Антична культура. Проблема «грецького дива»

PAGE - 4 -

Лекція № 2 (продовження).

Початок теми Антична культура (1 год., всього на тему передбачено 3 год.)

Подається текст частини лекційного матеріалу – одного з лекційних питань в яко-му розглядається Проблема «грецького дива».

Продовження і завершення розгляду теми «Антична культура» передбачається безпосередньо на початку аудиторних лекційних занять у другому семестрі.

Особливе місце в античній і в цілому у світовій культурі займає давньогрецька культура. Розквіт її виявився настільки блискучим, що найбільш високі оцінки сто-совно неї не здаються перебільшенням. «Грецьким дивом» назвав цивілізацію дав-ньої Еллади французький вчений Ернест Ренан (1823–1892). Мова йде про розквіт грецької цивілізації, що оцінюється як виключне явище в історії людства. Суть цьо-го дива полягає перш за в тому, що тільки грецькому народові за історично корот-кий період майже одночасно і практично у всіх галузях культури вдалося досягти небачених висот. Ніякий інший народ – ні до, ні після – не зміг зробити подібного.

Радикальні зрушення, які охопили всі сторони громадського життя і культури Греції, починаючи приблизно з VІІ ст. до н.е., характеризуються науковцями услід за Е. Ренаном як «грецьке диво», «культурний вибух», «інтелекттуальний вибух», «культурний переворот».

Визначаючи причини розквіту грецької цивілізації слід, насамперед, звернутись до конкретних факторів, які діяли в історичній реальності І тис. до н. е.

Ще в ХІХ ст була висловлена думка, що головною особливістю давньогрецького суспільства стало існування полісу і що феномен «грецького дива» був породжений полісним устроєм та пов’язаною з ним демократичною формою правління.

Античний поліс являв собою порівняно невеликий коллектив повноправних гро-мадян: максимум – кілька десятків тисяч, а, як правило, значно менше. Громадян-ський колектив монополізував у своїх руках володіння землею. Ополчення грома-дян-землевласників, що озброювались за свої власні кошти, було ядром збройних сил полісу. Громадяни полісу тримали у своїх руках основну частину життєво важ-ливих для функціювання економіки рабів. Воля більшості громадянського колекти-ву визначала зовнішню і внутрішню політику полісу.

В цій загальній характеристиці полісу вельми суттєвим є положення про обмеже-ну чисельність громадянського колективу. Ефективна участь громадян в управлінні державою була можлива лише в рамках досить обмеженої території, здатної прохар-чувати лише відносно невеликий громадянський колектив, і, такої, що допускала си-стематичну участь громадянського колективу в засіданнях народних зборів, так зва-ну пряму демократію. Поки громадянський колектив захищав своє право впливати на державні справи, держава не могла перерости рамки полісу. Без певного мініму-му громадянської активності поліс взагалі не міг існувати

Таким чином, для виникнення і дальшого розвитку полісу необхідна була відпо-відна психологічна установка громадянського колективу, що формувався.

Але чому ж не сформувались поліси як провідна форма суспільного устрою за межами греко-римського світу? Дослідниками відзначається створення необхідних передумов для виникнення системи полісів саме в даний час і саме на Балканах та на Апенінському півострові. По-перше, племена, що проживали тут, якраз визріли для переходу на ступінь державності, але ще не створили держави. По-друге, в той час серед цих племен розповсюджується систематична виплавка заліза, що, зумови-ло радикальні здвиги у суспільних відносинах, пов'язаних із створенням військової сили, здатної тримати у покорі переважаючу кількість неозброєних рабів і негрома-дян і здатну відстояти общину від зовнішньої загрози, зберігаючи при цьому у трансформованому вигляді ряд традицій докласової епохи.

Полісна демократія, автономія індивіда, політична і особиста свобода громадя-нина полісу була однією з основ блискучого розквіту давньогрецької культури. Як політичний устрій демократія греків – явище рідкісне, якщо не сказати виняткове в стародавньому світі. Можна сказати, що греки зробили щось неймовірне для свого часу, та і для подальших часів. Увірувавши в свободу як у вищу цінність, вони ви-брали соціально-політичний лад, названий ними демократією. На демократичному шляху розвитку вони досягли успіхів в різних сферах життя і діяльності, яким немає рівних в історії. Демократична модель греків надихала людей в період західноєвро-пейських буржуазних революцій. За висловом Ф. Енгельса «універсальна обдарова-ність і діяльність» грецького народу «забезпечила йому в історії розвитку людства місце, на яке не може претендувати жоден інший народ».

