Історія та сучасний стан релігій в Україні

Тема 4.Історія та сучасний стан релігій в Україні.

1.Дохристиянські вірування українців.

У духовному житті давньої України найважливішою подією було прийняття християнства. Разом із християнською вірою прийшли й зміни у світогляді наших предків. Про давні слов'янські вірування дійшли до нас дуже неповні й неточні відомості. Грецькі й римські письменники, що цікавилися давньою Україною, небагато переказали нам про релігійні погляди наших предків. Так, Прокопій писав про слов'ян, що вони визнають єдиного Бога, що посилає блискавку, і йому жертвують корови й усяку худобу. Не визнають призначення й не вірять, щоб воно мало якусь силу над людьми. Вони поклоняються річкам, німфам, іншим божествам, жертвують їм усячину та з цих жертв собі ворожать.

У грецьких й римських джерелах найвищий Бог виступає під різними назвами: Перун — бог грому і блискавок, Хоре — сонце, Сварог — вогонь, Дажбог — податель добра. Поклонялися також Волосові — богові багатства і худоби, Стрибогові — богові вітрів. Невідомо, котрі з цих богів були здавна слов'янські, а яких слов'яни прийняли від інших народів. Так, Перун — це можливо германський Донар, що прийшов до слов'ян від варягів, або Хоре — мабуть божество, прийняте від іранців. Багато було різних другорядних божеств, назви яких ще лишилися в народній пам'яті, як русалки, мавки, водяні, лісовики, домові та ін.

Жертви богам приносили в різні місця. В особливій пошані були деякі річки, болота, колодязі. Жертвували також в гаях, під старими деревами, при вогнищі, під оборогом. Купці, які переправлялися через Дніпровські пороги, зупинялися на острові Хортиці і там під старезним дубом складали жертовні хліб і м'ясо, а деколи й птицю, причому кидали жереб чи зарізати її, чи пустити живою. Коли купець приїздив на торг, то жертвував богам знову хліб, мясо, молоко, всякі напої й просив божество допомогти йому у торгівлі. Коли ж усе продавав, дякував богам, забивав у жертву кілька штук птиці, частину роздавав убогим, а решту приносив ідолам. Селянин під час жнив підіймав до неба корець із просом і казав: "Господи, ти давав нам страву, дай нам і тепер достатки!"

Окремих святинь наші предки не мали. Також не багато було зображень богів. У Києві тільки перед княжим двором стояли статуї головних божеств: Перун із дерева із срібною головою та золотими вусами. Слов'яни також не мали своїх жерців, кожний складав жертви сам. Але у великій шанобі були знахарі й чарівники, що лікували людей і займалися ворожінням. Знали їх під різними назвами: волхви, чаклуни, потворники, обавники, відуни, зілійники.

У народних обрядах лишилися спомини давніх слов'янських свят і поєднаних з ними обрядів. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли поворот сонця до літа й розквіт природи. Це свято пізніше об'єдналося з християнським Великоднем і зеленими святами. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що виходили з води й гуляли на березі. Святкували також мертвецький Великдень, присвячений пам'яті померлих предків. Свято Купала, що злилося з днем св.Івана — це ніч чарів, коли цвіте папороть, можна бачити заховані скарби й зрозуміти мову звірят. Молодь плела вінки, розкладала вогонь, виводила довкола нього танки, перескакувала через вогонь сама й переганяла через нього худобу, щоб уберегти її від чар. Під осінь приходило свято Коструба, прошання літа, під час якого ховали ляльку, що зображувала смерть. Ідея посмертного життя була невироблена й неясна. Загробний світ уявляли собі як рай чи вирій, гарний сад, де щасливо проживати праведники по смерті. Вони продовжували там земне життя й тому до могили давали мерцям поживу та різні ужиткові речі. Люди, що жили лихим життям, мали бути прокляті по смерті й стати вічними рабами.

2.Становлення християнства на українських землях

Предки наші в дохристиянську добу стикалися з багатьма різними релігіями, які помітно вплинули на їх власну віру. Це були християнство, іслам, юдаїзм тощо. Згідно з "Велесовою книгою" слов'яни здавна дійшли до розуміння єдиного Бога. Що це справді було так, підтверджує грецький історик VI ст. Прокопій, який пише про наших предків, що вони "визнають влади кою всіх єдиного Бога, який посилає блискавку; в жертву йому приносять корів або іншу жертву".

Але нова віра — християнство — з тріумфом просувалася по Європі і вже в IX ст. всі сусідні з Київською Руссю землі (крім угрів) прийняли цю віру. Не можна говорити, що християнство було новою релігією для русів, воно мало своїх прихильників на землях Київської Русі ще за Андрія Первозваного. З далеких часів приходило воно різними шляхами: з грецьких колоній, з Бал канського півострова, з Хозарського каганату, з Великоморавської держави. Але віру цю приймала головним чином еліта суспільства — князі, бояри, міська аристократія, які не наважувалися стати відкрито християнами, а тим більше навіть думки не допускали про хрещення народу, який мав свою споконвічну віру. Так, християнами були князь Оскольд, князь Ігор, його дружина княгиня Ольга, яка не змогла зробити християнином свого сина Святослава, але прищепила любов до нової віри онуку Володимиру, на плечі якого й лягла почесна задача—проголошення християнства державною релігією Київської Русі.

Володимир був надто мудрим політиком, щоб не розуміти, що стара віра не могла об'єднати його державу—надто самостійною та демократичною вона була. Без сумніву, ще більше впливало на нього те, з якою швидкістю християнство завойовувало народи та країни. В 864 р. охрестилась Болгарія, в 928—935 рр. — Чехія, в962—992 рр. — Польща. Для Володимира стало ясно, що, тільки прийнявши християнство, Київська Русь зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав.

З літописів невідомо, де й за яких умов прийняв християнство Володимир. "Повість временних літ" наголошує, що зробив він це у Корсуні. В 987 р. візантійський полководець Варда Фока повстав проти імператорів Василя II та Константина. Останні звернулися до Володимира за допомогою. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з сестрою імператорів Ганною, а вони як передумову шлюбу—його охрещення. Тоді Володимир і охрестився. При його допомозі Варда Фока був розбитий. Проте, позбавившись небезпеки, візантійські царі відмовляються від своєї обіцянки — віддати в дружини Володимиру свою сестру. Вони виконували заповіт свого діда—Константина Порфірородного, який писав: "Коли хозари, турки або руси чи який інший північний народ... почне просити чи домагатися... щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина — треба відповісти на таке ганебне домагання, що на те є заборона, страшна й непорушна постанова святого й великого Костянтина".

У відповідь на це Володимир бере в облогу, а потім і здобуває одну з найкращих візантійських колоній у Криму — Корсунь. Це примусило Візантію виконати обіцянку та направити Ганну до Корсуня, де її було обвінчано з Володимиром. Це був апогей його слави. Єдиновладний володар величезної держави, який отримав моральне благословення Другого Риму, він міг наважитись привести свій народ до нової віри. Трапилось це в 988 році.

За "Повістю временних літ", охрещення Русі відбулося надзвичайно просто: Володимир наказав поскидати в Дніпро старих богів і в призначений день вийти всім до ріки. Люди з піснями входили в воду, а священики читали молитви. І була "радість на небеси и на земли, толико душ спасаемых".

