МЕХАНІЗМ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ
Тема 7. МЕХАНІЗМ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ
ПЛАН
7.1. Попит та пропозиція. Взаємодія між ними.
7.2. Підприємства та фірми: суть, значення та класифікація.
7.3. Капітал, витрати, ціна і прибуток.
7.4. Монополії та конкуренція.
7.1. Попит та пропозиція. Взаємодія між ними
Ринковий механізм, як правило, складається із 4-х елементів: попиту, пропозиції, конкуренції та ціни.
Попит – це форма вираження потреби. Попит включає в себе два елементи:
а) потреби, тобто бажання придбати той чи інший товар або послугу;
б) грошові засоби, які має суспільство для придбання даних товарів і послуг.
Попит на товар залежить від багатьох факторів: цінових і нецінових.
До таких факторів відносять:
1) величину доходу покупців;
2) кількість товарів, які вони вважають за необхідне мати;
3) смак і моду;
4) кількість споживачів;
5) ціни на подібні товари та ін.
До цих факторів можна додати цінові та дефіцитні очікування, зміни в структурі населення, економічну політику уряду (допомога, яку уряд надає бідним верствам, та ін.).
Закон попиту — при всіх незмінних умовах на ринку зниження ціни на товар призводить до підвищення попиту, тобто існує обернена залежність між ціною на цей товар і попитом на нього (рис. 7.1).
Пропозиція – це сукупність товарів і послуг, які є або в кожний даний момент можуть бути доставлені на ринок. Вона включає в себе два моменти:
а) готовність продавців до продажу того чи іншого товару або послуги;
б) умови, на яких продавець згоден продати їх.
Пропозиція, як правило, має натуральний вираз: штуки, тонни, метри.
На рівень пропозиції на ринку впливають такі фактори:
1) витрати виробництва;
2) мета фірми, від якої значною мірою залежатиме рі вень цін (якщо фірма прагне завоювати нові ринки збуту, то ціни можуть бути нижчими);
3) наявність або відсутність конкурентів на ринку, зростання кількості яких зумовлює збільшення пропози ції незалежно від цін товарів, політики та ін.;
4) рівень технології (досконаліша технологія здешев лює виробництво);
5) рівень податків (їх підвищення зменшує можливість підприємств збільшувати виробництво);
6) ціни на інші товари (при зниженні цін, наприклад на свинину, можливе збільшення виробництва яловичини).
Між ціною і пропозицією існує пряма залежність: з підвищенням ціни на товар пропозиція на ринку зростає. Залежність між ціною та пропозицією зображує крива пропозицій (рис. 7.2).
Ціна– це грошовий вираз вартості.
Ціна попиту – це та максимальна ціна, яку покупці ще згідні заплатити за товар.
Ціна пропозиції – це мінімальна ціна, яку покупці ще згідні взяти за свій товар.
Ціна рівноваги – це ціна, яка встановлюється при врівноваженості попиту і пропозиції (рис. 7.3).
Здатність попиту і пропозиції адаптуватися до ринкових умов, що змінилися, називається еластичністю. Залежно від значення, якого набуває коефіцієнт еластичності, виділяють такі види попиту:
1) еластичний (Ed >1) – якщо покупець швидко і однозначно реагує на зміну ціни;
2) нееластичний (Ed <1) – якщо покупець реагує слабо, мляво на зміну ціни;
3) одинична еластичність (Ed = 1) – якщо зміна ціни спричиняє за собою таку ж (в процентному відношенні) зміну об’єму попиту.
На еластичність попиту впливають чинники:
1) наявність на ринку товарів-замінників – чим їх більше, чим ближчі їх корисні властивості до властивостей і характеристик спостережуваного товару, тим вища еластичність попиту на даний товар, і навпаки (два протилежні приклади: напої і сіль);
2) універсальність використання товару – чим специфічніші характеристики товару, тим нижча еластичність попиту на нього;
3) чинник часу – попит тим еластичніший, чим більший період спостереження;
4) частка витрат у бюджеті на даний товар – чим вона вища, тим сильніша еластичність попиту. Якщо покупець витрачає на якийсь товар незначну частину свого бюджету, то зміна цін на цей товар звичайно мало впливає на споживацький попит;
5) рівень доходів споживача – еластичність попиту на один і той самий товар у споживачів з різним рівнем доходів різна;
6) консерватизм споживачів – еластичність індивідуального попиту найнижча в тих товарів, які, з погляду споживача, є для нього найнеобхіднішими;
7) “невідкладність” у задоволенні конкретної потреби – еластичність попиту на товари, споживання яких не може бути відкладеним на інший термін, украй низька (квіти до святкових днів, ліки від хвороби і т. п.);
8) існування на ринку доповнюючих товарів– за їх наявності на ринку попит за ціною стає менш еластичним, оскільки якщо споживач купує основний товар, то доповнюючий товар він купуватиме навіть у тому випадку, коли ціна на нього зросте.
