська битва, невдала спроба Наполеона розгромити основні сили російських військ; 8 серпня — призначення головнокомандуючим М. І. Кутузова; 26 серпня — Бородінська битва; 1 вересня — військо# ва рада в Філях, рішення Кутузова залишити Москву; вступ францу# зьких військ у Москву; 2—6 вересня — спалення Москви; вересень— жовтень — Кутузов проводить Тарутинський марш#маневр, змушує французів піти з Москви і відступати старим Смоленським шляхом; розгортається партизанська війна; 14—16 листопада — битва біля Березіни; листопад—грудень — загибель французької армії; 14 гру# дня — вигнання залишків «Великої армії» з Росії.

ДЕКАБРИСТИ

Декабристи — діячі російського визвольного руху першої чверті XIX ст. Рух виник у колах освіченої дворянської молоді, що перебу# вала під впливом європейської громадської думки, ідей французь# ких енциклопедистів та Великої Французької революції. Разом з тим рух декабристів зародився в епоху складання національної самосві# домості в цілому ряді країн Європи і був подібним до інших національ# них патріотичних рухів. Багато хто з майбутніх декабристів брав участь у війнах з Наполеоном. Основними цілями декабристів були встановлення в Росії конституційного парламентського режиму та обмеження самодержавства (як форма правління розглядалися рес# публіка або конституційна монархія), скасування кріпацтва, демок# ратичні перетворення, введення цивільних прав і свобод. Декабрис# ти висували ідеї щодо змін в економічній системі Росії, обговорюва# ли плани аграрної реформи (неминучої після скасування кріпацтва), судової і військової реформ. Декабристи утворили кілька таємних товариств: Союз порятунку (1816—1817), Союз благоденства (1818— 1821), Південне товариство і Північне товариство (1821—1825). Окре# мо виникло Товариство об’єднаних слов’ян, яке в 1825 р. увійшло до складу Південного товариства. Перші таємні товариства прагнули в основному шляхом формування громадської думки впливати на уряд і домагатися проведення ліберальних перетворень, але після 1821 р. в планах декабристів стала переважати ідея військового перевороту. Раптова смерть Олександра I змусила декабристів провести погано підготовлені й безуспішні повстання 14 грудня 1825 р. на Сенатській площі в Петербурзі та Чернігівського полку в Україні.

Після їх придушення урядом Миколи I в Петербурзі був створе# ний спеціальний Слідчий комітет у справі про зловмисні таємні това# риства. До слідства, що тривало більше півроку, було притягнуто близько 600 чоловік, які підозрювалися в участі в таємних товарист# вах. 121 людина була віддана під суд; усі підсудні були поділені на 11 розрядів за мірою провини. 5 декабристів (П. І. Пестель, К. Ф. Ри# лєєв, С. І. Муравйов#Апостол, М. П. Бестужев#Рюмін, П. Г. Каховсь# кий) були засуджені до страти й повішані в Петропавлівській форте# ці 13 липня 1826 р.; інші засуджені на різні терміни каторги і за# слання, розжалувані в солдати і позбавлені дворянства.

Засуджені декабристи спочатку утримувалися в Петропавлівсь# кій фортеці та фортецях Фінляндії, а потім поступово відправлялися в Сибір. Перші привезені декабристи були розподілені по різних руд# никах і заводах, але вже до осені 1827 р. всіх їх зібрали в Читинсько# му острозі, а восени 1830 р. перевели до в’язниці на Петровському заводі. У 1856 р., після смерті Миколи I, у зв’язку з коронацією Олександра II було видано маніфест про амністію декабристів і до# звіл повернутися із заслання (на той час живими залишилося близь# ко 40 декабристів).

МИКОЛА I

Микола I (1796—1855) — російський імператор з 1825 р., третій син імператора Павла I, почесний член Петербурзької Академії наук (1826). Зайняв престол після раптової смерті імператора Олександ# ра I. Придушив повстання декабристів. За Миколи I була посилена централізація бюрократичного апарату, створено Третій відділ, скла# дене зведення законів Російської імперії, введені нові цензурні стату# ти (1826, 1828). Набула поширення теорія офіційної народності. У 1837 р. відкрито рух на першій у Росії Царськосільській залізниці. Були придушені Польське повстання 1830—1831 рр., революція в Угорщині 1848—1849 рр. Важливою стороною зовнішньої політики було повернення до принципів Священного союзу. У період царюван# ня Миколи I Росія брала участь у війнах: Кавказькій війні 1817— 1864 рр., російсько#перській війні 1826—1828 рр., російсько#турець# кій війні 1828—1829 рр., Кримській війні 1853—1856 рр.

РОСІЙСЬКО!ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1828—1829 рр.

Російсько2турецька війна 1828—1829 рр. стала слідством кри# зи Османської імперії, викликаної Грецькою революцією 1821— 1829 рр. Російські війська захопили в Закавказзі Карс та Ерзурум, розгромили турецькі війська в Болгарії, підійшли до Константино# поля. Завершилася поразкою Туреччини та Адріанопольським ми# ром 1829 р.

РЕВОЛЮЦІЇ 1848—1849 рр. У ЄВРОПІ

РЕВОЛЮЦІЯ 1848 р. І ПЕРЕВОРОТ 1852 р. У ФРАНЦІЇ

Перша половина царювання Луї#Філіппа була відмічена стійким економічним зростанням і політичною стабільністю. Кабінети, що змінювали один одний, спиралися на підтримання парламентської більшості, яка складалася з «правого центру» на чолі з Ф. П. Гізо і помірковано#ліберального «лівого центру» Л. А. Тьєра. У палаті де# путатів права опозиція легітимістів (прихильники Бурбонів) і ліволі# беральна «династична опозиція», очолювана О. Барро, перебували в меншості. Позапарламентська ж опозиція таємних неоякобінських та комуністичних товариств (А. Барбюс, Л.#О. Бланкі) була розгром# лена поліцією.

У 1840—1847 рр. консервативний курс уряду Гізо призвів до роз# ширення опозиції, що об’єднала у своїх рядах прихильників Тьєра, Барро і республіканців. Розпочата опозицією в 1847 р. кампанія бен# кетів на підтримання реформи виборчої системи викликала зростан# ня політичної напруженості, яка посилювалася економічною кризою. 21 лютого 1848 р. влада заборонила призначені на наступний день бенкет і демонстрацію опозиції. Незважаючи на те, що її лідери під# корилися забороні, 22#го відбулася стихійна маніфестація, яка при# звела до зіткнень народу з поліцією. Уночі в багатьох районах Пари# жа були побудовані барикади. Національна гвардія підтримала пов# станців. 23#го король відправив Гізо у відставку. Повстання пішло на спад, але незабаром спалахнуло знову після зіткнення солдатів із ма# ніфестантами на бульварі Капуцинів, що спричинило численні жер# тви. У ніч на 24 лютого Луї#Філіпп доручив сформувати уряд Тьєру і Барро, погодившись призначити нові вибори і провести виборчу реформу. Але повстання продовжувалося, і король відрікся від пре# столу на користь свого внука.

Після захоплення повстанцями Бурбонського палацу, де засідала палата, ліві депутати сформували Тимчасовий уряд Французької ре# спубліки, до якого увійшли «трикольорові» (голови уряду А. Ламар# тін, Л. А. Гарньє#Пажес, Д. Ф. Араго та інші) і «червоні» (А. О. Лед# рю#Роллен, Ф. Флокон) республіканці, а також соціалісти Л. Блан та А. Альбер. Уряд декретував політичні свободи, загальне виборче пра# во. Було проголошено право на працю, створені національні майстер# ні й урядова комісія для робітників (Люксембурзька комісія).

На виборах до Установчих зборів (23 квітня) більшість місць отри# мали республіканці. 9 травня було утворено новий уряд (Ламартін, Гарньє#Пажес, Араго, Ледрю#Роллен, А. Марі). 15 травня уряд насилу придушив виступ робітників, які, зайнявши Бурбонський палац, спро# бували розпустити збори і передати владу революційному уряду. 21 червня уряд закрив національні майстерні, а 23#го робітничі квар# тали Парижа повстали. Збори надали диктаторські повноваження ге# нералу Л. Е. Кавеньяку, який зумів після кровопролитних вуличних боїв придушити повстання.

4 жовтня була прийнята Конституція, що наділяла широкими пов# новаженнями президента республіки. Президентські вибори 10 гру# дня виграв Луї#Наполеон Бонапарт, племінник Наполеона. Прези# дент і призначений ним уряд Барро спиралися на монархістів (легі# тимістів, орлеаністів і бонапартистів) і знаходилися в конфлікті з республіканською більшістю Установчих зборів. На виборах до Зако# нодавчих зборів (13 травня 1849 р.) дві третини місць отримали мо# нархісти. Після розгону 13 червня демонстрації лівих республікан# ців частина лівих депутатів була віддана під суд, інші емігрували.

16 березня 1850 р. Законодавчі збори ввели нагляд церкви над освітою, 31 травня встановили ценз осідлості для виборців, 16 липня обмежили свободу друку. Відкрито прагнучи до реставрації імперії, Бонапарт восени 1850 р. вступив у конфлікт із Законодавчими збора# ми. Депутати, поділені на три протиборствуючі фракції (бонапарти# сти, республіканці та альянс легітимістів з орлеаністами), не змогли вчинити ефективного опору. 2 грудня 1851 р. Бонапарт здійснив вій# ськовий переворот, розпустив збори і арештував лідерів республікан# ської і монархічної опозиції. Відновивши загальне виборче право, Бонапарт юридично закріпив результати перевороту на плебісциті 20 листопада 1852 р. За підсумками плебісциту його було проголо# шено імператором Наполеоном III.

БОНАПАРТИЗМ

Бонапартизм — первинне найменування диктатури Наполеона Бонапарта і Луї Наполеона, що лавірувала між соціальними група# ми; поєднувала демагогію з політикою наступу на демократію і рево# люційний рух. У більш широкому значенні — диктатура, що лавірує між соціальними групами в умовах нестійкої соціальної рівноваги.

РЕВОЛЮЦІЯ В ІТАЛІЇ

Революція 1848—1849 рр. в Італії — один з головних етапів Рісорджіменто. На її першому етапі (січень — серпень 1848 р.), очо# леному лібералами, під тиском народних виступів були введені кон# ституції в Королівстві Обох Сицилій, Сардинському королівстві, То# скані, Папській області; внаслідок народного повстання скинули австрійське ярмо Ломбардія та Венеція; в Італії почалася війна за незалежність. Але перемогла феодально#монархічна контрреволюція. На другому етапі (осінь 1848 — серпень 1849 р.) народні повстання в Венеції, Тоскані, Папській області привели до влади демократів, були проведені прогресивні реформи, найбільш радикальні в Римській республіці 1849 р. Однак перемогу одержала внутрішня і зовнішня контрреволюція.

УТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ В ІТАЛІЇ ТА НІМЕЧЧИНІ

САРДИНСЬКЕ КОРОЛІВСТВО

Сардинське королівство — держава на території Італії в 1720— 1861 рр., основою території якої був П’ємонт. Утворилося з приєд# нанням до Савойського герцогства острова Сардинія. У Сардинсько# му королівстві правила Савойська династія. Сардинське королівство було ядром, навколо якого в XIX ст. відбулося об’єднання роздробле# ної Італії.

ДЖ. ГАРІБАЛЬДІ

Гарібальді Джузеппе (1807—1882) — народний герой Італії, один із вождів революційного крила Рісорджіменто. Понад 10 років боров# ся за незалежність південноамериканських республік. Учасник Іта# лійської революції 1848—1849 рр., організатор оборони Римської республіки 1849 р. У 1848, 1859 і 1866 рр. на чолі добровольців брав участь у визвольних війнах проти Австрії.

У 1860 р. очолив похід «тисячі», що звільнила південь Італії та забезпечила перемогу Італійської революції 1859—1860 рр. У 1862 і 1867 рр. намагався збройним шляхом звільнити Рим від влади пап. Під час франко#прусської війни 1870—1871 рр. був добровольцем на стороні Франції.

ЮНКЕРСТВО

Юнкерство (нім. Junkertum , від. нім. Junker , букв. — молодий дворянин) — прошарок німецьких дворян, великих землевласників. Юнкерство виникло в XVI ст. на основі рицарського дворянства Східної Пруссії. Поміщицьке юнкерське землеволодіння стало ба# зою для модернізації сільського господарства Німеччини в XIX ст. Загалом юнкерство зберігалося до кінця Другої світової війни.

ВІЛЬГЕЛЬМ I

Вільгельм I Гогенцоллерн (1797—1888) — прусський король з 1861 р. і німецький імператор з 1871 р. Управління країною фактич# но знаходилося в руках О. Бісмарка.

О. БІСМАРК

Бісмарк Отто (повністю Отто Едуард Леопольд Бісмарк фон Шен# хаузен) (1 квітня 1815 — 30 липня 1898) — князь, державний діяч Німеччини, перший рейхсканцлер Німецької імперії в 1871—1890 рр. Здійснив об’єднання Німеччини на пруссько#мілітаристській основі; зміцнював панування в країні юнкерсько#буржуазного блоку, вів бо# ротьбу проти клерикально#партикуляристської опозиції («Культур# кампф»), увів Винятковий закон проти соціалістів, проголосив деякі соціальні реформи. Один із головних організаторів Троїстого союзу 1882 р., направленого проти Франції та Росії; при цьому вважав, що війна з Росією була б надто небезпечною для Німеччини.

ПІВНІЧНОНІМЕЦЬКИЙ СОЮЗ (1867)

Північнонімецький союз — у 1867—1870 рр. федеративна дер# жава на півночі від р. Майн, була створена під гегемонією Пруссії після її перемоги в австро#прусській війні та розпаду Німецького со# юзу. Один з етапів об’єднання німецьких держав на пруссько#міліта# ристській основі.

США В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст. ГРОМАДЯНСЬКА

ВІЙНА (1861—1865 pp.)

ДОКТРИНА МОНРО

Доктрина Монро — зовнішньополітична програма уряду США, проголошена в 1823 р. в посланні президента США Дж. Монро кон# гресу. Декларувала принцип взаємного невтручання країн Амери# канського і Європейського континентів у внутрішні справи один од# ного. Доктрина Монро перешкоджала придбанню європейськими дер# жавами колоніальних територій на Американському континенті та їхньому втручанню у внутрішні справи незалежних американських держав.

«МІССУРІЙСЬКИЙ КОМПРОМІС»

У США суперечності між системою плантаційного рабства в пів# денних штатах і системою вільної найманої праці на Півночі прояви# лися в кінці другого десятиліття XIX ст. Першим відкритим зітк# ненням між Північчю та Півднем, що створило загрозу розколу кра# їни, був конфлікт 1818—1820 рр. Він виник у зв’язку з питанням про прийняття до союзу нового штату — Міссурі. У той час до складу США входило 11 рабовласницьких штатів і 11 вільних штатів. Про# тивники Півдня в конгресі зажадали заборони рабства в Міссурі, ос# кільки прийняття його в союз як рабовласницького штату створило б у сенаті чисельну перевагу рабовласників. Усе ж у 1820 р. Міссурі прийняли в союз як рабовласницький штат, але одночасно прийняли й новоутворений вільний штат Мен. Надалі вирішили приймати в союз одночасно по два штати: один вільний і один рабовласницький. Тоді ж була досягнута угода про те, що північніше за 36°30' пн. ш. рабство забороняється. Встановлене «міссурійським компромісом» географічне обмеження рабства не зняло протиріч, що нагромадили# ся, а лише відстрочило конфлікт між прихильниками та противни# ками рабства.

АМЕРИКАНО!МЕКСИКАНСЬКА ВІЙНА 1846—1848 рр.

Американо2мексиканська війна 1846—1848 рр. була спровоко# вана США. Внаслідок війни США захопили понад ¹ /₂ мексиканської території, що становило майже ¹ /₃ сучасної території США (штати Техас, Нью#Мексико, Арізона, Верхня Каліфорнія, Невада, Юта, ча# стина Колорадо та частина Вайомінгу).

РЕСПУБЛІКАНСЬКА ПАРТІЯ США

Республіканська партія США — одна з двох (нарівні з Демокра# тичною) основних партій США. Заснована в 1854 р. При владі у 1861— 1885, 1889—1893, 1897—1913, 1921—1933, 1953—1961, 1969— 1977, у 1981—1993 рр. і з 2001 р.

АБОЛІЦІОНІЗМ

Аболіціонізм (від лат. abolitio — знищення, скасування) — на# прикінці XVIII—XIX ст. в США рух за скасування рабства негрів; у Великобританії, Франції і ряді інших країн рух за скасування рабст# ва в колоніях.

А. ЛІНКОЛЬН

Лінкольн Авраам (12 лютого 1809, поблизу Ходженвілла, Кен# туккі — 15 квітня 1865, Вашингтон) — американський державний діяч, 16#й президент США в 1861—1865 рр., один з організаторів Республіканської партії (1854), що виступила проти рабства. У ході Громадянської війни в США 1861—1865 рр. уряд Лінкольна провів ряд демократичних перетворень, зокрема ухвалив закони про гомс# теди, скасування рабства, що забезпечило розгром військ Півдня. 14 квітня 1865 р., у страсну п’ятницю, на спектаклі в театрі Форда у Вашингтоні фанатичний прихильник конфедератів актор Дж. У. Бутс пробрався в президентську ложу й вистрілив Лінкольну в голову. Вранці наступного дня президент помер. Мільйони американців, бі# лих і чорних, прийшли віддати останню шану своєму президенту під час подорожі траурного потягу з Вашингтона в Спрінгфілд, де Лінколь# на було поховано на кладовищі Оук#Рідж. Трагічна смерть Лінкольна багато в чому сприяла створенню навколо його імені ореолу мучени# ка, який загинув за звільнення рабів. Пам’ять про Лінкольна увічне# на в меморіалі, відкритому в американській столиці в 1922 р. Усере# дині цієї біломармурової споруди скульптор Д. Ч. Френч вмістив 6#метрову статую сидячого у задумі президента#визволителя.

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В США

Громадянська війна в США (1861—1865 рр.) — війна між 11 ра# бовласницькими штатами Півдня, що вийшли з Союзної федерації, і федеральним урядом Сполучених Штатів.

ПРИЧИНИ ВІЙНИ

Громадянська війна в США була наслідком протистояння двох систем — рабства і вільної найманої праці. Боротьба загострювала# ся суперництвом за владу в країні. Територіальна експансія і наяв# ність величезного фонду «суспільних земель» посилювали пробле# му рабства на нових територіях і пов’язану з нею аграрну пробле# му. Екстенсивний характер плантаційного господарства вимагав просування на нові землі; з іншого боку, на них претендували сотні тисяч американців, нові хвилі іммігрантів, що перебиралися в США з мрією знайти свій клаптик землі. Виступи негрів#рабів, агітація аболіціоністів, такі їхні дії, як рейд Джона Брауна 16—18 жовтня 1859 р., свідчили про зростаюче неприйняття рабства і готовність боротися проти нього.

РОЗПАД СОЮЗУ

Перемога на президентських виборах 1860 р. кандидата від Ре# спубліканської партії А. Лінкольна стала для рабовласників сигна# лом небезпеки і призвела до сецесії — виходу зі складу Союзу. У кінці грудня 1860 р. зі складу Союзу вийшла Південна Кароліна, за якою в січні 1861 р. пішли Міссісіпі, Флорида, Алабама, Джор# джія, Луїзіана і Техас, а у квітні—травні — Віргинія, Арканзас, Теннессі та Північна Кароліна. Ці 11 штатів утворили Конфедера# тивні Штати Америки, прийняли конституцію і обрали своїм пре# зидентом колишнього сенатора від Міссісіпі Дж. Девіса. Столицею Конфедерації стало віргинське місто Річмонд. Ці штати займали 40 % усієї території США з населенням 9,1 млн чол., у т. ч. понад 3,6 млн негрів.

У складі Союзу залишилося 23 штати, включаючи рабовласни# цькі Делавер, Кентуккі, Міссурі й Меріленд, які вважали за краще зберегти лояльність федеральному Союзу. Жителі ряду західних графств Віргинії відмовилися підкоритися рішенню про вихід з Союзу, утворили власні органи влади і в червні 1863 р. були при# йняті до складу США як новий штат. Населення Союзу перевищу# вало 22 млн чол., на його території розташовувалася практично вся промисловість країни, 70 % залізниць, 81 % банківських депозитів тощо.

ПЕРШИЙ ЕТАП ВІЙНИ

Бойові дії розпочалися 12 квітня 1861 р. нападом конфедератів на форт Самтер у бухті Чарлстон, який після 34#часового обстрілу був змушений здатися. У відповідь Лінкольн оголосив мешканців пів# денних штатів заколотниками, проголосив морську блокаду їх узбе# режжя, закликав в армію добровольців, а пізніше ввів військову по# винність. Спочатку перевага була на боці Півдня. Тут розташовува# лися найбільш боєздатні частини, які поповнювалися сотнями офі# церів, що покинули федеральну армію, у т. ч. Т. Дж. Джексоном, Дж. І. Джонстоном, Р. Е. Лі та іншими. Головною метою федератів у війні було проголошено збереження Союзу, конфедератів — визнан# ня незалежності та суверенітету Конфедерації. Стратегічні задуми сторін були схожими: наступ на столицю противника і розчленуван# ня його території.

Перша серйозна битва відбулася у Віргинії поблизу залізничної станції Манассас 21 липня 1861 р., коли погано підготовлені війська Півночі, перейшовши через струмок Булл#Ран, атакували конфеде# ратів, але були змушені почати відступ, який перетворився на втечу. До осені на східному театрі військових дій Союз мав у своєму розпо# рядженні армію під командуванням генерала Дж. Б. Мак#Клеллана, що став з 1 листопада головнокомандуючим усіма арміями. Мак# Клеллан виявився поганим воєначальником, часто уникав активних дій. 21 жовтня його загони були розбиті біля Боллс#Блаффа. Набага# то успішніше здійснювалася блокада морського узбережжя Конфедерації.

У 1862 р. найбільших успіхів федерати досягли на західному театрі військових дій. У лютому—квітні армія генерала У. С. Гра# нта, захопивши ряд фортів, витіснила конфедератів із Кентуккі, а після перемоги під Шайло очистила від них Теннессі. До літа був звільнений штат Міссурі, і війська Гранта увійшли в північні райо# ни Міссісіпі й Алабами. Велике значення мало захоплення 25 кві# тня 1862 р. Нового Орлеану, важливого торгового і стратегічного центру. На сході Мак#Клеллан був зміщений з поста головноко# мандуючого і на чолі однієї з армій посланий у наступ на Річмонд. На початку квітня він висадив більше ніж 100 тис. солдатів на віргинському узбережжі, але замість фронтального удару віддав перевагу поступовому просуванню з тим, щоб ударити по флангах і тилу ворога. Конфедерати, очолювані Дж. Б. Джонстоном і Р. Е. Лі, успішно відбили всі спроби штурму Річмонда й самі перейшли у наступ. 29—30 серпня федерати були розбиті у другій битві побли# зу Булл#Рану. Лі вступив у Меріленд, маючи намір перерізати комунікації федеральної армії та ізолювати Вашингтон. 15 вересня війська конфедератів на чолі з Т. Дж. Джексоном зайняли Харперс# Феррі, захопивши його 11#тисячний гарнізон і значні запаси спо# рядження. 17 вересня біля струмка Антьєтам 40#тисячна армія Лі була атакована 70#тисячною армією Мак#Клеллана. У ході цього «найкривавішого дня» війни обидві сторони втратили 4 808 чоловік убитими, 18 578 чоловік було поранено. Битва закінчилася нічим, але Лі вважав за краще відступити. Нерішучість Мак#Клеллана, який відмовився від переслідування противника, врятувала конфе# дератів від поразки. Англія і Франція, що мали намір офіційно визнати Конфедерацію і втрутитися у війну на її боці, відмовилися від свого наміру. Росія в роки війни займала доброзичливу позицію відносно Союзу (візит восени 1863 — навесні 1864 р. російських ескадр до Сан#Франциско і Нью#Йорка став прикладом дипломатич# ного використання морської сили). 30 грудня 1862 р. Лінкольн підписав «Прокламацію про визволення негрів#рабів» з 1 січня наступного року. Ця прокламація, як і рішення про набір негрів у армію, кардинально змінила завдання війни: мова тепер ішла про знищення рабства. Шлях на «вільні землі» Заходу ще раніше за# крив для рабовласників прийнятий у травні 1862 р. гомстед#акт, що надавав кожній американській сім’ї можливість отримати земель# ний наділ у розмірі 160 акрів (64 га). 1862 р. відмічений і першою в історії битвою броненосних кораблів, яка відбулася 9 березня біля берегів Віргинії. Кінець року склався для федератів невдало. У битві під Фредеріксбергом 13 грудня федеральна армія під коман# дуванням генерала А. Е. Бернсайда була вщент розбита, втративши убитими і пораненими у два рази більше, ніж противник.

