Реферат: Вірменія. Іст. нарис

Короткий історичний нарис

Утворення вірменського народу і створення держави
Вірменський народ- один з найдавніших сучасних народів.

язичницький храм 1-го ст.

Він прийшов з такої глибини віків, коли не тільки не існували сучасні європейські народи, але і ледве зароджувалися народи античної старовини - римляни й елліни.
Назви країни Arminia і народу Armina уперше зустрічаються в клинописах перського царя Дарія I, який правив у 522-486 рр. до н.е. Згадані арміни, названі у Геродота "арменами", були, як вважає одна з гіпотез сучасної науки, індоєвропейським народом, який переселився на нову батьківщину з Європи через Малу Азію. Приблизно у XII ст. до н. е. індоєвропейські предки сучасних вірменів, разом з родинними їм фрако-фрігійськими племенами, переселилися з Фракії у Малу Азію і близько шестисот років жили тут поруч з хеттськими народами. Потім вони рушили на схід і затвердилися у західних і південно-західних областях Вірменського нагір'я.
Інша гіпотеза відносить виникнення правірменських племінних союзів на території Вірменського нагір'я до IV-III тисячоліть до нової ери, а прародиною індоєвропейських народів називає Малу Азію, Вірменське і західну частину Іранського Нагір'я. Пришельцями, за цією гіпотезою, були у VII ст. до н. е. фрако-фрігійські племена, які під тиском "народів моря", форсуючи Євфрат, заселили південно-західну частину Вірменського нагір'я ¦і жили тут поруч з правірменами й іншими племенами.
Армени, названі "аримами" в "Іліаді" Гомера, до часу виникнення цієї героїчної поеми (IX-VIII ст. до н. е.) заселяли навіть область, прикордонну з Килікійським Тавром.

Сама назва вірменів - гуди (hai), за припущеннями, пішла від назви народу - хайяси. Країна Хайяса і народ хайяси згадуються на глиняній хеттській таблиці, що відноситься до другого тисячоліття до нашої ери, вона була знайдена при розкопках столиці хеттської держави - Хаттушаш.
У другому тисячолітті до нашої ери ассирійці називали територію древньої Вірменії "країною Наїрі" (країною рік), 60 різноплеменних дрібних царств і сотні міст входили до складу цієї легендарної країни.
Асирійські клинописи першого тисячоліття до н. е. вже говорять про урартів, тому що на початку IX ст. до н.е., після об'єднання племен "країни Наїрі", утворилося могутнє царство Урарту зі столицею Тушпа (Ван).
Протягом IX-VI ст. до н. е. народами Урартського царства була створена своєрідна і порівняно висока древня цивілізація, що визначила культурне майбутнє древньої Вірменії. Про висоти цієї цивілізації свідчить не тільки існування писемності, запозиченої з вавілоно-асирійського клинопису, але і розвиток землеробства, скотарства і металургії, а також висока техніка будівництва фортець-міст. Одна з них, Єребуні, заснована у 782 році до н. е. одним з перших урартских царів Аргишті, знаходиться на території сучасного Єревана, ім'я якого походить від цієї древньої назви. Інша - Тейше-баїні, також знаходиться на території Єревана (горб Кармір-Блур), була заснована Русом II (685-645) - останнім царем Урарту. Агонія Урартського царства, викликана війнами з Ассирією у 590-580 рр. до н. е., призвела до того, що Урарту назавжди покидає арену історії.
Після Урарту естафету прийняло древнє Вірменське царство. Єруанд, Тігран Єрвандуні - імена перших вірменських царів, це вже були представники індоєвропейських арменів. Останні змішалися з аборигенами-хайями й урартами і з часом утворили народ древньої Вірменії. Відомо також, що при перших Ахеменідах, перських царях Кіре (550-529 рр.) і Камбізе (529-522 рр.), вірмени, об'єднані владою царя, були в союзних і васальних відносинах з могутньою перською державою.

Панування древніх персів у Вірменії тривало більш двох століть (550-330 рр. до н. е.)

