Українське родинознавство та дитинознавство

Лекція 4.

Українське родинознавство та дитинознавство

План

  1. Українська етнопедагогіка про сім’ю, завдання, функції сім’ї, її статус та історичні ознаки
  2. Провідні завдання і принципи родинного виховання
  3. Суть народного дитинознавства, його основні компоненти
  4. Сімейні звичаї, обряди, пов’язані з дитиною.
  5. Психолого-педагогічна характеристика вікових особливостей в народній педагогіці.

Література

Українська етнопедагогіка про сім’ю. Завдання, функції сім’ї, її статус та історичні ознаки.

Народне родинознавство – це народна система знань про будівництво сім’ї, вибір собі пари, стосунки між членами родини, зокрема між батьком і матір’ю.

Сім’я - це первинний осередок нації, суспільства, держави.

Із сім’єю пов’язане відновлення духовної національної культури українського народу, етнізація дітей, формування національної гідності і самосвідомості.

Статус сім’ї (родини): непорушний авторитет, шлюбна родинна вірність, любов до дітей, родини, відданість справі їхнього виховання, дотримання народних чеснот, норм християнської моралі, піклування дітей про батьків.

Ознаки сім’ї: вільність і рівноправність членів сім’ї, любов, обов’язок, взаємодопомога, доброта, дружба, працелюбність, тактовність, свідомість, розум та злагода у розв’язанні сімейних проблем, розуміння головного завдання - виховання дітей.

Функції сім’ї надзвичайно благородні й різноманітні: відтворення і продовження роду людського, організація домашнього господарства і побуту, забезпечення і передача новим поколінням матеріальних і духовних цінностей, життєвого досвіду, трудових умінь та навичок, підготовка молоді до сімейного життя, виховання дітей.

Найважливіша функція - це виховання, вирощування і „виведення в люди” дітей. Це важка і складна функція.

Народ каже: „Дітей годувать, свій вік коротать”, „Малі діти — малий клопіт, великі діти - великий клопіт”.

В етнопедагогіці основними ознаками української сім’ї були:

1. Турбота про нормальний фізичний розвиток та здоров’я: „Ой, щоб спало, не плакало, та щоб росло, не боліло на головку й на все тіло”, „Росло здоровим, сильним, дужим та добрим мужем”.

2. Виховання працелюбності, чесності, доброти, шанобливого ставлення до „батька –неньки”, старших людей з раннього віку: „Коли дитину не навчиш у пелюшках, то не навчиш і в подушках”, „Гни тоді, як іще дубчик, а не тоді, як уже кілком стане”.

  1. Трудове виховання в сім’ї. Народження дитини розглядалось як поява майбутнього трудівника. Основний принцип: „Ніхто не сміє байдикувати”. Раннє залучення до праці, розподіл трудових обов’язків (погонич, пастух, пряха, пастушка, нянька, помічник у хатньому господарстві, чоловіче діло, жіноча робота, домашнє ремесло). Мета трудового виховання - надання практичної допомоги батькам, прищеплення любові, прив’язаності до праці, розуміння її обов’язковості, нетерпимості до неробства і байдикування.
  2. Інтелектуальний розвиток. Народ каже: „Не бажай синові багатства, а бажай розуму”. Істотною в народній педагогіці є потреба розвитку в дитини не розуму взагалі, а „розуму доброго”, „здорового глузду”, що будуть приносити добро всім людям.

5. Християнські морально-етичні засади та людські чесноти: не посягати на чуже, говорити правду, шанувати батьків, старших людей, бути чесним, добрим, привітним.

Українська жінка мріяла і мріє, щоб чоловік її шанував, захищав, поважав, був сильний, гарний, розумний, добрий, щирий, працьовитий, дбайливий господар, дбав про сім’ю, любив і виховував дітей, не пив, не гуляв: „На красивого чоловіка дивитись гарно, а з розумним жити легко”, „Хто п’яницю полюбить, той вік собі загубить”, „За ледачим чоловіком жінка марніє, за хорошим – молодіє”.

А чоловіки хочуть, щоб дружина була гарною, роботящою, веселою, розумною господинею і ласкавою матір’ю для дітей: „Як з красною жінкою оженитися, то є на кого подивитися”, „Краще чорта тримати, ніж ледачу жінку мати”, „Жінка ледащо, в хаті нінащо”, „Добра жінка - мужеві своєму вінець, а зла – кінець”.

Народна педагогіка засуджує те, що шкодить добрим взаєминам, псує гарну атмосферу в сім’ї. Це: пияцтво, ледарство, образа, брехня, лицемірство, сварки, грубощі, ревнощі, зрада, розпусту („І в лиху годину не кидай дружину”, „Коли п’яниця в шинку скаче, то жінка вдома плаче”, „Не дай бог коня лінивого, а чоловіка ревнивого”).