Звичайно, не все було так просто. По охрещенні киян, коротко нотує літописець, "почав Володимир ставити по містах церкви та священників, та зганяти людей на охрещення по всіх містах та селах". Треба думати, що хрещення народу розтяглося не на один десяток років.

Першими охрестилися київські землі, головним чином, великі міста, бо села приймали нову віру дуже неохоче. Зайнявся Володимир також і охрещенням північних земель держави, тих, що пізніше склали Московське князівство.

Тут християнство наштовхнулося на великі перепони. У 991 р. Володимир послав єпископа до Новгорода з метою підготувати новгородців до нової віри. Як оповідають літописи, хрещення відбулося тут силою: "Путята (тисяцький) хрестив їх мечом, а Добриня (посадник) — вогнем".

Охрещення Русі викликало багато дискусій і з приводу того, яке духовенство хрестило народ. Видатні історики, зокрема історики Церкви Є. Голубинський, В. Пархоменко, дотримувалися погляду, що хрестити народ Володимиру допомагало візантійське духовенство. Але ця концепція викликала заперечення. По-перше, у візантійських джерелах не згадується така важлива подія, як охрещення Київської держави за Володимира, тоді як у багатьох з них згадується охрещення окремих осіб за Оскольда. По-друге, тяжко уявити собі успіхи християнізації за допомогою візантійського духовенства, яке проповідало чужою для народу мовою.

Ці невідповідності привели до появи в 1913 р. гіпотези М. Присєлкова, який доводив, що перше духовенство в Київську Русь прибуло не з Візантії, а з Болгарії, з Охріди, де існував незалежний патріархат. Незабаром ця точка зору стає пануючою, і не безпідставно. З Болгарією Україна-Русь мала інтенсивні стосунки. В політичному відношенні Болгарія була менш небезпечною, ніж Візантія. Великим аргументом була близькість мов, і священики-болгари могли легко порозумітися з новою паствою. Цікаву рису до цієї гіпотези додав П. Курінний. Досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у Києві, він прийшов до висновку, що техніка цієї будови аналогічна храмам Охріди, а не Візантії.

Все це говорить, що першими вчителями християнства й церковними проповідниками на Русі були болгари.

Отже, зробимо висновки. Визнання християнства державною релігією відкрило перед Київською Руссю двері багатої візантійської культури, яка переживала в той час своє відродження. Нова віра сприяла зміцненню зв'язків з іншими християнськими державами. Київ стає не тільки політичним, а й духовним центром держави.

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали і культуру, осередками якої і стали храми.

3.Християнська церква в Україні під владою Золотої Орди, Литви, Польщі, Росії та Австро-Угорщини

4.Релігійне життя України в ХХ-ХХI ст..Сучасне становище православ`я, католицизму, протестантизму в Україні, УГКЦ.

Здавна український народ сповідував дві форми християнства – православ’я (з Х ст.) і греко-католицизм (з XVI ст.). Після тривалого періоду переслідувань Українська Греко-Католицька Церква відновила свою легальну діяльність (1989 р.). Переважна більшість її прихильників проживає на Західній Україні. Греко-католицького митрополита або «Архієпископа Львівського і всіх українців» затверджує Папа Римський.

Українське православ’я поділене на кілька церков. Найбільше приходів має Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ-МП), яка походить від колишнього Українського Екзархату Руської Православної Церкви. Її головний осередок знаходиться у Москві, в Україні ж УПЦ-МП представляє «Митрополит Київський і всієї України». У 1992 р. розпочала діяльність незалежна від Москви Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ-КП). Більшість її вірних проживають на Правобережній і Західній Україні. Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) наслідує традиції українського православ’я до його поглинання Руською Православною Церквою в кінці XVІI ст. Невдалі спроби відновити українську автокефалію здійснювалися у 1920-1930, 1941-1944 рр. І тільки у 1990 р. УАПЦ змогла офіційно поновити свою діяльність. Головні її осередки також розміщені у правобережних і західних областях.

Ще однією формою православ’я є старообрядництво. Його прихильники відмежувалися від офіційної церкви ще в XVIІ ст. В Україні діє кілька старообрядницьких громад. Традиційно цього вчення дотримуються росіяни.

До Римо-Католицької Церкви належать, головним чином, поляки, угорці, які проживають в Україні. Втім є немало й українців-католиків. Найбільший вплив католицизм має в Житомирській, Вінницький, Хмельницькій і Тернопільській областях.

Протестантські віровчення почали розповсюджуватися в Україні з XVIІ ст., масово у ХІХ ст. Найвпливовішою з протестантських церков є Союз Євангельських Християн-Баптистів України. Іншими поширеними протестантськими течіями є п’ятидесятництво, яке представлене кількома організаціями, адвентизм (Церква Адвентистів Сьомого Дня) і реформатство. До протестантських конфесій належать представники всіх суспільних груп і всіх національностей у багатьох містах і селах України.

Деякі віровчення в Україні сповідують лише представники певних національностей. Так, лютеранства дотримуються німці і латиші. Віруючи вірмени належать до Вірменської Апостольської Церкви. Іудаїзм є національною релігією євреїв.

Українські мусульмани живуть в Криму та у великих містах сходу і півдня країни. Іслам сповідують кримські татари, татари, азербайджанці, представники інших народів, для яких іслам є традиційною релігією.

В останні десятиріччя в Україні виникають громади прихильників відносно нових для цієї території віровчень: свідків Єгови, мормонів, буддистів, кришнаїтів, бахаїтів, даосистів, ушанувальників відродження язичницьких культів.

5.Законодавче закріплення свободи совісті в Україні

Лише демократичні процеси, започатковані в 1985 р., розпад СРСР, утворення незалежної Української держави зумовили кардинальні зміни як в усіх сферах суспільного буття, так і в релігійній царині і, зокрема, в площині державно-церковних відносин. Наша держава заявила про пріоритетність прав людини, про свою підтримку міжнародних правових актів, що стосуються прав і свобод, зокрема й свободи совісті.

Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р., в ст. 3 фіксує дуже важливе положення: "Права і свободи людини та її гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави". Утвердження й забезпечення цих прав і свобод людини Основний Закон розглядає "головним обов'язком держави".

Стаття 35 Конституції закріплює право кожної людини, яка проживає на території України (а не тільки для її громадян) на "свободу світогляду і віросповідання". Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи й ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення права на свободу світогляду й віросповідання (свободу совісті) може бути обмежено, за Конституцією, лише законом в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я й моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Принциповим є положення Конституції, що церква й релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Наголошується на тому, що жодна релігія не може бути визнана державною як обов'язкова.

Не допускається як обмеження прав з релігійних мотивів, так і звільнення від громадських обов'язків за цими мотивами. Ніхто не може бути увільненим від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінено альтернативною (невійськовою) службою (ст.35).

Конституція України, Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991) закріпили оптимальні демократичні параметри державно-церковних відносин, принципи свободи совісті ( свободи релігії, свободи церкви) в Україні. З прийняттям Конституції України, приведенням у відповідність до її норм і положень інших законодавчих актів про проблеми свободи совісті практично створену правову базу, необхідну для забезпечення повноцінного функціонування релігій та їхніх організацій на теренах України, для вільного самовизначення й самореалізації особистості в духовній сфері буття. У своїй сукупності законодавство України, що регулює всі правовідносини, пов'язані з свободою совісті, постає як цілісна система нормативних актів, які містять норми різних галузей права: адміністративного, цивільного, кримінального тощо.