Залежність об’єму пропозиції на ринку від зміни ціни на товари називається еластичністю пропозиції за ціною. Крім ціни, на еластичність пропозиції впливають інші чинники:
1) ціни інших товарів (у тому числі ресурсів);
2) здатність товарів до тривалого зберігання і вартість їх зберігання;
3) чинник часу – існування довготривалих тенденцій у зміні цін призводить до зростання еластичності пропозиції;
4) рівень досягнутого використання ресурсів – якщо резервів (людських, матеріальних та інших) немає, то можливості реагування пропозиції надто обмежені;
5) ступінь монополізації галузі і можливості переливання капіталу з інших галузей;
6) технологічні особливості наладки виробництва певного товару;
7) можливість переходу від виробництва інших товарів до виробництва даного товару;
8) мобільність факторів виробництва – тобто легкість, із якою необхідні виробничі ресурси можуть бути залучені до виробництва з інших сфер.
7.2. Підприємства та фірми: суть, значення та класифікація
Організація – це група людей, діяльність яких координується для досягнення певної мети.
Підприємство– це господарюючий суб’єкт, який створено для виробництва товарів та послуг і веде свою діяльність з метою отримання прибутку (схема 7.1).
Риси, притаманні всім підприємствам:
1) наявність ресурсів: люди, капітал, матеріали, технології, інформація;
2) залежність від зовнішнього середовища;
3) горизонтальний поділ праці – поділ праці на конкретні завдання;
4) підрозділи, що виникли у результаті горизонтального поділу праці;
5) необхідність управління;
6) здійснення певних видів діяльності.
Виділяють зовнішні і внутрішні функції підприємства.
До зовнішніх функцій відносять:
1) входження в соціально-економічні процеси, які відбуваються в суспільстві;
2) включення в макроекономічні структури, оскільки при сучасному розподілі праці жодна економічно незалежна одиниця не в змозі забезпечити весь виробничий процес самостійно, саме тому юридична особа включається до макроекономічної структури через рух сировинним, робочої сили, товарів та послуг, грошового капіталу і матеріалів;
3) промисловий спосіб виробництва товарів та послуг;
4) проникнення на ринки товарів та послуг та отримання через цей ринок прибутку.
До внутрішніх функцій відносять:
1) об’єднання ресурсів (матеріальних, фінансових, соціальних, психологічних – включають різний життєвий та професійний досвід, ефективність емоційної підтримки, енерго-вольовий потенціал);
2) розподіл функцій, тобто розподіл завдань між членами організацій;
3) забезпечення доходів (зарплата працівників);
4) визнання та можливість самореалізації;
5) захист та гарантія майбутнього.
Внутрішнє середовище підприємства складається з п’яти елементів:
1) мета – це конкретний кінцевий стан або бажаний результат, якого прагне досягти група працюючи разом;
2) структура – це логічні взаємовідносини рівнів управління та функціональних областей, побудованих у формі, яка найбільш ефективно досягає мети;
3) завдання– це запланована робота, серія робіт чи частина роботи, що повинна бути виконана заздалегідь установленим способом у визначений термін;
4) технологія– це поєднання кваліфікованих навичок, обладнання, інфраструктури, інструментів, відповідних технічних знань необхідних для здійснення бажаних перетворень у матеріалах та людях;
5) персонал підприємства – керівництву необхідно передбачити, як поведе себе конкретна особа в конкретній ситуації.
