Етнопедагогіка в системі педагогічних наук

Лекція 1

Тема: Етнопедагогіка в системі педагогічних наук.

План

1. Дефініція понять „народна педагогіка”, „етнопедагогіка”, „українська етнопедагогіка”.
2. Історія становлення та розвитку української етнопедагогіки.
3. Структура української етнопедагогіки
4. Основні принципи та засоби української етнопедагогіки.

І. Дефініція понять „народна педагогіка”, „етнопедагогіка”, „українська етнопедагогіка”.

Ідеальним варіантом педагогіки сучасної національної школи є інтеграція народної педагогіки, етнопедагогіки та класичної педагогічної науки, передової практики навчання і виховання молоді. Їх інтеграція – це не позбавлення самостійності та характерних ознак власного вияву, бо кожна із зазначених наук, поряд зі спеціальними, наділена також належними тільки їй прикметам.

Педагогіка – наука, що вивчає процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Народна педагогіка – це галузь педагогічного досвіду народу, яка розкриває його (народу) погляди на мету, завдання, форми, методи та засоби навчання і виховання. Тобто, це сукупність знань, умінь і навичок щодо виховання, які сформувалися історично і передаються з покоління в покоління. (Термін “народна педагогіка” в науковий обіг ввели О.В.Духнович та К.Д.Ушинський).

Українська народна педагогіка своїм корінням сягає в сиву давнину, у життя, побут, звичаї, вірування українських племен ще до заснування Київської держави, які, за словами літописів, “мали кожне свої: звичаї, закони і науку батьків своїх, і свої норови”.

Етнос (грец. ethnos — народ, плем’я) — це народ, стала, історично визначена сукупність людей, які мають спільні риси та особливості культури й психічного складу, свідомо розуміють свою єдність.

Поняття “Етнопедагогіка” в науково-педагогічний обіг світу ввів чуваський педагог, академік Академії педагогічних наук СРСР Волков Григорій Миколайович, який у праці “Етнопедагогіка чуваського народу” (1967 р.), що була його докторської дисертацією та в книзі “Етнопедагогіка” (1974 р.) визначав “Етнопедагогіку” як науку про народну педагогіку, про народну школу, досвід народу щодо виховання підростаючого покоління, про педагогічні погляди народу, щодо виховання дітей.

Етнопедагогіка – це те чим займаються дослідники народної педагогіки.

Вона з’ясовує можливості й шляхи реалізації прогресивних ідей народу в сучасній практиці, досліджує способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя і з’ясовує їх відповідність сучасним завданням виховання.

Етнопедагогіка - це система цілей, завдань, принципів, методів, форм організації процесу становлення молодого члена суспільства і підготовки його до життя в структурі національно-етнічних поглядів, норм і звичаїв окремого народу, етносу.

Терміни “етнопедагогіка” та “народна педагогіка” мають різне змістове навантаження. Так “етнопедагогіка” - узагальнене поняття, яка означає порівняльний аналіз виховних традицій різних народів, а народна педагогіка – виховні традиції конкретної етнічної групи.

Отже, “українська етнопедагогіка” пояснює та пропонує шляхи використання в сучасних умовах народної педагогіки, збирає та простежує досвід етнічних груп, який заснований на багатовікових традиціях українського народу. Тобто “народна педагогіка” входить в предмет вивчення української етнопедагогіки.

Українська етнопедагогіка має деякі свої регіональні відмінності на Лівобережжі, в Центральному, Подільському, Польському, Карпатському, Слобожанському, Південному краях. Вони зумовлені відмінностями у географії, історії, етнографії, етнопсихології, господарській діяльності мешканців, у місцевих говірках, особливостях матеріальної й духовної культури, народного мистецтва, місцевих звичаях і традиціях.

