МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КОНТРОЛЬНА РОБОТА З ПРЕДМЕТУ
“ЦИВІЛЬНИЙ ТА АРБІТРАЖНИЙ ПРОЦЕС”
студента заочного факультету
3 курсу
групи “Правове забезпечення АПК”
Шатова Сергія Леонідовича
987159
м. Суми 2000 р.
ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА
1.
Поняття цивільного процесуального права. Предмет і метод
ЦПП - це сукупність і система правових норм, предметом регулювання котрих є суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах. Ці відносини визначають процесуальний порядок виробництва в цивільних справах, встановлений ЦПК і іншими законами України. Цей порядок складається з виробництва по розгляду і рішенню справ по спорах, котрі виникають з цивільних, сімейних, трудових і інших правовідносин, справ, котрі виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого виробництва, тобто з виробництва по цивільних справах.
Предметом цивільного процесуального права є процесуальний порядок виробництва по цивільних справах. Він визначається: системою процесуальних дій, котрі виконуються судом, органом судового виконання, учасниками процесу; змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій; системою цивільно-процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин, котрі визначають зміст цивільно-процесуальних дій; гарантіями реалізації цивільно-процесуальних прав і обов'язків.
Система ЦПП - це сукупність норм і інститутів галузі права, зумовлених предметом правового регулювання. Вона визначається структурою ЦПК і складається з двох частин - загальної і особливої. Загальна об'єднує норми і інститути ЦПП, котрі мають значення для всієї галузі, всіх видів виробництва і стадій цивільного процесу (розділи I і II ГПК). У особливу частину включені норми і інститути, котрі регулюють порядок розгляду і рішення справ по стадіях судочинства (розділи III-VI ГПК).
Цивільно-процесуальні правовідношення - це врегульовані нормами ЦПП відносини, котрі виникають між судами і органами судового виконання як між собою, так і з учасниками процесу - громадянами і юридичними особами в цивільному судочинстві.
Дані відносини мають вольовий характер. Це виявляється в тому, що вони забезпечують правовий зв'язок двох осіб між собою - одна має право вимагати від іншої певних процесуальних дій, а та, в свою чергу зобов'язаний діяти відповідним образом або стриматися від дій. Однак права і обов'язки суду і органу судового виконання у відносинах з іншими суб'єктами характеризуються особливістю, котра полягає в тому, що вони відображають їх владні повноваження як державних органів судової влади, котрі здійснюють правосуддя і примусове виконання судових рішень.
У судочинстві по конкретній цивільній справі виникають не одні комплексні правовідносини, а система численних процесуальних правовідносин між його суб'єктами по схемі суд - позивач, суд - відповідач, суд - прокурор, суд - свідок і т. д.
Цивільно-процесуальні правовідношення характеризуються наступними ознаками: виникають на основі норм ЦПП внаслідок їх реалізації, утворюються між учасниками суспільних відносин - судом, органом судового виконання як між собою, так і окремо з кожною особою під час судочинства по цивільній справі; юридично закріплюють взаємну поведінку вказаних суб'єктів за допомогою їх суб'єктивних процесуальних прав і обов'язків; реалізація суб'єктивних цивільних прав і виконання суб'єктивних обов'язків забезпечується засобами правового впливу - санкціями цивільно-процесуального, кримінального, адміністративного і трудового права.
Правосуддя в цивільних справах здійснюється тільки судом і на засадах рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Цивільні справи у всіх судах розглядаються колегіально або одноособово суддями, обраними у встановленому порядку.
Суддя при одноособовому розгляді справи діє від імені суду.
При колегіальному розгляді справ судді користуються рівними правами з головуючим у судовому засіданні у вирішенні всіх питань, що виникають при розгляді справи і прийнятті рішення.
Суд вирішує справи на підставі Конституції, інших актів законодавства України, міжнародних договорів України в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Суд у випадках, передбачених законом, застосовує норми права інших держав.
В разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини, а при відсутності такого закону суд виходить із загальних начал і змісту законодавства України.
2. Загальні положення Закону України “Про арбітражний суд”
Загальні положення Закону України “Про арбітражний суд” визначають орган, що здійснює правосуддя в господарських відносинах – арбітражний суд; законодавство, яким регулюється діяльність цього органу; завдання арбітражного суду, принципи його організації і діяльності.
Згідно з Конституцією України, правосуддя в господарських відносинах здійснюється арбітражним судом, котрий є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також у розгляді справ про банкрутство.