Зовнішнє середовище підприємства охоплює:
1) сферу безпосереднього впливу – це сукупність тих зовнішніх факторів, що активно, реально та негайно впливають або можуть вплинути на діяльність підприємства. Ця сфера включає такі сили, як конкуренти, покупці, постачальники, органи державного регулювання, власники підприємств, ділові партнери, інвестори, маркетингові посередники, профспілки, засоби масової інформації та ін.;
2) сферу опосередкованого впливу – лише формує загальні перспективи розвитку підприємства, сприятливі чи не зовсім тенденції, проблеми, кон’юнктуру ринку тощо та визначає загальні напрями розвитку галузі на віддалену перспективу. Ця сфера включає політичні та соціально-культурні фактори, стан економіки, НТП, технологічні зміни та законодавчий вплив уряду, міжнародні відносини, стосунки з місцевим населенням, деякі макроекономічні явища (безробіття, інфляцію, кризу надвиробництва) та ін.
7.3. Капітал, витрати, ціна і прибуток
Капітал– це один із факторів виробництва, що визначається як сума матеріальних, грошових та інтелектуальних засобів, які використовуються для здійснення підприємницької діяльності.
Додаткова вартість – це різниця між кінцевим та авансованим капіталом.
Капітал – це виробниче відношення між найманими працівниками і власниками капіталу, за якого знаряддя праці, певні матеріальні блага, мінові вартості є засобами експлуатації – привласнення частки чужої, неоплаченої праці.
Капітал – це самозростаюча авансована вартість; вкладення, які дають змогу отримати дохід.
Постійний капітал (С) – частина авансового промисло вого капіталу, яка вкладається в засоби виробництва і переноситься конкретною працею на новостворений продукт, не збільшуючи його вартості. Іншими словами, це та частина капіталу, яка перетворюється на засоби виробництва, не змінюючи своєї величини (матеріальні витрати).
Змінний капітал (V) – частина авансового промислового капіталу, вкладена в найм робочої сили, яка змінює свою вартість у процесі виробництва і є джерелом додаткової вартості. Тобто це та частина капіталу, яка витрачається накупівлю робочої сили і в процесі виробництва змінює свою вартість (оплата праці):
Відношення додаткової вартості до змінного капіталу, що перемножується на 100%, називається нормою додаткової вартості:
де M – норма додаткової вартості;
м – додаткова вартість;
V – змінний капітал.
Цей показник характеризує, скільки найманий працівник працює на себе, а скільки – на роботодавця.
Власний капітал – капітал, вкладений власником фірми, визначений як різниця між сукупними активами фірми та її зобов'язаннями.
Залучений капітал – створюється за рахунок розміщення цінних паперів та отримання банківського кредиту.
Реальний капітал – обслуговує насамперед рух промислового капіталу, відіграє визначальну роль у створенні доходу, втілюючись у матеріально-речові, грошові та духовні цінності.
Фіктивний капітал (від лат. – вигадка) не функціонує безпосередньо у виробничому процесі, уречевлюється в цінні папери (акції, облігації) та дає їхнім власникам право на отримання прибутку. Сам по собі фіктивний капітал не створює доходу, а лише сприяє його перерозподілу.
Оборот капіталу – це безперервно повторюваний кругооборот капіталу, в результаті якого авансовані кошти повністю повертаються до своєї початкової форми.
Таким чином, кругооборот капіталу – це послідовне його перетворення з однієї форми на іншу до повернення у вихідну.
Кругооборот капіталу можна зобразити схематично:
де В – виробництво, в процесі якого вартість спожитих засобів виробництва переноситься конкретною працею на продукт, що виробляється, і створюється нова вартість;
Т ' – готова продукція для реалізації, яка містить у собі додатковий продукт;
Г ' – кошти від реалізації продукції.
Будь-яке виробництво пов'язане з витратами. Основне завдання підприємця полягає в мінімізації витрат і максимізації доходів фірми.
Витрати– це затрати ресурсів, що набули на ринку вартісної ознаки.
Витрати – це частина вартості товару, що має бути знову авансована на продовження виробництва.
