Реферат: Поняття та структура світового ринку

ВСТУП

На сучасному етапі суспільного розвитку значну роль для економіки кожної окремої країни і світу вцілому відіграє світове господарство , яке поєднує національні господарства, що пов’язані і взаємодіють за законами міжнародного поділу праці.

Він полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. МПП виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом. Формування спеціалізації господарства підкоряється дії закону порівняльних переваг, запропонованим Д.Рикардо в 1917 р., який стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка має абсолютні переваги з виробництва будь-яких товарів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє. А це означає, що кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати зиск, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

Для реалізації можливостей, що виникають у процесі розвитку МПП та забезпечення руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, на світових ринках потрібна постійна підтримка міжнародних двосторонніх та багатосторонніх відносин, укладенні зовнішньополітичних та зовнішньоторгових угод, як між окремими фірмами, так і між урядами країн.

Економічні зв’язки між країнами мають багатовікову історію. Протігом століть вони існували переважно як зовнішньоторгівельні, вирішуючи проблему забезпечення населення товарами, які національна економіка виробляла неефективно або не виробляла взагалі. З розвитком еволюції зовнішньоекономічні зв’язки переросли межі зовнішньої торгівлі і перетворились в складну сукупність міжнародних економічних відносин, що стосуються інтересів всіх держав.

Міжнародні зв’язки виступають сьогодні найважливішим фактором економічного роста, структурних зрушень і підвищення ефективності національного виробництва, одночасно є і каталізатором диференціації країн, нерівномірності їх розвитку. Це можна довести тим, що сучасне світове господарство як в політичному, так і в соціально-економічному відношенні неоднорідне і характеризується великою кратністю. Як колись, на світовій арені серед суб’єктів економічної діяльності країни з різним рівнем промислового розвитку, умовами і стандартами життя суспільства.

ВИНИКНЕННЯ СВІТОВОГО РИНКУ І СТАДІЇ ЙОГО РОЗВИТКИ

Відомі американські економісти Макконнелл і Брю пишуть, що «ринок - всякий інститут або механізм, що зводить разом покупців (пред'явників попиту) і продавців (постачальників) конкретного товару або послуг». Ринок є система обміну різними по своїх споживчих властивостях продуктами праці як товарами. Продукти передаються постачальниками покупцям не безплатно, а на відплатній основі. Виходить, ринок припускає наявність як різних по своїх споживчих властивостях продуктів праці, так і їхніх різних власників.

Визначення вмістуринку зустрічаються різні. Тому приведемо ще одне з них, що, на нашу думку, відбиває найбільш адекватно його вміст. Отож, ринок - це засіб або механізм реалізації і придбання товарів і послуг, у якому беруть участь продавці і покупці, тобто він являє собою систему співвідношення пропозиції і попиту різних власників. Коротше кажучи, ринок - це вартісна система обміну різними продуктами праці. Тому не ставтесь скептично до базару, як деякі це роблять, тому що базар і супермаркет - це усього лише різновиду усе тієї ж системи товарного обміну різними продуктами праці. У той же час народне тлумачення ринку відрізняється від його наукового змісту. У повсякденному житті під ринком розуміють місце, де продаються і купуються товари. У дійсності ж ринок не зводиться до місця. Ринок це не місце, а визначений механізм товарного виробництва.

Виникнення і становлення ринку обумовлено розвитком суспільного поділу праці і товарного виробництва. З ростом товарного виробництва розвивається і ринок - засіб обміну продуктів, що призначені для продажу, а не споживання самими виробниками.

При рабовласницькому ладі товарне виробництво і товарне обертання усередині окремих країн були розвинуті слабко. Відповідно до цого на зовнішній ринок відправлялася лише незначна частина продукції. І усе ж при рабовласницькому засобі виробництва виник світовий ринок . У той час він носив переважно внутриконтинентальний масштаб. Фінікія, Древній Єгипет, Греція, Рим вели торгівлю як між собою, так і з численними містами Середземномор'я і Чорного моря. Але рабство по самій своїй природі не було товарним виробництвом і тому лише частково могло бути основою розвитку зовнішньої торгівлі. Його більш тривкою основою було ремісниче виробництво. Тому сформований в епоху рабства світовий товарний ринок по своєму соціально-економічному характеру був ремісно-рабовласницьким ринком.

Протягом довгого часу і при феодалізмі також не спостерігалося широкого поширення товарного виробництва, оскільки пануючим було натуральне господарство. У силу цього в обмін надходила незначна частина продукції сільського господарства і дрібних ремісничих підприємств. Диференціація суспільного виробництва майже була відсутня. Товарний обмін між окремими товаровиробниками охоплював лише невеличкі райони. Купецький капітал, виступаючи посередником між товаровиробниками, поступово втягував в обмін усі нові райони й області. Але в умовах їх політичної і виробничої роз'єднаності товарний обмін носив нерегулярний характер: був відсутнім єдиний національний ринок, суспільні потреби задовольнялися переважно продукцією місцевого виробництва.

Слабкий розвиток суспільного поділу праці усередині окремих країн перешкоджало встановленню регулярних торгових зв'язків між ними. Зовнішня торгівля ще не одержала значного розвитку і не мала істотного значення в задоволенні потреб феодального товариства в цілому.

Проте саме при феодалізмі древній світовий внутриконтинентальнийринок переріс у міжконтинентальний. Справді, середньовічний Китай торгував не тільки в Індією, але і з Аравією і Південної Африкою. Венеція і Генуя вели торгівлю як із феодальними країнами Європи, так і з Єгиптом і державами Ближнього Сходу. Подорож Васко да Гама з'єднала ці два регіональні міжнародних ринки, а відкриття Америки Колумбом і кругосвітня подорож Магелана об'єднала всі регіональні ринки в єдиний ланцюг. Так що світовий ринок виник не в XIX в., а значно раніше. Звичайно, тривалість його була короткою, а масштаби невеликі. І усе ж він існував. Основними постачальниками товарів на зовнішній ринок були феодали і ремісники. Тому сформований в епоху феодалізму товарний ринок по своєму соціально-економічному утриманню був ремісно-феодальним.

Засіб обміну продуктів праці як товарів, вироблених відособленими друг від друга власниками, наприкінці епохи феодалізму став розвиватися під впливом виникнення капіталістичних підприємств, відділення промисловості від землеробства. в міру спеціалізації сільського господарства в різних районах на виробництві визначенихвидів товарів, у силу розчленовування промислового виробництва на усе більше число галузей.

У умовах капіталістичного товарного виробництва, що розвивається, кожна з галузей промисловості і сільського господарства поступово стають ринком один для одного. Диференціація виробництва на спеціалізовані галузі являє собою процес поглиблення і розширення суспільного поділу праці. Ніж глибше стає поділ праці, тим більше розвивається товарне виробництво, тим усе більш розширюється сфера обміну товарів, тобто виникає національний ринок. Коли ж процес спеціалізації капіталістичного виробництва виходить за рамки окремих країн, тоді вона доповнюється міжнародним обміном і на цій основі розвивається новий світовий ринок. Таким чином, світовий ринок являє собою сукупність ринків окремих країн, що пов'язані між собою товарообміном.

Світовий ринок базується на міжнародній виробничій спеціалізації окремих країн і є сферою, де з метою забезпечення розширеного відтворення здійснюється заміщення виробів, зроблених одною країною, продуктами інший. Обмін товарів на світовому ринку являє собою процес, що забезпечує безперервність розширеного відтворення. Тому зв'язку між товаровиробниками різних країн, здійснювані через обмін товарів, розширюється в міру збільшення масштабів виробництва.

Варто підкреслити, що вирішальний вплив на формування єдиних національних ринків, а потім і подальший розвиток світового міжконтинентального ринку зробила значна капіталістична промисловість. У результаті промислового перевороту, що відбувся в Англії в останній третині XVIII в., а потім протягом XIX в. і в інших країнах Європи й Америки, стала швидко розвиватися значна промисловість, що і прискорило формування національних ринків і призвело до утворення світового капіталістичного ринку. Ця творча роль значної промисловості обумовлена поруч обставин.

По-перше, капіталістичному виробництву властиво прагнення до одержання високої норми прибутку. У погоні за ним підприємці не задовольняються існуючим рівнем прибутку, а шукають оптимальних умов реалізації своєї продукції за межами своєї країни. І не випадково XIX в. став часом політичного поділусвіту між значними промисловими державами. Крім політичних інтересів уряду цих країн забезпечували своїм підприємцям високоприбуткові ринки збуту їхньої продукції. Таким шляхом розширюються економічні зв'язки одних країн з іншими.

По-друге, на відміну від ремесла і мануфактури значна машинна промисловість дає можливість робити величезні партії товарів для продажу. У погоні за масою прибутку підприємці ринуться розширити продаж своїх товарів не тільки всередині країни, але і за рубежем. Це також призводить до розширення зовнішньої торгівлі, тобто до розвитку ємкості світового ринку.

По-третє, погоня за прибутком усередині країни відбувається в умовах гострої конкурентної боротьби між підприємствами. З метою одержання високих прибутків окремі галузі розширюють об’єм виробництва за межі потреб інших національних галузей, службовців для них ринками збуту. Ця нерівномірність росту різних національних галузей впливає на стан внутрішнього ринку. Ті галузі, що у своєму розвитку випереджають технологічніпов'язані з ними інші галузі, ринуться реалізувати свою продукцію на зовнішніх ринках.

По-четверте, масове виробництво товарів на базі значної машинної промисловості викликає величезний попит на сировинні товари. У процесі розвитку промисловості головними постачальниками сировини стали країна, що знаходилися в колоніальній залежності від більш розвинутих у промисловому відношенні держав, що примушували їх економічними і позаекономічними методами до спеціалізації економіки у визначеному напрямку. Як бачимо, значна машинна промисловість із моменту свого виникнення втягує у світовий ринок різноманітні країни не тільки як покупців її продукції, але і як постачальників сировинних товарів.

Світовий ринок міг досягти свого повного розвитку лише при капіталістичному машинному виробництві і викликаному їм широкому міжнародному поділі праці. Тільки в умовах капіталістичного засобу виробництва світовий ринок стає цілком розвинутою економічною категорією, створюється грунт для широкого розвитку регулярного і всебічного міжнародного товарообігу, що спирається на постійне і масове виробництво товарів для продажу на світових ринках, на розвитокмережі міжнародних засобів транспорту і зв'язку.

