План
Вступ............................................................................................................................................. 3
1. Природоохоронні традиції в Україні.................................................................... 4
2. Екологічне право в Україні за радянського часу....................................... 6
3. Тенденції та перспективи розвитку екозаконодавства.................. 10
Висновок................................................................................................................................. 13
Додатки: Окремі положення чинного законодавства щодо охорони природи................................................................................................................................................ 14
1. Положення про громадський контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища.... 14
2. Екологічна експертиза діючих промислових й інших об'єктів............................................................................ 17
3. Екологічна експертиза нової технології і техніки..................................................................................................... 18
4. Перелік екологічно небезпечних видів діяльності..................................................................................................... 19
Сучасне екологічне право в Україні спирається на законодавчі та інші регулятивні акти двоякого роду: з одного боку, практично до сих пір в Україні діють норми та стандарти, прийняті ще
в колишньому Союзі РСР, з іншого — активно напрацьовується та створюється національне екологічне законодавство. Стосовно першого, то слід зазначити, що необхідність використання таких норм зумовлена тим. що потрібно було заповнювати правовий "вакуум", що утворився в Україні після її виходу зі складу Союзу РСР — до прийняття відповідних власних законів. Тому визначальними є тенденції другого роду. пов'язані зі створенням українського екологічного права, яке 6 забезпечило належну юридичну основу для охорони довкілля.
Екологічна культура, однак, формує для всіх нас спільний вектор: думання та мислення — з одного боку, життя та діяння — з іншого. І справді, та ситуація, що нині склалася у взаєминах людини й довкілля, однаковою мірою зачіпає і багатого шейха, і бідного сміттяра, чорного та білого, ескімоса й індуса, тобто має універсальне, життєве значення для всього людства.
Екологічна культура існує відколи виникло людство. Інша справа — в яких формах та іпостасях, з якими результатами та наслідками. Подібно до зразків культури взагалі, типу масової, авангардної, елітарної, тоталітарної та багатьох інших, екологічна культура багатовимірна і неоднозначна. І, мабуть, важко очікувати, що людство прийде до якоїсь однієї її моделі, хоча б тому, що воно залишається розділеним на етноси, держави. Класи, партії, конфесії та ще багато інших спільнот, страт та верств, котрі навряд чи дійдуть в усьому спільної мови будь-коли.
Зародки національного природоохоронного законодавства сягають ще часів Київської Pyci. У зводі законів княжої держави "Руській правді" містилося чимало регламентацій, які стосувалися часів та термінів полювання на тих чи інших хутрових звipiв, була заборона виловлювати деякі породи риб під час нересту, містилося чимало засторог щодо збереження та використання природно адекватних засобів землеробства, бортництва, броварства, деяких інших промислів та ремесел. Тоді ж було передбачено також i деякі кари, переважно грошові, за порушення вимог "Руської правди". Наприклад, за знищення журавля i вбивство людини нерідко накладали однакову кару. У князівські часи фактично було закладено i початки формування заповідних територій — "мисливських угідь", на яких лише вряди-годи відбувалося полювання та лови.
У добу козацько-гетьманську українське природоохоронне законодавство живилося такими джерелами: звичаєвим правом та повсякденними традиціями; традиційним законодавством княжої та литовсько-руської доби; магдебурзьким правом; законотворчою діяльністю національної держави, яка уособлюється. насамперед, в гетьманських універсалах.
Через своєрідне становище тогочасної України на національне законодавство нашаровувались, школи практично повністю поглинаючи його цілком чи в окремих компонентах, правничі вимоги сусідніх держав — Польщі, Pociї, Австрії та iн.
Досить вичерпну характеристику природоохоронних засад дає синтетичне Зібрання українських прав" 1807 р. У розділах "Про ціну реча", "Про недозволені діяння", наприклад, докладно простежено численні ситуації, в яких людина вступає у стосунки з природою — рибальство, пошкодження соколиних гнізд, виловлювання бобрів, знищення рою бджіл чи дерева, полювання на зайців та ін. У них регламентовано вартість та покарання відповідних вчинків, окреслено майнові та територіальні засади природокористування. До проблем, пов'язаних зі звіриним ловецтвом та рибальством, звертаються i в заключних розділах книги. Вельми прикметні підсумкові слова "3ібрання": в Україні "чужий лic рубати взагалі забороняють". Отже, тогочасне право разюче відрізнялося від радянського, за якого "чуже" (тобто спільне) знищував кожен, хто тільки не лінувався.