Організація і діяльність арбітражного суду визначаються наступними нормативними актами: Конституцією України, Законом України “Про арбітражний суд”, Арбітражним процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України, а також міждержавними договорами й угодами, ратифікованими у встановленому порядку.
У загальних положеннях Закону виділено наступні завдання арбітражного суду:
- захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин;
- сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин;
- внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності.
Арбітражний суд в Україні утворюється на засадах призначення всіх суддів Верховною Радою України.
Він здійснює правосуддя лише на принципах:
- законності;
- незалежності, в тому числі й від органів законодавчої та виконавчої влади, і підкорення тільки законові;
- рівності усіх учасників судового процесу перед законом і арбітражним судом;
- змагальності сторін та свободи в наданні ними арбітражному суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;
- арбітрування;
- гласності та відкритого розгляду справ, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної та комерційної таємниці або коли є обґрунтовані заперечення однієї із сторін;
- обов'язковості виконання рішень, ухвал, постанов арбітражного суду.
ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА
1. Торговельна організація заявила позов радгоспу і автотранспортному підприємству, яке направило автомашину і водія для перевози овочів в порядку надання допомоги по вказівці місцевих органів влади, про стягнення вартості недостаючи помідорів.
В товарно-транспортній накладній було вказане автотранспортне підприємство, що здійснює перевозу вантажу. Радгосп заперечував проти позову, посилаючись на провину авто підприємства в недостачі вантажу, а також на те, що автомашина звішувалась при відправці в присутності представника управління сільського господарства, і кількість вантажу визначена вірно.
Перевізник також не згодився з позовом, вказуючи на те, що відповідальність у даному випадку повинен нести радгосп, який був вантажовідправником, що автомашина і водій були направлені для вивозу овочів у порядку надання допомоги радгоспу по вказівці місцевих органів влади.
Як слід поступити арбітражному суду?
Згідно із статтею 362 Цивільного кодексу, перевізник відповідає за втрату, нестачу і пошкодження прийнятого до перевезення вантажу і багажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини.
Оскільки автомашина звішувалась при відправці вантажу і його кількість визначена вірно, то провини відправника в недостачі немає.
Арбітражному суду потрібно з’ясувати, яка кількість вантажу була здана перевізником одержувачу (торгівельній організації). Якщо кількість зданого вантажу відповідає його кількості при відправці, то суд має не задовольнити позов, але якщо з’ясується, що кількість зданого вантажу була меншою, суд повинен задовольнити позов до перевізника і не приймати до уваги його посилання на направлення по вказівці місцевих органів влади.
2. Перевірте, чи вірно викладені резолютивні частини в рішеннях суду:
1)
стягнути з Маленького щомісячно аліменти на утримання доньки Ольги (д.н. 24.05.95) на користь Маленької Таїсії Петрівни з 02 квітня 1997 до повноліття дитини.
2)
стягнути з Морозова Р.С., який проживає: м. Конотоп, вул.. Шевченка, 29, на користь Троєкурової Н.Н. 2500 грн., які отримані в бор на три міс. для придбання матеріалів на ремонт квартири.
3)
просити директора ВО “Електрон” поновити Кукушкіна на роботі і стягнути на його користь 632 грн. За вимушений прогул. На підставі ст. 109 УПК 632 грн., присуджені з ВО “Електрон” на користь Кукушкіна стягнути з особи, яка винна в незаконному звільненні.
4)
розділити сумісно нажите майно Петренко М.І. та Петренко К.М. вартістю 7000 грн. У рівних частинах.
Згідно із статтею 203 ЦК, резолютивна частина повинна містити в собі виведення суду про задоволення позову або про відмову в позові повністю або частково, вказівку на розподіл судових витрат, термін і порядок оскарження рішення. Тому у всіх чотирьох випадках резолютивні частини в рішеннях суду викладені не вірно.
Крім того, в першому
випадку
не вказано ім’я та по батькові відповідача, у другому випадку
непотрібно вказувати адресу відповідача – це може бути вказано у вступній частині, а з якою метою були отримані в борг гроші – в описовій. У третьому випадку
слово “просити” слід замінити на “зобов’язати”, також відсутні ім’я та по батькові Кукушкіна.
Список використаної літератури:
1. Цивільний процесуальний кодекс України.
2. Закон України “Про арбітражний суд”.
3. Штефан “Цивільне процесуальне право України”.
4. Притика Д.І. “Арбітражне процесуальне право України”.
|