Про життя древньої Вірменії в епоху Ахеменідів є деякі відомості у Ксенофонта (V ст. до. н. е.), який у своєму "Анабасисі" описав як очевидець відступ десяти тисяч греків через Вірменію до Чорного моря у 401-400 роках до н. е. Головними заняттями вірменів, як випливає з його свідчення, були землеробство, скотарство і садівництво. Греки, які відступали через Вірменію, знаходили у вірменських селах значні запаси сільськогосподарських продуктів: пшеницю і ячмінь, стручкові плоди, родзинки, ароматні вина, свиняче сало і різні масла - кунжутне, мигдалеве і фісташкове. Згадується також ячмінний напій, схожий на пиво, який смоктали з глека через тростинку. З домашніх тварин в "Анабасисі" згадуються кози, вівці, бики, корови, свині, кури і коні
Завоювання Персії Олександром Македонським у 330 році до н. е. і утворення на Сході елліністичної монархії Сельовкидів визначило нову епоху в політичному і господарському розвитку древньої Вірменії. На початку цієї епохи територію, населену вірменами, становили три окремі області: Велика Вірменія, центром якої стала Араратська рівнина, Софена - що лежала між Євфратом і верхньою течією Тигра, і Мала Вірменія- між Євфратом і верхньою течією Лікосу. Жодна з цих областей не була завойована ні за Олександра Македонського, ні за його наступників. Після виникнення Сельовкидського царства ці три області також зберегли внутрішню самостійність і керувалися місцевими династами, яких древні джерела часто називають "царями" (базилевсами). Династи Вірменії платили Сельовкидам данину, а у військовий час постачали військо.
Сельовкидське царство у 189 році до н. е. було завойоване римлянами, Велика Вірменія звільнилася від сельовкидського панування. Місцевий династ Арташес оголосив себе незалежним царем Великої Вірменії Арташесом I, приєднавши до неї області Малої Вірменії і всі навколишні землі, на яких говорили вірменською мовою. Приєднання ж Софени до Великої Вірменії затяглося приблизно на 70 років, до часу Тіграна II. Найважливішою історичною подією початку царювання династії Арташесидів було завершення формування вірменської мови й остаточне етнічне оформлення вірменського народу.

Греко-перські війни, велика смута епохи діадохів рідко порушували мирний розвиток вірменських областей. Вірменія накопичувала запас сил - швидко зростало її населення, багатство країни в цей період відмічалося в грецьких і римських хроніках.

I ст. до н. е. - золотий вік Великої Вірменії, час правління Тіграна Великого (95-55 рр.), онука Арташеса I. Столицею держави став Тігранакерт, розташований на місці нинішнього Фаркіна, йому призначалося стати "одним з центрів елліністичної науки, мистецтва і літератури".

Велика імперія Тіграна не була, звичайно, цілісною державою, це була строката суміш племен і народів, що стояли на різних сходинках суспільного і культурного розвитку. Імперія охоплювала велику частину Передньої Азії, вона простягалася від Каспійського до Средземного морів, від Месопотамії до ріки Кури, її васалами були суміжні держави і народи - Іберія і Цибанія на півночі, Парфія і арабські племена - на сході й півдні. Однак, у цих кордонах Велика Вірменія протрималася недовго. Після поразки союзника Тіграна - Мітрідата Понтійського, вона самотньо опинилася між могутнім Римом і зміцнілою Парфією, які напирали із Заходу й зі Сходу. У 69-66 роках до н. е. імперія розпалася. Під владою Тіграна залишилася лише Велика Вірменія, яка була оголошена "другом і союзником римського народу".

Прийняття християнства. Розділ держави між Римом і Персією Вступ Вірменії в нову еру співпав з кінцем династії Арташесидів, яка правила майже два століття.

Залишки старовинного катедрального собору (641 р.).

До середини першого століття на вірменському престолі змінився цілий ряд правителів, бажаних Риму, які підтримували з ним васальні відносини. У другій половині століття римський вплив на Вірменію починає поступатися парфянському - на вірменський престол зійшов Трдат - основоположник нової, Аршакидської династії. У відповідь на це Нерон послав на Схід свої легіони.

Кілька років війни не принесли римлянам успіхів і вони були змушені задовольнитися символічним виразом покірності з боку Вірменії: Трдат погодився особисто прибути у Рим, щоб з рук Нерона прийняти знаки царського достоїнства. Це була перемога древньої вірменської дипломатії.
У цю ж епоху столицю Вірменії було перенесено з Арташата у Нор-Кахак (Нове Місто), пізніше перейменоване у Вагаршапат. Уся історія цього міста пов'язана з вірменською церквою.

301 рік - важлива дата в національній історії. Вірменія однією з перших у древньому світі прийняла християнство. Тоді ж християнство стало її державною релігією. Престол Католікоса всіх вірменів у 1441 році облаштувався у столиці - Вагаршапаті, в монастирі Ечміадзін (переклад цього слова означає місце, куди "зійшов первородний").
Вагаршапат з 1945 року перейменований в Ечміадзін.
Починаючи з першої римо-перської війни і протягом довгого ряду подальших зіткнень Вірменія завжди була на стороні Риму. Однак, цей союз виявився згубним для Вірменії після того, як остання війна римлян з персами завершилася ганебним для Риму миром. Імперія поступилася персам п'ятьма провінціями і віддала на поталу вірного союзника - Вірменію. Римляни і перси незабаром прийшли до переконання, що немає потреби зберігати незалежність Вірменії і вирішили розділити вірменські землі між собою. Так у 428 році древньовірменська держава припинила своє існування.