Екологічне право в Українi на початку XX ст. Приpoдooxopoнний pyx у його сучасному розумінні започатковувався в Україні ще до пepшoї cвiтoвoї війни, коли почали виникати різноманітні організації та товариства i прийматися деякі укази та постанови окремих департаментів та міністерств, які регламентували використання тих чи інших pecypciв; тоді ж виникають перші українські заповідники, зокрема всесвітньовідомий "Асканія Нова".
Перша світова війна та соціальні потрясіння в iмпepiї істотно загальмували природоохоронну роботу в Україні, завдавши довкіллю чимало збитку та руйнації. Характерним для того часу, як згадує професор-зоолог М. Шарлемань, були такі епізоди, як зруйнування на прикінці 1917 р. "салдатами большевиками зоопарку Пілявин. У цім парку, пише очевидець тих подій, окремі великої кількості других звірів, було постріляно 35 зубpiв та бiзонів". Тому все доводилося починати з початку.
Українська Гетьманська Держава за часів гетьмана Павла Скоропадського утворила Міністерство Земельних Справ, а при ньому — окремий Biggin з охорони пам'яток природи, а також Koмісію iз вчених та діячів у цій cправі. У Києві в 1918 р. існував також пpивaтний "Краєвий Природоохоронний Koмiтeт" (голова — проф. П. А. Тутківсышй), в Харкові функціонувало Товариство любителів Природи (голова — проф. В. Л Taлієв); в Одеci — Спілка наукових товариств пpupoдooxopoнного спрямування (голова — проф. Г. І. Танфільєв). У Полтаві засновується Комітет Охорони Природи та Старовини.
2. Екологічне право в Україні за радянського часу
За радянського часу Україна повністю втрачає можливість хоч як-небудь впливати на (формування природоохоронного законодавства, оскільки виключні повноваження мав лише Союз РСР, зокрема його вищі паpтiйні та господарчі органи інакше кажучи, екологічне право повністю формувалось за межами етнічної України, а сюди закони надходили для безумовного виконання. Чого було варте союзне законодавство, свідчить бодай Постанова Раднаркому СРСР 1951 р, за якою, по cyтi, була ліквідована система заповідників країни: із 130 існуючих було закрито 88, а загальна площа їх скоротилася більше, ніж у 10 разів. Лише на початку 80х poків вдалося досягти довоєнного — також вкрай незадовільного — обширу заповідників.
Головні засади екологічного права в Союзі РСР визначалися, скоріше, не законами, а "державною доцільністю". А тому склалася така ситуація, що, поряд з юридично закріпленими нормами щодо навколишнього середовища. діяли "постанови" та "розпорядження" ЦК КПРС, які по суті мали силу закону. Тобто сформувалася система юридичного двовладдя, коли воля бюрократичної машини переважала формально закріплені юридичні закони. У такій правовій системі склалися вкрай сприятливі умови для безконтрольного грабунку природних pecypciв, безжального нищення флори та фауни, хижацького розграбування корисних копалин, безконтрольного забруднення води, повітря, грунту тощо. Тому на момент розпаду Союзу РСР в Україні icнувала дуже несприятлива екологічна ситуація, виправленню якої не сприяла i не могла сприяти лише формально існуюча система екологічного права.
Якщо вести мову про екологічне право в СРСР з формального погляду, то слід зазначити, що в ньому існувала велика кількість законів, актів та постанов природорегулюючого гатунку. Так. ще в 1950 р. було прийнято Постанову РНК СРСР "Положення про державну Лісову охорону СРСР". за якою регулювалася служба охорони заповідників. Постанова Ради Miнiстpiв СРСР "Про заходи щодо покращення охорони здоров'я i розвитку медичної науки" (1968 р.) визначала напрями наукових пошуків у галузі дослідження навколишнього середовища. У цьому ж році спільно ЦК КПРС i Рада міністрів СРСР прийняли постанову "Про заходи щодо підвищення ефективності роботи наукових організацій i прискорення використання в народному господарстві досягнень науки i техніки" та iн. Ці постанови створювали своєрідне правове тло, на якому можна було б створювати (чи. принаймні, говорити) про цілісну систему охорони природи.