Етнопедагогіка як галузь педагогічної науки досліджує такі проблеми:

• своєрідність мети, завдань, методів, прийомів і засобів виховання, які є характерними для конкретного етносу; • порівняльне (компаративне) вивчення специфіки навчання та виховання у представників різних національностей; • особливості впливу національної психологи, менталітету на процес виховання тих чи інших етнічних груп; • урахування закономірностей процесу виховання представників певних етнічних груп та особливостей їхнього розвитку.

Етнопедагогіка за своїм змістом, методами досліджень тісно поєднана з іншими науками. Зокрема, з етнографією (грец. ethnos — народ, плем’я і grapho — писати, описувати) — наукою про народи світу (етноси), їхнє походження, розселення, процеси культурно-побутових відносин між людьми. У багатьох зарубіжних країнах уживають також термін „етнологія”.

Предметом дослідження етнографії є: вивчення етнічного складу населення окремих країн; опис етнічної історії народів світу; стан культурно-побутових традицій певних етнічних груп; опис елементів побутової культури (звичаїв, обрядів, народного мистецтва, усної народної творчості та ін.).

Чільне місце в системі народної педагогіки займає етнопсихологія, яка вивчає особливості психіки людей певної етнічної групи (особливості характеру, менталітету, становлення самосвідомості та ін.).

Етнопедагогіка тісно пов’язана зі специфічною наукою — етносоціологією, яка досліджує національні аспекти діяльності людей окремої етнічної групи в умовах певного соціального оточення. Зокрема: вияви моральних чинників; особливості звичаїв; ціннісні орієнтації суспільства; психологічні взаємини в родині; свідомість, особливості поведінки конкретної нації; специфіку етнокультури народу; технологію соціалізації особистості; особливості вияву менталітету та ін.

Етнопедагогіка тісно пов’язана з іншими науками.

Етнопедагогіка як наука про народну педагогіку має вирішувати такі завдання: • всебічно вивчати досвід українського народу з метою виховання підростаючого покоління; • актуалізувати надбання народу в сфері виховання з урахуванням особливостей соціального розвитку суспільства; • визначати шляхи та засоби ефективного використання досягнень української народної педагогіки в системі національного виховання; • визначати відповідність ідей народної педагогіки сучасним завданням виховання всебічно розвиненої особистості.

2. Історія становлення та розвитку української етнопедагогіки

Історичний шлях становлення й розвитку української народної педагогіки розпочинається ще в епоху первісного суспільства, общинно-родового ладу. Вже тоді старші покоління докладали чимало зусиль, щоб молодь засвоїла родові й племенні звичаї, вірування, легенди, перекази, землеробські й мисливські навички. Одним із найважливіших засобів передачі досвіду старших поколінь була спільна праця та оборона від ворогів.

Щодо історичних періодів становлення та розвитку української етнопедагогіки будемо опиратися на запропоновану О.Сухомлинською періодизацію української педагогічної науки.

І період (ІХ-ХVІ ст..) – розвиток етнопедагогічних ідей.

В школах, що створювалися при храмах і монастирях за часів князювання Володимира та Ярослава Мудрого, навчання дітей підпорядковувалось формуванню у них народного світогляду, оволодіння основами хліборобської культури, вихованню цінностей, необхідних для успішного ведення господарства через глибоке розуміння сільськогосподарського календаря.

В „Ізборнику князя Святослава” (1073 і 1076 рр.) та в „Повчання дітям” (1096) Київського князя Володимира Мономаха розкривається ідея необхідності господарсько-трудового повчання, ролі праці в житті людини, позитивного прикладу дорослих у вихованні дітей.

Так педагогічні настанови в “Повчанні дітям” Володимира Мономаха цілком ґрунтуються на народній педагогіці.

Монголо-татарська навала (до ХV ст..) призвели до занепаду економічного, політичного та культурного життя України, значних втрат зазнало і шкільництво. Проте ідеї навчання і виховання дітей періоду князівської доби знайшли своє продовження в Галицько-Волинській державі як спадкоємиці Київської Русі. В цей період одночасно відбулося істотне зближення із західною педагогічною культурою.

