Моральне життя людини. Моральний вибір і цінності орієнтації особистості

Тема 5. Моральне життя людини. Моральний вибір і цінності орієнтації особистості.

1.Поняття моральної необхідності та моральної свободи

Структура вчинку поєднує в собі об'єктивні (по відношенню до суб'єкта дії і його свідомості) елементи, якими є зовнішні умови здійснення вчинку, а також його об'єктивовані у соціальну дійсність результати, і суб'єктивні компоненти, тобто елементи моральної свідомості діючої людини, її потреби, інтереси, цілі і інші спонуки, що виступають мотивами конкретних вчинків. Разом вони визначають форму поведінки.

Науково встановлений факт обумовленості моральної свідомості і поведінки людей факторами їх біофізіологічної, психічної, соціальної життєдіяльності перетворює проблему взаємовідношення необхідності і свободи у моралі в питання: чи має суб'єкт діяльності об'єктивну можливість і суб'єктивну здатність обирати певну форму поведінки у певній ситуації?

Моральна необхідність і свобода, їх взаємозв'язок у поведінці є специфікаціями необхідності і свободи взагалі. Практична діяльність людини, в тому числі і її моральний аспект, виявляє особливу природу їх взаємодії і взаємовпливів.

Духовно-психологічний аспект свободи - панування над власною психофізичною природою людини, над інстинктами, пристрастями, вчинками - включає в себе моральний бік свободи. Ця проблема привертала увагу багатьох видатних філософів. Приміром, Аристотель вбачав у категорії "міри" моральний принцип розумності і доброчинності, а відповідно, і свободи. Епікурейці і всі наступні евдемоністи підтримували ідею свободного і розумного задоволення природних і духовних потреб як умови щасливого життя. Стоїки рекомендували компенсувати зовнішні, в тому числі несприятливі, обставини життя зусиллями самозадоволеної суб'єктивної волі. Теологи в середні віки проповідували аскетичне придушення потреб як умову "звільнення" від земної, зовнішньої необхідності і т.д. Філософи Нового часу, виходячи з раціоналістичної концепції свідомості, пізнання, людини в цілому, почали розглядати явища психіки в якості керованих з боку суб'єкта. Пізнання механізмів душевної діяльності як могутній засіб оволодіння своїми інстинктами і пристрастями було проголошено Р. Декортом, Б. Спінозою, французькими матеріалістами XVIII ст.

Наприкінці XIX і в XX ст., на фоні небаченого розквіту природничих наук, віра у здатність людини встановити панування над зовнішнім світом і над власною психофізичною природою при допомозі пізнання їх законів, досягла свого апогею. В той же час виявилась явна однобокість цієї віри у зв'язку, зокрема, з екологічною кризою.

Разом з тим, моральна необхідність є одним з аспектів соціальної необхідності взагалі, оскільки в цілому поведінка людей детермінована умовами їх суспільного буття. Проте суспільно-історична необхідність специфічно виявляється в моралі у вигляді особливих вимог до поведінки.

Таким чином, моральну необхідність можна розуміти і вузько, і широко. У вузькому сенсі моральна необхідність є формою залежності вчинків людей від прийнятих у певному суспільстві вимог до поведінки, що виступають переважно у вигляді моральних норм. Але оскільки моральні вимоги відображають соціальну необхідність, то моральну необхідність можна визначити і більш широко - як необхідність узгодження вчинків індивідів з цілями суспільства, колективу і т.д. Моральна необхідність є специфічним виразом певної соціальної потреби - потреби у збереженні і прогресивному розвитку суспільного організму. Ця потреба проявляється у різних конкретних, історично обумовлених формах. Разом з нею змінюється моральна необхідність, виступаючи у множині співіснуючих і змінюючих одна одну моральних вимог. Але за всіх умов потреба соціального цілого визначає набір тих належних форм поведінки, який покладає межі свободи індивідів чи конкретних колективів. Таким чином, моральна необхідність, виступаючи безпосередньо у формі тієї чи іншої системи вимог до поведінки, опосередковано, через цю систему виражає соціальну необхідність.

В історії філософії і теології моральна свобода виступала під різними найменуваннями. У всіх їх можна виокремити спільне: моральна свобода - це свобода вибору між добром і злом.

Моральна свобода - панування над поведінкою, яке досягається при допомозі засвоєння особистістю моральної необхідності.

Моральна свобода передбачає як свою необхідну умову об'єктивну можливість вибору форми поведінки. Якщо така можливість відсутня, то акт поведінки виявляється однозначно детермінованим зовнішньою необхідністю дії, але не вчинком, що підлягає моральній оцінці.

Ще однією умовою є суб'єктивна здатність діючого індивіда до вибору форми поведінки. Це самосвідомість особистості, здатність людини зробити свідомий вибір правильної, оптимальної у даній ситуації форми поведінки і мотивувати його. Моральна відповідальність за поведінку не покладається, наприклад, на малят, недоумкуватих, оскільки їх свідомість ще не знаходиться (чи вже не знаходиться) у стані, здатному правильно орієнтувати поведінку, контролювати вчинки при допомозі розуму. Вони не є морально відповідальними особами, тому не несуть моральної відповідальності за свої дії, є морально невинними істотами. Але ця невинність не має ніякого відношення до моральності, не може вважатися заслугою, оскільки не пройшла випробування життям.

Для більшості морально відповідальних за свої вчинки людей, здатність (чи нездатність) обирати оптимальну форму поведінки передбачає знання чи незнання моральної необхідності, тобто залежить від міри обізнаності про обставини справи і про ті вимоги до поведінки, котрі прийняті в даній спільноті людей і зафіксовані у колективній свідомості у вигляді моральних норм. Соціальний аспект значущості морально належної поведінки засвідчує важливість і необхідність морального виховання і хоча б елементарної моральної просвіти для всіх людей, особливо для підростаючого покоління, оскільки тип моральної свідомості і поведінки людини формується в основному в дитинстві і юності. Тому важливим і достатньо гострим є питання необхідності морального виховання й окультурення підлітків і молоді в сучасних закладах освіти, громадських організаціях і спільнотах, рухах і об'єднаннях.

Звичайно, знання вимог бажаної, обов'язкової чи хоча б допустимої поведінки необхідне. Але його недостатньо для справді вільної поведінки. Ще древні помітили: люди розуміють, що таке добро, а вчиняють погано. Тому, повинні бути окреслені додаткові умови і ознаки моральної свободи крім об'єктивної можливості і суб'єктивної здатності вибору вчинків.

Людина завжди має певний запас знань, відомостей про бажане, обов'язкове, заборонене у поведінці і має фізичну, інтелектуальну, вольову здатність обирати вчинки у відповідності з цими знаннями. Тому для людини питання про можливості і спроможність вибору поведінки трансформується у власне моральну проблему свободи вибору як акту добровільно і свідомо спрямованої волі.