- Хоча світовий ринок виник на основі розвитки національних ринків, проте він не тотожний ім. Принаймні можна відзначити наявність таких відмітних властивостей: деякі товари, що беруть участь в обертанні всередині країн, зовсім не виходять на світовий ринок;

- прямування товарів на національному ринку обумовлено економічними чинниками, тобто виробничими зв'язками між підприємствами й іншими організаціями, а на світовий ринок величезний вплив робить зовнішньоекономічна політика держав. Наприклад, на шляху іноземних товарів держава споруджує високі бар'єри, а при прямуванні національних товарів між своїми областями, провінціями, штатами воно цього не робить; нарешті, на світовому ринку існує особлива система цін - світові ціни.

Світовий капіталістичний ринок проходить у своєму розвитку три стадії, обумовлені розвитком капіталістичного засобу виробництва: стадію підготування капіталістичного засобу виробництва (епоха мануфактури), стадію машинного виробництва окремих підприємств і корпоративної стадії капіталізму. Кожна стадія розвитку світового капіталістичного ринку має свої особливості, обумовлені самим капіталістичним засобом виробництва.

Світовий ринок на стадії підготування капіталістичного засобу виробництва знаходився ще в зародковому, нерозвиненому стані. Визначальною рисою зовнішньої торгівлі на цій стадії була переважна роль купецького капіталу, що виступав у якості посередника в процесі обертання товарів, вироблених переважно дрібними товаровиробниками і частково капіталістичними мануфактурами.

Світовий ринок на другій стадії капіталізму охоплює період від промислового перевороту в Англії наприкінці XVIII в. до кінця 70-х рр. XIX в., коли світова капіталістична торгівля набула цілком розвинутих рис. Для цього етапу характерна перемога значної машинної промисловості в Англії і встановлення нею промислової і торгової гегемонії. Світовий ринок виходить із свого початкового стану і починає укладатися як категорія капіталізму. Вирішальну роль на світовому ринку починає грати промисловий капітал, що підкоряє собі торговий капітал. Основою міжнародного товарообігу стає вивіз виробів значної капіталістичної промисловості Англії і ввіз нею сировини і продовольства. У 60-70-ті рр. XIX в. визначальною ознакою світового ринкує остаточне закріплення пануючої ролі промислового капіталу в господарському житті головних розвинутих капіталістичних країн, насамперед США і Німеччини, промисловість яких за рівнем свого розвитку став наздоганяти Англію.

Корпоративна стадія капіталізму охоплює період із 80-х рр. XIX в. і до наших днів. коли виявлявся перехід від капіталізму вільної конкуренції окремих підприємств до різних форм панування корпорацій. На цьому етапі завершилося формування світового ринку, на основі утворення єдиної капіталістичної системи господарства і всесвітнього панування фінансового капіталу.

Найбільше нас цікавить розвиток світового капіталістичного ринку в XX в. Роздивимося найбільш характерні риси світового ринку на цьому етапі його розвитки.

ХАРАКТЕРНІ РИСИ СВІТОВОГО КАПІТАЛІСТИЧНОГО РИНКУ

Сучасний світовий ринок має ряд рис, що розкривають особливості його функціонування. Які ж вони? Перша характерна риса визначається товарною природою капіталізму. Вона полягає в тому, що економічні зв'язки між окремими країнами здійснюються за принципом вигідності, прибутковості. Світовий капіталістичний ринок відіграє величезну роль у підвищенні норми прибутку підприємств промислово розвинутих країн за рахунокпосилення експлуатації економічно відсталих країн.

Другою характерною рисою світового капіталістичного ринкує анархія виробництва і конкуренції. Якщо в кожному окремому підприємстві виробництво здійснюється планомірно, те в масштабі всієї капіталістичної країни й у світі в цілому воно протікає анархічно. Розподіл засобів виробництва між різноманітними галузями економіки відбувається стихійно. Визначальним чинником галузевого розміщення товаровиробників є прагнення кожного з них укласти капітал у ту сферу діяльності, де норма прибутку вище. У результаті довільного розподілу засобів виробництва в країнах і у світі в цілому між окремими сферами виробництва виникає диспропорція. І хоча різноманітні виробничі сфери ринуться до рівноваги, тому що кожний підприємець повинен робити таку споживчу вартість, яка задовольняла б суспільну потребу, проте ця тенденція різноманітних секторів економіки виявляється лише як реакція проти постійного порушення цієї рівноваги. Анархія на світовому капіталістичному ринку і його нестійкість ще більш посилюються в зв'язку з тим, що прагнення капіталу до безупинного розширення виробництва зустрічає на своєму шляху вузькі рамки платоспроможного попиту багатьох країн, що імпортують.

Світовому капіталістичному ринку завжди була властива гостра конкурентна боротьба між підприємствами окремих країн. Зокрема, зараз боротьба йде між США і Японією, країнами ЄС і іншими державами. В даний час, тобто в епоху корпоративного капіталізму, на світовому капіталістичному ринку практично безроздільно панують ТНК, підтримувані національними урядами або блоками держав. Саме ці учасники міжнародних економічних відношень здійснюють економічний поділсвіту, змовившись про поділ світового ринку різноманітних товарів і цінах на ці товари.

Істотною рисою сучасного світового ринкує також те, що в систему зовнішньої торгівлі втягуються країни, що знаходяться на самих різних щаблях розвитки товарного виробництва. У сумі держав, що беруть участь у МРТ, надаються промислово розвинуті країни, що розвиваються держави, у тому числі такі економічно відсталі з них, у яких збереглися докапіталістичні виробничі відношення. Це обумовлено різноманітними історичними термінами виникнення капіталізму в різних країнах і регіонах і з нерівномірністю темпів його розвитки.

У XX в. світовий капіталістичний ринок пережив декілька глибоких криз. Перший із них був пов'язаний із світовою війною 1914-1918 р., історичні наслідки якої зробили величезний вплив на весьхідподальшого розвитку світового господарства. Війна призвела до тривалого і глибокого порушення міжнародного товарообміну. Лише до 1924 р. фізичний обсяг товарообігу на світовому капіталістичному ринку досяг довоєнного рівня. До цього треба додати, що в зв'язку з відпаданням революційної Росії від світового ринку, сфера його діяльності була обмежена введенням радянським урядом надзвичайних заходів по керуванню зовнішньоекономічними зв'язками країни. У результаті цих акції додаток інвестиційних засобів головних капіталістичних держав до російських ресурсів було припинено, а умови збуту їхніх товарів введені в жорстке річище державного імпорту.

Така глибока криза світового капіталістичного ринку вибухнув незабаром після закінчення другої світової війни, що до підстави потрясла всю структуру міжнародних економічних відношень капіталізму. Проте після 1945 р. відродження міжнародного товарообігу відбулося порівняно швидше, чим після першої світової війни.

Нарешті, у повоєнний період світовий капіталістичний ринок стикнувся з новими труднощами, пов'язаними з розпадом колоніальної системи імперіалістичних держав. Підйом національно-визвольної боротьби призвів до завоювання країнами Азії й Африки політичної незалежності, що підірвало базу й економічне панування промислово розвинутих держав, що наштовхнулися там на зростаючі трудності збуту своїх товарів і вивозу капіталу.

Необхідно відзначити, що всі ці кризи в кінцевому рахунку були переборені. У цілому відмітною рисою повоєнного періоду явилося помітне прискорення темпів розвитку міжнародної торгівлі, що досягла самого високого рівня за всю попередню історію капіталізму. У цей період спостерігалося майже безупинне прискорення експорту. Так, середньорічні темпи його приросту в 50-х рр. склали69%, у 60-х рр. - 8,2%, а в 1970- 1973 р. - 9,4%. Навіть в умовах развинутої в 70-х рр. найгострішої економічної кризи зовнішньоекономічна сфера капіталізму розвивалася успішніше, ніж капіталістичне господарство в цілому.

Одна з відмітних рис сучасного світового ринку виявляється в тому, що промислово розвинуті держави приймають усе більш серйозну участь у проведенні заходів щодо захисту національних ринків від імпорту товарів і форсуванні експорту своєї продукції. Мова йде про відродження політики протекціонізму, що була властива мануфактурному періоду розвитку капіталізму і ранньої стадії машинного періоду. Тепер у зв'язку з ростомнезбалансованості платіжних балансів багато країн знову обертаються до політики протекціонізму.

Значні зміни, що пройшли в рамках світового капіталістичного ринкупов'язані не стільки з безпосередніми результатами другої світової війни, скільки з наступними особливостями розвитку міжнародних економічних відношень. В другій половині XX в. виникають регіональні економічні блоки промислово розвинутих країн, що вступили на шлях створення інтеграційних угрупувань - ЄС, ЕАСТ, останнім часом Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА). Держави, що розвиваються, створюють свої економічні об'єднання. Наприклад, у 1975 р. створена ЛАЄС - Латиноамериканська економічна система, регіональна економічна організація країн Латинської Америки і басейну Карибського моря, членами якої є 26 держав регіону. У 1967 р. із метою розвитку взаємних економічних і соціальних зв'язків утворенаАСЕАН - асоціація держав Південно-Східної Азії. Її членами є Бруней, Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд і Філіппін. Інтеграційні об'єднання виникають і в інших регіонах світу.

Між учасниками інтеграційних угруповань поступово ліквідуються всі торгово-економічні перешкоди, але зато стосовно третіх країн відбувається уніфікація мит і іншого роду перешкод. Ці заходи являють собою новий тип монополізації світового капіталістичного ринку. Економічною основою таких блоків є об'єктивне наростаюче прагнення підвищити ефективність у різноманітних секторах світового господарства. Результатом цієї тенденції стала подальша інтернаціоналізація виробництва. У той же час виникнули монопольні угруповання особливого роду, що монополізують не території своїх країн від проникнення іноземних товарів, а виробництво і збут окремих товарів. Такою організацією, наприклад, показала себе ОПЕК, що монополізувала збут нафти.

Проте, незважаючи на ріст монополізації під прапором регіональної лібералізації, характерним моментом у розвитку світового ринкує те, що усе більший розвиток одержують міжнародні державні форми його регулювання. До таких форм ставляться як загальні торгові спілки типу Всесвітньої торгової організації, так і такі утворення, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитки (МБРР), Європейський банк реконструкції і розвитки (ЕБРР) і ін.

