Народні погляди на виховання як чинник розвитку особистості

Лекція 2. Народні погляди на виховання як чинник розвитку особистості.

План

Мета, зміст та основні чинники виховання.
Засоби, методи, форми виховання.
Принципи народного виховання.
Самовиховання в житті людини.
Етнопедагогіка – основа сучасної національної системи виховання.
Етнопсихологічні риси українців.

Мета, зміст та основні чинники виховання.

Народ і виховання - ці два поняття взаємопов’язані, які не існують одне без одного.

Народ завжди виступає вихователем молодого покоління, а виховання при цьому набуває народного характеру. Тільки народне виховання, зауважував К.Д. Ушинський, є живим органом в історичному процесі народного розвитку, таке виховання набуває надзвичайної впливової сили на формування національного характеру, національної психології особистості.

Виховання українська етнопедагогіка розглядає як першу суспільну потребу людства: „Камінь шліфують, а людину виховують”.

Найкращим майстром народ вважав того, хто виховав розумну і добру людину. Народ вірив у силу виховання.

В українській етнопедагогіці слово „виховувати” має досить довгий синонімічний ряд: няньчити, колихати, годувати, леліяти, доглядати, бавити, пестити, викохувати, учити, научати та ін.

На думку народу, головною причиною занедбаності виховання є відсутність вимогливості до дітей, потакання їхнім примхам. „Причина - у батькові, а результати у дітях. М’якосерндий батько - сину воля”.

Усвідомлюючи причини невихованості, народ визначив своє ставлення до перевиховання дітей: „Невихованість — виліковна хвороба, а дурість – безнадійна”, „Навіть у потоптаній траві розквітають квіти”.

Виховання дітей - складний процес [„Малі діти - малий клопіт, а підростуть - буде великий”, „Легше нанизати на нитку цілу мірку пшона, ніж виховати одного сина”.]

У результаті багаторічних педагогічних пошуків визріли народні уявлення про основні чинники (фактори) формування особистості.

Великого значення народ надавав чинникам спадковості, середовищу (взаємини в сім’ї, розпорядок життя, побут, звички, традиції, матеріальне становище, побутові умови), вихованню.

Значну роль у вихованні відіграють природні задатки („Соловей може вирости у воронячому гнізді, але каркати не навчиться”, „Яке коріння, таке й насіння”).

Особливо українська етнопедагогіка акцентує увагу на домашньому оточенні, укладі життя родини. Сім’я позитивно впливатиме на дітей, якщо в ній панує дух єдності.

Усі чинники формування особистості українська етнопедагогіка розглядає у взаємозв’язку один з одним.

Основну мету виховання вбачає в тому, щоб підготувати кожного до життя і праці, навчити людяності, доброти, дружби, милосердя, технології здорового спілкування, злагоди, колективізму, гуманності.

Зміст виховання в українській етнопедагогіці - це весь процес формування особистості й підготовка її до активної участі у виробничому, суспільному й духовному житті. Це піклування про здоров’я, фізичний розвиток, передачу знань, умінь та навичок, привчання до організації домашнього побуту, забезпечення професійної обізнаності, підготовку до сімейного життя, формування духовного світу.

Мету і зміст виховання диктують життя і конкретні умови життєдіяльності трудової людини

2. Засоби і методи виховання.

Під засобами виховання розуміють діяльність, явища чи предмети культури, навколишній світ тощо, які можуть впливати на особистість у певному напрямі.

До засобів виховання відносимо слово, фольклор, авторитет, праця, навчання, природа, побут, звичаї, традиції, громадська думка, мікроклімат, суспільний досвід, преса, радіо, телебачення, режим, література, мистецтво, книги, кіно, театр, музеї, іграшки, свята, символи, реліквії, релігія тощо

Під методами виховання розуміють способи цілеспрямованого педагогічного впливу на свідомість і поведінку дітей, на формування в них благородних якостей, на збагачення їх необхідним життєвим досвідом. Методи обумовлюють взаємопов’язану діяльність вихователів і дітей.

Виховний досвід нашого народу викристалізував провідні ознаки методів і доцільність їх використання: одних - для забезпечення набуття знань, умінь і навичок (методи навчання), інших - для тілесного, духовно-морального та інтелектуального розвитку особистості (методи виховання).

Для практичного користування у виховній роботі з дітьми методи поділяють на три групи:

1) методи переконання і формування досвіду суспільної поведінки (переконання, роз’яснення, повчання, порада, дискусія, бесіда, приклад, розповідь, напучування, застереження, навіювання). Вони впливають на свідомість, збагачують розум дитини, формують життєві принципи й уміння орієнтуватися в житті.