Візантійська і перська Вірменії

Протягом V-VI ст. Вірменія залишалася розділеною між Східно-Римською імперією (Візантією) і Персією. По-різному склалися долі вірменських земель - у візантійській частині була введена імперська адміністрація, у перській, зі слів історика Егіше, - "царство перейшло до нахарарамів" (князів), які підкорялися правителю, що призначався перським царем. У цей важкий період вірмени зберегли себе і свою культуру завдяки мужності і стійкості народу. Величезною підмогою цьому послужило створення вірменським вченим Месропом Маштоцем національної писемності.
Феодальний лад проник в обидві частини роздробленої Вірменії, поступово вона розпалася на безліч князівств, до кінця VII ст. їх нараховувалося вже близько п'ятдесяти. Найбільш впливовими з них були князівства Маміконідов, Багратідов, Арцрунідов.

По-різному складалися також васальні відносини у візантійській і перській частинах Вірменії. Західна Вірменія підкорилася владі єдиновірного імператора і піддалася новій хвилі еллінізації, на Сході зростало невдоволення перським володарюванням. У V-VI ст. спалахнув ряд народних повстань. Це був протест проти спроб викорінення в країні християнства і асимілювання вірменського народу. Найбільш значна битва сталася 26 травня 451 року на Аварайрській рівнині, очолив його полководець Вардан Маміконян, якому вдалося зібрати 66 тисяч воїнів. У цій битві, зі слів історика і очевидця Егіше, "квітучі поля були залиті кров'ю" і "серце людини розривалося, побачивши купи убитих". Пізніше Вардан і всі воїни, які пали з ним у бою, були прираховані вірменською церквою до лику святих. Знаменита Аварайрська битва була програна, однак, зустрівши наполегливий опір, перси вимушені були відмовитися від посягання на релігію і самобутність вірменського народу.

З середини VI ст. починається поступове розширення візантійської Вірменії за рахунок перської. На початок VII ст. східний кордон візантійської Вірменії доходив до озера Ван. Персія слабшала і в 30-их роках VII ст. була розбита арабами. Світом почалася хода нової релігії - ісламу. Утворення Арабського Халіфату - могутньої військово-феодальної держави, стало на довгий час історичною реальністю, з якою вимушені були рахуватися і миритися багато країн і народів древнього світу.
Спустошливі набіги арабів у 640, 642-643 і 650 роках, що супроводжувалися грабуваннями, розореннями і відведенням жителів у полон, змусило колишню перську Вірменію визнати владу Арабського Халіфату, але на умовах автономії і збереження феодальних князівств. У 652 році полководець і дипломат Теодорос Рштуні укладає вигідний для Вірменії договір. Вірменія стає провінцією Арабського Халіфату, в країну був призначений намісник, якого вірменські історики називають "востикан".
Кінець VII і початок VIII ст. наповнені повстаннями народу проти влади Халіфату, особливу активність виявляв князівський дім Багратідів, який зрештою досяг мети в 744 році, коли Багратіди отримали титул правителів Вірменії. У 859 році князь дому Багратідыв Ашот отримав управління Вірменівією з титулом "ішхан-ін-ішхан" (князь князів). Вживши усіх сил для заспокоєння країни, Ашот, людина здатна і прозорлива, створив армію, укріпив владу, після чого Халіфат вже не зміг відмовити йому у титулі царя. Але це сталося через чверть століття фактичного правління; у 885 році Ашот прийняв титул царя. Його визнав також візантійський імператор Василь I, який надіслав корону і дорогі подарунки. Услід за Багратідами добилися самостійного князівства Арцруніди, Сюнікські князі й інші. Країна розділилася на ряд князівств, що переслідували власні інтереси, увесь цей лад набував характерних рис феодалізму.

Історики зображають правління Ашота I як епоху процвітання Вірменії. Сусідні ж вірменські князівства продовжували виснажувати одне одного у постійних міжусобних війнах. У володіннях Багратідів панував відносний спокій, споруджувалися церкви, монастирі, лікарні, у 961 р. столиця була перенесена з Карса в м. Ані, яке багатіло і зростало. Сусіди шукали союзу з сильними Багратідами, всередині країни розвивалася торгівля. Апогею блиску і могутності Багратідське царство досягло за Гагіка I (989-1020 рр.). При ньому також були засновані нові школи, лікарні, завершено спорудження собору в Ані, що й понині викликає захоплення архітекторів і археологів.