Місце та роль країн, що розвиваються, у міжнародному товарообміні

Вступивши у світове співтовариство як незалежні держави, краї­ни, що розвиваються, з початку 70-х років все активніше прагнуть брати участь у міжнародному поділі праці. Їхня частка у світовому промисло­вому виробництві становить близько 14%, у сукупному ВВП світу - майже 18%. Значимість країн "третього" світ)' у міжнародній економічній сис­темі визначається їх багатими природними та людськими ресурсами. Але ця висока ресурсозабезпеченість є дуже нерівномірною щодо розподілу по країнах. Приблизно 45 держав зі всіх країн, що розвиваються, мають абсолютно переважаючу частину корисних копалин. А лише у 10 з цих 45-ти країн виявлено більше ніж три види сировини, а в інших - всього один-два види. Відповідно більше ніж 2/3 країн "третього" світу залежать від імпорту сировини.

Взагалі характерною рисою економіки світу, що розвивається, є її значна орієнтація на зовнішні ринки, і відповідно високий ступінь залучення у міжнародний поділ праці. Експортна квота в середньому по регіону становила наприкінці 80-х років у Тропічній Африці - 19,1%, Східній Азії - 21,9%, Південній Азії - 10,3%, у Латинській Америці -10,4%. Частка країн, що розвиваються, у світовому експорті у 1992 р. становила 27,4%, у світовому імпорті - 28,1%.

На світовому ринку група країн, що розвиваються, є переважно постачальниками мінеральної, енергетичної, сільськогосподарської сиро­вини та харчових товарів. Експорт даної продукції забезпечує державам, що розвиваються, 50-100% експортних доходів. На регіональному рівні частка сировини в експорті становить: для Тропічної Африки - 98%, Схід­ної Азії - 31%, Південної Азії - 30%, для Латинської Америки - 66%. За рахунок поставок з країн, що розвиваються, забезпечується задоволення більшої частини потреб ПРК в основних видах мінеральної сировини. Наприклад, частка країн, що розвиваються, в імпорті ЄС перевищує 90% -щодо нафти та уранової руди, 60% - щодо бокситів і фосфатів, 50% - щодо марганцевої і залізної руди.

Однак у зв'язку із зниженням матеріаломісткості та енергомісткості у промислове розвинених країнах частка природної сировини у міжнародній торгівлі має тенденцію до падіння.

Одночасно перерозподіляються ролі серед країн, що розвивають­ся, в експорті ряду традиційних товарів. Так, від 70-х до 90-х років змен­шується частка Африки у загальному обсязі експорту країн, що розвива­ються. Вона зменшилась майже удвічі (з 17 до 8%) за постійного зростан­ня поставок із азіатських держав. Ті країни, що розвиваються, у яких сировина є основою експорту, гостро потребують пошуку додаткових експортних ресурсів, здатних загальмувати погіршення їхніх позицій на світовому ринку. Головним напрямком тут стала диверсифікація експорту: перероблення сировини, що вивозиться, просування на світові ринки альтернативних видів промислової продукції тощо.

Незважаючи на певну проблематичність у галузі експорту тради­ційних товарів, частка країн, що розвиваються, у загальному світовому експорті постійно і неухильно зростає. У 1992 р. вона зросла до 24,7% порівняно з 22% у 1987 р. У 1993 р. фізичний обсяг їхнього експорту зріс ще на 10%, хоч у промислове розвинених країнах він зменшився на 1,2%. Реструктуризується сукупний експорт країн, що розвиваються. Так. частка промислових виробів (включаючи кольорові метали) в експорті цієї групи держав у 1991 р. досягла 57,7%. Зростає частка країн, що розвиваються, у світовому промисловому експорті. У 1991 р. вона досягла 19,5% порівня­но з 11% - у 1980 і 7,6% - у 1970 р. 90-ті роки показують, що існує постій­на тенденція збільшення частки країн, що розвиваються, у світовому експорті. У середині 90-х років їхня частка перевищила 2,5% зі зростан­ням обсягу експорт промислових виробів,

Особливо відчутну роль у зростанні промислового експорту віді­грають машини та обладнання. Експорт цієї групи товарів збільшився більш ніж у 90 разів, її частка становить 35,7% загального приросту про­мислового й 22% сукупного товарного експорту.

За цими загальними цифрами стоять неоднакові за суттю і масш­табами досягнення окремих країн. Наприклад, деяким державам за період з 1980 по 1992 рр. вдалося збільшити свою участь у міжнародному розпо­ділі праці за рахунок вивезення сировини (приблизно 12 країнам, зокрема Ірану, Лаосу, Болівії, Парагваю та іншим). Інші країни власну частку у світовому експорті збільшили за рахунок активного просування на зовніш­ні ринки продукції обробної промисловості. Але найсуттєвішими тут були економічні досягнення "нових індустріальних країн". Внесок інших країн. що розвиваються, у збільшення промислового експорту світу набагато менший. А деякі з країн, наприклад, найбільша африканська держава Нігерія, навіть скоротили свою частку у світовому експорті промислових товарів.

У структурі імпорту країн, що розвиваються, головними статтями є машини та обладнання (у середньому - 34%) та інша продукція обробної промисловості (37%). Країни Тропічної Африки та Південної Азії також мають досить високу частку у регіональному імпорті продовольчих товарів, відповідно 16% і 10%. Окрім того, у Південній Азії, а також у регіоні Латинської Америки та Карибського басейну - більше ніж 10% регіонального імпорту припадає на паливно-енергетичні товари.

Характеризуючи загальне становище країн, що розвиваються, у світовій економіці, важливо відзначити імовірність того, що найменш роз­винені держави все більше "виштовхуватимуться" із системи світового господарства. Такий висновок зроблений учасниками Конференції ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД) 1996 р. Підстави для нього дає той факт, що глобальний торговельний пакт у рамках Уругвайського раунду перед­бачає скорочення субсидій на експорт продукції сільського господарства. Це суттєво погіршує шанси слаборозвинених держав. Собівартість пше­ниці, цукру, м'яса та інших продуктів зросте. Відповідно сумарний щоріч­ний торговельний дефіцит найбідніших країн до 2000 р. зросте на 300-600 млрд. дол.

Зі зменшенням частки сировини та продовольчих товарів у світовій торгівлі спеціалізація на їх виробництві втрачає своє значення. Сировинна спеціалізація може відігравати лише допоміжну роль у стиму­люванні економічного зростання. Для надання ж потрібної динаміки еко­номічному зростанню треба опановувати такий сегмент міжнародного еко­номічного обміну, як ринок промислових нескладних товарів і послуг. Тенденції розвитку міжнародної торгівлі показують: в останнє десятиріч­чя швидко зростає значимість та обсяги різного роду послуг.

Країни, що розвиваються, можуть активно використовувати й вже використовують свої можливості на цьому шляху. Наприклад, туризм і трудові послуги, експорт робочої сили переважно для виконання некваліфікованих робіт.

Для багатьох країн, що розвиваються, туризм давно став одним з найважливіших джерел надходження іноземної валюти. Так, для Єгипту туристичні послуги є третьою за значенням статтею отримання вільно конвертованої валюти через валютні перекази робітників, що працюють за кордоном, та іноземної допомоги. Особливо бурхливо в останні роки розвивається іноземний туризм у Туреччині (8% щорічно порівняно з 4% загальносвітового зростання туризму). Очікується, що до 2005 р. ця країна за розмірами доходів від туризму посяде шосте місце у світі. Туреччина виграє у конкуренції з основними суперниками - Грецією та Іспанією завдяки меншій вартості рекреаційних послуг.

Валютні надходження від експорту робочої сили за останні роки найвищими темпами зростали саме у країнах, що розвиваються - 10% що­річно. Отримуючи щороку значні суми за рахунок цього джерела, багато держав, що розвиваються, створили у себе своєрідну експортну спеціа­лізацію з трудових послуг. Лідерами у своїй групі країн тут є Пакистан, Єгипет, Марокко, Туреччина, Ємен, Індія та інші.

Прагнення вийти із "заклятого кола бідності", стимулювати роз­виток передових галузей економіки, надати динамізму усій економіці загалом вимагає активного залучення іноземного капіталу у країни, що розвиваються.

Переважна більшість країн, що розвиваються, є чистими імпорте­рами як прямих іноземних інвестицій, так і позикового капіталу. На групу держав "третього світу" припадало у 1980-1985 рр. 25% сукупних вкла­день прямих іноземних інвестицій у світі, у 1986-1990 рр. -17%. Водночас частка країн, що розвиваються, у світовому експорті капіталу у підприєм­ницькій формі становила у 1980.1985 рр. - 2%, у 1986-1990 рр. - 3%.

Для збільшення кількості залучених інвестицій у державах, що розвиваються, вдосконалюється інвестиційний клімат, формується потріб­на інфраструктура, створюються спеціальні економічні зони з особливо пільговим режимом функціонування для іноземного підприємницького капіталу. Зусилля багатьох з країн, що розвиваються, дають відчутний результат. За даними Всесвітнього банку, потік приватного капіталу в економіку країн, що розвиваються, у 1994 р. досягнув рекордної суми у 173 млрд.дол., незважаючи на значне зниження темпів його зростання порівняно з періодом 1990-1993 рр. Самі ж країни, що розвиваються, у 1993 р. вивезли за кордон капіталу на суму 14 млрд. дол.

За оцінками американської консалтингової фірми "Ернст та Янг", у найближчі роки найпривабливішими з країн, що розвиваються, для капіталовкладень будуть: Китай, Індія, Мексика, Бразилія.

Приватний капітал прямує переважно у країни з динамічною еко­номікою, що зростає. 80% приватних інвестицій надходить всього у 20% країн, що розвиваються, здебільшого держави Східної та Південно-Східної Азії й Латинської Америки.

Конкретніший аналіз дає змогу виділити десять найбільших реци­пієнтів прямих іноземних інвестицій у світі, що розвивається. Це Арген­тина, Бразилія, Гонконг, Єгипет, КНР, Малайзія, Мексика, Сінгапур, Тай­вань, Таїланд. На дані 10 країн і територій у 1980-1990 роках припадало 13% усіх вкладень прямих іноземних інвестицій у світі і 68% усіх прямих іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються. Серед зазначених країн лідерами із залучення прямих закордонних капіталовкладень були Сінга­пур, Мексика, Бразилія і Китай з часткою у сукупних світових вкладеннях прямих іноземних інвестицій відповідно у 2,3%, 1,9%. 1,8%, 1,7%. Найменше прямих закордонних інвестицій надходило у найменш розвинені країни Азії, Африки та Латинської Америки. Їхня частка у сукупних світових вкладеннях прямих інвестицій знизилася з 0,5% у 1970-1979 рр. до 0,1% у 1986.1990рр.