В Галицько-Волинській державі також панувала особлива пошана до школи, книги, вчителя. В українській родині, де панував культ праці, вивчали народний календар, залучали до збору врожаю. Діти допомагали у випасі худоби (Тому навчальний рік починався з 1 грудня – День Святого Наума – тобто після завершення всіх сільськогосподарських робіт припинення випасання худоби).

ІІ Період (1569р. – сер. ХVІІ ст..) – Відродження.

Головне завдання освіти полягало в „переорієнтації на західноєвропейські духовні цінності, що спиралися як на інокультурні впливи” так і на українського народу, духовність.

В 1577 р. з’явився заповіт Василя Загоровського “Наставлення дітям і правила до їхнього виховання, в якому подано поради щодо навчання і одруження.

В козацькі часи, в Україні з’явилася дидактична література, що базувалася на християнському вченні та народній педагогіці. Найвизначніша її пам’ятка – “Учительноє євангеліє” Кирила Транквіліона-Ставровецького.

На українську етнопедагогіку опирались виховні системи братських та січових шкіл XVI-XVII століття. Про це свідчить, зокрема, статут Львівської братської школи 1586 року. Починається він з викладу високих вимог до вчителя, його морального обличчя, почуття справедливості, демократизму.

Злетом української народної педагогіки є козацька педагогіка, яка взяла за мету виховання нової генерації українців, знайшла професійно-етнопедагогічне осмислення й застосування в діяльності мандрівних дяків, в українському шкільництві.

ІІІ Період (друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст..) – розвиток української педагогіки в контексті Барокко.

Значний внесок у процес становлення української етнопедагогіки зробили видатні діячі української народної думки і культури.

Серед них, передусім, слід назвати Григорія Савича Сковороду (1722-1794) (хоч термін “народна педагогіка”, “етнопедагогіка” він не використовував). Вся його творчість як філософа, літератора, поета, просвітителя-гуманіста і педагога була проникнута ідеєю народності. Виховання відповідно до природи свого народу він вважав незаміннім засобом пізнання народу і в народі себе.

ІV Період (ХІХ ст.. – 1905 р.) – період педагогічного просвітительства.

Вагомий внесок у розвиток української етнопедагогіки зробили видатні діячі української народної думки і культури: Олександр Духнович (1803-1865), Тарас Шевченко (1814-1861), Костянтин Ушинський (1822-1871), Іван Франко (1856-1946), Борис Грінченко (1863-1910), Михайло Грушевський (1866-1934), Леся Українка (1871-1913), Христина Алчевська (1882-1931) тощо. Вони ставили за мету формування національної ідеї, розвиток і збереження національної культури як специфічного феномену. Педагогічні пошуки здебільшого мали етнографічне, етнологічне спрямування.

Велике значення для збирання і популяризації надбань української народної педагогіки мала діяльність Михайла Драгоманова (1841-1895), Володимира Гнатюка (1871-1926).

Картини народного виховання, дитячий побут та обряди, присвячені важливим подіям у житті дитини, змальовані в працях українських етнографів Антіна Онищука (1883-1937) (м.Коломия), Данило Лепкий (1858-1912).

V Період (1905-1917) – внесення національного компонента в структуру педагогічної науки.

Значну частину положень про народну педагогіку викладено в працях Софії Русової (1856-1940), Якова Чепіги (1875-1938), Григорія Ващенка (1878-1967), Івана Огієнка (1882-1972), у художніх творах для дітей і про дітей. Деякі з них висвітлюють українську народну педагогіку в дії (зокрема, оповідання Олександра Кониського (1836-1990) “Народна педагогія”, Наталії Кобринської (1855-1920) “Перша вчителька”).

Працю “Діти в звичаях і віруваннях українського народу” (1908 р.) опрацьовану Зенонієм Кузелею за матеріалами Михайла Грушевського можна вважати основоположницею українського етнографії українців.