Провідні завдання і принципи родинного виховання

Завдання родинного виховання можна визначити так: виховання повинно зробити людину здатною до осягнення її призначення. Олюднення особистості, підготовка її до життя, реалізація її особистісного виявлення - мудра заповідь народної педагогіки.

У процесі родинного виховання забезпечується реалізація таких принципів, як: натуралізм, раціоналізм, гуманізм, евдемонізм, соціалізація та етнізація, духовність.

Натуралізм вимагає розглядати людину як частину природи й неухильно дбати про гармонійний розвиток природних сил дитини, яка розвивається наче рослина: „Діти, як квіти: поливай - рости будуть”, „Як грибочки ростуть діточки”.

Раціоналізм націлює на плекання розуму дитини: „Розуму не купують, а набувають”, „Розумний всьому дає лад”.

Гуманізм передбачає людяне ставлення до дитини, формування людяності, щирих стосунків, утвердження добра, доброзичливості, взаємоповаги, любові один до одного. Одним із критеріїв оцінки народом людини було і є ставлення до дітей: „Любить дітей -добрий, не любить — змій”, „Кинув своїх дітей – мерзотник”.

Евдемонізм мету виховання вбачає в земному благополуччі та щасті: „Кому щастя служить, той ніколи не тужить”, „Не родися красивим, а родися щасливим”.

За визначенням української народної педагогіки, щастя - це стан цілковитого задоволення життям, окрилення життєвими успіхами, вдачами, благополуччям.

Наш народ виявив такі властивості щастя: делікатність (“Щастя — не кінь, не загнуздаєш”); об’єктивність (“Щастя, як вільна пташка: де захотіла, там і сіла”); фатальність (“Від лихої долі не сховаєшся”); невизначеність (“Ніхто не знає, де кого щастя чекає”); розчарування (“На світі грошей багато, а щастя мало”); категоричність (“Кому нема щастя зранку, не буде й до останку”); оптимізм (“Бог не без милості, козак не без щастя”).

Соціалізація - це перетворення людської істоти на суспільний індивід, включення в суспільне життя. Соціалізація знаходить своє конкретне втілення в сім’ї, громаді, народі, нації, тобто в етнізації, фундамент якої закладається в сім’ї.

Плекання духовності, це плекання світоглядно-морально-етичного внутрішнього світу дитини, полягає у вихованні дітей на засадах народної моралі, обізнаності з релігійною культурою, у шанобливому ставленні до неї.

  1. Суть народного дитинознавства, його основні компоненти

Народне дитинознавстпво - це сума психолого-педагогічних знань про дітей, набутих у процесі навчально-виховної практики народу.

Дитинознавство зосереджує в собі і погляди народу на формування та розвиток особистості дитини. Воно виступає як органічний компонент духовної культури нашого народу, української родинної етнопедагогіки. Наш народ мав глибокі знання внутрішньої природи дитини й виняткове вміння здійснювати підхід до неї на основі врахування вікових особливостей, статі, індивідуальних рис характеру.

Народне дитинознавство містить у собі дуже цінні спостереження народу про особливості дитячого духовного світу, їхнього світовідчуття і світорозуміння.

„Діти — не поле засіяне, їх треба доглядати”;

„Умів дітей родити, умій і навчити”;

„Не бажай синові багатства, а бажай йому розуму”.

4. Сімейні звичаї й обряди, пов’язані з дитиною

У народі так заведено, що кожна заміжня жінка повинна мати й виховувати дітей. Це природне прагнення підтримується сім’єю, рідними та близькими як морально, так і практично (піклування про вагітну).

Майбутній матері не дозволяли виконувати важку роботу, дбали про поліпшення її харчування, намагалися створити в родині спокійну атмосферу.

У народі намагалися вгадати, хто народиться. Коли в правому боці рухається дитина, то буде хлопчик, а в лівому - дівчинка. Народ високо цінує як синів, так і дочок: “Сини й дочки - одного дерева листочки”, “Син - утіха батька, а дочка – матері”, “Годуй сина для себе, а дочку для людей”.

Досить своєрідним є погляд на дітей-“сьомчат” (хворих, кволих дітей). За повір’ям, “сьомчата” володіють пророчою силою – “у семирічному віці побачать домовика”. Це пов’язано з тим, що число 7 наділено магічним значенням. Такий підхід до «сьомчат» у народному дитинознавстві позначений глибоким гуманізмом і вірою в те, що слабенька, немічна істота («сьомча») обов’язково виживе, виросте, стане гарною, розумною й сильною людиною.

В етнопедагогіці є цілий ряд звичаєвих настанов і обрядів як необхідної передумови успішного народження, здоров’я і благополуччя матері, дитини та їх щасливої долі.