2) методи організації життєдіяльності дітей (вправляння, доручення, вимоги, привчання, нагляд, прохання, наказ, заборона) спрямовані на захист власного життя, здоров’я та оточення.

3) методи стимулювання культурної поведінки (схвалення, змагання, заохочення, покарання). Ці методи відіграють профілактичну роль у формуванні поведінки.

Українська етнопедагогіка використовувала такі форми виховання дітей:

індивідуальна (догляд за дитиною),
- групова (виховання дітей у сім’ї, участь в об’єднаннях ровесників),
- фронтальна або масова (участь у праці, святах; додержання традицій, обрядів).

3. Принципи народного виховання.

У процесі багатовікової життєвої практики викристалізовувались провідні принципи виховання — сукупність вихідних положень та ідей, що визначають спрямування, зміст і організацію виховних дій.

В українській етнопедагогіці виділяють такі принципи виховання дітей:

1. Принцип гуманізму виявляється в гуманному ставленні до дітей, у застосуванні найдоцільніших засобів впливу на них: “Діти — як квіти: полий, то ростимуть”.

2. Принцип народності закликає виховувати дітей у дусі ідей, ідеалів, почуттів, прагнень, моралі, культурних здобутків, знань, виробничого досвіду, досягнень, світогляду українського народу, прислухатися до голосу народу, жити, працювати і творити для загального добра України. Принцип народності зобов’язує нас мати свою національну систему виховання, вводити дітей у сферу українознавства, досконалого володіння українською мовою, фольклором, усіма жанрами і видами українського народного мистецтва, ремесла, господарювання, кличе до опанування народних знань, народної педагогіки, світоглядних уявлень та вірувань, народного права, морально-етичних норм. До провідних ознак народності належить українська мова - найкращий виразник духовності нашого народу.

3. Принцип зв'язку виховання з життям: налаштованість до умов реального життя шляхом формування світогляду, позитивного ставлення до людей, виховання людяності, принциповості, порядності.

4. Принцип наступності та спадкоємності поколінь. Основні віхи реалізації принципу: забезпечення міжпоколінного зв’язку, естафетна передача старшими молоді знань, умінь, досвіду, духовних цінностей, знання народу, виховання любові до батьків, до літніх людей, шани до предків, піклування про батьків, бережливого ставлення до спадщини і т. ін.

Завжди треба думати над тим, що дамо у спадок своїм дітям, яку згадку залишимо по собі в їхній пам’яті. Вірність дітей заповітам, звичаям і традиціям батьків - провідне кредо народного виховання, закон сімейного життя.

5.Принцип участі в праці. Золоті правила народної педагогіки: “Людина виховується в праці, через працю і для праці”, “Вік живи, вік учись і вік трудись”.

Заклик до праці лунає вже з колиски, з колискової пісні: “Не вчись, котику, красти, а вчися робити, черевики шити”. Повчальною є й українська народна притча: “Якщо хочеш мати в сім’ї виродка, дай своєму чадові все, що йому заманеться, і не залучай його до праці: виродок готовий”.

Уміння працювати головою і руками, любов до праці - найкраща спадщина, яку можуть залишити батьки своїм дітям, найпереконливіший аргумент людської порядності.

6. Принцип природовідповідності вимагає будувати процес виховання на основі врахування вікових і індивідуальних особливостей дитини. Це домінанта народної педагогіки. Г.С. Сковорода говорив, що “природа є першопричиною всього і саморушною пружиною”. Атому й виховання має бути “сродним”, природовідповідним.

7. Принцип культуровідповідності передбачає поступове входження дитини у сферу сучасної культури, вироблення культурної поведінки, певної компетенції в мистецтві, етиці, естетиці, музиці, володіння основами знань з кібернетики, електроніки, релігії, політології, соціології, етнографії, дизайну, ін..

8. Принцип самодіяльності означає спрямування виховного впилину на дітей з метою їхнього особистісного виявлення, вироблення власної волі й самостійного мислення, творчої думки, ініціативи, винахідливості, підприємливості, громадської активності та т.ін..

9. Принцип педагогічної компетентності батьків. Обізнаність батьків з народною педагогікою, теорією виховання, антропологічними науками.

Принцип систематичності і послідовності.
Принцип єдності вимог і поваги до особистості.

4. Самовиховання в житті людини

Самовиховання, на думку українського народу, має велике значення в житті людини.

В народних приказках, прислів’ях та афоризмах зустрічаємо пряме націлювання юнаків та дівчат на виховання самих себе („Батьки дали тобі життя - волю виховай сам”).

