Shura19@yandex.ru

Філософська культура особи та її суспільна значущість.

Коли ми маємо діло з філософським осмислюванням культури, то як правило, нашим об`єктом є культура, як така. Подібний підхід потребує залишить за дужками, або в якості прикладів, або образів локальної культури - як національні, так і регіональні. А так як кожний дослідник формується у досконально визначеному фокусі культури та ідентифікує себе з конкретним народом, то мета осмислення культури у всякому випадку визначає вихід дослідника, його думки за межі наявного буття.

Культура як зміст і певна характеристика життєдіяльності людини та суспільства багатогранна. Тому при розгляді її сут­ності, структури, специфіки можливі різні підходи. Як резуль­тат багатогранності культури існує велика кількість її визначень у філософії.

Сам термін “культура” (від лат. cultura - обробка, виховання, освіта) налічує сьогодні багато тлумачень. Загальним для них є і те, що під культурою на противагу “натурі” (природі, при­родному) розуміють те, що створено людиною, штучно.

Раніше цей термін зустрічався тільки в словосполученнях, означаючи функцію чогось: вироблення правил поведінки, здобуття знань, удосконалення мови і т.п. У більшості лінгвістів не виникає сумніву, що своїм походженням слово “культура” зобов’язане латинським словам соlo, colere - (зрощувати, обробляти землю, займатися землеробством). Сultus - це землеробська праця.

Це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання людини. У листах римського філософа Цицерона “Тускуланські бесіди” він пише “cultura animi philosophi” (культура духу є філософія). Пізніше слово “культура” все частіше починає вживатися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло у всі європейські мови, у тому числі і слов`янські. Проте на цьому еволюція термі­на “культура” не закінчується. У середні віки набирає поширення комплекс знань вказаного слова, згідно з яким культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше в епоху Від­родження, з удосконаленістю людини. У ХVIII ст. слово “культура” набуває самостійного наукового значення.

Поділ культури на матеріальну і духовну, одна з яких є продуктом матеріального, а інша духовного виробництва, здається самоочевидним. Ясно і те, що предмети матеріальної і духовної культури можна використовувати по-різному. Знаряддя праці і твори станкового живопису служать різним цілям. Так що функціональне розходження між матеріальною і духовною культурою дійсно існує. Але разом з тим і те й інше є культурою, що несе в собі матеріальне і духовне в їхній єдності. У матеріальній культурі укладене формуюче її духовний початок, оскільки вона завжди є втілення ідей, знань, цілей людини, що тільки і робить її культурою; продукти ж духовної культури завжди замасковані в матеріальну форму, тому що тільки в такий спосіб вони можуть бути об’єктовані і стати фактом громадського життя. Усе це дає підставу говорити про культуру як таку, незалежно від її розподілу на матеріальну і духовну. Матеріалістичний підхід до культури полягає не в розрізненні матеріальної і духовної культури, а у визнанні її органічного зв'язку з розвитком усього суспільства.

Недолік же визначення культури як усього створеного людиною в тому, що, по-перше, культура при цьому може сприйматися односторонньо, лише як щось зовнішнє людині, по-друге, не проясняється природа самої культури, співвідношення суспільства і культури.

Різницю суспільства і культури виявляє її визначення як сукупність створених людиною цінностей. Світ культури — це світ матеріальних і ідеальних, духовних цінностей, тобто світ об'єктів матеріальних і ідеальних, узятих у його відношенні до людини, світ, наповнений людськими смислами. Трактування культури як системи цінностей обмежує культуру від природи й одночасно дозволяють ототожнювати її із суспільством. При такому підході культура виступає як певний аспект суспільства, тим самим прояснюється її соціальна природа, але разом з тим не знімається і важлива проблема співвідношення культури і суспільства.

Однак при трактуванні культури як системи цінностей остання з'являється як сукупність готових результатів людської діяльності, а процес творення культури, її динаміки залишається поза розглядом. Крім того, подібне розуміння культури ще занадто загальне і допускає різні інтерпретації в залежності від того, як розуміється сама цінність. Так, "неокантійці", що широко використовували поняття цінності, трактували її як щось надісторичне і яке не підлягатиме науковому аналізу і поясненню. Діалектико-матеріалістичне розуміння цінностей, навпроти, не протиставляє науковий і ціннісний підходи до суспільства і культури, зв'язуючи останню з усією людською діяльністю, із працею як джерелом культури і її результатів.