Конституція України, законодавство про свободу совісті розглядають її як особисте право людини вільно й незалежно визначати своє ставлення до релігії, не допускають встановлення обов'язкових переконань і світогляду, будь-якого примусу при визначенні громадянами свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Гарантується право батьків (або осіб, які їх заміняють) виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань і ставлення до релігії та право на таємницю сповіді.

Визначальні принципи гаранти свободи совісті й свободи релігії такі.

1. Рівноправність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії (ст.4 Закону). Тобто громадяни України (віруючі, невіруючі, атеїсти) мають рівні права в усіх сферах життя суспільства;

2. Відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави (ст.35 Конституції, ст.5 Закону). Це один із базових принципів забезпечення свободи совісті (свободи релігії) в поліконфесійній державі, якою і є Україна, гармонійних державно-церковних відносин. Цей принцип є своєрідним гарантом невтручання держави, її органів і службових осіб у внутрішні справи церкви (релігійних організацій), у здійснювану ними в межах закону діяльність. Держава в питаннях віри є нейтральною. Вона не фінансує діяльності релігійних організацій. Суть цього принципу і в тому, що релігійні організації, їхні інститути не виконують державних функцій, не втручаються у справи держави, не є суб'єктом політичного життя. Релігійна організація не може втручатися в діяльність структурних підрозділів інших віросповідань, проповідувати ворожнечу, нетерпимість до прихильників інших релігій, невіруючих, атеїстів;

3. Відокремлення школи від церкви (ст.35 Конституції,- ст.6 Закону). Цей принцип стверджує світський характер

системи державної освіти в Україні й визначає також, що держава не має на меті формувати в учнів, студентів якогось певного ставлення до релігії. Навчально-виховний процес у державних закладах освіти вільний від втручання релігійних організацій. Статті Конституції й Закону щодо відокремлення школи від церкви гарантують рівність прав громадян України на здобуття різних видів і рівнів освіти. Держава не бере на себе справу релігійної освіти й виховання. Релігійна освіта й виховання є справою релігійних організацій і батьків. Закон вимагає лише, щоб релігійний навчально-виховний процес проходив у дусі терпимості й поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань, щоб не порушувалися права дитини, її інтереси;

4. Рівність усіх релігійних організацій перед законом. Розділ II Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" має норми, що гарантують свободу церкви (релігійних організацій). Вони визначаються як добровільні об'єднання віруючих, які створюються ними з метою спільного задоволення своїх релігійних потреб, реалізації права на свободу віросповідання. Всі релігійні організації незалежно від їхньої конфесійної приналежності є рівними перед законом, мають однаковий правовий статус, не допускається встановлення будь-яких переваг або обмежень одних церков (релігійних організацій) щодо інших. Держава однаково захищає права й законні інтереси всіх релігійних організацій будь-якого віросповідання, якщо їхня діяльність не суперечить вимогам чинного законодавства й правопорядку. Релігійні організації вільні у своїй канонічній та позарелігійній діяльності. З моменту реєстрації свого статуту релігійна організація набуває прав юридичної особи. Закон містить норми, що забезпечують реалізацію майнових прав релігійних організацій, їхню виробничу, господарсько-фінансову діяльність тощо;

5. Наявність спеціальних законодавчих актів, які визначають механізми реалізації права на свободу совісті, свободу церкви. Ці законодавчі акти регулюють права власності релігійних організації, їхню добродійну й культурно-освітню діяльність, трудові відносини в релігійних організаціях та на їхніх підприємствах, можливості створення власних, а також використання державних засобів масової інформації, встановлюють певні пільги для релігійних об'єднань. У законодавчих актах є також норми, в яких визначається конкретна відповідальність за порушення законодавства України про свободу совісті. При цьому варто зазначити, що передбачені законом обмеження при реалізації права на свободу совісті, свободу церкви постають як необхідні. Ці обмеження кореспондуються з відповідними актами міжнародного права в цій сфері.

Конкретні кроки в напрямі нормалізації державно-церковних відносин в Україні, створення законодавчої бази, що гарантує практичну реалізацію права на свободу совісті, свободу віросповідань, реальні умови вільного функціонуваня релігійних організацій, можливості повного виконання притаманної їм місії сприяли розвитку процесу, який у засобах масової інформації, в окремих наукових працях було охарактеризовано як "процес релігійного відродження". Основними компонентами структури відродження є передусім зростання числа віруючих, кількості релігійних організацій, їхньої активності, розширення спектра конфесійного розмаїття. Тільки за період 1991—1999 рр. кількість релігійних громад зросла на 61,3 відсотка і налічує нині 21134 громади більше як 75 віросповідних напрямів. Змінився соціальний статус релігії, релігійних організацій в українському суспільстві. У громадській свідомості відбулася своєрідна реабілітація релігії та її репрезентантів — релігійних організацій. Міра довіри до церкви (до релігійних організацій), до їхнього духовного й добродійного служіння значно зросла і становить в Україні, за даними соціологічного опитування, більше як 60 відсотків. До цього додамо, що на значущість для людини права на свободу совісті, свободу самовизначення й самореалізації в духовній сфері вказали майже 90 респондентів—жителів України (Права людини в Україні.—К.—X., 1995.—Вип.13.— С.13—14).

Ці процеси, як і прагнення держави забезпечити повноцінну реалізацію гуманістичних принципів свободи совісті в контексті вимог міжнародного права, стали хронологічно першим важливим і переконливим свідченням духовного розкріпачення українського суспільства, його впевненого поступу шляхом демократії, права і свободи.

6.Нові релігійні течії та організації в Україні

Останніми роками в Україні, крім традиційних (православ'я, греко-католицизм, католицизм, протестантизм, іудаїзм, іслам) релігій, поширюються нові релігійні течії. Серед них є такі, що історично не успадковані нашим народом від попередніх епох, не притаманні його релігійній духовності, культурно, побутово, ментально не укорінені, але набувають популярності внаслідок місіонерства проповідників з їхньої історичної батьківщини. Нетрадиційними для України вважаються релігії переважно східного (індуїстського, буддійського та ін.) напряму.

До нових релігійних рухів належать і так звані неорелігії, які оформилися порівняно недавно — в другій половині XX ст. Поява їх зумовлена змінами світоглядних парадигм, кризою традиційних релігій, взаємовпливами різних культурних світів. Разом з цим неорелігії виступають результатом релігійної ініціативи окремих осіб, котрі, базуючись на певній віросповідній традиції або синкретизмі кількох, творять нове віровчення, культ, організацію. Організація вважається самодостатньою й незалежною від будь-якого релігійного центру, а її засновник і керівник — обраним Богом. Серед численних неорелігії, які, як правило, є частиною молодіжних рухів, що виникають у середовищі інтелектуалізованих верств населення, виділяють неохристиянські, неоорієнталіські, неоязичницькі та інші утворення. Сьогодні в Україні представлено майже всі відомі у світі напрями неорелігій.