Ще одна важлива ознака - психологічна. Людина може знати моральні вимоги, мати про них правильне уявлення, свідомо і добровільно наслідувати їх у своїй поведінці і при всьому цьому суб'єктивно, психологічно не відчувати себе вільною, не відчувати внутрішнього задоволення від своєї об'єктивно правильної поведінки.

Рівень свободи залежить, таким чином, і від міри інтеріоризації (засвоєння) моральної необхідності індивідом, що досягається в процесі його соціалізації, коли моральну необхідність людина відчуває, сприймає як необхідність своєї власної свідомості. Як доводять педагоги і спеціалісти дитячої психології, процес засвоєння моральної необхідності відбувається на ранніх етапах індивідуального розвитку особистості, в дитячому і підлітковому віці. Фахівці-педагоги розрізняють у цьому процесі наступні його аспекти і рівні: 1) знання і розуміння моральних норм (пізнавальний аспект); 2)визнання норм, усвідомлення необхідності слідувати їм у повсякденній поведінці (аспект і рівень особистої установки); 3)бажання наслідувати (мотиваційний аспект); 4)здатність слідувати моральним вимогам до поведінки (аспект виконання). У зв'язку з першими трьома моментами в процесі засвоєння моральних вимог перед педагогом стоїть завдання регуляції мотивів діяльності вихованців, у зв'язку з четвертим - регуляції виконання вимог.

Отже, моральна свобода - складний комплекс об'єктивних і суб'єктивних умов людської поведінки, що результує в собі діяльність розуму, волі, почуттів у певних, не залежних від індивіда, об'єктивно установлених соціоморальною необхідністю межах поведінки.

Акцент на об'єктивному боці моральної свободи вказує на свідомий вибір форми поведінки, відповідної адекватно зрозумілій моральній необхідності. Увага до суб'єктивного боку моральної свободи засвідчує готовність особистості свідомо і добровільно прийняти моральну необхідність як необхідність своєї власної свідомості, як органічно притаманну індивідуальній свідомості потребу вчиняти завжди у відповідності з нормами моралі. Тому в цілому моральна свобода є єдністю об'єктивної соціально-моральної необхідності і суб'єктивної схильності особистості слідувати цій необхідності у повсякденній поведінці.

2.Совість, обов`язок і відповідальність

Результатом інтеріоризації особистістю моральних вимог суспільства в її самовимоги є почуття морального обов'язку. На сторожі морального обов'язку особистість ставить совість. Щодо цього досить влучне міркування висловив сучасний латвійський філософ Август Мілтс: "Чим складніший внутрішній світ особистості, чим багатоманітніші відносини людини з навколишнім світом, тим сильніша потреба врівноважити свій духовний світ і бути автономною особистістю. І людина починає сама вершити над собою суд, віддавати собі похвалу, оцінювати вчинки, давати поради, наводити порядок у внутрішньому "господарстві", виховувати себе. І вона переконується, що там, усередині, є якась могутня і таємнича сила, що є сама собі законом. Є совість".

Совість (сумління) — вияв моральної самосвідомості особистості, її здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати оцінку своїх вчинків.

Джерелом саморозвитку людини як особистості є боротьба протилежностей у її внутрішньому, духовному світі. В її свідомості представлене минуле (власний життєвий досвід) і майбутнє (ідеал). Ці чинники впливають на кожну мить буття людини. Здійснюючи вибір, зокрема й моральний, вона орієнтується або на минуле, відповідні цінності і звички, або на майбутнє, на ідеал, уявлення про який ґрунтується на вічних, абсолютних вселюдських цінностях. Совість є представником ідеалу. За австрійським психоаналітиком Зиґмундом Фройдом (1856—1939), вона становить собою "ідеальне Я", Super-Ego, яке протистоїть "реальному Я". Муки совісті свідчать про поразку ідеалу, переживання цієї поразки, що сталася в акті морального вибору чи відповідного вчинку, а спокійна совість і відповідне моральне вдоволення — про перемогу ідеалу. Кожна така перемога позитивно впливає на життєвий досвід людини, який виявляється в актах вибору та вчинках. Совість вважають і своєрідним суддею в людині, який часто знає те, що недоступне громадській думці, насамперед суперечність між помислами, намірами, переконаннями людини і її безпосередньою реальною діяльністю.

Як категорія етики "совість" виражає нерозривний зв'язок моралі й людської особистості, характеризує здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки і вимагати від себе їх виконання, оцінювати свої вчинки. Будучи формою осягнення особистістю моральних вимог суспільства й людства, совість безпосередньо переживається як обов'язок і відповідальність людини перед собою. Керуючись совістю, людина бере на себе відповідальність за свої уявлення про добро і зло, за ті критерії, послуговуючись якими, вона здійснює моральний вибір і відповідні вчинки. Тому совість часто називають моральним компасом особистості.

Людину, яка має розвинуте почуття совісті, називають совісною. Совісна людина відповідальна, наділена глибоким почуттям морального обов'язку. Вона ставить перед собою високі моральні вимоги, уважна і чуйна, здатна долати ниці пристрасті. Наявність совісті свідчить про укорінення моралі в духовно-емоційному світі особистості. Тому совісна людина поводиться пристойно й за відсутності зовнішнього контролю, тобто діє не свавільно, а справді свобідно. Для неї неприйнятна вседозволеність.

Безсовісній людині потрібний зовнішній контролер, оскільки моральні вимоги не стали її самовимогами, залишившись зовнішньою, чужою силою. Така людина заслуговує осуду, адже безсовісність нічим не відрізняється від аморальності. Та, мабуть, і вона потребує співчуття, хоча б тому, що формування совісті є складним процесом. Очевидно, не всі люди однаково морально обдаровані, тобто наділені чутливою совістю. Тому піддавати беззастережному осуду людину за недосконалу совість все одно, що засуджувати її за відсутність здібностей чи таланту. А зрозуміти людину означає певною мірою пробачити їй. Такі міркування ґрунтуються на принципі толерантності (терпимості).

Поширена думка, що ніби совість є абсолютом, який існує незалежно від світогляду, віри. Людство зазнало б непоправної біди, якби совість руйнувалася разом з вірою, а людина підміняла голос власної совісті чужим голосом.

Совість виконує запобіжну та ретроспективну (пов'язану з оглядом минулих подій) функції. Муки совісті спрямовані на моральний вибір і відповідний вчинок, які вже відбулися. Найінтенсивніше й найвиразніше совість виявляє себе в негативних переживаннях особистості — душевному дискомфорті, неспокої, тривозі, докорах сумління. Подібно до ериній (богинь помсти грецької міфології) чи фурій (аналогічних богинь римської міфології), які переслідували злочинця, позбавляючи його розуму, совість нещадно переслідує людину, яка ігнорує моральний обов'язок. З огляду на це англійський економіст Адам Сміт (1723—1790) називав докори совісті найжахливішим почуттям у серці людини.

