| Люблінська унія 1569 р.
На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке
до занепаду. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і Стародуб на північному
сході України. А у 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим
вторгненням татар. У 1562—1570 рр. наростаюча криза сягнула критичної межі,
коли Литва ув'язла в нову триваючу війну з Московським царством. Виснажені ве-
личезними воєнними витратами й опинившися перед загрозою московського вторг-
нення, литовці звернулися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати,
але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об'єднати в одне політичне
ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.
Побоюючись поступитися своїм панівним становищем перед польськими конку-
рентами й занепокоєні небезпекою зростання католицьких впливів, литовські та
українські магнати опиралися остаточному злиттю з Польщею. Але невдоволена
пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючися
здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали.
Скликаний у 1569 р. в Любліні королем Сигізмундом Августом сейм проходив
у драматичній та гострій боротьбі. Незадоволені перебігом переговорів, магнати
Великого князівства на чолі з протестантом .іитовським князем Кшиштофом
Радзивіллом та православним українським князем Костянтином Острозьким за-
лишили їх. У відповідь на це поляки за підтримки дрібної шляхти на Волині,
у Підляіііші та Києві оголосили про приєднання цих земель до Польщі. Це
змусило норовистих магнатів повернутися за стіл переговорів, і 1 липня 1569 р.
була укладена Люблінська унія.
Внаслідок підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного вибор-
ного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Але Велике князівство
певною мірою зберігало автономію, зокрема місцеве врядування, військо, скарб-
ницю та систему судочинства. Та тепер до Польської корони відходили всі україн-
ські землі, що раніше належали литовцям.
Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги. Попри всі
свої недоліки Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для
них сприятливі умови існування. Українські князі хоч і підпорядковувалися литов-
цям, однак мали великий вплив у суспільній, економічній, релігійній та культурній
царинах життя. Проте, як свідчила доля Галичини, що першою потрапила під вла-
ду Польщі, з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено
під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності.
Між XIV і XVI ст. на авансцену вийшли країни, які в наступні століття визнача-
тимуть долю України. Спочатку вражаючих успіхів на Україні добилася Литва, прав-
ління якої виявилося найбільш прийнятним для українців. Але більш численна й
агресивна польська шляхта поступово витіснила литовців з України. Вдаючись до
військового тиску на Литву та дипломатичних угод, вона визначила найбагатші укра-
їнські землі як головний об'єкт своєї експансії. На задньому плані вимальовувалися
інші держави, котрі впливатимуть на Україну. Це — царство Московське, яке швид-
ко зростало, й Кримське ханство, пов'язане із всемогутньою Оттоманською імпе-
рією. Очевидно, що за таких обставин перспективи досягнення Україною незалеж-
ності були малообіцяючими.
Знать окремих українських земель кілька разів робила спроби стати на захист
своїх інтересів. Найвизначнішими з них були захоплення влади в Галичині Дмит-
ром Детком у 1340-х роках, коли згасла місцева династія князів, підтримка україн-
цями Свидригайла у 1430-х роках і литовське повстання Глинського у 1508 р. Але
чужоземне й насамперед польське панування породило нове явище — культурну
асиміляцію української знаті панівною державою. Поступово ототожнюючи власні
прагнення з потребами держави, що виявила готовність іти їй назустріч, україн-
ська шляхта втрачала здатність боронити місцеві інтереси.
Берестейська унія 1596 р.