З середини XI ст. вірменське царство і князівства частково під впливом міжусобного розбрату, частково внаслідок тиску Візантії, що отримала свободу після ослаблення Халіфату, частково під тиском нових завойовників - турок-сельджуків, які почали свої походи проти Вірменії у другій половині XI ст., стали наближатися до занепаду. Вірменія знову виявилася розділеною між мусульманським Сходом і християнським Заходом, як колись між римлянами і персами. В останній чверті XI ст. вона була спустошена війнами і набігами, міста зруйновані, торгівля припинилася, культурі був нанесений важкий удар. Деякі вірменські князі, які поступилися володіннями Візантії, отримали взамін міста і землі на далекому південному заході імперії, біля Середземного моря, в горах Килікійського Тавра. Килікія стала колискою, з якої виросло нове вірменське царство - Килікійське, яке зберегло традиції вірменської культури і протягом ще трьох століть підтримувало вірменівську державність.

Процес утворення нової держави був не з легких - Візантія ревниво стежила і протидіяла цьому. Початок Килікійського царства відносять до 1080 року, його заснувала династія Рубенянів (Рубенідів). Це співпало з епохою першого хрестового походу (1096-1099), шлях хрестоносців лежав через Килікію, вірмени зустріли західних християн як єдиновірців, надавали їм всіляку допомогу, самі вступали в ряди хрестового воїнства.

Гегхард, купол головної церкви, 13 ст.

Столицею держави став Сіє, який стояв на притоці річки Бенкетам. Джерела XII ст. повідомляють, що в місті було "величезне населення", "прекрасні церкви", "палац з бельведерами і садами", "архіви, святі мощі" і тому подібне.

Гаванями Килікії служили Айас і Тарс, морська торгівля велася також іноземними купцями, що мали в Килікії свої факторії і колонії. Сама природа, здавалося, потурбувалася про безпеку Килікії.
Але переваги не врятували Килікію від розгрому, якого зазнала вся Передня Азія в XIII-XIV ст. від єгипетських мамелюків.
Килікійське царство занепало у 1375 році, але його існування було далеко не безплідним. Протягом більше трьох сторіч вірменський народ мав можливість розвивати свою культуру, науку, літературу, мистецтво у незалежній державі. Килікія найтіснішим чином зв'язалася з західноєвропейським світом, ставши "авангардом Європи в Азії". Через Килікію, завдяки її напруженій духовній діяльності, дійшли до нас числені пам'ятники культури середньовічної Вірменії. Велика кількість рукописів, за якими тепер знайомимося з древньою вірменською писемністю, було переписано в центрі Килікії, її містах і монастирях.
У XII ст. у північній частині історичної Вірменії почало світати світло самостійного життя. До 1122 року християнська Грузія настільки зміцніла, що її цар Давид IV (Будівник) зміг відбити у мусульман Тифліс, а в 1124 році - й Ані. При цариці Тамарі уся Північна Вірменія була звільнена від іноземців, було створене велике князівство Закарідів, на чолі якого стояли видні воєначальники і державні діячі Закаре й Іван Закаряни та інші представники цього знатного роду.

У цю епоху (XII-XIV ст.) Ані залишався центром вірменської культури на півночі. Залежність від Грузії була номінальною. Ряд прекрасних споруд в Ані виник саме в цей період. Були побудовані нові церкви, оновлено міську стіну, зведено вежі, споруджено прекрасний одноарочний міст, неподалік міста була заснована Академія. Найбільших розмірів місто досягло у XIII ст. - в ньому нараховувалося, зі слів історика, понад сто тисяч жителів і більше десяти тисяч будинків.

Тяжкий удар процвітанню Ані й надіям інших земель древньої Вірменії нанесло монгольське нашестя, те саме, яке на Русі призвело до татарського ярма. У 1236 році полчища монголів оточили місто, взяли його приступом і завдали жахливого розгрому, від якого воно вже не змогло оправитися. Але життя в Ані й ряді інших кутків Вірменії тліла ще майже сто років, поки у XIV ст. усією Азією не прокотилася нова хвиля загарбників під предводительство Тамерлана (Тимура). Вірменія вступила в один з найпохмуріших періодів своєї історії.

Завоювання Вірменії османською Туреччиною і Персією

Остаточне знищення останніх проблисків самостійності Вірменії було довершено турками-османами і новими перськими завойовниками. Турки-османи, які змінили сельджуків, ведуть початок від околиць Малої Азії, де у кінці XIII ст. Осман-бій заснував свою державу. До кінця XIV ст. вони завоювали Малу Азію і Балканський півострів. Перемоги Тамерлана тимчасово ослабили їх, але незабаром вони оговталися і продовжили свої завойовні походи. У 1453 році османами був узятий Константинопіль, припинила своє існування Візантійська імперія, було погашено древнє вогнище християнства у Східній Європі. Султан, не задовольняючись своїм завоюванням в Європі, попрямував в Азію. Почалися війни між турками-османами і персами, які заснували у 1502 році нову перську державу. Ці зіткнення принесли нові біди Вірменії і сусіднім країнам. Після поразки персів у 1513 році, ще протягом більше як століття між обома державами - Туреччиною і Персією - йшли війни за Закавказзя. У 1639 році було укладено договір, за яким Західна Вірменія відійшла Туреччині, а Східна - Персії. Таке положення зберігалося до початку XIX ст. На поневолені народи опустилася глибока темрява дикості і неуцтва. Захід вже починав дихати першими віяннями Відродження, а Вірменія, здавалося, була відкинута до часів Аттіли і вандалів.