Якщо людина здійснює високоморальний вибір та відповідний вчинок, то совість залишається вдоволеною, що є неодмінною умовою душевного комфорту особистості й стимулом майбутнього високоморального буття. Правда, акт перемоги совісті виявляється не в могутньому переможному та оптимістичному її голосі, а в її заспокоєності, мовчанні. Морально перемагають інші душевні сили особистості, які за моральної поразки залишають совість терзатися на самоті.

Виконуючи запобіжну функцію, совість наполягає на дотриманні моральних заборон, змушує людину уникати певних дій, якими б принадними і навіть раціональними вони не здавалися. Вона сигналізує про загрозу зла, що часто чатує на людину під час морального вибору і вчинків, які заплановано здійснити чи відмовитися від них. Голос совісті спонукає людину утриматись від кроку, який би призвів до сорому, жалкування, каяття.

При виконанні запобіжної функції совість виявляється не так виразно. її голос зливається з іншими позитивними душевними силами особистості. Про спокуси, які загрожують людині, попереджує не тільки совість, а й почуття добра, морального обов'язку, відповідальності, часто й розум. При виконанні ж ретроспективної функції в ситуації моральної поразки особистості голос совісті глушить усі інші (добрі й лихі) голоси.

Совість перебуває у зв'язку зі страхом, соромом, виною, каяттям та ін. Страх є етапом тривоги, неспокою, спричиненим загрозою втрати честі; сором — переживанням невідповідності своєї поведінки моральним вимогам перед людьми; вина — переживанням цієї невідповідності перед внутрішнім "Я" або перед Богом; каяття є одним із найефективніших механізмів морального самовдосконалення особистості, що виявляється як почуття жалю з приводу скоєних проступків. Супроводжується воно твердим рішенням не повторювати негідних учинків і виправити їх наслідки або покарати себе, відновивши у такий спосіб порушений цими проступками баланс справедливостей.

3.Проблема морального вибору та відповідальності. Моральний конфлікт.

Сьогодні прийнято говорити про професійну етику лікаря, педагога, журналіста, депутата, судді, відповідні етичні кодекси в бізнесі, у військових, у сфері торгівлі. Через поглиблення професіоналізації праці перед спеціалістами різноманітних напрямів все частіше виникають моральні колізії, вирішити які, спираючись тільки на професійні знання, неможливо. Більше того, професійне захоплення, позбавлене моральних критеріїв та цінностей, може бути небезпечним як для самої людини, так і для оточуючих, а в більш широких масштабах - і для суспільства загалом. Тому проблеми професійної етики зовсім не зайвий додаток до професійної освіти.

Кожна трудова діяльність (незалежно від професії) базується на моральній системі суспільства. Проте, існує безліч професій, де такі поняття, як обов'язок, совість, справедливість не є головними в професійній діяльності людини. Можна бути блискучим музикантом чи фізиком, неабияким інженером чи висококласним токарем і, незважаючи на нестерпний і корисливий характер, користуватися репутацією відмінного фахівця. Приходячи в ці професії, люди не складають жодних присяг, не створюють кодексів честі тощо. Тут провідна роль належить таланту, вмінню, майстерності і працьовитості.

Наприклад, норовливому і скандальному музиканту його відштовхуючі властивості не перешкоджають блискуче зіграти свою партію. Хто стане цікавитися особистими якостями кулінара, покуштувавши смачно приготовлену їжу? Тут завжди на першому місці - професіоналізм.

Проте є професії, моральний аспект в яких відіграє основоположну роль. Які? (Лікарі, депутати, вчителі, юристи) Чому? Просто в цих сферах діяльності спостерігається особливо велика залежність однієї людини від іншої, і результати професійної діяльності можуть мати доленосне значення для інших людей. Це професії, де "об'єктом праці" виступають живі люди, де в процесі професійної діяльності відбувається вторгнення у внутрішній світ людини часто в критичних життєвих ситуаціях. Відповідно до професіоналів, які обіймаються такою діяльністю, суспільство висуває не тільки вимоги загальної моралі (що стосуються будь-якої людини незалежно від професії), але і специфічні моральні вимоги. Більше того, моральність представника такої професії буде показником рівня професійності. І не треба про це забувати, (наприклад, лікар педіатр, кардіолог).

Отже, виникає така галузь наукового знання, як професійна етика. Проте є дискусія з приводу визначення професійної етики. Одні вчені вважають, що професійна етика виникає як наука про професійну мораль, яка складається з "особливих" норм моралі, що доповнюють загальні моральні принципи. Інші вчені, навпаки, вважають, що деякі моральні норми і принципи в професійній етиці повинні бути обмежені (наприклад, лікар може бути не завжди правдивим, юрист - не завжди гуманним). Третя група вчених вважає, що неправильно шукати якісь особливі моральні норми для професіоналів, як неправильно і обмежувати (ігнорувати) загальні норми.

Професійна етика - система конкретизованих моральних норм і принципів з врахуванням особливостей тієї чи іншої професійної діяльності людей.

Етимологія терміна "етика", тобто його походження і споріднені зв'язки з іншими словами тієї самої чи інших мов, сягає глибокої давнини. Слово "етика" виникло з давньогрецького "ethos", яке у різні часи мало різні значення. Спочатку воно означало місцезнаходження, спільне житло, потім - звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також усталену природу якогось явища. Пізніше видатний мислитель античності Аристотель (384-322 pp. до н. е.), узявши за основу значення етосу як характеру, темпераменту, утворив прикметник "ethicos" - "етичний" для позначення особливої групи людських чеснот - мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо - відрізняючи їх від доброчинностей розуму. Науку про етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини Аристотель назвав "ethice" (етика). Так у IV ст. до н.е. етична наука отримала свою назву, яку має і сьогодні.

Слова "мораль", "етика" сприймаються сьогодні неоднозначно. З одного боку, ми розуміємо, що без моралі жити неможливо. З іншого боку, поняття "моральне" часто асоціюється в нас з чимось, набившим оскому, типу "морального кодексу", "морально-трудового виховання", "морального вигляду".

Мораль існує у двох формах: особисті моральні якості (милосердя, відповідальність, скромність, чесність тощо) і сукупність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень (наприклад, "не вкради", "не вбий" тощо і "справедливо", "порядно", "доброзичливо" тощо).

Моральні якості характеризують особистість з точки зору її здатності до спілкування з собі подібними і співіснування з ними. Вони виступають як риси характеру і виявляються у взаємовідносинах з іншими людьми.

Моральні норми та оціночні уявлення виражають інтереси тих чи інших соціальних груп, суспільства загалом і стають основою поведінки людей. Це знаменник розмаїття індивідуальних дій, один із способів зведення індивідуального до соціального. Вони визначають тип поведінки, необхідний конкретно-історичному суспільству або його більшості.