Слід також враховувати вплив рабства на розвиток античного суспільства і його культури. Широке розповсюдження рабської праці давало необхідний вільний час для значної частини громадянського колективу, відкривало можливість для занять у різних сферах науки і мистецтва. Ф. Енгельс зазначав: «Без рабства не було б грець-кої держави, грецького мистецтва і грецької науки».

Однак виникає ще одне міркування, яке заважає визнати наведені пояснення вичерпними. Чи завжди достатньо лише політичної та особистої свободи і наявності вільного часу для того, щоб люди звернулись до художньої чи наукової творчості ? Є багато засобів використати своє дозвілля і не завжди, на жаль, люди віддають перевагу благородним заняттям, пов’язаним зі сферою культуротворчості.

Очевидно був ще необхідний такий суспільний і духовний настрій, який би за-охочував творчу діяльність в різних сферах, включаючи культуру. І такий настрій у давньогрецькому суспільстві дійсно був.

Вчені, ще з ХІХ ст. говорять про так званий агональний аспект життя стародав-ніх греків, який породжував своєрідний духовний клімат, що стимулював творчі досягнення. Агон – давньогрецьке слово, що означає – змагання. В середині ХІХ ст. Ернст Курциус писав: «все життя греків, як воно постає перед нами в історії, було одним великим змаганням». Спробуємо розглянути в логічній послідовності ряд по-ложень, які характеризують зазначений аспект, пов’язаний з глибинними психолог-гічними установками греків, інакше кажучи – з їх ментальністю.

У стародавніх греків виявляла себе переважна орієнтація на схвалення чи осуд, а не на відповідність чи невідповідність вчинку внутрішній системі цінностей. Гоме-рівський епос, відображаючи в цілому аристократичну систему цінностей, демонст-рує цю орієнтацію дуже чітко. В центрі системи цінностей гомерівського героя сто-їть доблесть, яка повинна бути оцінена оточуючими, в першу чергу рівними йому за соціальним статусом (до речі те ж саме виявляло себе пізніше – в епоху середньовіч-чя у рицарській культурі). Така оцінка забезпечує герою добру славу, до якої він найбільше прагне.

При всіх змінах в історичних долях і настроях стародавніх греків ця позитивна оцінка слави, орієнтація на здобуття слави залишалась домінуючою до кінця ан-тичної епохи. Наведемо ряд прикладів.

Фукідід словами афінських послів у Спарті висуває честолюбство на перше місце перед страхом і прагненням до користі, перераховуючи мотиви, які спрямовують людську діяльність. Платон вважає, що прагнення до безсмертної слави може зму-сити людей жертвувати собою. Арістотель схвалює прагнення до пошани, вважаючи, що люди прагнуть таким чином впевнитись у своїй доброчинності.

Науковці припускають, що гонитва греків за славою і отриманням безсмертя в пам’яті поколінь була одним з яскравих проявів їх гострого відчуття «скоротічності» людського життя і невгамовного бажання подолати смерть. Звідси і загострене у еллінів почуття історії, їх схильність до увічнення тимчасового, до витягання (або, можна сказати, порятунку) людей та їх діянь з невідворотного потоку часу. Напри-клад, «батько історії» Геродот починає свою працю з фрази про те, щоб «..минулі події з часом не прийшли в забуття і великі і здивування гідні діяння як еллінів, так і варварів не залишилися в безвісності...»

Отже, культ слави, бажання зберегти своє ім’я (оnоmа) в пам’яті поколінь були для елліна тем вищим (духовним) способом життя, який вважався непідвладним закону смерті.

В ряді випадків прагнення здобути славу приводило до вчинків, сумнівних з точ-ки зору домінуючих уявлень: скандальних і навіть абсолютно негативних.

Так, загальновідомий вчинок Герострата, який під тортурами зізнався, що підпа-лив храм Артеміди в Ефесі здійснено лише для того, щоб прославитись.

Чуттєвість до осуду, до насмішки, як зворотня сторона прагнення до схвалення, також характерна для стародавніх греків. Так, про Піфагора Плутарх повідомляє, що його манера виносити публічні догани своїм учням привела до того, що один з них повісився. А Платон пише, що багато хто прагнув знаходитись в оточенні Со-крата для того, щоб із задоволенням спостерігати, як Сократ ставить в тупик людей, які вважали себе мудрими.