ДРУГИЙ ЕТАП ВІЙНИ

Початок травня 1863 р. ознаменувався битвою під Чанселорвіл# лом, у ході якої 130#тисячна армія федератів зазнала поразки від 60#тисячної армії генерала Лі. Втрати сторін склали: у федератів — 17 275, а у конфедератів — 12 821 чоловік убитими і пораненими. У цій битві був смертельно поранений генерал Т. Дж. Джексон. Феде# рати знову відступили, а Лі, обійшовши Вашингтон з півночі, всту# пив у Пенсільванію. У цій ситуації величезне значення мала триден# на битва за Геттісберг. Війська Лі були змушені відступити у Вірги# нію, залишивши територію Союзу. У західному театрі армія Гранта оволоділа 4 липня фортецею Віксберг. 8 липня солдати генерала Н. Бе# нкса взяли Хадсон у Луїзіані. Тим самим був установлений контроль над долиною р. Міссісіпі, а Конфедерація розчленована на дві части# ни. Рік завершився перемогою під Чаттанугою. У ході війни стався стратегічний перелом. План кампанії 1864 р. був розроблений Гран# том, що очолив збройні сили Союзу. Основний удар наносила 100#тисячна армія генерала У. Т. Шермана, що почала в травні вторг# нення в Джорджію. Знищуючи все на своєму шляху, вона просувала# ся уперед і 2 вересня увійшла в Атланту. Сам Грант очолив армію, що виступила проти з’єднань Лі на східному театрі. Армія Лі в червні зосередилася біля Пітерсберга за 40 км від Річмонда і тримала оборо# ну до квітня наступного року. Шерман, перегрупувавши свої части# ни, 15 листопада розпочав знаменитий «марш до моря», що привів його до Саванни, яка була взята 22 грудня 1864 р. Військові успіхи позначилися на підсумках президентських виборів 1864 р. Лінкольн, який виступав за укладення миру на умовах відновлення Союзу і заборони рабства, був переобраний на другий термін. Армія Шерма# на 1 лютого виступила з Саванни на північ для з’єднання з основними силами Гранта. Просування через Південну Кароліну, що супрово# дилося нанесенням їй істотних збитків, завершилося взяттям 18 лю# того Чарлстона.

Через місяць армії Союзу зустрілися в Північній Кароліні. Грант, що мав навесні 1865 р. у своєму розпорядженні армію із 115 тис. чоловік, примусив Лі (який мав у своєму розпорядженні всього 54 тис. чоловік) залишити Пітерсберг, а 2 квітня евакуювати Річмонд. Залишки армії конфедератів 9 квітня 1865 р. здалися Гранту побли# зу Аппоматокса. Після арешту Дж. Девіса і членів його уряду Конфе# дерація припинила своє існування. На вівтар перемоги було прине# сено й життя президента Лінкольна. 14 квітня 1865 р. він був смер# тельно поранений і помер вранці наступного дня.

ПІДСУМКИ ВІЙНИ

Громадянська війна була найкровопролитнішою в історії США. Втра# ти Півночі становили майже 360 тис. чоловік убитими і померлими від ран і більше ніж 275 тис. пораненими. Конфедерати втратили, від# повідно, 258 тис. і бл. 100 тис. чоловік. Тільки військові витрати уряду США досягли 3 млрд доларів. Війна продемонструвала нові можливо# сті військової техніки, вплинула на розвиток військового мистецтва. Вона завершилася перемогою Союзу. Заборона рабства була закріпле# на 13#ою поправкою до Конституції США, яка набрала чинності 18 гру# дня 1865 р. У країні були створені умови для прискореного розвитку промислового і сільськогосподарського виробництва, освоєння захід# них земель, зміцнення внутрішнього ринку. Влада в країні перейшла до буржуазії північно#східних штатів. Війна не вирішила всіх проблем, що стояли перед країною. Деякі з них знайшли вирішення в ході Рекон# струкції Півдня, що продовжувалася до 1877 р. Інші, у т. ч. надання кольоровому населенню рівних прав з білими, залишалися невиріше# ними протягом кількох десятиліть.

РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

КРИМСЬКА ВІЙНА 1853—1856 рр.

У середині XIX ст., коли Росія спробувала нав’язати Туреччині конвенцію про статус православної церкви в Палестині та Сирії і укла# сти оборонний союз проти Франції, назрів черговий російсько#туре# цький конфлікт. Не дочекавшись від турецької сторони позитивної відповіді, російський посол у Стамбулі князь О. С. Меншиков 17 тра# вня 1853 р. пред’явив турецькому уряду ультиматум. Відповіді на ультиматум не було одержано. Миколі I залишалося лише оголоси# ти Туреччині війну. У вітчизняній історіографії вона відома під на# звою Кримської війни (1853—1856). У червні 1853 р. 80#тисячна ро# сійська армія під командуванням генерал#лейтенанта М. Д. Горчако# ва перейшла ріку Прут і протягом трьох тижнів зайняла Молдавію та Валахію.

14 вересня султан Абдул Мехад вимагав від Росії у 15#денний те# рмін вивести окупаційні війська з Дунайських князівств. Одночасно Франція і Англія ухвалили рішення про введення своїх ескадр у Мар# мурове море. Бойові дії на Дунаї почалися в жовтні, але велися надто повільно. Улітку наступного року через загрозу з боку Австрії цар змушений був віддати наказ про виведення російських військ з Ду# найських князівств. Більш успішно, ніж сухопутні частини, діяв Чорноморський флот. До його складу входили 16 лінійних кораблів, 7 фрегатів, 4 корвети, 8 бригів, 30 малих парусних суден, 41 озброє# ний транспорт, 7 пароплавних фрегатів і 26 невеликих пароплавів.

У листопаді 1853 р. ескадра під командуванням віце#адмірала П. С. Нахімова у складі 6 лінійних кораблів і 2 фрегатів виявила в Синопській бухті турецьку ескадру Османа#паші в складі 7 фрегатів, 3 корветів, 2 пароплавів і 2 транспортів. Нахімов ухвалив рішення атакувати ворога, і внаслідок запеклої битви туркам було завдано поразки. Ця подія прискорила вступ у війну Англії і Франції. 22 гру# дня 1853 р. (6 січня 1854 р. за новим стилем) об’єднана англо#фран# цузька ескадра увійшла в Чорне море, а 15 березня Англія і Франція офіційно оголосили Росії війну. Через місяць союзний флот піддав артилерійському обстрілу Одесу, однак спроба висадити на берег де# сант не вдалася. Простоявши тиждень на одеському рейді, союзники пішли у бік Криму. Основні події Кримської війни сталися під Сева# стополем. Через нерішучість царя Миколи I і нетямущість головно# командуючого князя О. С. Меншикова російські війська змушені були дотримуватися оборонної тактики, через що союзники змогли не тіль# ки безперешкодно висадити свої експедиційні частини в Криму, але й оточити Севастополь. Щоб не пропустити ворожі судна в Севасто# польську бухту, 10 вересня Меншиков велів затопити біля її входу 5 лінійних кораблів і 2 фрегати. Героїчна оборона Севастополя проде# монструвала всьому світу неймовірну стійкість російських солдатів. У той же час величезні людські втрати продемонстрували гнилість царської військово#бюрократичної машини, яка в поєднанні з еконо# мічною і технічною відсталістю Росії від передових країн Заходу зу# мовила поразку російської армії в Кримській війні. 18 лютого 1855 р., не витримавши ганьби воєнних невдач, Микола I покінчив з собою. На престол сів його старший син Олександр II (1855—1881).

У кінці квітня — на початку травня англійці, французи і турки отримали свіжі підкріплення: у Крим прибули 18 тис. італійців із Сардинського королівства, яке також оголосило Росії війну. Через деякий час союзна ескадра вирушила в Керченську протоку і виса# дила десанти в Керчі та Єнікале. Пограбувавши ці міста, союзники увійшли в Азовське море, обстріляли Бердянськ, потім Генічеськ, Таганрог, Маріуполь та Єйськ. 27 серпня французьким військам уда# лося захопити важливий оборонний рубіж на підступах до Севастопо# ля — Малахів курган. За один день росіяни втратили 5 генералів, 419 офіцерів і 12 488 нижніх чинів, тобто 26,5 % складу севастополь# ського гарнізону. Командуючий російськими військами князь М. Гор# чаков, який змінив Меншикова, наказав залишити місто. Падіння Севастополя прискорило підписання мирного договору. У лютому 1856 р. в Парижі відкрився мирний конгрес, а 18 березня був укладе# ний Паризький мир. Договір передбачав збереження довоєнного те# риторіального статус#кво; гарантію прав християн в Османській ім# перії; закриття Чорноморських проток для військових суден; оголо# шення Чорного моря нейтральним і відкритим для торгових суден всіх націй; ліквідацію російських і турецьких військово#морських арсеналів на його берегах; відкриття Дунаю для річкових суден всіх країн; збереження васальної залежності Сербії, Молдавії і Валахії від Туреччини; відмова Росії від зміцнення Аландських островів на Бал# тиці. Як бачимо, Росія змогла зберегти свої володіння в Причорно# мор’ї, але її політичний вплив у Європі був істотно ослаблений.

ОЛЕКСАНДР II

Олександр II Миколайович (1818—1881) — російський імпера# тор з 1855 р. Старший син Миколи I. Скасував кріпацтво і потім провів ряд реформ (земську, судову, військову і т. д.). Після Польсь# кого повстання 1863—1864 рр. перейшов до реакційного внутріш# ньополітичного курсу. З кінця 70#х рр. посилилися репресії проти революціонерів. За царювання Олександра II завершилося приєднан# ня до Росії територій Кавказу (1864), Казахстану (1865), більшої час# тини Середньої Азії (1865—1881). З метою посилення впливу на Бал# канах і допомоги національно#визвольному руху слов’янських наро# дів Росія брала участь у російсько#турецькій війні 1877—1878 рр. На життя Олександра II було зроблено ряд замахів (1866, 1867, 1879, 1880); убитий народовольцами у 1881 р.

ОЛЕКСАНДР III

Олександр III (1845—1894) — російський імператор з 1881 р. Другий син Олександра II. У першій половині 80#х рр. скасував подуш# ний податок, знизив викупні платежі. З другої половини 80#х рр. провів «контрреформи». Посилив роль поліції, місцевої і централь# ної адміністрації. За царювання Олександра III в основному заверше# но приєднання до Росії Середньої Азії (1885), укладено російсько# французький союз (1891—1893).

РОБІТНИЧИЙ І СОЦІАЛІСТИЧНИЙ РУХ У КРАЇНАХ ЄВРОПИ

СОЦІАЛІЗМ

Соціалізм — назва вчень, у яких як мета та ідеал висувається здійснення принципів соціальної справедливості, свободи й рівності, а також суспільного устрою, що втілює ці принципи. Термін «соціа# лізм» уведений у науку французьким філософом П. Леру (1797— 1871), однак уявлення про суспільство соціальної справедливості по# ходять від давніх ідей про «золотий вік», вони розвивалися в різних релігіях, а потім у багатьох різновидах утопічного соціалізму. Теорія «наукового соціалізму», розроблена К. Марксом і Ф. Енгельсом, роз# глядала соціалізм як нижчу фазу (рівень) комунізму, що приходить на зміну капіталізму внаслідок пролетарської революції і встанов# лення диктатури пролетаріату. Після Жовтневої революції 1917 р. в Росії, що проголосила своєю метою втілення на практиці ідей «нау# кового соціалізму», соціалізм розвивався у двох напрямках, на які розколовся міжнародний соціалістичний рух, — комуністичному і соціал#демократичному.

У соціал#демократичній течії затвердилася орієнтація на рефор# мування капіталізму, яка спиралася на ідеї Е. Бернштейна. Зазнав# ши значної еволюції, відмовившись від марксизму як єдиної ідейної основи, соціал#демократія виробила сучасну концепцію демократи# чного соціалізму, за якою соціалізм може бути здійснений у трива# лому процесі реформування капіталізму, затвердження політичної, економічної і соціальної демократії та цінностей свободи, справедли# вості, солідарності й рівності.

КОМУНІЗМ

Комунізм (від лат. communis — загальний) — назва різних кон# цепцій, в основі яких заперечення приватної власності (первісний комунізм, утопічний комунізм тощо). У марксистській концепції іс# торичного процесу — суспільно#економічна формація, що приходить на зміну капіталізму й проходить у своєму розвитку дві фази — ниж# чу, названу соціалізмом, і вищу, названу повним комунізмом.

А. СЕН!СИМОН

Сен2Симон де Анрі (повне ім’я, прізвище і титул Анрі Клод де Рувруа, граф де Сен#Симон) (17 жовтня 1760, Париж — 19 травня 1825, там же) — французький мислитель#утопіст. Народився в ари# стократичній сім’ї. Отримав домашню освіту; серед його учителів був знаменитий енциклопедист Д’Аламбер. У 1777 р. почав військо# ву службу в піхотному полку. У 1783 р. брав участь у війні за незалеж# ність США; повернувшись, був нагороджений і став полковником. Але військова кар’єра не зацікавила його, і він вийшов у відставку. Революцію у Франції зустрів з ентузіазмом і навіть відмовився від графського титулу. Займався операціями з торгівлі нерухомістю та фінансовими спекуляціями. Був ув’язнений, звільнився після тер# мідоріанського перевороту.

Багатий життєвий досвід, біди епохи і крах революційних ідеалів привели його до ідеї нової науки, яка повинна була вказати людству шлях до довершеного суспільного устрою. Відчувши нестачу знань, у 1799 р. почав активно займатися самоосвітою, відвідував лекції у Політехнічній школі в Парижі. Розтративши залишки свого майна, став переписувачем у ломбарді. У 1803 р. вийшов його перший твір — «Листи женевського жителя до сучасників». З#під пера Сен#Симона вийшли «Вступ до наукових праць XIX ст.» (1808), «Записка про всесвітнє тяжіння» (1813), «Нарис науки про людину» (1813), «Про реорганізацію європейського суспільства» (1814). Були видані декіль# ка номерів збірників «Індустрія» (1814—1816), «Організатор» (1819— 1820). Для пропаганди своїх ідей розсилав власноручно переписані твори ученим, державним діячам, у тому числі Наполеону і навіть королю. Але очікуваної підтримки і визнання не отримав і часом сприймався як божевільний. Жив і друкував свої праці на випадкові заробітки і нерегулярну допомогу благодійників і прихильників. По# ступово навколо нього утворилося невелике коло учнів та однодум# ців. У 1822 р., коли його нужденний стан посилився, зробив спробу самогубства, внаслідок якої втратив око. Останні твори — «Катехізис промисловця» (1824), «Міркування літературні, філософські та ін# дустріальні» (1825), «Нове християнство» (1825).

К. МАРКС

Маркс Карл (1818—1883) — мислитель і громадській діяч, за# сновник марксизму. Народився в м. Трір (Рейнська провінція Прус# сії) у сім’ї адвоката. У 1835—1841 рр. вчився на юридичному факуль# теті Боннського, потім Берлінського університету. З 1842 р. редактор демократичної «Рейнської газети». У 1843 р. переїхав до Парижа, де познайомився з представниками соціалістичного і демократичного руху, у 1844 р. почалася дружба К. Маркса з Ф. Енгельсом.

У 1845 р. Маркс переїхав до Брюсселя. У період революційних подій у Європі 1848—1849 рр. активно брав участь у роботі міжна# родної організації «Союз комуністів» і разом з Енгельсом написав її програму «Маніфест Комуністичної партії» (1848). У червні 1848 — травні 1849 рр. Маркс і Енгельс видавали в Кельні «Нову Рейнську газету» (Маркс — головний редактор).

Після поразки революції Маркс виїхав до Парижа, а в серпні 1849 р. переїхав до Лондона, де прожив до кінця життя. Теоретичну і суспільну діяльність продовжував завдяки матеріальній допомозі Енгельса. Маркс був організатором і лідером I Інтернаціоналу (1864— 1876). У 1867 р. вийшла головна праця Маркса «Капітал» (т. 1); робо# ту над наступними томами Маркс не завершив, їх підготував до ви# дання Енгельс (т. 2, 1885; т. 3, 1894). В останні роки життя Маркс активно брав участь у формуванні пролетарських партій.

У середині 40#х рр. стався перехід Маркса від ідеалізму і револю# ційного демократизму до матеріалізму і комунізму. Маркс розробив принципи так званого матеріалістичного розуміння історії (історич# ний матеріалізм), теорію додаткової вартості, досліджував розвиток капіталізму і висунув положення про неминучість його загибелі й переходу до комунізму внаслідок пролетарської революції. Ідеї Мар# кса значним чином вплинули на соціальну думку та історію суспіль# ства в кінці XIX—XX ст. Основні праці: «Економічно#філософські рукописи» (1844); «До критики гегелівської філософії права» (1844); «Святе сімейство» (1845), «Німецька ідеологія» (1845—1846), обид# ві написані спільно з Ф. Енгельсом; «Убогість філософії» (1847); «Кла# сова боротьба у Франції з 1848 по 1850 рр.» (1850); «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (1852); «Громадянська війна у Франції» (1871); «Критика Готської програми» (1875).

Маркс прагнув об’єднати робітничий рух різних країн, вів рішучу боротьбу проти прудоністів, лассальянців, бакуністів. У 1867 р. був опублікований 1#й том «Капіталу» — головної праці Маркса, у якій дано аналіз розвитку капіталізму та його історичних меж. У написа# ній у 1875 р. «Критиці Готської програми» Маркс піддав критиці помилки керівників німецької соціал#демократії, дослідив питання про дві фази комунізму.

Після розпуску I Інтернаціоналу (1876) Маркс висунув як голов# не політичне завдання створення пролетарських партій в окремих країнах.

МАРКСИЗМ

Марксизм — філософське, економічне й політичне учення, заснов# никами якого були К. Маркс і Ф. Енгельс. Спираючись на ідеї німе# цької класичної філософії (Гегель, Фейєрбах та інші), англійської по# літекономії (Сміт, Рікардо), французького утопічного соціалізму (Сен# Симон, Фур’є та інші), Маркс і Енгельс розробили діалектичний ма# теріалізм, теорію додаткової вартості й учення про комунізм. Суспі# льство в марксизмі розглядається як організм, у структурі якого продуктивні сили визначають виробничі відносини, форми власнос# ті, які, у свою чергу, зумовлюють класову структуру суспільства, політику, державу, право, мораль, філософію, релігію, мистецтво. Єдність і взаємодія цих сфер утворюють певну суспільно#економічну формацію; їх розвиток і зміна складають процес поступального руху суспільства. Боротьба пануючих і пригноблених класів — рушійна сила історії, а її найвище вираження — соціальна революція.

Капіталізм — остання експлуататорська формація, яка створює мо# гутні стимули розвитку суспільства, але поступово перетворюється в перешкоду для його прогресу. В умовах капіталізму дозріває пролета# ріат, що скидає панування буржуазії і встановлює свою владу, за допо# могою якої здійснюється перехід до комунізму (знищення приватної і затвердження суспільної власності, створення безкласового суспіль# ства й умов вільного розвитку особистості). Марксизм вплинув на роз# виток соціальної думки XIX—XX ст. У той же час зазнали критики утопічні, суперечливі й помилкові уявлення, що містилися в ньому.

У марксизмі абсолютизувалася роль соціальних антагонізмів, кла# сової боротьби й насильства, заперечувалися можливості еволюції буржуазного суспільства, значення приватної власності як основи гро# мадянського суспільства, романтизувалась історична роль пролета# ріату, неадекватно тлумачилася праця як джерело вартості; затвер# джувалася необхідність ліквідації парламентських інститутів і роз# поділу влади; відкидалася загальнолюдська моральність.

Марксизм став ідеологічною основою соціал#демократичного руху, який на початку XX ст. розділився на революційну (В. І. Ленін та інші) і реформістську (Е. Бернштейн та інші) течії. У реформізмі зазнали критики теоретичні засади марксизму, що призвело до від# мови від його основних положень.

У революційній течії взяло верх надто ліве тлумачення марксиз# му. Після Жовтневої революції в Росії марксизм зазнав догматизації та вульгаризації і був поставлений на службу комуністичному тота# літаризму.

АНАРХІЗМ

Анархізм (від грецьк. anarсhia — безвладдя) — суспільно#полі# тична течія, яка виступала за негайне знищення всякої державної влади (внаслідок стихійного бунту мас) і створення федерації дріб# них автономних асоціацій виробників, відкидала політичну бороть# бу. Анархізм склався в 40—70#х рр. XIX ст. в Західній Європі. Головними ідеологами були М. Штірнер, П.#Ж. Прудон, М. О. Ба# кунін, П. О. Кропоткін. У Росії в XIX ст. ідеї анархізму знайшли відображення в теорії і практиці революційного народництва, у діяльності різних анархістських груп у період революції 1905— 1907 рр. і особливо в роки Громадянської війни.

М. БАКУНІН

Бакунін Михайло Олександрович (18 (30) травня 1814, с. Пря# мухіно Новоторзького повіту Тверської губернії — 19 червня (1 лип# ня) 1876, Берн, Швейцарія) — російський революціонер, публіцист, один із засновників анархізму, ідеолог народництва.

I ІНТЕРНАЦІОНАЛ

I Інтернаціонал (Міжнародне товариство робітників) — міжна# родна організація, заснована в Лондоні 28 вересня 1864 р. Керівни# ки — К. Маркс і Ф. Енгельс. Марксом були складені «Засновниць# кий маніфест Міжнародного товариства робочих», статут і багато відзивів, циркулярів та рішень I Інтернаціоналу. На початку 1870 р. в Женеві була заснована Російська секція I Інтернаціоналу. У 1870#х рр. діяльність I Інтернаціоналу в європейських країнах при# пинилася; формально його було розпущено в 1876 р.

II ІНТЕРНАЦІОНАЛ

II Інтернаціонал — міжнародне об’єднання соціалістичних пар# тій, засноване в Парижі в 1889 р. Був створений за безпосередньої участі Ф. Енгельса. Постійний виконавчо#інформаційний орган (з 1900 р.) — Міжнародне соціалістичне бюро. II Інтернаціонал припи# нив свою діяльність у зв’язку з початком Першої світової війни.

ЗАВЕРШЕННЯ ФОРМУВАННЯ ІНДУСТРІАЛЬНОГО

СУСПІЛЬСТВА В ПЕРЕДОВИХ КРАЇНАХ (1870—1914 рр.)