Отже, визначаючи суть культури, потрібно виходити з того, що кожне зовнішнє вираження культури є прояв ступеня розвитку самої особи. Узято окремо від людини, матеріалізоване «тіло культури» позбавляються динаміки, руху, життєвості. А реальна, жива культура невіддільна від суспільної людини — суб'єкта культури, співвіднесеного зі створеним ним об'єктним світом. Сама людина формує себе в процесі своєї діяльності як культурно-історична істота. Її людські якості є результат засвоєння нею мови, прилучення до існуючих в суспільстві цінностей, традиціям, оволодіння властивій даній культурі прийомами і навичками діяльності і т.д. біологічно ж людині дається лише організм, що володіє певною будовою, задатками, функціями. Тому не буде перебільшенням сказати, що культура являє собою міру людського в людині, характеристику розвитку людини як суспільної істоти. Отже, культура існує в постійній взаємодії свого зовнішнього матеріалізованого вираження із самою людиною. Ця взаємодія полягає в тому, що людина засвоює створену раніше культуру, розграничує її, роблячи тим самим передумовою своєї діяльності, і коїть культуру, створюючи нове, розграничує свої знання і цінності, уміння і здібності, свою родову людську сутність.

Людина, звичайно, сприймає культуру вибірково під впливом переваг, обумовлених багатьма обставинами. І лише на основі цієї засвоєної нею культури вона виявляється здатною розвиватися далі. Як суб'єкт культури людина вносить у неї щось нове. У співвідношенні освоєння і творчості культури закладена маса проблем і протиріч. Щоб у них розібратися, треба хоча б у самому загальному виді проаналізувати проблему розвитку культури.

Філософія вивчає культуру не як особливий об'єкт, що підлягає дослідженню поряд із природою, суспільством, людиною, а як загальну характеристику світу як цілого. Філософське розуміння культури є осмислення вираженого в ній прагнення до безмежності й універсальності людського розвитку. Для філософа здатність світу як би «випромінювати» із себе людський смисл характеризує його як явище культури. З погляду філософії, культура є увесь світ, у якому людина знаходить себе.

Тут ми будемо ґрунтуватися на діяльнісному підході в розумінні культури. У рамках цього підходу вона розглядається як спосіб організації і розвитку людської діяльності. Культура — це своєрідний «генотип» суспільного організму, що визначає її будову і розвиток. Вона представлена в продуктах матеріальної і духовної праці, у соціальних нормах і духовних цінностях, у відносинах людини до природи і між людьми.

Людський світ величезний, строкатий і різноманітний — політика, економіка, релігія, наука, мистецтво і т.д. Усі ці сфери людської діяльності переплетені і впливають один на одного. Кожна сфера є відображенням інших. Можна, звичайно, розглядати людину по частинами в рамках політичної чи іншої сфери. Наприклад, політична культура буде містити в собі найкращі способи політичного вибору і дії, цінності й ідеали політичної перебудови суспільства, оптимальні форми соціальних взаємин людей у ході взаємоузгоджень їхніх інтересів і т.д.

У моральній культурі фіксується досягнутий суспільством рівень уявлення про добро, зло, честь, справедливість, обов'язки і т.д. Ці уявлення, норми регулюють поведінку людей, характеризують соціальні явища. Засвоюючи моральні погляди і принципи, індивід перетворює їх у моральні якості і переконання.

Естетична культура суспільства містить у собі естетичні цінності (прекрасне, піднесене, трагічне і т.д.), способи їх створення і споживання. Специфіка естетичного сприйняття полягає в тому, що люди, їхні вчинки, продукти діяльності, явища природи, сприймаються насамперед почуттєво, у їхній зовнішній виразності.

Зараз найважливішого значення набуває екологічна культура. Драматична ситуація, що переживає сучасне суспільство, багато в чому обумовлена катастрофічними змінами, що відбуваються в природному світі в результаті людської діяльності. Екологічна культура містить нові цінності і способи виробничої, політичної й іншої діяльності, спрямовані на збереження Землі як унікальної екосистеми.

Єдність світу культури визначається цілісністю останнього, діючого як цілісна істота. Культура не існує поза своїм живим носієм - людиною.

Індивід засвоює її через мову, виховання, живе спілкування. Картина світу, оцінки, цінності, способи сприйняття природи, часу, ідеали закладаються у свідомість особи традицією і, непомітно для індивіда, змінюються в процесі суспільної практики. Біологічно людині дається тільки організм, що володіє лише певними задатками, потенційними можливостями.

Особливе місце у світі культури займає її морально-етичні і естетичні аспекти. Мораль регулює життя людей у всіляких сферах — у побуті, у родині, на роботі, у науці, у політиці і т.д. У моральних принципах і нормах відкладається все те, що має загальне значення, що складає культуру міжлюдських відносин. Є універсальні, загальнолюдські уявлення про добро і зло, наприклад, такі, як «не укради», «не убий», «не прелюбодій» інші, зафіксовані в Біблії. Є групові, історично обмежені уявлення про те, «що таке добре» і «що таке погано». У будь-якому випадку практика міжлюдських зв'язків осмислюється як добро, шляхетність, справедливість.