Прямі іноземні інвестиції відіграють відчутну роль у внутріш­ньому капіталоутворенні лише у тих з країн, що розвиваються, які мають достатньо високі доходи на душу населення. Так. частка іноземних інвес­тицій у валовому внутрішньому капіталоутворенні держав-нафтовиробників Західної Азії, а також Гонконгу й Сінгапуру становила у другій половині 80-х років майже 20%. Одночасно аналогічний показник у краї­нах з низьким рівнем доходу на душу населення, у середньому за той самий період був 1,5. Наприклад, у Гані й Уганді він дорівнював 0,9, у Судані-0,2%.

Експортерами прямих іноземних інвестицій виступає дуже неве­лика група держав, що розвиваються, розташованих переважно у Східній. Південно-Східній Азії та Латинській Америці. Найбільшими експортера­ми прямих інвестицій є Південна Корея, Тайвань і Китай. У Південній Кореї та Тайвані вивезення капіталу у підприємницькій формі у 1990 р. перевищувало його ввезення, що характерно, як правило, для промислове розвинених країн.

Вивезення капіталу із країн Латинської Америки перевищувало у 1990 р. 1,1 млрд. дол. Найбільшими експортерами капіталу у даному регі­оні є Бразилія та Венесуела.

Приплив у країни, що розвиваються, капіталу у позиковій формі здійснюється у вигляді іноземних кредитів по міждержавній лінії, і у вигляді іноземних приватних позик. Співвідношення між державним і приватним кредитуванням протягом 80-х років змінювалося. Якщо на початку 80-х років обсяг - нетто приватних іноземних позик майже переви­щував чисте іноземне державне кредитування країн "третього світу", то починаючи з 1984 р., щорічний обсяг чистого іноземного державного кре­дитування країн, що розвиваються, почав перевищувати нетто - приплив сюди іноземних приватних позик. До того ж, якщо на початку 80-х років у рамках чистого іноземного державного кредитування двосторонні кредити переважали над багатосторонніми, то вже з 1984 р. обсяг багатосторон­нього кредитування почав перевищувати обсяг двосторонніх кредитів. Причиною, що пояснює появу зазначеної тенденції, є суттєве зростання зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються. Зовнішня заборго­ваність цієї групи держав у 1985 р. становила - 966,5 млрд. дол., у 1980 р.: 1288.4 млрд. дол., 1419,4 млрд. дол. - у 1992 р., майже 1,7 трлн. дол. -у 1994р.

Найбільший борг на кінець 1994 р. мала Мексика • 125 млрд. дол. та Китай - 111 млрд. дол. Швидкими темпами зростає зовнішній борг азіатських країн - Індонезії, Таїланду, Південної Кореї, Індії. Філіппін. Азіатський континент акумулював до половини приросту світової зовніш­ньої заборгованості. Дещо сповільнився приріст зовнішнього боргу лати­ноамериканських держав, однак вони значно випереджають усі інші країни за розміром зовнішнього боргу на душу населення (1000 дол. порівняно З 250 дол. в Азії).

Борг країн, що розвиваються, нагромаджується переважно за ра­хунок приватних капіталовкладень. Серед країн - кредиторів перше місце посідає Японія, чиї кредити країнам, що розвиваються, переважно азіатсь­ким, у 1994 р. досягли суми - 236 млрд. дол. На другому місці - США -147 млрд. дол. (0.15% ВНП країни), половина з яких припадає на латино­американські країни. Третьою іде Німеччина, що надала позик на суму у 106 млрд. дол.

Оскільки повернути борги від багатьох країн, що розвиваються, дуже проблематично, то одним із засобів боротьби зі заборгованістю є її списання. За деякими оцінками, у період до 2000 р. питома вага списання заборгованості може досягнути 75-100% для африканських та інших найбідніших країн (всього майже 25 держав), чий борг у 80-ті роки зрос­тав найшвидше, залежно від темпів економічного зростання, що визнача­тимуть, яку частку свого зовнішнього боргу ця група країн зможе реально обслужити.

У 1998 р. Норвегія оголосила про списання нею боргів країн "тре­тього світу" на суму 1,1 млрд. дол.

Ще одна складова взаємин промислове розвинених держав і кра­їн, що розвиваються, у системі світової економіки, - це міжнародна фінан­сова допомога слаборозвиненим країнам "третього світу".

За даними аналітиків МВФ, у 1994 р. у світі на офіційну допомогу по урядових каналах було виділено 56 млрд. дол. Порівняно з 1990 р., коли сприяння з боку ПРК країнам, що розвиваються, досягло свого максимуму, ця цифра зменшилася на 12 млрд. дол. Допомога з боку країн Організації економічної співпраці та розвитку (ОЕСР) становить всього 0,3% їхнього сукупного валового національного продукту (мета, постав­лена ООН, - 0,7%).

Характерно, що більше ніж половина усієї міжнародної допомоги країнам Африки повертається на Захід у вигляді відсотків за борги. Так, борги держав Африки на південь від Сахари становили у середині 90-х років 211 млрд.дол., що удвічі перевищує спільні доходи цих країн від експорту. З 1984 р. африканські країни вже сплатили кредиторам майже 150 млрд. дол. Загальний борг африканського континенту в цілому дорів­нює 313 млрд. дол., що еквівалентно 234% річного експортного доходу зазначених країн.

Певний оптимізм щодо перспектив економічного розвитку афри­канських країн вселяє той факт, що у 1998 р. темпи зростання сукупного ВВП держав континенту становили 4,6%, що є найвищим показником у світі. Це зумовлено, крім усього іншого, тим, що країни Африки беруть дуже незначну участь у діяльності світових фінансових бірж (7-8% всього

Регіональна структура світового ринку

товарів та послуг

У сучасну епоху НТР світовий ринок відіграє роль ефективного економічного механізму у використанні переваг міжнародного поділу праці, в розвитку інтернаціоналізації господарського життя для задоволення різноманітних потреб суспільства в обміні, розподілі га споживанні матеріальних та духовних благ.

Нерівномірність економічного розвитку країн світу пов’язана з розбіжностями природно-ресурсного потенціалу, забезпеченістю сировиною, енергією, трудовими ресурсами, рівнем науково-технічного розвитку, ємкістю внутрішнього ринку, залежністю від зовнішнього ринку. Конкурентна боротьба на світовому ринку, характер торговельної експансії, концентрація виробництва, накопичення і перелив капіталу ведуть до постійних змін в економічному потенціалі країн та регіонів, що відбивається на розвитку регіональних ринків товарів та послуг. Якщо після другої світової війни світовим торговельним лідером товарів та капіталів виступали США, то на сучасному етапі розвитку виділяються три центри світової торгівлі: США, Західна Європа, Японія, які концентрують 80% загального її обсягу (відповідно 13%, 46% та 8% світового товарообігу). У 70-80-ті роки за обсягами розвитку експорту та нагромадження капіталу на душу населення виділились нафтодобуваючі країни Близького Сходу - ОПЕК. Так, в Саудівській Аравії ВВП (валовий внутрішній продукт) на душу населення становить 24 тис. дол., вона випередила за цим показником Японію (22 тис. дол.) та США (20 тис. дол.) Регіон виділяється як експортер капіталу.

Значне місце у світовій торгівлі в 80-90-ті роки посідають нові індустріальні країни (Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі) в Латинській Америці, Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань у Південно-Східній Азії (схема № 1).

На регіональній структурі світового товарообігу відбиваються сучасні тенденції розвитку регіональних світових товарних ринків (табл.1).

Таблиця 1

Регіональна структура світового товарообігу

Пануюче положення за обсягами світового товарообігу, який становить 3661 млрд. дол. (46,4%) та показником товарообігу на душу населення - 7249 дол. посідає Західна Європа, де проживає 9,2% світового населення. Половину західноєвропейського товарообігу формують країни - ФРН, Франція, Великобританія, Італія з високим рівнем економічного потенціалу, ємким насиченим внутрішнім ринком, високими експортними квотами товарів та послуг. Завдяки розвитку регіонального поділу праці та економічній інтеграції в країнах ЄС створено єдиний внутрішній ринок на принципі "чотирьох свобод" - вільного пересування товарів, капіталів, робочої сили та послуг. А в країнах ЄС створено ефективну модель експортно-імпортних потоків, які поглинають 70% товарних ресурсів. У регіоні створено Європейську валютну систему, діє могутній ринок позикових капіталів, розвинуто пряме інвестування виробництва експортних товарів. Наукомістке виробництво експортних товарів зумовило розвиток ринку послуг, на якому ведеться обмін технологіями, патентами, ліцензіями, ноу-хау, а також послугами інжинирингу, консалтингу, лізингу, франчайзингу.

У країнах ЄС переважає пасивне торговельне сальдо, за винятком ФРН з третіми країнами. Це пояснюється залежністю економіки європейських країн від імпорту нафти, природного газу, кольорових, дорогоцінних, рідкісних металів (50% загального обсягу імпорту), а також зерна, тропічних та субтропічних товарів.

Друге місце за рівнем розвитку світової торгівлі посідає Північноамериканський ринок (МАРТА), який охоплює 20% світового товарообігу, має більш як 3100 дол. товарообігу на душу населення. Інтегратором американського ринку є США, які концентрують 70% обсягів торгівлі капіталомісткими та наукомісткими товарами, з розвинутим ємким внутрішнім ринком товарів і капіталів. США мають 100 млрд. дол. дефіциту в торгівлі товарами та понад 100 млрд. дол. дефіциту в торгівлі капіталом. Торговельний дефіцит пояснюється високою купівельною спроможністю населення, капіталоємкістю національної економіки, збільшенням витрат на НДДКР, торговельною політикою країни, яка приваблює іноземний капітал, створює вигідні умови для розміщення філій ТНК, в основному японських та західноєвропейських високотехнологічних компаній, які насичують американський ринок електронною технікою, телекомунікаційними засобами зв’язку, робототехнікою, транспортними засобами, лазерною технікою, контрольними приладами. США одночасно має неперевершені обсяги прямих інвестицій за кордоном - 450 млрд. дол. (в 1991 р.), які направляються в ЄС (224 млрд. дол.), Латинську Америку (77 млрд. дол.), Японію (23 млрд. дол.), Австралію (15 млрд.), Гонконг (6 млрд. дол.), країни ОПЕК (11 млрд. дол).