Із самого моменту розколу в 1054 р. ідея возз'єднання розглядалася як католиць-
кою, так і православною церквою. На Україні спроби їх об'єднання почалися ще
в XIII ст., а після Флорентійського собору, що відбувся у 1439 р., цю ідею мало не бу-
ло здійснено. Проте на шляху привабливого за своєю суттю поняття християнської
єдності лежали століття взаємної підозріливості та недоброзичливості. Православні
найбільш побоювалися, що в разі об'єднання могутня католицька церква намагати-
меться підпорядкувати їх собі. Ці побоювання були небезпідставними, бо протягом
XVI ст. впевнені у власній зверхності польські католики домагалися унії, сподіваю-
чись, що вона неминуче приведе до асиміляції українського православ'я й дальшого
поширення впливу польського католицизму. В 1577 р. великого розголосу набув
аргументований трактат Пйотра Скарги «Про єдність Церкви Божої». Водночас
єзуїти активно переконували українських магнатів підтримати ідею унії. Навіть
князь Острозький оголосив, що в принципі згоден на унію. А Сигізмунд III.
ревний католик, використав увесь свій авторитет для сприяння цій справі. Крім ре-
лігійного запалу, до унії його схиляли певні політичні міркування, оскільки вона
тісніше зв'язала б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й віддалила б їх від
небезпечного впливу сусідньої православної Московії.
Як не дивно, безпосередній заклик до укладення унії надходив від православної
сторони. У 1590 р. православний єпископ Львова Гедеон Балабан, розлючений
безкінечними суперечками з братством, а ще більше — нетактовним втручанням
константинопольського патріарха, порушив питання про унію з Римом на таємній
зустрічі православних єпископів у Белзі. Крім Балабана, докладніше вивчити це
питання погодилися ще три єпископи: Кирило Терлецький із Луцька, Дионісій Зби-
руйський із Холма та Леонтій Пелчицький із Турова. Згодом до змовників пристав
Іпатій Потій з Володимира. Разом з Терлецьким цей енергійний недавно висвяче-
ний феодал і колишній кальвініст став на чолі змови єпископів за укладення унії.
Цими єпископами керували як власні інтереси, так і щира занепокоєність до-
лею церкви. Вони вірили, що високоавторитетна і добре організована католицька
церква впровадить серед православних жаданий порядок та дисципліну. А ще вони
сподівалися, що внаслідок цього зросте престиж єпископів серед духовенства та ми-
рян. Ставши частиною католицької церкви, православні, на думку цих єпископів,
дістануть повну рівноправність у Речі Посполитій, українські міщани не будуть
більше зазнавати дискримінації в містах, а православну знать перестануть ігнору-
вати при розподілі службових посад. Більше того. єпископи теж мали б вигоду від
унії, бо, отримавши рівний з католицькими ієрархами статус, вони стали б членами
впливового Сенату. Спонукувані такими привабливими перспективами, провівши
кілька таємних зустрічей з королівськими урядовцями, католицькими єпископами
та папським нунцієм, чотири православних єпископи погодилися у червні 1595 р.
укласти між своєю церквою та Римом унію. За умов гарантії збереження традиційної
православної літургії та обрядів, а також таких звичаїв, як право священиків брати
шлюб, вони приймали верховний авторитет Риму в усіх справах віри та догми. На-
прикінці 1595 р. Терлецький і Потій поїхали до Риму, де папа Клемент VIII проголо-
сив офіційне визнання унії.
Коли розійшлася звістка про унію, православна громада вибухнула від обурен-
ня. Найвидатніший її представник князь Острозький був розлючений не самою
унією, а тим, в який спосіб її укладено. У широко розповсюдженому відкритому
листі він оголосив чотирьох єпископів «вовками в овечій шкурі», які зрадили свою
паству, й закликав віруючих до протесту. Надіславши офіційну скаргу королю, яку
було проігноровано, Острозький вступив у антикатолицьку спілку з протестантами,
погрожуючи підняти збройне повстання. Водночас по всіх українських та білору-
ських землях православна знать збирала свої місцеві ради (сеймики), на яких гнівно
засуджувала унію. Перелякані такими подіями, ініціатори всієї справи єпископи Ба-
лабан і Копистенський зреклися своїх колег та оголосили про свою формальну
опозицію унії.
