Правовий статус суб’єктів медичних правовідносин

КАФЕДРА ПАТОЛОГІЧНОЇ АНАТОМІЇ, СУДОВОЇ МЕДИЦИНИ ТА ПРАВА

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА

для студентів ІV курсу медичного факультету

по підготовці до практичного заняття

Тема заняття № 4. Правовий статус суб’єктів медичних правовідносин.

Актуальність теми. До суб’єктів медичних правовідносин належать пацієнти, тобто громадяни, які звернулися по медичну допомогу до закладу будь-якої форми власності чи медичного працівника приватної практики незалежно від наявності чи відсутності хвороби або добровільно погодились на проведення медико-біологічного експерименту, законні представники та близькі члени родини пацієнта, а також усі медичні працівники. Під час вивчення теми розглядаються міжнародні стандарти прав людини у сфері охорони здоров’я, класифікація цих прав, права окремих груп населення у сфері охорони здоров’я, правовий статус пацієнта, його законних представників і членів його родини, правовий статус медичних працівників та правове регулювання їх трудової діяльності, права та обов’язки суб’єктів медичних правовідносин. Виходячи з вищеперерахованого, одразу стає зрозуміло, наскільки актуальною і важливою є дана тема в курсі вивчення медичного права.

Загальна мета – сформувати знання про міжнародні стандарти прав людини у сфері охорони здоров’я, класифікацію цих прав, права окремих груп населення у сфері охорони здоров’я, правове регулювання трудової діяльності медичних працівників, права та обов’язки суб’єктів медичних правовідносин; розкрити поняття правового статусу; обґрунтувати потребу вивчення прав та обов’язків суб’єктів медичних правовідносин.

Конкретні цілі, уміти:

- проаналізувати права людини у сфері охорони здоров’я;

- визначити поняття пацієнта та його правовий статус, права та обов’язки пацієнтів.;

- обґрунтувати важливість наявності інформованої згоди на медичне втручання;

- визначити правовий статус закладів охорони здоров’я різних форм власності та публічно-правових утворень;

- визначити права та обов’язки медичних працівників як суб’єктів правовідносин охорони здоров’я;

- розкрити способи захисту прав суб’єктів медичних правовідносин.

Теоретичні питання, що підлягають доповідям та обговоренню на практичному занятті:

1. Права людини у сфері охорони здоров’я. Поняття пацієнта та його правовий статус.

2. Права пацієнтів.

3. Обов’язки пацієнтів.

4. Інформована згода на медичне втручання. Лікарська таємниця.

5. Медичні працівники як суб’єкти правовідносин охорони здоров’я, їх права та обов’язки.

6. Правовий статус закладів охорони здоров’я різних форм власності та публічно-правових утворень.

7. Захист прав суб’єктів медичних правовідносин.

8. Законні представники та члени родини пацієнта як суб’єкти медичних правовідносин.

9. Колективний та трудовий договори, порядок укладання.

10. Переведення та переміщення в галузі охорони здоров'я.

11. Поняття робочого часу. Тривалість робочого часу в органах охорони здоров'я.

12. Припинення трудового договору.

Основні терміни: Права людини у сфері охорони здоров’я, пацієнт, медичний працівник, трудовий договір, контракт, переведення, переміщення, зміна істотних умов, робочий час, час відпочинку, робоча зміна.

Класифікація прав людини у сфері охорони здоров’я. Класифікація, що найбільш задовольняє потреби медичного права, є такою:

I. Права людини у галузі охорони здоров'я

1. Право на охорону здоров'я.

2. Право на інформацію про фактори, що впливають на здоров'я.

3. Право на медичну допомогу допомогу.

II. Права окремих груп населення у галузі охорони здоров'я

1. Права членів сім’ї.

2. Права вагітних жінок і матерів.

3. Права неповнолітніх.

4. Права військовослужбовців.

5. Права людей похилого віку.

6. Права інвалідів.

7. Права фізичних осіб, які постраждали від аварії на Чорнобильській АЕС, що проживають в екологічно несприятливих районах.