На Азіатські регіональні ринки припадає 27,8% світового товарообігу, де проживає 59,4% населення планети, що зумовлює відносно низький показник товарообігу на душу населення - 659 дол.

Однак, у регіоні виділяється Японія - третій центр світової торгівлі, яка має усталене активне торговельне сальдо, +106 млрд. дол., з активною політикою торговельної експансії та вивозу капіталу в США та Нові індустріальні країни Азії.

Малі "азіатські дракони" - Тайвань, Сінгапур, Гонконг, Південна Корея демонструють безпрецедентні темпи зростання експортного виробництва електронної техніки та розвитку зовнішньої торгівлі. Вони не перевершені у світі за показниками товарообігу на душу населення - 10-15 тис. дол. Значне місце в розвитку світової торгівлі посідають країни ОПЕК - світові експортери нафти на Близькому Сході - Саудівська Аравія, ОАЕ, Кувейт, Іран, Ірак. У регіоні функціонує Арабський спільний ринок товарів, капіталів та банківських послуг (Арабський валютний фонд, Ісламський банк розвитку, Арабський фонд економічного та соціального розвитку).

Недостатній рівень розвитку мають регіональні ринки Африки, які спеціалізуються на експорті товарів субтропічного і тропічного землеробства (какао, арахісу, цитрусових, фініків, бананів), а також мінерально-сировинних товарів.

Найбільш розвинутий Арабський спільний ринок країн Магребу має перспективи внутрірегіонального обміну машинобудівними та хімічними товарами, експортує в "треті країни" нафту, газ, фосфати, залізну руду. метали.

Проблеми розвитку Євразійського ринку пов’язані з виходом країн з перехідною економікою до світового ринку. Основними проблемами його розвитку є низька конкурентоспроможність виробництва експортних товарів, неконвертованість національних валют, нерозвинутість ринкової інфраструктури.

Політична нестабільність, незакінченість економічних реформ, дезінтеграція економічного простору СНД утруднює торговельно-економічні зв'язки і формування нової моделі експортно-імпортних потоків країн СНД з країнами Східної, Центральної та Західної Європи, а також з азіатськими та іншими регіональними ринками.

Світовий ринок непродовольчих товарів

Світовий ринок товарів споживчого призначення задовольняє по­пит населення на непродовольчі товари: одяг, взуття, побутову техніку, товари побутової хімії, спортивні, туристичні товари, а також товари ес­тетичного та духовного Значення. Світовий ринок товарів побутового призначення є сферою товарно-грошового обміну між країнами, який базується на міжнародному поділі праці у виробництві цих товарів. Міжна­родна спеціалізація виробництва сприяє удосконаленню випуску товарів, накопиченню капіталу для втілення науки і техніки, що забезпечує конку­рентну спроможність товарів. Розвиток сучасного наукомісткого вироб­ництва суперпобутових товарів (аудіо-, відеотехніки, персональних комп’ютерів, електротоварів, кухонних комбайнів, мікрохвильових печей та ін.) зумовлює подетальну та постадійну технологічну спеціалізацію, економічну інтеграцію країн, функціонування транснаціональних корпо­рацій з широкою мережею численних філіалів, що охоплюють десятки країн /напр., японська "Соні", голландська "Філіпс", американська "Еппл"/. Концентрація виробництва товарів в умовах гострої конкурент­ної боротьби веде до монополізації світових товарних ринків, забезпечує масовий випуск товарів, одержання високих норм прибутків ТНК. Для боротьби з негативним впливом концентрації ринків товарів споживчого призначення в рамках ЮНКТАД в 1993 р. вжито заходи щодо антимонопольної діяльності, використання стратегії державних субсидій та протек­ціонізму національних ринків для підтримки прибутків малих та середніх фірм. Міжнародна стратегія малого та середнього підприємництва вироб­ництва товарів споживчого призначення рекомендована для країн з пе­рехідною економікою, у тому числі України.

Міжнародна торгівля товарами споживчого призначення динамічно розвивається, удосконалюється товарна структура, покращується асорти­ментний склад. Світовий обсяг товарообігу досягнув 7,8 трлн. дол. в 1993 р., що в 20 разів перевищує рівень 1950 р. Частка товарів споживчо­го призначення змінилась відповідно з 40 до 30%, хоч абсолютний обсяг товарообігу даної групи товарів зростає, зрушується структура. Частка продовольчих товарів має тенденцію до зменшення обсягів, а група промислових товарів - до її збільшення. В групі промислових товарів обсяги продажу традиційних товарів - одягу, взуття, текстильних виробів посту­паються перед швидко зростаючим збутом нових побутових супертоварів - побутової електронної апаратури, легкових автомобілів, засобів зв’язку, побутової хімії. У групі продовольчих товарів домінує попит на товари глибокої технологічної обробки, четвертої гами товарів, готових до споживання, кондитерські вироби, продукти тропічного, землеробства.

Добре розвинуті насичені ринки країн ОБСР, які в пошуках своїх ринкових ніш використовують програми маркетингових досліджень то­варних ринків, їх сегментів. Для розробки стратегій маркетингу створено. відповідну інформаційну базу банків даних, мережу комп’ютерних центрів, рекламу. Широко використовується кредитування та страхуван­ня експорту товарів, висока культура валютних операцій, своєчасних міжнародних розрахунків. Розвиток телефонно-телефаксних зв’язків по­легшує роботу престижних світових товарних бірж. Система супер- і гіпермаркетів забезпечує комплексну послугу споживачам, діє система захисту споживачів, система контролю якості товарів та їх екологічної безпеки.

Світовий ринок текстильних товарів забезпечує попит населення на швейні вироби. За даними французького центру кон’юнктури текстиль­ного ринку і економіки, в Західній Європі темпи зростання споживання одягу становлять 2,5-3,0% на рік з врахуванням" зростання населення, рівня прибутків, структури цін. У бюджетах європейських споживачів ви­сокий рівень споживання одягу відмічається в Італії, Австрії, Норвегії, Португалії. Частка витрат на одяг у Споживчих бюджетах оцінюється в 6,2%, або 1200 німецьких марок на рік на душу населення, в Німеччині -1600, у Франції - 1100, Португалії - 600 німецьких марок.

Виділяють три групи крам за рівнем споживання одягу:

1) країни з високою купівельною спроможністю, значними обсягами споживання одягу: Німеччина, Франція, Італія, Австрія, Швеція, Бельгія, Голландія, Люксембург.

2) країни з середнім рівнем прибутків та споживання одягу: Великобританія, Ірландія, Ісландія;

3) країни з низьким рівнем прибутків, невеликим обсягом споживання одягу: Греція, Португалія, Іспанія.

Німеччина виділяється як споживач жіночих спідниць, де на одну жінку припадає 2, 3 штуки порівняно з 1,4 штуки в цілому в Європі. В Португалії, більше купують спортивних та ділових костюмів, чоловічих сорочок, у Франції - ділового та спортивного одягу, жіночих брюк та ансамблів.

Франція, Італія, Німеччина, Австрія спеціалізуються на виробництві елегантних текстильних виробів, адаптованих до динамічного розвитку моди сезонів. Франція - відомий всесвітній законодавець моди. Модні ко­лекції одягу Пьера Кардсна, Ніни Річі, Пако Рабана, Сен Лорана, Клода Монтана, лідера трикотажної моди Соні Рикье, фірми "Родье", "Шанель", престижні італійські фірми "Бенетон", німецькі фірми "Бурда моден", "Тріумф Інтсрнаціональ" заповнюють європейські ринки дорогими су­пермодними товарами, які користуються попитом населення.

Американський ринок текстильних товарів найбільше розвинутий у США, Канаді, Мексиці, Бразилії, Аргентині. Інтегратором регіонального ринку текстильних виробів є місткий ринок США, який наповнюється відносно дешевими виробами латиноамериканських країн. Для боротьби з конкурентами США постійно вживають протекційні заходи з обмеження ввозу текстилю із Мексики, Бразилії, Аргентини - підвищують мита на ввіз товарів, встановлюють імпортні квоти, застосовують добровільне обмеження експорту.

Азіатський ринок текстильних товарів включає субрегіональні зони торговельного тяжіння: Японія має розвинутий ринок з традиціями японської культури і моди - кімоно, а також сучасних течій європейського одягу. Японія спеціалізується на експорті шовкових виробів, спортивних товарів, плащів, курток, успішно конкурує на західноєвропейських та американських ринках. Китай динамічно розвиває місткий внутрішній ринок національної традиційної і сучасної моди. Він вивозить на світовий ринок бавовняні та шовкові вироби - махрові рушники, білизну, халати, пухові куртки, плащі. Індія виділяється містким внутрішнім ринком одягу з національними особливостями вимог етносу до моди. Вона вивозить на світовий ринок бавовняні текстильні вироби - чоловічі сорочки, жіночі сукні, халати, вовняні вироби, трикотаж, шовковий одяг, тканини. Країни Близького Сходу відрізняються ринком одягу з арабським стилем та східними рисами 'мусульманської релігії. Сирія. Іран, Ірак експортують на Європейський ринок адаптовані моделі текстильних бавовняних, шовко­вих і вовняних виробів - чоловічі сорочки, килими, гардини, тканини, трикотаж, вовну.

Африканські субрегіональні ринки відбивають риси яскравої гами моди етносів магребського, сахарського, негритянського одягу.

У рамках ГАТТ в 1974,1994,1993 роках укладались багатосторонні угоди Комітету текстильних товарів з міжнародного регулювання світо­вих ринків текстилю. Вони поширювались на дешеві бавовняні вироби країн, що розвиваються, продуцентів бавовни та виробів з неї - Мексики, Індії, Пакистану, Єгипту, Судану і були спрямовані на забезпечення політики протекціонізму країн-імпортерів.

Країни з перехідною економікою мають обмежені експортні ресурси і пасивне торговельне сальдо, імпортують переважно європейські та азіатські текстильні товари. Україна експортує традиційні текстильні то­вари, української вишивки - блузи, сорочки, рушники, скатерки, виходить на ринок сучасної української моди. Слабка конкурентна спроможність українських товарів змушує країну будувати нову модель зовнішньої торгівлі з пошуками нових торговельних партнерів з імпорту сировини (бавовни, вовни) та напрямків експортно-імпортних потоків готових то­варів.