Велике значення для розвиту етнопедагогіки має двотомна праця “Український народ колись і тепер” (1916 р.), створена за участю таких вчених, педагогів, як Федір Вовк, Михайло Грушевський, Максим Ковалевський, Агатангел Кримський (кримськотатарське походження), Олексій Шахматов та ін.. Мотивами української етнопедагогіки прийняті діяльність педагогічних товариств “Рідна школа”, “Просвіта”, Наукове товариство імені Т.Г.Шевченка, а також діяльність молодіжних організацій “Пласт”, “Сокіл”, “Січ”, українські підручники та преса.

VІ Період (1917-1920) – період української державності.

Заклав потенціал етнопедагогічних пошуків, що здійснювались у контексті українізації.

Так, в Україні відкривалися етнопедагогіці дослідні станції. Одна з них – у с.Старосіллі Остерського району Чернігівської області..

У 1926 р. з’являється книжка Германа Виноградова “Народная педагогика”, де автор наголошує на необхідності наукового вивчення народної педагогіки, як окремого предмету, дає визначення народної педагогіки як суми знань і умінь, сукупності навичок і прийомів, застосовуваних для формування особистості. Ще через три роки (1929 р.) побачила світ монографія Ніна Заглади “Побут селянської дитини”. Праця містить аналіз значного матеріалу щодо виховання дітей від раннього до підліткового віку.

VІІ Період (1918-1991) - доба радянської влади.

Етнопедагогіка в Україні зазнає всіляких утисків, але етнопедагогіка думка не згасла. Вона знайшла свій вияв серед української еміграції.

В цей період друкують числення праці за межами нашої держави. Серед яких слід відмітити: десятитомник “Енциклопедія українознавства” (виданий у Нью-Йорку в 1954-1989 рр) за ред..Володимира Кубійовича, п’ятитомну монографію Степана Килимника “Український рід у народних звичаях в історичному освітленні” (Торонто 1963 р.), двотомну книгу Олекси .Воропая “Звичаї нашого народу” (Мюнхен 1966 р.) та ін..

За роки сталінського режиму українська етнопедагогік як і етнопедагогіка інших народів колишнього СРСР, по суті, не досліджувалась, а спроби окремих науковців діяти в цьому напрямку всіляко гальмувалися владою.

Однак, кращі педагоги ХХ ст.. широко використовували арсенал української етнопедагогіки у своїй діяльності. На етнопедагогічному ґрунті побудована педагогічна система Антона Семеновича Макаренка, Василя Сухомлинського.

Починаючи з 60 рр. ХХ ст.. кількість наукових праць з етнопедагогіки зростає. Були видані праці Юрія Ступака “Виховне значення українського фольклору” (1960 р.) Василя Горленко “Нариси з історії української етнографії” (1964), книжка Олени Кравець “Сімейний побут і звичаї українського народу” (1966 р.).

Злет етнопедагогічних досліджень відноситься до 70 – 80-х років ХХ ст. 1971 року Мирославом Стельмаховичем було видано книгу “Мудрість народної педагогіки” (1971 р.). Приблизно у цей же час виходить дослідження Євгенії Сявавко “Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку” (1974 р.).

Упродовж 1980-х років було опубліковано серію статей Василя Скуратівського, присвячених аналізу народних виховних традицій. Книга Мирослава Стельмаховича “Народна педагогіка” (1985) символізувала завершення цього етапу досліджень з етно- і народної педагогіки. Змістовно вона охоплювала питання історії народної педагогіки, узагальнення провідних напрямів родинного виховання, народної дидактики тощо.

VІІІ Період (1991 р. – дотепер)  новий період етнопедагогічних досліджень.

Коло дослідників, популяризаторів української етнопедагогіки розширюється. Зокрема автори В.Кузь, Ю.Руденко, З.Сергійчук опублікували працю “Основи національного виховання” (1993), П. Щербань “Національне виховання в сім’ї” (2000), А.Марушевич, В.Постовий, Т.Алексєєнко “Родинна педагогіка” (2002) та ін..