Отже, моральні якості (особистісні властивості), з одного боку, і моральні норми та оціночні уявлення, з іншого, реалізуються у стосунках між індивідами й виражають суспільні зв'язки між ними. У першому випадку цей зв'язок виступає у суб'єктивно-особистісній формі, а у другому - як об'єктивований, надіндивідуальний зв'язок. Це дозволяє говорити про мораль як соціальні стосунки.

Однак для представників будь-якої професії етичне поводження - не простий звук, а життєва необхідність. Це спричиняється тим, що люди, які обіймаються якою-небудь професією, зацікавлені в суспільній довірі, високій якості своїх послуг незалежно від поводження окремих представників цієї професії.

Для аудиторів дуже важливо, щоб їхні клієнти, а також треті особи, що користуються фінансовою звітністю, довіряли якості наданих аудиторських послуг, як у вигляді аудиту, так і у вигляді інших, наданих аудиторами послуг. Якщо люди, яким надаються послуги, не вірять, наприклад, своїм лікарям, адвокатам чи аудиторам, то здатність зазначених фахівців обслуговувати своїх клієнтів значно зменшується.

Етика як наука має свій понятійно-категорійний апарат. Такі поняття, як "норов", "вчинок", "моральна норма", "моральний принцип", "моральний ідеал", "оцінка" тощо вживаються і змістовно розкриваються переважно в етиці. До етичних категорій належать "добро" і "зло", "обов'язок" і "совість", "честь" і "гідність, "справедливість" і "відповідальність", "моральний вибір" і "моральний конфлікт", "сенс життя" і "щастя", "дружба", "любов" тощо. У них розкриваються найістотніші властивості моральної реальності. Загалом система категорій і понять, або понятійно-категоріальний ряд, розкриває зміст предметної сфери етики.

Зміст предмета етики, як свідчить історичний досвід, відображений в історії етичної думки, залежить від філософської світоглядної системи, на якій базується етичне знання, від соціокультурного фону конкретно-історичного етапу розвитку суспільства, рівня розробки самого етичного знання, - тобто теоретичної рефлексії моральної свідомості про саму себе і соціального замовлення суспільства, окремих спільнот, держави на відповідні ідеї, концепції, теорії.

Етика як наука виконує низку функцій. Головними серед них є: описова, ціннісно-орієнтаційна та функція вироблення етичних знань, які реалізуються в єдності, а їх розмежування має умовний характер.

Моральні явища дещо розпливчасті, невловимі, вони важко фіксуються. Тому завдання етики - вирізнити моральний бік (складову) з різноманіття людської діяльності, визначити й описати реальні звичаї, мотиви поведінки людей. Описування моралі - важке дослідницьке завдання. Мораль не є результатом людського свавілля, вона об'єктивно детермінована і виступає необхідною умовою самоорганізації суспільних індивідів.

Соціально-моральна поведінка має свою чітку логіку. Завдання етики полягає в тому, щоб вивчити реальні моральні процеси. Отже, на описовому рівні етика виділяє об'єкт дослідження (мораль), вводить у науковий обіг факти, які підлягають поясненню, інтерпретуються теоретично. Описова функція етики реалізується, переважно, у розділі про етапи історичного розвитку моралі, або історичну типологію моралі.

Якщо припустити, що особи, що користуються послугами, будуть оцінювати професійний рівень таких фахівців із міри складності наданих послуг, це не доведе до добра, тому що саме через складність неспеціалісту досить важко розібратися, які ці послуги.

Наприклад, хворий навряд чи може досить кваліфіковано судити, чи добре йому була зроблена операція. Особа, що користується фінансовою звітністю, також не завжди може оцінити, чи добре проведений аудит цієї фінансової звітності.

У більшості користувачів таких послуг немає ні часу, ні достатнього досвіду і знань для подібної оцінки.

Суспільна довіра високій якості наданих професійних послуг зростає тоді, коли в рамках певної професії існують високі стандарти здійснення професійної діяльності (у тому числі і високі стандарти поводження професіоналів).

Як і для будь-якої іншої професії, для професійного аудитора дуже важливе почуття правильного етичного поводження.

У професійній сфері існують два етичних аспекти - загальна етика (духовний аспект) і професійна етика (практичний аспект) (рис. 1.2).

Так, як філософів хвилює благо всього людства, то в їхніх працях ми, перважно, зустрічаємо поняття загальної етики, а не етики невеликих груп людей, що представляють окремі професії. Тому ми не можемо знайти у філософських теоріях рішення наших конкретних проблем. Етика поводження аудиторів і представників будь-якої іншої професії - не більш ніж вузьке застосування загальних понять етики поводження, розроблених філософами для всіх людей.

Можна говорити про те, що етика - це галузь філософії, яка обіймається систематичним вивченням проблеми людського вибору понять про добре і погане.

Це означає, що:

1) в галузі етики існують проблеми вибору рішень;

2) в етиці існують поняття про добре і погане (моральні принципи);

3) етика обіймається наслідками (сутністю) рішень. Що таке етична проблема?

Проблемна ситуація виникає, коли людині необхідно зробити вибір між різними діями, і правильний вибір не лежить на поверхні. Етичну проблемну ситуацію можна визначити як таке положення, коли вибір визначеної дії впливає на благополуччя інших людей.

4.Економіка, політика і мораль

Економіка, політика і мораль — найважливіші складники життя всякого людського суспільства. Економіка виступає фундаментальним чинником виробництва та відтворення суспільного життя, володіє певною формотворчою силою для всіх інших елементів суспільного буття та суспільної свідомості. В залежності від характеру економічної системи \ , складаються й відповідні їй у своїх основних рисах політичні, адміністративні, державні структури.

Значно менше подібна залежність проявляється у сфері ідеології та культури, де можливі різні форми відносної автономії духовності, хоча в кінцевому підсумку й духовність тієї чи іншої соціально-економічної формації не може ігнорувати її економічний базис, що диктує матеріальні та політичні умови розвитку філософської, правової, релігійної, моральної й естетичної свідомості, форми їхнього практично-діяльного вираження.

Слід зазначити, що матеріальне виробництво не тільки диктує найзагальніші параметри виробництва духовного, а й іще більшою мірою визначається останнім. У вітчизняному й зарубіжному суспільствознавстві дедалі більше дістає поширення точка зору, за якою існують потужні й надзвичайно важливі позаекономічні чинники функціонування економічної системи — культурно-національні, психологічні, моральні, які або сприяють розвиткові тих чи інших елементів виробничих відносин, або перешкоджають цьому. 'В першому випадку пропоновані економічні рішення збігаються зі специфікою й характером конкретної національної культури, з духом і стилем мислення (менталітетом) даного народу, стереотипами його поведінки та емоційними реакціями, моральними засадами; в другому — вступають із ними в суперечність.