ІМПЕРІАЛІЗМ

Імперіалізм (франц. imperialisme ) у широкому значенні — дер# жавна політика, направлена на завоювання територій, колоній, вста# новлення політичного або економічного контролю над іншими дер# жавами. Термін набув поширення з 2#ї половини XIX ст., особливо після виходу праці англійського економіста Дж. Гобсона «Імперіа# лізм» (1902). У марксизмі (праці О. Бауера, Р. Гильфердінга, Р. Люк# сембург, В. І. Леніна, М. І. Бухаріна) — назва вищої стадії розвитку капіталізму — монополістичного капіталізму.

ТРЕСТ

Трест (англ. trust , букв. — довір’я) — одна з форм економічних об’єднань, у рамках яких учасники втрачають виробничу, комерцій# ну, а нерідко й юридичну самостійність. Реальна влада в тресті зосе# реджується в руках правління або головної компанії. Найбільший розвиток трести отримали в галузях, що виробляють однорідну про# дукцію. У сучасний період трести зустрічаються рідко.

СИНДИКАТ

Синдикат (серед.#віч. лат. syndicatus , від пізньолат. syndicus — повірений, представник) — одна з форм об’єднання підприємств, що здійснюють загальну комерційну діяльність (визначення цін, заку# півля сировини, збут продукції і т. д.) при збереженні виробничої та юридичної самостійності.

МОНОПОЛІЯ

Монополія , в економіці — ситуація на ринку, яка характеризу# ється наявністю невеликого числа продавців (рідко — єдиного), кож# ний з яких здатний вплинути на загальний обсяг пропозиції і на ціну товару або послуги. При цьому здійснюється певний контроль над входженням у дану галузь інших фірм як потенційних конкурентів. Бар’єри, що захищають монополію, можуть бути або встановлені дер# жавою (у формі патентів, тарифів), або зумовлені перевагою монопо# ліста в технології, що використовується ним, або управлінському ноу# хау, або пов’язані з необхідністю величезних капіталовкладень для ведення господарської діяльності в даній галузі.

ФРАНКО!ПРУССЬКА ВІЙНА

Франко2прусська війна 1870—1871 рр . — між Францією, що пра# гнула зберегти свою гегемонію в Європі й перешкоджала об’єднанню Німеччини, і Пруссією, яка виступала спільно з рядом інших німе# цьких держав; у ході війни була повалена Друга імперія у Франції і завершилося об’єднання Німеччини під верховенством Пруссії. Фран# цузька армія була розгромлена. Прусські війська окуповували знач# ну частину французької території, брали участь у придушенні Па# ризької комуни 1871 р. Франко#прусська війна завершилася грабіж# ницьким — відносно Франції — Франкфуртським мирним догово# ром 1871 р.

РЕВОЛЮЦІЯ 1870 р.

ТА ПАРИЗЬКА КОМУНА 1871 р.

У 1860#ті рр. престиж Другої імперії неухильно падав. Руйнівні війни й волюнтаристська економічна політика розладнали фінанси Франції. Парламентська опозиція, що об’єднала легітимістів, орлеа# ністів (Тьєр) і республіканців (Ж. Фавр, Е. Пікар, Л. Гамбетта), від виборів до виборів збільшувала число своїх членів у Законодавчому корпусі. У той же час усі спроби лідерів комуністичного підпілля (Бланкі та інших) підняти народ на повстання не зустріли підтримки в суспільстві. Починаючи війну з Пруссією, влада сподівалася, що перемога підвищить популярність режиму. Однак 4 вересня 1870 р., коли стало відомо, що імператор з армією капітулював під Седаном, у Парижі спалахнуло повстання. Депутати опозиції проголосили ре# спубліку і сформували уряд національної оборони (Фавр, Пікар, Гар# ньє#Пажес, Гамбетта тощо), яке очолив генерал Л. Трошю. 16 верес# ня німці взяли в облогу Париж. Крім регулярної армії в обороні міста брали участь до 300 тис. солдатів національної гвардії, що включала в себе практично всіх дорослих чоловіків Парижа. Строката за скла# дом, хоробра, але погано дисциплінована, вона була вельми сприйнят# лива до антиурядової пропаганди, розгорненої членами революцій# них товариств, що вийшли з підпілля.

31 жовтня на хвилі обурення, викликаного невдалою вилазкою і звісткою про капітуляцію Меца, бланкісти спробували за допомогою деяких частин національної гвардії захопити владу. Уряд придушив повстання і підтвердив свої повноваження, провівши плебісцит. По# невіряння, викликані облогою, і невдале керування обороною з боку Трошю призвели до зростання невдоволення серед населення, чим знову скористалися бланкісти, що зробили 22 січня 1871 р. ще одну спробу скинути уряд. 23 січня було укладено перемир’я з німцями. 8 лютого пройшли вибори в Національні збори (відкрилися в Бордо 12 лютого), які призначили головою виконавчої влади Тьєра.

26 січня був підписаний прелімінарний мир. 1 березня Національні збори підтвердили повалення Наполеона III. Париж лише номіналь# но визнав владу Тьєра. Національна гвардія зберегла зброю і реально підкорялася тільки обраному нею самою Центральному комітету. 18 березня національні гвардійці, дізнавшись про спробу урядових військ вивезти гармати з Парижа, повстали і стратили двох генера# лів. Уряд, вірні йому війська і значна частина населення утікли до Версаля. 22 березня національна гвардія розстріляла демонстрацію, що протестувала проти захоплення влади Центральним комітетом. 26 березня відбулися вибори в Паризьку комуну. Більшість місць отримали бланкісти, прудоністи (прихильники соціалістичної тео# рії П.#Ж. Прудона) і неоякобінці. Через відмінності в їхніх соціально# економічних переконаннях Комуна не проводила ніяких значних за# ходів у цій сфері й лише врахувала деякі окремі побажання робітни# ків. З питань політики в Комуні йшла гостра боротьба між тими, хто прагнув до диктатури і централізації «більшості» (бланкісти і нео# якобінці), й прудоністською «меншиною», яка віддавала перевагу демократичній федерації.

2 квітня на підступах до Парижа почалися бойові дії між версаль# цями і комунарами. Хоробрість і ентузіазм повстанців не могли компенсувати відсутність дисципліни, слабке військове керівни# цтво й організаційне безсилля революційної влади. 21 травня вер# сальці увійшли в місто. 28 травня, після тижня жорстоких вулич# них боїв («кривавий тиждень»), з Комуною було покінчено. Цей спалах громадянської війни примусив найбільш далекоглядну час# тину правлячих кіл взяти курс на зміцнення демократії, здатної погоджувати інтереси різних прошарків суспільства.

КОНСЕРВАТИВНА ПАРТІЯ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

Консервативна партія Великобританії (офіційна назва — На# ціональний союз консервативних та юніоністських організацій) — одна з двох провідних партій країни. Утворилася в 1867 р. на базі партії торі (при активному сприянні Б. Дізраелі). Після Другої світо# вої війни при владі в 1951—1964, 1970—1974, 1979—1997 рр.

ЛІБЕРАЛЬНА ПАРТІЯ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

Ліберальна партія Великобританії склалася в середині XIX ст. на основі партії вігів. До 1920#х рр. одна з двох (нарівні з консерватив# ною) провідних партій країни, потім поступилася місцем лейборист# ській партії. У 1988 р. об’єдналася з соціал#демократами в Партію соціал#ліберальних демократів.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Громадянське суспільство — термін, що вживається в різних значеннях; введений Арістотелем, який називав громадянським сус# пільством співтовариства вільних і рівних громадян, пов’язаних між собою певною формою політичного устрою (держава#поліс). У XVII— XVIII ст. громадянське суспільство протиставлялося абсолютистсь# ко#феодальній державі. Уперше сформувалося в Великобританії в XIX ст. У поширеному сучасному значенні громадянське суспільст# во означає сукупність відносин у сфері економіки, культури та ін# ших сферах, що розвиваються в рамках демократичного суспільства незалежно, автономно від держави. Громадянське суспільство перед# бачає існування широкого кола демократичних прав і свобод членів суспільства. Повне одержавлення суспільних відносин веде до згор# тання демократії, встановлення тоталітаризму.

СПРАВА ДРЕЙФУСА

Справа Дрейфуса — сфабрикована в 1894 р. реакційною францу# зькою воєнщиною судова справа з обвинувачення офіцера французь# кого Генерального штабу єврея А. Дрейфуса в шпигунстві на користь Німеччини. Незважаючи на відсутність доказів, суд засудив Дрей# фуса на довічну каторгу. Боротьба навколо справи Дрейфуса призве# ла до політичної кризи. Під тиском демократичних сил країни Дрей# фуса в 1899 р. було помилувано, у 1906 р. реабілітовано.

РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ НАПРИКІНЦІ XIX — НА ПОЧАТКУ XX ст.

МИКОЛА II

Микола II Олександрович (6 (18) травня 1868, Царське Село — 17 липня 1918, Єкатеринбург) — останній російський імператор (1894—1917), старший син імператора Олександра III Олександро# вича й імператриці Марії Федорівни. Його царювання збіглося зі швидким промисловим розвитком країни. За Миколи II Росія зазна# ла поразки в російсько#японській війні 1904—1905 рр., що було одні# єю з причин революції 1905—1907 рр., у ході якої було прийнято Маніфест 17 жовтня 1905 р., який дозволяв створення політичних партій і заснував Державну думу; почала здійснюватися Столипінсь# ка аграрна реформа. У 1907 р. Росія стала членом Антанти, у складі якої вступила в Першу світову війну (1914—1918). З серпня 1915 ро# ку — верховний головнокомандуючий. У ході Лютневої революції 1917 р. 2 (15) березня відрікся від престолу. Разом із сім’єю розстрі# ляний більшовиками. У 2000 р. канонізований Руською православ# ною церквою.

В. ЛЕНІН

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870—1924) — російський політичний діяч, лідер партії більшовиків і глава першого радянсь# кого уряду (Ради Народних Комісарів), професійний революціонер. Народився в сім’ї інспектора народних училищ. Старшого брата Ле# ніна було страчено (1887) за участь у замаху на царя Олександра III. У 1887 р. вступив на юридичний факультет Казанського універси# тету; у грудні виключений з університету і висланий за участь у студентському русі. У 1891 р. екстерном склав іспити за юридичний факультет при Санкт#Петербурзькому університеті; помічник при# сяжного повіреного в Самарі.

У 1893 р. переїхав до Санкт#Петербурга. У 1895 р. Ленін брав участь у створенні Петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», потім був заарештований. У 1897 р. висланий на три роки в с. Шушенське Єнісейської губернії. У 1900 р. виїхав за кордон; разом із Г. В. Плехановим та іншими започаткував видання газети «Искра». На II з’їзді РСДРП (1903) Ленін очолив партію біль# шовиків. З 1905 р. в Санкт#Петербурзі; з грудня 1907 р. в еміграції.

У квітні 1917 р., приїхавши в Петроград, Ленін запропонував узя# ти курс на здійснення соціалістичної революції. Після Липневої кри# зи 1917 р. на нелегальному положенні. Очолив керівництво Жовтне# вим повстанням у Петрограді. На II Всеросійському з’їзді Рад обра# ний Головою Ради Народних Комісарів (РНК), Ради робітничої і се# лянської оборони; член Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК), після утворення СРСР (1922) — Центрального Ви# конавчого Комітету (ЦВК) СРСР.

Відіграв вирішальну роль в укладенні Брестського миру. 30 серп# ня 1922 р. під час замаху на його життя був важко поранений. Ленін схвалив створення Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем (ВНК), яка широко і безконтрольно за# стосовувала методи насильства і репресій; ліквідацію опозиційних партій (в т. ч. соціалістичних, що призвело до виникнення однопартій# ної системи), опозиційних органів друку; висилання з країни видних представників інтелігенції, які не підтримували політику нової вла# ди; репресії по відношенню до духовенства.

У 1922 р. Ленін важко захворів і з грудня не брав участі в політич# ній діяльності. Ленін рано став прихильником ідей К. Маркса та Ф. Ен# гельса й прагнув застосувати їх при розв’язанні проблем суспільного розвитку Росії. Зробивши висновок про вступ Росії на шлях капіталі# зму, Ленін обґрунтував необхідність буржуазно#демократичної рево# люції та її переростання в соціалістичну революцію. Найважливі# шим засобом революційної боротьби Ленін вважав створення партії професійних революціонерів, «партії нового типу», на відміну від парламентських соціал#демократичних партій.

Займаючи ультралівий фланг у європейському соціал#демокра# тичному русі, відкидаючи концепції Е. Бернштейна, К. Каутського та інших як реформістські та ревізіоністські, Ленін прийшов до виснов# ку, що капіталізм вступив в останню стадію свого розвитку — імпері# алізм і передові країни Європи дозріли для світової соціалістичної революції. Різко критикуючи принципи парламентської демократії і розподілу влади, Ленін відстоював курс на встановлення диктатури пролетаріату як знаряддя побудови соціалізму й комунізму. Він вва# жав, що Росія повинна почати світову соціалістичну революцію.

Гостра криза в країні після Жовтневого перевороту і Громадянсь# кої війни, розуміння неможливості революції у європейських краї# нах привели Леніна до визнання помилковості політики «воєнного комунізму» і необхідності переходу до нової економічної політики. Після смерті Леніна в СРСР була канонізована сталінська інтерпрета# ція ленінізму; із середини 80#х рр. в аналізі ідей та діяльності Лені# на, що мали значний вплив на хід історії в XX ст., існує широкий спектр оцінок — від позитивних до різко критичних.

Головні праці: «Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал#демократів?» (1894); «Розвиток капіталізму в Росії» (1899); «Що робити?» (1902); «Крок уперед, два кроки назад» (1904); «Мате# ріалізм і емпіріокритицизм» (1909); «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1916); «Держава і революція» (1917); «Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі» (1920); «Сторінки зі щоденника», «Про коо# перацію», «Про нашу революцію», «Лист до з’їзду».

БІЛЬШОВИКИ

Більшовики — представники політичної течії (фракції) у Російсь# кій соціал#демократичній робітничій партії (з квітня 1917 р. само# стійна політична партія), очолювані В. І. Леніним. Поняття «більшо# вики» виникло на II з’їзді Російської соціал#демократичної робітни# чої партії (1903) після того як на виборах до керівних органів партії прихильники Леніна отримали більшість голосів (звідси їхня назва — більшовики), а їхні противники — меншість (звідси — меншовики).

У 1917—1952 рр. слово «більшовики» входило в офіційну назву партії Російська соціал#демократична робітнича партія (більшови# ків), Російська Комуністична партія (більшовиків), Всесоюзна Кому# ністична партія (більшовиків). XIX з’їзд партії (1952) постановив іменувати її Комуністичною партією Радянського Союзу.

РОСІЙСЬКО!ЯПОНСЬКА ВІЙНА

Російсько2японська війна 1904—1905 рр. — імперіалістична вій# на, велася за панування в Північно#Східному Китаї та Кореї. Розпоча# та Японією. Основні події 1904 р.: напад японського флоту на Порт# Артур, оборона Порт#Артура, невдалі для Росії битви на р. Ялу, Ляо# янська, на р. Шахе; у 1905 р.: розгром російської армії під Мукде# ном, флоту — у Цусімській битві. Війна завершилася Портсмутсь# ким миром 1905 р., прискорила початок революції 1905—1907 рр.

ПЕРША РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ (1905—1907)

Кризова соціально#політична ситуація в Росії загострилася вна# слідок невдалої російсько#японської війни 1904—1905 рр. Поштовхом до початку революції послужив розстріл мирної робітничої демон# страції в Санкт#Петербурзі 9 січня 1905 р. (т. зв. «Кривава неділя»). Активно виступив робітничий клас, поширювалися селянські бун# ти, заворушення охопили армію і флот (повстання на броненосці «По# тьомкін», владивостоцьке повстання та інші).

З вимогами реформ виступила буржуазія. Виникли професійні й професійно#політичні союзи, Ради робітничих депутатів, зміцнюва# лися революційні партії (соціал#демократична, соціалістів#револю# ціонерів та інші), з’явилися ліберальні й консервативні партії та ор# ганізації (конституційно#демократична, «Союз 17 жовтня», «Союз Михайла Архангела» і т. д.).

Жовтневий всеросійський політичний страйк, різка критика са# модержавства лібералами змусили імператора Миколу II обнароду# вати Маніфест 17 жовтня 1905 р. Обіцянка політичних свобод, скли# кання Державної думи дозволило уряду нейтралізувати лібералів і розгромити Грудневе збройне повстання 1905 р. робітників Москви, Ростова#на#Дону, Новоросійська, Катеринослава, Горлівки тощо.

Однак і в 1906 р. нарівні з продовженням страйкової боротьби робіт# ників зростала активність селянства (особливо влітку 1906 р.), армії і флоту (повстання на крейсері «Пам’ять Азова», свеаборзьке і крон# штадтське), населення національних регіонів («лісові брати» в Лат# вії, «червоні сотні» в Грузії).

Розгін II Державної думи (державний переворот 3 червня 1907 р.) означав кінець революції. Самодержавство змушене було піти на ство# рення парламентського представництва, розпочати реформи, які дали новий імпульс розвитку капіталізму в Росії.

МАНІФЕСТ 17 ЖОВТНЯ

Маніфест 17 жовтня 1905 р. («Про удосконалення державного порядку») підписаний Миколою II у момент найвищого підйому Жовт# невого всеросійського політичного страйку. Проголошував громадян# ські свободи, скликання Державної думи.

СОЮЗ РОСІЙСЬКОГО НАРОДУ

«Союз російського народу» — організація чорносотенців у Росії. Створена в листопаді 1905 р., центр у Санкт#Петербурзі, більше 500 відділів у ряді міст. Керівники: О. І. Дубровін, В. М. Пуриш# кевич, М. Є. Марков. Монархічна і шовіністична програма містила вимоги поліпшити становище працівників та позбутися засилля бюрократії. У 1908 р. з нього виділився «Союз Михаїла Арханге# ла». У 1910—1912 рр. розпався на дві самостійні організації: «Союз російського народу» і Всеросійський дубровінський союз російсько# го народу. Після Лютневої революції діяльність союзів була забо# ронена.

КАДЕТИ

Кадети (конституційно#демократична партія; називалася також «Партією народної свободи») — одна з основних політичних партій у Росії в 1905—1917 рр. Програма: конституційно#парламентарна мо# нархія, демократичні свободи, примусове відчуження поміщицьких земель за викуп, законодавче розв’язання «робітничого питання». Лідери: П. М. Мілюков, А. І. Шингарьов, В. Д. Набоков та інші. Дру# карські органи: газета «Речь», журнал «Вестник партии народной свободы». У I і II Державних думах займали провідне місце. Підтри# мували політику уряду в Першій світовій війні, ініціатори створення Прогресивного блоку. Мали більшість у першому складі Тимчасово# го уряду. Після Жовтневої революції партія кадетів заборонена. У кінці 1980#х — на початку 90#х рр. у Росії створені організації, які оголосили себе спадкоємцями ідей кадетів.

ОКТЯБРИСТИ

Союз 17 жовтня (октябристи, від рос. октябрь — жовтень) — правово#ліберальна партія чиновників, поміщиків і великої торгової промислової буржуазії Росії. Організаційне оформлення партії завер# шилося в 1905 р. Назва на честь Маніфесту 17 жовтня 1905 р. — на думку октябристів, ця подія означала вступ Росії на шлях конститу# ційної монархії. Виступала з вимогою народного представництва, демократичних свобод, громадянської рівності тощо. Чисельність разом з угрупованнями, що приєдналися, — бл. 80 тис. чоловік. Лі# дери: О. І. Гучков, П. Л. Корф, М. В. Родзянко, М. О. Хомяков,

Д. М. Шипов. Газети «Слово», «Голос Москвы» та інші, всього понад 50. Найчисленніша фракція у III Державній думі, поперемінно бло# кувалася з помірковано#правими кадетами. До 1915 р. як партія при# пинила своє існування.

РАДИ РОБІТНИЧИХ ДЕПУТАТІВ

Ради робітничих депутатів — виборні політичні організації Ро# сії. Виникли в ході революції 1905—1907 рр. Під час Лютневої рево# люції 1917 р. створювалися як органи революційної влади. У біль# шості випадків утворювалися єдині Ради робітничих і солдатських депутатів.

ДЕРЖАВНА ДУМА

Державна дума — представницька установа в Росії (1906—1917). Встановлена Маніфестом 17 жовтня 1905 р. Розглядала законопроек# ти, які потім обговорювалися в Державній раді й затверджувалися царем. Вибори багатоступеневі за 4 нерівноправними куріями (зем# левласницька, міська, селянська, робітнича). Половина населення (жінки, студенти, військовослужбовці) не мала виборчих прав. Чоти# ри скликання: 1#ше (27 квітня — 8 липня 1906; голова С. А. Муром# цев); 2#ге (20 лютого — 2 червня 1907; голова Ф. О. Головін); 3#тє (1 листопада 1907 — 9 червня 1912; голова М. О. Хомяков, з 1910); 4#те (з 15 листопада 1912; голова Родзянко). 27 лютого (12 березня) 1917 сформувала Тимчасовий комітет Державної думи. Формально продовжувала існувати до 6 (19) жовтня 1917 р., коли була ліквідова# на Тимчасовим урядом.

СТОЛИПІНСЬКА АГРАРНА РЕФОРМА

Столипінська аграрна реформа — реформа селянського наділь# ного землеволодіння в Росії. Названа на честь її ініціатора П. А. Столи# піна. Дозвіл виходу з селянської общини на хутори або відруби (закон від 9 листопада 1906), зміцнення Селянського банку, примусовий зем# леустрій (закони від 14 червня 1910 і 29 травня 1911) і посилення пе# реселенської політики (переміщення сільського населення централь# них районів Росії та України на постійне проживання в малонаселені околичні місцевості — Сибір, Далекий Схід як засіб внутрішньої коло# нізації) були направлені на ліквідацію селянського малоземелля, ін# тенсифікацію господарської діяльності селянства на основі приватної власності на землю, збільшення товарності селянського господарства.

П. СТОЛИПІН

Столипін Петро Аркадійович (1862—1911) — міністр внутріш# ніх справ і голова Ради міністрів Російської імперії (з 1906 р.). У 1903—1906 рр. саратовський губернатор, керував придушенням се# лянських заворушень у ході революції 1905—1907 рр. У 1907— 1911 рр. визначав урядову політику. У 1906 р. проголосив курс соці# ально#політичних реформ. Розпочав проведення аграрної реформи. Під керівництвом Столипіна розроблено ряд великих законопроек# тів, у т. ч. з реформи місцевого самоврядування, введення загальної початкової освіти, про віротерпимість. Ініціатор створення військо# во#польових судів. У 1907 р. добився розпуску II Державної думи і провів новий виборчий закон, що істотно посилив позиції в Думі пред# ставників правих партій. Смертельно поранений у Києві есером Д. Г. Богровим.

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ НАПРИКІНЦІ XIX — НА ПОЧАТКУ XX ст.

ТРОЇСТИЙ СОЮЗ

Троїстий союз 1882 р. — військово#політичний блок Німеччини, Австро#Угорщини та Італії. У 1904—1907 рр. на противагу Троїстому союзу було створено блок Великобританії, Франції і Росії (Антанта).

ГААЗЬКІ КОНВЕНЦІЇ 1899 і 1907 рр.

Гаазькі конвенції — міжнародні конвенції про закони і звичаї війни, прийняті на 1#й (3 конвенції) та 2#й (13 конвенцій) мирних

конференціях у Гаазі в 1899 і 1907 рр. Гаазькі конвенції містять по# ложення про мирне вирішення міжнародних суперечок, нейтралі# тет, захист мирних жителів, режим військовополонених, долю пора# нених і хворих тощо.

ФРАНКО!РОСІЙСЬКИЙ СОЮЗ

Франко2російський союз — військово#політичний союз Росії і Франції у 1891—1917 рр. Протистояв Троїстому союзу на чолі з Ні# меччиною. Оформлений угодою 1891 р. і секретною військовою кон# венцією 1892 р. Сторони зобов’язувалися надавати взаємну допомо# гу в разі нападу Німеччини або Австро#Угорщини на Росію або Італії і Німеччини — на Францію. Закріплений російсько#французькою військово#морською конвенцією 1912 р.

