Підприємництво в контексті сучасних теорій
Університет економіки та права «КРОК»
Факультет міжнародних відносин
Кафедра економічної теорії
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
«Підприємництво в контексті сучасних теорій»
Студентки ІІ курсу, групи___ Керівник курсової роботи
_________________________ _________________________
(прізвище, ім’я, по-батькові) (посада, вчене звання,
науковий ступінь)
___________________
(підпис студента) ____________________________________
(прізвище, ім’я, по-батькові)
______________________
(резолюція «До захисту»)
_______________ ____________
(дата) (підпис)
Київ-2007
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………………………...3
РОЗДІЛ 1. Фірма та підприємницька діяльність в ринковій економіці………………..5
1.1. Підприємництво, його характерні ознаки………………………………………………....5
1.2. Види та головні функції підприємницької діяльності………………………………...….9
1.3. Підприємець та підприємницьке середовище…………………………………………....15
РОЗДІЛ 2. Сучасна теорія фірми……………………………………………...………….....19
2.1. Фірма як економічний суб’єкт………………………………………………………….…19
2.2. Теорії фірми……………………………………………………………………………...…22
РОЗДІЛ 3. Аналіз підприємницької діяльності в Україні……………………………….28
3.1. Нормативне забезпечення підприємницької діяльності в Україні……………………..28
3.2. Основні напрями підвищення державного регулювання підприємницької діяльності в Україні…………………………………………………………………………………….……..33
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………………........38
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………..
Перші кроки становлення і розвитку підприємництва в Україні свідчать про те, що проблема підприємницької діяльності досить багатогранна. Її економічні і правові основи знаходяться в стані формування. Наукова розробка пов’язаних з підприємництвом питань, а також узагальнення вітчизняного і зарубіжного досвіду значно відстають від практики підприємництва. Як перешкоди виступають не тільки недостатність знань, досвіду, але і відсутність організаційного початку, нерідко елементарного порядку, почуття партнерства. Так, формування й удосконалення підприємницького середовища – це шлях до виходу з кризового стану, стабілізації економіки країни, подальшого економічного і соціального розвитку кожного регіону. Саме правильна організація суспільного виробництва в кожнім регіоні, ефективне використання виробничого і науково-технічного потенціалу, трудових і природних ресурсів, залучення активної частини населення, особливо безробітних, у сферу підприємницької діяльності на нових основах мотивації ініціативної економічної діяльності допоможе відродити економіку країни, створити нові робочі місця і на цій основі поступово підвищити рівень життя населення, вирішувати соціальні проблеми і т. д. На жаль, дотепер справжнього класичного підприємництва не досягнуто, тому що відповідної бази для господарювання в умовах економічної свободи і конкуренції, що становить економічний зміст підприємництва, не створено.
Це і визначає нагальну потребу наукового дослідження, обґрунтування й узагальнення висновків для усебічного використання підприємництва як економічного механізму.
Процеси перетворень, інтенсивний пошук способів становлення і розвитку ринкової системи господарювання значно прискорили аналіз проблем підприємництва, формування нової системи мотивації до ініціативної праці. Зусиллями учених сформульовані теоретичні положення і практичні рекомендації, що стосуються формування підприємницького сектора в перехідній економіці, ринкового і державного регулювання цих процесів. Але разом з констатацією значних наукових досліджень необхідно відзначити, що теорія і практика сучасного підприємництва дотепер не стали об’єктом послідовного і глибокого аналізу. Питання розвитку підприємництва розглядаються в контексті загальних ринкових перетворень. Відсутність системного, комплексного розгляду дій підприємця в логічній послідовності основних кроків його діяльності не дозволяє усвідомити справжню природу цього явища, досліджувати тенденції розвитку підприємництва в умовах переходу до ринкової системи господарювання.
Усі ці обставини й обумовлюють актуальність теми, необхідність більш глибокого вивчення проблем підприємництва в Україні як одного з основних напрямків господарської діяльності в умовах ринкової економіки.
Метою курсової роботи є теоретичне дослідження і методологічне обґрунтування соціально-економічних основ мотивації підприємницької діяльності у напрямку удосконалення організаційно-економічного механізму управління підприємницькою діяльністю в умовах ринкових відносин.
Реалізація поставленої мети обумовлює вирішення таких задач:
провести узагальнення існуючих теорій і практики підприємництва і системи його мотивації;
визначити роль підприємця і суті підприємництва в умовах ринкових відносин;
розглянути основні організаційноправові форми підприємницької діяльності в України;
запропонувати й обґрунтувати основні положення підвищення ефективності підприємницької діяльності в умовах ринкової економіки.
Предметом дослідження є організаційно-економічний механізм управління підприємницькою діяльністю і соціально-економічні основи її мотивації.
Об’єктом дослідження є процеси управління підприємницькою діяльністю в Україні в умовах ринкових відносин.
Обгрунтованість результатів дослідження, висновків і рекомендацій, що стосуються підвищення мотивації підприємницької діяльності в сучасних умовах, обумовлена використанням системного підходу, при якому всі явища і процеси, зв’язані з розвитком підприємництва в Україні, розглядаються й аналізуються як взаємопов’язані і взаємозалежні від сучасного розвитку національної економіки, статистичних методів аналізу, нормативно-методичних документів з питань створення і регулювання діяльності малих підприємств, особистих досліджень і спостережень.
1.1 Невід'ємним елементом ринкового господарювання, однією з найактивніших форм економічної діяльності є підприємництво, або особливий тип господарювання.
Підприємництво являє собою самостійну ініціативу і є законною, систематичною, новаторською, ризикованою діяльністю з виробництва продукції, виконання робіт, торгівлі з метою одержання прибутку і задоволення суспільних потреб.
Підприємництво забезпечує життєдіяльність економічної системи та її динамічний розвиток. За рахунок підприємницьких здібностей особистості руйнуються усталені принципи, впроваджуються новації в техніці, технології, організації та управлінні виробництвом. У результаті зростає ефективність, розширюється зайнятість, створюються нові товари, нові ринки, нові послуги, формуються більш гнучкі структури на ринку, що дозволяє раціонально використовувати ресурси, стимулюється перерозподіл суспільного багатства.
Властива підприємництву функція нововведення дає підстави для здійснення підприємницької діяльності в різних організаційних структурах, у тому числі в державних установах. Це діяльність з пошуку і створення нових можливостей, творча руйнація стереотипів, що характеризується певними принципами і методами.
Становлення підприємництва як складного і багатоаспектного соціально-кономічного явища пройшло тривалий історичний шлях.
Протягом багатьох століть формувалися найбільш доцільні його організаційно-правові форми, тип соціально-економічних взаємозв'язків з державою, громадянами, відпрацьовувалася нормативно-правова база.
Розвиток підприємництва історично пов'язаний з еволюцією продуктивних сил і виробничих відносин, що відповідають рівню їх розвитку. Зростання суспільних потреб вимагало переходу від найпростіших індивідуальних форм взаємодії з природою — збирання, звіроловства, бортництва до більш досконалих — цехового ремісництва, торгівлі, фабричного виробництва. Поступово дедалі більші маси людей залучалися до процесу виробництва й обміну. Найбільш яскраво підприємництво почало виявлятися у сфері торгівлі й обміну: спочатку
між общинами, міськими і сільськими поселеннями, потім, у процесі поділу праці, — між виробниками різних товарів.
З часом підприємництво довело, що воно є найбільш ефективним засобом організації виробництва, обміну й споживання, стає системоутворюючим фактором ринкової економіки, сприяє досягненню продуктивної зайнятості, зростанню добробуту населення, надає можливість певному прошарку громадян реалізувати свої господарські здібності, нахили, таланти.
Підприємницька діяльність має характерні ознаки. Це, по-перше, елементи ініціативи; по-друге, процес організації або реорганізації соціально-економічних механізмів, що дає можливість вигідно використовувати фактори виробництва з урахуванням конкретної ситуації; по-третє, властивість і вміння брати на себе відповідальність за можливу невдачу (тобто готовність до ризику).
Наукова економічна література розглядає підприємництво з різних сторін: як економічну категорію, як метод господарювання, як тип економічного мислення. У першому випадку центральною проблемою є встановлення суб'єктів і об'єктів підприємництва.У другому - головною умовою підприємництва виступає самостійність суб'єктів, наявність у них визначеної сукупності прав і воль. У третьому підприємництво характеризується сукупністю оригінальних поглядів і підходів до прийняття рішень.