Одна з найгостріших суперечностей існує між типом впроваджуваної економіки та сформованим конкретною національною культурою типом людської особистості. В даному аспекті культура постає як виробництво, але виробництво особливе (і, на наш погляд, найважливіше) — виробництво самої людини в усій багатоманітності її конкретно-історичних визначень.!

Культура формує особистісний тип нації та епохи через економічні умови людського існування — фактори виробництва, праці, побуту, споживання; через політичні умови — фактори характеру влади, громадської діяльності, системи права; через специфіку взаємовідношень індивіда й даних форм колективності, особистості та суспільства, громадянина й держави; через усталені етичні традиції сімейних взаємин, спілкування, звичаїв, художніх смаків, уподобань і т. д.

Культурні традиції нації в їхній політичній іпостасі певним чином сприяють тій чи іншій орієнтації економічної системи: або на саму себе (виробництво заради виробництва), або на ідеологічні догми (виробництво в інтересах політичного престижу), або на одержання максимального прибутку, або на задоволення потреб людей і підтримання соціально-економічної стабільності в суспільстві. В залежності від подібних орієнтацій складається певний рівень якості людини — той чи інший ступінь її потенційних інтелектуальних, психологічних, освітніх, фізичних, організаційних, виробничих та інших можливостей, котрі й визначають рівень вимог суспільства до неї.

Звичайно ж, економіка створює тільки фундамент виробництва та відтворення людини як суспільної істоти, визначаючи межі можливого в даному суспільстві способу життя. На цьому грунті виникають політичні структури умов людського існування: права та свободи і безправ'я, розподіл влади та її монополізація, насильство й ненасильство, традиції общинності та індивідуалізації й т. п. Найвищий же шар духовності, створюваний найкращими представниками творчого шару даної нації (філософія, мистецтво, література й т. ін.), може справити істотний вплив на формування якості людини лише в тому разі, якщо його (духовного шару) здобутки, не замикаючись на елітарних групах, входять у побут і звички, житейську повсякденність мільйонних людських мас, у плоть і кров народу.

Одним із найзначніших чинників впливу національної культури на економічну систему виступає усталена в надpax даної культури етика праці й ділової активності, і В рамках культури етика праці може бути й на авангардних, і на периферійних позиціях, однак вона не може бути взагалі відсутньою хоча б в одній конкретній національній культурі. Якщо етиці праці в системі національної культури належить досить значне місце, вона може виступати потужним стимулом виробництва як на індивідуальному, так і на суспільному рівні, транслюючись культурно-історичною традицією від одного покоління народу до іншого.

Водночас етика праці, як і національна культура в цілому, вступає в складні відносини з економічною та політичною системами суспільства, котрі можуть підтримати цей тип етики праці, або паралізувати його, або створити новий, що більше відповідає існуючим системам. Однак і в тому і в іншому випадку можна сказати, що будь-які моральні заклики до чесної праці нічого не варті за відсутності розумної економічної системи й справедливої винагороди.

Ясна річ, названі функції культури можливі лише за умови їх збереження в часі, тобто спадкоємності в усьому розвитку нації. Національна культура, таким чином, є' дуже суттєвим чинником економічної мотивації. Багатющий спадок і досвід світової культури переконливо підтверджують дану тезу.

Процес формування етики праці за своєю тривалістю й складністю не поступається процесові формування національної культури, хоча впродовж існування цієї культури може змінитися кілька типів трудової етики. Тим-то жоден народ у цьому розумінні не є фатально приреченим.

Моральні максими праці залишаються й зберігаються в різних елементах культури: праві, мистецтві, етнічній психології, побуті, вихованні й сімейних традиціях, у звичках і нахилах людей. Надзвичайно важливу роль у формуванні етики праці в так званих «традиційних суспільствах» відіграє релігія.-яка освячує або засуджує такі людські якості, як заповзятливість, ділова енергійність, відповідальність, господарська ощадливість і т. д.

Досить сказати, що в Західній Європі протягом значного за часом періоду буржуазне підприємництво блокувалося католицизмом з його забороною на лихварство та банківський процент. На Сході до тривалої консервації зростання буржуазних виробничих відносин призвели окремі положення ісламу, наприклад так званий звичай «закят», котрий вимагав поділу будь-якого прибутку окремої особи з общиною віруючих — «уммою». Зведення ж останньої в ранг верховного власника всілякого прибутку робило регулярний переділ його звичною й природною справою. При цьому негарантованість інтересів власника прикривалася ідеєю примусової благодійності.

Господарська етика формує певним чином забарвлене емоційне ставлення до праці, виробництва, економіки як основи добробуту нації, до того чи іншого типу господарювання. В традиційних суспільствах господарська етика здатна набувати дуже важливої функції, входячи в систему етики релігійної, котра в свою чергу є істотною частиною національної культури.

Епоха первісного нагромадження в Західній Європі в духовній сфері освячувалась ідеалами протестантизму. В арабському світі економічні реформи спочатку супроводжувалися реформаційними процесами. Етика, що склалася в надрах цих складних соціокультурних комплексів, виходила далеко за їхні межі, вторгаючись у політику, право і, звичайно ж, в економіку: виробництво, торгівлю, ділові контакти.

Кальвіністський напрям у протестантизмі, виходячи з ідеї приреченості людської долі, перетворював господарську діяльність на засіб перевірки Божественного присуду. Індивід дізнавався, що на нього чекає на «тому світі» в залежності від того, як ішли його справи на світі «цьому». Підприємницька діяльність у цьому розумінні набувала значення дії СВЯЩЄКИОЇ, служіння Богові, котре мало підкорятися системі правил священного бізнесу, де першість була не за прибутком як таким, не за наживою, а за самим процесом нагромадження капіталу, його зростанням. Ці правила розглядалися з позицій надсуб'єктивного обов'язку, господарсько-етичного ідеалу та бюргерської аскези.

Протестантські моральні заповіді підприємницької діяльності чітко розрізняють шанованого кальвіністського ділка від похапливого й хитрого дрібного торгівця, підкреслюють високу місію ділової людини в умовах цього типу культури. Названі заповіді забороняли ділкам багато розмовляти й вихваляти свій товар при купівлі та продажу; продавати товари, які не пройшли митного контролю; вимагати більшого банківського процента, ніж це дозволялося місцевим законодавством; накопичувати скарби, тобто перетворювати капітал на майно; витрачати його на особисте споживання; брати кредит без упевненості в можливості його повернення; дозволяти собі яку б то не було розкіш.

Як бачимо, багато з цих вимог мають етичний, а не комерційний характер, орієнтуючись на певне надзавдання, створення соціально й морально збалансованого суспільства з жорстким правовим каркасом. Наведені пункти вимог промовисто свідчать, що протестантський ділок покликаний служити надсуб'єктивним цілям, абстрагуючись від власних приватних потреб. Звичайно, в даному випадку мається на увазі належна, нормативна, ідеальна з точки зору протестантської доктрини ділова поведінка. Підприємець повинен, виходити з доктрини, яка вимагає ставити не особисті цілі, а бути зброєю його величності Капіталу, абсолютної ідеї суспільства вільного підприємництва.