Етапною по cутi була постанова ЦК КПРС та Ради Miнicтpiв СРСР "Про посилення охорони природи та поліпшення використання природних ресурсів" від 29 грудня 1982 р. Тут підкреслювалася необхідність визначення наукових основ раціонального використання природних ресурсів та охорони природи, наголошувалося на необхідності переходу до якісно нових технологічних процесів, що давали б змогу більш раціонально використовувати природні ресурси і зменшувати негативний вплив, контролі за використаними матеріалами і технологіями та станом природного середовища загалом. Крім цієї постанови, було прийнято ще низку актів:
"Про порядок опрацювання та затвердження схем комплексного використання та охорони вод" від 2 липня 1976 р., "Про додаткові заходи, щодо посилення охорони природи та поліпшення' використання природних ресурсів" від 1 грудня 1978 р. та ін., в яких простежувалося намагання реалізувати комплексний підхід до оцінки стану довкілля та його охорони.
У ці ж роки було прийнято низку постанов щодо участі Радянського Союзу в міжнародних угодах у сфері охорони навколишнього середовища. Це, зокрема. конвенції: Про рибальство та збереження живих ресурсів в Балтійському морі і протоках (1973), Про захист морського середовища району Балтійського моря (1974), Про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори. що знаходяться під загрозою зникнення (1973). Про водноболотяні угіддя, що мають міжнародне значення (1971), Про охорону перелітних птахів та середовища їх проживання (1979) та ін.
Загалом, як підраховано (Н. І. Конищева та ін., 1992), з середини 60х років було прийнято понад 70 загальнодержавних документів, що мали б регулювати природокористування. однак реалізовувалися вони незадовільно. Достатньо відоме, наприклад, ігнорування законодавчих актів навіть щодо такого унікального об'єкта Росії та Бурятії, як озеро Байкал. Дії держави у таких випадках були традиційними: або приймалася нова постанова — ще "грізніша" та з новими настановами, або переглядалися норми природокористування та забруднення, природно — у той бік, який давав би змогу приховати хижацьке ставлення до довкілля. Якщо згадати, що на додаток до держави свої стандарти і норми розробляли понад 100 організацій різноманітних міністерств, і ці стандарти нерідко були взяті "зі стелі", то в країні панував цілковитий анархізм щодо збереження довкілля. Уже в роки "перебудови" була здійснена ще одна державного управління в галузі охорони природи і використання природних ресурсів. А тому різко розширювалася компетенція Ради Міністрів СРСР щодо визначення стратегії природокористування. Інакше кажучи, справу охорони природи було передано в руки її головного "губителя" , самого ж результату тогочасна система сподівалася досягти не за рахунок нормальних механізмів, тобто шляхом законодавчої регламентації, а в межах директивно бюрократичного механізму. Зрозуміло, що така концепція в принципі не спроможна призвести до позитивного результату.
Регулювання природокористування в Україні, в тому числі і законодавче, було повністю адекватне (симетричне) відповідним союзним вимогам, що визначалося реальним статусом України в тогочасній державі. Варто навести лише назви деяких актів та постанов, що визначали охорону природи та використання природних ресурсів в УРСР і які (за традицією) приймалися спільним рішенням ЦК Компартії України та Ради Міністрів УРСР: "Про посилення охорона природи і поліпшення використання природних ресурсів" (8 травня 1973); "Про організацію виконання постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 1 грудня 1978 р. "Про додаткові заходи по посиленню охорони природи і поліпшення використання природних ресурсів" (23 січня 1979)"; "Про організацію виконання постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 19 січня 1988 р" "Про першочергові заходи по поліпшенню використання водних ресурсів у країні" (1 березня 1988 р.). У цьому ж річищі знаходиться і одна з останніх "перебудовчих" постанов Верховної Ради УРСР "Про екологічну ситуацію в республіці та заходах по її докорінному поліпшенню", прийнятій у лютому 1990 р. і фактично спрямованої на реалізацію вже згадуваних постанов ЦК КПРС 1988 і 1989 рр.