8. Права осіб, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, на одержання медичної допомоги.

III. Права пацієнтів

1. Загальні права пацієнтів.

2. Права пацієнтів в окремих напрямах медичної діяльності (трансплантологія, психіатрія, імунопрофілактика й ін).

Права пацієнтів	Обов’язки пацієнтів
1) право на медичні профілактичні заходи (ст. 49 Конституції України, ст. 283, ч. 4 ст. 286 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 3, п. 7 ст. 4, ст. 6, 10, п. «а», «б» ст. 10, ст. 31, 32, 42, ч. 1 ст. 43, ст. 53, п. «а» ст. 78 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);	1) піклуватися про своє здоров’я та дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян (п. «а» ст. 10, ст. 32 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
2) право на доступність у галузі охорони здоров’я (ч. 1, 3 ст. 49 Конституції України, ст. 283, 284 Цивільного кодексу України, ч. 4 ст. 4, ст. 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);	2) проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення (ч. 4 ст. 286 Цивільного кодексу України, п. «б» ст. 10, ст. 30, 31 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
3) право на медичну інформацію (ч. 3 ст. 32, ст. 34 Конституції України, ст. 285, 302 Цивільного кодексу України, п. «е» ст. 6, ст. 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);	3) надавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться в небезпечному для життя і здоров’я стані (п. «в» ст. 10, ст. 37 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
4) право на згоду на медичне втручання та право на відмову від медичного втручання (ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 29 Конституції України, ч. 3,4,5 ст. 284, ч. 4 ст. 286, ст. 289 Цивільного кодексу України, ст. 42, 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);	4) виконувати медичні приписи та правила внутрішнього трудового розпорядку закладу охорони здоров’я (ч. 2, 3 ст. 34 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
5) право на свободу вибору в галузі охорони здоров’я, а саме: 1) право на вільний вибір лікаря; 2) право на вибір методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря; 3) право на вибір закладу охорони здоров’я; 4) право на заміну лікаря; 5) право на лікування за кордоном у разі неможливості надання такої допомоги у закладах охорони здоров’я України (ч. 2 ст. 284, ст. 633 Цивільного кодексу України, п. «д» ст. 6, ч. 1 ст. 34, ст. 36, 38 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);	5) у невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю, отримувати медичну допомогу без своєї згоди чи згоди законного представника (ч. 1 ст. 29 Конституції України, ч. 5 ст. 284 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»).
6) право на медичну таємницю (ч. 1, 2 ст. 32, ст. 34 Конституції України, ч. 4 ст. 285, ст. 286 Цивільного кодексу України, ст. 39-1, 40, п. «г» ст. 78 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
7) право на якісну медичну допомогу (ч. 1 ст. 49 Конституції України, ч. 1 ст. 284 Цивільного кодексу України, п. «д» ст. 6, п. «а» ст. 78 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
8) право на безпечну медичну допомогу (ч.1 ст. 49 Конституції України, ч. 1 ст. 284 Цивільного кодексу України, ст. 42, 44 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
9) право на інновації, а саме: 1) право на медико-біологічний експеримент; 2) право на репродуктивні технології; 3) право на донорство; 4) право на терапевтичне клонування; 5) право на корекцію (зміну) статі (ч. 3 ст. 28 Конституції України, ч. 3, 7 ст. 281, ч. 4 ст. 289, ч. 1 ст. 290 Цивільного кодексу України, ст. 45, 47, 48, 51 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
10) право на попередження за можливістю страждань і болю (ст. 3, ч. 2 ст. 28 Конституції України, ч. 2 ст. 289 Цивільного кодексу України, ст. 6, 52 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
11) право на індивідуальний підхід до лікування (п. «д» ч. 1 ст. 6, ч. 1 ст. 38, ч. 3 ст. 39, ч. 3 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
12) право на оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я (ст. 40 Конституції України, п. «і» ст. 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
13) право на відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю (ч. 1 ст. 3 Конституції України, ч. 1 ст. 22, ст. 23, 906, ч. 1, 2 ст. 1166, ч. 1 ст. 1167, ст. 1168, 1195 – 1203, 1209 Цивільного кодексу України, п «і», «ї» ст. 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
14) право людини на життя та на повагу до гідності при наданні медичної допомоги (ст. 3, 21, 27, ч. 1, 2 ст. 28, ст. 64, 68 Конституції України, ст. 281, 297 Цивільного кодексу України, ч. 3 ст. 52 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
15) право на захист від будь яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних зі станом здоров’я (ст. 21, ч. 2, 3 ст. 22, ч. 2 ст. 24 Конституції України, п. «и» ст. 6, ст. 9 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»).