Сьогодні в наший країні розгорнувся рух за впровадження етнопедагогічних ідей. Це і навчання українознавству, заснування кафедр українознавства, відкриття лабораторії з етнопедагогіки, створення програм з етнопедагогіки, популяризації етнопедагогіки в пресі, через українські часописи: “Берегиня”, “Народознавство”, “Жива вода”, “Заграва” та ін.. Ідеями народної педагогіки пройняті шкільні нормативні документи (Закон України “Про освіту”, концепції національного виховання, навчальні плани тощо.).

3. Структура української етнопедагогіки

Українське фамілістика (українське народне родинознавство) є сукупністю знань і народного досвіду про створення, збереження і розвиток міцної, здорової, щасливої сім’ї, про рід і родину та їх значення в долі людини, народу, держави.

Українське родинознавство розглядає питання: про родину як втілення духовності і національного духу; про типи і форми української сім’ї, її склад, структуру, основні функції; при шлюб і сім’ю як виховну організацію; народний ідеал сім’ї; українське родинне звичаєве право; статус членів сім’ї, її авторитет; найпоширеніші вади й біди сучасної сім’ї; про відродження традиційно високого статусу української сім’ї.

Завдання української фамілістика полягає в тому, щоб слугувати надійною основою для відродження традиційного статусу української родини з її подружньою вірністю, відданістю святому обов’язку народження і виховання дітей, християнською мораллю, повагою до батьків та їхнього непорушного авторитету.

Українське народне дитинознавство це чітка система психолого-педагогічних знань про дітей, це погляди українців на дітей як майбутнє народу, нації, утвердження їхньої вічності.

У центрі уваги українського дитинознавства: питання дітності української родини (розмір сім'ї по числу народжених і вирощених дітей); традиційні звичаї та обряди родини пов’язані з дитиною; стислий аналіз дитячої мови; народна характеристика дитини; вікова періодизація життя; навчання і виховання дитини; значення колискових пісень, дитячого фольклору; місце і статус дітей в українській сім’ї; взаємини дітей у сім’ї; обов’язки дітей.

Родинна педагогіка (батьківська педагогіка) – це частина української виховної мудрості.

Центральними її питаннями є: головні засади сімейного життя і виховання (людяність, моральність, багатогранна духовність); стосунки в родині, авторитет і приклад батьків, їхні обов’язки стосовно дітей, сутність і особливості виховного впливу членів сім’ї, статус батька, матері, дідуся, бабусі; виховання в дітей відчуття роду, народу, нації; традиції, звичаї виховання в сім’ї, підготовка дітей до шлюбу та сімейного життя, ставлення до сиріт, осуд батьків, які не виховують дітей.

На виховання дітей в українській сім’ї вирішальний вплив справляла родинна атмосфера. Там, де вона спокійна, гуманна і в той же час вимоглива, діти ростуть життєрадісними, працьовитими і дисциплінованими. Величезного значення мав особистий авторитет батьків.

Українська деонтологія (деонтологія від грецького “деонтос” – потрібне, обов’язкове) - це вироблені народом етичні норми про виховні обов’язки батьків перед дітьми, а також перелік тих рис, які слід виховати у підростаючого покоління.

Деонтологія вивчає обов’язковість дотримання та виконання встановлених правил поведінки, які вироблені певним народом, соціальною спільнотою, членом якої є дитина, доросла людина.

Дослідник проблем етнопедагогіки В.Н. Ликов у рамках деонтології виділяє такі чинники: знати та наслідувати заповіти предків; дотримуватися законів життя; шанувати свій родовід; вивчати історію й культуру свого народу; любити і знати рідну мову; шанувати батьків, родичів, інших людей; дорожити рідним національним середовищем; бути вірним народним традиціям, звичаям, обрядам; поважати національні символи; виявляти гуманізм, порядність, милосердя, совісність, відповідальність, обов’язковість, толерантність; виявляти працелюбність.