Зв'язуючою ниткою для усього розкиданого і розсіяного вірменського народу в ті темні віки була Вірменська церква і її патріархи - "Католікоси всіх вірменів", престол яких у 1441 році був перенесений з Килікії в Ечміадзін.

Тим часом, гноблена Вірменія не переставала робити відчайдушні спроби полегшити і покращити своє положення. Починаючи з XVI ст. йде довгий ряд звернень вірменів, через католікосів, до єдиновірних християнських народів з благанням про допомогу. Католікос Степанос V у кінці життя відправився до Венеції, сподіваючись через Папу звернути увагу на тяжке положення вірменів. Його наступник, Мікаел Себастаци, вирішив відправити в Європу посольство. Схожі спроби поновлювалися протягом всього XVII ст. Європейські государі іноді дійсно виступали заступниками вірменів перед султаном або шахом. Приклад тому - лист французького короля Людовіка XIV шаху Аббасу.

Нова ситуація виникла для вірменів у зв'язку з розвитком вірмено-російських відносин. Ці відносини йдуть корінням у глибину віків, але посилилися вони у другій половині XVII ст., коли католікос Акоп IV Джугаєци (Джульфінський) звернувся до царя Олексія Михайловича "зволити надати підтримку" вірменам. У кінці XVII ст. Акоп IV взяв участь у посольстві, що прямувало у Західну Європу з проханням про військову допомогу вірменам. Посольство розпалося після його кончини на шляху у Константинопіль. Але один з членів цього посольства пізніше з'явився у Росії, особисто представився Петру Великому і просив його від імені вірменських меликів (князів) про допомогу і звільненні від турецького і перського ярма. Петро обіцяв надати допомогу вірменському народу після закінчення війни зі шведами.

У XVIII ст. Росія почала свої походи у Закавказзя. Влітку 1722 року російські війська з Астрахані рушили на південь, вступили в Дербент, зайняли Баку і вийшли до Каспійського моря. Успіх російських військ надихнув вірменський народ на визвольний рух. Полководцю Давид-Беку вдалося створити у 1724 році у Кафані незалежне вірменське князівство, однак воно протрималося недовго. Цілий ряд об'єктивних чинників спонукав Росію укласти мир з Персією. Експансія турок-османів у Закавказзі посилилася. Вірменський національно-визвольний рух терпів поразку, однак історія ще раз зафіксувала мужність і віру народу.
Друга половина XVIII ст. овіяна вітрами близької свободи. Вірмени і росіяни створюють і обговорюють плани спільної боротьби. Російські війська очолювані Зубовим ще раз вступають у Закавказзя, але смерть імператриці Катерини II переносить звільнення частини вірменських земель на XIX століття.

Відновлення вірменської державності

У 1804 році почалася війна Росії з Персією, яка з невеликими перервами тривала до 1813 року. Російській армії на Сході доводилося нелегко. Театр військових дій охопив майже всю Східну Вірменію, а також Дербентське, Бакинське і Кубанське ханства. У жовтні 1812 року генерал Котляровський у вирішальній битві на річці Аракс помножив славу російської зброї і розбив війська спадкоємця перського престолу Аббаса-Мірзи.
Підсумком цієї перемоги став Гюлістанський договір 1813 року, згідно з яким до Росії була приєднано частину споконвічно вірменських областей. Інші вірменські області - ханства Єриванське і Нахічеванське, разом з містом Ечміадзіном, перейшли Росії після другої війни з Персією у 1826-1828 роках, за Туркманчайським договором 1828 року, який остаточно закріпив приєднання Східної Вірменії до Росії. У межі Росії тоді ж переселилося більше як 90 тисяч чоловік з областей, що залишалися за Персією.
На Східну Вірменію була поширена адміністративна система Російської імперії. У березні 1828 року була утворена Вірменська область, що включала Єреванський, Нахічеванський повіти та Ордубадський округ. У 1849 році була створена Єреванська губернія, що складалася з Єреванського, Нахічеванського, Александропольського, Норбаязетського і Ордубадського повітів. Інші райони Східної Вірменії увійшли у Тифліську та Єлизаветпольську губернії. Такий адміністративний розподіл, в основному, зберігався до 1917 року.