Підприємницька діяльність грунтується на таких принципах:
• Економічна свобода, що передбачає вільний вибір діяльності; залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян; самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів виробленої продукції; встановлення цін відповідно до законодавства та економічної доцільності; вільний найм працівників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством; вільне розпоряджання прибутком, що залишається після внесення необхідних платежів; самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності з використанням належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.
• Економічна зацікавленість - головна рушійна сила підприємницької діяльності. Підприємець працює заради збільшення власних доходів і його активність тим вища, чим більша особиста вигода. Одержання прибутку за умови позитивної підприємницької діяльності можливе через задоволення інтересів споживачів, а, отже, суспільних інтересів.
• Економічна відповідальність. Даний принцип передбачає, що суб'єкти підприємництва в разі невдачі відшкодовують всі збитки і несуть майнову та іншу визначену законом відповідальність. При неефективній діяльності вони можуть бути визнані арбітражним судом банкрутами у порядку, передбаченому законом. Тому підприємницька діяльність вимагає чіткого планування, обліку витрат і доходів.
• Принцип еквівалентності обміну. Поняття економічності адекватне еквівалентності. Підприємництво може розвиватись лише в умовах еквівалентності обміну.
• Принцип порівняльних переваг. У ринковій економіці є поняття альтернативності витрати як суми альтернативних грошових витрат і неодержання грошових доходів за умови використання ресурсів з іншою метою. Суть принципу порівняльних переваг полягає в здатності виробляти товари з відносно меншими альтернативними витратами. Завдання підприємця - пошук такого виду діяльності, в якому він володіє порівняльними перевагами.
• Ризик. Підприємницька діяльність за своєю суттю є ризикованою. Підприємницький ризик - це можливість втрати ресурсів чи неодержання доходів, що не можуть бути покриті ніякими системами засторог порівняно із запланованим варіантом. Разом з цим нестрахований ризик - це і джерело прибутку. До проблеми ризику слід підходити з двох позицій: оцінки ризику та управління ризиками.
• Конкуренція. Підприємницька діяльність здійснюється при наявності певних, адекватних її суті відносин, якими є конкуренція. Останню в сучасному розумінні трактують як суперництво, боротьбу за досягнення результатів. Вона виступає як особливий тип взаємовідносин між ринковими агентами, що характеризується постійним прискоренням процесу оновлення в усіх сферах відтворювального процесу, прагненням першим досягти успіху. Виділяють різні моделі конкуренції: вільна конкуренція, монополія, олігополія, монопсонія. В реальній економіці ці моделі, як правило, існують у взаємозв'язку, хоч в основі може бути одна з них. Особливо це стосується рівня прояву (внутрішньогалузевого, галузевого, міжгалузевого, міжнародного). Конкуренція спонукає до опрацювання стратегії і тактики поведінки господарюючих суб'єктів (підприємців) як таких, що спрямовані на постійний пошук нового, рух вперед, маневрування ризиком, забезпечуючи таким чином не тільки виживання, але й одержання максимального прибутку і в кінцевому підсумку - прогрес соціально-економічного розвитку. Конкуренція між підприємцями є джерелом інновацій. Разом з тим конкуренція - могутній механізм відбору підприємців. Тому важливим принципом підприємницької діяльності є конкурентоспроможність її результатів -вироблених товарів та наданих послуг.
Можна виділити чотири групи необхідних умов для формування і розвитку підприємництва: економічні, політичні, юридичні та психологічні.
Економічні умови підприємництва полягають у тому, щоб у суспільстві функціонували багатосуб'єктні (приватні, колективні, державні, кооперативні) власники. Це сприятиме свободі підприємницької діяльності, можливості на свій страх і ризик приймати рішення про використання майна, продукції, прибутків. У зв'язку з цим шляхом створення економічних умов у нашій країні є роздержавлення і приватизація власності, демонополізація господарської діяльності.
Політичні умови визначаються стабільністю і демократизацією суспільного життя. Цього можна досягти надавши усім господарюючим суб'єктам гарантії збереження їхньої власності, виключення можливостей націоналізації, експропріації. Владні структури повинні захищати всі види власності, в тому числі інтелектуальної (винаходи, новаторство, нові методи організації), а також створювати сприятливий підприємницький клімат завдяки відповідній податковій, кредитній, митній та іншій політиці.
Юридичні умови полягають у створенні нормативної бази підприємництва та його правової захищеності.
Психологічні умови підприємництва полягають у створенні сприятливого психологічного клімату серед населення.
1.2 Сутність підприємництва розкривається в його функціях. У сучасній науковій та навчальній літературі називають кілька основних функцій підприємництва.
Це зокрема ресурсна функція, зміст якої полягає у формуванні та найбільш ефективному використанні капіталу, трудових, матеріальних фінансових, інтелектуальних та інших формаційних ресурсів. Організаційна функція передбачає організацію маркетингу, реклами, впровадження прогресивних форм і методів організації виробництва, нових форм оплати праці та їх оптимальне поєднання з традиційними, успішне поєднання форм одиничного поділу праці, основних факторів виробництва. Новаторська функція полягає в генеруванні та активному використанні нових прогресивних ідей технічного, організаторського, управлінського характеру, здійсненні дослідно-конструкторських розробок, створенні нових товарів і наданні нових послуг.
Дія соціальної функції передбачає виготовлення таких товарів і надання послуг, які потрібні суспільству, забезпечують задоволення особистих та суспільних потреб. Особистісна функція означає самореалізацію мети кожного конкретного підприємця, його задоволення своєю діяльністю.
Суб'єктами підприємницької діяльності визнаються приватні особи, які не обмежені законом у правоздатності чи дієздатності, і юридичні особи усіх форм власності. Вони мають право без обмежень приймати рішення і самостійно здійснювати будь-яку економічну діяльність, яка не суперечить законодавству. Водночас забороняється здійснювати підприємницьку діяльність представникам влади і охоронних структур, військовослужбовцям. Ці обмеження пов'язані з необхідністю забезпечити незалежність функціонування державних служб. Вони вводяться з метою захисту населення від зловживань і недобросовісної діяльності.
Об'єктом підприємництва є певний вид діяльності (виробництво, торгівля, інноваційна справа, посередництво, операції з цінними паперами), який матеріалізується в продукції, яка виробляється (послугах, інформації).
Необхідно відзначити, що підприємництво може застосовуватися в усіх сферах економіки, окрім тих, втрата державного контролю над якими створює небезпеку для суспільства, шкодить здоров'ю людей.
З метою контролю за безпекою суспільства держава накладає заборону на окремі види підприємницької діяльності. Так, підприємництво у галузях озброєнь, випуску цінних паперів і грошей, виробництва наркотичних засобів може здійснюватись лише державними підприємствами. Без спеціальних ліцензій забороняється виготовлення медикаментів, хімічних речовин, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, пошук і розробка корисних копалин, здійснення юридичної практики та ін.
Підприємництво передбачає функціонування різних форм господарювання. В країнах з ринковою економікою виділяють приватний і державний сектор. Сучасна економічна теорія визнає три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності:
1) одноосібне володіння;
2) партнерство (товариство);
3) корпорація (акціонерне товариство).
Одноосібне володіння - це таке підприємство, власником якого є одна особа чи сім'я, що самостійно веде справу у своїх інтересах, одержує весь дохід і повністю несе ризик від бізнесу. Власник має матеріальні ресурси та обладнання, необхідні для виробничої діяльності, або купує їх, а також особисто контролює діяльність підприємства.
До підприємств з одноосібним володінням належать індивідуальне підприємство, сімейне підприємство, приватне підприємство з правом наймання робочої сили.
Як одна з найпростіших форм підприємницької діяльності, одноосібне володіння має певні переваги: власник має повну самостійність, значну свободу і оперативність дій, існує досить сильний безпосередній стимул до ефективного виробництва.
Однак цій організаційній формі притаманні значні недоліки: труднощі із залученням великих капіталів (комерційні банки не дуже охоче надають великі кредити), необмежена відповідальність за борги, невизначеність строків діяльності, недоліки спеціалізованого менеджменту (на власника лягає багато обов'язків, функцій з організації виробництва, опанувати якими одній людині не так легко).
Значно краще йдуть справи на підприємствах, що засновані на партнерстві.
Партнерство - це підприємство, організація або установа, створені на засадах угоди двох чи більше окремих осіб (у тому числі юридичних) шляхом об'єднання їхнього майна та підприємницької діяльності. Об'єднуючи свої фінансові ресурси і вміння вести справу, партнери таким чином розподіляють ризик, а також прибутки і збитки.