Українська народна дидактика.

М.Стельмахович визначав, що „народна дидактика – це та частина народної педагогіки, яка відображає здобутки народу в галузі освіти і навчання, що виражаються в поглядах на принципи, зміст, методи навчання та втілення в народній практиці форм і методів озброєння підростаючих поколінь знаннями, уміннями та навичками, розвитук їхніх пізнавальних сил та здібностей”.

Народна дидактика розглядає такі питання: народні знання з різних галузей життя і діяльності, шляхи і джерела здобуття знань, принципи народного навчання, народні традиційні форми навчання, стимулювання пізнавальних інтересів, умінь і можливостей дітей, умови трансформування знань у якості особистості.

Принципи народної дидактики, власне, ті ж, що й у науковій педагогіці – індивідуальний підхід до дитини, гуманізм, систематичність, наступність, послідовність, доступність, зв’язок з практикою, єдність навчання і виховання.

Чинники етнопедагогіки (тобто джерела здобуття знань) – природа (спостереження природи, навколишнього світу), мова (спілкування з освіченими людьми), праця (навчання в школі, читання книги), гра тощо.

Козацька педагогіка спрямована на формування у молодого покоління таких морально-духовних якостей як благородство, лицарство, героїзм, патріотизм, людяність, милосердя, мужність, гармонія тіла й духу. Козацька педагогіка — це втілення ідей української національної педагогіки в рамках конкретного історичного періоду специфічної діяльності українського козацтва.

1. Основні принципи та засоби української етнопедагогіки.

Етнопедагогіка має свої принципи виховання.

Як стверджував М.Стельмахович “провідні принципи української етнопедагогіки репрезентують сукупність основних вихідних положень та ідей, що визначають основне спрямування, зміст і організацію виховних дій”

Провідними принципами етнопедагогіки є : природовідповідність; культуровідповідність; народність виховання; врахування вікових та індивідуальних особливостей особистості (виховний вплив має відповідати вікові, життєвому досвіду, можливостям людини); виховання в праці (залучення до досвіду виробничої діяльності на основі пізнання найпоширеніших і найнеобхідніших професій даного краю); єдність навчання і виховання; зв’язок із життям рідного народу (врахування особливостей суспільно-політичного, економічного, традиційного укладу життя в краї); гуманізм (ввічливе ставлення до особистості, застосування найдоцільніших засобів впливу у процесі її виховання); активність і ініціативність вихованця в процесі виховання; орієнтація на загальнолюдські моральні цінності; принцип інтегративності (вимагає побудову етнопедагогіки як системи науково-педагогічних, культурологічних знань, що має різноманітні зв’язки з педагогікою та практичною педагогічною діяльністю); принцип практико-орієнтованості (передбачає відбір змісту, спрямованого на рішення практичних педагогічних завдань засобами етнопедагогіки; урахування актуальних освітніх потреб тих, хто залучений до процесу засвоєння змісту курсу, та формування у них практичних вмінь цілеспрямованого використання методів етнопедагогіки); принцип суб’єктності (зміст курсу максимально сприяє розвитку в учнів суб’єктивних позицій, який передбачає готовність брати відповідальність за власний вибір, самостійність, творчість та ініціативність у рішенні освітніх та педагогічних завдань).

Українська етнопедагогіка є багатющою невичерпною скарбницею навчально-виховних засобів, провідними серед яких є: рідна мова, усна народна творчість, національна міфологія, символіка, народне мистецтво, національні традиції, звичаї, обряди, народні ігри, іграшки, ритуали, урочистості, безпосередня особиста праця, природа, колискова пісня, скоромовки, оповідання, казки, частівки, утішки, забавлянки, закликанки, атмосфера рідної домівки, приклад старших, дитяча самодіяльність, народні афоризми, прислів’я, приказки.

PAGE \* MERGEFORMAT5

Етнопедагогіка в системі педагогічних наук