Досить значними є і резерви розвитку його відповідності передовим світовим здобуткам. Останні особливо виразно репрезентовані в узагальненнях Програми 00Н з навколишнього середовища (ЮНЕП), Міжнародної комісії з навколишнього середовища та розвитку (Комісії Брундтланд) та Декларації Ріо з навколишнього середовища та розвитку (Декларації Ріо).
ЮНЕП нині зробила рішучий крок у напрямку теоретичного і практичного втілення вимог концепції стійкого розвитку як найоптимальнішої моделі для глобального розвитку та розвитку окремих ккраїн регіонів. У зв'язку з цим на себе вона покладає такі функції:
· забезпечення (в межах 00Н) керівництва і надання допомоги у справі відновлення, охорони та поліпшення екологічної бази розвитку;
· спостереження, оцінка та регулярне оприлюднення показників щодо зміни стану довкілля та природних ресурсів;
· підтримка пріоритетних науково-технічних досліджень з найважливіших проблем охорони довкілля та природних ресурсів
· опрацювання критеріїв та показників якості природного середовища, а також базових принципів довготривалого використання та регулювання регулювання природних ресурсів;
· підтримка природоохоронних планів і програм, здійснюваних та фінансованих безпосередньо зацікавленими державами;
· стимулювання укладання міжнародних угод, а також підтримка і заохочення опрацювання міжнародно правових норм, конвенцій та спільних угод про охорону навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів; надання допомоги іншим міжнародним інституціям з екологічної експертизи їхніх програм та підготовці кадрів;
Якщо порівняти існуючий в Україні Закон про охорону природи і засади діяльності ЮНЕП, то можна помітити, що деякі з принципів останньої не відображені в законі. Так, у ньому відсутні регулятиви щодо відтворення екосистем, довготривалого використання довкілля, пітримки пріоритетних наукових напрямків та технологій, показники якості довкілля та багато іншого. Саме в цьому напрямку, очевидно, і слід вдосконалювати чинне екологічне законодавство.
У червні 1992 р. у Ріо-де-Жанейро відбулася Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку, яка ухвалила підсумковий документ — Декларацію Ріо Головна риса цього форуму — найвищий рівень представництва: на конференції були присутні делегації практично всіх держав — членів 00Н, причому їх очолювали керівники країн. Українську делегацію очолював тодішній Голова Верховної Ради України І. С. Плющ, який виступив на конференції зі спеціальною доповіддю.
Декларація Ріо містить 27 принципів, які визначають ставлення 00Н до проблем навколишнього природного середовища та розвитку. Вже перший принцип проголошує:
"Турбота про людей займає центральне місце в зусиллях щодо забезпечення сталого розвитку. Вони мають право на здорове та полодотворне життя в гармонії з природою з природою".
Декларація розгортає цю тему, наголошуючи на механізмах досягнення закріплених екологічних прав людини. Особливий наголос, тут робиться не лише на функціях держави щодо власних громадян, а й усього міжнародного співтовариства перед цивілізацією. Важливим є те, що Декларація передбачає захист природного середовища та ресурсів .навіть для народів, що живуть в умовах гніту та несвободи. Інакше кажучи, ставлення до ресурсів країни вже перестає бути суто її внутрішньою справою, але становить предмет занепокоєння міжнародного співтовариства. Тут, власне, проступає загальна тенденція зміни статусу 00Н, міжнародних інституцій взагалі, які пов'язані зі значною активізацією їх діяльності та рішучими діями в оборону прав і свобод людей в "гарячих" точках планети.