За ступенем участі засновників у діяльності підприємства розрізняють товариства з обмеженою відповідальністю, з додатковою відповідальністю, повні та командитні. Вид товариства впливає на роль партнерів у функціонуванні підприємства.
Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, учасники якого несуть відповідальність за свою господарську діяльність у межах їх внесків (у вигляді майна, грошей, продуктів інтелектуальної власності та ін.).
Товариство з додатковою відповідальністю - це підприємство, партнери якого відповідають за його зобов'язаннями перед кредиторами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум - додатково належним їм майном у однаковому для всіх учасників кратному розмірі. Граничний розмір відповідальності партнерів зазначається в статутних документах.
Повним визнається товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.
Командитне товариство - це підприємство, що поряд з одним або більшістю учасників, які несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, включає також одного або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства. Якщо в командитному товаристві беруть участь два або більше партнерів з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність по боргах товариства.
На підприємствах, що ґрунтуються на партнерстві, виявляється ряд переваг: завдяки спеціалізації в управлінні досягається більш висока ефективність виробництва, об'єднуються значні ресурси, що зменшує загрозу банкрутства і створює певну довіру банків. Недоліки цих форм господарювання полягають у тому, що при наявності партнерів можливі розходження в поглядах, інтересах, що іноді затримує прийняття відповідних рішень; необмежена відповідальність призводить до того, що доводиться нести збитки за помилки своїх партнерів.
Третім типом організації підприємництва, що за обсягом продажу товарів, надання послуг домінує у діловому світі, є корпорація або акціонерне товариство.
Акціонерним товариством називається організація, яка має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій номінальної вартості, несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства.
Перевагами акціонерних товариств є можливість значного розширення фінансування, демократизація управління підприємством, покращення господарських зв'язків між підприємствами, можливість швидкого будівництва на акумульовані кошти нових підприємств і послаблення диспропорцій в економіці внаслідок швидкого випуску дефіцитних товарів, прискорення процесу міжгалузевого переливання капіталу і впровадження досягнень науково-технічного прогресу у цих галузях, посилення заінтересованості працівників у результатах їхньої праці тощо.
Незважаючи на явні преваги акціонерної форми організації підприємницької діяльності, доцільно згадати і про її недоліки. Це можлива втрата акцій дрібними акціонерами під час економічної кризи, посилення системи залежності й контролю менших акціонерних товариств могутнішими, зростання маси фіктивного капіталу і можливість фінансових махінацій тощо.
Акціонерні товариства поділяються на два види:
1) відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої передплати та купівлі-продажу на біржах;
2) закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом передплати чи купуватися та продаватися на біржі.
Відмінність між ними полягає в тому, що АТ закритого типу можуть створювати обмежену кількість акціонерів, а кількість та склад акціонерів товариства відкритого типу не обмежені.
Прибуток, що залишився після сплати податків вважається чистим і розподіляється на розсуд АТ. Частина його може спрямовуватися на виробничий і соціальний розвиток колективу, виплати % за облігаціями і до резервного фонду. Чистий прибуток що залишився, використовується для виплати дивідендів акціонерам.. Розміри вищевказаних відрахувань з Пч встановлюються загальними зборами акціонерів товариства.Порядок формування і використання резервного фонду визначається статутом тов-ва.Кошти резервного фонду використовуються на покриття непередбачених збитків АТ. За рахунок цього фонду в разі нестачі Пч можуть виплачуватись дивіденди за облігаціями і дивіденди за привілейованими акціями, а також викупатися акції у акціонерів за відсутності інших коштів.
Поряд із приватним сектором, до якого входять індивідуальні і колективні підприємства, в ринковій економіці існує і державне підприємництво.
Державне підприємництво - це діяльність державних підприємств, що випускають товари і послуги, які необхідні для розвитку національної економіки. Такі підприємства функціонують на поєднанні комерційних і некомерційних начал.
Таким чином, сучасне ринкове господарство демонструє різнобарв'я видів і організаційних форм підприємництва. Кожна з форм організації підприємницької діяльності має не тільки відповідні фінансові переваги і соціальну привабливість, а й недоліки. Вибір конкретної форми, виду господарської діяльності, її масштабів залежить від конкретних підприємців, які є ключовими фігурами ринкової економіки.
Підприємницька діяльність досить різноманітна. За фактором новаторства виділяють два її види: науково-технічне, або інноваційне підприємництво; ринкове підприємництво, або арбітражування.
Науково-технічне (інноваційне) підприємництво передбачає діяльність щодо економічної реалізації нововведень і винаходів у різних сферах економіки, включаючи організацію та управління. Це діяльність з розробки і комерційного використання результатів науково-технологічних нововведень.
Арбітражування поширене насамперед у сфері обміну, торгівлі, на ринках сільськогосподарської продукції, цінних паперів тощо. До арбітражування інколи відносять діяльність із закупівлі сировини за низькими цінами, її переробки та продажу готових продуктів за максимально високими цінами.
За способом організації виділяють залежну та незалежну підприємницьку діяльність.
Залежна підприємницька діяльність, або франчайзинг (від французького franchese - пільга, привілеї) здійснюється на основі ліцензії. Виділяють три її види:
• товарний франчайзинг, коли підприємець отримує право у провідної фірми на продаж товарів з її торговельною маркою;
• виробничий франчайзинг здійснюється на основі ліцензії на виробництво товару незалежної фірми (сировина і матеріали купуються у фірми);
• діловий франчайзинг, коли купується франшиза на вид діяльності. Така підприємницька діяльність має певні переваги: підприємець користується вже перевіреними методами; зменшується ступінь ризику; нагромаджується підприємницький досвід.
Незалежна підприємницька діяльність здійснюється самостійно і грунтується на власних підприємницьких ідеях.
За організаційними формами виділяють такі види підприємницької діяльності: діяльність із створення і функціонування нових підприємств; підприємницька діяльність в уже створених і функціонуючих організаційних структурах; об'єднання існуючих підприємств на основі спільних інтересів.
Підприємницька діяльність класифікується також за сферою організаційних новацій: наукова, аграрна, фінансова, промислова, страхова, посередницька, торговельна.
З огляду на способи та методи досягнення цілей підприємницька діяльність поділяється на позитивну і негативну. Перший тип пов'язаний з цивілізованим шляхом одержання прибутку за рахунок наданих суспільством можливостей обміну і називається конструктивним підприємництвом. Така діяльність асоціюється з поняттям економічної культури і спрямована на забезпечення інтересів суспільства. Другий тип характеризується насильницькою поведінкою, насильницькими методами отримання максимального прибутку, несумісними з існуючими нормами моралі та етики.
Виділяють два види негативного підприємництва: насильницька діяльність, пов'язана із силовими методами одержання благ, та тіньова економіка з такими складовими: неофіційна економіка- легальна діяльність, не фіксована офіційною статистикою; фіктивна економіка - пов'язана з ошукуванням, так зване шахрайство. За висновками американських вчених, вона завдає значно більших збитків суспільству, ніж насильницька діяльність; "підпільна економіка" включає заборонені законом види діяльності.
За складом учасників виділяють спільну підприємницьку діяльність, яка здійснюється за участю партнерів двох або декількох країн. Спільне підприємництво забезпечує доступ до новітніх технологій, машин, устаткування.
1.3 Суспільне виробництво - складна система, яка включає різні організаційно-правові структурні ланки. Основною одиницею підприємницької діяльності в межах суспільного виробництва виступає підприємство. Кожна галузь народного господарства складається із сукупності окремих підприємств, які виробляють одну або споріднені види продукції, що необхідні для задоволення певних потреб населення та суспільства.
Традиційно під підприємством розуміють завод, фабрику та подібні об'єкти з відповідною системою виробничих відносин.
В умовах ринкової економіки підприємство - це товаровиробник, основна виробнича ланка економіки. Слід звернути увагу на те, що саме на підприємстві відбувається поєднання робочої сили із засобами виробництва. Від рівня діяльності підприємства залежить процес виробництва матеріальних благ, задоволення потреб населення, життєвий рівень, результати використання виробничих фондів, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, тобто ефективність господарювання.
Підприємство - це самостійний господарський суб'єкт, що має право юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою одержання прибутку.
Сутність підприємства найповніше виявляється в принципах його діяльності. Як самостійна одиниця, підприємство користується правами юридичної особи, тобто має право розпоряджатися майном, одержувати кредит, укладати господарські договори з іншими підприємствами. У філії банку підприємство має розрахунковий рахунок, на який надходять кошти за реалізовану продукцію та із якого оплачуються рахунки інших підприємств за постачання сировини, напівфабрикатів, виплачується заробітна плата працівникам підприємства, здійснюються інші платежі.