АНТАНТА

Антанта (франц. Entente , букв. — згода) («Троїста згода») — союз Великобританії, Франції і Росії; склався в 1904—1907 рр. і об’єд# нав у ході Першої світової війни проти німецької коаліції більше ніж 20 держав (серед них США, Японія, Італія).

ЯПОНО!КИТАЙСЬКА ВІЙНА 1894—1895 рр.

Японо2китайська війна 1894—1895 рр. Внаслідок нападу Японії збройні сили Китаю були розбиті. У 1895 р. підписаний Сімоносек# ський договір, за яким Китай відмовлявся від свого панування над Кореєю, передавав Японії острів Тайвань, острови Пенхуледао, ви# плачував контрибуцію.

АНГЛО!БУРСЬКА ВІЙНА

Aнгло2бурська війна 1899—1902 рр . — війна Великобританії про# ти бурських республік Південної Африки — Оранжевої вільної дер# жави і Трансвааля. Внаслідок війни обидві республіки були перетво# рені (1902) в англійські колонії.

ІСПАНО!АМЕРИКАНСЬКА ВІЙНА

Іспано2американська війна 1898 р . почалася в обстановці пов# стань кубинського (з 1895 р.) і філіппінського (з 1896 р.) народів про# ти іспанського колоніального гніту. Виступивши нібито на підтрим# ку боротьби цих народів, США використали цю війну у своїх цілях і захопили Пуерто#Ріко, острів Гуам, Філіппіни, окупували оголоше# ну незалежною Кубу.

БАЛКАНСЬКІ ВІЙНИ

Балканські війни 1912—1913 рр. Перша Балканська війна (9 жовт# ня 1912 — 30 травня 1913) сталася між Балканським союзом (Болга# рія, Сербія, Греція, Чорногорія) і Туреччиною. За Лондонським мир# ним договором 1913 р. Туреччина, яка зазнала поразки у війні, втра# тила всі свої європейські володіння, крім Стамбула і невеликої части# ни Східної Фракії. Друга Балканська війна (29 червня — 10 серпня 1913) — війна Болгарії проти Греції, Сербії та Чорногорії, до яких приєдналися Румунія і Туреччина. Завершилася поразкою Болгарії, яка за Бухарестським мирним договором 1913 р. віддала Румунії Південну Добруджу, Греції — Південну Македонію і частину Захід# ної Фракії, Сербії — майже всю Північну Македонію. Балканські вій# ни призвели до загострення міжнародних протиріч, прискоривши початок Першої світової війни.

ЩО ВИВЧАЄ НОВІТНЯ ІСТОРІЯ

Предметом новітньої історії є аналіз вузлових моментів розвитку людської цивілізації у XX ст. У радянській історіографії точкою від# ліку новітньої історії вважався 1917 р. (Велика Жовтнева соціалісти# чна революція), а на Заході — 1918 р. (закінчення Першої світової війни). У наш час новітню історію прийнято починати з рубежу XIX— XX ст. (умовна дата — 1900 р.).

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (1914—1918 рр.)

САРАЄВСЬКЕ ВБИВСТВО

Сараєвське вбивство — вбивство спадкоємця австро#угорського престолу Франца Фердинанда та його дружини, здійснене 28 черв# ня 1914 р. (за новим стилем) конспіративною групою «Молодої Бос# нії» (Г. Принцип та інші) в м. Сараєво. Було використане Австро# Угорщиною і Німеччиною як мотив для розв’язання Першої світової війни.

ПОДІЇ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Перша світова війна 1914—1918 рр. — війна між двома коаліці# ями європейських держав — Троїстим союзом (потім — Четверний союз) і Антантою. Напередодні війни найбільш гострі протиріччя іс# нували між Великобританією і Німеччиною, інтереси яких стикали# ся в багатьох районах земної кулі, особливо в Африці, Азії, на Близь# кому Сході. Їхнє суперництво перетворювалося в запеклу боротьбу за панування на світовому ринку, за захоплення чужих територій. Без# посереднім мотивом війни послужило вбивство 28 червня 1914 р. в місті Сараєво (Боснія) спадкоємця австро#угорського престолу ерц# герцога Франца Фердинанда. Австро#Угорщина 28 липня оголосила війну Сербії. 1 серпня Німеччина оголосила війну Росії, 3 серпня — Франції і Бельгії, 4 серпня Великобританія оголосила війну Німеч# чині.

Пізніше у війну була втягнута більшість країн світу (на боці Анта# нти — 34 держави, на боці германо#австрійського блоку — 4). Воро# гуючі сторони почали війну, маючи багатомільйонні армії. Військові дії охопили територію Європи, Азії та Африки, велися на всіх океа# нах і багатьох морях. Головними сухопутними фронтами в Європі, на яких вирішувалася доля війни, були Західний (французький) і Схід# ний (російський). Перша світова війна продовжувалася більше ніж 4 роки (з 1 серпня 1914 р. до 11 листопада 1918 р.). З обох боків вою# вало понад 74 млн чоловік, з яких 10 млн було вбито і 20 млн покалі# чено. Перша світова війна за своїми масштабами, людськими втрата# ми і соціально#політичними наслідками не мала собі рівних у всій попередній історії. Вона значним чином вплинула на економіку, по# літику, ідеологію, на всю систему міжнародних відносин. Війна при# вела до краху наймогутніші європейські держави — Російську, Авст# ро#Угорську і Німецьку імперії — і спричинила складання нової гео# політичної ситуації у світі.

ВЕРДЕНСЬКА ОПЕРАЦІЯ

Верденська операція (21 лютого — 18 грудня 1916) — велика військова операція, яка почалася з того, що 5#та німецька армія спро# бувала прорвати фронт французьких військ у районі Вердена, але зустріла наполегливий опір. У тривалих запеклих боях обидві сторо# ни зазнали величезних втрат. У грудні 1916 р. французькі війська в основному відновили попереднє становище.

РЕВОЛЮЦІЯ В АВСТРО!УГОРЩИНІ

Революція 1918 р. в Австро2Угорщині — причинами її стали низький урожай зернових, зниження постачання продовольства в Австрію з Угорщини і блокада з боку країн Антанти, що прирекло жителів австрійських міст на поневіряння й тяготи. У січні 1918 р. робітники військових заводів оголосили страйк і повернулися на ро# боту тільки після того, як уряд пообіцяв поліпшити умови їхнього життя і праці. У лютому спалахнув бунт на військово#морській базі в Которі, учасники якого підняли червоний прапор. Влада жорстоко придушила заколот і стратила його керівників. Серед народів імперії зростали настрої сепаратизму. На початку війни за кордоном були створені патріотичні комітети чехів та словаків (на чолі з Т. Масарі# ком), поляків і південних слов’ян. Ці комітети вели агітацію в краї# нах Антанти й Америки за національну незалежність своїх народів, домагаючись підтримки від офіційних і приватних кіл. У жовтні 1918 р. національні ради всередині Австрії одна за одною проголо# шували незалежність земель і територій. Обіцянка імператора Карла реформувати австрійську конституцію на основі принципів федера# лізму прискорила процес розпаду. У Відні австро#німецькі політики створили тимчасовий уряд Німецької Австрії, а соціал#демократи агітували за республіку. Карл I 11 листопада 1918 р. зрікся престо# лу. Наступного дня була проголошена Австрійська Республіка.

ЛИСТОПАДОВА РЕВОЛЮЦІЯ В НІМЕЧЧИНІ

Листопадова революція 1918 р. в Німеччині — революція, вна# слідок якої була повалена монархія і встановлена парламентська рес# публіка. Початком революції було Кільське повстання матросів. 9 ли# стопада повстання в Берліні скинуло монархію, Німеччина була ого# лошена республікою, були створені Ради. 11 листопада 1918 р. було укладено Компьєнське перемир’я між Німеччиною і Антантою. Тим# часовий уряд — Рада народних уповноважених (із соціал#демократів і членів НСДПГ; створений 10 листопада) — зняв уведений у січні 1918 р. облоговий стан, оголосив амністію політичним в’язням, увів 8#годинний робочий день, але одночасно пішов на таємну угоду з ге# нералітетом про введення в Берлін військ для придушення виступів (у січні 1919 р.) берлінських робітників. 15 січня були вбиті лідери робітничого руху К. Лібкнехт і Р. Люксембург.

УЛАШТУВАННЯ ПІСЛЯВОЄННОГО СВІТУ

ПАРИЗЬКА МИРНА КОНФЕРЕНЦІЯ 1919—1920 рр.

Паризька мирна конференція 1919—1920 рр. була скликана дер# жавами#переможницями в Першій світовій війні для укладення мир# них договорів з переможеними країнами. Відбувалася з 18 січня 1919 р. до 21 січня 1920 р. і підготувала договори з Німеччиною (Вер# сальський мирний договір 1919 р.), Австрією (Сен#Жерменський мирний договір 1919 р.), Болгарією (Нейїський мирний договір 1919 р.), Угорщиною (Тріанонський мирний договір 1920 р.) і Туреч# чиною (Севрський мирний договір 1920 р.). Головну роль на Паризь# кій мирній конференції відігравали Великобританія, Франція, США. Радянська Росія не була запрошена. На конференції було схвалено статут Ліги Націй.

ВЕРСАЛЬСЬКИЙ ДОГОВІР

Версальський мирний договір 1919 р. — договір, що завершив Першу світову війну. Підписаний у Версалі 28 червня державами# переможницями — США, Британською імперією, Францією, Італі# єю, Японією, Бельгією та іншими з одного боку і переможеною Німеч# чиною — з іншого. Умови договору були вироблені на Паризькій мирній конференції 1919—1920 рр. За Версальським мирним дого# вором Німеччина передавала Франції Ельзас і Лотарингію (у кордо# нах 1870 р.), Бельгії — округи Мальмеді та Ейпен, Польщі — По# знань, частину Помор’я та інші території Західної Пруссії; м. Данціг (Гданськ) було оголошене вільним містом, м. Мемель (Клайпеда) пе# редане під контроль держав#переможниць (у лютому 1923 р. приєд# нане до Литви). Питання про державну приналежність Шлезвіга, південної частини Східної Пруссії та Верхньої Сілезії повинне було бути вирішене плебісцитом (північна частина Шлезвіга перейшла в 1920 р. до Данії, частина Верхньої Сілезії в 1922 р. — до Польщі; інші спірні території залишилися у Німеччини). Невелика частка сілезької території відходила до Чехословаччини. Споконвічні поль# ські землі — на правому березі Одера, Нижня Сілезія, більша части# на Верхньої Сілезії тощо — залишилися у Німеччини. Саар перехо# див на 15 років під управління Ліги Націй, а потім його доля повинна була вирішитися шляхом плебісциту. Німеччина визнавала незалеж# ність Австрії, Чехословаччини і Польщі. Німецька частина лівобе# режжя Рейну і смуга правого берега завширшки 50 км підлягали демілітаризації. Колонії Німеччини були поділені між головними державами#переможницями. Сухопутна армія Німеччини була обме# жена 100 тис. чоловік, встановлені також інші обмеження в озброєннях.

Німеччина зобов’язалася виплатити репарації. Невід’ємною ча# стиною Версальського мирного договору був статут Ліги Націй. США не ратифікували Версальський мирний договір і в серпні 1921 р. уклали з Німеччиною особливий договір, майже ідентич# ний Версальському мирному договору, але який не містив статей про Лігу Націй.

ЛІГА НАЦІЙ

Ліга Націй — міжнародна організація (заснована в 1919 р.), що мала на меті розвиток співпраці між народами і гарантію миру і без# пеки. Місцеперебування — Женева. У 1934 р. СРСР прийняв пропо# зицію 30 держав — членів Ліги Націй про вступ до цієї організації. У грудні 1939 р., після початку радянсько#фінляндської війни 1939— 1940 рр., Рада Ліги виключила з Ліги Націй СРСР (з Ліги Націй вийшли Бразилія (1928), Японія, Німеччина (1935), у 1937 р. ви# ключена Італія). Формально ліквідована в 1946 р.

ПЛАН ДАУЕСА

План Дауеса — репараційний план для Німеччини, розроблений міжнародним комітетом експертів під керівництвом Ч. Г. Дауеса і затверджений 16 серпня 1924 р. на Лондонській конференції дер# жав#переможниць у Першій світовій війні. Передбачав надання Ні# меччині позик та кредитів для відновлення її промислового потенці# алу. У 1929—1930 рр. замінений планом Юнга.

ПЛАН ЮНГА

План Юнга — план стягування репараційних платежів з Німеч# чини, розроблений у 1929—1930 рр. замість плану Дауеса. Назва# ний на ім’я американського банкіра О. Юнга, який очолив розробку плану. Затверджений на Гаазькій конференції в січні 1930 р. Перед# бачав зниження розміру річних репараційних платежів, скасування всіх форм і видів контролю над Німеччиною, її народним господар# ством та фінансами, сприяв мілітаризації німецької економіки. З 15 липня 1931 р. фактично перестав діяти за рішенням уряду Ні# меччини.

ВАШИНГТОНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ

Вашингтонська конференція (12 листопада 1921 р. — 6 лютого 1922 р.) — конференція США, Великобританії, Китаю, Японії, Фран# ції, Італії, Нідерландів, Бельгії та Португалії; зафіксувала сприят# ливе для США співвідношення сил, що склалося після Першої світо# вої війни в басейні Тихого океану. Найважливіші рішення Вашингтон# ської конференції: Договір чотирьох держав, Договір п’яти держав, Договір дев’яти держав. Радянська Росія не отримала запрошення на конференцію. Делегація так званої Далекосхідної республіки, яка прибула у Вашингтон, на конференцію не була допущена.

ГЕНУЕЗЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ

Генуезька конференція 1922 р. (10 квітня — 19 травня) — міжна# родна конференція з економічних і фінансових питань за участю 28 єв# ропейських держав і Росії, а також 5 британських домініонів. Росій# ська делегація виразила готовність обговорити питання про форму компенсації колишнім іноземним власникам у Росії за умови ви# знання країни Рад де#юре і надання їй кредитів. Російська делегація внесла пропозицію про загальне роззброєння. Питання, що стояли на Генуезькій конференції, вирішені не були, частина з них була пере# несена на Гаазьку конференцію 1922 р. У ході Генуезької конферен# ції російській дипломатії вдалося укласти Рапалльський договір 1922 р. з Німеччиною.

ЛОЗАННСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ

Лозаннська конференція (Лозанна, 20 листопада 1922 р. — 24 лип# ня 1923 р.) — конференція з питань Близького Сходу після перемоги Туреччини у війні (1919—1922) проти англо#грецьких інтервентів. Брали участь Великобританія, Франція, Італія, Туреччина та інші. Був підписаний Лозаннський мирний договір 1923 р. Прийнята конвенція про протоки (в обговоренні брали участь також представ# ники СРСР і Болгарії), яка, передбачаючи демілітаризацію проток, допускала прохід через Босфор і Дарданелли не тільки торгових, але й військових (з деякими обмеженнями) суден будь#якої країни. Кон# венція не була ратифікована радянським урядом. Переглянута на конференції в Монтре 1936 р.

ЛОКАРНСЬКІ УГОДИ

Локарнські угоди — парафовані 16 жовтня 1925 р. в Локарно піс# ля обговорення на Локарнській конференції (проходила 5—16 жовт# ня 1925 р.; брали участь Великобританія, Франція, Німеччина, Іта# лія, Бельгія, Чехословаччина і Польща); підписані 1 грудня в Лондо# ні. Основний документ — укладений Німеччиною, Францією, Бель# гією, Великобританією та Італією Рейнський гарантійний пакт про недоторканність німецько#французьких і німецько#бельгійських кордонів і збереження демілітаризації Рейнської зони; гарантами па# кту виступали Великобританія та Італія. Відносно своїх східних кор# донів Німеччина зобов’язань не давала. У 1936 р. Німеччина розірва# ла Локарнські угоди і ремілітаризувала Рейнську зону.

ПАКТ КЕЛЛОГА–БРІАНА (1928)

Пакт Келлога—Бріана 1928 р. (Паризький пакт) — договір про відмову від війни як знаряддя національної політики; підписаний 27 серпня в Парижі 15 державами (Франція, США, Німеччина, Ве# ликобританія, Японія тощо). Названий на ім’я його ініціаторів — французького міністра закордонних справ А. Бріана і державного се# кретаря США Ф. Келлога. Пізніше до пакту приєдналося ще 48 дер# жав. СРСР приєднався до нього 6 вересня 1928 р. і виступив ініціато# ром підписання Московського протоколу 1929 р. Пакт Келлога#Бріа# на набрав чинності 24 липня 1929 р.

ЗАХІДНІ ДЕМОКРАТІЇ В 20—30%ті РОКИ XX ст.

«ВЕЛИКА ДЕПРЕСІЯ»

«Велика депресія» — найбільш тривала економічна криза в істо# рії промислово розвинених країн. Почалася після «чорної п’ятни# ці» — краху котирування акцій на Нью#Йоркській біржі 25 жовтня 1929 р. Вартість акцій упала на 90 %, масове розорення дрібних вклад# ників у США відразу ж позначилося на торгівлі й промисловості. Криза швидко поширилася на інші країни, насамперед Великобри# танію і Німеччину, які були пов’язані взаємними фінансовими зобо# в’язаннями з США. Подолання кризи зв’язують з «Новим курсом» Ф. Рузвельта.

НАРОДНИЙ ФРОНТ

Народний фронт — політичні організації, що виникли в 30#ті рр. і виступали проти фашизму і війни, на захист економічних інтересів трудящих. У Франції в 1936—1938 рр., в Іспанії в 1936—1939 рр., у Чилі в 1938—1941 рр. діяли уряди Народних фронтів. У роки Другої світової війни в ряді країн були створені національні антифашистсь# кі народні фронти.

ТОТАЛІТАРНІ ТА ДИКТАТОРСЬКІ РЕЖИМИ

ТОТАЛІТАРИЗМ

Тоталітаризм (від лат. totalis — весь, цілий, повний) — 1. Одна з форм держави (тоталітарна держава), що характеризується її пов# ним (тотальним) контролем над усіма сферами життя суспільства, фактичною ліквідацією конституційних прав і свобод, репресіями відносно опозиції та інакодумців (наприклад, різні форми тоталітари# зму в фашистській Італії, Німеччині, комуністичний режим у СРСР, франкізм в Іспанії — з кінця 20#х рр. XX ст.). 2. Напрям політичної думки, реабілітуючий етатизм, авторитаризм. З 20#х рр. XX ст. то# талітаризм став офіційною ідеологією фашистських Німеччини та

Італії.

ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917 р. В РОСІЇ

Лютнева революція 1917 р. — революція в Росії, що скинула самодержавство. Викликана різким загостренням соціально#еконо# мічної і політичної кризи у зв’язку із зовнішніми поразками, госпо# дарською розрухою, продовольчою кризою. 23 лютого в Петрограді стихійно почалися антивоєнні мітинги, викликані недостачею продовольства в столиці, деякі з них перейшли в масові страйки і демонстрації, сутички з козаками і поліцією. 24—25 лютого масові страйки переросли у загальний страйк. 26 лютого окремі сутички з поліцією вилилися в бої з викликаними в столицю військами. 27 лю# того загальний страйк переріс у збройне повстання, почався масовий перехід військ на бік повсталих, які зайняли найважливіші пункти міста, урядові будівлі. Створено Раду робітничих і солдатських депу# татів, одночасно створено Тимчасовий комітет Державної думи, який сформував уряд. 2 (15) березня Микола II відрікся від престолу. 1 бе# резня нова влада була встановлена в Москві, протягом березня — по всій країні.

РАДИ РОБІТНИЧИХ

І СОЛДАТСЬКИХ ДЕПУТАТІВ

Ради робітничих і солдатських депутатів — виборні політич# ні організації, виникли під час Лютневої революції 1917 р. в Росії. Після Жовтневої революції — органи державної влади. У січні — березні 1918 р. об’єдналися з Радами селянських депутатів.

ЖОВТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917 р.

Жовтнева революція 1917 р. в Росії — збройне повалення Тим# часового уряду і прихід до влади партії більшовиків, що проголосила встановлення Радянської влади, початок ліквідації капіталізму і пе# реходу до соціалізму. Повільність і непослідовність дій Тимчасового уряду після Лютневої революції у вирішенні робітничого, аграрно# го, національного питань, участь Росії у війні призвели до поглиблен# ня загальнонаціональної кризи і створили передумови для посилен# ня позицій лівих партій у центрі й націоналістичних партій на околи# цях країни.

Найбільш енергійно діяли більшовики, що проголосили курс на соціалістичну революцію в Росії, яку вони вважали початком світо# вої революції. Вони висунули популярні лозунги: «Мир — народам», «Земля — селянам», «Фабрики — робітникам»; до кінця серпня — початку вересня вони завоювали більшість у Радах Петрограда і Мос# кви і приступили до підготовки збройного повстання, приуроченого до відкриття II Всеросійського з’їзду Рад. У ніч з 24 на 25 жовтня (6— 7 листопада) озброєними робітниками, солдатами Петроградського гарнізону й матросами Балтійського флоту був захоплений Зимовий палац і заарештований Тимчасовий уряд. З’їзд, на якому більшови# кам разом з лівими есерами належала більшість, схвалив повалення Тимчасового уряду, прийняв Декрети про мир і про землю, сформу# вав уряд — Раду Народних Комісарів на чолі з В. І. Леніним.

Подавивши в Петрограді та Москві опір сил, вірних Тимчасовому уряду, більшовикам удалося швидко встановити владу в основних промислових містах Росії. Головний противник — партія кадетів була оголошена поза законом, арештовано ряд її лідерів, заборонена опо# зиційна преса. Незважаючи на це, на виборах до Установчих зборів (12 (24) листопада 1917 р.) більшовики отримали лише бл. 25 % голосів виборців.

Установчі збори (Петроград, 5 (18) січня 1918 р.), що відмовилися прийняти ряд ультимативних вимог більшовиків, були ними розі# гнані. Це сприяло подальшому розколу країни, початку Громадянсь# кої війни. До березня 1918 р. радянська влада була встановлена на значній території Росії, націоналізовані банки, почалася націоналіза# ція підприємств, укладене перемир’я з Німеччиною. Спроби країн Антанти перешкодити виходу Росії з війни і затвердженню влади Рад призвели до інтервенції іноземних держав.

Перехід до політики «воєнного комунізму», створення каральних органів для боротьби з контрреволюцією та саботажем — Всеросійсь# кої надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією (ВНК) (гру# день 1917 р.), організація масової Червоної Армії обумовили перемо# гу більшовиків у Громадянській війні й установлення їхньої однопар# тійної диктатури. Жовтнева революція 1917 р. мала величезний вплив на розвиток Росії і всього світу в XX ст.

Існує широкий спектр оцінок Жовтневої революції: від оцінки її як національної катастрофи, що призвела до значних жертв і вста# новлення тоталітарної системи, до апологетичних тверджень про те, що революція була спробою створення соціалізму як демократично# го ладу соціальної справедливості.

РАДА НАРОДНИХ КОМІСАРІВ

Рада Народних Комісарів (РНК) — у 1917—1946 рр. назва ви# щих виконавчих і розпорядчих органів державної влади СРСР, союз# них і автономних республік. У березні 1946 р. перетворена в Раду Міністрів.

ДИКТАТУРА ПРОЛЕТАРІАТУ

Диктатура пролетаріату — у марксизмі позначення влади, яка встановлюється внаслідок революції, здійснюваної робітничим класом на чолі зі своєю партією. Історичними формами диктатури пролетаріату в марксистській літературі називаються Паризька ко# муна 1871 р., Ради, народна демократія. Досвід розвитку СРСР свід# чить, що державна влада, яка затвердилася після Жовтневої револю# ції, фактично перетворилася в тоталітарно#бюрократичний режим. Схожі процеси відбувалися і в інших країнах, що проголосили вста# новлення диктатури пролетаріату.