Для України принципи Декларації Ріо мають виняткове значення, оскільки відомо, що нашій державі не під силу впоратися з існуючими екологічними проблемами, особливо з наслідками Чорнобильської катастрофи. Це проблема, яка зачіпає інтереси багатьох країн світу, має і розв'язуватися їхніми спільними скоординованими зусиллями. Поряд з тим, кожна з країн, що підтримали Декларацію, своєю власною мудрою природоохоронною політикою вносить свою частку в забезпечення сталого, збалансованого розвитку людства в цілому. На цій конференції: від імені нашої країни зазначалося:
"будуючи нову, незалежну Україну як державу, інтегровану в європейське і світове співтовариство, "ми будуємо світ XXI століття — світ співпраці, взаємодопомоги та глобального екологічного партнерства вільних і рівних народів Землі — планети, яку маємо захистити як найкращий витвір Бога й Природи в безмежному й холодному Космосі".
Декларація Ріо об'єднує країни та народи в досягненні поставлених цілей, гуртує їх у всепланетну єдність будівничих своєї власної домівки.
Таким чином, можна зробити висновок, що екологічне законодавство є важливою складовою частиною правової держави, спрямованої на захист, збереження та розвиток навколишнього природного середовища та природних ресурсів, формування екологічної культури суспільства.
Екологічне законодавство СРСР, у складі якого Україна перебувала до 1991 р., було неспроможне належним чаном захистити довкілля людини. Сприятливі умови для відновляння екологічної культури та створення наукової правової її основи виникають лише після здобуття державної незалежності.
У нинішній час в Україні формується національна правова база. що .регулює ставлення людини до природного середовища. В цей перехідний період це законодавство має змішаний характер, оскільки поряд з новими законами продовжують діяти і деякі з правових актів, успадкованих від СРСР.
Водночас, українське екологічне право не повною мірою здатне забезпечити захист природи, оскільки, з одного боку, багато в чому залишається декларативним і не містить конкретних механізмів розв'язання існуючих проблем, а з іншого — не повною мірою враховує здобутки та досвід сучасного міжнародного екологічного законодавства. Тому, розбудова демократичної, правової держави в Україні значною мірою залежить від того, наскільки ефективним і досконалим буде система законів, що забезпечують охорону навколишнього середовища та природних ресурсів в інтересах нинішнього та наступних поколінь.
Екологічна культура існує відколи виникло людство. Інша справа — в яких формах та іпостасях, з якими результатами та наслідками. Подібно до зразків культури взагалі, типу масової, авангардної, елітарної, тоталітарної та багатьох інших, екологічна культура багатовимірна і неоднозначна. І, мабуть, важко очікувати, що людство прийде до якоїсь однієї її моделі, хоча б тому, що воно залишається розділеним на етноси, держави. Класи, партії, конфесії та ще багато інших спільнот, страт та верств, котрі навряд чи дійдуть в усьому спільної мови будь-коли.
Екологічна культура, однак, формує для всіх нас спільний вектор: думання та мислення — з одного боку, життя та діяння — з іншого. І справді, та ситуація, що нині склалася у взаєминах людини й довкілля, однаковою мірою зачіпає і багатого шейха, і бідного сміттяра, чорного та білого, ескімоса й індуса, тобто має універсальне, життєве значення для всього людства.
У багатьох випадках дотримуватися вимог екологічної культури примушує закон, суворий до руйнівників та забруднювачів природи, тобто людина приходить до них через заборону, табу, кару. Очевидно, що потрібні різні шляхи екологізації людської діяльності. Загальним же набутком мас стати мудре та гуманне природокористування кожного із землян.
У наш час екологічна культура, крім світоглядних і технологічних зрушень, стає ще й могутнім чинником усталення процвітаючих суспільств. Це характерно для багатьох країн, зокрема для Японії або ж Швеції, котрі зуміли інтегрувати традиційніі екокультурні цінності в постіндустріальне суспільство, або ж Сингапуру, Німеччини чи США, де екологічна культура формувалася під суворим "оком" закону. Скрізь у таких випадках спостерігаються оздоровлення суспільства, поліпшення його моральних та естетичних чеснот, подовження тривалості життя та інші позитивні зрушення. Це — ще один аргумент стосовно того, потрібна чи непотрібна екологічна культура.