Принцип самоокупності затрат вимагає точного обліку й зіставлення витрат і результатів, повного відшкодування собівартості продукції. Самоокупність властива тільки рентабельним підприємствам.
Суть принципу самофінансування не тільки у самоокупності витрат, а й у закріпленні частини одержаного прибутку за підприємством у його повне розпорядження. Тобто розвиток підприємства повністю забезпечується за рахунок власних коштів, кредитів банку на комерційній договірній основі і за рахунок валютної виручки.
Принцип матеріальної зацікавленості у кінцевих результатах праці передбачає подолання все ще існуючої зрівнялівки в оплаті праці, створення умов для заохочення ініціативи, підприємливості, досягнення найкращих результатів.
Підприємство несе повну економічну, майнову відповідальність за результати своєї діяльності. Кожне підприємство для розв'язання завдань, пов'язаних з виробництвом і реалізацією товарів та наданням послуг, має бути укомплектоване певною кількістю людей, здатних виконувати ці роботи.
Усі ці принципи безпосередньо мають забезпечити організаційну основу інтенсивного характеру індивідуального відтворення на підприємстві.
Підприємства виконують ряд функцій. Основні з них такі:
--- економічна: задоволення потреб споживача в продукції (роботах, послугах); впровадження досягнень науково-технічного прогресу; забезпечення конкурентоспроможності підприємства; ріст продуктивності праці; розвиток виробничої інфраструктури; самофінансування; отримання прибутку;
--- соціальна: формування трудового колективу; вдосконалення кваліфікаційного складу працівників; покращення житлово-побутових умов працівників; розвиток соціальної інфраструктури;
--- екологічна: вдосконалення технологічних процесів; створення і розвиток екологічної інфраструктури; наукові і технічні вирішення проблем навколишнього середовища і раціонального природокористування.
Будь-яке підприємство як організаційно-правову форму підприємництва можна розглядати і як виробничо-технічну діяльність, спрямовану на випуск конкретного товару або послуг, і як колектив людей зі своїми економічними інтересами в отриманні прибутку і особистого доходу.
Підприємництво як особливий тип діяльності потребує адекватного середовища, яке б забезпечувало провідну роль підприємця в суспільстві. Тому важливою складовою підприємництва є підприємницьке середовище як комплекс соціально-економічних умов.
Підприємницьке середовище - це сукупність різнопорядкових складових, що оточують підприємця в господарській діяльності. Складові підприємницького середовища залежно від ступеня зв'язку їх з підприємцем об'єднані в шість сфер. Перша сфера, параметри складових якої (політичні,, екологічні, фінансово-кредитні, цінові, податкові, правові, географічні) задаються законодавчо і які на конкретному етапі є умовно базовими, сталими. З другою сферою складових підприємець активно взаємодіє і змінює їх у зв'язку з новаторською функцією (організація підприємств, їх розміри, системи управління, технологія, технічна оснащеність, система матеріального стимулювання, назви товарів, послуг, ринки збуту тощо). Третю сферу складових (інформаційні, рекламні, освітні), які виконують допоміжну роль, підприємець використовує у своїй діяльності. Четверта сфера, параметри якої підприємець обов'язково враховує при визначенні стратегії розвитку, - морально-етичні цінності, традиції, звички, віросповідання і т. ін. І хоч їх дію можна назвати другорядною, але в розвинутих економіках вказані фактори набувають визначальної ролі. П'ята сфера - зовнішньоекономічне середовище, параметри якого активно впливають на суб'єкти підприємництва через систему різнобічних механізмів: цін, тарифів, митного контролю тощо. Шоста сфера - тіньова економіка, яка чинить певний силовий, владний, фінансовий, матеріальний тиск на підприємців, сприяє розвитку корупції.
Центральною фігурою підприємницької діяльності є особистість підприємця. Успіх підприємств залежить від наявності підприємців, особистостей з неординарним типом мислення, характеру та поведінки, свідомості та типів цінностей, для яких притаманні якості, дані від природи, і які не можна набути в процесі навчання: особливий погляд на речі, воля, передчуття, готовність взяти на себе ризик, здатність виділити нове і реально його здійснювати; здатність йти вперед самому, діяти в умовах невизначеності, терпіти невдачі; вміння впливати на людей, змушувати підкорятися, користуватися авторитетом, бути впливовим. Успішне ведення приватного (як і будь-якого іншого) господарювання неможливе без врахування психології людей. Підприємець повинен бути порядною людиною, що нині притаманне далеко не кожному керівнику (спеціалісту) незалежно від форми власності чи господарювання.
Підприємницька стратегія являє собою узагальнюючу модель дій, необхідну для досягнення конкурентних переваг на ринку. В ринкоому середовищі, що постійно змінюється, застосовується стратегічне планування, яке поєднує методи довгострокового та маркетингового планування і спрямоване на збільшення кількості нових продуктів та визначення місця того чи іншого підприємства в майбутньому. Розробка стратегії підприємництва на практиці передбачає ряд етапів: глибокий фінансово-економічний аналіз підприємства та його оточення; формування нової стратегії підприємництва, нових можливостей, планування ризиків; реалізація стратегій; стратегічний контроль.
Виділяють чотири типи підприємницьких стратегій: бути "найспритнішим серед найкращих", "влучати у слабке місце", пошук "екологічної ніші", зміна економічних характеристик продукту, ринку або галузі.
Перший тип стратегії вважається домінуючим, бо постійне впровадження новацій дає можливість випереджати конкурентів. Другий тип полягає у творчій імітації - поліпшенні того, що вже відомо, а не створенні нового і за рахунок цього - формування конкурентних переваг. Стратегія "екологічної ніші" спрямована на пошук місця у певній сфері й перетворення підприємства в монополіста. Стратегія щодо зміни цінностей та характеристики продукту, ринку або галузі спрямована на їх перетворення за рахунок впровадження новацій, фахової майстерності в продукти з новими економічними характеристиками, новими цінностями. Вважається, що підприємства з такою стратегічною орієнтацією непереможені.
2.1 У підприємницькій діяльності західноєвропейських країн підприємство, як правило, має назву "фірма". Сучасна економічна наука визначає фірму, з одного боку, як організацію, що перетворює вихідні ресурси на кінцевий продукт, а з іншого — як юридично самостійну форму існування бізнесу, відповідним чином зареєстровану підприємницьку одиницю визначення фірми як ділового партнера. Під останнім мають на увазі вид, форму підприємницької діяльності. Виробничі підприємства, збутові контори та різні служби функціонують у вигляді фірми або входять до її складу. Підприємство в такому разі не є юридичною особою, відповідальність за нього несе фірма, до складу якої воно входить.
Фірма — основна організаційно-економічна ланка ринкової економіки. Вона визначає ділову активність національного господарства. До її складу можуть входити одне або кілька підприємств, які функціонують у будь-яких сферах економіки. Економічна діяльність фірми впливає на кінцеві результати національної економіки, величину і якість валового внутрішнього продукту. Від ефективності функціонування фірми залежить економічний, науковий, технічний розвиток країни, добробут усіх верств населення.
Фірма, перетворюючи вихідні ресурси на кінцевий продукт, постійно здійснює обміни, які характеризують її взаємозв'язки в ринковому господарстві:
• обмін грошей на товари і послуги постачальників;
• обмін товарів і послуг на гроші споживачів;
• обмін грошей, що сплачуються пізніше, на гроші, отримані зараз від інших боржників та орендодавців;
• обмін грошей, що сплачуються зараз, на гроші, що будуть отримані пізніше від боржників;
• обмін грошей на товари і послуги (наприклад, на теплопостачання, охорону, оргтехніку) та ін.
Підприємницька діяльність пов'язана зі збиранням та обробкою інформації, проведенням переговорів і прийняттям рішень, контролем і юридичним захистом виконання умов договорів. У більш загальному вигляді — з виконанням всіх інших, в тому числі законодавчих, норм і правил.
Підприємницька діяльність неможлива без трансакційних витрат (витрати на представництво тощо). Якщо припустити, що їх немає, то треба відмовитись від таких очевидних процесів, як концентрація і централізація капіталів, економічних основ існування підприємств (фірм) і погодитися з тим, що для підприємницької діяльності не мають значення правова система, приватна власність і ринок. Кількісні параметри трансакційних витрат пов'язані із взаємодією ринкових і неринкових відносин в економічній системі.