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА

Громадянська війна й іноземна інтервенція 1917—1922 рр. у Ро# сії — збройна боротьба між соціальними групами на чолі з більшови# ками, що прийшли до влади внаслідок Жовтневої революції, та їхні# ми супротивниками. Після виходу Росії з Першої світової війни ні# мецькі та австро#угорські війська в лютому 1918 р. окуповували час# тину України, Білорусії, Прибалтики і Півдня Росії, що привело до підписання в березні 1918 р. Брестського миру. У березні 1918 р. англо#франко#американські війська висадилися в Мурманську; у кві# тні японські війська зайняли Владивосток; у травні почався заколот Чехословацького корпусу. Усе це створило серйозні проблеми для нової влади. До літа 1918 р. на більшості території країни утворилися численні угруповання й уряди, що виступали проти радянської вла# ди. Радянський уряд приступив до створення Червоної Армії і пере# йшов до політики «воєнного комунізму». У другій половині 1918 р. Червона Армія одержала перші перемоги на Східному фронті, звіль# нила території Поволжя, частину Уралу. Після Листопадової рево# люції в Німеччині Радянський уряд анулював Брестський мир, були звільнені Україна та Білорусія. Однак політика «воєнного комуніз# му», а також «розкозачення», направлене фактично на знищення ко# зацтва, викликали в різних регіонах селянські та козацькі повстання і дали можливість керівникам антибільшовицького табору сформу# вати численні армії і розпочати наступ проти Радянської республіки. На територіях, зайнятих білогвардійцями та інтервентами, поши# рювався партизанський рух. У березні — травні Червона Армія успіш# но відбила наступ білогвардійських сил зі сходу (адмірал О. В. Кол# чак), півдня (генерал А. І. Денікін), заходу (генерал М. М. Юденич). Унаслідок загального контрнаступу радянських військ Східного фрон# ту в травні — липні були зайняті Урал, а потім, за активною участю партизанів, — Сибір. У квітні — серпні 1919 р. інтервенти були зму# шені евакуювати свої війська з півдня України, з Криму, Баку, Серед# ньої Азії. Війська Південного фронту розгромили армії Денікіна під Орлом і Воронежом і до березня 1920 р. відтіснили білогвардійців у Крим.

Восени 1919 р. була остаточно розгромлена під Петроградом ар# мія Юденича. На початку 1920 р. були зайняті Північ та узбережжя Каспійського моря. Держави Антанти повністю відкликали свої вій# ська і зняли блокаду. Після закінчення радянсько#польської війни Червона Армія нанесла ряд ударів по військах генерала П. М. Вранге# ля і вигнала їх із Криму. У 1921—1922 рр. були придушені антибіль# шовицькі повстання в Кронштадті, на Тамбовщині, в окремих райо# нах України тощо, ліквідовані загони інтервентів, що залишилися, і білогвардійців у Середній Азії і на Далекому Сході (жовтень 1922 р.).

Громадянська війна принесла величезні біди. Від голоду, хвороб, терору і в боях загинуло (за різними даними) від 8 до 13 млн чоловік, у т. ч. бл. 1 млн бійців Червоної Армії. Емігрувало до кінця Грома# дянської війни до 2 млн чоловік. Збитки, нанесені народному госпо# дарству, склали бл. 50 млрд золотих рублів, промислове виробницт# во впало до 4—20 % від рівня 1913 р., сільськогосподарське виробни# цтво скоротилося майже вдвічі.

«ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ»

«Воєнний комунізм» — внутрішня політика Радянської держа# ви в умовах Громадянської війни. Політика «воєнного комунізму» була направлена на подолання економічної кризи і спиралася на тео# ретичні уявлення про можливість безпосереднього введення комуні# зму. Головні риси: націоналізація всієї великої і середньої промисло# вості і більшої частини дрібних підприємств; продовольча диктату# ра, продрозкладка, прямий продуктообмін між містом і селом; замі# на приватної торгівлі державним розподілом продуктів за класовою ознакою (карткова система); натуралізація господарських відносин; загальна трудова повинність; зрівнялівка в оплаті праці; військово# приказна система керівництва всім життям суспільства. Після за# кінчення війни численні виступи робітників і селян проти політики «воєнного комунізму» продемонстрували її повний крах, у 1921 р. була введена нова економічна політика.

НЕП

Нова економічна політика (Неп) — прийнята весною 1921 р. X з’їздом РКП(б); змінила політику «воєнного комунізму». Була роз# рахована на відновлення народного господарства і подальший пере# хід до соціалізму. Головний зміст: заміна продрозкладки продподат# ком на селі; використання ринкових відносин, різних форм власнос# ті. Залучався іноземний капітал (концесії), проведена грошова рефо# рма (1922—1924), яка перетворила рубль у конвертовану валюту. Неп допоміг відновити зруйноване війною народне господарство. З сере# дини 20#х рр. почалися перші спроби згортання непу. Ліквідувалися синдикати в промисловості, з якої адміністративними заходами ви# тіснявся приватний капітал, створювалася жорстка централізована система управління економікою (господарські наркомати). Й. В. Ста# лін та його оточення взяли курс на примусове вилучення хліба і насильну «колективізацію» села. Проводилися репресії проти управ# лінських кадрів (Шахтинська справа, процес Промпартії та інші). До кінця 20#х рр. неп було фактично згорнено.

УТВОРЕННЯ СРСР

Утворення СРСР — процес утворення єдиної союзної держави на території колишньої Російської імперії після Жовтневої революції 1917 р. Остаточною датою створення єдиної радянської держави вва# жається 30 грудня 1922 р., коли I з’їздом Рад СРСР була затвердже# на Декларація про утворення Союзу РСР.

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ

Колективізація сільського господарства в СРСР — масове ство# рення колективних господарств (колгоспів), здійснене наприкінці 1920#х — на початку 1930#х рр., що супроводжувалося ліквідацією одноосібних господарств, відчуженням селян від засобів виробницт# ва і від кінцевого продукту їхньої праці.

Колективізація проводилася форсованими темпами з широким ви# користанням насильницьких методів, репресій щодо селянства. При# звела до значного руйнування продуктивних сил, скорочення сільсь# когосподарського виробництва, масового голоду 1932—1933 рр. в Укра# їні, на Дону, Північному Кавказі, у Поволжі та інших регіонах. Після закінчення Другої світової війни колективізація проводилася за радян# ським зразком у країнах Східної Європи та Південно#Східної Азії.

ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ

Індустріалізація — процес створення великого машинного ви# робництва і на цій основі перехід від аграрного до індустріального суспільства. Джерелами фінансування для індустріалізації можуть бути як внутрішні ресурси, так і кредити, інвестиції капіталів із більш розвинених країн. Терміни і темпи в різних країнах неоднако# ві (наприклад, Великобританія перетворилася в індустріальну з се# редини XIX ст., а Франція — на початку 20#х рр. XX ст.). У Росії індустріалізація успішно розвивалася з кінця XIX — початку XX ст. Після Жовтневої революції (з кінця 20#х рр.) індустріалізація форсо# вано здійснювалася тоталітарним режимом насильницькими мето# дами за рахунок різкого обмеження рівня життя більшості населен# ня, експлуатації селянства.

ФАШИЗМ

Фашизм (італ. fascismo , від fascio — пучок, зв’язка, об’єднан# ня) — соціально#політичні рухи, ідеології та державні режими тота# літарного типу. У вузькому значенні фашизм — феномен політично# го життя Італії та Німеччини 20—40#х рр. XX ст. У будь#яких своїх різновидах фашизм протиставляє інститутам і цінностям демокра# тії т. зв. новий порядок і гранично жорстокі засоби його утверджен# ня. Фашизм спирається на масову тоталітарну політичну партію (при# ходячи до влади, вона стає державно#монопольною організацією) і незаперечний авторитет «вождя», «фюрера». Тотальний, у т. ч. ідео# логічний, масовий терор, шовінізм, ксенофобія, що переходила в ге# ноцид у відношенні до «чужих» національних і соціальних груп, до ворожих цінностей цивілізації — неодмінні елементи ідеології та політики фашизму. Фашистські режими й рухи фашистського типу широко використовують демагогію, популізм, лозунги соціалізму, імперської державності, апологетику війни. Фашизм знаходить опо# ру переважно в соціально знедолених групах в умовах загальнонаціо# нальних криз і катаклізмів модернізації.

ВЕЙМАРСЬКА РЕСПУБЛІКА В НІМЕЧЧИНІ

Веймарська республіка — німецька держава в 1919—1933 рр., яка відповідно до конституції Німеччини, прийнятої 31 липня 1919 р. у Веймарі Національними зборами (обрані в січні 1919 р.), була кон# ституйована у формі демократичної парламентської федеративної республіки: глава держави — виборний президент, рейхстаг, що оби# рався загальним голосуванням, був наділений більш широкими пов# новаженнями, ніж у кайзерівській Німеччині, президент призначав рейхсканцлера (главу уряду). У 1919—1933 рр. змінився 21 кабінет міністрів, 8 разів переобирався рейхстаг (у т. ч. 4 рази в 1930— 1933 рр.).

В умовах загострення лівого і правого політичного радикалізму, а також зростання сепаратизму й ослаблення централізму у Веймарсь# кій республіці в 1919—1923 рр. розвивалася галопівна інфляція, ви# никла гостра економічна криза. Незважаючи на відносну стабіліза# цію економіки в 1924—1928 рр. за допомогою іноземних позик і кре# дитів (у 1926 р. Німеччина вступила в Лігу Націй), у країні нароста# ла державна і суспільна криза, яка посилилася на фоні світової еконо# мічної кризи 1929—1933 рр. З 1929 р. господарське життя в Веймар# ській республіці було паралізоване, число безробітних склало більше 6 млн чоловік.

На виборах у рейхстаг у липні 1932 р. Націонал#соціалістична партія отримала 230 депутатських місць із 601 (на виборах в листо# паді 1932 р. — 196 із 584). 30 січня 1933 р. рейхсканцлером став голова цієї партії А. Гітлер, що знаменувало собою кінець Веймарсь# кої республіки.

РЕВОЛЮЦІЯ 1931—1936 рр.

В ІСПАНІЇ

Іспанська революція 1931—1936 рр. почалася у квітні 1931 р. муніципальними виборами, що вилилися в антимонархічний плебі# сцит (12 квітня), зреченням короля Альфонса XIII (14 квітня), вибо# рами до Установчих кортесів (27 червня 1931 р.) і прийняттям рес# публіканської конституції (9 грудня 1931 р.). У січні 1936 р. з ініці# ативи Комуністичної партії Іспанії був створений Народний фронт, що переміг на виборах (16 лютого). 17—18 липня 1936 р. спалахнув військовий заколот, підтриманий фашистською Італією і Німеччи# ною. Почалася Громадянська війна.

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА

В ІСПАНІЇ

Громадянська війна 1936—1939 рр. в Іспанії почалася внаслі# док заколоту, піднятого генералами Е. Мола і Ф. Франко. Хоч джере# ла конфлікту сягали своїм корінням до суперечки сторічної давності між традиціоналістами й прихильниками модернізації, в Європі 1930#х рр. він прийняв форму зіткнення між фашизмом і антифашист# ським блоком Народного фронту. Цьому сприяла й інтернаціоналіза# ція конфлікту, залучення до нього інших країн. Прем’єр#міністр Х. Хіраль звернувся з проханням про допомогу до уряду Франції, Франко апелював до А. Гітлера і Б. Муссоліні. Першими відгукнули# ся на заклик про допомогу Берлін і Рим, які направили в Марокко (де тоді знаходився Франко) 20 транспортних літаків, 12 бомбардуваль# ників і транспортне судно «Усамо».

На початок серпня африканська армія бунтівників була перекине# на на Піренейський півострів. 6 серпня південно#західне угрупован# ня під командуванням Франко почало марш на Мадрид. Одночасно північне угруповання під командуванням Моли рушило на Касерес. Почалася Громадянська війна, що забрала сотні тисяч людських життів і залишила після себе руїни. Доля Іспанії вирішувалася на полях битв. Франко до кінця війни не зміг оволодіти Мадридом, у битвах під Харамом і Гвадалахарою був розгромлений італійський корпус. Але несприятливе для антифашистів закінчення 113#денної «битви на Ебро» в листопаді 1938 р. зумовило їхню поразку у Грома# дянській війні. 1 квітня 1939 р. війна в Іспанії закінчилася перемо# гою франкістів. На десятиріччя країна була розділена на переможців і переможених. Символом іспанської війни стала зруйнована німець# кою авіацією Герніка.

МІЖНАРОДНІ СТОСУНКИ В 30%ті РОКИ XX ст.

МЮНХЕНСЬКИЙ ДОГОВІР 1938 р.

Мюнхенський договір 1938 р., «мюнхенська змова» — угода про приєднання прикордонних земель Чехословаччини, населених нім# цями (переважно судетськими німцями), до нацистської Німеччи# ни, підписана 30 вересня 1938 р. на конференції в Мюнхені представ# никами Великобританії (Н. Чемберлен), Франції (Е. Даладьє), Німеч# чини (А. Гітлер) та Італії (Б. Муссоліні). Була результатом агресив# ної політики Гітлера, що проголосив ревізію Версальського мирного договору з метою відновлення німецького рейху з одного боку і під# триманої США англо#французької політики «заспокоєння» — з ін# шого. Чехословаччина, яка стала незалежною державою після розпа# ду Австро#Угорщини, за Версальським договором мала 14 млн чоло# вік населення, з якого бл. 3,3 млн складали компактно проживаючі етнічні, так звані судетські німці.

Судети відносилися до найбільш промислово розвинених районів Чехословаччини. У цьому регіоні діяла профашистська судето#німе# цька партія, яка вимагала спочатку національної автономії Судетів, а потім безпосереднього включення цієї області в рейх. Гітлер, який із самого початку своєї політичної діяльності вимагав возз’єднання з Німеччиною «трьох з половиною мільйонів німців, відрізаних від своїх співвітчизників групою божевільних політиків у 1919 р.», не# одноразово робив спроби здійснити цю вимогу. 30 травня 1938 р. він оголосив наказ про захоплення Чехословаччини не пізніше 1 жовтня 1938 р. (операція «Грюн»), а у вересні на з’їзді НСДАП в промовах Гітлера і Геббельса прозвучали недвозначні попередження про «звіль# нення німців», що пригноблюються, і ліквідацію чехословацької дер# жави. Західні держави, які продиктували в свій час умови Версаль# ського договору, відповіли мовчанням на новий факт порушення Ні# меччиною взятих на себе міжнародних зобов’язань. У цій ситуації уряди Великобританії і Франції вважали, що тільки політика «за# спокоєння», тобто задоволення домагань Гітлера, може врятувати Європу від нової війни.

15 вересня в Берхтесгадені відбулася зустріч прем’єр#міністра Ве# ликобританії Чемберлена з Гітлером («Берхтесгаденська зустріч»). 18 вересня Англія і Франція пред’явили президенту Чехословаччи# ни Е. Бенешу ультиматум про передачу Німеччині заселених німця# ми територій, який був прийнятий ним 21 вересня. У Чехословаччи# ні це призвело до зміни уряду, був оголошений загальний страйк, проведені демонстрації протесту. 22 вересня відбулася нова зустріч Чемберлена з Гітлером у Бад#Годесберзі (Годесберзькі переговори), де Гітлер висунув нові вимоги до Чехословаччини. Скориставшись моментом, свої територіальні домагання висловили Польща (р#н Оль# зе) та Угорщина (Закарпатська Україна). Це дозволило Гітлеру при# крити анексію Судетів «міжнародним» характером вимог до Чехо# словаччини. У цій ситуації з ініціативи Муссоліні була скликана нарада представників Англії, Франції, Німеччини та Італії в Мюнхе# ні, де 30 вересня 1938 р. було підписано Мюнхенську угоду. За цією угодою Німеччина діставала право на анексію Судетської області, а також тих районів, де німецьке населення перевищувало 50 %. Додат# ково була прийнята декларація, у якій Великобританією і Францією давалися гарантії новим кордонам Чехословаччини. Уряд Чехосло# ваччини підкорився прийнятій у Мюнхені угоді, і 1 жовтня 1938 р.

німецькі війська окупували Судети.

У результаті Чехословаччина втратила бл. 1/5 своєї території, бл. 5 млн населення (з них 1,25 млн чехів і словаків), а також 33 % про# мислових підприємств. Приєднання Судетів до Німеччини стало вирішальним кроком на шляху до остаточної ліквідації державної самостійності Чехословаччини, яка сталася в березні 1939 р.

ПАКТ МОЛОТОВА—РІББЕНТРОПА

Пакт Молотова—Ріббентропа — укорінена в суспільно#полі# тичній та історичній літературі назва радянсько#німецького догово# ру про ненапад від 23 серпня 1939 р., особливо його секретного до# датка, підписаного В. М. Молотовим і І. Ріббентропом від імені своїх урядів і держав. Існування секретного протоколу тривалий час запе# речувалося радянською стороною, і тільки в кінці 1980#х років мину# лого століття цей факт був визнаний і став надбанням світової гро# мадськості. До часу підписання пакту Німеччина анексувала Суде# ти, включила Чехію і Моравію до складу рейху як Протекторат Боге# мія і Моравія.

Забезпеченню міжнародної безпеки й боротьбі з німецькою агре# сією повинні були служити московські переговори між СРСР, Англі# єю і Францією, які завершилися прийняттям проекту угоди про вза# ємодопомогу 2 серпня 1939 р., але проект так і не став реальною уго# дою, оскільки жодна зі сторін не виявляла зацікавленості, висуваю# чи явно неприйнятні умови. Рішення припинити переговори з Анг# лією і Францією і укласти з Німеччиною договір про ненапад було прийнято Сталіним і Молотовим. Обидві сторони мали різні цілі, укладаючи цей договір. Гітлер гарячково готував напад на Польщу і вважав, що цей договір виключить для Німеччини загрозу війни на два фронти в Європі, оскільки Сталін, за його розрахунками, зацікав# лений у захопленні територій колишньої Російської імперії і буде прагнути отримати таку можливість завдяки договору з Німеччи# ною. Сталін розглядав договір як шанс здійснити свої агресивні на# міри, уникнувши збройного конфлікту, і можливість готуватися до воєнних дій, які неминуче повинні будуть розпочатися. 20 серпня 1939 р. Гітлер, що вже призначив напад на Польщу на 1 вересня, надіслав Сталіну телеграму, у якій наполягав на найшвидшому укла# денні договору і просив прийняти не пізніше 23 серпня рейхсміністра закордонних справ для підписання як пакту про ненапад, так і додат# кового протоколу. За договором, підписаним 23 серпня 1939, сторони зобов’язалися всі спори й конфлікти між собою «вирішувати виклю# чно мирним шляхом через дружній обмін думками». У другій статті договору говорилося, що «у випадку, якщо одна зі сторін, що домов# ляються, виявиться об’єктом воєнних дій з боку третьої держави, інша сторона, що домовляється, не буде підтримувати ні в якій формі цю державу». Іншими словами, СРСР не буде допомагати можли# вим жертвам агресії фашистського рейху. Договір мав «секретний додатковий протокол» про розмежування «сфер впливу» в Східній і Південно#Східній Європі.

Передбачалося, що у разі війни Німеччини з Польщею німецькі війська можуть просунутися до так званої «лінії Керзона», інша час# тина Польщі, а також Фінляндія, Естонія, Латвія і Бессарабія при# знавалися «сферою впливу» СРСР. Доля Польщі буде вирішена «шля# хом дружньої обопільної згоди». Договір був ратифікований Верхов# ною Радою СРСР через тиждень після його підписання. Наступного дня після ратифікації договору 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу.

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА (1939—1945)

ОГЛЯД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1 вересня 1939 р. війська нацистської Німеччини раптово вторг# лися в Польщу. 3 вересня, пов’язані з Польщею союзними зобов’я# заннями, у війну проти Німеччини вступили Англія і Франція. До 10 вересня їй оголосили війну британські домініони. Поступово війна залучила до своєї орбіти 61 державу (включаючи СРСР і США), у яких проживало 80 % населення земної кулі; вона продовжувалася 6 років і забрала бл. 60 млн життів.

ПЕРШИЙ ПЕРІОД ВІЙНИ

У Польщі німецька армія, маючи перевагу, особливо в танках і авіа# ції, зуміла здійснити стратегію «бліцкригу» (блискавичної війни). У перші тижні боїв польські війська були розгромлені, уряд Польщі втік у Румунію. У цій ситуації Радянський Союз, використовуючи домов# леність із Німеччиною, ввів 17 вересня 1939 р. свої війська в Східну Польщу. Англія і Франція не надали Польщі обіцяної ефективної до# помоги, їхні війська на Західному фронті фактично не діяли. У квітні 1940 р. німецькі війська окупували Данію, а потім Норвегію.

10 травня вони завдали головного удару на заході: вторглися в Бельгію, Нідерланди, Люксембург і розгорнули наступ проти Фран# ції. 22 червня Франція капітулювала, і англо#французька коаліція перестала існувати. Велика частина Франції була окупована німець# кою армією, південна частина залишалася під владою колаборацій# ного уряду А. Ф. Петена. Британський експедиційний корпус у скрут# них умовах був евакуйований через Ла#Манш. 10 червня 1940 р. у війну на боці Німеччини вступила фашистська Італія, збройні сили якої окупували частину Франції і вторглися з Лівії в Єгипет, де в грудні були зупинені англійськими військами. У квітні—травні 1941 р. німецька армія при підтримці італійських військ окупувала Югославію і Грецію. Небезпека нацистського вторгнення нависла над Англією. З Європи пожежа війни перекинулася на інші континенти.

Італо#німецькі війська розгорнули наступ у Північній Африці. Вони планували розпочати восени1941 р. завоювання Середнього Сходу, а потім Індії, де передбачалася зустріч німецьких і японських військ.

НАПАД НІМЕЧЧИНИ НА СРСР

Плани вторгнення в СРСР почали обговорюватися в німецьких військових штабах незабаром після поразки Франції. У грудні 1941 р. була підписана директива «Барбаросса», яка передбачала блискавич# ний розгром Радянського Союзу (максимум протягом 5 місяців), швидку окупацію найважливіших районів країни, захоплення Моск# ви і вихід на лінію Архангельськ — Астрахань. Операції проти Вели# кобританії було вирішено відкласти до повного розгрому СРСР. 22 червня 1941 р. фашистська Німеччина і її союзники завдали по Радянському Союзу величезної сили удару — 190 дивізій (5,5 млн чоловік), понад 3 тис. танків, бл. 5 тис. літаків. Для ведення війни проти СРСР була створена коаліція, основою якою став «Антикомін# тернівський пакт», а потім Берлінський пакт (т. зв. Троїстий), підпи# саний у 1940 р. Німеччиною, Італією і Японією. До активної участі в агресії були залучені війська Румунії, Фінляндії, Угорщини. З ме# тою військово#економічного забезпечення походу проти СРСР вико# ристовувалися ресурси майже всіх європейських держав. Крім того, в бойових діях на радянсько#німецькому фронті брали участь італій# ські війська, іспанська дивізія, хорватські, словацькі, французькі частини, підрозділи добровольців з інших окупованих Німеччиною країн. Радянський Союз не був готовий до відсічі фашистського на# шестя. Червона Армія перебувала в стадії реорганізації. Вищий ко# мандний склад напередодні війни був репресований.