Крім нетрадиційних та неорелігійних течій, Україна знайомиться з релігійними рухами "нью ейджа" ("нового віку"), що виникли у 80-х роках нашого століття. В основі цих рухів лежить ідея нового віку — якісно іншого періоду в розвитку людства, на відміну від попереднього, — невдалого, "пропащого" в багатьох розуміннях. Як певне ідейне поєднання традицій Сходу й Заходу течії "нью ейджа" пропонують людству цілісні перспективи його буття в єдності тілесного, духовного і ментального начал. Ці начала оформляються в певні концепції, теорії про сутність людського існування, яка вбачається в пробудженні в людині вищого Я. Для реалізації цієї мети використовуються нетрадиційні способи і методи трансформації людської свідомості, поліпшення стану здоров'я як фізичного, так і психічного, освоюються різні практики езотеричних або духовних традицій тощо.

За даними Державного Комітету України у справах релігій, станом на 1 січня 1999 р. в Україні зафіксовано 581 неохристиянську громаду, 84 громад орієнталістського напряму, 46 неоязичницьких громад тощо. У поліконфесійному середовищі нашої країни частка таких течій незначна (3%), та їхній вплив на суспільне життя не вимірюється кількістю угруповань або прихильників.

Нова ситуація, що склалася в релігійній сфері, — поява і поширення нетрадиційних і модернових вірувань — спричинена багатьма факторами. Серед них соціально-економічна і політична нестабільність суспільства; девальвація системи цінностей тоталітарного режиму, зокрема декретованого світоглядного монізму й ідеологічний вакуум, що виник як наслідок цього; неминуча внаслідок цілеспрямованої атеїзації суспільства криза традиційних церков; активне й зацікавлене місіонерство зарубіжних неорелігійних центрів. Крім зовнішніх причин поширення неорухів, є внутрішні, котрі визначають напрям пошуків кожною людиною своїх власних духовно-ціннісних орієнтирів.

Зрозуміло, Україна успадкувала ті риси, які характеризують модернові релігії взагалі в будь-якій країні (універсалізм, синкретизм, орієнтація на спільний містичний досвід, як правило, відкритість до послідовників різних релігій і релігійно-філософських систем, авторитаризм лідера руху, жорстка організаційна структура релігійних громад тощо). Однак українським релігійним новітнім течіям притаманні й певні специфічні ознаки. Насамперед характерним є те, що в Україні поява нових релігій збіглася з періодом релігійного відродження , а тому може розглядатися як прояв плюралізації релігійного життя.

Спостерігаючи за темпами поширення нетрадиційної релігійності в нашій країні, варто відзначити відносну повільність цього процесу. Це пояснюється тим, по-перше, що після тривалого періоду так званої безрелігійності з "дозволом" відкрито вірити в Бога значна частина людей звернулася до звичних релігій — до християнства, іудаїзму, ісламу. По-друге, якщо для зарубіжних країн неорелігії були, як правило, мовно адаптовані, то в Україні, навпаки, мовний фактор відіграв гальмівну роль в їхньому утвердженні.

Врахуємо і те, що на Заході новітні релігійні явища постали певною альтернативою існуючим традиційним релігіям. На наших теренах вони виникали і як протест проти комуністичної ідеології, і як форма своєрідного дисидентства. Окрім цього, деякі новітні рухи в Україні мають і суто прикладну спрямованість. Подеколи вони сприймаються певною мірою як форма або засіб фізичного чи психічного оздоровлення (йога, медитація тощо). Характерною рисою українських неорухів є те, що майже всі вони прийшли в Україну безпосередньо не від вчителя-засновника, а від його західних учнів, тобто через посередників.

Відносна легкість проникнення в нашу країну неорелігій пояснюється також географічною специфікою України, яка, з огляду на своє межове становище, між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю була відкрита різним впливам. Це сформувало в нашого народу певний плюралізм світогляду, терпиме ставлення до інакомислення, в тому числі і до релігійного, що, як правило, збігається з неорелігійними орієнтаціями.

Неорелігії в Україні мають і деякі інші особливості. Якщо в зарубіжних країнах приплив вірних до неорелігій відбувався за рахунок віруючих, які йшли по шляху переосмислення офіційних церковних доктрин і релігійної символіки та раціоналізації їх або розмивання системи догматичних релігійних норм, то в нас неорелігійні рухи поповнювалися переважно за рахунок невіруючих, а іноді й колишніх атеїстів, тобто тих, хто не мав попереднього релігійного досвіду.

Соціологічні дослідження дають змогу виявити характер сучасної нетрадиційної релігійності, дати соціально-демографічний портрет її носіїв. У нових течіях більше половини їхніх членів (51%) становлять молоді люди віком від 20 до 29 років, значною є й середня вікова група (від 30 до 49 років) — 38,2%. Послідовники модернових рухів характеризуються високим рівнем освіченості: з вищою та незакінченою вищою освітою серед них 54,1%. Це зрозуміло, оскільки представники інтелігенції (педагоги, наукова і художня інтелігенція та ін.) становлять 29,2% всіх опитаних, 21,5% —студенти. Мало в новітніх рухах робітників, службовців, працівників сільського господарства. У складі нетрадиційних громад третина — росіяни, половина — українці. Жінок серед прихильників нових течій на 20% більше, ніж чоловіків.

7.Релігії національних меншин в Україні

-Іудаїзм в Україні

Іудаїзм в Україні має довгу, але, на жаль, трагічну історію. Наприкінці VIII—середині IX ст. він був державною релігією Хазарського каганату, що сусідив з Київською Руссю і включав в себе території Північного Кавказу, Приазов’я, більшої частини Криму, Наддніпрянщини. Після розгрому каганату київським князем Святославом частина купців, які сповідали іудаїзм, і ремісників осіла в Києві. Крім того, через Русь пролягали важливі торговельні шляхи, що з’єднували Європу з Азією. Це теж залучало сюди купців, у тому числі й іудеїв. Тому в давньому Києві існували два особливих єврейських квартали, біля яких знаходилися так звані Жидівські ворота (район Львівської площі). Сильні позиції мали євреїі в Галицько-Волинському князівстві. В усякому разі, смерть одного із його правителів у 1288 р. — князя Володимира Васильконича вони, за літописним повідомленням, оплакували так само, як знищення першого Єрусалимського храму й вавилонський полон.

Масова поява євреїв на західноукраїнських землях пов’язується з приєднанням їх до Польсько-Литовської держави. На українські землі євреї прийшли з країн Європи — Німеччини, Австрії, Чехії, Іспанії, Португалії внаслідок постійних переслідувань, що зрештою набули характеру поголовного виселення. "Бажаючи збільшити вигоди своєї казни" польські королі видавали євреям "жалувані грамоти", в яких закріплювали їхні права безперешкодно переміщатися по всій країні, сплачувати торговельні мита за збори не більші, ніж християни. Усередині XVII ст. на західноукраїнських землях проживало 45 тис. євреїв. Євреї створювали самоврядні автономні громади. Керівництво життям єврейської громади здійснювалося кагалом—специфічною адміністративною структурою і судом. Кагал контролював практично всі сфери життєдіяльності громади та її окремих членів — від податків і стосунків із владою, до стану колодязів і вибору шрифтів для видання Талмуду. Громада утримувала синагогу й кількох служителів — раби на, кантора (синагогального читця), різника худоби згідно з релігійними приписами, а також початкову школу (хедер), відвідування якої було обов’язковим для хлопчиків від 6 до 13 років. Наприкінці XVI ст. місцеві кагали створили більш централізовані об’єднання: єврейські сеймики й головний провід — "коронний ваад". Ваад збирався двічі на рік для обговорення й прийняття актів, які, з одного боку, регулювали внутрішнє життя кагалів, аз другого —стосунки кагалів з органами місцевого самоврядування й владою Речі Посполитої. У цей же час з’являються райони компактного проживання євреїв, майбутні гетто, — у Львові, передмісті Кракова.