Ринкова економіка складається з певних інститутів. Одним з них є фірма. Остання посідає одне з найважливіших місць в інституціональній структурі ринкової економіки. З інституціональних позицій, фірма — це діяльність з організації виробництва різних товарів і надання послуг. Як система, що виробляє економічні блага, фірма — це цілісна структура, яка є самостійною відтворювальною ланкою, відносно відособленою від інших ланок. Фірма (підприємство) самостійно здійснює свою діяльність, розпоряджається випущеною продукцією і отриманим прибутком, який залишається після сплати податків та інших платежів.
Ринок і фірма постійно взаємодіють. Фірма може існувати за умови об'єктивного контролю з боку ринку. У свою чергу, ринок не може існувати без наявності фірм, бо тільки організація виробництва у вигляді фірм здатна створити необхідні товари, надати послуги, виконати роботи, отримати та використати прибуток, збільшити або зменшити обсяги вироблюваної продукції тощо. Функціонування ринку і фірми характеризується як взаємодія і співіснування в межах єдиної економічної системи традиційно ринкових та альтернативних внутріфірмових відносин. Р. Коуз їх трактує як відносини свідомого регулювання виробництва, координації, для ефективності яких важливе значення мають такі неринкові методи і форми, як накази, корпоративні правила, традиції, особиста довіра, моральні чинники. Розвиток неринкових відносин Р. Коуз виводить із законів ринкової економіки: співвідношення ринкових і неринкових зв'язків визначається збільшенням або зменшенням ринкових трансакційних витрат.
Стан та поведінка фірм значно впливають на такі суб'єкти підприємницької діяльності, як держава, домогосподарства, зарубіжні партнери та конкуренти. Тому необхідною умовою розробки і прийняття управлінських рішень суб'єктами підприємницької діяльності як на макро, так і на мікрорівні є вивчення поведінки фірм.
До складу сучасних фірм входить складний комплекс промислових, будівельних, торговельних, агропромислових і фінансових підприємств національної і міжнародної економіки. Основне в сучасній фірмі — її людський капітал: підприємці, менеджери, вчені, інженери з їх знаннями, досвідом, інтуїцією, потенціалом, конкурентною енергією, управлінськими новаціями, робітники з високим рівнем майстерності, професіоналізму. Успіхи фірми, її імідж вирішальною мірою залежать від таланту і плідної праці її колективу.
Країни з розвиненим ринковим господарством мають кілька десятків мільйонів фірм. У сучасному світі в легальній економіці нараховується близько 50 млн фірм — різноманітних підприємницьких структур, 99 % яких належать до малого і середнього бізнесу. Вони досить нерівномірно розподіляються по континентах і країнах. Понад 20 млн фірм функціонує в США, близько 16 млн — у країнах ЄС, понад 7 млн — у Японії, 5 млн фірм припадає на європейські країни, що не входять до європейської спільноти.
Узагальнення досвіду кращих фірм країн з розвиненою ринковою економікою свідчить, що шлях до успіху у підприємницькій діяльності потребує дотримання певних засад:
• всі люди, причетні до створення процвітаючого, такого, що швидко розвивається, підприємства, чітко уявляють собі найбільш віддалені перспективи його розвитку;
• всі підприємці, які досягають успіхів у своїй діяльності, завжди налаштовані оптимістично;
• керівництво найбільш успішних фірм робить усе можливе для створення навіть у великих корпораціях відчуття згуртованого колективу;
• всі компанії, які швидко розвиваються, дотримуються стратегії збільшення своєї частки ринку, вони постійно спрямовані на завоювання нових позицій на ринку збуту продукції;
• кожна з цих фірм переконана, що якість її продукції, наданих послуг, виконаних робіт є найкращою;
• фірми значну увагу приділяють післяпродажному обслуговуванню споживачів; • ті фірми, які успішно працюють на ринках товарів і послуг, вміють зосереджуватись на ключових аспектах своєї діяльності;
• однією з умов успішної діяльності фірми є вміння володіти та використовувати патенти, програмне забезпечення або науково-технічні досягнення і не допускати до них інші підприємства;
• кращі фірми мають можливості та здатність залучати до складу свого персоналу талановитих людей;
• більшість процвітаючих фірм демонструє значну гнучкість в управлінні та організації виробництва;
• кращі компанії бажають розділити зі своїми працівниками всі вигоди від успішної підприємницької діяльності;
• компанії, які досягли успіхів у бізнесі, пропонують своїм працівникам привабливі умови праці і завжди намагаються знати все, що відбувається всередині і поза фірмою, якщо зовнішні події впливають на її стан.
2.2 В економічній науці є кілька основних теорій (концепцій) підприємства, в яких розкриваються питання їх виникнення, діяльності та ліквідації. У кожній із них підприємство розглядається під певним кутом зору, з акцентом на ті або інші особливості об'єкта дослідження. Коротко розглянемо сутність цих теорій (концепцій).
Неокласична теорія розглядає підприємство як цілісний об'єкт, що перетворює вихідні ресурси в продукцію та залучає ці ресурси у виробництво. Ця модель підприємства грунтується на виробничій функції, котра виражає залежність результатів виробництва від витрачених факторів. Поведінка підприємства визначається вибором обсягів і структури ресурсів, що залучаються, а відтак і продукції, що виробляється. Неокласичне розуміння підприємства як носія головної (виробничої) функції перетворення ресурсів у продукцію, що продається на вільному ринку, є загальновизнаним у світовій економічній науці.
Параметри виробничої функції підприємства визначаються конкретними технологічними процесами, які застосовуються для виробництва продукції.
Головне завдання підприємства визначити необхідні обсяги та співвідношення витрат, які дали б змогу установлювати таку ринкову ціну на продукцію, яка максимізувала б прибуток. Прибуток є формою вираження результативності та ефективності діяльності підприємства. Вважається, що коли підприємство не максимізує прибуток, то воно рано чи пізно буде ліквідоване внаслідок дії механізму ринкової конкуренції.
Таким чином, підприємство в неокласичній теорії є, по суті, "чорним ящиком", у якому ресурси трансформуються в продукти відповідно до характеру виробничої функції. Ця функція, як зазначалося, виражає технологічну залежність останніх від перших та від того зовнішнього середовища (ринкової структури), котре визначає спосіб максимізації прибутку як цільової функції підприємства (досконала конкуренція, монополія, олігополія, монополістична конкуренція).
Відповідно до такого розуміння ролі та функцій підприємства дослідження його як суб'єкта ринкової економіки в 50 -70-ті роки концентрувалось на двох головних напрямках:
Перший - це вивчення технологічних властивостей і параметрів підприємства, тобто пропорції відтворення праці, капіталу, засобів виробництва, які забезпечували б найменші витрати.
Другий- аналіз організації різноманітних ринків, їх структури та впливу на конкурентну поведінку підприємства.
При цьому дослідження грунтувалися на таких положеннях:
• розподіл видів діяльності та її обсягів між підприємством та ринком розглядалося як дане;
• підприємство це перетворювач ресурсів у продукцію, носій виробничої функції;
• ринки являють собою "сигнальні пристрої", причому цінова інформація є найважливішою;
• угоди (контракти) реалізуються на основі механізму, аналогічногоаукціонам. Вибір контрагента з максимальною (для продавця) або мінімальною (для покупця) ціною здійснюється за допомогою цінової конкуренціїяк серед покупців, гак і серед продавців, а не шляхом індивідуального торгу;
• спори і конфлікти перебувають за межами власне економічної теорії, тому що вони ефективно вирішуються в суді.
Усі ці положення, що відповідають неокласичній теорії підприємства, можуть бути зведені до двох головних:
1) критерій прийняття всіх рішень на рівні підприємства є єдиним;
2) можливості отримання та обробки інформації, яка надходить із зовнішнього середовища, необмежені.
Але життя, практика набагато складніші, ніж теорія. Як відомо, практика завжди вносить "корективи". Невідповідність, що реіулярно виникала між висновками неокласичної теорії та практикою діяльності підприємства, обумовлювала потребу в пошуках нових підходів до вирішення проблеми.
Одна з перших спроб осмислити та узагальнити невідповідність між існуючою теорією та практикою була зроблена І. Ансоффом. Він виділив такі ключові моменти в діяльності підприємства, які не вкладалися в межі неокласичної теорії фірми:
1) знецінення управлінського досвіду, зумовлене виникненням принципово нових завдань;
2) ускладненняуправлінськихпроблем,викликанезростанням кількості завдань у зв'язку з розширенням географічних меж ринків;
3) виникнення та збільшення розриву між складністю та новизною завдань, з одного боку, та наявними управлінськими навичками, набутими в минулому, з іншого;
4) зростання ймовірності стратегічних несподіванок, викликане зростанням частоти виникнення нових завдань.