Світовий ринок взуття забезпечує потреби населення у взутті робо­чого, спортивного, туристичного, рекреаційного, домашнього, професійного, ортопедичного призначення. Світове виробництво взуття досягнуло 8,5 млрд. пар, що в розрахунку на душу населення становить 1,7 пари. . Перше місце у світі з виробництва взуття посідає Італія - 7,5 пар на жите­ля, у Франції цей показник становить - 3,4, Великобританії - 2,1, ФРН - 1,8, Японії - 0,8, США - 1,5, СНД- 2,9. Для оцінки рівня споживання не­обхідно враховувати кількість населення країни, темпи його зростання, статевовікову структуру, доходи, потреби в сезонному взутті.

Найбільше розвинутий у світі Європейський ринок взуття, який насичується якісними взуттєвими виробами престижних фірм.

Американський ринок взуття формується в США, Канаді, куди над­ходять імпортні потоки шкіряного взуття в Бразилії, Аргентини, Мексики. Нарощують експортний потенціал азіатські країни: Індія, Туреччина, Сирія. Південна Корея, Японія.

Світовий ринок товарів тривалого користування

Серед промислових товарів, призначених для особистого спожи­вання, виділяють специфічну групу товарів культурно-побутового та гос­подарського вжитку. До культурно-побутових товарів відносять побутову . електронну апаратуру (телевізори, магнітофони, відеотехніку, персональні комп’ютери, калькулятори), годинники, фотоапаратуру, інше; до госпо­дарських товарів - холодильники, пральні машини, мікрохвильові печі, пилососи, широку гаму інших електропобутових приладів. Наведені то­вари, а також легкові автомашини, катери, яхти, спортивно-туристський інвентар в економічній літературі називають товарами тривалого користування, оскільки розглянутий у часі період їхнього споживання визна­чає особливості ринку цих товарів. Більшість вказаних товарів є складними технічними виробами, і їхнє виробництво в основному сконцентро­вано на підприємствах машнобудування, приладобудування, електроніки і електротехніки. Разом з іншими видами машин, обладнання, транспорт­них засобів культурно-побутові і господарські товари являють собою не тільки найбільш завершений вид продукції серед готових виробів, але й характеризують науково-технічний потенціал і рівень розвитку країн-виробників, оскільки саме в ці товари закладено найбільш кваліфіковану працю, яка на світовому ринку оцінюється найвище.

Більшість сучасних побутових машин і приладів оснащуються мікропроцесорами і мікро-ЕОМ. Добре відомо, що мешканець США або Швеції, натиснувши кілька клавіш свого домашнього персонального комп’ютера, може взнати розклад авіарейсів, замовити квиток або номер в заокеанському готелі. Зростання продажу персональних ЕОМ склало в 1987-1991 рр. в середньому за рік 27% в Японії і США, 20% - у Західній Європі. Світовий ринок товарів тривалого користування характеризуєть­ся гострою конкуренцією. Так, в США 70% цих товарів зіткається з кон­куренцією іноземних виробників як на внутрішньому, так і на зовнішньо­му ринках. У США імпорт складає 60% вартості радіо- і телеапаратури, мотоциклів, велосипедів, що продукуються в цій країні, а також 19% - ав­томобілів.

Для міжнародної торгівлі цими товарами характерні більш високі темпи зростання порівняно з виробництвом. Торгівля товарами тривало­го користування розвивається випереджаючими темпами і відносно до всього зовнішньоторговельного, обігу головних індустріальних країн світу. Визнаними лідерами у виробництві побутової електроніки є США, Японія, Німеччина, частка яких складає більш як 60% обсягу виробництва цих товарів у світі. Приблизно така сама частка цих країн у світовому експорті.

Технічні товари тривалого користування в міжнародній торговель­ній практиці продаються і купуються переважно у вигляді готових до вжитку виробів, але все частіше практикують поставки їх у розібраному вигляді для наступного складання в країні-покупцеві, а також поставки у межах коопераційних угод вузлів, деталей, окремих частин або запасних частин для технічного обслуговування і ремонту.

Поставки побутових технічних товарів у розібраному вигляді (автомобілі, телевізори, аудіо- та відеотехніка, персональні комп’ютери) здійснюються в основному на ринки країн, що захищені високими митни­ми тарифами від імпорту готової продукції в інтересах національних про­дуцентів таких товарів. Така практика веде до створення відповідних на­ціональних підприємств та компаній, діяльність яких спрямована на по­ступове опанування виготовлення вузлів, деталей та на зменшення імпортної частки в готовому виробі. Новою формою зовнішньоторго­вельного сервісу у сфері побутової техніки є практика "системного про­дажу", коли покупцеві пропонується основний виріб і різні комплектуючі та супутні товари. Системний продаж не тільки збільшує виручку, але й є більш привабливим для покупця, ніж пропозиція розрізненого побутово­го приладдя.

Одним з найважливіших елементів міжнародної торгівлі побутовою технікою є організація постачальником технічного обслуговування про­даних товарів. Під впливом НТП конструкції побутових машин усклад­нюються, обладнуються електронікою, автоматичними системами управління. Зростають вимоги до якості і оперативності технічного обслу­говування. У 80-х роках в практиці західних компаній стало нормою по­стачання споживачам запасних частин впродовж 1-3 діб. Таким чином, організація технічного обслуговування побутової техніки становить складний комплекс технічних і комерційних елементів, які залежні від виду виробу, обсягів постачання на конкретний ринок, географічної величини ринку, рівня промислового розвитку" країни-покупця, гостроти конку­ренції та інших чинників.

Одним з найважливіших товарів на світовому ринку товарів трива­лого користування є побутова електронна апаратура. Від ринків інших побутових технічних товарів цей ринок відрізняється більшим динамізмом розвитку виробництва і збуту, оновленням і розширенням гами вироб­ництва виробів, що надходять у торгівлю. Крім того, дана апаратура є технічно одним з найбільш складних видів споживчих товарів, що зумо­влює необхідність підвищення витрат на розробку і освоєння вироб­ництва. Ринок побутової електроніки характеризується великомасштаб­ним виробництвом, високими темпами розвитку технічного прогресу, зростанням продуктивності праці, значними витратами на наукові та дослідні роботи. За 1970-1990 рр. вартісний обсяг випуску цих товарів в шести провідних країнах-продуцентах /Японія, США, ФРН, Великобри­танія, Франція, Італія/ зріс їв поточних цінах/ більше ніж у 7 разів - з 9,1 млрд. дол. до 66 млрд. дол. при середньорічних темпах приросту і 2,5%. Обсяг експорту за цей же період збільшився в 8 разів - з 2,4 млрд. дол. до 18,2 млрд. дол. при середньорічних темпах майже !3%. Побутова електроніка е одним із основних видів електронного обладнання, її частка у вартості виробництва і експорту всієї електронної галузі в індустріальне розвинутих країнах складає 1/5, а в усій продукції машинобудування -більше 3%. На товари цієї групи припадає 3% загальних витрат спожи­вачів у західних країнах і 15% витрат на придбання товарів тривалого користування. Для ринку побутової, електроніки індустріальних країн є характерним його насичення багатьма видами. Показник насичення рин­ку певним товаром визначається відношенням кількості родин, що мають цей товар, до загальної кількості родин у країні. Щодо кольорових телевізорів середній рівень насичення в Західній Європі перевищує 85%. В США 94% родин мають один кольоровий телевізор і 50% - два. Рівень насиченості відеомагнітофонами досяг в США - 50%, у Великобританії -45%, в Німеччині і Голландії - 40% .

Домінуюче становище на світовому ринку побутової електроніки належить США, Японії, деяким країнам Західної Європи. В останнє деся­тиріччя на цьому ринку з’явилась і з успіхом конкурує з названими країнами продукція південнокорейських та китайських виробників.

Зростання авторитету на ринку високотехнічних товарів нових індустріальних країн /НІК/, до яких крім Північної Кореї відносять Тай­вань, Сингапур, Гонконг, ілюструє зростання їхньої частки, у світовому експорті високотехнічних товарів за останні 20 років з 1 до 9%. Що сто­сується побутової електротехніки, то тільки за 1985-1987 рр. частка НІК в їх експорті зросла з 22 до 33%; Південна Корея в 1992 р. вийшла на трете місце у світі після США і Японії щодо виробництва кольорових теле­візорів та відеодвійок. Її компанії "Голстар" та "Самсунг Електронікс" успішно конкурують на світовому ринку з відомими американськими, японськими та західноєвропейськими виробниками.

Серед господарських товарів тривалого користування один з найбільших - ринок побутової холодильної техніки. Цю техніку - холо­дильники і морозильники - випускають зараз більше ніж в 60 країнах світу. Найбільші зарубіжні виробники - США, Японія, Італія, Німеччина, Південна Корея, Бразилія, Китай, Великобританія. Світовий ринок кон­тролюють сім провідних фірм: "Електролюкс - Зануссі" /Швеція - Італія/ з річним обсягом виробництва 10,7 млн. шт., "Дженерал Електрик" /США/ - 5,2, "Уірлпул" /США/ - 5,1, "Мацусіта" /Японія/ - 4,5, "Бош-Сіменс" /ФРЩ- 3,7, "Томсон-Бранд" /Франція/ - 1,8 млн. шт. Асортимент холодильників, що виробляється західноєвропейськими фірмами, в основному представлений двох- і трьохкамерними моделями. В США і Японії 60% випуску складають холодильники типу "шафа" місткістю до 520 дм³ . На ринку США і країн Західної Європи найбільш широко пред­ставлена холодильна техніка виробництва США - її частка складає 70%, майже 10% - частка ФРН, решта - 20% - майже рівно розподіляється між Францією, Великобританією, Італією. Більшу частину холодильників, що продаються на ринку США, складають моделі місткістю 400-700 дм³ у вигляді "шафи" або колонки з вертикальним розміщенням камер. Найбільші виробники-фірми "Дженерал Електрик" /35%/, "Уірлпуд" /28%/ та інші. В ФРН холодильники випускають 35 фірм, але 50% випуску припадає на 4компани - "Бош-Сіменс" /22%/, "АЕГ" /10%/, "Баукнехт" і "Лібгерр" /по 8%/. У Великобританії ринок холодильників характеризу­ють стабільність продажу та невисокі ціни. Провідні фірми з їх вироб­ництва - "Три сіті" та "Лек". У Франції - провідний виробник холодиль­ників - фірма "Томсон". Найбільші продуценти холодильників Італії -фірми "Електролюкс-Зануссі", Голландії - "Філіпс". Ринок холодильників розвинутих країн свідчить про високу насиченість: США - 99,9%, Франція, Італія - 99%, ФРН, Японія - 98%. Незважаючи на це, ринок холодиль­ників може бути оновлений і розширений. Це стосується і країн СНД. Найбільший Виробник - Росія /66% випуску холодильників СНД/. В Україні продукується 11% холодильників - на підприємствах Донецька /модель "Норд"/, Дніпропетровська /модель "Дніпро"/, Василькова /модель "Кристал"/. Надійністю визначаються білоруські /модель "Мінск"/ та литовські /модель "Сайге"/ холодильники. Невисокою якістю зарекомендували себе холодильники виробництва вірменських, тад­жицьких, азейбарджанських та узбецьких підприємств. Насиченість ринку холодильників країн СКД, і зокрема України, досить висока - 80-85%. Але через високі ціни активність цього ринку млява, населення в основ­ному користується холодильниками, придбаними раніше. Незважаючи на це, завозяться і рекламуються дорогі імпортні холодильники - італійські, японські та інші.