Отже, нинішня екологічна ситуація у зв'язку з переходом до діяльності екокультурно наснаженої та спрямованої має стати імперативом поведінки кожного і всіх загалом.
1. Громадський контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища відповідно до Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" здійснюють громадські інспектори з охорони навколишнього природного середовища (надалі - громадські інспектори), котрі призначаються відповідними органами громадських природоохоронних формувань або головними державними інспекторами з охорони навколишнього природного середовища відповідних територій.
2. Основним завданням громадського контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища і:
· безпосередня участь громадськості у справі покращення екологічної ситуації;
· надання допомоги органам державного контролю в забезпеченні додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища підприємствами, установами, організаціями та громадянами, попередження та виявлення порушень природоохоронного законодавства, ліквідації їх наслідків;
· екологічна просвіта,виховання та інформування широких верств населення через засоби масової інформації.
3. Об'єктами громадського контролю і охорона і використання землі, її надр,водних ресурсів, атмосферного повітря, рослинного та тваринного світу, природних об'єктів і територій, що підлягають особливій охороні, сельбищних територій і міського середовища.
4. Громадський контроль базується на принципах законності, гласності і демократизму, захисту екологічних прав громадян відповідно до Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища".
5. При здійсненні своєї контрольної діяльності громадський інспектор повинен керуватись чинним законодавством та нормативними актами Уряду з питань охорони навколишнього природного середовища, рішеннями Мінприроди України та його органів на місцях, цим Положенням.
6. Організацію діяльності громадських інспекторів здійснюють відповідно громадські природоохоронні формування та підрозділи Державної екологічної інспекції Мінприроди України.
7. Громадські природоохоронні формування та підрозділи Державної екологічної інспекції зобов'язані систематично інструктувати громадських інспекторів, проводити з ними наради, семінари з обміну досвідом, надавати їм практичну допомогу в здійсненні їх природоохоронної діяльності.
8. З метою координації роботи громадськості, широкого залучення її до розробки та виконання заходів по охороні навколишнього природного середовища, бережливого ставлення до природних ресурсів і підтримання контактів з природоохоронними органами при громадських природоохоронних формуваннях та при підрозділах Державної екологічної інспекції Мінприроди України можуть створюватись на громадських засадах штаби громадських інспекторів.
9. Організаційними формами громадського контролю можуть бути планові та термінові перевірки об'єктів, цільові рейди, участь в перевірках, що здійснюють органи державного контролю, та термінові перевірки ( у випадках отримання оперативної інформації про грубе порушення природоохоронного законодавства, про аварію або надзвичайну ситуацію).
10. Громадських інспекторів призначають:
1) в громадських природоохоронних формуваннях- керівні органи цих формувань відповідно до їх статутів.
2) при підрозділах Державної екологічної інспекції - головні державні інспектори з охорони навколишнього природного середовища відповідних територій.
11. Громадськими інспекторами можуть бути громадяни України, що досягли 18 років, мають досвід природоохоронної роботи та пройшли атестацію у відповідних органах громадських природоохоронних формувань або підрозділах Державної екологічної інспекції.
Призначення здійснюється на підставі власної письмової заяви громадянина, подання організації, що рекомендує, та результатів атестації.
12. Громадські інспектори отримують посвідчення встановленого Мінприроди України зразка, що підтверджують їх повноваження.
Посвідчення видають на три роки органи громадських природоохоронних формувань або підрозділи Державної екологічної інспекції відповідно до пункту 10 цього Положення.
По закінченню дії цього строку громадський інспектор, що виявив бажання продовжувати контрольну діяльність в цій сфері, проходить переатестацію, позитивна оцінка якої і підставою для продовження строку дії посвідчення.
13. Громадський інспектор діє в територіальних межах повноважень органу, що видав та зареєстрував посвідчення.
14. Громадські інспектори виконують роботу в порядку громадського доручення, без увільнення від основної роботи і без додаткової оплати праці.