Радянський уряд (передусім Й. В. Сталін) допустив прорахунки у визначенні термінів початку війни. Побоювання спровокувати Німеч# чину призвело до того, що армія і флот своєчасно не були приведені в бойову готовність. Літо й осінь 1941 р. були найбільш критичними для Радянського Союзу. Німецько#фашистські війська вторглися в межі країни на глибину від 850 до 1200 км. Мільйони людей загину# ли на фронтах, опинилися в окупації або в гітлерівських таборах. Однак Німеччині не вдалося досягнути своїх стратегічних цілей, за# хопити Ленінград і Москву. Червона Армія у важких боях вимотала сили ворога. Промислові підприємства евакуйовувалися на схід. У тилу противника розгорталася партизанська війна. Знекровивши угруповання вермахта, радянські війська в ході битви під Москвою перейшли 5—6 грудня 1941 р. в контрнаступ. Ворог був відкинутий на захід на 100—350 км. Перемога Червоної Армії зимою 1941— 1942 рр. була початком корінного перелому у війні. Народи окупова# них країн активізували боротьбу проти завойовників. США і Велико# британія здійснювали значне військове постачання в СРСР. Прото# кол про постачання був підписаний на спільній конференції СРСР, США і Великобританії у Москві в жовтні 1941 р. США надавала війсь# кову продукцію СРСР на підставі закону про ленд#ліз.

ВСТУП У ВІЙНУ США.

РОЗШИРЕННЯ МАСШТАБІВ ВІЙНИ

7 грудня 1941 р. нападом на американську військову базу Перл# Харбор Японія розв’язала війну проти США. 8 грудня США, Велико# британія і ряд інших держав оголосили війну Японії, 11 грудня Німеч# чина та Італія оголосили війну США. Вступ у війну США і Японії впли# нув на співвідношення сил, збільшив масштаби збройної боротьби. Антигітлерівська коаліція значно посилилася. 1 січня 1942 р. 26 дер# жав (СРСР, США, Великобританія, Китай, Канада та інші) підписали Декларацію Об’єднаних Націй. Її учасники зобов’язалися використа# ти свої військові й економічні ресурси для боротьби проти фашистсь# кого блоку. Найважливіші рішення з питань ведення війни і післявоєн# ного устрою світу на демократичних засадах приймалися на спільних конференціях керівників (Ф. Рузвельта, Й. В. Сталіна, У. Черчілля) про# відних союзних держав — учасників антигітлерівської коаліції СРСР, США і Великобританії в Тегерані (1943), Ялті й Потсдамі (1945). У 1941 — першій половині 1942 р. на Тихому океані, у Південно#Східній Азії та Північній Африці союзники СРСР відступали. Японія захопи# ла частину Китаю, Французький Індокитай, Малайзію, Бірму, Синга# пур, Таїланд, нинішню Індонезію і Філіппіни, Гонконг, вийшла на під# ступи до Австралії та Індії. Використовуючи відсутність другого фро# нту в Західній Європі й зосередивши проти СРСР максимум сил, німе# цько#фашистські війська влітку 1942 р. перейшли в наступ з метою за# хопити Кавказ і Сталінград і тим самим позбавити СРСР ресурсів, не# обхідних для ведення війни. Героїчна оборона Сталінграда зірвала пла# ни гітлерівського командування. 19 листопада 1942 р. радянські вій# ська перейшли в контрнаступ, що завершився до лютого 1943 р. ото# ченням і повною ліквідацією більш ніж 330#тисячного угруповання про# тивника під Сталінградом. Червона Армія, захопивши стратегічну іні# ціативу, розгорнула загальний наступ.

Восени 1942 р. західні союзники зупинили просування против# ника в Північній Африці та біля кордонів Індії. Перемога 8#ї англій# ської армії генерала Б. Монтгомері під Аламейном (жовтень 1942) і висадка в Північній Африці англо#американських військ (листопад 1942) змінили ситуацію на користь союзників на цьому театрі війсь# кових дій. Успіх військово#морських сил США в битві біля атола Мі# дуей (червень 1942) покращив їхнє становище на Тихому океані. Одна з головних військових подій 1943 р. — перемога Червоної Армії у битві під Курськом. Тільки в районі Прохорівки, де 12 липня сталася найбільша танкова битва Другої світової війни, противник втратив 400 танків і більше ніж 10 тис. людей. Фашистська Німеччина та її союзники були змушені перейти до оборони на всіх фронтах. Восени 1943 р. радянські війська зуміли форсувати Дніпро. Почалося звіль# нення Правобережної України. У цьому ж році війська західних союз# ників висадилися в Італії. Наступив загальний корінний перелом у Другій світовій війні. У 1944 р. на радянсько#німецькому фронті від# бувалася Білоруська стратегічна операція, внаслідок якої радянські війська вийшли на кордон Польщі. Червона Армія почала звільнення захоплених агресорами країн Східної і Центральної Європи. Одним із завдань Білоруської операції було сприяння успіху Нормандської десантної операції союзників.

ВІДКРИТТЯ ДРУГОГО ФРОНТУ В ЄВРОПІ. ЗАКІНЧЕННЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

6 червня 1944 р. почалася найбільша десантна операція союзних військ у Другій світовій війні — висадка в Нормандії (на півночі Фран# ції). Вона ознаменувала відкриття другого фронту в Європі, на який СРСР розраховував ще в 1942 р. Однак і після його відкриття головним фронтом війни залишався радянсько#німецький, де було задіяно в 1,8— 2,8 разу більше військ країн фашистського блоку, ніж на інших фрон# тах. У 1944 р. США і Великобританія розгорнули наступ на Тихому океані та на Бірманському театрі військових дій. У Європі взимку 1944— 1945 рр. в ході Арденнської операції німці завдали поразки союзним військам. Вийти зі складного становища їм допоміг зимовий наступ Червоної Армії, початий на прохання союзників раніше наміченого терміну. В Італії союзні війська повільно просувалися на північ і за до# помогою партизанів оволоділи на початку травня всією територією кра# їни. На Тихому океані збройні сили США, розгромивши японський вій# ськово#морський флот, наблизилися безпосередньо до Японії.

У квітні — травні 1945 р. радянські війська в ході Берлінської і Празької операцій розгромили останні угруповання німецької армії і зустрілися із західними союзниками. Війська США і Великобрита# нії, у складі яких вели бойові дії військові частини Франції, звільни# ли ряд країн Західної Європи, частково Австрію і Чехословаччину. Збройні сили Німеччини беззастережно капітулювали. 8 травня в більшості країн Європи і 9 травня в Радянському Союзі стали Днем Перемоги. Виконуючи союзницькі зобов’язання, а також з метою забезпечення безпеки своїх далекосхідних кордонів, СРСР у ніч на 9 серпня 1945 р. вступив у війну проти Японії. Наступ Червоної Ар# мії змусив японський уряд визнати поразку. Атомне бомбардування авіацією США японських міст Хіросими (6 серпня) і Нагасакі (9 серп# ня), осуджене згодом світовою громадськістю, також відіграло в цьо# му свою роль.

2 вересня 1945 р. підписанням акту про капітуляцію Японії Друга світова війна закінчилася. 20 листопада 1945 р. почався Нюрнберзь# кий процес над групою головних німецьких нацистських військових злочинців. Ціна перемоги була виключно великою. Радянський Союз, що виніс головний тягар війни, втратив понад 27 млн чоловік. Націо# нальне багатство країни скоротилося майже на 30 % (у Великобрита# нії — на 0,8 %, у США — на 0,4 %). Наслідки Другої світової війни призвели до великих політичних змін на міжнародній арені й посту# пового розвитку тенденції до співробітництва держав з різними соці# альними системами. З метою запобігання новим світовим конфлік# там, створення в післявоєнний період системи безпеки і співпраці між країнами в кінці війни була створена Організація Об’єднаних Націй (ООН), Статут якої був підписаний 26 червня 1945 р. в Сан# Франциско 50 державами (СРСР, США, Великобританія, Китай тощо).

ТЕГЕРАНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ

Тегеранська конференція 1943 р. — під час Другої світової війни конференція керівників трьох союзних держав: СРСР (Й. В. Сталін), США (Ф. Д. Рузвельт) і Великобританії (У. Черчілль); відбулася 28 ли# стопада — 1 грудня в Тегерані (Іран). Прийняті Декларації про спіль# ні дії у війні проти Німеччини і про післявоєнне співробітництво трьох держав, рішення про відкриття не пізніше 1 травня 1944 р. другого фронту в Європі, про післявоєнні кордони Польщі та інші рішення. Делегація СРСР, йдучи назустріч побажанням союзників, обіцяла оголосити війну Японії після розгрому німецької армії.

РУХ ОПОРУ

Рух Oпору — під час Другої світової війни національно#визволь# ний, антифашистський рух проти німецьких, італійських, японсь# ких окупантів, їх союзників та колабораціоністів. Набув великого розмаху в Югославії, Франції, Італії, Польщі, Чехословаччині, Гре# ції, Китаї, Албанії та інших країнах.

ХОЛОКОСТ

Холокост (англ. holocaust , від грецьк. holokaustos — спалений цілком) — загибель значної частини єврейського населення Європи (понад 6 млн чоловік, більше ніж 60 %) у ході систематичного пере# слідування і знищення його нацистами та їхніми пособниками в Ні# меччині й на захоплених нею територіях у 1933—1945 рр.

КРИМСЬКА (ЯЛТИНСЬКА) КОНФЕРЕНЦІЯ

Кримська (Ялтинська) конференція 1945 р. глав уряду 3 союз# них держав у Другій світовій війні: Й. В. Сталіна (СРСР), Ф. Д. Рузве# льта (США) і У. Черчілля (Великобританія) 4—11 лютого в Ялті. Були визначені й узгоджені військові плани союзних держав і намічені головні принципи їх післявоєнної політики з метою створення міц# ного миру і системи міжнародної безпеки; учасники Кримської кон# ференції заявили про свою мету — знищити німецький мілітаризм і нацизм; були прийняті рішення про створення в Німеччині зон оку# пації 3 держав (а також Франції, у разі її згоди) і загальнонімецького контрольного органу союзних держав, про стягнення з Німеччини репарацій, про створення ООН тощо. СРСР дав згоду на певних умо# вах вступити у війну проти Японії через 2—3 місяці після закінчен# ня війни в Європі.

ПОТСДАМСЬКА (БЕРЛІНСЬКА)

КОНФЕРЕНЦІЯ

Потсдамська (Берлінська) конференція 1945 р . (17 липня — 2 серпня, Потсдам) глав представництв провідних держав — пере# можниць у Другій світовій війні: СРСР (Й. В. Сталін), США (Г. Тру# мен) і Великобританії (У. Черчілль, з 28 липня К. Еттлі). Ухвалила рішення про демілітаризацію та денацифікацію Німеччини, зни# щення німецьких монополій, про репарації, про західний кордон Польщі; підтвердила передачу СРСР м. Кенігсберг (нині — Калінін# град) і прилеглого до нього району тощо.

НЮРНБЕРЗЬКИЙ ПРОЦЕС

Нюрнберзький процес — судовий процес над головними нацист# ськими військовими злочинцями. Проводився в м. Нюрнберг 20 листо# пада 1945 р. — 1 жовтня 1946 р. в Міжнародному військовому трибуналі. До відповідальності були притягнуті вищі військові й державні діячі фашистської Німеччини, 12 чоловік засуджені до смертної страти, 7 — до тривалих термінів або до довічного ув’яз# нення. Були визнані злочинними: керівний склад Націонал#соціа# лістичної партії та охоронні (СС) загони цієї партії, служба безпеки (СД), державна таємна поліція (гестапо). Нюрнберзький процес ви# крив суть німецького фашизму, його плани знищення цілих дер# жав і народів, небезпеку фашизму для всього людства. На Нюрн# берзькому процесі уперше в історії агресія була визнана найтяж# чим злочином проти людства.

США ТА КАНАДА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XX ст.

ПЛАН МАРШАЛЛА

План Маршалла — програма відновлення і розвитку Європи пі# сля Другої світової війни шляхом надання їй американської економі# чної допомоги; висунутий у 1947 р. Дж. К. Маршаллом (почав діяти у квітні 1948 р.). У здійсненні плану брали участь 17 європейських країн (включаючи Західну Німеччину). План Маршалла сприяв зміц# ненню позицій США в Західній Європі. У 1951 р. замінений законом «про взаємне забезпечення безпеки», що передбачав разове надання економічної і військової допомоги.

Д. ЕЙЗЕНХАУЕР

Ейзенхауер Дуайт2Девід (1890—1969) — американський дер# жавний діяч, 34#й президент США в 1953—1961 рр., від Республі# канської партії, генерал армії (1944). З грудня 1943 р. верховний головнокомандуючий експедиційними військами союзників у Захід# ній Європі. У 1945 р. командував окупаційними силами США в Німеч# чині. У 1950—1952 рр. —верховний головнокомандуючий збройни# ми силами НАТО. У 1961 р. Ейзенхауер виступив із застереженням про зростаючий вплив військово#промислового комплексу.

ДЖ. КЕННЕДІ

Кеннеді Джон Фітцджералд (1917—1963) — американський державний діяч, 35#й президент США (1961—1963), від Демократи# чної партії. У 1941—1945 рр. офіцер флоту. У 1947—1961 рр. у кон# гресі США. Будучи президентом, висунув програму соціально#еко# номічних реформ. Виступав за зміцнення військових блоків і зброй# них сил США. Разом з тим схилявся до більш реалістичного курсу у відносинах з СРСР. Убитий в Далласі.

ДЖ. КАРТЕР

Картер Джеймс (Джиммі) Ерл (нар. 1924) — 39#й президент США (1977—1981) від Демократичної партії. У 1943—1946 рр. вчив# ся у військово#морській академії в Аннаполісі, до 1953 р. служив у ВМС. У 1971—1975 рр. губернатор штату Джорджія.

Р. РЕЙГАН

Рейган Рональд Уїлсон (1911—2004) — американський держав# ний діяч, 40#й президент США (у 1981—1989 рр.), від Республікан# ської партії. З 1937 р. кіноактор Голлівуда. У 1942—1945 рр. — в органах інформації ВПС США. У 1967—1975 рр. — губернатор шта# ту Каліфорнія. У період двох термінів його президентства стався різ# кий поворот від політики «холодної війни» до розрядки і поліпшення радянсько#американських відносин.

КРАЇНИ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

БРИТАНСЬКА СПІВДРУЖНІСТЬ НАЦІЙ

Співдружність (англ. Commonwealth ) (до 1947 р. — Британська Співдружність націй) — об’єднання, у яке входять Великобританія і багато її колишніх домініонів та колоній. Деякі країни визнають гла# вою своєї держави королеву Великобританії (її представляє генерал# губернатор). Правовий статус Співдружності визначений Вестмінстер# ським статутом 1931 р. (уточнений у 1947 р.). Існує Секретаріат Спів# дружності, проводяться щорічні конференції країн Співдружності. У Великобританії в складі уряду є міністр у справах Співдружності.

СУЕЦЬКА КРИЗА

Суецька криза 1956 р. — міжнародний конфлікт, пов’язаний з визначенням статусу Суецького каналу. Загострення ситуації при# звело до воєнних дій Великобританії, Франції та Ізраїлю проти Єги# пту. У липні 1956 р. уряд Єгипту провів націоналізацію Суецького каналу. При цьому постраждали інтереси його основних колишніх власників — Великобританії і Франції, які стали шукати можливість для відновлення своїх прав. Союзником західних держав на Близько# му Сході виступив Ізраїль. 29 жовтня 1956 р. ізраїльські війська ата# кували позиції єгипетської армії на Синайському півострові. 31 жовт# ня британські й французькі військові почали бомбардування Єгипту, а 5 листопада висадили десанти в районі Порт#Саїда. У той же день ізраїльтяни зайняли Шарм#аш#Шейх. Під їхню владу потрапив май# же весь Синайський півострів, включаючи сектор Газа. З критикою дій Великобританії, Франції та Ізраїлю виступило багато країн. Особ# ливо активною була позиція СРСР. Припинити агресію на Близько# му Сході просили своїх союзників і США. 2 листопада 1956 р. над# звичайна сесія Генеральної асамблеї ООН зажадала припинити воєн# ні дії та відвести війська на вихідні позиції. Загроза міжнародної ізоляції змусила Великобританію і Францію вивести свої війська з Єгипту в грудні 1956 р. Ізраїль залишив захоплені землі в березні 1957 р.

СРСР ТА ПОСТРАДЯНСЬКІ РЕСПУБЛІКИ

М. ХРУЩОВ

Хрущов Микита Сергійович (1894—1971) — радянський дер# жавний і політичний діяч, Герой Радянського Союзу (1964), Герой Соціалістичної Праці (1954, 1957, 1961). Походив з родини селян. З 1909 р. слюсар на заводах і шахтах Донбасу. У 1928 р. завідуючий організаційним відділом ЦК КП(б) України, з 1929 р. навчався в Про# мисловій академії. З 1931 р. на партійній роботі в Москві, з 1935 р. — перший секретар Московського комітету і Московського міського комітету ВКП(б). У 1938, березні 1947 рр. і в грудні 1947—1949 рр. — перший секретар ЦК КП(б) України, одночасно в 1944—1947 рр. — голова Ради Народних Комісарів (Ради Міністрів) Української РСР.

У Велику Вітчизняну війну член військових рад ряду фронтів, генерал#лейтенант (1943). З 1949 р. секретар ЦК і перший секретар Московського комітету ВКП(б). З 1953 р. Перший секретар ЦК КПРС, одночасно в 1958—1964 рр. — голова Ради Міністрів СРСР. Член ЦК КПРС в 1934—1966 рр., член Політбюро (Президії) ЦК в 1939— 1964 рр. Один з ініціаторів «відлиги» у внутрішній і зовнішній полі# тиці, реабілітації жертв репресій; зробив спробу модернізувати пар# тійно#державну систему, обмежити привілеї партійного і державного апарату, поліпшити матеріальне становище й умови життя населен# ня, зробити суспільство більш відкритим. На XX (1956) і XXII (1961) з’їздах КПРС виступив з різкою критикою культу особистості та ді# яльності Й. В. Сталіна. Однак збереження в країні тоталітарного ре# жиму — придушення інакомислення, розстріл робітничих демон# страцій (Новочеркаськ, 1962 р.), свавілля відносно інтелігенції, втру# чання в справи інших держав (збройна інтервенція в Угорщині, 1956 р.), загострення військового протистояння з Заходом (берлінсь# ка, 1961 р., і карібська, 1962 р., кризи), а також політичне прожек# терство (заклики «наздогнати і перегнати Америку!», обіцянки по# будувати комунізм до 1980 р.) робили його політику непослідовною. Невдоволення державного і партійного апарату призвело у 1964 р. до зміщення Хрущова з усіх постів, які він посідав.

Л. БРЕЖНЄВ

Брежнєв Леонід Ілліч (1906—1982) — радянський державний і політичний діяч, перший (1964—1966) і генеральний (1966—1982) секретар ЦК КПРС, голова Президії ВР СРСР (1960—1964, 1977— 1982), Маршал Радянського Союзу (1976), Герой Соціалістичної Праці (1961), Герой Радянського Союзу (1966, 1976, 1978, 1981). Під час

Великої Вітчизняної війни перебував на політроботі в Радянській Армії. З 1946 р. перший секретар Запорізького, Дніпропетровського обкомів КП(б) України. У 1950—1952 рр. перший секретар ЦК КП(б) Молдавії. З 1953 р. заступник начальника Головного політуправлін# ня Радянської Армії і ВМФ. У 1954—1956 рр. другий секретар, по# тім перший секретар ЦК КП Казахстану. У 1952—1953, 1956—1960, 1960—1964 рр. секретар ЦК КПРС, голова Ради оборони СРСР. Один з основних організаторів усунення М. С. Хрущова (1964). У період перебування Брежнєва на посту генерального секретаря в країні взя# ли гору консервативні тенденції, наростали негативні процеси в еко# номіці, соціальній та духовній сферах життя суспільства, здійснено інтервенцію в Чехословаччину (1968), введені радянські війська в Афганістан (1979).

ВІЙНА В АФГАНІСТАНІ

Війна в Афганістані в 1979—1989 рр. — неоголошена війна СРСР в Афганістані, що прикривалася лозунгом «інтернаціональної брат# ської допомоги» афганському народу, а на практиці — маріонетково# му прорадянському режиму. Введення радянських військ на терито# рію Афганістану було здійснено 27 грудня 1979 р. У квітні 1988 р. між СРСР, США, Афганістаном і Пакистаном була підписана угода з політичного урегулювання ситуації в Афганістані й про виведення радянських військ. 15 лютого 1989 р. виведення радянських військ було завершено.

М. ГОРБАЧОВ

Горбачов Михайло Сергійови ч (нар. 2 березня 1931) — радянсь# кий і російський державний і громадський діяч, президент СРСР в 1990—1991 рр. Генеральний секретар ЦК КПРС в 1985—1991 рр. У 1966—1968 рр. перший секретар Ставропольського міськкому КПРС. У 1968—1970 рр. другий секретар, з квітня 1970 р. — перший секре# тар Ставропольського крайкому КПРС. У 1978—1985 рр. — секретар ЦК КПРС. Голова Президії ВР СРСР в 1989—1990 рр. Член Політбю# ро ЦК КПРС в 1980—1991 рр. (кандидат з 1979 р.). Виступив ініціа# тором перебудови. Після своєї відставки взяв активну участь у сус# пільному житті країни. З грудня 1991 р. президент Міжнародного фонду соціально#економічних і політичних досліджень («Горбачов# фонд»). Отримав Нобелівську премію миру (1990).

ПЕРЕБУДОВА

Перебудова — термін, який почав широко вживатися з середини 80#х рр. XX ст. і означав курс на реформування тоталітарної системи в СРСР. Політика перебудови, розпочата частиною керівництва КПРС на чолі з М. С. Горбачовим, привела до значних змін у житті країни і світі загалом (гласність, політичний плюралізм, закінчення «холод# ної війни» тощо). Наприкінці 80#х — на початку 90#х рр. унаслідок суперечності й непослідовності в здійсненні перебудови сталося загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, а потім почався розвал Радянського Союзу.

СЕРПНЕВИЙ ПУТЧ 1991 р.

Серпневий путч 19—21 серпня 1991 р. — спроба антиконститу# ційного перевороту, що здійснювалася консервативним крилом ке# рівництва СРСР і КПРС. Був направлений на відновлення влади пар# тійно#державної номенклатури. Заколот очолив Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) у складі О. Д. Бакланова, В. А. Крючко# ва, В. С. Павлова, Б. К. Пуго, В. А. Стародубцева, А. І. Тізякова і

Г. І. Янаєва. Для надання своїм діям видимості легітимності путчи# сти заявили, що президент СРСР М. С. Горбачов не може виконувати свої обов’язки за станом здоров’я. Його функції були покладені на віце#президента Янаєва. У Москву були введені війська, а Горбачов блокований на дачі в Криму. Заборонялися діяльність опозиційних КПРС суспільних об’єднань і випуск демократичної преси, віднов# лювалася цензура. Опір заколоту організувало керівництво Російсь# кої Федерації на чолі з президентом РРФСР Б. М. Єльциним, що спиралося на підтримку росіян, передусім населення Москви. У зітк# неннях з військами загинуло троє людей. Путч закінчився невда# чею. Його наслідками стали падіння комуністичного режиму і при# скорення розпаду СРСР. У 1994 р. заарештовані у справі ДКНС були амністовані Державною думою Російської Федерації.