Після утворення єдиної держави Польщі та Литви й приєднання українських земель до її складу за Люблінською унією (1569 р.) посилюється присутність євреїв у центральних областях Україні. Наприкінці XVI ст. ними було засновано тут 79 містечок. Часто вони виникали навколо синагог, побудованих, згідно з вимогами польської влади, водночас і як фортифікаційні споруди.

У другій половині XVII ст., після тривалих воєн українського народу з Річчю Посполитою, розпочатих у 1648 р. Богданом Хмельницьким, під Москву перейшли землі Лівобережної У країни. Після поділів Речі Посполитої у 1772,1793 і 1795 рр. під владою Російської імперії опинилися й землі Правобережної України, Білорусії, значної частини Прибалтики. На при єднаних українських територіях проживало 400 тис. євреїв. Євреїв на землях, що після розділів Речі Посполитої відійшли до Австро-Угорщини, нараховувалося наприкінці XVIII ст. не менш як 150 тис, на початку XX ст. — 800 тис. Таким чином, наприкінці XVI11 ст. Україна в її сучасних географічних межах могла вважатися одним з центрів світового єврейства.

У1804 р. в Російській імперії було прийняте Положення про облаштування іудеїв (на хрещених євреїв воно не поширювалося), що проіснувало з невеликими змінами до 1917 р. Відповідно до цього положення офіційно визнавалося іудейське віросповідання, права на самоврядування в рамках єврейської релігійної громади — кагалу, але тільки в кордонах т. зв. "межі осілості". При цьому діяли й інші принизливі обмеження. Наприклад, навіть у "межах осілості" євреї не могли складати більше 1/10 учнів. За кордонами "межі осілості" також існували розрізнені єврейські громади, що мали свої молитовні будинки. Більшість євреїв Східної України жили в "містечках" з20—25 тис. населенням, де склався своєрідний містечковий спосіб життя, втому числі релігійний. Не набагато кращим було становище євреїв за Австро-Угорщини.

Щодо євреїв проводилася послідовна політика антисемітизму, яка підтримувалась у всіх прошарках російського суспільства масовими єврейськими погромами. Про перші єврейські погроми, спровоковані смертю непопулярного великого київського князя Свято-полка, повідомляє ще "Повість минулих літ" під 1113 р. Подальша історія єврейського народу знає щонайменше чотири великих геноциди, що сталися на землі України:

• 1648 —1657 (Хмельниччина);

• 60-ті рр. XVIII ст. (Гайдамаччина);

• 1918 — 1920 (Громадянська війна);

• 1941 —1944 (Голокост у роки Другої світової війни).

Число загиблих у них було неймовірно великим: в часи Хмельниччини — мінімум 40 тис, при населенні 150тис, Гайдамаччина — 60 тис, зокрема, тільки після взяття Умані загинуло 3000 євреїв, погроми Громадянської війни забрали 100тис. життів, Голокост —1,4 млн. мирних жителів з населення 2,6 млн.

В Україні довше, ніж у Європі, тримався страх перед єврейством у вигляді пересудів щодо ритуальних убивств євреями християн. Останній подібний процес—т. зв. "справа Бейліса" проходив у 1912 р. у Києві, але закінчився виправданням звинуваченого.

Недуже помітно поліпшилася для півторамільйонного єврейського населення України ситуація в 20-ті рр. XX ст. за Радянської влади. За офіційною статистикою, воно було об’єднане у 1026 громад з 138583 віруючими. Більшість євреїв, які займалися торгівлею і ремеслами, обкладалися надмірними податками; під приводом відділення Церкви від держави закривалися початкові (хедери) і середні (єши ви) релігійні школи, припинилося видання літератури священною для іудеїв мовою—івритом. Становище погіршувалось тим, що через скасування "межі осілості" євреї швидко почали змінювати традиційні місця проживання, традиційні види занять і навіть негативне ставлення до шлюбу з не євреями. Внаслідок цього спостерігалась асиміляція євреїв у радянському суспільстві, водночас—втрата ними відчуття національної та релігійної приналежності, про що красномовно свідчить зміна прізвищ.

Наприкінці 1920-х—1930-х рр. іудаїзм піддався систематичним переслідуванням: були закриті кілька сотень синагог, які ще функціонували, всі релігійні школи, більшість рабині в розстріляні або відправлені до таборів. "Чищенню" піддалася не тільки верхівка партійного і військового керівництва країни, в якій "особи єврейської національності" складали переважну більшість, але також службовці, студентство й інтелігенція, де відсоток євреїв був теж великий. Тоді навіть носіння бороди і пейсів розглядалася як анти радянська акція. Така ж трагічна доля спіткала численне єврейське населення Західної України, Бессарабії та Північної Буковини, приєднаних до СРСР у 1939— 1940 рр.

Друга світова війна призвела до трагедії українського єврейства. Фашистами було винищено 2 млн. радянських євреїв. На багатьох окупованих територіях живими залишилося на більше 1—2 % довоєнного населення.

Потепління, що настало з 1943 р. у взаєминах між Радянською владою і релігійними організаціями, дуже мало позначилося на становищі єврейських громад. Особливо відвертими були антисемітські тенденції у внутрішній політиці в 1948— 1952 рр., коли під приводом боротьби з "безрідними космополітами", "оспівувачами талмудичної архаїки та містечкової зашкарублості" руйнувались будь-які джерела єврейської культури і репресувалися її найбільші діячі; і під час хрущовських антирелігійних компаній 1957—1964 рр., коли були закриті ще кількасот синагог і накладена заборона навіть на випічку і продаж маци. Після згортання кампанії в України діяло 14 синагог, кількість ця залишалася незмінною аж до кінця 1980-х рр.

Ізраїльсько-арабська війна 1967 р. знову погіршила становище радянських євреїв. У країні розгорнулася надзвичайно активна й образлива анти єврейська пропаганда. Ще більше загострила ситуацію масова еміграція 100 тис. євреїв на Захід і в Ізраїль у 1970— 1980-і рр. Все це призвело до більш жорсткого контролю за синагогою з боку владних структур.

Така політика позначилася на єврейському релігійному середовищі досить несподівано. З одного боку, чітко визначилась криза офіційної синагоги. Найпоширенішим її відвідувачем стала людина похилого віку, яка відчувала потребу не в релігійному, а в соціальному спілкуванні. Крім того, у самих синагогах, не було кваліфікованих рабинів, котрі могли б надати своїм парафіянам пояснення з питань віровчення, синагогальної й побутової обрядності. З другого боку, дедалі помітнішим ставало відродження єврейського культурного та національно-релігійного життя, яке набирало форми опозиції панівному режиму. У республіці, де за оцінками влади чисельність прихильників іудаїзму оцінювалось приблизно у 30 тис. чоловік, діяли десятки неофіційних міньянів (група не менш як 10 повнолітніх, достатня для колективного моління), інтелігентських гуртків з вивчення івриту, єврейського виховання та ін.