Західна Вірменія, в якій у другій половині XIX ст. проживало близько трьох мільйонів вірменів, залишилася під ярмом імперії Абдул-Гаміда - Маккіавелі мусульманського світу. Тут продовжували панувати варварські форми соціального устрою, вірменський народ був на краю моральної і фізичної загибелі. Життя людей і їх майно знаходилися у постійній небезпеці, щодня їх вбивали, грабували, ображали, розоряли. Відповіддю на розбій турок були озброєні повстання вірменського населення у Зейтуні (гірській області Килікії) влітку 1862 року, в провінції Муш у 1863 році, у місті Ван у 1872 році.

Вимоги Росії про гарантії для вірменів, які мешкали в Туреччині, включена після війни 1878 року в умови Сан-Стефанського договору, були зведені на нівець Берлінським конгресом. Туреччина відкрито заявляла, що вірменське питання треба вирішити шляхом знищення вірменів.

Бідова доля вірменського народу в останнє десятиріччя XIX ст. Влітку 1894 року турки спустошили Сасун, було вирізано більше 10 тисяч чоловік. Восени 1895 рік різанини зазнало вірменське населення Константинополя, Трапезунда, Ерзерума, Себастії, Вана, Баязета й інших міст. Погроми здійснювали як регулярні турецькі війська, так і розбійницькі банди. З нечуваною жорстокістю і звірством вони вбивали чоловіків і стариків, жінок і дітей, грабували майно, спалювали будинки.
Героїчна оборона у деяких районах (Зейтун, Ван) зберегла десятки тисяч життів, але страшним підсумком масової різанини 1894-1896 років було 300 тисяч загиблих вірменів.

Після державного перевороту 1908 року, до влади в Туреччині прийшла буржуазно-націоналістична партія "Єднання і прогрес" або, як її звичайно називають, партія "младотурків". Націоналістична програма цієї партії перевершила своєю жорстокістю навіть криваву політику Абдул-Гаміда, не пройшло і року з часу їх правління, а вони вже вирізали 30 тисяч чоловік в килікійському місті Адана.

Доля Східної Вірменії у другій половині XIX і початку XX ст. злилася з долями народів Російської імперії. З'явилися умови для розвитку економічного, політичного і культурного життя. Капіталізм поступово прийшов на зміну патріархальним відносинам. Почався ще один етап багатовікової історії вірменського народу. Транспорт, промисловість і торгівля - цей вічний трикутник економіки, вбирав в себе все більше людей, втягуючи Східну Вірменію в орбіти імперського і світового товарообігу.
Залізниці - артерії країни, були тут, на далекій околиці імперії, особливо необхідними. Після закінчення будівництва залізниці Баку-Тбілісі-Батумі, в 1896 році було почато будівництво лінії Тбілісі-Єреван, що проходить через Алаверді і Александрополь. Офіційне відкриття цієї дороги відбулося 5 грудня 1902 року. Приблизно за десять років початку XX ст. у Східній Вірменії було побудовано близько 350 кілометрів залізничних шляхів, шосе Тбілісі- Єреван, безліч допоміжних доріг.

Розвиток дорожньої мережі відкрив доступ до природних багатств - концесію Алавердських мідних рудників придбав французький капітал, там був побудований новий завод, споруджена електростанція. Кафанські мідні рудники спільно розроблялися вірменським (А. Мелік-Азарян) і грецьким капіталом, протягом 1858-1900 років у Кафані було вироблено близько 10 тисяч тонн чистої міді.