Концепція стратегічного планування І. Ансоффа відіграла головну роль у розвитку стратегічного менеджменту і залишилася в межах теорії менеджменту як прикладний її напрямок. Підприємство розглядалось як об'єкт управління, а стратегічне планування як одна з його функцій.
Осмислення різноманітних теоретичних та прикладних проблем функціонування підприємства значно полегшується при використанні ідей інституціональної концепції.
Інституціональна концепція розглядає підприємство як організацію, що створюється людьми для більш ефективного використання їх можливостей. Поведінка підприємства характеризується особливостями укладання та виконання контрактів із зовнішніми організаціями та працівниками.
Інституціональний варіант теорії підприємства, на відміну від неокласичного, не робить акценту на передбачену поведінку підприємства відповідно до його виробничої функції, тобто на технологічну залежність виходу продукції від витрат факторів виробництва та їх комбінації. Тут у центрі уваги інше: пояснення існування різноманітних форм ділових підприємств, меж їх зростання, можливих варіантів вирішення проблем мотивації працівників, організації, контролю, планування тощо. З цієї точки зору інституціональний варіант теорії підприємства є немовби "містком" між стандартною неокласичною теорією і теоріями управління. "Завданням" інституціональної теорії є аналіз поведінки підприємства за умов дорогої та неповної інформації.
Неокласична та інституціональна теорії залишаються й досі достатньо самостійними напрямками.
На початку 80-х років набув розвитку еволюційний підхід до вивчення підприємства. В еволюційній теорії підприємство розглядається як один із суб'єктів у середовищі собі подібних. Поведінка підприємства визначається, по-перше, взаємовідносинами між членами спільноти, а по-друге деякими внутрішніми його характеристиками, напри клад правилами прийняття рішень з урахуванням дії тих або інших внутрішніх та зовнішніх факторів. У процесі функціонування підприємства та його взаємодії з контрагентами формуються відповідні традиції та розробляються процедури прийняття рішень, алгоритми реагування на зміни внутрішнього та зовнішнього середовища. Згідно з еволюційною концепцією ці правила загаломвизначають "обличчя" фірми, відмінність одного підприємства від іншого в конкурентній боротьбі. На думку "еволюціоністів", саме правила, що склалися, а не сліпе прагнення до максимізації прибутку в усіх ситуаціях і за всіх умов визначають характер рішень, що приймаються. Ці правила змінюються (еволюціонують) відповідно до змін ділового середовища підприємства та несуть на собі відбиток як особистостей керівників підприємства, так і характеру взаємовідносин їх з партнерами.
Поведінка підприємства це безпосередня та еволюційна його реакція на зміни внутрішнього і зовнішнього середовища. Еволюційна модель підприємства на відміїгу від неокласичної визнає, що у підприємства немає єдиного критерію оптимальності прийняття рішень. Цей критерій має строго індивідуальний характер, який враховує історичний досвід діяльності підприємства. Тут мова йде не про постійний, як у неокласичній теорії, а про динамічний критерій, що змінюється час від часу.
Характерним для еволюційної концепції є уявлення про підприємство як про двоїстий об'єкт: з одного боку, воно є членом ділової спільноти (популяції) й повною мірою відчуває на собі усі наслідки еволюції цього співтовариства, а з іншого керується власними традиціями у визначенні напрямків діяльності, обсягів і пропорцій факторів, які залучаються.
Підприємницька модель підприємства грунтується на уявленні про нього як сферу прикладення господарської ініціативи та власних або доступних до залучення зовнішніх ресурсів. Звичайно, не всі підприємства є підприємницькими, і в цьому розумінні підприємницька теорія має вужчий об'єкт дослідження, ніж інші теорії підприємства.
В основі підприємництва та в центрі діяльності відповідного підприємства перебуває фігура підприємця незалежного, активного, енергійного, налаштованого на успіх, схильного до ризику, настирливого, адаптивного, упевненого в собі тощо. Згідно з підприємницькою концепцією є три типи підприємців, дії яких впливають на діяльність підприємства:
• макропідприємці керують зовнішніми зв'язками підприємства;
• мезопідприємці здійснюють управління матеріально-фінансовими потоками у внутрішній діяльності підприємства, у тому числі інноваційними заходами;
• мікропідприємці - діють на рівні мікроланки підприємства, аж до організації робочих місць.
Для успішного функціонування будь-яке підприємство потребує підприємців усіх трьох типів.
Слід підкреслити, що у підприємницькому варіанті концепції підприємства керівник останнього за будь-яких умов залишається під приємцем. Поведінка підприємства в даній моделі є результатом дії та взаємодії підприємців усіх трьох типів.
Концепція агентської моделі підприємства відображає взаємовідносини між власниками та менеджерами підприємства. Згідно з цією концепцією власники, які не є керівниками підприємства, як правило, не володіють тією інформацією, що її мають менеджери. У таких умовах вони мусять бути впевненими в тому, що менеджери діятимуть в інтересах підприємства, тобто власника. На практиці узгодженість інтересів власника та менеджера досягається за допомогою системи стимулювання сервісного механізму.
Згідно з "теорією виживання" (певною мірою антиеволюційною) підприємство в перехідний період не в змозі пристосуватися до постійних змін зовнішнього середовища, передусім до коливань номенклатури та обсягів виробництва, а також фінансового стану постачальників і споживачів. Зв'язки між основними ланками економічної системи не забезпечують стабільності її існування в цілому, тому головним завданням підприємства є виживання. Отже, поступова та узгоджена із зовнішнім середовищем еволюція неможлива, а правила прийняття рішень на підприємстві, які ще не встигли сформуватися, руйнуються під тиском стресових ситуацій. У таких умовах керівники підприємства приймають рішення на основі лише короткострокової власної вигоди та прагнуть до зміцнення свого безконтрольного становища.
Відповідно до інтеграційної концепції підприємство розглядається як відносно стійка, цілісна соціально-економічна система, котра інтегрує в часі та просторі процеси виробництва, реалізації продукції, відтворення ресурсів. Сполучною ланкою між цими процесами та іміджем підприємства є його потенціал. Останній розглядається як сукупність ресурсів і можливостей, що визначають очікувані характеристики розвитку підприємства за змінного зовнішнього середовища. Головним об'єктом прийняття рішень є розподіл ресурсів та зусиль підприємства між нарощуванням потенціалу та його використанням, між виробництвом та відтворенням, між сучасністю та майбутнім.
Певною мірою в цій концепції відображені всі ті аспекти діяльності підприємства, які становлять основи перелічених вище концепцій.
3.1 Становлення і розвиток підприємництва в Україні свідчать про те, що проблема підприємницької діяльності досить багатогранна. Її економічні і правові основи знаходяться в стані формування. Наукова розробка пов’язаних з підприємництвом питань, а також узагальнення вітчизняного і зарубіжного досвіду значно відстають від практики підприємництва. Як перешкоди виступають не тільки недостатність знань, досвіду, але і відсутність організаційного початку, нерідко елементарного порядку, почуття партнерства. Формування й удосконалення підприємницького середовища – це шлях до виходу з кризового стану, стабілізації економіки країни, подальшого економічного і соціального розвитку кожного регіону. Саме правильна організація суспільного виробництва в кожнім регіоні, ефективне використання виробничого і науково-технічного потенціалу, трудових і природних ресурсів, залучення активної частини населення, особливо безробітних, у сферу підприємницької діяльності на нових основах мотивації ініціативної економічної діяльності допоможе відродити економіку країни, створити нові робочі місця і на цій основі поступово підвищити рівень життя населення, вирішувати соціальні проблеми і т. д. На жаль, дотепер справжнього класичного підприємництва не досягнуто, тому що відповідної бази для господарювання в умовах економічної свободи і конкуренції, що становить економічний зміст підприємництва, не створено.
Усі ці обставини й обумовлюють актуальність теми, необхідність більш глибокого вивчення проблем підприємництва в Україні як одного з основних напрямків господарської діяльності в умовах ринкової економіки.
Важливою умовою успішної підприємницької діяльності є її продумана і здійснена відповідно до чинного законодавством організація.
Підприємницька діяльність в Україні не є стихійною і некерованою. За умов удосконалення ринкових відносин вона відчуває на собі сильний керуючий вплив з боку держави.
Державне регулювання підприємництва забезпечується за допомогою спеціального державно-правового механізму, який складається, по-перше, з організаційно-структурних формувань, по-друге, з адміністративно-правових засобів впливу на відносини, що складаються в даній сфері.