Виділяють такі види витрат:
1) суспільні витрати виробництва – це сукупність затрат живої і уречевленої праці, які знаходять своє вира ження у вартості готової продукції. Витрати підприємства складаються з усієї суми витрат на виробництво продукції та її реалізацію. Ці витрати в грошовій формі називаються собівартістю продукції, що показує, чого коштує підприємству виробництво і реалізація продукції. Тому кожне підприємство здійснює облік своїх витрат, визначає їхню за гальну суму і калькулює собівартість одиниці продукції;
2) постійні витрати фірми – це ті, які не залежать від обсягу виробництва. Вони залишаються незмінюваними для фірми. До них відносять: витрати на опалення та освітлення приміщень, заробітну плату адміністративно-управлінського персоналу, орендну плату, амортизаційні відрахування, відсотки за кредит тощо. Ці ви трати повинні бути оплачені навіть у випадку зупинки підприємства;
3) змінні витрати – це витрати, які безпосередньо залежать від кількості виробленої продукції, хоча в розрахунку на одиницю продукції вони залишаються незмін ними. До змінних відносяться витрати на сировину, ма теріали, паливо, електроенергію, тару та інші витрати чисто виробничого призначення. Змінними витратами підприємець може управляти, змінюючи обсяги виробництва;
4) середні витрати:
а) середні загальні витрати дорівнюють частці від ділення загальних витрат на кількість виробленої продукції;
б) середні постійні витрати визначають діленням загальних постійних витрат на кількість виробленої продукції;
в) середні змінні витрати утворюються шляхом ділення загальних змінних витрат на кількість виробленої проду кції.
Поняття середніх витрат важливе для визначення прибутковості фірми. Якщо ціна дорівнює середнім витратам, то фірма має нульовий ефект, прибутку немає. Якщо ціна мен ша від середніх витрат, то фірма несе збитки і може збан крутувати. Якщо ж ціна більша від середніх витрат, то фірма має прибуток у розмірі цієї різниці;
5) бухгалтерські витрати – це фактичні витрати ви робництва на виготовлення певної кількості продукції за цінами їх придбання. Витрати підприємства в бухгалтер ській і статистичній звітності виступають у вигляді собівартості продукції. Але одні й ті самі ресурси можна використати в різних альтернативних цілях;
6) альтернативні витрати – це та сума грошей, яку мо жна отримати при найбільш вигідних із усіх можливих аль тернативних ресурсів. З точки зору надходження засобів ви трати поділяються на зовнішні і внутрішні (явні і неявні);
7) зовнішні витрати – це грошові затрати фірми на придбання сировини, матеріалів, обладнання, транспорту, тобто постачальників, які невходять до складу під приємства (фірми). Саме ці витрати враховує бухгалтерія.
8) внутрішні витрати – це витрати, які пов'язані з використанням фірмою своїх власних (внутрішніх) ресурсів.
Суму зовнішніх (явних) і внутрішніх (неявних) витрат виробництва економісти називають економічними витратами.
9) граничні витрати – це додаткові витрати, які необхідні для забезпечення приросту одиниці продукції. Вони дуже важливі для визначення стратегії фірми;
10) трансакційні витрати – це витрати на пошук ін формації про ринки і умови руху товарів та послуг; витра ти на визначення якості товарів і послуг, витрати на роз робку системи стандартів, на охорону фірмових знаків; витрати на розробку правил ведення контрактів; збитки за рахунок невиваженої поведінки на ринку і т. д.
Показник, який визначає витрати підприємства, називається собівартістю.
За своєю суттю він наближається до середніх затрат.
Собівартість являє собою сумарні затрати в грошовій формі на виробництво і реалізацію продукції.
Фактична собівартість включає реальні затрати підприємства.
Розрахункова собівартість передбачає нормативні затрати.
Велике значення для аналізу собівартості має визначення її структури – відсоткового співвідношення складових частин собівартості. Основним серед них є затрати на сировину і основні матеріали, корми, допоміжні матеріали, паливо і енергію, амортизацію і ремонт основних засобів, заробітну плату, страхові платежі та ін.
Ціна – це економічна категорія, що включає суму грошових коштів, за яку продавець хоче продати, а покупець згоден купити товар, роботу чи послугу.
Ціна є грошовим виразом вартості товару. Величина вартості визначається кількістю суспільно необхідних затрат праці.