Протестантська етика праці ввібрала загальний дух Реформації, яка в ідеологічному відношенні виступала відносно послідовним вираженням духу нового буржуазного часу в історії Європи, відіграла величезну роль у зруйнуванні старого феодально-патріархального ладу в культурі, мисленні, способі життя, моральних засадах. Реформація ідейно підготувала ранні буржуазні революції, виховавши особливий тип людської особистості, сформулювавши основи буржуазної моралі, релігії, філософії, ідеології громадянського суспільства, заклавши вихідні принципи взаємовідносин індивіда, групи та суспільства.

Без перебільшення можна сказати, що Реформація змінила обличчя Європи, в багатьох моментах сприяючи створенню того соціального та культурного порядку, котрий і нині існує в більшості європейських країн. Сучасний стан в економічному, політичному, соціальному та культурному відношенні є наслідком тривалого історичного розвитку як у сфері буття, так і в сфері духовного. Початок цьому розвиткові був покладений в епоху Реформації, котра була досить адекватним вираженням глибинної соціокультурної сутності системи вільного підприємництва в умовах ринкової економіки. Остання підтримувалася цілим рядом ідеологічних чинників, першим серед яких слід назвати феномен протестантизму, цей специфічно буржуазний різновид християнства.

Протестантизм, особливо у формі кальвінізму, справді виробив специфічну етику ефективної праці, етику економічної діяльності, етику договірних відносин, акуратності, ощадливості й педантизму. Ця етика, функціонуючи й сьогодні у свідомості, підсвідомості та звичках мільйонів людей, увійшла в найглибші структури повсякденного буття багатьох країн Західної Європи та Нового світу.

Перелічені соціокультурні основи виступають як дуже своєрідна й могутня коренева система сучасного економічного й побутового благополуччя розвинутих країн Європи й Америки, котрі вирізняються високою якістю життя, працездатністю, організованістю, політичною культурою. Таким чином, ринок є не просто одна з багатьох можливих форм організації економіки, а й особливий тип культури, який не просто робить ринок можливим, а й забезпечує йому оптимальні варіанти розвитку.

Нинішня ринкова економіка Заходу з усіма її як непривабливими, так і привабливими сторонами визрівала протягом останніх п'яти століть існування європейської культури. Це супроводжувалося формуванням відповідного їй типу людської особистості, типу моралі, психології, правосвідомості, поведінки і т. д. Тому ринкова цивілізація н"е є якась чиста, в культурному відношенні нейтральна економічна форма, котру можна легко переносити з одного культурного середовища в інше, уникаючи при цьому великих соціальних, моральних і психологічних катаклізмів. Передусім це стосується суспільств із принципово іншими традиційними орієнтаціями, цінностями егалітаризму, що увійшли в плоть і кров мас, пріоритетом колективного начала над індивідуальним, державно-ідеологічного над економічним. У таких суспільствах існує стійкий моральний негативізм стосовно комерції, приватної ініціативи (навіть у формі кооперації), майнового розшарування (навіть справедливого).*

Звісно, йдеться не про фатальну неможливість асимілювання нової для даного середовища економічної системи, а про необхідність усвідомлення надзвичайної складності втілення подібних запозичень, які не можуть просто вписатися в уже існуючу соціально-економічну й національно-культурну систему, а вимагають докорінних структурних змін існуючого стану суспільства. Ці зміни вимагають і реконструкції моральної свідомості, моральних відносин і моральної діяльності, створення нової етики праці.

Для того щоб скласти уявлення про моральні аспекти функціонування економічної системи нашого оновлюваного суспільства, слід усвідомити той факт, що, будучи раз створеною, ця система сформувала свою власну структуру масової свідомості (менталітет), поведінки, спілкування, створила певний тип особистості. Виниклі за час її існування форми буття та духовності виступили могутнім закріплюючим моментом діючої економічної системи. І

Вказані форми буття та духовності, породжені усталеними на значний період часу умовами людської життєдіяльності, залежать передусім від фундаментальних чинників виробництва та відтворення матеріального життя людей. Насамперед це відношення власності, обміну, розподілу, форми участі в реальному процесі створення матеріальних цінностей, а також стосунки, що складаються між людьми з приводу споживання. Перший і другий вид відносин у їхньому багатоскладному діалектичному зв'язку, в єдності всіх своїх матеріальних і духовних, суб'єктивних та об'єктивних моментів і створюють початкову вихідну канву розвитку того явища, яке дістало найменування «спосіб життя».

«Спосіб життя», якщо поглянути на нього як на своєрідну суспільну міру праці та споживання, абстрагуючись від безлічі інших складників, породжує й певний тип реально проступаючої моральної свідомості («розхожої моралі») та суспільних звичаїв — повсякденних етичних і со-ціопсихологічних механізмів людської поведінки. Слід зазначити, що моральна свідомість і суспільні звичаї, як правило, містять значний елемент спонтанності, бо «спосіб життя» — це в кінцевому підсумку саме життя людей у єдності його цілепокладаючих і стихійних сторін.

Стихійність же формування масової моральності має «зніматися» своєю діалектичною протилежністю — цілеспрямованою дією суспільства через його інститути на свідомість індивідів, груп і класів в інтересах вироблення у них бажаних моральних якостей, тобто моральним вихованням. Яким же було співвідношення об'єктивно-виховуючої дії процесів, що відбувалися в народному господарстві, та суб'єктивно спрямованих зусиль суспільних виховних інститутів та установ для оздоровлення морального клімату нашого суспільства?

Передусім треба зазначити, що застарілі форми виробничих відносин, подолання яких становило одне з основних завдань сьогодення, не могли не справити негативний вплив на весь комплекс відносин політичних, правових, моральних. Що ж до останніх, то, як відомо, вони пов'язані з виробничими відносинами дуже опосередкованим способом і сповна ними уне покриваються.

Виробничі відносини кожної формації й далі — кожного періоду сприяють у своєму розвитку появі цілого ряду норм і настанов, що набувають морального сенсу й регулюють таким чином «згори» (з допомогою моралі як надбудовного явища) процес виробничих зусиль індивідів. Отже, як бачимо, тут також відбувається процес формування специфічної для даного соціального, національно-культурного середовища етики праці, котра значною мірою виокремлюється реаліями самого виробництва та виробничих відносин.

У залежності від характеру надзвичайно неоднозначних зв'язків етики праці з «розхожою мораллю», що складаються в людській повсякденності, між ними можуть виникати ситуації збігу, розриву й навіть конфліктного протистояння. В разі ж, якщо архаїчні, відсталі, економічно необгрунтовані форми виробничої діяльності підкоряють собі людей, то будь-які моральні заклики та гасла, будучи істинними й корисними в своїй абстрактній змістовності, в кожному конкретному випадку перетворюються на «моральну критику аморальності», на безсилля в дії.