Світовий ринок продовольчих товарів

За даними Всесвітньої Продовольчої Ради ФАО ООН після другої світової війни в міжнародній торгівлі спостерігається тенденція до зни­ження частки продовольчих товарів у світовому товарообігу від 46% а 1950 р. до 10% в 1990 р. Абсолютний обсяг світової торгівлі продоволь­чими товарами зростає, але темпи його розвитку більш повільні, ніж у групі промислових товарів споживчого призначення. В 1991 р. обсяг світового товарообігу продовольчих товарів становив 949,3 млрд. дол., у тому числі експорт - 454,8, імпорт - 494,5. Світові ціни на продовольчі то­вари мають понижувальну тенденцію в порівнянні з швидким зростанням цін на промислові споживчі товари.

У світовій торгівлі продовольчими товарами в 90-ті роки панівне становище продовжують посідати промислове розвинуті країни.

На частку країн ОЕСР припадає 55% світового товарообігу продо­вольчих товарів при населенні, яке становить 18% від населення планети. Країни, що розвиваються концентрують більше половини світового насе­лення, а частка їх у світовій торгівлі становить 30%. Тільки 15% світового товарообігу продовольчих товарів належить східноєвропейським країнам та СНД.

Кон’юнктура світового ринку продовольчими товарами залежить від ряду факторів національного та міжнародного характеру. Нерів­номірність розвитку та особливості міжнародного поділу праці у вироб­ництві продовольства історично зумовлені;

1) розбіжностями географічного положення території країн, їх агроресурсним потенціалом;

2) кількістю населення;

3) кваліфікацією трудових ресурсів;

4) соціально-економічними факторами виробництва та торгівлі продо­вольчими товарами.

На початку 90-х років у країнах ОЕСР сільськогосподарське вироб­ництво складає 2,5% ВВП, у Латинській Америці - 10%, у Східній Азії -22%, Південній Азії - 33%, в Африці - 34%. Число економічно активного населення, зайнятого в сільському господарстві промислове розвинутих країн становить 6%, в країнах, що розвиваються - 60%. Аграрний харак­тер економіки, низький рівень механізації виробництва, експортна спе­ціалізація на культурах тропічного та субтропічного землеробства зумо­влюють залежність країн, що розвиваються від світового ринку продо­вольства. В більшості цих країн сільськогосподарські товари в загальній структурі товарного експорту коливаються від 50 до 100%. Нестабільність та обмеженість валютних надходжень від експорту тропічних товарів не­гативно впливає на покупну спроможність аграрних країн Африки, Азії, Америки. Висока зовнішня заборгованість ускладнює оплату імпорту продовольства країн третього світу. Відставання темпів зростання вироб­ництва продовольчих товарів /1-2%/ від швидких темпів збільшення насе­лення /3-4%/ загострює продовольчу проблему країн, що розвиваються, де за оцінками експертів ФАО 00Н, 800 млн. чоловік хронічно недоїдають та голодують.

У промислово-розвинутих країнах високо механізовані інтенсивні системи виробництва продовольства забезпечують високі темпи його ро­звитку /2-3%/, які випереджують збільшення темпів зростання населення /1%/, що веде до накопичення експортних ресурсів продовольчих товарів, насичення місцевим продовольчих ринків.

Циклічність агропромислового виробництва відбивається на кон’юнктурі світових цін на продовольчі товари, на прибутках фермерів. В умовах надвиробництва продовольчих товарів наприкінці 80-х на початку 90-х років в’ялий попит на них на внутрішніх ринках веде до пошуків зовнішніх ринків збуту, пожвавлення зовнішньої торгівлі, яка розвивається високими темпами /5-7% в рік/. У випадку накопичення надлишків продовольчих товарів використовують­ся експортні субсидії для стимулювання їх вивозу на світові ринки. Для обмеження доступу імпортних товарів на свої ринки застосовується си­стема протекціонізму - підвищення мита на увіз продукції, введення нетарифних заходів - квотувань увозу, ліцензування, вибіркове оподаткуван­ня, мінімальні імпортні ціни, антидемпінгові та компенсаційні засоби, вве­дення санітарних норм, "добровільне обмеження експорту" країнами по­стачальниками. Субсидіювання експорту часто приводить до зниження цін на світовому ринку, може використовуватись для захоплення сег­ментів товарних ринків у конкурентній боротьбі.

Для зменшення надлишків продовольчих товарів на внутрішніх ринках і підтримування доходів фермерів країни ОЕСР виплачують гро­шові субсидії виробникам за скорочення посівів зерна, зменшення .по­голів'я тварин, вводять квотування виробництва товарів, здійснюють за­купки продукції за гарантованими цінами для державних продовольчих резервів.

Країни, що розвиваються, як правило, не можуть субсидіювати на­ціональне виробництво та експорт сільськогосподарських товарів через обмеженість фінансових ресурсів.

СВІТОВИЙ РИНОК ПОСЛУГ

Світовий ринок послуг — це система міжнародних відносин обміну, які існують на основі міжнародного поділу праці та ін­ших форм міжнародних економічних відносин, де основним товарним об'єктом виступають різноманітні види послуг.

Послуга — це продукт праці, створений в результаті угоди, про купівлю-продаж, якому іманентні властивості товару, але у якого відсутня уречевлена форма.

Передумови та умови розвитку світового ринку послуг:

— прискорення розвитку процесу міжнародного поділу праці, який призводить до виникнення нових видів діяльності;

— иауково-технічний прогрес;

— ускладнення виробництва;

— насичення ринків товарами;

— інформаційний бум;

— прискорений розвиток нових видів транспорту;

— нові наукові відкриття;

— нові форми розвитку економічних процесів.

Що стосується структури світового ринку послуг, то її роз­глядають по-різному. У Міжнародному валютному фонді, наприклад, усі послуги зводять до чотирьох груп:

— фрахт;

— решта транспортних послуг;

— туризм;

— інші послуги.

За іншим, більш детальним підходом, структуру послуг можна подати по-іншому:

— фінансові послуги, до яких відносять: міжнародний лізинг, міжнародний факторинг, міжнародним френчайзинг, міжнародний форфейтинг;

— міжнародний туризм;

— міжнародний ринок професійних послуг;

— міжнародний консалтинг;

— інші послуги.

Міжнародний лізинг.

За останні 15—20 років надзвичайно бурхливо розвивається міжнародний лізинг. Це одна із форм міжнародних послугових відносин, яка має вигляд кредитування експорту й імпорту то­варів, що полягає в довгостроковій оренді машин, устаткування, транспортних засобів, будівель виробничого призначення тощо.

Міжнародний лізинг — це складна фінансова операція, при якій спеціальна лізингова фірма (орендонадавач) у відповідності з домовленістю з офіційним орендарем купує у виробника відповідне устаткування, обладнання, машини, наймає людей і передає на визначений час за встановлену плату орендарю. Отже, лізинг є своєрідним симбіозом кредиту та оренди, при якому споживач бере в оренду необхідний товар чи об'єкт оренди не безпосередньо у виробника, а у спеціальної компанії, котра і займається такою специфічною послугово-креднтною діяльністю. Виграють від цього усі три су­б'єкти: виробник, реалізуючи товар, відразу ж отримує гроші; споживач не виплачує повну суму за товар відразу, а тільки здійснює незначні виплати протягом досить тривалого періоду; лізингова компанія, як правило, отримує стабільні значні прибут­ки від своєї діяльності. Якщо суб'єкти лізингу належать до двох і більше країн, то такий лізинг є міжнародним. Обсяг лізинго­вих операцій світі за рік дорівнює в середньому 300—500 млрд. доларів США.

Загальна цінність міжнародного лізингу полягає в тому, що в такни спосіб споживачеві полегшується доступ до високих технологій, вдається оперативно заміняти старе обладнання на нове, прогресивніше направляти зекономлені кошти на інші цілі, що в кінцевому результаті призводить до оптимального розвитку світової економіки.

Міжнародний факторинг.

У світі спостерігається тенденція до чіткого виділення в окре­мі види діяльності таких ще порівняно недавно суто банківських послуг, як факторинг і форфейтинг.

Міжнародний факторинг — це вид міжнародної послугової діяльності у сфері міжнародного фінансування, при якому постачальник товарів віддає короткотермінові вимоги за товарними угодами факторинговій компанії з ме­тою негайного отримання більшої частини платежу (як правило, 70-90% платежу уже за 2—3 дні), гарантії повного погашення заборгованості, зниження витрат при проведенні розрахунків.

Іншими словами, суть міжнародного факторингу зводиться до того, що фактор-фірма погоджується звільнити експортера від фінансового тягаря експортної угоди, особливо від очікування платежу від закордонних покупців, для того, щоб експортер зміг зосередитися на своїй безпосередній діяльності: виробництво, продаж і маркетинг товарів.

Міжнародним форфейтинг.

Якщо факторинг функціонує у сфері короткотермінових кре­дитів, то форфейтингова стихія — це середньострокові кредити (до 7 років).

Міжнародний форфейтннг є таким видом послугової діяльності у сфері міжнародного фінансування, при якому екс­портер продає форфейтеру (форфейтинговій компанії) без пра­ва регресу боргове зобов'язання іноземного покупця, яке виступає у формі комерційного переказного або простого векселя з авалем.