медичний працівник – фізична особа, яка отримала вищу/середню медичну освіту, пройшла подальшу спеціальну підготовку або перепідготовку та відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам, що підтверджуються відповідними документами (сертифікатом фахівця), та перебуває у трудових відносинах із закладом охорони здоров’я будь-якої форми власності, фізичною особою-підприємцем або займається індивідуальною медичною практикою.

Права медичних працівників	Обов’язки медичних працівників
1) право на належні умови професійної діяльності (ч. 4 ст. 43 Конституції України, ст. 5, п. «г» ст. 6, п. «б» ч. 1 ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);	1) подавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу, сприяти охороні та зміцненню здоров’я людей, запобіганню і лікуванню захворювань (ч. 1 ст. 9 Конституції України, ч. 1 ст. 284, гл. 63 Цивільного кодексу України, п. «д» ст. 6, п. «а» ч. 1 ст. 78 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»;
2) право на створення наукових медичних товариств, професійних спілок та інших громадських організацій (ч. 1, 3, 4 ст. 35 Конституції України, ст. 314 Цивільного кодексу України, п. «к» ч. 1 ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);	2) безплатно надавати відповідну невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях (ст. 37, п. «б» ч. 1 ст. 78 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
3) право на судовий захист (ст. 3, 55, 56, 59, 68 Конституції України, ст. 15, 16, 297, 299 Цивільного кодексу України, п. «л» ч. 1 ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);	3) поширювати наукові та медичні знання серед населення, пропагувати, в тому числі власним прикладом, здоровий спосіб життя (ч. 2 ст. 49 Конституції України, ст. 32, п. «в» ч. 1 ст. 78 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
4) право на заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації (ч. 1 ст. 43, ч. 1 ст. 53 Конституції України, ст. 17, ч. 1 ст. 74, п. «а» ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);	4) дотримуватись вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю (ч. 1, 2 ст. 32 Конституції України, ч. 4 ст. 285, ст. 286 Цивільного кодексу України, ст. 39-1, 40, 76, п. «г» ч. 1 ст. 78 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
5) право на підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу на п’ять років у відповідних закладах та установах (п. «в» ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);	5) постійно підвищувати рівень професійних знань і майстерності (п. «д» ч. 1 ст. 78 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
6) обов’язкове страхування медичних працівників за рахунок власника закладу охорони здоров’я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров’ю при виконанні професійних обов’язків у випадках, передбачених законодавством (ч. 1, 2 ст. 46, ч. 1 ст. 49 Конституції України, ст. 1, 4 Закону України «Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування»);	6) надавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров’я (ч. 1 ст. 287 Цивільного кодексу України, п. «к» ст. 6, п. «е» ч. 1 ст. 78 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
7) право на надання інформації про пацієнта (ч. 2 ст. 32, ч. 3 ст. 34 Конституції України, ч. 2, 4 ст. 285 Цивільного кодексу України, ч. 2, 5 ст. 39, ст. 39-1, 40, ч. 1 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);	7) надавати пацієнтам чи іншим компетентним суб’єктам медичну інформацію (ч. 3 ст. 32, ст.34 Конституції України, ст.. 285 Цивільного кодексу України, п. «е» ст. 6, ст. 39 п. «г» ч. 1 ст. 78 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»).
8) право на відмову від подальшого ведення пацієнта (ч. 5 ст. 284 Цивільного кодексу України, ч. 2, 3 ст. 34, ст. 38 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
9) право здійснювати медичне втручання без згоди пацієнта та/або його законних представників (ч. 1 ст. 29 Конституція України, ч. 5 ст. 284 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
10) право на вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження у встановленому порядку сучасних досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики (п. «г» ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
11) право на безоплатне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання професійних обов’язків (ст. 32, 34 Конституції України, ст. 200, 285, 302 Цивільного кодексу України, п. «д» ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
12) соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у зв’язку з виконанням професійних обов’язків (ст. 46 Конституції України, п. «є» ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
13) право на скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку у випадках, встановлених законодавством (ст. 43, 45 Конституції України, п. «з», «н» ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
14) право на пільгові умови пенсійного забезпечення (ст. 46 Конституції України, п. «и» ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
15) право на пільгове надання житла та забезпечення телефоном (ст. 47 Конституції України, п. «і» ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
16) право на безоплатне користування житлом з освітленням і опаленням тим, хто проживає і працює у сільській місцевості і селищах міського типу, надання пільг щодо сплати земельного податку, кредитування, обзаведення господарством і будівництва приватного житла, придбання автомототранспорту (ст. 48 Конституції України, п. «ї» ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
17) право на першочергове одержання лікувально-профілактичної допомоги і забезпечення лікарськими та протезними засобами (ст. 49 Конституції України, ст. 283, 284 Цивільного кодексу України, п. «й» ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);
18) право на безоплатне одержання у власність земельної ділянки в межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства (ст. 41 Конституції України, п. «м» ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»).

Трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому-трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації (або уповноважений ним орган чи фізична особа) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, які передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ч. 1 ст. 21 КЗпП).

Трудовий договір є результатом взаємного волевиявлення працівника і роботодавця, і тому без взаємної волі сторін трудовий договір укласти не можна. Під змістом трудового договору прийнято розуміти умови, які виробляються сторонами або встановлені законодавством і на яких сторони погоджуються укласти трудовий договір. Умови, що виробляються сторонами договору, поділяються на необхідні (обов'язкові) і факультативні (додаткові).

У частині 3 ст. 21 КЗпП зазначено, що особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі й матеріальна), умови матеріального забезпечення й організація праці працівника, умови розірвання договору (у тому числі дострокового) можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України. Контракт відрізняється від звичайної форми трудового договору тим, що: 1) укладається тільки у випадках, передбачених законами; 2) укладається тільки з тими категоріями працівників, які зазначено в законах; 3) укладається виключно в письмовій формі; 4) укладається тільки на визначений строк; 5) може містити конкретні показники, які має забезпечити працівник, а також зобов'язання роботодавця щодо створення додаткових умов працівникові, що стимулюють високопродуктивну працю; 6) може містити додаткові умови матеріальної відповідальності і припинення трудових відносин.

Працівник зобов'язаний виконувати трудову функцію, визначену при укладенні трудового договору. Власник (або уповноважений ним орган) не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором (ст. 31 КЗпП). Однак у процесі діяльності підприємств, установ, організацій можливі події, які зумовлюють зміни в правовому статусі працівників. Вони можуть відбуватися у формі переведення, переміщення працівника і зміни істотних умов праці. Переведення — це доручення працівникові роботи, яка не відповідає професії, спеціальності, кваліфікації, посаді, обумовленій при укладенні трудового договору, з вивільненням від встановленої угодою сторін роботи. Переведення поділяються: а) за часом - на постійні та тимчасові; б) залежно від місцевості — на переведення на тому ж підприємстві; на інше підприємство в тій же місцевості або в структурний підрозділ підприємства, що знаходиться в іншій місцевості (або на інше підприємство в іншій місцевості); в) залежно від ініціативи - на переведення з ініціативи працівника та з ініціативи роботодавця. Переведення працівника на іншу постійну роботу можливі тільки за його згодою. Тимчасове переведення на іншу роботу теж потребує згоди працівника, крім випадків, коли є підстави, передбачені у ст. 33 КЗпП: відвернення або ліквідація наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій, а також інших обставин, що ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей. Переведення за цими підставами строком до одного місяця можна здійснювати на роботу, яка не протипоказана працівникові за станом здоров'я, з оплатою праці за виконану роботу, але не нижчою, ніж середній заробіток за попереднім місцем роботи.