Нині іудаїзм, який, щоправда, так і не дістав законодавчо оформленого статусу, справляє великий вплив на суспільно-політичне життя держави Ізраїль з моменту її заснування. Субота—це офіційний вихідний день, коли не працює громадський транспорт й органи виконавчої влади. Діють равінатські суди, які регулюють шлюбні відносини, в армії бойовим духом особового складу опікуються спеціальні рабини, в усіх навчальних закладах до чверті часу відводиться на вивчення відповідних дисциплін, існують релігійні політичні партії, які мають своїх представників у парламенті.

Загальновизнано, що євреї зробили в історію світової культури внесок значно більший за їхню чисельність. Хоча історія єврейського народу як завжди й усюди переслідуваного народу-вигнанця, доводить, що людство не поспішає перейнятися єврейським рецептом подолання поділу людини і світу, віровчення (особливо принцип монотеїзму) і культ (особливо принцип молитовного синагогального богослужіння) іудаїзму стали джерелом для християнства й ісламу — світових релігій, що сповідають 50% сучасного людства.

-Караїмська релігія

Караїмське віросповідання, або караїзм, — монотеїстична релігія зі своїми догматами, традиціями, духовною ієрархією. У різні часи і в різних країнах караїзм сповідували іранці, араби, євреї, греки, ефіопи, представники інших національностей у межах нинішнього Ірану, Іраку, Сирії, Ізраїля, Єгипту, Марокко, Туреччини. На території України і всієї Східної Європи караїзму дотримувалися лише етнічні караїми-тюрки (караї) і незначні групи росіян та українців, вихідці із козачих станиць Північного Кавказу й колишньої Астраханської губернії.

Тут йдеться в основному про віросповідання кримських караїмів за національністю як основних сповідників караїзму, котрі живуть в Україні. У кримських караїмів назва народу і віросповідання збігається, але інколи помилково ототожнюють етнічних караїмів (якими є тільки кримські караїми-тюрки) з караїмами за релігійною ознакою із країн Близького Сходу (караїми-араби, караїми-євреї, караїми-греки та ін.).

Кримські караїми — один із найбільш малочисельних народів світу. Як етнос вони сформувалися на території України внаслідок асиміляції гунно-хазарськими тюркськими племенами більш давнього населення Криму і є етнічно-культурним реліктом з традиціями, що сягають раннього середньовіччя. Сучасна наука відносить їх до тюркської групи алтайської сім'ї народів, а караїмську мову — до кипчацької групи тюркських мов. В Україні проживає майже 1300 кримських караїмів, зокрема 800 — на своїй історичній батьківщині, в Криму.

При єдності принципів і догматів віри кримських караїмів від єдиновірців інших національностей відрізняють особливості світогляду, які збереглися в народній традиції.

Становлення і розвиток караїмського віровчення

Формування караїмського віровчення відбувалося в перші сторіччя нашої ери. Караїзм базується на Старому Заповіті (караїми називають себе синами Святого Письма). Деякі вчені відносять виникнення караїмського віровчення до часів земного життя Ісуса Христа і вважають, що воно сформувалося під безпосереднім впливом засновника християнства. Важливу роль в організації духовної структури, в становленні й оформленні караїзму відіграло вчення Анана бен Давида (752—840) із Басри. Він визнавав вчення Мойсея, Ісуса Христа і Магомеда, котрих вважав пророками, вірив у безсмертя душі і в переселення душ, не надавав значення зовнішній обрядовості і закликав самостійно вивчати Старий Заповіт. Прихильників цього вчення спочатку називали ананітами. Пізніше виник сучасний релігійний термін караїми (караїмі). Служителі культу виводять його від слів одного кореня з текстів Старого Заповіту й Корану, перекладаючи як читаючі, заклинаючі, знавці Святого Письма. Більш обгрунтованим є пояснення назви від етноніму карай.

Розквіт віровчення караїзму відбувався у VIII—XIII стст. Релігійні громади представників різних національностей у цей період вже утворилися на території нинішніх країн Іраку, Сірії, Єгипту, Туреччини та ін.

У Криму з початку нашої ери шанувальники Старого Заповіту ("сини Святого Письма") були відомі серед тюркських племен, пізніше вони прийняли вчення Анана. Відомості про найдавнішу караїмську громаду півострова зберігають пам'ятники родового кладовища Балта-Тиймез ("Сокира не доторкнеться").

У VIII ст. караїзм прийняла верхівка хозар на чолі з каганом, що сприяло поширенню віровчення серед язичницьких тюркських племен каганату на великій території, включаючи Крим. Язичництво, караїзм, християнство та іслам толерантно співіснували в Хазарській державі.

Після занепаду в XI ст. Хазарського каганату кримські караїми зберегли самостійність в окрузі Кирк-Йер неподалік від М.Бахчисарай. У 1246 р. частина караїмів перебралася із Криму в Галичину на запрошення князя Данила Галицького, який надав їм землі й привілеї. Так караїзм став відомим у Західній Україні. Етно-конфесійні громади кримських караїмів появилися в Галичі, Львові, Луцьку та в інших містах цього краю.

У Кримському ханстві караїми зберегли самоуправління й визнавалися політичною одиницею, якій було надано розмаїті пільги та гарантії внутрішньої і побутової незалежності. Караїми із Криму і Галичини не раз приставали до козаків. Історія зберегла імена Мінаша, М.Бубновського, Ільяша Караїмовича — старшого полковника реєстрового козацтва. Після приєднання Криму до Російської імперії кримські караїми стали поступово мігрувати за межі півострова. їхні громади утворилися в Києві, Одесі, Бердянську та в інших містах України.

Караїми поклоняються єдиному Богу і визнають єдину священну книгу — Старий Заповіт. Особливо пошановується ними Пятикнижжя. Караїми зобов'язані неухильно дотримуватися наказу пророка: "Не додавайте до того, що я вам заповідаю, і не зменшуйте з того, щоб виконувати заповіді Господа, Бога вашого, що я заповідав вам" (Второзакония 4:2). Виконання десяти заповідей — головна вимога караїзму. Старий Заповіт є для них зосередженням глибокої мудрості, осягнення якої можливе лише силою власного розуму. Саме тому найголовнішим принципом караїзму є необхідність пильного вивчення Святого Письма, без послуговування при цьому думками інших.

Згідно з віровченням караїзму Всемогутній Бог існує предвічно. Його єдність і могутність недоступні для людського розуму. Бог сотворив усе суще і через Мойсея на Сінайській горі дав найдосконаліший Закон. П'ять книг Мойсея ніколи не порушуються, не доповнюються, не змінюються. Божим духом були ведені й інші пророки. Бог визначає людям нагороди й покарання за заслугами кожного і воскресить мертвих у день суду, час якого ще не визначено. Має ще відбутися прихід месії. Ісуса Христа і Мухаммеда караїми вшановують як великих пророків.

Останній гахан кримських караїмів проф. Хаджі Серая Шапшал відзначав, що караїмська віра є християнством в його початковому стані, тобто таким, яким воно було ще за життя його засновника.

-Іслам на українських землях

Ісламу на землях України сотні років, він має тут свою довгу й складну історію. Вона тісно пов'язана з багатьма драматичними сторінками історії українського народу. Адже іслам на українських землях сповідували представники народів, з якими українці довгий час були в напружених стосунках.