Функції цін:
1) обліково-інформаційна – за допомогою цін проводиться вираження в єдиній грошовій формі різноманітних за натуральною фор мою ресурсів, затрат і результатів;
2) розподільча – ціни визначають розподіл вартості суспільного продукту і на ціонального доходу, відшкодування витрат, утворення доходів і нагромадження у галузях, регіонах, на підпри ємствах, а також впливають на формування доходів пев них соціальних верств населення;
3) стимулювальна – за допомогою цін заохочуються, насамперед, ті підприємства, які досягають кращих кінцевих результатів. Так, ціни заохочують виробників, що збільшують випуск і реалізацію продукції завдяки зростанню маси прибутку, який одержують ті підприємства, які знижують витрати порівняно з діючою ціною, застосовують передову техніку, технологію і організацію виробництва, отримують додатковий прибуток.
Види цін:
1) оптові – це ціни, за якими реалізує ться промислова продукція та які функціонують у відносинах між підприємствами-виробниками і підприємствами-споживачами, а також цих підприємств з оптово-торговельними організаціями;
2) роздрібні – це ціни, за якими цінами товари реалі зуються населенню;
3) закупівельні– за такими цінами закуповується сільськогосподарська продукція державою;
4) кошторисні– це ціни на продукцію будівництва, які використовуються для розрахунків з будівельними організаціями за споруджені об'єкти;
5) особливі ціни (тарифи) – це ціни, за допомогою яких ведуться розрахунки за різні послуги як виробничого, так і споживчого призначення (транспорту, зв'язку, комунально-побутового господарства і т.д.);
6) міжнародні тарифи – це система митних ставок на товари, що перевозяться через кордон, і міжнародні послуги на основі міжнародних угод;
7) національні– це ціни, що діють у межах національного ринку;
8) світові – це ціни, що діють в межах світового ринку;
9) біржові– це ціни, за якими реалізуються товари на біржах;
10) вільні – в ринковій економіці ціни встановлюються фірмами самостійно.
Ціноутворення– це процес формування цін на товари та послуги.
Виділяють такі методи регулювання цін:
1) нагляд за цінами з боку державних органів і їх соціальних партнерів (науково-дослідні центри проф спілок, спеціальні незалежні комісії, дослідницькі фі рми, університети і т.п.);
2) непрямий вплив на ціни – суть методу полягає в тому, що вводяться або скасовуються ті чи інші кількісні і митні обмеження у зовнішній торгівлі, змінюються облі кові ставки, розмір податків, обсяг емісії грошей і т.п.;
3) державне втручання в процес ціноутворення – передбачає санкціонування урядовими органами завищення витрат виробництва: у собівартість включаються завищені норми амортизаційних відрахувань, а також відрахуван ня в інші фонди;
4) лідерство в цінах – це явище має місце в тих сферах виробництва, де держава виступає крупним покупцем чи замовником (будівництво, виготовлення зброї і продукції для військово-промислового комплексу тощо);
5) прямий державний вплив на ціни – це досягається шляхом надання державних субсидій, що знижують витрати індивідуальних виробників; встановлення по датку на додану вартість і ціни на акцизні товари (предмети масового споживання, а також послуги);
6) встановлення фіксованих пільгових цін і тарифів на товари та послуги, що виробляються у державному се кторі економіки (наприклад, ціни на мінеральну сирови ну, що добувається на державних підприємствах, на елек троенергію з державних електростанцій, залізничні, поштово-телеграфні тарифи тощо);
7) урядовий контроль за цінами у формі їх фіксації чи встановлення межі їх підвищення;
8) передача наднаціональним органам права встановлення і контролю за цінами на певні види товарів (на приклад, тимчасова фіксація цін на сільськогосподарську продукцію в ЄС, уніфікація транспортних тарифів, податків в інтеграційних об'єднаннях тощо).
Прибуток – у широкому розумінні це різниця між отриманою вигодою і понесеними при цьому затратами, у вузькому – це дохід від реального капіталу.
Функції прибутку:
1) облікова, індикативна, що характеризує прибуток як найважливіший показник, критерій ефективності гос подарської діяльності фірми, що в умовах ринку визначає, що, як і в яких обсягахвиробляти;
2) розподільча – характеризує прибуток як основне фінансове джерело розвитку фірм та суспільства в цілому, тобто прибуток є основою для створення фондів грошових засобів, що забезпечують фінансування програм і проектів, які реалізуються фірмою, підтримання оптимальної структу ри капіталу, зведення до мінімуму ризику банкрутства;
3) стимулювальна – визначає прибуток як потужний генератор економічного розвитку, зниження витрат виробництва, впровадження інновацій та здійснення інвестицій.