Стаття 34 КЗпП регламентує тимчасове переведення на іншу роботу у випадку простою. Простій — це призупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами. У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця. Від переведення працівника на іншу роботу слід відрізняти переміщення. Переміщення - це доручення працівникові роботи на іншому робочому місці на тому ж підприємстві, в установі, організації або в іншому структурному підрозділі підприємства у тій же місцевості, доручення роботи на Іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором (ч. 2 ст. 32 КЗпП). Переміщення не потребує згоди працівника, воно здійснюється зазвичай в інтересах виробництва. Проте судова практика виробила правило, згідно з яким немотивоване переміщення не допускається.

Зміна істотних умов праці (систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміна розрядів і найменування посад та ін.) допускається у зв'язку зі змінами в організації виробництва та праці за умови, якщо працівник був повідомлений про це за два місяці (ч. З ст. 32 КЗпП). Працівник може не погодитися з такими змінами, і, якщо колишні істотні умови праці не можуть бути збережені, трудовий договір припиняється за п. 6 ст. 36 КЗпП.

Робочим вважається час, протягом якого працівник відповідно до законодавства, правил внутрішнього трудового розпорядку або трудового договору з фізичною особою повинен виконувати свої трудові обов'язки.

Законодавство про працю встановлює нормальну, скорочену і неповну тривалість робочого часу. Нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 год. на тиждень (ст. 50 КЗпП). Скорочена тривалість робочого часу менша у порівнянні з нормальною і встановлюється законом залежно від суб'єктів трудових правовідносин або від умов праці. Для працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці, тривалість робочого часу не може перевищувати 36 год. на тиждень. Перелік виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими умовами праці, що дають право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується в порядку, встановленому законодавством. Оплата праці при скороченому робочому часі провадиться як за повний робочий час. Підприємства та організації за рахунок власних коштів можуть встановлювати скорочену тривалість робочого часу для жінок, які мають дітей у віці до 14-ти років або дитину-інваліда (ст. 51 КЗпП). Неповна тривалість робочого часу (неповний робочий день або неповний робочий тиждень) встановлюється за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом як при прийнятті на роботу, так і з часом. Проте власник або уповноважений ним орган зобов'язаний встановити неповний робочий день або неповний робочий тиждень на прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину у віці до І 4-ти років або дитину-інваліда, а також жінки, яка мас на опікуванні хворого члена сім'ї (відповідно до медичного висновку) або здійснює за ним догляд. Робота на умовах неповного робочого часу не спричиняє яких-небудь обмежень обсягу трудових прав працівників. Оплата праці у цих випадках провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку (ст. 56 КЗпП). Для окремих категорій керівників і фахівців може встановлюватися ненормований робочий день. Перелік працівників із ненормованим робочим днем найчастіше вказується у колективному договорі. Для виконання своїх трудових обов'язків такі працівники повинні без додаткових розпоряджень керівника процесу праці працювати понад нормальну тривалість робочого часу. Такий переробіток не вважається надурочною роботою і компенсується наданням додаткової відпустки.

Робоча зміна - це тривалість щоденної роботи відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку (графіка змінності). Робота понад встановлену тривалість робочої зміни вважається надурочною. Надурочні роботи, як правило, не допускаються.

