Культура ранніх і традиційних цивілізацій Сходу

Лекція № 2 (початок)

Тема: Культура ранніх і традиційних цивілізацій Сходу. (1 год.)

Особливості культурно-історичного розвитку ранніх і традиційних цивілізацій Сходу.

Питання, яке розглядається, є вступним до великої програмової теми курсу: «Культура ранніх і традицій-них цивілізацій Сходу». Базові поняття і основні тенденції які ми будемо характеризувати, взяті нами переважно з концепції цивілізаційного розвитку сучасного українського вченого Юрія Павленка (автора вже досить відомої книги «Історія світової цивілізації: соціокультурний розвиток людства»). Автор даної концепції історії соціокуль-турного розвитку людства використовує, так би мовити, кілька проекцій у її баченні, що доповнюють одна одну. Це три основних принципи: 1) стадійності, 2) полілінійності та 3) цивілізаційної унікальності розвитку людства. Він, поряд з оригінальними власними судженнями, широко використовує категорії, які запровадили відомі вчені і мислителі: Арнольд Тойнбі, Карл Ясперс та інші.

Спершу окреслимо поняття «ранні цивілізації» і «традиційні цивілізації». Ранні цивілізації (це насамперед цивілізації давнього Сходу давньоєгипетська, давньомесопотамська та інші) що виникли на основі, яка сформу-валась в часи пізньої первісності (про це ми скажемо далі). Їх ще називають цивілізаціями першої генерації. Пері-од їх існування ІІІ–І тис. до н. е.

Традиційні цивілізації виникають на грунті ранніх цивілізацій. Їх історія починається у І тис. до н. е. в пері-од так званого "осьового часу" (поняття запроваджене Карлом Ясперсом). Це період VIII–ІІІ ст. до. н. е., коли в різних регіонах Старого світу майже одночасно діяли великі релігійно-філософські "вчителі людства" - Будда, За-ратустра, Конфуцій, Лао-цзи, старозавітні іудейські пророки, визначні давньогрецькі філософи, які внесли у сві-домість своїх народів нові персоналістичні цінності, орієнтацію на духовні проблеми буття особи, коли формува-лись передумови для виникнення пізніших світових релігій). Таким чином у провідних регіонах Старого світу бу-ли закладені основи нової духовної культури людства, пов’язаної з ідеєю гідності й самоцінності окремої людсь-кої особи. Трансформації зазнали не лише основи світогляду, а й уся система соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного життя. Підґрунтя для культурних зрушень "осьового часу" були підготовлені ранніми цивілізаціями. Без їхніх здобутків (це добре видно на прикладі давньоєгипетської та давньомесопотамської куль-тур) прорив "осьового часу" був би неможливим.

Тривалий період існування традиційних цивілізацій мав свою складну еволюцію. На ранніх фазах їх еволю-ції цивілізації другої генерації (антична, доісламська іранська, традиційні індійська та китайська) здійнюють і за-кріплюють прорив "осьового часу". Але якщо надалі в Індійсько-Південноазійському та Китайсько-Східноазійсь-кому макрорегіонах відповідні здобутки, особливо в духовній сфері, розцінюються наступними поколіннями як неперевершені, консервуються, формалізуються і певною мірою мертвіють, так і не ставши доступними широким масам, то в Західноазійсько-Східносередземноморсько-Європейському макрорегіоні за умов складніших міжци-вілізаційних та інших взаємин протягом періоду раннього середньовіччя врешті-решт конституюються три великі макроцивілізаційні системи: Мусульманська, Східнохристиянська й Західнохристиянська. Всі вони виростають з одного культурного кореня (східносередземноморсько-передньоазійсько-іудейсько-пізньоантичного (із зороаст-рійсько-іранськими вкрапленнями), по-різному синтезуючи духовні здобутки "осьового часу" греко-римського, іудейського та ірано-месопотамського суспільств у цілісні світоглядно-культурні системи, що стають духовними підвалинами відповідних цивілізацій.

Культура такої традиційної цивілізації, як Мусульманська виділена нами в окрему тему: «Культура класич-ного Арабського Сходу». А в даній програмовій темі («Культура ранніх і традиційних цивілізацій Сходу») на се-мінарських заняттях та у ході самостійної роботи будуть розглядатись культури Стародавніх Єгипту, Месопота-мії, Ірану, Східного Середземномор’я (Фінікії і Палестини), давні та середньовічні культури Індії, Китаю, Японії.

Тепер звернемось до деяких культурних характеристик і поговоримо про витоки східного і західного шляхів соціокультурного розвитку.

Попередню лекцію, присвячену загальним особливостям первісної культури, ми завершили тезою про те, що під час розкладу первісного суспільства починається процес багатолінійного розвитку світової історії, з’явля-ються різноманітні соціокультурні системи, про які ми будемо вести мову в різних темах нашого курсу. Однією з таких ліній і є східний шлях соціокультурного розвитку.

Відповідно до концепції цивілізаційного розвитку Ю. Павленка, потреби все зростаючого населення при-мушували інтенсифікувати соціокультурний розвиток. Землеробство і скотарство як основа осілого людського іс-нування вивели людство на принципово новий ступінь розвитку, оскільки заклали основи для становлення ранніх цивілізацій.