Щоб розв'язати конфлікт, у 1596 р. в м. Бересті (Бресті) був скликаний церков-
ний собор. Ніколи не бачили Україна і Білорусія таких величезних зборів духовен-
ства. Противників унії представляли два вищезгаданих єпископи, православні ієрар-
хи з-за кордону, десятки виборних представників знаті, понад 200 священиків та
численні миряни. Водночас у таборі її прибічників була жменька католицьких са-
новників, королівських урядовців і четверо православних єпископів. Із самого почат-
ку стало очевидним, що сторони не можуть знайти спільної мови. Зрозумівши, що
переговори не мали ніякого сенсу, прибічники унії публічно підтвердили свої намі-
ри укласти її.
Незважаючи на протести та погрози, православній стороні не вдалося змусити
їх відступити або домогтися того, щоб король позбавив їх посад. Так українське су-
спільство розкололося навпіл: з одного боку — православні магнати, більшість духо-
венства та народні маси, в той час як з іншого — колишні ієрархи, підтримувані
королем та купкою прибічників. Унаслідок цього виникла ситуація, коли існувала
церковна ієрархія без віруючих і віруючі без своїх ієрархів. Те, що почалося як
спроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібненням,
бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна та уніатська.
або греко-католицька. як її згодом стали називати.
Релігійна полеміка.
Суперечки навколо Берестейської унії породили небачену
зливу полемічних писань. Перший і цілком сподіваний постріл у затятій словесній
війні зробив невтомний єзуїт Скарга своїм твором «На захист Брестської унії»
(1597 р.). Осередки православної науки дали на нього негайну відповідь. Того ж ро-
ку опублікував польською (а у 1598 р. українською) мовою свій «Апокрисис» острозь-
кий шляхтич Марцін Бронєвський, що писав під псевдонімом Христофор Філалет.
У цьому полемічному творі викривалося відступництво греко-католицьких єпис-
копів, підтверджувалася законність проведеного у Бересті собору православної
церкви. З типовою для шляхти підозріливістю до вищої влади, перемежованою
з протестантськими ідеями, Бронєвський відкинув посягання цих єпископів на
виключне право приймати рішення щодо життя церкви. Дошкульній сатирі піддав
греко-католиків у своїх памфлетах інший представник острозького гуртка — Клі-
рик Острозький. Трохи згодом, у 1605 р., у вогневому натиску православної поле-
міки взяв участь і Львів. Не підписаний автором трактат під назвою «Пересторога»
зосередився на викритті тих егоїстичних мотивів, які керували греко-католицькими
єпископами. З боку греко-католиків виступав лише один вартий уваги автор —
Іпатій Потій. У 1599 р., користуючись добре розвинутими прийомами єзуїтів, він
опублікував українською мовою свій «Антиапокрисис» — пристрасну відповідь
на полемічний виступ Бронєвського.
Чи не найяскравішим православним письменником того періоду був Іван Вишен-
ський, галичанин, що провів більшу частину свого життя (жив він десь між 1550
та 1620 рр.) як чернець-відлюдник у Греції на горі Афон. Вишенський був фанатич-
ним оборонцем православних традицій. У своїх простих і яскравих прозових творах.
таких як «Послання єпископам — відступникам від православ'я» та «Короткослівна
відповідь Пйотру Скарзі», він безжально таврує греко-католиків. Проте він також
критикує православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність
їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище
церкви. Щиро вболіваючи за свій народ, Вишенський був єдиним, хто оплакував
закріпачення селян і безстрашно викривав їхніх визискувачів. Проти всіх вад україн-
ського суспільства він бачив лише один засіб: цілком відкинути усі нові віяння,
включаючи такі «язичницькі хитрощі, як граматика, риторика, діалектика та інші
ганебні спокуси», і повернутися до давньої православної віри.