Організаційно-структурні формування — це виконавчо-розпорядчі органи держави і місцевого самоврядування, наділені управлінськими повноваженнями у сфері підприємництва. На практиці відомі два таких органи: а) спеціально створені для реалізації державної політики у сфері підприємництва, наприклад, Державний комітет України з питань розвитку підприємництва; б) що виконують регулюючі функції у сфері підприємництва поряд з іншими функціями державного управління, наприклад, МВС України здійснює видачу ліцензій на такі види підприємницької діяльності, як виготовлення і реалізація спеціальних засобів, споряджених речовинами сльозоточивої дії; виготовлення, ремонт та реалізацію спортивної вогнепальної зброї.
Адміністративно-правові засоби — це перш за все акти управління, призначені для регулювання відносин у сфері підприємництва. До них належать: Конституція України, закони України, укази та інші акти Президента України, нормативні документи Кабінету Міністрів, акти міністерств, інших органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування.
Особливе місце серед органів управління у сфері підприємництва посідає Державний комітет України з питань розвитку підприємництва. Він створений Указом Президента України від 29 липня 1997 року з метою реалізації державної політики щодо розвитку і підтримки підприємництва, а також ефективного використання наданих підприємцям можливостей. Даний Комітет є центральним органом виконавчої влади, якому підпорядкована Ліцензійна палата України.
До основних функцій Комітету належать:
участь у формуванні та реалізації державної політики в галузі розвитку і підтримки підприємництва, а також ліцензування підприємницької діяльності;
координація діяльності органів виконавчої влади, пов'язаної з розробкою і реалізацією заходів підтримки і розвитку підприємництва;
узагальнення практики застосування законодавства щодо питань підприємництва;
підготовка пропозицій щодо усунення правових, адміністративних, економічних, організаційних перешкод на шляху розвитку підприємництва;
підтримка зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів підприємництва;
формування пропозицій щодо розміщення державних замовлень серед підприємств недержавних форм власності, в тому числі на конкурсних засадах;
взаємодія з міжнародними організаціями з питань розвитку підприємництва тощо.
Правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності на території України визначає Закон України «Про підприємництво», прийнятий 7 лютого 1991 року. Закон встановлює гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки. В Законі підприємництво розглядається як самостійна, ініціативна, систематична, здійснювана на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. Ключовими його розділами є: 1) загальні положення щодо підприємництва (суб’єкти, свободи, обмеження, принципи та організаційні форми); 2) умови здійснення підприємництва (державна реєстрація, право наймання працівників та соціальні гарантії, відповідальність суб’єктів, припинення діяльності); 3) стосунки підприємця і держави (гарантії прав, державні підтримка та регулювання, діяльність іноземних підприємств, міжнародні договори).
Наступним важливим законом є Указ Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності”. Цей указ прийнятий з метою зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва, запровадження нових підходів до державного регулювання підприємництва, забезпечення економічного зростання України. Більшість фахівців вважає, що саме із появою цього Указу розпочався перший етап процесу впровадження в Україні регуляторної реформи. А із введенням у дію Указу Президента України “Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва” розпочався процес упровадження в Україні регуляторної реформи. Ст. 1 цього Указу встановлювала, що єдиною державною регуляторною політикою у сфері підприємництва визначається діяльність, спрямована на досягнення оптимального регулювання державою підприємницької діяльності, усунення правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації права на підприємницьку діяльність. Згідно зі ст.2 Указу, засобом здійснення цього напряму державного регулювання є впорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності.
У регуляторному Законі знайшли відображення і розвиток понятійний апарат і деякі загальні положення Господарського Кодексу (надалі – ГК). Цей закон, як і ГК, є спрямованими на удосконалення правового регулювання господарських відносин, зокрема, на “зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання і усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, здійснюваної у межах, у порядку і способами, встановленими Конституцією та законами України” (п.1 ст.1). Для досягнення цих цілей закон регламентує не господарську діяльність безпосередньо, а процедуру правотворчості у розглянутій сфері.
Закон закладає механізм реалізації державної регуляторної політики: методичне та організаційне забезпечення, взаємодія органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з громадськими об’єднаннями; розроблену систему адміністративних процедур підготовки та впровадження нормативно-правових актів.
Реєстрація підприємницької діяльності здійснюється відповідно до Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, що затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 p.
Це Положення визначає порядок державної реєстрації та перереєстрації суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності, за винятком окремих видів суб'єктів підприємницької діяльності, для яких законами України встановлено спеціальні правила державної реєстрації (наприклад, банківські установи), а також порядок її скасування.
Важливу роль у адміністративно-правовому регулюванні підприємництва відіграє ліцензування підприємницької діяльності. У Концепції розвитку державної системи ліцензування підприємницької діяльності за її видами, що затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 1996 p., зазначено, що ліцензування — є складовою частиною державного регулювання підприємництва в Україні. Воно спрямоване на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері і впроваджується відповідно до Конституції України, щодо права кожного на здійснення підприємницької діяльності, яка не заборонена законом.
Головним завданням ліцензування є захист економічних та інших інтересів держави, її громадян шляхом встановлення з боку держави певних умов і правил здійснення окремих видів підприємницької діяльності.
З липня 1998 p. Кабінет Міністрів України своєю постановою затвердив Положення про порядок ліцензування підприємницької діяльності. Це Положення визначає порядок видачі, переоформлення, зупинення, анулювання та поновлення дії ліцензій, обліку виданих ліцензій та розмір плати за їх видачу.
Контроль за дотриманням суб'єктом підприємницької діяльності ліцензійних умов здійснюється органом, що видає ліцензії, та Ліцензійною палатою.
Контроль за дотриманням порядку видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій здійснює Ліцензійна палата.
Для даль шого розвитку підприємницької діяльності в Україні важливе значення має також Указ Президента України «Про державну під тримку малого підприємництва» від 12 травня 1998 року № 456/98. Згідно з указом підтримка малого підприємництва має здійсню ватися за такими напрямами:
формування інфраструктури підтримки й розвитку малого підприємництва;
створення сприятливих умов для використання суб'єктами ма лого підприємництва державних фінансових, матеріально-техніч них та інформаційних ресурсів, а також науково-технічних розро бок і технологій;
запровадження спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності;
удосконалення підготовки, перепідготовки й підвищення ква ліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва;
фінансова підтримка інноваційних проектів.
В Україні існують спеціалізовані джерела підтримки малих підприємств – це державна фінансова допомога та міжнародна донорська допомога.
Механізм державного регулювання в Україні закріплений у Законі „Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності". Цей закон поширюється на відно сини, в яких беруть участь підприємці, суб'єкти бізнесу.
Державна політика в сфері обмеження монополізму у бізнесі, здій снення заходів щодо демонополізації економіки, фінансової, матері ально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки підприємців, які сприяють розвитку конкуренції, здійснюється уповно важеними на це органами влади та управління.
Демонополізація економіки України забезпечується згідно із спе ціальною програмою, що є складовою частиною єдиної комплексної програми уряду, яка щорічно затверджується Верховною Радою.
Державний контроль за змістом антимонопольного законодавст ва, захист інтересів підприємців, бізнесменів здійснюється Антимонопольним комітетом відповідно до його компетенції.
Для виконання покладених завдань Державний комітет України з питань розвитку підприємництва наділений особливими правами. Так, у разі виявлення порушень норм Указу він приймає рішення щодо необхідності усунення виявлених порушень, про яке письмово повідомляє відповідно центральний орган виконавчої влади, голову місцевої державної адміністрації. Рішення Державного комітету України з питань розвитку підприємництва є обов'язковими для виконання.
Державні органи повинні більше уваги приділяти виробленню належної законодавчої бази, що надасть нашим підприємцям значні можливості для самореалізації. Тим самим підприємництво може досягти підвищення своїх показників до рівня розвинутих країн.
3.2 Державне регулювання підприємництва - це вплив держави на діяльність підприємницьких структур, суб'єктів бізнесу і ринку з метою забезпе чення нормальних умов їх функціонування. Участь держави полягає в стимулюванні нау ково-технічного прогресу, інвестиційній та структурній політиці, у роз робці відповідного законодавства. З метою виконання своїх економічних зобов'язань держава вико ристовує різноманітні способи впливу на бізнес. Це створення зако нодавчих актів, що регулюють організацію, функціонування та розви ток бізнесу; розробка програм залучення підприємницьких структур у тендері для отримання державних замовлень; закупівля державою значної частини виготовленої на підприємствах бізнесу продукції; пільгове оподаткування для новостворених підприємницьких струк тур; однаковий з державними підприємствами доступ до фінансово-кредитних ресурсів; стимулювання випуску якісної, конкурентоспро можної продукції; державна підтримка розвитку підприємств бізнесу та сприяння у функціонуванні їх та ін.
