Зміст національного виховання в Україні

Лекція 3. Зміст національного виховання в Україні.

План

Шляхи та засоби розумового виховання в українській етнопедагогіці.
Прогресивні ідеї і досвід трудового виховання.
Особливості духовно-морального виховання в українській етнопедагогіці.
Народний досвід естетичного та фізичного виховання дітей та підлітків.

1. Розумове виховання в українській етнопедагогіці.

Розумове виховання – невід’ємний компонент української народної педагогіки.

Народ завжди уважно стежив за розвитком активної розумової діяльності дітей. У масовій народній практиці воно охоплювало ознайомлення дітей з навколишнім світом, формування їхніх пізнавальних інтересів, інтелектуальних умінь та навичок, розвиток пізнавальних здібностей тощо.

Розумове виховання – це перше, про що піклувалася людина. Численні афоризми, мудрі прислів’я свідчать про його споконвічні прагнення до знань, зокрема:

„Знання робить життя красивим”, „Грамотний видющий і на все тямущий”, „Знання та розум – скарб людини” тощо.

Народ розглядає знання, розум, мудрість як найважливіші людські якості: “Гарна пташка пером, а людина розумом”, “Без розуму ні сокирою рубати, ні личака (злидня) в’язати”, “Не бажай синові багатства – бажай розуму”, „У кого розум, у того й щастя”, „Не краса красить, а розум”, „Не силою борись, а розумом”.

Народ визначав широку життєву функцію розуму, яку зафіксував у численних висловах, наприклад, “до розуму дійти” (порозумнішати), “до розуму приймати” (уважно слухати), “на розум навести” (порадити, роз’яснити), “до розуму довести” (виховати), “держати розум у голові” (бути розсудливим), “звести з розуму” (зачарувати).

В український мові до слова розум є багато синонімів: РОЗУМ – ум, глузд, толк, розсуд, мудрість, тямущість, сенс тощо.

Завдання розумового виховання: ознайомлення з навколишнім світом, формування пізнавальних інтересів та індивідуальних навичок, розвиток пізнавальних здібностей, розуму, мислення, організація спілкування з розумними, мудрими людьми, розвиток цікавості, допитливості.

Розуміючи, що здобуття освіти це нелегка справа, народна мудрість звертає увагу на розвиток необхідних для цього якості в учителів та учнів. Серед них виділяють: наполегливість та дисциплінованість („Мудрим ніхто не вродився, а навчився”, „Не лінися рано вставати та змолоду більше знати”); авторитет учителя („Шануй учителя як батька”, „Розумний научить, а дурний намучить”, „Учитель – як мати, хоче найкраще дітям дати”); самостійна робота над книгою („Хто багато читає, той багато знає”, „Читання – найкраще навчання”); урахування вікових особливостей („Які літа – такий розум”); навчання в ранньому віці („Чого Івась не навчився, того й не буде знати”, „нагинай гілляку, доки молода”); бажання вчитись („чоловік розуму вчиться цілий вік”); допитливість („Хто людей питає, той розуму має”); працьовитість („Без труда нема плода”); зв’язок з життям („Хто знання має, той мур ламає”).

Серед засобів народної педагогіки в розумовому вихованні дітей необхідно виділити: колискові пісні; народні казки; дитячі пісеньки; пестушки; потішки; скоромовки; вірші жартівливого характеру; лічилки; ін..

2 Прогресивні ідеї і досвід трудового виховання.

Найважливішим завданням етнопедагогіки було здійснення трудового виховання підготовка дітей до життя в праці, до трудової діяльності. При цьому народ керувався принципом: краще вихованою є та дитина, яка раніше залучена до праці.

Культ праці, як однієї з найвищих суспільних цінностей, формував у підростаючих поколінь ініціативність, допитливість, винахідливість та інші суспільнозначущі якості.

Трудове виховання в українців у народній педагогіці (за Стельмаховичем М.) поділялося на три етапи:

вступний (ігровий) – 2-6 років,
визначальний (допоміжний) – 7-15 років,
завершальний (основний) - 15-20 років.

Вже починаючи з першого етапу дитина набуває певної самостійності в праці (у їжі, в одяганні, в умиванні тощо), засвоює правила користування предметами, елементарні норми поведінки. Дитина залучається до праці психологічно, використовуючи слова „праця”, „працювати”, „робити”. Допомагають при цьому різні засоби виховання колискові пісні, пестушки.

Завданнями трудового виховання дітей в українській етнопедагогіці визначені такі: підготувати дітей до праці; виховання любові до праці, до людей праці; виховання шанобливого ставлення до хліба, землі; виховання прагнення жити плодами своєї праці; шанувати працю інших людей; формування трудової моралі; виховання трудової ініціативи, наполегливості, трудової творчості, бережливості та охайності.

До праці закликають обрядові пісні (засіб виховання): „Вийшли в поле косарі”, „Ой посіємо овес”.