У кінці XIX століття виросла торгівля хлібом, тільки з Єреванської губернії щорічно вивозилося близько 32 тисяч тонн зерна. Швидкими темпами зростало виробництво вин, коньяків і спирту. Коньячний завод К. Афрікяна, заснований у 1893 році (пізніше перекуплений Л. Шустовим), поклав початок виробництву відомих на весь світ вірменських коньяків.
Зростали населення і міста, за даними перепису 1897 року в Єреванській губернії налічувалося 830 тисяч жителів і на один квадратний кілометр, в середньому, доводилося близько 33 мешканців. У Єревані - 29006, Александрополі (Ленінакані) - 30616, Нор-Баязеті (Камо) - 8486 жителів. Центр Східної Вірменії - Єреван поступово набував обрисів губернського міста. Відкривалися школи, лікарні, засновується вірменська театральна трупа, друкарня і механічний завод. Єреван сполучається з Тбілісі телефонним і телеграфним зв'язком. У 1879 році відкривається перша міська дума.
Різні гуртки, громади і союзи національно-демократичного напрямку, що виникали у 1860-70 роках на території як Східної так і Західної Вірменії, підготували грунт для створення національних політичних партій. Першою вірменською політичною партією була партія Арменаканів, заснована у 1885 році в Марселі М. Португаляном - діячем вірменського визвольного руху, який емігрував із Західної Вірменії у Францію, в основі програми арменаканів лежала ідея звільнення і незалежності Західної Вірменії, створення буржуазно-демократичного ладу. У 1921 році ця партія була перетворена у партію "Рамкавар-азатакан" (демократичної свободи), яка й по сьогодні у вірменських колоніях за кордоном представляє демократичну програму.
У 1890 році, у Тбілісі була заснована партія "Дашнакцутюн" (Союз). Її фундаторами і лідерами були X. Мікаєлян, С. Заварян, С. Зорьян (Зростанням), X. Малумян (Акнуні) та інші. Програма партії змикалася з програмою соціалістів-революціонерів (есерів). За соціальним складом, згідно з архівними даними, у 1907 році партія складалася з 165 тисяч членів, з яких більше 23 тисяч були робітники.
У першому десятиріччі XX ст. Вірменія, разом з народами Росії, прямувала до нових ідеалів - політична обстановка в Росії викликала страйковий рух, демонстрації, селянські хвилювання у Східній Вірменії і усьому Закавказзі. Світова війна перервала розвиток цих подій. Від Чорного моря до озера Урмія проліг Кавказький фронт, де російські війська протистояли турецьким. У складі російської армії билися десять тисяч вірменських добровольців. У регулярних частинах служили близько 250 тисяч вірменів. Східний Легіон французької армії, який складався з вірменів, бився проти Туреччини на палестинському фронті. До літа 1916 року майже уся Західна Вірменія, завойована у Туреччини по праву війни, була оголошена тимчасовим генерал-губернаторством Російської імперії, підлеглим головному командуванню російської Кавказької армії.
Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року і відхід російської монархії з історичної сцени не внесли істотних змін у військову ситуацію на Кавказькому фронті, але значно пожвавили політичне життя Закавказзя. Демократичні партії, у тому числі і Дашнакцутюн, вважали революцію завершеною і співпрацювали з Тимчасовим урядом.
29 грудня 1917 року Рада Народних Комісарів Радянської Росії видала декрет "Про турецьку Вірменію", яким проголошувалося право Західної Вірменії на повне самовизначення. Декретом передбачалося безперешкодне повернення на рідну землю біженців-вірменів, утворення народного демократично обраного уряду, виведення усіх іноземних військ. Але історична обстановка кінця 1917 року - початку 1918 року унеможливила реалізацію цього декрету. У січні 1918 року Туреччина, скориставшись відведенням російських військ з Кавказького фронту, почала наступ на Закавказзя. Наступ супроводжувався різаниною вірменського населення. Уряд Радянської Росії висловив протест проти звірств турок у ноті союзнику Туреччини - Німеччині. 22 квітня 1918 року Закавказський Сейм оголосив про відділення Закавказзя від Радянської Росії і Туреччина відразу визнала проголошення "незалежної республіки". Більшовицькі організації Закавказзя висловили протест проти цього акту. Турецький уряд, порушивши перемир'я, укладене з незалежною Республікою, у травні 1918 року знов розпочав наступ військ, які вийшли на підступи до Єревана.
На захист батьківщини піднявся увесь народ, Вірменська церква закликала прихожан до опору, її служителі брали участь у військових діях. У період з 21 по 28 травня, у битвах біля Сардарапату, Караклісу (нині Кіровакан), Баш-Апарану (нині Апаран) вірменське народне ополчення і регулярні війська розбили турок, запобігли захопленню Єревана, Араратської долини, Севанського басейну.

Після саморозпуску Закавказького Сейму 26 травня 1918 року Грузія, Азербайджан і Вірменія оголосили себе незалежними. 28 травня вірменська Національна Рада проголосила "Республіку Вірменія". Восени 1918 року, після поразки Німеччини та її союзників у світовій війні, Туреччина звільнила займані території Східній Вірменії, були відновлені кордони 1914 року.

Повоєнний хаос в економіці, інфляція, розвал сільського господарства у Республіці Вірменії, нове турецьке нашестя у вересні 1920 року, спричинили те, що 29 листопада 1920 року влада у Вірменії перейшла у руки Революційного Комітету Вірменії, очолюваного більшовиками.
З тих пір Вірменія, яка офіційно вважалася незалежною, керувалася з Москви. Жорстке уведення радянських порядків, що супроводжувалося насильницькими реквізиціями майна заможних громадян, привело до антирадянського повстання 8 лютого - 13 липня 1921 р. 13 грудня 1922 р. Вірменія об`єдналася з Грузією й Азербайджаном, утворивши Закавказьку Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку (ЗСФРР), що увійшла до складу СРСР.

У 1922-1936 рр. у Вірменію було репатрійовано 40 тис. біженців з колишньої Османської імперії. В економічній програмі республіка ставила на індустріалізацію, хоча при цьому доводилося рахуватися з майже повною відсутністю енергетичних ресурсів і обмеженістю водних ресурсів. Вірменія була змушена будувати ГЕС на мілководних, але швидких річках. Одночасно прокладалися зрошувальні канали: у 1922 р. в Ечміадзині був споруджений канал ім. Леніна, а через два роки на півночі республіки був зданий в експлуатацію Ширакський канал. Перша ГЕС була побудована у 1926 р. на р. Раздан поблизу Єревана. Однак широке використання водних ресурсів для виробництва електроенергії, потреб промисловості і сільського господарства почалося у 1929 р.