Виховна дія таких гасел зводиться до мінімуму, а часто й набуває характеру негативного впливу. Пояснюється це, зокрема, тим, що гасла та заклики, вступаючи в кричущу суперечність із щоденною реальністю, зі своєрідним звичаєм, не тільки морально девальвуються й компрометуються, а й породжують стійку недовіру і неприйняття будь-яких-форм морального звернення як засобу стимулювання виробничої та громадської активності.

Спроба знищити суспільне зло, нічого не змінюючи в умовах, що його породжують, у самих соціально-економічних і політичних механізмах, котрі роблять зло можливим, тобто за рахунок лише апеляцій до моральної свідомості й почуття, за рахунок умовлянь і напучувань приводить до невдачі в досягненні поставленої мети, ослаблення моральних регуляторів людської поведінки. Мораль у такій ситуації приречена на марне застосування, й ніяка концентрація, ніяка численність гасел (найпривабливіших морально) та закликів ^наииїльш громадянських^ не запобіжить трагічному розривові між «належни_ш^моралМ «сущим» дійсності. Більш того, тут можна спостерігати спрЬ15у~вйкорис-тання моральних важелів впливу у відриві від усієї решти чинників впливу на людську поведінку (економічних, правових, соціальних), що робить мораль іще безсилішою.

Мораль може й повинна бути могутньою силою суспільних перетворень, але це можливе лише в тому разі, якщо вона підтримана й закріплена енергією реальної, практичної зміни всіх сфер людського буття. Безглуздо вдаватися до моральних проповідей там, де необхідні злам усталених відживаючих структур, кардинальна й безкомпромісна відмова від економічних догм, безстрашне викриття запущених соціальних пороків.

Мораль нашого суспільства дуже часто ставала безсилою тому, що перетворювалася на засіб відходу від практичних заходів, від дії, від тяжкої роботи задля вирішення накопичених із часом, іноді надзвичайно болісних проблем. Моральний осуд і моральний заклик є тільки першим кроком, який за наших умов нерідко виявлявся останнім і єдиним. Не випадково багато масових кампаній, побудованих на інстинктивній вірі в силу «моралістики» не тільки не дали сподіваного морально-виховного ефекту, а й призвели до девальвації деяких моральних цінностей.

В роки всевладдя командно-адміністративної, системи засоби масової інформації — преса, радіо, телебачення — невтомно працювали на підвищення морального престижу сільськогосподарської праці. З'явилася величезна кількість публікацій і передач на тему про «любов до землі», «почуття землі», «почуття господаря», «хліборобську честь», «селянські традиції» і т. д. Але за надміром високих слів, найщиріших закликів, апеляцій до хліборобської совісті й праведного гніву відходили в тінь важливі принципи організації сільськогосподарського виробництва, нехтування якими й призвело до забуття «селянських традицій», втрати «хліборобської честі», згасання «любові до землі», здрібнення «почуття господаря».

5.Моральні аспекти соціальної справедливості

Майбутнє як втілення ідеалу, зокрема й ідеї добра, немислиме без справедливості. Віра в її торжество є неодмінною передумовою високоморального буття людини. Ця віра, однак, не повинна бути сліпою, а має ґрунтуватися на знанні природи і сутності справедливості. Без цього не побудувати суспільства на засадах справедливості.

Справедливість — загальне співвідношення цінностей, благ між собою і конкретний розподіл їх між індивідами, належний порядок людського співжиття, який відповідає уявленням про сутність людини і її невід'ємні права.

Про справедливість розмірковували ще давньогрецькі філософи. Так, за словами Демокріта, тільки ті люди любі богам, яким ненависна несправедливість. Багато уваги приділяли проблемі справедливості Арістотель, Платон (427—347 до н. е.), який несправедливість вважав найбільшим злом, яке тільки може містити в собі душа, а справедливість — найбільшим благом, ціннішим за золото предметом.

Категорія "справедливість" є однією з провідних у працях англійських філософів Дж. Локка, Герберта Спенсера (1820—1903), російського мислителя Петра Кропоткіна (1842—1921), в дослідженнях з етики Нового часу, коли почався розвиток буржуазних демократій і постала необхідність обґрунтування ідеї правової держави. Намагалися її осмислити й історики, юристи, політики, педагоги, письменники.

У буденній свідомості справедливість розуміють як щось само собою зрозуміле. Проте при спробах потрактувати це поняття виникали певні труднощі. Основна з них полягає в конкретно-історичному характері справедливості, на що звертав увагу Д. Юм, який розглядав справедливість як штучну чесноту на відміну від інших, природних. Без сумніву, ігнорувати конкретно-історичний характер справедливості невиправдано (наприклад, розуміння справедливості в буржуазному суспільстві суттєво відрізняється від уявлень про справедливість в епоху феодалізму). Проте абсолютизація конкретно-історичного мінливого характеру справедливості е прямим шляхом до релятивізму, нігілізму.

Знання суті й принципів справедливості може істотно вплинути на моральні уявлення людини. Традиційно справедливістю вважають порядок співжиття людей, який відповідає гуманістичним уявленням про природу і сутність людини та її невід'ємні права, про гармонійне узгодження потреб та інтересів особистості, суспільства й людства. На відміну від понять благо (все, що має для людини позитивне значення) й антиблаго, зокрема "добро" і "зло", за допомогою яких оцінюють окремі явища, взяті самі по собі, справедливість характеризує співвідношення двох чи більше явищ з точки зору благ і антиблаг між людьми. Вона передбачає відповідність між практичною роллю різних індивідів у житті суспільства та їх становищем, між їх правами і обов'язками, їх діяльністю і винагородою, реальними заслугами та їх громадським визнанням, між злочином і покаранням.

Справедливість потребує еквівалентного обміну діяльністю та її результатами. Вона одночасно визначає відносини між людьми з приводу їх взаємних обов'язків і розподілу створених спільними зусиллями матеріальних і духовних благ.

Проблема справедливості в її моральному смислі виникає тоді, коли індивід замислюється, чи повинен він дотримуватися вимог моралі в умовах, коли інші люди часто нехтують ними, і наскільки це справедливо.

Справедливість загалом має об'єктивний характер. Якщо заохочення чи покарання застосовують свавільно, то про справедливість у цьому випадку не може бути й мови. Справедливість як самостійна владна сила діє відповідно до характеру вчинку, абстрагуючись від будь-яких особистісних симпатій та антипатій. Тому богиню правосуддя Феміду зображують в образі жінки, очі якої зав'язані, а в руках — ваги (терези). Феміда зважує добро і зло наосліп, прагнучи, щоб ніяка пристрасть не схитнула чаші терезів. Проте є в справедливості й момент умовного, що помітили прибічники доктрини суспільного договору. Одним із наслідків умовності справедливості вважають вимогу послідовності й несуперечливості в діяльності і поведінці людини, яка іноді ставиться вище від об'єктивності. Наприклад, строго об'єктивне оцінювання відповіді одного студента може бути розцінене як несправедливе, якщо до інших студентів підхід був значно ліберальніший.