Ідеєю праці пройнята ціла низка народних прислів’їв та приказок (засоби). Наприклад:

„Роботящі руки гори вернуть”,

„Бджола мала, а й та працює”,

„Коріння праці гірке, але плоди — солодкі”,

„Щастя не в хмарах ховається, а працею здобувається”;

„У праці — краса людини”;

„Землю прикрашає сонце, а людину — праця”;

„Без роботи — ані хліба, ані хати, ніде і води взяти”; „Дерево шанують, як добре родить, а людину — як добре робить”;

„Людина свою долю працею кує”.

Народна педагогіки висуває конкретні вимоги до організації праці, зокрема:

Подбати про вдалий початок роботи (“Добрий початок – половина справи”);
Працювати енергійно, зосереджено, не поспішаючи і не відволікаючись (“Хто спішить – той людей смішить”, “Коли почав орати, то в оспішку не грати”);
Бути витривалим, наполегливим, організованим, не боятися труднощів (“Доки не упріти, доти не вміти”, “Вовків боятися – до лісу не ходити”);
Доводити справу до кінця (“Кінець – справі вінець”).

Серед провідних методів етнопедагогіки наші предки використовували: показ, спостереження, повідомлення елементарних знань про працю, зосередження уваги дітей на трудовій діяльності, формування позитивних емоцій, приклад дорослих, старших членів сім’ї тощо.

Отже, у народній педагогіці праця – головний критерій оцінки гідності людини.

Особливості духовно-морального виховання в українській етнопедагогіці.

Народ завжди ставить поряд розум і мораль як основну окрасу людини: „Розум - найбільше багатство”, „Мораль чиста - краще всякого намиста”.

Як відомо, мораль - це система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей, одна з форм суспільної свідомості; це сукупність правил, норм співжиття, поведінка людей, що визначають їх обов’язки, ставлення один до одного і до суспільства.

В українській етнопедагогіці з поняттям „мораль” межує і поняття „духовність”. У науковому обігу вживається поняття „духовно-моральне виховання”.

Духовність - це сукупність психічних явищ, що характеризують внутрішній суб’єктивний світ людини, основні риси культурної спрямованості особистості: її інтереси, переконання, погляди, ідеали, світогляд, ставлення до життя, людей, до себе, своїх обов’язків, це бажання, воля, естетичні й моральні почуття особистості.

Мораль і духовність визначається виявлення трьох головних якостей людини: мислення, відчування (почуття), бажання (хотіння). Ці якості зумовлюють думки, життєві кроки, вчинки, поведінку людини. Духовно-моральне виховання передбачає формування у людини високої духовності і моралі.

В етнопедагогіці духовно-моральне виховання визначається такими основними завданнями:

формування духовно-моральної свідомості;
формування почуттів, волі
формування відповідної духовно-моральної поведінки.

Серед основних принципів морального виховання в українській етнопедагогіці виділяють:

Любов до рідного краю, працелюбність, людяність, самоповагу - основа моральності: „За рідний край - хоч помирай”.
Любов до Батьківщини, готовність її захищати, боротися проти гноблення і несправедливості, єднання у боротьбі: „Кожному мила своя країна”, „Грудка рідної землі дорожча від пуда золота”.
Любов до праці як основний критерій оцінки моральної гідності людини: „Без труда нема плода”, „Роботящі руки гори вернуть”.
Справедливість, гуманне ставлення, миролюбність, гостинність, солідарність, вірність друзям, колективізм: „Два слова: мир і спокій коштують тисячі злитків золота”, „Де єдність, там і життя”, „Друг - твоє дзеркало”.
Свобода, щастя і вільний розвиток: ”Всякий свого щастя коваль”, „Хто рано встає, тому щастя є”
Добро, доброта, щирість, творення добра людям: „Добра людина й мухи не скривдить”, „З добрим дружись, а лихих стережись” ,
Правдивість і чесність - основа народного ідеалу моралі: „Хліб-сіль їж, а правду ріж”, „Чесному всюди честь, хоч і під лавою”
Гуманізм як одна з важливих складових народної моралі.
Ввічливість і скромність: „Скромність - вінець мужності” , „Найкращий одяг – скромність”. Дружба і товаришування.

З давніх часів нас народ виховував дітей на моральних заповітах, які мали застережливе спрямування. Їх мете – запобігти необачним вчинкам. Заповіти застерігали від різних моральних вад: підступність, нещирість, хитрість; крутійство (лукавість) і шахрайство; скупість і зажерливість; нечесність, брехливість; вихваляка, багатоговоріння; боягузливість; пияцтво; заздрість; жадібність.

Отже, духовно-моральне виховання включає залучення до пізнання духовних цінностей рідного народу, формування особистості, наділеної високими моральними якостями.

Народний досвід естетичного та фізичного виховання дітей та підлітків.