Комплекс обрядовості поділяється в народі на три групи:

  • дородові звичаї і обряди,
  • власне родильні,
  • післяродові обрядові дії, що знаменують приєднання дитини до сім’ї, роду, громади.
  1. Період вагітності був обставлений низкою оберегів та звичаїв: приховування вагітності від сторонніх, уникнення зустрічі з каліками, хворими, негарними на вигляд людьми, уникнення поганих вражень. Вагітна не повинна була дивитися на вогонь і померлого, дивитися на змій, бити тварин, брати щось чуже, сердитися, сваритися, гніватися, споживати горілку. Нерідко жінка підперезувалася широким вовняним поясом, який слугував за оберег, а гуцулки натягали чоловічі штани, щоб відволікати увагу злих сил. Узагалі вважалося: чим менше людей знають про вагітність жінки, тим легше пройдуть роди. Вважалося, що поведінка матері, її психологічний стан безпосередньо впливають на здоров'я, розвиток, формування дитини ще до її народження. Звичай велів не відмовляти вагітній, задовольняти всі її бажання.
  2. Поява на світ нової людини (народження) вважалася великим таїнством. Пологи відбувались у домашніх умовах, але без сторонніх. Постіль породіллі відгороджували завісою, щоб уберегти її і немовля від поганих очей. Пологи приймала бабка-повитуха. Від її знань, умінь залежали значною мірою успішні роди, життя, здоров'я матері і дитини. Вона приймала дитину, відсікала пуповину хлопчикам на сокирі, поліні, а дівчинці - на веретені, гребені, щоб прищепити їм навички до основних видів сільськогосподарської праці; купала дитину, охрещувала хвору, вмираючу дитину; зав'язувала пуповину, промовляючи: “Зав'язую щастя, здоров'я і многії літа”, “Зав'язую тобі щастя, і здоров'я, і вік довгий, і розум добрий”.
  3. Післяродові обряди: Перша купіль розглядалася як очищення дитини і охорона її від злих духів. Тут була виражена народна віра в силу води, слова і першого контакту дитини з різними життєво необхідними предметами. До першої купелі додавали свяченої води, вкладали лікарські трави, шматок хліба або трохи зерна, кидали срібні або золоті монети. Подекуди до першої купелі дівчаток доливали меду, молока, клали голку (гуцули), а хлопчикам клали свердло (бойки).

Бабка-повитуха проводила обряд “очищення” породіллі та себе. Цей обряд проводився зі свяченою або вперше зачерпнутою вранці з криниці водою. Бабка скроплювала породіллю, тричі давала їй надпити води. Породілля зливала на руки повитухи, обдаровуючи її (хліб, сіль, кусок полотна, хустка).

Процедура очищення доповнювалась церковним ритуалом вводу через 35 днів від пологів, після чого породілля вважалася повністю очищеною.

Іншими післяродовими обрядами були: обсушування дитини біля палаючої печі (Закарпаття), запалювання свічки, родини, хрестини.

Після хрестин практикувалися різні охоронні дії для захисту дитини й матері від шкідливого впливу злих сил, “поганих очей”. Наприклад: у колиску клали металеві гострі предмети (ніж, ножиці, голку), на руку дитині пов'язували червону стрічку - від “зурочення”, сповиту дитину перев'язували червоною крайкою.

Через рік після народження дитини відбувався обряд першого постригу дитини та інші обряди.

5. Психолого-педагогічна характеристика вікових особливостей в народній педагогіці.

Українське дитинознавство дає вичерпну психолого-педагогічну характеристику дітям кожного віку

Новонароджена дитина - пискля, муляточко, пискляточко.

Дитині шість тижнів - 1 рік - характеризуються дії дитини: „їсть першу кашу”, „плакса”, „гуляка”, „смію”, „плавунчик”, „дикунець”, „сокотун”, „белькотун”, „мовчун” та ін.

Дворічна дитина – „стригунець”, „друга каша”, „друге літо”.

З цього часу дитина вже повинна як слід ходити і говорити. Розпочинається справжній розумовий розвиток засобами казок, загадок, дражнилок. Дволітки швидко схоплюють усе почуте і побачене.

Трирічна дитина - повністю віддається іграм, розвагам, „пічкур”, „третяк”, „гулячок”, „третє літо”, „третя каша”. Дуже любить гостинці, охоче купається. Діти схильні до пустотливих насмішок і жартів, ретельно копіюють старших.

Чотирирічна дитина – „четвертак”, ”четвертачок”, ”четверта каша”, „гульвіса”, „метунець”, „жевжик”, „жирун” (пустун). Діти цього віку дуже рухливі, сміливі, прудкі. Вони розумніші й самостійніші. Не беруть якого-небудь гостинця, а замовляють наперед те, що вони хочуть.

П’ятирічна дитина — „п’ятиліток”, „п’ятак”, „підпасочок”, „беззубко ”.Коли дитині виповнювалося шість років, у день її народження здійснювали обряд „постригу”: хлопчиків під чоловічу стать, а дівчаток - під жіночу.

PAGE 3

Українське родинознавство та дитинознавство