СПІВДРУЖНІСТЬ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ (СНД)

Співдружність Незалежних Держав (СНД) — міждержавне об’єднання, утворене Білорусією, Росією та Україною; в Угоді про утворення СНД, підписаній 8 грудня 1991 р. у Мінську, ці держави констатували, що СРСР в умовах глибокої кризи і розпаду припиняє своє існування, заявили про прагнення розвивати співробітництво в політичній, економічній, гуманітарній, культурній та інших сферах. 21 грудня 1991 р. до Угоди приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Молдавія, Таджикистан, Туркменія, Узбеки# стан, що підписали спільно з Білорусією, Росією та Україною в Алма# Аті Декларацію про цілі й принципи СНД. У 1993 р. до СНД приєд# налася Грузія. У 1993 р. прийнятий Статут СНД, який передбачає сфери спільної діяльності держав: забезпечення прав і свобод люди# ни, координацію зовнішньополітичної діяльності, співробітництво у формуванні загального економічного простору, у розвитку систем транспорту і зв’язку, охорони здоров’я населення і навколишнього середовища, питання соціальної та іміграційної політики, боротьбу з організованою злочинністю, співробітництво в оборонній політиці та охороні зовнішніх кордонів.

КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ

РЕВ

Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) — у 1949—1991 рр. міжурядова економічна організація. Члени РЕВ: Албанія (припини# ла участь у роботі РЕВ у 1961 р.), Болгарія, Угорщина, В’єтнам, НДР (до 1990 р.), Куба, Монголія, Польща, Румунія, СРСР, Чехословач# чина. Секретаріат знаходився в Москві. Припинила своє існування після розвалу СРСР.

ОРГАНІЗАЦІЯ ВАРШАВСЬКОГО ДОГОВОРУ

Варшавський договір 1955 р. (про дружбу, співробітництво і вза# ємну допомогу), підписаний 14 травня у Варшаві Албанією (з 1962 р. не брала участі в роботі створеній на основі Варшавського договору Організації, а у вересні 1968 р. вийшла з Організації), Болгарією, Угорщиною, НДР (після приєднання до ФРН у 1990 р. вийшла з Організації), Польщею, Румунією, СРСР, Чехословаччиною. Ціля# ми Варшавського договору проголошувалися забезпечення безпеки країн — учасниць Варшавського договору і підтримання миру в Єв# ропі. Держави Варшавського договору створили Об’єднане команду# вання збройними силами, яке керувало разом з Військовою радою і штабом діяльністю Об’єднаних збройних сил (штаб знаходився в Мо# скві). Вищий орган Організації Варшавського договору — Політич# ний консультативний комітет (ПКК). 26 квітня 1985 р. Варшавський договір продовжено на 20 років. У лютому 1990 р. були скасовані військові органи договору. 1 липня 1991 р. у Празі Болгарією, Угор# щиною, Польщею, Румунією, СРСР і Чехословаччиною підписано протокол про припинення дії Варшавського договору.

РЕВОЛЮЦІЯ 1956 р. В УГОРЩИНІ

Революція 1956 р. в Угорщині — народні виступи проти комуні# стичного режиму в Угорщині, придушені за допомогою військового втручання СРСР. «Відлига», що наступила в соціалістичному таборі після смерті Сталіна (1953), особливо глибоко торкнулася Угорщи# ни. У липні 1953 р. новий уряд на чолі з І. Надєм став на шлях відмо# ви від курсу на прискорену індустріалізацію та колективізацію на радянський зразок. У країні почалося пожвавлення суспільного жит# тя, були звільнені політв’язні. «Новий курс» спочатку був підтрима# ний керівництвом СРСР, однак незабаром викликав у Москви явну стурбованість. Внаслідок контрнаступу прорадянських сил на чолі з першим секретарем центрального керівництва Угорської партії тру# дящих (УПТ) М. Ракоші весною 1955 р. І. Надь був зміщений зі свого поста. Спроба контрреформ дала поштовх формуванню внутрішньо# партійної опозиції, що активізувалася після ХХ з’їзду КПРС (1956).

Головним її форумом став дискусійний клуб молодої інтелігенції — Гурток Петефі. Посол СРСР в Угорщині Ю. В. Андропов відстоював інтереси консервативних сил в угорському керівництві. Однак Буда# пешт, який у липні 1956 р. відвідав член Президії ЦК КПРС А. І. Мі# коян, дав згоду Москві на відставку Ракоші. У жовтні напруження посилилося, відбулася багатотисячна демонстрація (6 жовтня). Де# монстрація, що почалася 13 жовтня в Будапешті на підтримку рефор# маторських сил у Польщі, переросла в збройне повстання. Введення радянських військ у Будапешт з метою демонстрації сили у ніч на 24 жовтня додало повстанню чітко вираженого національного ха# рактеру. По всій Угорщині відбувався розпад партійно#державних структур, влада перейшла до революційних комітетів, що стихійно формувалися, і робітничих рад, відроджувалася багатопартійність. 24 жовтня І. Надь знову очолив уряд. Він пішов на зближення з пов# станцями, визнав законність вимог про виведення радянських військ з території країни і проведення вільних виборів.

Президія ЦК КПРС на чолі з М. С. Хрущовим спочатку схилялася до пошуків політичних засобів урегулювання конфлікту. Але Суецька криза кінця жовтня (агресія Великобританії, Франції та Ізраїлю про# ти Єгипту, що націоналізував Суецький канал), була сприйнята Моск# вою як симптом недопустимого послаблення радянського впливу у сві# ті, спонукавши тим самим керівництво КПРС до демонстрації війсь# кової сили в Угорщині. 31 жовтня було ухвалено рішення про нову во# єнну акцію. 1 листопада на знак протесту проти введення нових військ з СРСР І. Надь проголосив вихід Угорщини з Організації Варшавсько# го договору і звернувся до ООН з проханням про захист суверенітету.

4 листопада його уряд було скинено внаслідок наступу радянсь# ких військ на Будапешт. Бойові дії за участю 17 радянських дивізій продовжувалися до 10—11 листопада. Внаслідок угорських подій загинуло бл. 3 тис. чоловік (бл. 2 тис. 400 угорців і бл. 600 військово# службовців Радянської Армії). Більше ніж 190 тис. угорців емігру# вали. І. Надь і деякі міністри з його уряду були осуджені й страчені (1958). Уряд Я. Кадара, утворений у Москві, за підтримки СРСР від# новив однопартійну систему.

ЧЕХОСЛОВАЦЬКА КРИЗА 1968 р.

(«ПРАЗЬКА ВЕСНА»)

Чехословацька криза («Празька весна») — період демократич# них перетворень у Чехословаччині в 1968 р. У зв’язку з наростаючим спадом в економіці й придушенням інакомислення в компартії Чехо# словаччини виникла реформістська течія, головним лозунгом якої стала побудова «соціалізму з людським обличчям». У січні 1968 р. був зміщений президент ЧССР і перший секретар ЦК КПЧ А. Ново# тний. Лідером компартії був вибраний представник ліберального кри# ла компартії А. Дубчек, президентом Чехословаччини став Л. Свобо# да. У квітні була опублікована програма компартії Чехословаччини, у якій проголошувався курс на демократичне оновлення соціалізму, передбачалися обмежені економічні реформи. Цей період розвитку Чехословаччини увійшов в історію під назвою «празька весна». До участі в управлінні державою стали притягуватися представники інших партій і рухів, була відмінена цензура, признавалося право на існування опозиції. При цьому, на відміну від подій в Угорщині 1956 р., у Чехословаччині зберігалися громадянський мир і згода. Радикальні зміни у Чехословаччині викликали надто негативну реак# цію з боку керівництва СРСР. У липні керівники компартій СРСР, Болгарії, Угорщини, НДР і Польщі попередили лідерів Чехословач# чини, що реформи, які проводяться ними, чреваті «контрреволюці# єю». На радянсько#чехословацькій зустрічі, що проходила з 29 лип# ня по 2 серпня в Чієрна#над#Тисою, радянське керівництво зажадало від Дубчека згорнути процес реформ. Та оскільки політичний тиск не дав результатів, 21 серпня на територію Чехословаччини були введені війська 5 країн — членів Варшавського договору.

Керівництво КПЧ було фактично заарештовано і доставлено в Мос# кву. За підписаною там угодою на території Чехословаччини розмі# щувалися радянські війська. Після повернення до Праги Дубчек про# тягом деякого часу зберігав свій пост, але поступово він і його прихиль# ники були відсторонені від влади.

Почалося чищення лав КПЧ. Надалі багато реформаторів і пред# ставників творчої інтелігенції змушені були емігрувати. Насильно перервана «празька весна» поклала край будь#яким ілюзіям відносно можливого реформування соціалізму як системи. Весь демократич# ний світ, включаючи його ліві сили, рішуче засудив вторгнення військ країн Варшавського договору в Чехословаччину. 25 серпня в Москві на Красній площі на захист «празької весни» група дисидентів, що складалася з восьми чоловік, провела демонстрацію під лозунгом «за нашу і вашу свободу».

ПОЛЬСЬКА «СОЛІДАРНІСТЬ»

«Солідарність» — профоб’єднання в Польщі, виникло як рух у 1980 р. Легалізоване у квітні 1989 р. Входить у Міжнародну конфе# дерацію вільних профспілок. Чисельність понад 2 млн членів (1992). Керівний орган — Всепольська комісія (ВК). До 1990 р. лідером «Со# лідарності» був Л. Валенса. На базі «Солідарності» сформувалися політичні партії — Угода центристських сил і Демократичний союз, а також інші партії та течії.

РЕВОЛЮЦІЯ 1989 р. В РУМУНІЇ

У березні 1989 р. шість опозиціонерів відправили Н. Чаушеску відкритого листа, звинувативши його в порушенні прав людини, на# сильстві над конституцією та руйнуванні економіки. Президент від# повів, що перебудова в горбачовському дусі не потрібна, і продовжу# вав наполягати на своєму плані «систематизації». У грудні 1989 р. в місті Тімішоара на знак протесту проти депортації угорського пасто# ра спалахнуло повстання, яке закінчилося смертю сотень людей, коли Чаушеску наказав армії стріляти в натовп. Наступного дня почалися протести в більшості міст, а через п’ять днів, 22 грудня 1989 р., по# дружжя Чаушеску змушене було рятуватися втечею на вертольоті зі штаб#квартири РКП. Незабаром вони були схоплені й після швидко# го суду страчені (25 грудня). Влада була передана шести авторам відкритого листа березня 1989 р. та іншим екс#комуністам, що об’єд# налися у Фронт національного порятунку (ФНП).

У травні 1990 р. ФНП виграв вибори, було створено уряд під керів# ництвом П. Романа. На президентських виборах переміг І. Ілієску. У червні 1990 р. тисячі шахтарів рушили в похід на Бухарест; б’ючи демонстрантів і перехожих, вони розгромили офіси опозиційних пар# тій та газет. Після цього уряд заборонив продовження протестів і вжив заходів щодо лібералізації економіки. Початок 1998 р. в Руму# нії ознаменувався внутрішньополітичною кризою. Хід реформ не прискорився, а рівень життя населення не підвищився; за 10 років з часу скасування комуністичного правління країна так і не просуну# лася шляхом економічного розвитку.

КРАЇНИ АЗІЇ, АФРИКИ ТА ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

КИТАЙСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА

1 жовтня 1949 р. була проголошена Китайська Народна Республі# ка (КНР). Керівництво Китаю на чолі з Мао Цзедуном взяло курс на націоналізацію власності та колективізацію сільського господарст# ва, створення засад радянської моделі соціалізму. У роки так званого «великого стрибка» (1958—1960) проводилося форсування темпів економічного зростання, тотальне усуспільнення засобів виробницт# ва, ліквідація сільськогосподарських кооперативів, створення «на# родних комун» і т. д. «Культурна революція» (1966—1976), що ви# кликала дезорганізацію управлінського апарату, поглибила кризу народного господарства. Ця політика Комуністичної партії Китаю (що згодом зазнала різкої критики в Китаї) була переглянута після смерті Мао Цзедуна (1976 р.) на користь проведення курсу економіч# них реформ з метою перетворити Китай до середини XXI ст. у висо# корозвинену державу. Була розширена господарська самостійність підприємств, допущена багатоукладність в економіці, з метою залу# чення іноземного капіталу в Китай утворені «відкриті економічні райони» і «спеціальні економічні зони». З початку 1990#х рр. визна# чився перехід до «соціалістичного ринкового господарства», здійс# нюваний КПК.

ДЕРЖАВА ІЗРАЇЛЬ

Державу Ізраїль проголошено 14 травня 1948 р. на частині тери# торії Палестини (до 1948 р. — англійський мандат) відповідно до рішення Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада 1947 р. У ході арабо#ізраїльської війни 1948—1949 рр. Ізраїль захопив велику час# тину території Палестини, відведеної ООН для Палестинської араб# ської держави, і західну частину Єрусалима (у 1967 р. все місто, проголосивши його в 1980 р. «вічною і неподільною» столицею Ізра# їлю). Внаслідок воєн з арабськими країнами в 1967 і 1973 рр. Ізраїль окупував територію на західному березі р. Йордан, сектор Газа, Го# ланські висоти тощо. Ізраїль відмовився від виконання резолюції Ради Безпеки ООН від 22 листопада 1967 р. про політичне урегулю# вання близькосхідної кризи. У 1979 р. Ізраїль підписав мирний дого# вір з Єгиптом, вивів свої війська з Синайського півострова і в 1982 р. повернув його Єгипту. З 1991 р. Ізраїль бере участь у двосторонніх і багатосторонніх переговорах з близькосхідного урегулювання. У ве# ресні 1993 р. Ізраїль і Організація звільнення Палестини уклали уго# ду про взаємне визнання і про Тимчасову палестинську автономію в секторі Газа і в зоні м. Єріхон, яка була створена в 1994 р.

Протягом декількох років зі змінним успіхом ішли мирні перего# вори при посередництві США. Каменем спотикання стало питання Єру# салима. Палестинці вимагали розділити Єрусалим, арабська полови# на якого повинна була стати столицею палестинської держави. Ізраїль зайняв в цьому відношенні жорстку позицію. Мирний процес було зі# рвано. У жовтні 2000 р. почалися зіткнення із застосуванням зброї, які призвели до численних людських жертв з обох боків.

В’ЄТНАМ

У 1941—1945 рр. В’єтнам був окупований японськими війська# ми. Серпнева революція 1945 р. завершилася проголошенням 2 ве# ресня 1945 р. Демократичної Республіки В’єтнам (ДРВ); президен# том і прем’єр#міністром ДРВ був вибраний Хо Ші Мін. У 1945— 1946 рр. французькі війська розпочали військові дії на півдні, а потім розгорнули загарбницьку війну в масштабі всієї країни. Ряд серйоз# них поразок французьких військ (особливо під Дьєнбьєнфу в 1954 р.) і вимоги миролюбних сил змусили уряд Франції піти на укладення Женевських угод 1954 р.

У 1964—1965 рр. США розпочали повітряну війну проти ДРВ, у 1965 р. ввели в Південний В’єтнам війська, взяли на себе безпосереднє ведення війни проти патріотичних сил. У 1969 р. було створено Тимча# совий революційний уряд Республіки Південний В’єтнам. У січні 1973 р. підписана Паризька угода про припинення війни і відновлення миру у В’єтнамі. У липні 1976 р. було завершено державне возз’єднан# ня В’єтнаму, проголошена Соціалістична Республіка В’єтнам (СРВ). IV з’їзд КПВ у грудні 1976 р. накреслив курс на будівництво соціаліз# му в масштабі всієї країни. У 1980 р. прийнята конституція СРВ.

На VI (грудень 1986) і VII (червень 1991) з’їздах КПВ визначено курс на поступове роздержавлення економіки, створення ринкової економіки й залучення іноземних інвестицій. У 1992 р. прийнята нова конституція.

АФРИКАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОНГРЕС

Африканський національний конгрес (АНК) — найстаріша полі# тична організація африканського населення ПАР. Заснована в 1912 р., у 1960—1990 рр. нелегальна. Проголосив своєю метою ліквідацію режиму апартеїду, боротьбу за демократичне перевлаштування сус# пільства. Президентом АНК з 1990 р. був Н. Мандела.

РЕВОЛЮЦІЯ В НІКАРАГУА

У 1974 р. підпільний Сандіністський фронт національного виз# волення (СФНВ) імені А. Сандіно в Нікарагуа посилив виступи проти диктаторського режиму Сомоси. Уряд увів воєнний стан, однак проти уряду виступило багато впливових угруповань, вклю# чаючи ділові кола і церкву. У 1978 р. був убитий лідер поміркова# ної опозиції Чаморро, що викликало спалах страйків. У вересні почалося масове народне повстання проти уряду. Сомоса кинув про# ти повсталих літаки й танки; число загиблих перевищило 2000 чо# ловік, однак 19 липня 1979 р., після наступу, що продовжувався місяць, збройні сили сандіністів переможно увійшли в Манагуа. У країні був створений тимчасовий демократичний уряд національно# го відродження.

Національна гвардія була розпущена, замість неї була створена Сандіністська народна армія. Свою програму національного відро# дження уряд почав з націоналізації великих маєтків, банків і деяких промислових підприємств, однак націоналізація не торкнулася май# на промисловців, які протистояли Сомосі. Незабаром почалися роз# ходження між сандіністами та діловими колами, представники яких вийшли з уряду в 1980 р.

У 1981 р. уряд США припинив економічну допомогу Нікарагуа під тим приводом, що сальвадорські повстанці отримують через Ні# карагуа зброю з Куби, а незабаром США почали надавати пряму вій# ськову допомогу залишкам Національної гвардії, що утекли з краї# ни. До 1983 р. сандіністський уряд продовжував користуватися зро# стаючою підтримкою населення, особливо серед селянства та міської бідноти, однак у цей час йому довелося зіткнутися з опозицією, яка включала організовані ділові кола, вище католицьке духовенство, соціал#демократичні і деякі комуністичні профспілки, індіанців Москітового берега, англомовні негритянські общини Карибського узбережжя.

Почалися й збройні виступи контрреволюційних груп (т. зв. кон трас ), які здійснювали рейди з баз, що знаходилися на території Гондурасу. До контрас приєдналися індіанці міскіто. Протягом 1984 р. США нарощували свою військову присутність у Гондурасі та Сальвадорі. Активність контрас зросла, і вони стали здійснювати по# вітряні нальоти на територію Нікарагуа, а кораблі ВМФ США, що курсували біля берегів Нікарагуа, допомагали мінувати нікарагуан# ські порти.

4 листопада 1984 р. у країні відбулися вибори президента і членів Національної асамблеї. Хоч уряд США намагався перекона# ти дві головні опозиційні партії бойкотувати вибори, у них взяло участь більше ніж 80 % електорату. Дві третини голосів отримав кандидат сандіністів Д. Ортега Сааведра, який і став президентом. У 1985 р. президент США Р. Рейган увів ембарго на торгівлю США з Нікарагуа.

У відповідь на це уряд Нікарагуа оголосив надзвичайний стан, що дозволив придушити виступи прихильників контрас, і висту# пив у Міжнародному суді з обвинуваченням США в агресії. У по# дальші роки, коли воєнні успіхи контрас були досить скромними, а в Конгресі США зростало невдоволення зовнішньою політикою Рейгана, країни Центральної Америки стали шукати вихід із ста# новища, що створилося. У 1987 р. президент Коста#Ріки О. Аріас запропонував план, метою якого було відновлення демократії в країні та роззброєння контрас; цей план був прийнятий нікарагуанським урядом. Конгрес США в березні 1988 р. проголосував за припинен# ня військової допомоги контрас, тим самим змусивши їх піти на переговори.

У лютому 1989 р. уряд Нікарагуа призначив наступні вибори на лютий 1990 р. Сандіністи були впевнені в перемозі, однак багато нікарагуанців боялися, що, коли СФНВ залишиться при владі, США будуть продов# жувати підтримувати контрас і економічне становище країни ще біль# ше погіршиться. Опозиційний національний союз, що виступив проти сандіністів і являв собою коаліцію з 14 партій, здобув перемогу на вибо# рах, отримавши 55 % голосів. Лідер ОНС В. Барріос де Чаморро присту# пила до виконання обов’язків президента у квітні 1990 р.

РЕВОЛЮЦІЯ В САЛЬВАДОРІ

Наприкінці 1970#х років XX століття в Сальвадорі стали набира# ти силу масові організації лівого спрямування. Найбільша з них, На# родний революційний блок, захоплювала урядові установи та інозем# ні посольства, вимагаючи підвищення заробітної плати і земельної реформи.

У жовтні 1979 р. група офіцерів здійснила переворот і скинула президента К. У. Ромеро Міну. Була створена військово#цивільна хун# та, яку підтримувало багато політичних партій.

Однак консервативна частина військових та олігархія продовжу# вали блокувати реформи, і в січні 1980 р. всі партії «лівіше центру», за винятком частини християнських демократів, перестали підтри# мувати хунту, на чолі якої стояв Х. Н. Дуарте. На початку 1980 р. під тиском з боку США хунта приступила до здійснення реформ, вклю# чаючи перерозподіл земельної власності й націоналізацію банків. Проте в країні продовжувалися безчинства поліції та військових. У березні 1980 р. видатний борець за права людини архієпископ Саль# вадору О. Арнульфо Ромеро був застрелений біля вівтаря під час служ# би, а на його похоронах багато людей було розстріляно військами. Після цього в країні спалахнула громадянська війна.

У грудні 1980 р. ліві організації, що брали участь у збройній боротьбі, об’єдналися, утворивши Фронт національного визволення імені Фарабундо Марті (ФНВФМ). До них приєдналися частина християнських демократів, а також профспілки і групи студентів, духовенства та інтелігенції, утворивши Революційно#демократич# ний фронт (РДФ), керівництво якого виступило з вимогами демо# кратії і соціальних реформ. Уряд США оголосив РДФ терористи# чною організацією і надав хунті допомогу, направляючи в Сальва# дор військових радників, гроші і зброю. У березні 1982 р. під жорстким контролем військових були проведені вибори до Законо# давчої асамблеї.

Партії правого крила виявилися в більшості, виконуючим обов’яз# ки президента був призначений банкір А. Маганья. До середини 1980#х років більше ніж 40 тис. громадян Сальвадору були убиті уря# довими військами, сотні тисяч емігрували.

У травні 1984 р. відбулися президентські вибори, на яких перемо# гу одержав кандидат від ХДП Х. Н. Дуарте. На виборах до Законодав# чої асамблеї в березні 1988 р. зі значною перевагою перемогла партія правого крила — Націоналістичний республіканський союз (АРЕ# НА). Президентські вибори, що відбулися через рік — у березні 1989 р. — виграв кандидат від АРЕНА А. Крістіані.

У травні 1990 р. уряд Крістіані і ФНВФМ погодилися на перегово# ри з метою припинення громадянської війни і демократизації країни.

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

МІЖНАРОДНИЙ ВАЛЮТНИЙ ФОНД

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — спеціалізована устано# ва ООН. Створений у 1944 р. для упорядкування валютно#фінансових відносин між країнами, підтримки валютних курсів і надання кре# дитної допомоги для вирівнювання платіжних балансів. Правління знаходиться у Вашингтоні. Членами МВФ є 176 держав (1993). Капі# тал МВФ (із внесків країн#членів) 90 млрд одиниць «спеціальних прав запозичення» (84 млрд дол. США) (1989).

ЮНЕСКО

ЮНEСКО (Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури) — міжурядова організація, спеціалізована установа ООН. Існує з 1946 р. з метою сприяння миру і міжнародній безпеці шляхом розвитку співробітництва між державами в галузях освіти, науки і куль# тури. Об’єднує 188 країн (1999). Місцеперебування — Париж.

«ХОЛОДНА ВІЙНА»

«Холодна війна» — термін, що вказує на стан військово#політич# ної конфронтації держав і груп держав; під час «холодної війни» ве# деться гонка озброєнь, застосовуються економічні заходи тиску (ем# барго, економічна блокада тощо), здійснюється організація військо# во#стратегічних плацдармів і баз, проводяться ідеологічні диверсії.

«Холодна війна» виникла незабаром після закінчення Другої сві# тової війни; була припинена у другій половині 80#х — на початку 90#х рр. головним чином у зв’язку з демократичними перетворення# ми в СРСР і в багатьох країнах колишньої соціалістичної системи.