Літературна продукція полемістів була невеликою за обсягом. Протягом кіль-
кох десятків років дискусій представники обох ворогуючих таборів разом узяті
написали всього 20—ЗО творів. Та вони ретельно читалися і палко обговорювалися
при дворах тих небагатьох магнатів, які ще трималися православ'я, в тісних при-
міщеннях братств по всій Україні. Утягнувши суспільство в цю першу для нього
справжню ідеологічну полеміку, вони сприяли піднесенню рівня його усвідомлення
самого себе і свого місця в навколишньому світі.
Релігійна полеміка кінця XVI — початку XVII ст. висвітлила ряд наболілих
проблем українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу напруженість
між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Католицька
Польща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству.
Та українцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона змусила
українську верхівку вибирати між власною застиглою та зубожілою культурною
спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що
величезна більшість приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася.
Внаслідок цього українці втратили свою еліту — шляхту. Ці явища мали епохальне
значення в їхній подальшій історії.
Іншим побічним продуктом конфронтації між православними й католиками,
що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на дві конфесії. Це
поклало початки багатьом різким відмінностям, які пізніше розвинулися між східни-
ми та західними українцями. Проте цей період ніс не лише невдачі для українського
суспільства: релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, а ворож-
неча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.
ПОВСТАННЯ
Повстання 1648 р. стало одним з найбільших катаклізмів української історії.
Повстання аналогічних масштабів, сили й наслідків і справді важко знайти на перших
етапах нової історії Європи. Але чому саме Україна? Які властиві їй риси спричи-
нилися до цього грандіозного вибуху? Щойно освоєні Київщина, Брацлавщина та
Чернігівщина, що стали ареною повстання, були унікальними не лише в Речі Поспо-
литій, а й в усій Європі. По-перше, ці землі належали чи не наймогутнішим
та найбагатшим в Європі магнатам, а по-друге, їх заселяв люд, готовий і здатний
рішуче боротися за свої інтереси. Інакше кажучи, в новоколонізованій Україні
одні з найбільших в Європі феодалів-гнобителів зіткнулися з одним з найнепо-
кірніших народів.
Великою мірою ця ситуація була наслідком того, що Україна відігравала роль
кордону. Власне, присутність «Дикого поля» уможливила виникнення козацтва й да-
ла змогу магнатам назбирати величезні землеволодіння. Вибуховість ситуації поси-
лювалася слабкістю королівської влади в Речі Посполитій. Не в змозі власними си-
лами обороняти кордони, король дарував магнатам величезні ділянки землі за умови,
що вони самі захищатимуть їх. З тієї ж причини він мовчки погоджувався,
хоч і лише до певної міри, із зростанням козацтва. Проте із швидким посиленням
обох цих явищ королівський уряд утратив над ними контроль і нічого не робив,
щоб розв'язати загрозливі протиріччя, що загострювалися на українському погра-
ниччі.
Напередодні Великого повстання
Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння чи, як висловлювалися
польські історики XIX ст., «цивілізування» України, вони також були чинником
нестабільності й напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства. Ке-
руючись принципом «сильний завжди правий», вони постійно вдавалися до на-
сильства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці егоцентричні,
анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у порубіжних
землях змусили поляків визнати, що «на Україні править беззаконня». Схиль-
ність магнатів до застосування грубої сили найяскравіше проступала в їхньому
ставленні до селян. Установивши вільні від повинностей слободи і в такий спосіб
заманивши у свої величезні землеволодіння селянство, вони обкладали селян по-
винностями, як тільки минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали,
особливо після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної
поразки у 1638 р.
Ще недавно вільних селян змушували відробляти на своїх панів по три-чотири
дні щотижня. Додатково вони мали виконувати на користь феодалів різно-
манітні повинності, водночас продовжуючи сплату в королівську казну податку
за хату та худобу. Та цього ще було замало: магнати часто здавали свої воло-
діння в оренду, згідно з якою орендар отримував собі в прибуток усе, що здатен
був витиснути з селян понад встановлену кількість. Орендарями часто ставали
євреї, які не мали права володіти землею, а лише могли орендувати її. Напри-
клад, у величезних володіннях роду Острозьких сиділо 4 тис. орендарів-євреїв,
а у 1616 р. більше половини українських земель, що належали Короні, орендува-
лися єврейськими підприємцями. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними
гроші за відносно короткий період у два-три роки, вони нещадно визискували
селян та виснажували землі, не дбаючи про майбутні наслідки. Нерідко орендар
вимагав, щоб селяни працювали на нього по шість-сім днів, виганяючи їх у поле
за допомогою магнатських слуг.