Аваль — це письмове фінансове поручительство, тобто це фор­ма гарантії банку, фірми або іншого закладу, яка сприяє підви­щенню довіри до фінансових можливостей володаря обігового кредитно-грошового документу, на якому зазначене таке поручи­тельство.

Отже, суть міжнародного форфейтингу полягає в тому, що зобов'язання імпортера-боржника, термін виконання якого ще не настав, може бути експортером-кредитором перетворене у валютне надходження шляхом продажу цього зобов'язання форфейтеру, котрий погоджується його купити па беззворотній основі тіль­ки при умові наявності гарантії з боку якоїсь відомої фінансової установи у країні імпортера.

Надзвичайно ефективним міжнародний форфейтинг є при екс­порті засобів виробництва, коли договір купівлі-продажу може передбачати сплату купівельної ціни частинами протягом 2—5 років.

Міжнародний френчайзинг.

Міжнародний френчайзинг — це система міжнародних послуговнх відносин, що виникають з приводу надання дозволу відомою великою фірмою однієї країни бізнесмену чи фірмі (як правило, малому підприємству) іншої країни на використання її торгової марки або на експлуатацію її готового підрозділу. При цьому фірма, котра віддає право на користування своїм підрозділом або іменем, називається френчайзером, а мале підприємство чи бізнесмен, що придбав дозвіл на таке користування, має назву френчайзі. І нарешті сам дозвіл, що виступає об'єктом купівлі-продажу, зветься френчайзою.

У відповідності з міжнародною френчайзною угодою френчайзер зобов'язується надавати френчайзі допомогу у підготовці пер­соналу, організаційних питань, реклами, у постачанні (пошук постачальників й отримання від них сировини за пільговими ці­нами) тощо. Френчайзі за ці послуги вносить одноразову плату при організації бізнесу і здійснює періодичні платежі, а також зобов'язується вкласти в цю компанію частину свого капіталу й надавати послуги в області маркетингу та менеджменту.

Міжнародний консалтинг.

Міжнародний консалтинг — це вид міжнародної послугової діяльності, яку здійснюють спеціалізовані фірми одних країн у вигляді надання порад державам, виробникам, продавцям і покупцям інших країн з широкого кола питань економічної ді­яльності, а також яку здійснюють спеціалізовані фірми одної країни у вигляді порад з питань зовнішньоекономічної діяльності фірмам з цієї ж країни. Іншими словами, міжнародний консалтинг є такою системою послуг міжнародного рівня, при якій спеціа­лізовані фірми проводять аналіз, дослідження і видають рекомен­дації стосовно об'єкта консультацій, отримуючи за це певну вииагороду.

Досить часто консалтингові послуги проводяться паралельно чи разом з наданням інших видів послуг, а тому суто консультаційних фірм у світі не так уже й багато, ніж таких, котрі спеціалізуються на виданні змішаних видів послуг. Консалтингові послуги надають і фірми, що спеціалізуються на далеко иепослу-гових видах діяльності. Досить відомі гіганти нафтового, автомобільного та електронного бізнесу створюють свої філії, дочірні компанії, які спеціалізуються в консалтинговому бізнесі.

Консалтинг передбачає також організацію й проведення кон­сультантом навчання та професійної підготовки спеціалістів замовника, що надзвичайно підсилює практичне застосування порад консультанта, тобто підвищує ефективність використання цих по­рад. Попередня оцінка консультативннх послуг, як правило, здійснюється саме з урахуванням професійної цінності та досві­ду практичної діяльності, а також із врахуванням економічного ефекту, що передбачається отримати від втілення поради.

Міжнародний туризм

Серед найрентабельніших видів бізнесу твердо зарекомендував себе міжнародний туризм, котрий об'єднує досить широкий набір послуг. Тому міжнародний туризм можна визначити, як ба­гатопланову систему послугових заходів, що направлені на задо­волення потреб осіб, котрі є представниками одних країн і знаходяться з короткотерміновими відвідуваннями в інших країнах.

За числом туристів, які відвідують країну, перед веде Франція (до 40 млн. чоловік за рік), яка має від туристичного бізнесу біля 6 млрд. доларів США позитивного сальдо. А Іспанія, хоч і менша, кількість туристів, що її відвідує (біля 30 млн. чоловік за рік). має позитивне сальдо між експортом та імпортом туристичних послуг до 13 млрд. доларів і при цьому доходи від туризму складають третину усього експорту країни. Таку ж долю в експорті мають доходи від туризму в Австрії.

Найгірше з розвинених країн у плані експорту туристичних послуг стоять Японія (до 20 млрд. доларів негативного сальдо) і Німеччина (до 15 млрд. доларів негативного сальдо). У Японії, до того ж, дуже низька відвідуваність (усього до 2- млн. чоловік за рік).

Серед країн, що розвиваються, найбільше позитивне сальдо має Тайланд (біля 3 млрд. доларів США). Можна також від­значити, що половина валового внутрішнього продукту Багамських островів створюється, за рахунок іноземного туризму.

Страхові послуги на світовому ринку.

На світовому ринку з усіх послугових відносин страхові від­носини найналагодженіші. І взагалі страхування вже досить дав­нє: наприклад, страхова компанія «Ллойд» має трьохсотлітню практику здійснення страхових операцій.

Страхування — це особлива форма економічних відносин, що мають послуговий характер, і виникають в результаті створення (за рахунок внесків учасників економічних відносин) цільових фондів для відшкодування збитків, які сталися в результаті сти­хійних і випадкових дій природи та людини. Якщо стається стра­хова подія, то визначається величина збитків і в залежності від страхової суми виплачується потерпілому страхове відшкоду­вання.

Державні страхові компанії, як правило, створюються для проведення специфічних видів страхування або для запобігання відпливу валюти по каналах страхування й перестрахування. Наприклад, у багатьох країнах спеціалізовані державні компанії здійснюють страхування експортних кредитів з метою заохочення експорту. У багатьох країнах державні компанії за законодавством є співстрахівниками або перестрахівниками по відношенню до недержавних компаній, що робиться з метою найкращого використання місткості страхового ринку, а саме запобігання відпливу валюти за кордон.

ЗМІСТ

Вступ.

1. Виникнення світового ринку та стадії його розвитку.

2. Характерні риси світового капіталістичного ринку.

3. Структура світового ринку:

а) регіональна;

б) товарно-галузева.

Висновки.

Література.

Використана література:

1. Мазаракі А.А. Світовий ринок товарів та послуг: товарна структура– К.: 1996р.

2. Семенов Л.Д. Международные экономические отношения. – М.: 1998 г.

3. Прусова Л.Г. Экономика. Тренинг курс. – К.: 1999, 632 с.

4. Школа. Міжнародні економічні відносини. – Чернівці, 1996 р.

5. Козик. Міжнародні економічні відносини. – Львів, 1999 р.

6. Макконел К.Р., Брю С.Л., Экономикс: принципы, проблемы и политика. – К.: 1999 г., 785 с.

ВИСНОВКИ

Отже, ми можемо зробити висновок, що виникнення і становлення світового ринку – це складний і довготривалий процес, що був обумовлений міжнародним поділом праці і капіталістичним виробництвом.

Світовий ринок являє собою сукупність ринків окремих країн, що пов’язані між собою законами міжнародного поділу праці. Світовий ринок є сферою забезпечення розширеного відтворення, тому зв’язки між товаровиробниками різних країн здійснюються через обмін товарами і розширюються в міру збільшення масштабів виробництва.

Також треба зазначити, що взаємодія світових господарств відбувається на основі різноманітних виробничих, економічних та політичних відносин, які реалізуються через зовнішню торгівлю, надання послуг, рух капіталу, обмін інформацією з наукових знань, обмін здобутками культури і через міграцію робочої сили.

Світовий ринок має складну структуру, яка може змінюватись під впливом різних чинників, але найголовніший з них є НТР, так як протягом усієї своєї історії людство перебуває у стані постійного наукового пошуку, змінюючи навколишній світ. Під впливом НТР змінюється не тільки сучасний стан світового господарства, а й відбуваються якісні і територіальні зрушення у ньому. Структуру світового ринку можна розглянути у трьох аспектах: регіональному, товарно-галузевому та соціально-економічному.

Згідно з регіональною структурою світового ринку розрізняють ринки окремих країн або їх угруповань.

За товарно-галузевою структурою світового ринку відрізняють окремі товарні ринки, які відповідають рівню ринку певного товару або його частини. За основу цієї класифікації беруть Міжнародну класифікацію ООН – Стандартну міжнародну торговельну класифікацію – СМТК, Брюссельську митну номенклатуру, Гармонізовану систему.

За соціально-економічною структурою світового товарного ринку розрізняють ринки промислово розвинутих країн, країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою.

Щодо України, необхідно визначити її місце в світовій економіці. Перебуваючи складовою частиною радянської економіки, українська була орієнтована на участь у МПП переважно серед країн – членів СЕВ. Особливістю цього інтеграційного угрупування було централізоване регулювання зовнішньоекономічних зв’язків. Це дозволило захищати національні економіки від подій міжнародного ринку, але одночасно лишало можливості постійно об’єктивно оцінювати рівень ефективності національного виробництва. І як наслідок таких умов – відсталість від світових інтеграційних процесів і випадання з світових господарських зв’язків.

Для включення України до світового і регіональних ринків необхідно перетворити, а по суті створити нову економічну систему, усунути бар’єри, які гальмують економічні і науково-технічні зв’язки України з іншими країнами, забезпечити економічну ефективність зовнішніх зв'язків. Ринкова структура господарства України має складатись з різних самостійних суб'єктів господарчої діяльності, що грунтується на законах та економічній вигоді. Важливими умовами інтеграції України з регіональними світовими ринками є налагодження випуску конкурентоспроможної продукції і створення конкурентного середовища. Необхідні також перетворення в економічній сфері, великі капіталовкладення, стимулювання виробництва, створення сприятливого інвестиційного клімату.

Участь України в регіональному співробітництві передбачає більш високий ступінь економічної взаємозалежності, формування однорідного середовища діяльності суб’єктів господарювання.

Розширюється економічне співробітництво України з Європейським Союзом. У березні 1998 р. набрала чинності Угода про партнерство і співробітництво, яка була підписана ще в червні 1994 р. Відповідно до цієї Угоди уже в 1998 р. можуть початись переговори про створення зони вільної торгівлі між ЄС і Україною. Угодою також підтверджені режим найбільшого сприяння торгівлі між країнами, лібералізація руху капіталів, взаємний захист інтелектуальної власності.