РАДА ЄВРОПИ (1949)

Рада Європи (РЄ) — консультативна політична організація, ство# рена в 1949 р. для сприяння інтеграційним процесам у сфері прав людини. Сприяє уніфікації законодавства різних країн у цій сфері. РЄ проводить експертизу рівня захисту прав особистості в конкрет# ній країні, в її законодавстві й на практиці. Органи РЄ знаходяться в Страсбурзі (Франція).

НАТО

Організація Північноатлантичного договору (НАТО; англ. North Atlantic Treaty Organization — NATO) — військово#політич# ний союз, створений на основі Північноатлантичного договору, під# писаного 4 квітня 1949 р. в Вашингтоні США, Великобританією, Францією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Канадою, Іта# лією, Португалією, Норвегією, Данією, Ісландією. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція і Туреччина, у 1955 р. — ФРН, у 1982 р. — Іспа# нія. У рамках НАТО створене об’єднане військове командування. У 1966 р. з військової організації НАТО вийшла Франція, у 1974 р. — Греція (у 1980 р. повернулася в організацію); у військову організа# цію не входить Іспанія. На липневій сесії 1997 р. Ради НАТО в Мад# риді було ухвалено рішення про розширення блоку за рахунок країн Східної Європи і республік колишнього СРСР. Вищий орган — сесія Ради НАТО. Штаб#квартира знаходиться в Брюсселі.

ВІЙНА В КОРЕЇ

Війна в Кореї велася в 1950—1953 рр. Почалася 25 червня 1950 р. між Північною та Південною Кореєю. Кожна сторона звинувачувала іншу в нападі. Але незалежно від того, хто перший розпочав воєнні дії, незабаром стало очевидним, що північнокорейська армія перевер# шує свого супротивника. Повномасштабний наступ північних корей# ців призвів до падіння Сеула вже на п’ятий день війни. Тим часом на екстреному засіданні Ради Безпеки ООН Північна Корея була прого# лошена агресором. Коли заклик про відведення військ був проігноро# ваний, президент США Трумен наказав американським військовим частинам включитися в бойові операції; аналогічним чином повів себе й англійський уряд. Командування військ ООН (що складалися з підрозділів Південної Кореї, США, держав британської Співдружно# сті націй та інших країн) здійснило контрнаступ, і вже в листопаді союзникам удалося вийти на рубіж р. Амноккан. У відповідь на це на допомогу північним корейцям прийшла китайська армія, і збройні сили, що діяли від імені ООН, були відтіснені на південь від Сеула.

У кінцевому результаті лінія вогню пройшла фактично вздовж 38#ї паралелі і, незважаючи на бойові дії, залишалася стабільною протягом двох років, поки велися переговори про перемир’я. Угода про перемир’я була формально укладена 27 липня 1953 р. Війна при# несла корейському народу незліченні біди. Майже вся територія Пів# денної Кореї стала ареною битв, а Північна Корея постраждала від могутніх бомбових ударів. Крім величезних втрат серед цивільного населення, чисельність убитих і поранених у військах ООН, за дани# ми командування, становила майже 350 тис., а в північнокорейській армії перевищила 1,5 млн чоловік.

БЛИЗЬКОСХІДНА КРИЗА 1956 р.

28 лютого 1955 р. ізраїльські війська зробили напад на військову базу єгиптян у Газі. Президент Єгипту Гамаль Абдель Насер пізніше стверджував, що ця акція спонукала його організувати партизанські операції палестинських арабів проти Ізраїлю. Президент Абдель На# сер ухвалив рішення про створення сильної армії, і для отримання зброї з#за кордону була укладена угода з Чехословаччиною. Влада Ізраїлю розцінила ці заходи як загрозу для безпеки своєї країни. Єгипет увів війська на Синайський півострів і здійснив у липні 1956 р. націоналізацію Суецького каналу, що викликало невдоволення Ве# ликобританії і Франції. Прагнучи скинути режим Насера, ці країни погодилися на військову операцію проти Єгипту спільно з Ізраїлем, чиї війська 26 жовтня 1956 р. вторглися в сектор Газа і на Синайсь# кий півострів. Захопивши ці території і ліквідувавши військовий плац# дарм, ізраїльські частини просунулися до зони Суецького каналу, де між ними та єгиптянами опинилися англійські й французькі війсь# кові підрозділи. Під тиском з боку ООН і США Ізраїль був змушений вивести свій збройний контингент з території Єгипту і сектору Газа. Сили швидкого реагування ООН розташувалися на кордоні обох дер# жав і допомогли забезпечити мир у цьому районі протягом наступно# го десятиріччя.

ЄВРОПЕЙСЬКЕ ЕКОНОМІЧНЕ

СПІВТОВАРИСТВО («СПІЛЬНИЙ РИНОК»)

Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) — одна з голов# них регіональних інтеграційних організацій, що входить до складу Європейських співтовариств. Створено за Римським договором 1957 р., іноді називається «Спільним ринком». Спочатку включало 6 європейських країн (Францію, Німеччину, Італію, Бельгію, Нідер# ланди, Люксембург), потім до ЄЕС приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія (з 1973), Греція (з 1981), Іспанія, Португалія (з 1986). Мета ЄЕС — створення єдиного економічного простору шляхом під# вищення рівня економічного розвитку його учасників. Досягнення цілей, поставлених ЄЕС (з 1986 р. Європейські співтовариства) при# вело до прийняття Маастріхтського договору про Європейський Союз. Після створення Європейського Союзу ЄЕС називають Європейським співтовариством.

ОПЕК

Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК; англ. Orga nization of Petroleum Exporting Countries — OPEC) — створена в 1960 р. Включає Іран, Ірак, Венесуелу, Кувейт, Саудівську Аравію, Катар, Індонезію, Лівію, Об’єднані Арабські Емірати, Алжир, Ніге# рію, Еквадор, Габон. Добуває бл. 40 % нафти у світі, експортує понад 50 % (початок 90#х рр.); встановлює єдині ціни на нафту. Штаб#квар# тира знаходиться у Відні.

РУХ НЕПРИЄДНАННЯ

Рух неприєднання — рух, що об’єднує країни, які проголосили основою свого зовнішньополітичного курсу неучасть у військово#по# літичних блоках і угрупованнях. У 1992 р. у Русі неприєднання налі# чувалося 108 країн.

До початку 1990#х рр. відбулися конференції країн, що не приєд# налися: у Белграді (Югославія, вересень 1961 р.; 25 держав), Каїрі (Єгипет, жовтень 1964; 47 держав), Лусаці (Замбія, вересень 1970 р.; 54 держави), Алжирі (вересень 1973 р.; 76 держав), Коломбо (Шрі# Ланка, серпень 1976 р.; 86 держав, а також представники 29 країн, міжнародних організацій і національно#визвольних рухів як спосте# рігачі й гості), Гавані (Куба, вересень 1979 р.; 95 держав і національ# но#визвольних рухів, а також представники 39 країн, міжнародних організацій і національно#визвольних рухів як спостерігачі й гості), Делі (Індія, грудень 1983 р.; 97 держав і національно#визвольних рухів, а також представники 41 країни, міжнародних організацій і національно#визвольних рухів як спостерігачі й гості), Хараре (Зім# бабве, серпень — вересень 1986 р.; 100 держав і національно#визволь# них рухів), Белграді (Югославія, вересень 1989 р.; 102 держави), Джакарті (Індонезія, вересень 1992 р.; 108 держав).

КАРИБСЬКА КРИЗА

Карибська криза в жовтні 1962 р. — найбільше загострення від# носин між СРСР і США за весь післявоєнний період, що поставило світ перед небезпекою ядерної війни між наддержавами. Криза ви# никла в ситуації конфронтації через будівництво Берлінської стіни. Безпосередньою причиною кризи було таємне розміщення на Кубі радянських ракет з ядерними боєголовками. Операція проводилася тайно, за особистою вказівкою М. С. Хрущова і за згодою Ф. Кастро.

Хрущов, імовірно, бажав таким чином урівноважити ядерну пе# ревагу США, як чисельну (за оцінками міністра оборони в уряді Дж. Кеннеді — приблизно 17#кратна), так і тактичну (американські ракети були розміщені тоді біля самих кордонів СРСР — у Туреччи# ні). Важливу роль відігравало прагнення радянського лідера захис# тити від можливого американського нападу Кубу, яка у квітні 1961 р. відбила висадку десанту контрреволюціонерів на Плайя#Хірон. Оче# видно, цей ризикований крок багато в чому пояснюється імпульсив# ним і непередбачуваним характером М. С. Хрущова, його прагнен# ням змагання з США, готовністю нехтувати безпекою свого і чужого народів заради «перемоги соціалізму» в Західній півкулі.

Рішення про розміщення ракет було прийнято літом 1962 р. під час візиту на Кубу радянської делегації, до складу якої входив мар# шал С. С. Бірюзов. Наявність ракет, що заперечувалася Хрущовим (у вересневому особистому посланні Кеннеді) і А. А. Громиком (під час аудієнції у Кеннеді 18 жовтня), була неспростовно встановлена розві# дувальними органами США за допомогою аерофотозйомки. 22 жовт# ня президент Кеннеді виступив по телебаченню й оголосив про поча# ток військово#морської блокади Куби, куди відтепер не допускалися радянські кораблі. У Раді Безпеки ООН, у яку звернулися із запита# ми СРСР, Куба і США, були проведені слухання. 23 жовтня Радянсь# кий уряд виступив із заявою, яка засуджувала агресивні дії США. Обидві сторони обговорювали варіанти нападу. Однак президент Кен# неді не став потурати амбіціям американських військових і взяв на себе ініціативу в особистих переговорах з М. С. Хрущовим по прямо# му телефонному зв’язку між Москвою і Вашингтоном. Уже 28 жовт# ня Хрущов у посланні до Кеннеді, «щоб заспокоїти американський народ», заявив про демонтаж ракет, не називаючи їх прямо (факт розміщення ракет заперечувався аж до оголошеної М. С. Горбачовим «гласності»). За результатами проведених негласно особистих пере# говорів між лідерами, Сполучені Штати погодилися на демонтаж своїх установок у Туреччині, а також відмовилися офіційно від будь# яких спроб змінити збройним шляхом режим Ф. Кастро.

ВІЙНА США У В’ЄТНАМІ

Війна США у В’єтнамі — поширена назва другої індокитайської війни (1965—1975) за участю Демократичної Республіки В’єтнам (ДРВ) і Сполучених Штатів Америки. Перша індокитайська війна (1945—1954) закінчилася поразкою Франції, тимчасовим розділен# ням В’єтнаму за Женевськими угодами 1954 р. щодо Індокитаю на дві частини, на території яких згодом були проголошені незалежні держави з різним політичним устроєм — Демократична Республіка В’єтнам зі столицею в Ханої на півночі та Республіка В’єтнам зі сто# лицею в Сайгоні — на півдні.

Прологом нової війни стали події в Тонкінській затоці поблизу берегів В’єтнаму в серпні 1964 р., коли, за твердженням офіційного Вашингтона, торпедні катери ДРВ атакували кораблі ВМФ США, і конгрес США прийняв резолюцію, що надавала президенту Л. Джон# сону право використати американські збройні сили в Південно#Схід# ній Азії. У березні 1965 р. адміністрація Джонсона направила війсь# кові контингенти на територію Південного В’єтнаму для захисту його від заходів, що приймалися Північним В’єтнамом з метою об’єднан# ня В’єтнаму збройним шляхом. Паралельно з лютого 1965 р. США почали масоване бомбардування території ДРВ, щоб змусити кому# ністичних лідерів у Ханої відмовитися від підтримки сил, які в гру# дні 1960 р. об’єдналися в Національний фронт визволення Південно# го В’єтнаму (НФВПВ), що виступав проти прозахідного режиму в Сайгоні.

Згодом війна охопила не тільки територію В’єтнаму, але й сусід# ніх з ним Лаосу і Камбоджі (звідси і друга її назва). З боку ДРВ військові дії прийняли форму крупномасштабних партизанських операцій на території Південного В’єтнаму за участю регулярних військ ДРВ проти збройних сил Південного В’єтнаму і його союз# ника США. Крім масованих бомбардувань Північного В’єтнаму США надавали підтримку Сайгону в проведенні воєнних операцій проти партизанів, надавали економічну допомогу. До початку 1968 р. війна зайшла у безвихідь: жодній зі сторін не вдалося вирішити постав# лених завдань. У травні 1968 р. почалися мирні переговори в Па# рижі, спочатку тільки між США і ДРВ, а потім, з січня 1969 р., за участю представників сайгонського режиму і НФВПВ. Однак війсь# кові дії на території В’єтнаму продовжувалися і під час Паризьких мирних переговорів щодо В’єтнаму. Після більш ніж чотирьох років переговорів 27 січня 1973 р. адміністрація США, очолювана Р. Нік# соном, послаблена внутрішньополітичною кризою («Уотергейська справа»), пішла на підписання угоди з ДРВ про умови виведення своїх військ із В’єтнаму.

У лютому—березні 1973 р. в Парижі відбулася міжнародна кон# ференція щодо Індокитаю, яка закріпила Паризькі мирні угоди про припинення війни та збереження миру у В’єтнамі, підписані США і Республікою Південний В’єтнам з одного боку та ДРВ і НФВПВ — з іншого. Безуспішні й тривалі воєнні дії, що супрово# джувалися великими втратами, породили в американському сус# пільстві т. зв. «в’єтнамський синдром», тобто різке неприйняття участі американських солдатів у зарубіжних збройних конфліктах, якою б метою ця участь не мотивувалася. Війна у В’єтнамі продо# вжувалася, однак, ще протягом двох років, тепер уже між Північ# ним В’єтнамом у союзі з НФВПВ та сайгонським режимом, очолю# ваним генералом Нгуєн Ван Тхієу. Вона завершилася у квітні 1975 р. внаслідок наступу збройних сил ДРВ і бойових частин НФВПВ і падіння столиці Півдня — Сайгона. Влада на території Південного В’єтнаму перейшла в руки тимчасового революційного уряду Рес# публіки Південний В’єтнам.

«ШЕСТИДЕННА ВІЙНА» ІЗРАЇЛЮ ПРОТИ АРАБСЬКИХ КРАЇН

Шестиденна війна 5—11 червня 1967 р. — збройний конфлікт між Ізраїлем і сусідніми арабськими державами — Сирією, Єгип# том і Йорданією. У 1967 р. загострилися відносини між Ізраїлем і його арабськими сусідами. На початок травня 1967 р. Єгипет сконцент# рував на кордоні з Ізраїлем бл. 100 тис. солдатів і більше тисячі тан# ків. На допомогу Єгипту прибули військові контингенти з Йорданії, Іраку, Кувейту, Алжиру. У цих умовах ізраїльський уряд вирішив завдати превентивного удару. 5 червня 1967 р. ізраїльська армія ата# кувала позиції єгипетської армії, дещо пізніше — сирійські війська на півночі. У перші три години війни ізраїльські військово#повітряні сили знищили 500 арабських літаків, 90 % з них — на аеродромах. Очолювана міністром оборони Моше Даяном ізраїльська армія швид# ко зломила опір противника і зайняла значні території. Король Йор# данії Хусейн вирішив вступити у війну на боці арабів, але зазнав поразки. Йорданці були змушені залишити західний берег ріки Йо# рдан. Успішно розвивався наступ ізраїльтян і на Синаї: вони вийшли на берег Суецького каналу. На півночі ізраїльтяни зайняли Голанські висоти і закріпилися в декількох кілометрах від столиці Сирії Дама# ска. Досягнувши всіх поставлених цілей, 11 червня 1967 р. ізраїль# ська армія перейшла до оборони. За підсумками Шестиденної війни Ізраїль анексував Іудею, Самарію, східну частину Єрусалима, сек# тор Газа, Голанські висоти, Синайський півострів — усього 70 тис. км² , що в чотири рази перевищувало його власну територію.

ДОГОВІР ПРО НЕПОШИРЕННЯ ЯДЕРНОЇ ЗБРОЇ

Договір про непоширення ядерної зброї — міжнародний дого# вір, підписаний 1 липня 1968 р. СРСР, США, Великобританією та іншими державами. Його учасники — 158 держав (1989). Зобов’язує ядерні держави не передавати нікому ядерну зброю і контроль над нею, не допомагати ніякій державі, що не має ядерної зброї, в її вироб# ництві або придбанні. Неядерні держави зобов’язані не приймати ядерної зброї, а також контролю над нею, не виробляти і не одержува# ти її яким#небудь іншим шляхом і не домагатися з цією метою чиєї# небудь допомоги, а також укласти з МАГАТЕ угоди про гарантії, що передбачають установлення її контролю за їхньою ядерною діяльніс# тю. Договір не перешкоджає будь#якій державі розвивати досліджен# ня, виробництво і використання ядерної енергії в мирних цілях.

ДОГОВІР ПРО ОБМЕЖЕННЯ СИСТЕМ ПРОТИРАКЕТНОЇ ОБОРОНИ

Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) був укладений між СРСР і США. Підписаний у Москві 26 травня 1972 р., набрав чинності 3 жовтня 1972 р. (Протокол до Договору від 3 липня 1974 р.); безстроковий, але підлягає розгляду через кожні 5 років. Передбачає зобов’язання не розгортати системи ПРО на те# риторії своєї країни і не створювати основу для такої оборони, обме# ження числа районів розміщення системи ПРО для кожної сторони, кількість пускових установок і протиракет на стартових позиціях. Сторони зобов’язалися не створювати, не випробовувати і не розгор# тати системи або компоненти ПРО морського, повітряного, космічно# го або мобільно#наземного базування. Контроль за дотриманням по# ложень Договору здійснюється за допомогою технічних засобів.

ДОГОВОРИ ОСО!1 ТА ОСО!2

Договори ОСО21 та ОСО22 — договори про обмеження стратегіч# них озброєнь. ОСО#1 — тимчасова угода між СРСР і США, підписана в Москві 26 травня 1972 р., термін дії 5 років. Контроль за обмежен# ням узгодженого числа відповідних типів ракет національними тех# нічними засобами. 24 вересня 1974 р. сторони окремо заявили про намір не вдаватися до дій, несумісних з цією угодою, за умов, що інша сторона буде демонструвати таку ж стриманість. ОСО#2 — дого# вір між СРСР і США; підписаний у Відні 18 червня 1979 р., термін дії до 31 грудня 1985 р. Договір не набрав чинності, оскільки не був ратифікований сенатом США. Фактично обидві сторони дотримува# лися передбачених договором обмежень.

АРАБО!ІЗРАЇЛЬСЬКА ВІЙНА 1973 р.

Арабо2ізраїльська війна 1973 р. (Війна Йом#Кипур, Війна Судно# го дня) — збройний конфлікт між Ізраїлем та Єгиптом і Сирією. Пі# сля поразки в Шестиденній війні арабські країни виношували плани відновлення ситуації, яка існувала до червня 1967 р. 6 жовтня 1973 р., в день Йом#Кипур (одне з найбільших єврейських свят), єгипетська армія напала на Синай, а сирійські війська атакували Голанські висо# ти. У перші дні війни арабам удалося прорвати оборону противника і заглибитися на його територію. Але вже через 7 днів ізраїльтяни перейшли в контрнаступ. Вони форсували Суецький канал і взяли під контроль шосе Суец — Каїр. До 22 жовтня бойові дії були припи# нені. У дні війни західні країни і передусім США надали підтримку Ізраїлю, що спричинило оголошення арабськими країнами ембарго на постачання нафти. Наслідком цього рішення стала світова палив# но#енергетична криза 1970#х років.

ГЕЛЬСІНКСЬКА МІЖНАРОДНА НАРАДА

З БЕЗПЕКИ ТА СПІВРОБІТНИЦТВА

В ЄВРОПІ (1975)

Нарада з безпеки та співробітництва в Європі — загальноєвро# пейська нарада (за участю США і Канади) в 1975 р. Перший етап наради (за участю міністрів закордонних справ 33 держав) проходив у Гельсінкі з 3 по 7 липня 1973 р. Другий етап (представлені 35 дер# жав) проходив з 18 вересня 1973 р. по 21 липня 1975 р. в Женеві. Третій етап (представлені політичні й державні керівники 35 дер# жав) — з 30 липня по 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі. 1 серпня 1975 р. було підписано Заключний акт, що став важливим чинником забез# печення миру в Європі. Заключний акт передбачає проведення пері# одичних зустрічей представників держав#учасниць для перевірки виконання його положень. На Мадридській конференції НБСЄ (кві# тень 1991 р.) прийняте рішення про створення Парламентської асамб# леї (заснована в липні 1991 р.) Організації з безпеки та співробіт# ництва в Європі (ОБСЄ).

ШЕНГЕНСЬКА УГОДА

Шенгенська угода (березень 1995 р.) — угода про безвізовий пе# ретин кордонів країн Європейського Союзу. Об’єднує Бельгію, Німеч# чину, Іспанію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Францію, Австрію, Грецію та Італію.

СНО!1 ТА СНО!2

СНО21 та СНО22 — договори про скорочення і обмеження страте# гічних наступальних озброєнь (СНО) між СРСР і США. Договір СНО#1 підписаний у Москві 31 липня 1991 р. Передбачав скорочення кож# ною стороною загальної кількості носіїв — міжконтинентальних ба# лістичних ракет (МБР), балістичних ракет підводних човнів (БРПЧ) і стратегічних бомбардувальників (СБ) до 1600 одиниць; гранична кількість ядерних зарядів не повинна була перевищувати 6000 оди# ниць. Система контролю за виконанням Договору включає проведен# ня взаємних перевірок на місцях базування, повідомлення про вироб# ництво, випробування, пересування, розгортання і знищення СНО. У травні 1992 р. представники Росії, Білорусії, Казахстану, України і США підписали в Лісабоні протокол до Договору про СНО, за яким Білорусія, Казахстан і Україна зобов’язалися в найкоротший термін приєднатися до Договору про непоширення ядерної зброї 1968 р. як неядерні держави. Договір СНО#2 між Росією і США був підписаний у Москві 3 січня 1993 р. Сторони зобов’язалися до 2003 р. скоротити арсенали своїх стратегічних озброєнь на 2/3 від рівня січня 1993 р. До 2003 р. кількість ядерних боєголовок кожної сторони не повинна була перевищувати 3000—3500 одиниць.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ

Європейський Союз було утворено в 1993 р. відповідно до Мааст# ріхтського договору 1992 р. на базі Європейського співтовариства, він об’єднав 12 країн: Бельгію, Великобританію, Німеччину, Гре# цію, Данію, Ірландію, Іспанію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Францію. У 1994 р. підписані угоди про вступ до ЄС Австрії, Норвегії, Фінляндії та Швеції. Договір передбачає створен# ня політичного, економічного й валютного союзу (т. зв. «Європа без кордонів»), завершення формування єдиного внутрішнього ринку — усунення всіх перешкод на шляху вільного пересування товарів, послуг, капіталів і людей. Країни ЄС зобов’язалися проводити спіль# ний курс у сфері зовнішньої політики і безпеки, основних напрямів внутрішньої економічної політики, координувати політику з пи# тань охорони навколишнього середовища, боротьби із злочинністю, у сфері юстиції тощо. Встановлюється єдине європейське грома# дянство. Створюється Європейський валютний інститут і Європей# ський центральний банк, у 1999 р. введена єдина валюта — євро (крім Великобританії, Данії), здійснюється єдина грошово#кредит# на політика.

ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ

Глобальні проблеми — сучасні проблеми існування й розвитку людства з метою запобігання світовій термоядерній війні і забезпе# чення миру для всіх народів; подолання розриву в рівні соціально# економічного розвитку між розвиненими країнами і тими, що роз# виваються, подолання голоду, убогості й неписьменності; регулю# вання стрімкого зростання населення в країнах, що розвиваються; запобігання катастрофічному забрудненню навколишнього середо#