За способами впливу механізми регулювання можуть бути прями ми, тобто такими, що здійснюються за допомогою прийняття законо давчих актів, на яких грунтуються дії виконавчої влади, та непрями ми - що грунтуються на використанні різних економічних, фінансових важелів (податків, цін, відсотків, кредитів, пільг тощо).
У нашій країні перехід від планової економіки до ринкової означає заміну централізованого директивного управління мето дами державного регулювання. Державне регулювання бізнесу - це об'єктивна потреба, яку слід враховувати.
Потреба регулювання бізнесу сьогодні зумовлена цілями економічної політики держави і передусім:
поступовим переходом до ринкової економіки;
підпорядкуванням суспільного виробництва потребам та інтере сам людей, створенням умов для вільної творчої праці;
підвищенням престижу підприємництва й сумлінної праці;
забезпеченням високої ефективності виробництва і діяльності під приємницьких структур, суб'єктів бізнесу;
створенням умов стабільного економічного зростання та ін.
Регулювання бізнесу пов'язане також із структурною перебудовою економіки, орієнтацією виробництва на ринок, на справедливий роз поділ результатів праці.
Як стверджують самі підприємці, найхарактернішими факторами, які гальмують розвиток підприємництва, є наступні:
1. Організаційно-правові труднощі започаткування бізнесу, особливо на стадії переходу від реєстрації до початку діяльності.
2. Недоступність кредитних ресурсів, недостатні зв’язки з міжнародними фінансовими організаціями по залученню інвестицій і грантів.
3. Переважно декларативний характер державної підтримки підприємства, неоднозначність та суперечливість чинної нормативно-правової бази.
4. Територіальні диспропорції, тобто концентрація малих підприємств довкола промислових центрів і майже відсутність їх у віддалених районах і селах.
5. Несприятлива (тобто фіскальна) податкова політика, непомірний тягар оподаткування (особливо в питаннях начислення на заробітну плату, що призводить до значної тінізації в малому бізнесі.)
6. Доволі громіздка система бухгалтерського обліку та звітності.
7. Обмежені можливості для захисту від протиправних посягань.
8. Криза неплатежів та проблеми з формуванням нових взаємозв’язків, каналів збуту.
9. Слабкість інфраструктури малого підприємництва.
10. Недостатність професійних знань та досвіду тих, хто займається малим та середнім бізнесом.
Необхідність державного регулювання зумовлена такими факторами:
підприємництву не вистачає потужності для того, щоб зрушити великомасштабні інвестиційні проекти з тривалими стро ками окупності, високим рівнем ризику і невизначеністю щодо май бутнього прибутку;
бізнес не може самостійно вирішити складні регіональні пробле ми, що виникають під впливом історичних, національних, демографіч них та інших неринкових факторів;
державні втручання на національному та міжнародному рівнях є обо'язковою умовою здорового розвитку бізнесу;
бізнес не має природженого імунітету про ти монополізму, інфляції та спадів ділової активності;
без держави бізнес ніколи не зможе зробити виробництво еконо мічно безпечним, гарантувати здійснення соціально-економічних прав людини, вирівняти структурні та регіональні диспропорції та ін.
Основою державної політики підтримки підприємництва є розроблення та реалізація державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва. Державні програми підтримки можуть реалізовуватися центральними та місцевими органами виконавчої влади. Програми мають забезпечити формування тих невід'ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме: нормативно-правового (адміністративного) забезпечення; інституційних засад розвитку бізнесу; функціональних (цільових) форм державного регулювання.
На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементом державної підтримки бізнесу має стати дерегулювання підприємництва, яке означає: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємництва; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів і будь-яких інших дозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості перевірок і права контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва; спрощення процедури митного оформлення вантажів у процесі здійснення експортно-імпортних операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємництва.
Інституційні засади державної підтримки підприємництва включають: наявність організаційної структури; наявність ринкової інфраструктури; інформаційно-консультаційне забезпечення підприємництва; кадрове забезпечення; науково-методичне забезпечення; моніторинг державної підтримки.
Організація ефективної підтримки підприємництва обов'язково вимагає формування розвинутої інфраструктури, що є невід'ємним компонентом ринкової економіки і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу. До складу інфраструктури ринку входять: фінансово-кредитна інфраструктура, організаційно-технічна інфраструктура, інформаційно-аналітична інфраструктура.
Розвиток підприємництва потребує створення розвинутої системи інформаційно-консультаційного забезпечення. Основним елементом такої системи має бути мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, що у подальшому інтегруватимуться в єдину інформаційну систему.
Сприяння розвитку підприємництва в Україні також передбачає: проведення комплексу наукових досліджень, пов'язаних з проблемами розвитку підприємництва; розроблення та впровадження нових підходів і методів щодо аналізу та прогнозування розвитку цього сектору економіки; вивчення світового досвіду з питань формування державної політики сприяння розвитку підприємництва.
Функціональні (цільові) форми та методи державної підтримки підприємництва умовно можна розділити на такі складові: матеріально-технічна підтримка; науково-технічна (інноваційна) підтримка; фінансово-інвестиційна підтримка; податкове регулювання та сприяння самофінансуванню бізнесу; зовнішньоекономічне регулювання та захист національних підприємств; екологічне регулювання бізнесу.
Державне регулювання фінансового забезпечення діяльності підприємств передбачає застосування інструментів бюджетної, податкової, грошово-кредитної та інших напрямів політики.
Необхідним є прямий державний контроль над монополізмом у бізнесі задля розвитку конкуренції та захисту інтересів підприємців.
Державне регу лювання корисне і тоді, коли воно спрямоване на захист національ них інтересів у системі зовнішньогосподарських зв'язків. До них від носять ліцензування експорту та державний контроль над імпортом, тобто над процесами зовнішньоекономічної діяльності, якою сьогодні займаються підприємницькі структури.
Дуже важливою є роль держави у системі регулювання умов інвестиційної діяльності. Адже в Україні є потенціал для достатнього інвестування, його лише необхідно скеровувати в найефективніше русло.
Державного регулювання потребують так звані побічні (екологічні) ефекти від діяльності ряду підприємств бізнесу. Ці та інші національні стандарти, їх роз робка, контроль за додержанням всіма, хто бере участь у бізнесі, утворюють сферу дер жавного регулювання.
Виходячи з вище наведеного, можна сказати, що немає іншого способу становлення і зміцнення держави, окрім розвитку ринкової економіки, яка грунтується насамперед на приватному бізнесі, особистій ініціативі, що й дає кожному можливість самореалізації і самоутвердження. Але очевидно, що бізнес, як і сучасне ринкове господарство, немисли мий без державного регулювання.
Список використаних джерел:
1. Державний комітет статистики України – www.ukrstat.gov.ua
2. Державне регулювання економіки. Підручник. — К,: Атіка, 2000.
3. Економічна література – www.ek-lit.agava.ru
4. Загальна економіка. Підручник. За ред. Радіонової І. Ф. — К.: «А.П.Н.», 2000.
5. Закон України "Про підприємства в Україні"
6. Концепція переходу України до ринкової економіки // Відомості Верховної Ради України. – 1990. – № 48.
7. Міжнародне підприємництво: аналіз закордонного досвіду / П. І. Хвойник, Ю. В. Аджубей, І. Є. Артем'єв та інші. - М.: Наука, 1992.
8. Основи економічної теорії/За ред. Климка Т. Н., Нестеренко В. П.-К.: Вища школа, 1994
9. Основи економічної теорії: Підручник. У 2 книгах. Книга 1. Суспільне виробництво. Ринкова економіка / Євтушевский та ін.; під ред. Ю.В. Ніколенка. - К.: Либідь, 1998.
10. Основи підприємницької діяльності. Навчальний посібник. — М.: Фінанси та статистика, 1997.
11. С. Ф. Покропивний, В. М. Колот. Підприємництво: стратегія, організація, ефективність. К:КНЕУ, 1997.
12. Шакун В. І., Мельник В. П., Попович В. М. Правові основи підприємницької діяльності – Київ, 1997.
13. Рішення Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва N 17-93/11 від 14.11.2000 //Право України , №2, 2001.
14. Статистичний щорічник України за 1996 рік / Державний комітет статистики України: Відповідальний за випуск О.Г. Осадленко. - К.: Українська енциклопедія, 1997.
15. Указ Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності”
16. Указ Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності”
Підприємництво в контексті сучасних теорій