15. Громадські інспектори мають право:
· безперешкодно відвідувати об'єкти в будь-який час їх роботи при пред'явлені посвідчення;
· отримувати інформацію про стан навколишнього природного середовища, джерело негативного впливу на нього та заходи, що вживаються для поліпшення екологічної ситуації;
· брати участь у проведенні спільно з працівниками підрозділів Державної екологічної інспекції Мінприроди України, інших спеціально уповноважених органів контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища рейдів та перевірок додержання підприємствами, установами, організаціями та громадянами природоохоронного законодавства, норм екологічної безпеки та використання природних ресурсів;
· проводити перевірки і складати протоколи про порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища і подавати їх відповідному підрозділу Державної екологічної інспекції для притягнення винних до відповідальності. У разі неможливості встановлення особи порушника на місці громадські інспектори можуть доставляти порушника до органів внутрішніх справ та інших місцевих органів державної виконавчої влади;
· брати участь у підготовці органами Державної екологічної інспекції або органами громадських природоохоронних формувань до суду матеріалів на відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
· вносити до адміністрації підприємств, установ, організацій, відповідних державних органів подання про виявлені правопорушення в галузі охорони навколишнього природного середовища та пропозиції щодо їх усунення;
· виявляти обставини і причини, які призводять до порушень природоохоронного законодавства, проводити профілактичну роботу по попередженню таких порушень;
· захищати екологічні права і інтереси громадян, пояснювати громадянам вимоги природоохоронного законодавства;
· брати участь у громадській екологічній експертизі, що проводиться згідно Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" незалежними групами спеціалістів.
16. Громадські інспектори працюють у взаємодії з державними інспекторами з охорони навколишнього природного середовища відповідного підрозділу Державної екологічної інспекції.
17. Громадські інспектори можуть заохочуватись за досягнення у галузі охорони навколишнього природного середовища органами Мінприроди України за рахунок коштів позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища або коштів громадських природоохоронних формувань,передбачених їх кошторисами, та інших надходжень.
18. Громадські інспектори зобов'язані сумлінно виконувати покладені на них завдання та систематично інформувати відповідний підрозділ Державної екологічної інспекції про результати своєї діяльності і щорічно звітувати про свою роботу.
19. Громадські інспектори, котрі належним чином не виконують свої функції або зловживають наданими їм правами, можуть бути виключені зі складу громадських інспекторів з вилученням посвідчення рішенням органу, що їх призначив,за ініціативою цих органів або за клопотанням організацій, що їх рекомендували.
Рішення про виключення можуть бути оскаржені,залежно від того, хто призначав цього громадського інспектора:
· керівним органам відповідних природоохоронних формувань, або їх вищестоячим органам;
· головному державному інспектору з охорони навколишнього природного середовища відповідної території, а в окремих випадках Головному державному інспектору України з охорони навколишнього природного середовища.
1. Питання про доцільність екологічної експертизи діючих промислових й інших об'єктів може розглядатися у виняткових випадках.
2. Організація такої експертизи повинна здійснюватися спільно експертними й інспекційними підрозділами обласних Державних управлінь - силами спеціалізованих організацій, що мають досвід підготовки екологічних паспортів підприємств, обслідування і оцінки ситуацій на діючих виробництвах.
3. Подібна експертиза може здійснюватись за погодженням між зацікавленими у її проведенні сторонами на взаємоприйнятних для них умовах.
4. В процесі екологічної оцінки діючого об'єкта:
1) виявляються всі наявні джерела забруднення атмосфери - стаціонарні (організовані), неорганізовані і пересувні; джерела забруднення водойм - технологічні процеси виробництва, цехи, ділянки і установки, де утворюються забруднені стічні води; джерела забруднення грунтів і підземних вод - місця утворення промислових відходів;
2) визначається наявність і ефективність дії природоохоронних очисних споруд і устаткування, які задіяні на підприємстві для забезпечення попередження негативного впливу джерел забруднення на довкілля;
3) відпрацьовуються пропозиції щодо доцільності зміни технологічних процесів; реконструкції, ремонту чи повної заміни очисних споруд і установок; монтажу нових додаткових пилогазоочисних установок і споруд для очистки забруднених стічних вод; здійснення додаткових заходів по утилізації чи екологічно безпечному захороненню промислових й інших відходів; проведенню заходів по упорядкуванню, благоустрою і озелененню території підприємства, організації санітарно-захисної зони (якщо об'єкт нею не забезпечений) і дотриманню її статусу.