Як стверджує Ю. Павленко, ще у добу пізньої первісності (за його концепцією пізня первісність – це стадія формування підґрунтя ранніх цивілізацій, що починається з «неолітичної революції» переорієнтації системи господарства на засадах землеробства і тваринництва і припадає на період прибл. між Х і ІІІ тис. до н. е.) сформу-вались два основні шляхи розвитку землеробсько-скотарської культури. Перший, західний шлях, був характерний для населення Середземноморсько-Балкано-Дунайсько-Карпатського регіону і Середньої Наддніпрянщини. На той час він ще відкривав можливості для дальшого екстенсивного розвитку. За умови достатньої кількості атмо-сферних опадів і родючості земель, він ґрунтувався на системі автономних родин (хоча й об’єднаних в общини), сімейних форм господарства. Екстенсивний характер розвитку таких спільнот, відсутність необхідності організо-вувати колективне господарство, блокували на певний час їх подальшу еволюцію. За доби енеоліту та бронзового віку населення вказаних регіонів, не кажучи вже про інші несередземноморські області Європи, ще не могло за-безпечити собі вихід на той рівень сільськогосподарського виробництва, який був необхідний для виникнення ранньоцивілізаційної системи. Західний шлях соціокультурного розвитку розкрив свої можливості пізніше – з І тис. до н.е. з початку залізного віку.

На Сході вимальовувалась принципово інша картина: необхідність іригації земель в долинах Нілу, Тигру, Євфрату, Інду, Гангу, Хуанхе, Янцзи викликала розвиток колективних форм організації землеробства. Відповід-но, східна лінія соціокультурного розвитку була пов'язана із забезпеченням зростання ефективності економіки за

рахунок удосконалення її організації, концентрації додаткового (а нерідко й необхідного) продукту і його транс-формації у престижні цінності (володіння якими символічно засвідчувало високий статус вождів). Такі тенденції спричинили вихід на створення того типу цивілізацій, який склався на Близькому, Середньому й Далекому Сході.

Східний шлях соціокультурного розвитку визначався неодмінним підвищенням ролі надобщинних органів влади й управління в усіх сферах економічного, суспільно-політичного та релігійно-культурного життя впродовж пізньопервісної та певною мірою ранньоцивілізаційної історії. Тут складається така соціокультурна система, за якої окрема людина (домогосподарство, сім'я) втрачає самодостатню автономію відносно органів відчуженої від суспільства влади. За таких умов із переходом до цивілізації держава тотально домінує над суспільством, повніс-тю організуючи та контролюючи його функціонування. Протягом доби середньовіччя та наступних століть така ситуація у східному світі в цілому зберігається.

Кочівницький шлях соціокультурного розвитку, базований на екстенсивному розширенні площі пасовиськ, виявився, як зазначає Ю. Павленко, взагалі безвихідним у контексті загальної еволюції людства. Його власний культурний потенціал підтримувався лише за рахунок пізніших запозичень у розвинутих сусідів, особливо шля-хом сприйняття в пізніші часи світових релігій.

Отже, типова для Давнього Сходу форма іригаційного землеробства, що потребувала значної концентрації праці, зумовила колективний характер культури. Тому давньосхідна людина сприймала себе не окремим «я», а ор-ганом цілісного соціального організму, частиною соціуму.

Етичні цінності передбачали наслідування загальноприйнятих норм і установок: жити сім'єю, надавати допомогу, шанувати старших і вищих, бути як усі. Система цінностей зводилася до проповідування смиренної молитви божеству, виправдовування страждання як загального порядку речей.

Обмежена самоцінність особистості закріплювалася сакралізацією (освяченням) фігури правителя. Від осо-бистих рис правителя, його чеснот і вад, заслуг і злочинів залежало дуже багато: успішне господарювання (управ-ління спорудженням та обслуговуванням іригаційних систем ), успіх політичних і військових справ. Історія збе-регла численні джерела, пов'язані з діяльністю вавілонських, асірійських, єгипетських царів, чиї особистості на-кладали відбиток на ту чи іншу епоху.

Цар сприймався як основа цивілізації, як сила, що впорядковує світ, як втілення цього впорядкованого сві-ту, якому протистоїть хаос. Сакральність фігури правителя реалізовувалася в осмисленні його функції посередни-ка між Богом і людьми, відновлювача порушеної світової рівноваги. Якщо усталений світовий порядок руйнував-ся, це сприймалось як гнів богів і загрожувало загибеллю. Тому порушений порядок відновлювали за будь-яку ці-ну. Сила і могутність правителя слугували запорукою закону і непорушності світоустрою. В образотворчих мис-тецтвах фігура правителя була найбільшою, вона ніби стояла в сакральному центрі світобудови, а від нього до пе-риферії розташовувалися фігури цариці, вельмож, наближених і, відповідно, зменшувався масштаб зображених. Подібний ієрархічний канон широко використовувався надалі у релігійному мистецтві різних часів і народів.

Культура ранніх і традиційних цивілізацій Сходу