Трудовий договір припиняється тільки за наявності підстав для його припинення. Підставою припинення договору є юридичний факт або сукупність юридичних фактів, закріплених у законі та необхідних для припинення трудового договору. Вони поділяються на два види: 1) дії (життєві ситуації, що відбуваються за волею людей; вольові акти їх поведінки) сторін трудового договору або осіб, які не є його сторонами; 2) події (життєві обставини, настання яких не залежить від волі та свідомості людей: закінчення строку трудового договору; смерть працівника або роботодавця - фізичної особи тощо).

Підстави припинення трудового договору закріплено у ст. 36 та інших статтях КЗпП України. Залежно від того, хто є ініціатором припинення трудового договору, підстави поділяються на такі групи:

- припинення трудового договору за спільною (взаємною) ініціативою сторін трудового договору (наприклад, угода сторін, закінчення строку);

- розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39 КЗпП України);

- розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця (статті 40,41 КЗпП України);

- розірвання трудового договору з ініціативи осіб, які не є його стороною (третіх осіб) (пункти 3,7 ст. 36, ст. 45 КЗпП України та ін.,).

Припинення трудового договору є правомірним за одночасної наявності таких умов: 1) передбаченої законодавством підстави припинення трудового договору; 2) дотримання порядку звільнення; 3) юридичного факту припинення трудового договору (наказу чи розпорядження роботодавця, заяви працівника, відповідного документа особи, уповноваженої вимагати розірвання договору).

У трудовому праві актуальною є проблема розмежування термінів "припинення трудового договору" та "відсторонення працівника".

Відсторонення працівників від роботи роботодавцем допускається у таких випадках.

1. У разі появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння.

2. У разі відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів.

3. У разі відмови або ухилення від навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони

Тестові завдання:

1. Право на вільний вибір лікаря, якщо той може запропонувати свої послуги, та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій має пацієнт, який досяг:

А) 14 років;

Б) 16 років;

В) 18 років;

Г) 21 року.

2. Одним із ключових міжнародних документів щодо прав пацієнтів є:

А) Ліонська декларація про права пацієнта;

Б) Лісабонська декларація про права пацієнта;

В) Женевська декларація про права пацієнта;

Г) Версальська декларація про права пацієнта.

3. Має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я…

А) пацієнт, незалежно від віку;

Б) пацієнт, який досяг 14 років;

В) пацієнт, який досяг 16 років;

Г) пацієнт, який досяг 18 років.

4. Якщо медичний працівник працює за сумісництвом в одному й тому самому закладі охорони здоров’я або в однієї й тієї самої фізичної особи-підприємця, то:

A) укладаються два трудові договори з одним роботодавцем;

Б) укладається один комплексний договір;

В) укладаються два окремих трудових договори з керівниками відповідних відділів;

Г) укладається один договір з поміткою про сумісництво.

5. Нормальна тривалість робочого часу не може перевищувати:

A) 33 год. на тиждень;

Б) 36 год. на тиждень;

В) 40 год. на тиждень;

Г) 48 год. на тиждень.

Питання для контролю засвоєних знань:

1. Права людини у сфері охорони здоров’я: національні та міжнародні стандарти.

2. Права людини у галузі охорони здоров'я.

3. Права окремих груп населення у галузі охорони здоров'я.

4.Права і обов’язки пацієнті.

5. Права і обов’язки медичних працівників.

6. Трудовий договір.

7. Колективний трудовий договір.

8. Контракт.

9. Переведення в галузі охорони здоров'я.

10. Переміщення в галузі охорони здоров'я.

11. Робочий час, час відпочинку і робоча зміна.

12. Підстави припинення трудового договору.

13. Відсторонення працівників від роботи.