При Сталіні в країні була встановлена диктатура, супроводжувана форсованою колективізацією сільського господарства та індустріалізацією, швидкою урбанізацією, жорстким переслідуванням релігії та встановленням офіційної "партійної лінії" в усіх областях життя - від літератури до генетики рослин. Була уведена жорстка цензура, будь-яке інакодумство переслідувалося і піддавалося репресіям. У 1936 р. у Середню Азію було депортовано близько 25 тис. вірменів, які виступали проти політики колективізації. Того ж року ЗСФРР була ліквідована, а Вірменія, Грузія та Азербайджан були проголошені самостійними союзними республіками у складі СРСР.

Хоча Вірменія і не була ареною бойових дій в роки Другої світової війни, у лавах Червоної Армії служило близько 450 тис. вірменів. З них 60 стали генералами; троє - адміралами, Ованес (Іван) Баграмян став маршалом Радянського Союзу, а Сергій Худяков (Арменак Ханперян) - маршалом авіації. Незважаючи на важкі втрати під час війни, приріст населення Вірменії тривав: в середньому він складав 18,3 на 1000 жителів.
З 1945 по 1948 роки на батьківщину повернулося близько 150 тис. вірменів, в основному з країн Близького Сходу і небагато - з країн Заходу. У подальшому багато з них були репресовані. В червні 1949 р. була проведена масова депортація вірменської інтелігенції разом з сім`ями у Средню Азію, де більшість з них загинули.

Після смерті Сталіна у 1953 р. почався хоча й повільний, але стійкий підйом добробуту народу. У 1960-ті роки Вірменія з переважно сільскогосподарської перетворилася в індустріальну країну з високим рівнем урбанізації.
За керівництва М.С.Горбачова (1985-1991 рр.), який проголосив програму проведення радикальних реформ, населення Вірменії відкрито висловило бажання об`єднати країну з областю компактного проживання вірменів - Нагірним Карабахом, який волею Сталіна у 1923 р. був переданий Азербайджану. У лютому 1988-го в республіці виникли масові демонстрації.
Критична ситуація посилилася сильним землетрусом у грудні 1988 року, який забрав 25 тис. життів і близько 100 тис. осіб залишив без даху. Були зруйновані міста Спітак, Ленінакан і Кіровакан. Незабаром у республіку ринуло близько 200 тис. вірменських біженців з Азербайджану.
23 серпня 1990 р. законодавчий орган Вірменії (тоді Верховна Рада Вірменської РСР) проголосив суверенітет республіки, проголосував за нову офіційну назву - Республіка Вірменія і відновив раніше заборонений "ерекгуйн" (триколор з червоної, блакитної та оранжевої смуг) у якості національного прапора. 23 вересня 1991 р. Республіка Вірменія проголосила незалежність, а 21 грудня того ж року приєдналася до Співдружності Незалежних Держав (СНД). До кінця 1991 р. близько 80% оброблюваної землі було передано тим, хто її оброблював. 25 грудня 1991 р. Республіка Вірменія була визнана США, а 22 березня 1992 р. прийнята в ООН.
Навесні 1992 р. напіввійськові формування Вірменії встановили контроль над Нагірним Карабахом. У 1993 р. збройні сили карабахських вірменів атакували позиції азербайджанців, з яких ті обстрілювали Карабах і села, розташовані на сході Вірменії. У травні 1994 р. за посередництва Росії було укладено угоду про припинення воєнних дій.

У 1994 р. почалося спорудження сучасного мосту через р.Аракс, що з`єднує Вірменію з Іраном поблизу м. Мегрі, завершене у 1996 р. Влітку 1996 р. укладено торговельну угоду зі США, виконання якої, однак, пов`язувалося з припиненням війни у Нагірному Карабаху.

Перший Президент Вірменії Тер-Петросян став особливо непопулярним, коли запропонував сміливе компромісне рішення карабахського конфлікту і узяв за основу план міжнародної спільноти, згідно з яким Нагірний Карабах формально залишається у складі Азербайджана, але отримує повну автономію і самоуправління. Навіть найближчі політичні соратники відвернулися від Тер-Петросяна, і йому довелося піти у відставку у лютому 1998 р. Після виборів президентом Вірменії став Роберт Кочарян, колишній керівник Нагірного Карабаху. Політика Кочаряна у карабахському питанні виявилася менш гнучкою, але уряд вирішив взятися за викорінення корупції і налагодження відносин з опозицією (партія Дашнакцутюн знову була легалізована).