У Стародавній Греції оцінка колективу, до якого належала людина, була дуже важливим регулятором поведінки індивіда у всіх його конкретних проявах, а не ли-ше в плані вироблення загальних життєвих принципів. Тому давньогрецьке суспіль-ство належало, у всякому випадку від гомерівської до класичної епохи, до категорії так званих компетитивних (англ. сompetition – змагання) суспільств, в яких важливе значення мала установка індивіда на те, щоб перевершити оточуючих в досягненні своєї життєвої мети. Тому пануюче уявлення про доблесть носило виразно змагаль-ний характер.

Так посилаючи своїх синів під Трою, Пелей дає Ахіллу, а Гіпполох Главку наказ: «завжди бути першим і переважати інших». Аттичні написи свідчать про більш чи менш упорядковані змагання афінських ремісників у професійній майстерності. Зма-гальним началом була проникнута у Стародавній Греції освіта, що знаходилась в ру-ках вчителів грамоти музики і гімнастики. Важливе місце мало змагальне начало у вихованні спартанців.

Всім відомі Олімпійські ігри були яскравим проявом специфічної грецької аго-ністики, Так, ще описані Гомером в доолімпійські часи бенкети та змагання під час їх проведення характеризувались очевидною демонстрацією багатства, дозвілля та енергії панівної верхівки. Багатство демонструється у вигляді призів, що розігру-ються у змаганнях, а дозвілля – як вільний час, необхідний для систематичних вправ, які тільки й могли забезпечити успішний виступ. Грецька агоністика сформувалась в середовищі військової знаті. Саме в аристократичних верствах склались традиції на-полегливих тренувань, напруження і самообмеження заради успіху і слави.

Слава, пов’язана з перемогою на іграх, особливо Олімпійських, розглядалась як найвище щастя, доступне людині. Перемога на загальногрецьких іграх розглядалась як успіх всього міста – батьківщини переможця.

Отже, агональний дух мав виключне значення для культурного перевороту у Стародавній Греції. Жодне із суспільств не було орієнтоване на агон в такій мірі, як давньогрецьке, і, зокрема, не надавало такого значення атлетичним змаганням.

Поступово в шкалі існуючих цінностей греків зміщуються акценти вбік інтелек-ту чи творчої уяви, що в не меншій мірі заслуговує визнання і слави, ніж атлет-пере-можець. Наприклад, Ксенофан з Колофона критикує непомірні почесті, що надають-ся атлетам. На його думку, мудрість, і зокрема його мудрість, вище ніж «сила мужів чи коней». Платон, що надавав важливого значення гімнастиці, несхвально говорить про тих, хто вправляє тіло, але не любить працювати головою.

Розвиток грецької агоністики зробив звичною думку про те, що суспільну цін-ність являє будь-яке досягнення, особливо завойоване у змаганні з суперниками, не-залежно від можливості практичного використання цього досягнення.

У літературі і музиці агон був представлений вже в гомерівську епоху. Обста-новка агону виникала перш за все там, де створювались можливості професіоналіза-ції, перетворення літературної творчості в джерело існування, або збагачення.

За умов розв'язаної творчої ініціативи агональний дух сприяв розвитку установ-ки на естетичну цінність літературного твору: саме в цьому напрямку йшло змаган-ня перед слухачами, глядачами і читачами.

Виразно виявився перенесений з атлетики в інтелектуальну сферу агональний дух і у виникненні грецької науки. Адже вже перші спроби раціонального пояснення дійсності вимагали напруженої розумової праці.

Тому вже на зорі науки претензія на авторство стає одним із наймогутніших ру-шіїв поведінки дослідників природи». Таким прикладом є слава Піфагора як матема-тика, що була настільки велика, що Арістоксен навіть стверджував: саме Піфагор перший запровадив у еллінів ваги і міри.

Грецькі вчені Фалес і Піфагор стали одними з перших, хто став оперувати не ли-ше фактами і дослідними даними, але також поняттями і категоріями, тобто став мислити теоретично. Перехід від емпіричних уявлень до понятійно-доказового знан-ня знаменував собою становлення науки як нового виду інтелектуальної активності.

Все вищезазначене дозволяє говорити про те, що у Греції в архаїчну та класичну епоху, на основі певних історичних передумов та соціально і психологічно зумовле-них факторів, здійснився культурний переворот загальнолюдського масштабу, сут-ність якого і розкриває зміст того феномену, що дістав умовну назву «грецьке диво».

Антична культура. Проблема «грецького дива»