Економічна роль прибутку в умовах ринку виявляється в тому, що він:
1) є рушійною силою функціонування та розвитку економіки, основним спонукальним мотивом підприємницької діяльності;
2) сприяє найефективнішому розподілу та використанню ресурсів, упровадженню досягнень науково-технічного прогресу, скороченню витрат, поліпшенню якості продукції та її споживчих властивостей;
3) є джерелом розширення суспільного виробництва, примноження національного багатства та задоволення соціальних потреб суспільства.
Виділяють такі види прибутку:
1) бухгалтерський прибуток – визначається як різниця між валовим доходом (виручкою від реалізації продукції) та бухгалтерськими (зовнішніми) витратами виробництва;
2) економічний прибуток – визначається як різниця між валовим доходом та економічними (зовнішніми і внутріш німи, включаючи нормальний прибуток) витратами вироб ництва;
3) нормальний прибуток – звичайний для галузі дохід від економічних ресурсів; мінімальний дохід, який стимулює підприємця продовжувати справу, залишаючись у певній сфері бізнесу;
4) монопольний прибуток –прибуток фірми, яка займає монопольне (виключне) становище на ринку.
Засобами виміру прибутку є його маса (абсолютна грошова величина) та норма (якісний відсотковий показник).
Напрями розподілу прибутку, що одержує фірма (під приємство) незалежно від форм власності, принципово не відрізняються, що зумовлено самою природою прибутку і потребами розширеного виробництва.
Розподіляючи чистий прибуток, фірма (підприємство) повинна визначити оптимальне співвідношення між фондом нагромадження і фондом споживання.
Кошти фонду споживання спрямовуються на виплати премій за підсумками виробничої діяльності, матеріальної допомоги, дивідендів, здійснення житлового будівництва, зміцнення матеріальної бази соціально-культурної сфери, культурно-масових заходів і задоволення інших соціаль них потреб підприємства.
Кошти фонду нагромадження є основним джерелом фінансування науково-дослідних і конструк торських розробок, поновлення і розширення основних фондів, приросту оборотних засобівта інших цілей роз ширеного відтворення.
Маса прибутку – це абсолютний розмір прибутку в грошовому вираженні.
Фактично величина прибутку виражається в різниці між продажною ціною товарів і витратами на їх виробництво. Одним із показників ефективності розвитку підприємства є норма прибутку.
Норма прибутку – це відношення величини прибутку до авансованого капіталу.
Величина норми прибутку свідчить про ефективність функціонування авансованого капіталу і залежить від ба гатьох факторів, що діють у сферах виробництва, обігу та розподілу, в тому числі від швидкості обороту капіталу, маси прибутку, ринкових цін, структури витрат, масштабу вироб ництва тощо.
Рівень ефективної роботи фірми (підприємства) характеризує рентабельність, що визначає відносний рівень прибутковості. При цьому використовуються такі показники:
1) загальний показник рентабельності – це відношення прибутку до суми основних виробничих фондів і нормованих оборотних засобів.
Цей показник характеризує ефективність використання всього наявного виробничого потенціалу фірми (підприємства);
2) рентабельність окремих видів продукції – це відношення прибутку до собівартості продукції. Цей показник характеризує ефективність поточних витрат фірми (підприємства).
7.4. Монополії та конкуренція
Ринок і ринкова економіка мають як позитивні, так і негативні властивості. Однією з негативних властивостей є те, що ринок породжує монополії та монополістичні тенденції в економічній системі. Причини виникнення монополій пов'язані передусім зі змінами в технологічному способі виробництва.
Монополія (італ. mono – один і роlео – продаю) – окремі наймогутніші підприємства або об'єднання підприємств, які виготовляють переважну кількість певної продукції, внаслідок чого впли вають на процесс ціноутворення і привласнюють високі (монополь ні) прибутки.