5. Якщо йдеться про екологічну експертизу діючого об'єкта, що відноситься до екологічно небезпечних, обов'язковою умовою її проведення і забезпечення підготовки керівництвом об'єкта і його власником матеріалів оцінки впливу господарської діяльності на оточуюче навколишнє середовище (ОВОС), які і повинні бути об'єктом такої експертизи.
1. Екологічна експертиза нової технології і техніки здійснюється шляхом експертної оцінки документації (проектів) їх створення і практичного впровадження на нових і діючих підприємствах, а не вже змонтованих технологічних ліній чи реальних зразків техніки.
2. Документація по створенню і впровадженню нових технологій і техніки підлягає державній екологічній експертизі лише в тому випадку, якщо ці технології і техніка стосуються екологічно небезпечних видів діяльності.
3. В процесі експертизи оцінюються тільки показники, що стосуються забезпечення охорони довкілля від забруднення і раціональності використання природних ресурсів, всі інші - економічні, технічні і т.д. - до уваги не беруться.
4. При здійсненні подібної експертизи, завдання підготовки робочих матеріалів попередньої оцінки відповідної документації доцільно давати, за домовленістю, місцевим проектним і проектно-конструкторським організаціям, а також вищим учбовим закладам (чи окремим групам їх спеціалістів) відповідного розробкам профілю.
5. Екологічна експертиза нової технології і техніки і одним з видів екологічної експертизи, що здійснюється у дві стадії.
Документація оцінюється попередньо на рівні місцевого Державного управління, Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, на території, підвідомчій якому передбачається первинне впровадження нової технології чи техніки, і проходить остаточну експертизу на рівні центрального апарату цього міністерства.
6. Екологічна експертиза документації по створенню і впровадженню нової технології і техніки як самостійний вид експертної діяльності, здійснюється виключно за ініціативою замовника, оскільки в обов'язковому порядку така документація повинна проходити державну екологічну експертизу у складі відповідних техніко-економічних обгрунтувань (ТЕО), техніко-економічних розрахунків (ТЕР) і проектів (робочих проектів) будівництва нових, розширення, реконструкції і технічного переозброєння діючих підприємств, на яких передбачається практичне застосування нової технології і техніки.
1. Атомна енергетика і промисловість (включаючи видобуток і збагачення руди).
2. Біохімічне, біотехнічне і фармацевтичне виробництво.
3. Обробка, транспортування, зберігання, поховання і утилізація небезпечних (токсичних) промислових відходів.
4. Нафтохімія і нафтопереробка.
5. Видобування і переробка природного газу, будівництво газосховищ.
6. Хімічна промисловість, шкірянопереробні, текстильні виробництва (із фарбуванням тканин).
Металургія (чорна і кольорова).
Вугільна і гірничовидобувна промисловість.
9. Виробництво, зберігання і застосування мінеральних добрив і отрутохімікатів.
10. Виробництво, зберігання, транспортування і знищення боіприпасів, вибухових речовин і ракетного палива.
11. Виробництво електроенергії і тепла на базі органічного палива, гідроенергетика.
12. Виробництво азбесту, скла, цементу.
13. Виробництво целюлози.
14. Електронна і мікроелектронна промисловість.
15. Гідротехніка і меліорація.
16. Виробництво, зберігання і транспортування горючих, токсичних, вибухонебезпечних речовин, включаючи матеріали, що можуть утворювати отруйні продукти згорання і спричиняти пилові вибухи.
1 Науково-дослідницька діяльність, у процесі якої використовуються токсичні речовини, природні і штучно синтезовані організми, бактерії, віруси, втрата контролю над якими може становити екологічну небезпеку.
1 Розміщення і будівництво аеропортів, залізничних вузлів і вокзалів, морських і річкових портів.
19. Розміщення і будівництво тваринницьких комплексів і птахофабрик.
|