При вивченні історії ісламу в Україні потрібно враховувати такі фактори:

1. Поява прибічників ісламу на українських землях, насамперед на південних, — це процес, зумовлений розміщенням України на порубіжжі двох великих цивілізацій — християнської та мусульманської. Наша країна розміщена на вододілі цих двох світів, який пролягає від Синьцзяну, Середньої Азії та Казахстану — на сході, потім через Закавказзя, Північний Кавказ, Крим і Туреччину аж до південної Болгарії, Боснії й Албанії — на заході. Тому саме вже географічне положення України наперед визначало активну її взаємодію з мусульманськими країнами та народами. Наявність мусульман у сучасній Україні зумовлена, насамперед, етнічним складом її населення, до якого, зокрема, належать представники 26 тюркських народів, котрі здебільшого сповідують іслам.

2. Історія контактів України з мусульманським світом налічує більше як тисячоліття. Разом з тим важко визначити початковий момент ознайомлення України з ісламом. Практично неможливо вказати точно дати, ймення, факти, географічні точки, пов'язані з найпершими мусульманами на землях Русі-України. Порівняно з досить чітко датованою історією християнства історичне поширення ісламу на півдні України не має на сьогодні чітко визначеного початку. Ісламізація відносно невеликої частини населення України в загальноісторичній перспективі виглядає як дуже поступово зростаючий процес, що зовні чимось нагадує дифузію — поступове проникнення.

3. Іслам у межах сучасної України відіграв значну етноформуючу роль у житті одного з двох автохтонних народів України — кримських татар. У XIX — XX стст. він став фактором етнічного самозбереження татар волзьких (нижньогородських ).

4. Історично було два головних шляхи отримання інформації про іслам в Україні: східний (Булгарстан, Північний Кавказ) та південний (Крим і Туреччина). На значенні східного каналу поширення впливу ісламу на Україну наголошував академік М. Гру шевський. Нині зростає вплив на релігійно-культурне життя мусульман України більш віддалених країн — арабських держав та Ісламської Республіки Іран.

5. В історичній пам'яті українського народу іслам століттями сприймався цілком природно як релігія чужинців, ворожих нападників. Тому іслам аж до XIX ст. — це гнана релігія в Україні. Оскільки Україна — країна християнська, а також через гострі воєнні колізії з південними сусідами, що сповідували іслам, релігія мусульман в очах українців сприймалася як щось глибоко вороже. Це відбилося у світогляді та менталітеті (соціальний характер) українського народу. Однак у міру встановлення мирних стосунків з мусульманськими народами погляди українців на іслам поступово змінювалися. Адже українці завжди відзначалися толерантністю щодо релігійних уподобань інших народів. Нетерпимість до ісламу була властива для офіційної ідеології Російської імперії, до складу якої довго входила Україна.

6. Знайомство українців з мусульманами, з їхнім способом життя, з духовними засадами ісламу не було постійним і безперервним. Це був дискретний (перервний) процес. Ознайомлення населення материкової України з елементами знань про іслам та мусульман відбувалося лише в мирні періоди. Наприклад, під час мирних контактів запоріжців з ногайськими та кримськими татарами в Північному Причорномор'ї до встановлення протекторату Туреччини над Кримським ханством. Під час воєнних конфліктів про ознайомлення з ісламом годі й говорити.

7. Мусульмани, котрі мешкали на південь від України, ніколи не мали на меті навернення в іслам українців, що мешкали в материковій Україні. Про такі плани або про якісь спеціальні акції подібного гатунку досі немає будь-яких відомостей. Про них також ніколи не проголошувалося і нічого позитивного в цьому напрямі не було зроблено. Навпаки, факти свідчать про те, що мусульманські громади там, де вони діяли на українських землях, існували ізольовано від українського соціокультурного середовища.

8. Іслам в Україні не має якоїсь особливої специфіки, він не привів тут до появи нових течій, напрямів, груп тощо. Мусульмани на теренах України завжди сповідували суннізм, хоча тут і мешкали окремі дервіші, суфії. Джидадизм, біля витоків якого в Криму стояв Ісмаїл-бей Гаспрали, був не релігійною течією, а культурно-гуманістичним явищем.

-Вірменська церква в Україні

Національна вірменська церква — найдавніша з усіх християнських церков. У 301—302 рр. Вірменія стає першою у світі державою, в якій християнство посідає місце державної релігії. Подія ця відбулася за 89 років до того, як християнство оголошено державною релігією Римської імперії. Велика заслуга в цьому належить св. Григорію Просвітителю — першому історичному єпископу Вірменії. Тому Вірменську церкву називають ще григоріанською. З ініціативи патріарха св. Ісаака (387—439) Месроб Маштоц у 403—404 рр. створює вірменську азбуку. Після цього вірменською мовою перекладено Біблію.

Під час Халкедонського собору (451) Вірменія була в стані війни з Персією. Тому її представники не брали участі в роботі цього собору. Вірменська церква не визнала й до цього часу не визнає рішень Халкедонського собору, на якому прийнято догмат про Ісуса Христа як Боголюдину. Вірменська церква не прийняла цього догмату, визнаючи лише божественну сутність Христа. Тому її вважають монофізитською. У 551 р. у вірмен сформувався свій календар і, починаючи з 11 липня 552 р., тут встановлено нову еру літочислення. В 609 р. Вірменська церква відокремилася від Грузинської внаслідок прийняття другою рішень Халкедонського собору.

В XI ст. в Малій Азії виникає держава Кілікійська Вірменія, яка підтримувала хрестоносців і встановила тісні відносини із Західною Європою та Римом. Вірменський цар Левон II добився від імператора Генріха IV і папи Целестіна царської корони.

Після падіння вірменської держави в 1375 р. католицьке місіонерство серед вірмен у Кілікії досить успішно проводив орден францисканців. Орден домініканців також вів місіонерську діяльність у Великій Вірменії. Вірмени південних провінцій Туреччини заснували католицький патріарший престол у Кілікії, визнаний папою римським у 1742 р.

На сьогодні у світі є п'ять вірменських патріарших престолів: у Константинополі, Єрусалимі, Антіл'ясі (Ліван) і Ечміадзіні (Вірменія), патріарх якого вважається католикосом-патріархом усіх вірмен. Усі патріархи — владики так званих національних чи не об'єднаних з Римом вірменських церков. П'ятий патріарх — нині це Іван-Петро XVIII Каспарян — владика вірмен-католиків (резиденції в Бейруті та Римі) підпорядковується папі римському, має кардинальське достоїнство.

На землях України вірмени стали з'являтися ще задовго до утворення Київської держави, але масове переселення їх на Русь відбувалося в XIII ст. Є багато версій щодо появи вірмен на землях України. За апокрифом XVII ст. Теодора Димитровича виділяють три фази переселення вірмен на землі України: 1) в часи короля Болеслава Сміливого (XI ст.) поселення вірмен появляються у Львові та Луцьку; 2) друга хвиля переселення вірмен, за закликом князя Льва І Даниловича, відбувалася у 1280 р. Тоді виникає колонія вірмен в Кам'янці; 3) у 1358—1360 рр. вірмени почали масове переселення на землі України, рятуючись від нашестя турків-сельджуків. Вірменські поселення зосереджувалися переважно на землях Галичини.