Іншою формою оренди стало надання тимчасової монополії на виробництво
і продаж горілки та тютюну орендареві, який потім вимагав від селян яку завгодно
плату за ці високо ціновані продукти. Немає потреби доводити, що все це не
додавало євреям-орендарям популярності серед українського населення. За словами
англійського історика Нормана Дейвіса, участь євреїв у жорстокій експлуатації
селян шляхетсько-єврейською спілкою «була єдиною найвагомішою причиною
тієї страшної відплати, що не один раз упаде на них у майбутньому».
Невдоволення зростало і в інших верствах українського суспільства. Специфі-
ка пограниччя зумовлювала становище, коли багато невеликих щойно заснованих
міст були слабо захищені від магнатських зазіхань. На Київщині та Брацлавщині
в містах проживало близько половини всього населення, що було втроє більше,
ніж будь-де в Речі Посполитій. Хоч вони й мали статус міст, а деякі навіть Магде-
бурзьке право, більшість їх являли собою лише форти, зведені для захисту від татар
своїх мешканців (велика частина яких займалася сільським господарством). На-
піваграрна природа міст і те, що розміщувалися вони на землях магнатів, давало
олігархам привід ставити під сумнів статус міщан і вимагати від них виконання
обтяжливих повинностей і сплати податків. Об'єктом утисків і експропріації
з боку магнатів ставала навіть дрібна знать, переважна частина якої все ще була
православною. Зростало загальне невдоволення та обурення, але «клапани», що
ними в таких випадках виходив їх надлишок, були закритими. З подальшим
освоєнням території збіглим селянам ставало все важче відшукати незаймані землі;
водночас козацтво, що традиційно приваблювало найбільш невдоволені елементи,
після 1638 р. стало жорстоко придушуватися.
На відміну від селян в інших частинах Речі Посполитої та навіть у Західній
Україні мешканці Наддніпрянщини не знали тягаря кріпаччини й не бажали
приймати її. Незважаючи на те, як їх класифікували магнати, багато з них вважали
себе людьми вільними. Серед козацтва своєрідним догматом віри було те, що у
1582 р. король Стефан Баторій начебто дарував козакам привілеї, котрі майже
зрівнювали їх у правах із шляхтою. Численні міщани зі свого боку доводили, що
вони за самим своїм статусом люди вільні й самостійні. По десятиліттях сло-
бідського життя важко було переконати селянина втому, що він не сам собі госпо-
дар. І не мало значення, наскільки такі погляди узгоджувалися з правом. А головне,
більшість населення порубіжжя вважала, що їй законно належить статус вільного
люду, а ця віра значно посилювала готовність боротися з ляхами, як вони називали
поляків. Переслідування православ'я польськими католиками викликало ще більший
гнів українців.
Готовність до повстання поєднувалася із вправністю в бою, цією властивою
рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу звичайно харак-
теризувалися відсутністю організованості та військової науки. З цієї точки зору
Україна відрізнялася, від інших країн. Мандрівники-чужоземці часто зауважували,
що життя на повному небезпек пограниччі змушувало навіть простих селян та
міщан освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. До того ж козаки
утворювали в повстанському війську ядро добре організованих і високомайстерних
вояків. Навіть недавні поразки поглиблювали досвід українського козацтва
у боротьбі з регулярною армією. Відтак із посиленням експлуатації народу магната-
ми в українському суспільстві пограниччя зростала готовність і здатність боро-
тися проти неї.
Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри.
|