Народ створив своєрідну програму самовиховання молодої людини на основі прислів’їв та приказок:

„Хорошу справу роби в міру, погану не роби зовсім”,

”Захочеш дізнатися про себе — спитай думку людей”,

”Хорошому норову вчись на прикладі без норову”,

„Ввічливості вчись у неввічливого”,

„Не будь дуже солодким — тебе з’їдять, не будь дуже гірким - тебе викинуть”.

Методи самовиховання: аналіз, спостереження, самокритика, самопереконання, самонавіювання, самозобов’язання, емоційне уявне перевтілення в іншу людину, похвала, оцінка вчинків дорослими, присоромлення, спілкування зі старшими.

Хто б’є дитину, той не виховує добру людину”;

„Боги й діти живуть там, де їх хвалять”;

„Добрим словом мур проб’єш, а лихим і в двері не ввійдеш”;

„Добрий приклад кращий за сто слів”;

„Лагідні слова роблять приятелів, а гострі — затятих ворогів”;

„Жорстокість породжує тупість і дурість”.

Засоби самовиховання: народні свята, обряди, символи, казки, усна народна творчість, народні традиції.

5. Етнопедагогіка – основа сучасної національної системи виховання.

Українська етнопедагогіка є власне національною виховною системою що сформувалася завдяки поєднанню народного, національного і загальнолюдського, завдяки зв’язку минулого і загальнолюдського, минулого з сучасним в історії нашого народу.

Ця система є сьогодні надійним фундаментом національного реформування нашої освіти і виховання, розв’язання завдань формування особистості громадянина України. Вони чітко визначені в Концепції громадянського виховання, Концепції загальноосвітньої школи, Державному стандарті початкової загальної освіти та в ін. документах.

Елементи етнопедагогіки повинні постійно вивчатися у загальноосвітніх школах, гімназіях, ліцеях та спеціальних школах на уроках з усіх предметів.

Етнопсихологічні риси українців.

Етнопсихологія вивчає особливості психіки людей певної етнічної групи (особливості характеру, менталітету, становлення самосвідомості та ін.). Етнопсихологія зосереджує увагу на дослідженні таких питань:

1) узагальнення факторів і джерел, які сприяють зародженню, розвитку та функціонуванню психологічних особливостей представників конкретної етнічної спільноти;

2) аналіз емоційної сфери етносу (особливостей національних почуттів, вираження емоцій, переживань);

3) дослідження мотиваційної сфери людей певної етнічної групи;

4) вивчення специфіки національних настанов на соціально-психологічну діяльність.

Будь-яка особистість належить до тієї чи іншої естетичної спільноти – роду, племені, народу чи нації, які мають свої риси.

З фізичної точки зору українці-чоловіки характеризуються худорлявістю, високим зростом, широкими плечима, мужнім, навіть суворим обличчям. Жінки нижчі чоловіків, досить повні, мають м’який, привітний вираз обличчя з деякими відтінками смутку. Як чоловіки, так і жінки відзначалися міцним здоров’ям.

Найважливіша з психологічних рис українців є психологія працьовитого господаря, умілого хлібороба, замісника рідної землі. Українці добре розумілися на багатьох видах господарської діяльності. Усі вміли одробляти землю, сіяти, жати, косити, випікати хліб. Наприклад, за нормальних умов на родючих українських землях зернові культури давали такий урожай, що селяни не знали, куди його дівати. Серед українців були знавці майже всіх ремесел, що потрібні людям: теслі, ковалі, зброярі, кожум’яки, гончарі, шевці, бондарі, кравці. Любов до землі, на якій жили і працювали предки, і захист її від ворогів вважались однією з найвищих моральних чеснот.

Серед психологічних рис особистості українців виділяється надзвичайно розвинене прагнення до свободи, що виявлялось у національно-визвольній боротьбі впродовж віків, бунтах і повстаннях, а найповніше - в козацтві. Без свободи народ не уявляв собі життя.

Українці – люди кмітливі, проникливі і глибокодумні: вони повільно сприймають, зате міцно засвоюють і розвиваються серйозно і глибоко.

Український народ схильний до задумливості, споглядальності, задушевності, меланхолійності.

Не можна відмовити українцю у силі волі. Вони довго не наважуються прийняти рішення, але уже потім не відмовляються від нього.

У низці вітчизняних та зарубіжних досліджень зазначається індивідуалізм українців. Проте це не значить, що українці не здатні до спільної діяльності. Добровільна співпраця характерна для українського народу і часто застосовувалась у вигляді толоки, чумацьких валок, артілей, різних кооперативів.

Потрібно зазначити, що усі дослідники української духовності прийшли до висновку, що емоції в житті українців відіграють велику роль і часто навіть переважають над інтелектом і волею.

PAGE \* MERGEFORMAT1

Народні погляди на виховання як чинник розвитку особистості