Ситуативні задачі

Задача 1. Громадянка М., працюючи лікарем туберкульозного диспансеру, захворіла на закриту форму туберкульозу. Після тривалого та вартісного лікування гр. М. звернулась до головного лікаря із заявою про відшкодування їй коштів на лікування. Головний лікар відмовив гр. М., посилаючись на те, що вона була повідомлена про наслідки, які можуть настати у процесі діяльності в момент прийняття її на роботу. Громадянка М. звернулася до працівника відділу з охорони праці з вимогою відшкодування їй витрат на лікування. Працівник відділу охорони праці пояснив, що таке відшкодування може бути проведено лише у випадку коли даний факт буде підтверджений висновком медико-соціальної експертної комісії. Зібравши всі необхідні документи, в т.ч. і висновок МСЕК про наявність у гр. М. професійного захворювання, остання звернулась до суду з позовом про відшкодування матеріальної та моральної шкоди у зв’язку з професійним захворюванням.

Дайте правову оцінку наведеної ситуації. Чи має місце порушення професійних прав медичного працівника в даному випадку?

Задача 2. Гр. Д. перебував на лікуванні в гастроентерологічному відділенні Ж. міської лікарні у зв’язку з загостренням гастриту. Пацієнту було призначено курс лікування на який він погодився, але виконував його періодично. Медична сестра неодноразово скаржилась лікуючому лікарю на те, що незважаючи на її прохання і пояснення, пацієнт відмовляється від таблетованого лікування, палить у коридорі відділення, порушує режим дієтичного харчування. Лікуючий лікар також відзначив те, що пацієнт полишав стаціонар, не інформуючи про це медичний персонал, неодноразово був відсутній на ранішніх і вечірніх обходах, не дотримувався медичних приписів.

Вкажіть, яким чином адміністрації закладу охорони здоров’я, лікуючому лікарю слід відреагували на таку поведінку пацієнта? Чи можна достроково виписати його зі стаціонару? Які документи при цьому слід підготувати?

Задача 3. У дитячу обласну лікарню було госпіталізовано 10-річного хлопчика, який випав з балкона 5-го поверху й отримав тяжкі ушкодження, що спричинили кровотечу, розвиток геморагічного шоку. Лікарі, провівши обстеження, встановили, що необхідне термінове переливання крові, однак батьки згоди на таке втручання не дали, мотивуючи тим, що така процедура може бути небезпечною для дитини, оскільки може відбутись зараження ВІЛ-інфекцією, гепатитом В і С. Лікарі поінформувати батьків про можливі наслідки для їхнього сина, але батьки наполягали на тому, аби кров не переливали.

Вкажіть, яким чином слід відреагували на таку поведінку батьків пацієнта, яким чином Ви б спробували вирішили конфлікт з батьками хлопчика? Наведіть алгоритм дій медичного працівника на випадок, якщо отримати дозвіл на переливання крові від батьків таки б не вдалося.

Технологічна карта заняття

	Етапи	Час у хв.	Засоби навчання	Обладнання	Місце проведення
1	Організаційна частина. Перевірка і корекція початкового рівня	15	Тестові завдання		Навчальна кімната кафедри
2	Самостійна робота. Рішення задач.	30	Теоретичні задачі
3	Перевірка і корекція засвоєного матеріалу	35	Теоретичні питання
4	Підведення підсумків	10

Література.

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996р. – К., Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2010. – 37 с.

2. Цивільний кодекс України від 16.03.2003р. - http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15

3. Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» №2801-ХІІ від 19 листопада 1991р. (чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 7 липня 2012р.) - http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2801-12

4. Братанюк Л.Є. Основи права і законодавства в охороні здоров‘я: підручник. – К.: Медицина, 2010. – 544 с.

5. Лавриненко О.О., Рогова О.Г., Панасюк С.А. та ін. Коментар медичного законодавства України. Станом на 01.03.2011 р. – К.: «Видавничий дім «Професіонал», 2011. – 360 с.

6. Медичне правознавство / А.А. Бабанін, О.О. Миронова, О.В. Біловицький, О.Ю. Скребкова, – Сімферополь: Ната, 2012. – 552 с.

7. Стеценко С.Г., Стеценко В.Ю., Сенюта І.Я. Медичне право України: Підручник / За заг. ред. д.ю.н., проф. С.Г.Стеценка. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 507 с.

Правовий статус суб’єктів медичних правовідносин