Монополії проникають в усі сфери суспільного відтворення – безпосереднє виробництво, обмін, розподіл і споживання. Першою монополізується сфера обміну. На цій основі виникають найпростіші форми монополістичних об'єднань — картелі та синдикати.
Картель (італ. carta – папір, документ) – об'єднання кількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, виробничу та комерційну самостійність, а домовляються про частку кожного в загальному обсязі виробництва, ціну, ринки збуту.
На сучасному етапі картелі діють у формі патентних пулів, ліцензійних договорів, консорціумів з проведення науково-дослідних розробок тощо.
Синдикат (франц. syndicat – захисник) – об'єднання підприємств однієї галузі промисловості, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають власність на вироблений продукт, а отже, зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність.
Трест (англ. trast – довіра) – об'єднання підприємств однієї або кількох галузей промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, виробничу й комерційну самостійність, тобто об'єднують виробництво, збут, фінанси, управління, а на суму вкладеного капіталу власники окремих підприємств отримують акції тресту, які дають їм право брати участь в управлінні й привласнювати відповідну частку прибутку.
Багатогалузевий концерн (англ. concern – об'єднання) – об'єднання десятків і сотень підприємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, а головна фірма здійснює за іншими учасниками об'єднання фінансовий контроль.
Конгломерат (лат. congeomeratus – нагромадження) – монополістичне об'єднання, утворене внаслідок поглинання прибуткових різно-галузевих підприємств, які не мали виробничої й технічної спільності.
Процес монополізації має позитивні й негативні наслідки.
Позитивним є те, що в гігантських підприємств та їх об'єднань більше можливостей розвивати сучасне ви робництво, фінансувати науково-дослідні лабораторії, отримувати нові наукові результати, впроваджувати новітню техніку і технологію, здійснювати перекваліфікацію працівників, а отже,пристосовуватися до рівня розвитку продуктивних сил, до структурних зрушень в економіці.
Негативним наслідком монополізації економіки є передусім практика становлення монопольних цін, створення штучного дефіциту. Покупці змушені купувати товари за нижчими цінами, оскільки великі компанії виробляють переважну масу продукції. Монополія гальмує науковотехнічний прогрес.
Монополії придушують конкуренцію — важливу рушійну силу економічного прогресу.
Конкуренція (лат. concurrentіa — змагання, суперництво) — боротьба між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів та послуг, за привласнення найбільших прибутків.
Закон конкуренції — об'єктивний економічний закон, що виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між відособленими товаро виробниками (у їх суперництві й боротьбі за найвищу результативність виробництва), з одного боку, і споживачами їх продукції – з іншого, внаслідок чого підприємці змушені знижувати витрати виробництва, поліпшувати якість товарів і послуг тощо.
Види конкуренції:
1) внутрішньогалузева– конкуренція між виробниками аналогічних товарів, що задовольняють одну і ту ж саму потребу, але мають відмінності у ціні, якості і дизайні;
2) міжгалузева (функціональна) – боротьба ведеться між товарами різних галузей, які задовольняють різні споживчі та виробничі потреби;
3) цінова– це конкуренція між виробниками, що здійснюється за рахунок зниження чи підвищення ціни;
4) нецінова– конкуренція яка ведеться не за рахунок зміни цін, а за рахунок підвищення якості продукції, реклами, дизайну. Найбільш поширена у сучасному світі.
5) недосконала конкуренція – конкуренція між великими компаніями і малими і середніми фірмами.
6) вільна конкуренція – конкуренція для якої характерні велика кількість конкурентів-виробників і конкурентів-покупців, вільний доступ товаровиробників до будь-якого виду діяльності.
Методи конкурентної боротьби – це діяльність суб’єктів ринку, спрямована на поліпшення якості товарів і послуг, оновлення асортименту товарів, дизайн, надання гарантій і після продажних послуг, тимчасове зниження цін, умов оплати тощо.
На думку економіста Портера, підприємство веде конкурентну боротьбу трьома шляхами:
1) продаж товарів за нижчою ціною, ніж конкуренти;
2) вироблення товарів з вищими якісними характеристиками (диференціація продукту);
3) вироблення товарів з особливими властивостями, що задовольняють потреби вузького кола споживачів (глибока спеціалізація виробництва).
МЕХАНІЗМ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