Перші з прибулих вірмен в Україну підтримували зв'язки з Ечміадзінським патріархом. Разом із ними прийшли сюди й вірменські монахи ордена св. Антонія-пустельника, які відкрили у Львові під Високим Замком монастир св. Анни.

1340 р. польський король Казимир Великий захоплює Львів, і Галицько-Волинське князівство підпадає під владу Польщі. Польські королі толерантно ставилися до вірмен, надали їм багато політичних, економічних та церковних привілеїв. У 1356 р., після присвоєння Львову Магдебурзького права, Казимир Великий дає вірменам Галичини право самоуправління і суду.

Вірменська колонія у Львові була однією з найбільших в Україні. Це засвідчує той факт, що вже в 1364 р. тут утворено єпархіальний осередок усіх вірмен Русі та Валахії. В 1365 р. львівські вірмени отримали від ечміадзінського патріарха свого єпископа Яна (Ованеса). Окрім Казимира Великого право вірмен на релігійне самоуправління підтверджують наступні польські королі.

Вірменські емігранти XIII ст., котрі селилися в Західній

Україні, а також на землях Литви, підпорядковувалися духовній владі львівського єпископа, якого обирало духовенство та миряни, але висвячував Бчміадзінський патріарх і затверджував польський король.

У 1363 р. у Львові розпочалося будівництво вірменського кафедрального собору Успіння Пресвятої Діви, що став головною святинею всіх вірменських поселенців України. В 1388 р. король Владислав Ягайло урочисто підтвердив усі права, надані львівському вірменському єпископству.

-Цигани в Україні

Перша згадка про появу циган на території Європи датується 1322 р. Про час появи їх тут стало відомо із записок двох монахів-францисканців Симона Симіоніса та Хуго Освіченого, які бачили на острові Кріт людей, котрі жили в шатрах і дотримувалися обрядів Грецької православної церкви. Саме в Греції, перед тим як потрапити в Європу, цигани отримали назву аттіганос (атсиганос), що означає віщун, ясновидець.

Початком розселення циган в інших країнах Європи стало нашестя турецьких військ на Балканський півострів у 1418 р. За 11 років цигани розселяються по всіх країнах континенту.

Перша згадка про появу циган на території сучасної України датується початком XV ст. їхнє перше поселення було в місті Ужгороді. Згодом у Центральну Україну переміщуються польські цигани. Вони розселяються в районах, де за часів Богдана Хмельницького стостерігався великий попит на ковальський та зброярський промисли. Ці цигани дотримувалися католицьких обрядів, їхній релігійний світогляд був суто свій, язичницький з елементами християнства. З часом певна частина їх, асимілювавшись з місцевим православним населенням, стала дотримуватися вже православних обрядів.

В Україні, за останніми даними, проживає 15 етнічних груп циган. Це — серви, келдерари, ловари, кримці, сінті, унгріко рома, словацькі цигани, расейці (гімпени), кишенівці, урсари та ін.. Кожна з цих груп дотримується релігійних обрядів населення того регіону, серед якого вони живуть.

Циганські роди складалися з двох груп родичів —осідлих та кочівників, що позначається на сприйнятті ними релігійних вірувань.

Елементи язичництва і християнства в релігійності циган

Світогляд кочових циган був язичницьким. Для всіх груп циган, окрім кримців, притаманне використання талісманів, оберегів, що могли, за їхнім розумінням, захистити їх від нещасть та хвороб. Одним з таких оберегів є ікони. Культ ікони в кочових циган був своєрідним культом берегині сім'ї. В кожній кочовій кибитці завжди зберігалася невеличка іконка. Розміщення іконки на лівій внутрішній стінці кибитки пояснюється тим, що ікона (за повір'ями циган) захищала від хвороб ліву, серцеву частину тіла того, хто керував кіньми, його ліву руку, яка тримала пугу — символ глави сім'ї та господаря. Окрім іконок, котрі належали кожній сім'ї кочового табору, табір мав одну велику ікону, що належала всім. Вона зберігалася в кибитці предводителя табору — вайди. З таборними іконами кочові цигани проводили безліч обрядів та ритуалів. Біля цих ікон відбувалися всі головні події в житті певного циганського роду.

Берегинею ікони завжди виступає найстаріша та наймудріша в таборі жінка. Для проведення ритуалів вона знімала із стінки кибитки ікону і вносила її неподалік від зібрання членів табору, потім передавала її в руки двох молодих неодружених хлопців, котрі підносили табірну ікону до предводителя табору. Вайда ставив ікону перед зібранням, і після цього проходили всі ритуальні дійства. Повернення ікони на постійне місце в кибитку вайди проходило у зворотному порядку.

Єдину уцілілу табірну ікону на території України знайдено в Луцьку в 1991 р. Належала вона кочовому табору етногрупи ловаре. Тепер ікона зберігається в Білоцерківському державному краєзнавчому музеї. В кочових циган України побутував також культ вогню. З вогнем асоціювалися в минулому і асоціюються в наш час добрі сили природи, які оберігають сім'ю. У циган-кочівників культ вогню був настільки великим, що до того часу, доки вогнище не згорить, табір з місця не знімався. Поклоніння вогню дійшло до нашого часу. Його іноді можна спостерігати і в їхніх нащадків — осідлих циган. Біля вогню в наш час циганки проводять магічні ритуали.

У поховальному обряді циган України, незалежно від приналежності їх до певної етногрупи, найбільше проявляються їхні власні язичницькі релігійні погляди. Вони вважають, що покійник не помер, а пішов в інший світ, в якому він буде мати нове повноцінне життя. Померлого проносять повз його шатро, біля якого виставляються миски та сковороди з спеціально приготовленими стравами, щоб задобрити покійного. За віруваннями циган, покійник непокоїть свою сім'ю, тому кочові цигани якнайшвидше залишали могилу і від'їздили на велику відстань. Осідлі цигани в наш час споруджують спеціальні саркофаги, щоб покійник не приходив вночі до дому і не непокоїв їх.

Циганський фольклор має жанри, в яких розповідається про зв'язки циган з Богом та святими. Широко відома легенда про те, як Бог дозволив циганам ворожити й обдурювати людей, а також легенда про те, як цигани залишилися без землі і як Бог дозволив їм кочувати. У циган побутує також легенда про те, як циган врятував від смерті Ісуса Христа, сховавши в своєму волоссі цвях, призначений для того, щоб ввігнати його в голову Спасителя, коли його розпинали на хресті. У циган є віра в лісовиків, водяників та маленьких чоловічків, які приходять на допомогу в складній ситуації.

Цигани відвідують церкви лише в дні великих свят. Для них характерним є читання молитов, але це не стосується циган, котрі сповідують баптизм. Хрещення своїх дітей цигани проводять, коли їм виповнюється 10—13 років. Кличуть в куми водночас декілька пар.

Кожна етнічна група циган має свої специфічні обряди, повір'я, свята. Маленьким діткам цигани перев'язують руки мотузочкою, щою захистити їх від наврочення. У 1991 р. вийшла у світ перша Біблія циганською мовою (видано в Югославії). В циганських газетах та журналах часто друкуються молитви та релігійні сюжети. Щорічно, за традицією, в ніч перед Різдвом, Папа Римський зачитує молитви мовами народів всього світу. Серед цих молитв та привітань папи римського є молитва також і циганською мовою.

Історія та сучасний стан релігій в Україні