Сфера естетичних відносин до дійсності носить усеосяжний характер. Краса, прекрасне, гармонічне, витончене — усі ці цінності людина знаходить і в природі, і в суспільстві. Естетичне сприйняття, естетичне переживання, естетичний смак притаманний кожній людині. Звичайно, ступінь розвиненості, досконалості естетичної культури у різних людей різна. Історично мінливі й ідеали краси. Проте в суспільстві існують певні норми естетичної, моральної, політичної, релігійної, пізнавальної, духовної культури. Ці норми — невидимий каркас, що скріплює суспільний - організм у єдине ціле.

Культурні норми є визначені зразки, правила поведінки чи дії. Вони складаються, затверджуються вже в повсякденній свідомості суспільства. На цьому рівні у виникненні культурних норм відіграють велику роль традиційні і далі підсвідомі моменти. Звичаї і способи сприйняття складалися тисячоріччями і передавалися з покоління в покоління. У переробленому вигляді культурні норми втілені в ідеології, етичних навчаннях, релігійних концепціях.

Таким чином, культура містить у собі як стійкі, так і мінливі моменти. Стійкість, «інерційність» у культурі — це традиція: елементи культурної спадщини — ідеї, цінності, звичаї, обряди, способи світосприймання і т.д. - зберігаються і передаються від покоління до покоління. Традиції існують у всіх формах духовної культури.

Різноманітними способами і формами включається культура в рух історії. Вони виражають суб'єктивно-особистісну сторону діяльності суспільної особи, способи і норми соціальної організації і регулювання процесів життєдіяльності, виконують найважливішу соціальну функцію трансляції досвіду, знань, уречевлених результатів людської діяльності. Нарешті, художня, наукова, технічна, соціальна творчість у тій мірі, у якій вона з'являється як винахід, відкриття, творення нового, унікального, дасть результати, що включаються потім в історичний процес, вносять у нього нові елементи. Тут маються на увазі і нові ідеї, що лише очікують свого втілення в соціальну дійсність, і матеріалізовані результати людської діяльності, і сама діяльність як посередня ланка між ними.

Люди творять історію, але соціальні наслідки їхніх дій складаються під впливом маси різних обставин, об'єктивних умов і закономірностей. Творчість культури тому не збігається з творчістю історії.

Перед історичним матеріалізмом виникає в цьому зв'язку проблема співвіднесення втілюваного в культурі діяльного творчого початку, що ставить перед суспільством нові проблеми і відкриваючого нові можливості, з об'єктивними умовами і законами суспільного розвитку.

Культура — це невід'ємна частина людського життя. Культура організує людське життя. У житті людей культура значною мірою здійснює ту ж функцію, що у житті тварин виконує генетично запрограмовану поведінку.

Сучасна філософія поставила питання людини і культури дуже близько. Так як проблеми людини і культури дуже тісно пов`язані в повсякденному житті, у всіх сферах людської діяльності. Тому сучасна філософія “вийшла з берегів” філософії на широке поле сучасної культури. А перш за все в такій важливій і необхідній сфері діяльності людини як сфера цінностей. От чому сучасні філософи приділяють велику увагу вивченню етики, естетики, права і держави, релігії і науки, антропології, етнографії, психології, педагогіки, літератури і мистецтва.

Культура – це не тільки все те, що створене руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, традиціях, ставленні один до одного, до праці, до мови.

Належачи до певного соціуму, індивідуум зі своєю появою на світ органічно входить у вироблену його співвітчизниками культуру, стає її користувачем і носієм.

Чим міцніші зв’язки людини з культурою, тим більше можна сподіватися від неї як від громадянина, свідомого творця матеріальних і духовних благ.

Отже, духовна культура міцними нитками пов’язана з матеріальною культурою. Тому-то наше суспільство, пробудившись від довгого інтелектуального сну і приступивши до морального самоочищення, побачило ті проблеми, які багато років прикривалися бадьорими лозунгами закликами.

Список використаної літератури

1. Лотман Ю.М. Феномен культури. Вып. 10. Тарту, 1978.

2. Історія філософії України. Хрестоматія. К., 1993.

3. Гуревич М.С. Философия культури. М., 1995.

4. Культура и развитие человека. К., 1989.

5. Проблемы философии культуры. М., 1984.

6. Категории философии и категории культури. К., 1983.

7. Тарасенко Н.Ф. Природа, технология, культура. Философско-мировоззренческий анализ. К., 1986.

8. Культура, человек и картина мира. М., 1987.

9. Философия и культура. М., 1987.

10. Ракитов А.И. Цивилизация, культура. Технология и рынок.// Вопросы философии. 1992, №5.

11. Філософія: історія і сучасність./За ред. В.І.Шевченка.-Чернігів, 1996.

12. Основы философии: Учебное пособие для вузов / Рук. автор. колл. и отв. ред. Е.В. Попов. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997.

13. Введение в философию: Учебник для вузов: В 2ч. Ч. 2 /Под общ. ред. И.Т. Фролова. – М.: Политиздат, 1989.

14. Философия: Учебное пособие для студентов вузов / В.Ф. Берков, П.А. Водопьянов и др. – Мн.: ТетраСистемс, 1998.