І) Сутність естетичного народного виховання

Естетичне виховання - цілеспрямоване формування естетичного ставлення до життя.

Народ завжди прагнув бачити своїх дітей красивими і обличчям, і одягом, і думками, і вчинками, і душею, і серцем.

Завдання етнопедагогіки в галузі естетичного виховання:

навчити дітей жити за законами краси і благородства;
- навчити дітей бачити, розуміти, творити прекрасне в житті;
- формувати їхні естетичні ідеали, виробити емоційні відчуття, смак, потяг до прекрасного;
- пробудити творчі естетичні здібності в різних видах діяльності;
- сформувати щирі і доброзичливі взаємини;
- виробити красиву технологію людського спілкування;
- сформувати естетичну культуру особистості, чемність, мовленнєвий етикет;
- сформувати активну позицію до проявів безкультур’я, порушення естетичних норм і правил, до збереження народних естетичних цінностей, їх глибокого шанування

У центрі уваги етнопедагогіки завжди були естетичні почуття, естетичні смаки, естетичні потреби, вчинки та дії.

Українська етнопедагогіка розглядає естетичне почуття як вище почуття духовної насолоди, яке містить у собі переживання, судження і оцінку, відповідність чи невідповідність об’єкту естетичного виховання загальноприйнятим нормам прекрасного.

Естетичний смак - це здатність оцінювати предмети, явища, ситуації з погляду їх естетичних якостей. Він виражає загальні принципи, художні ідеали, погляди людини.

Естетична потреба – це духовні запитами особистості. З нею пов’язані розуміння суті і змісту прекрасного, уміння його оцінити, перетворити естетичні знання в переконання, а переконання - у відповідні вчинки, дії, поведінку.

Засобами прилучення до прекрасного є колискові пісні, іграшки, природа і праця, краса побуту, гармонія речей та предметів в оселі, чистота і охайність. („Хата, хай і бідненька, але чистенька й чепурненька, а тому й гарна і чепурненька”.)

У системі естетичного виховання народна педагогіка чільне місце відводить: музиці;народним пісням - ліричним, сімейно-побутовим, трудовим, обрядовим; музично-пісенному фольклору; пісенно-танцювальним діалогам; гаївкам; веснянкам; хороводам; колядкам; щедрівкам; малюванню; художнім картинам; народному театру; іграм; святам; традиціям і обрядам; самій людській красі.

Народні закони краси і красивого знайшли відображення в численних: прислів’ях, приказках, афоризмах, казках, описах, легендах, міфах, усній народній поезії:

„Краса до вечора, а доброта до смерті”,

„Краса обличчя — в красі характеру”,

„Спочатку помилуйся зовнішністю, а потім зрозумій характер”,

„На красивому обличчі хліб не колоситься”,

„Видом богиня, а серцем відьма”,

„З красою в ліс за дровами не ходять”,

„Краса людських рук серед людей мандрує,

ІІ) Фізичне виховання і його завдання в народній педагогіці.

Однією з найдавніших і найважливіших складових цілеспрямованого впливу на особистість є фізичне виховання.

Мета фізичного виховання диктується реальною потребою кожної людини бути здоровою, сильною, загартованою, спритною, витривалою:

„Де сила, там і міць”,

„Коли нема сили, то й світ немилий”,

„Без здоров’я немає щастя”,

„Найбільше багатство в світі — то здоров’я”,

„Здоров’я людини — багатство країни”,

„Як дитина бігає і грається, то й здоров’я усміхається”,

„Сила без голови шаліє, а розум без сили міліє”,

„У здоровому тілі — здоровий дух”.

Завдання фізичного виховання в українській етнопедагогіці:

зміцнення здоров’я і сприяння правильному фізичному розвитку;
підготовка людини до фізичної праці та захисту Вітчизни;
виховання таких вкрай необхідних життєвих якостей, як сила, витривалість, спритність, швидкість тощо.

Народна педагогіка стверджує, що нормальний фізичний розвиток дитини сприяє виробленню таких важливих рис дитини, як: наполегливість, відвага, рішучість, чесність, дисциплінованість, потяг до праці, впевненість у своїх можливостях, оптимізм, колективізм, здатність до переборення труднощів, витривалість, готовність переносити холод і спеку.

В етнопедагогіці визначаються природні та штучні засоби фізичного виховання.

Природні засоби: сонце, повітря, вода, харчування, рух, відпочинок, одяг, чистота, охайність (“Будь здоровий, як вода”, “Люди часто хворіють, бо глядітись не вміють”, “Тяжку хворобу лікує добре харчування”). Штучні засоби: рухливі ігри, спортивні поєдинки, силові змагання і випробування, плавання, забава, вільні рухи на свіжому повітрі, режим, розваги, свята, гімнастика, гартування тіла, побутові умови.

PAGE 1

Зміст національного виховання в Україні