Сфера застосовуваності поняття "справедливість" безмежна, вона охоплює політичні та економічні системи, закони, соціальні інститути, міждержавні відносини, оцінки, судження, установки, рішення, вчинки, життєві позиції людей і навіть розподіл везіння та невдач.

У класовому суспільстві "справедливість" є поняттям не лише моральної, а й політичної та правової свідомості, оскільки розподіл благ та антиблаг належить до компетенції держави. Водночас політичні рішення і закони, навіть будучи правомірними, піддаються моральному оцінюванню, яке не завжди збігається з чинними політичними і правовими нормами. На цій підставі громадська думка вирішує, заслуговує політичний та економічний режими збереження, чи їх слід замінити як негуманні, такі, що принижують гідність громадян.

Категорію "справедливість" застосовують і щодо людей. Справедливими вважають тих, хто дотримується правових і моральних норм, даного слова, виконує свої обов'язки, відповідає добром на добро, несправедливими — тих, хто чинить свавілля, порушує права людей, не пам'ятає зробленого їм добра тощо.

Спочатку розуміння справедливості полягало у визнанні незаперечності норм первісного суспільства. Бути справедливим означало дотримуватися загальноприйнятого порядку. Отже, справедливість ототожнювалася тоді з владою звичаю.

З огляду на мотиваційні спонуки, розрізняють відплатну і розподільчу справедливість. Відплатна справедливість вимагала відповідності покарання людини вчиненому нею злочину. Це зафіксовано у висловлюванні "Життя за життя, око за око, зуб за зуб" (правило тальйону, згідно з яким помста за кривду не повинна перевищувати завданої шкоди). Головною її формою був інститут родової помсти. Розподільча справедливість передбачала однаковий розподіл благ і відповідальності кожному члену спільноти або пропорційний до його дій, значущості тощо. З урахуванням цього виокремлюють зрівняльну і пропорційно-розподільчу справедливість. Згідно з вимогами зрівняльної справедливості всі індивіди роду, племені одержували рівну частину добутого спільними зусиллями на полюванні або зібраного в лісі чи полі. Це було необхідною умовою виживання людей за дефіциту засобів існування. Елементи зрівняльної справедливості простежуються в усі історичні епохи. Однозначно оцінити її роль важко, оскільки в ній поєднуються як позитивний, так і негативний смисли. Розуміння справедливості як рівності стало її стійким моральним образом, своєрідним архетипом, що глибоко вкоренився в суспільній свідомості. На сучасному етапі це проявляється у схильності до "зрівнялівки", в негативному ставленні до заможних людей незалежно від того, як вони здобули свої блага. Нерідко це супроводжується заздрістю. Особливо часто до принципу рівності вдаються політики, що прагнуть влади. Правда, здобувши її, вони, як правило, відмовляються від нього.

З виникненням класів і держави з'являються писані закони, право, які претендують на статус справжньої справедливості. Це спричинило заміну зрівняльної справедливості на пропорційно-розподільчу (диференційований рівень відповідальності при виконанні різних робіт і диференційований розподіл благ), яка стала могутньою рушійною силою прогресу суспільства. Правда, в цьому суспільстві панівні класи мають змогу чинити несправедливість, відбирати результати праці у трудящих, вдаючись до економічних і позаекономічних (силових) засобів. Уся історія класового суспільства є історією боротьби знедолених верств за справедливість. Унаслідок цієї боротьби держава поступово перетворювалася з "машини для пригнічення одного класу іншим" (вислів російського мислителя, політичного діяча Володимира Ульянова (Леніна) (1870—1924)) на політичну організацію, що прагне узгодити інтереси різних соціальних і національних верств суспільства. Істотний внесок у цей процес зробила буржуазія, зруйнувавши феодальний уклад і поставивши на його місце свободу приватної власності, правову незалежність і політичну рівність людей. Розуміння справедливості як рівності знову відроджується. Однак йдеться вже про економічну чи соціальну рівність, передусім як рівність прав. Юридичні уявлення про справедливість стають домінуючими.

Проблема справедливості актуальна і в сучасному суспільстві. Адже одні люди розкошують, а інші — бідують, щосекунди у світі хтось умирає від недоїдання чи відсутності ліків. В умовах розгулу тероризму ніхто не почувається безпечно навіть у найдемократичніших країнах. Особливо актуальна ця проблема у пострадянських державах, зокрема і в Україні. Неабиякої гостроти набула вона в соціальному аспекті, оскільки принцип соціалізму "від кожного — за здібностями, кожному — за працею" так і не був реалізований. Крім того, негативно впливають на цей процес криза у вітчизняній економіці, корупція, криміналізація суспільства.

Розвиток цивілізації, нові виклики людству потребують постійного оновлення концепції справедливості як у глобальних вимірах, так і стосовно реалій національного буття. Оскільки, як стверджує сучасний американський мислитель-соціолог Джон Ролз, "справедливість є головною доброчесністю суспільних інститутів подібно до того, як істина є головною доброчесністю наукових систем". У своїй концепції соціальної справедливості він намагається узгодити інтереси індивіда і суспільства, недоторканність, свободу особистості і саморегулювання суспільства, його продуктивність, координованість, стійкість. Про гуманістичний характер концепції справедливості Дж. Ролза свідчать його слова на захист інтересів людини як особистості: "Кожен індивід володіє недоторканністю, якою не може знехтувати навіть найблагополучніше суспільство. З огляду на це справедливість відкидає саму думку про те, що несвобода одних може бути виправданням найбільшого благоденствування більшості людей. З цього випливає, що вона не припускає також і думки про те, що принесення в жертву частини людей може компенсуватися більшим благоденствуванням інших. Отже, у справедливому суспільстві рівна свобода громадян розцінюється як щось завчасно заплановане". За словами Ролза, "сучасні суспільства рідко бувають добре організованими, оскільки відмінність справедливого і несправедливого в них усе ще дискутується". Зважаючи на недоліки принципу рівних можливостей і враховуючи позитивний аспект принципу рівних результатів, він узяв за основу своєї концепції соціальної справедливості два різні принципи:

1. Кожна людина повинна володіти рівним правом стосовно найзагальнішої системи рівних базових свобод, порівняної з подібними системами свобод усіх інших людей. Цей принцип передбачає рівність у володінні всіма базовими правами.
2. Соціальні й економічні нерівності повинні бути так зорганізовані, щоб вони давали найбільшу вигоду найменш забезпеченим громадянам, а також були застосовними до занять і соціальних статусів, доступними усім в умовах чесної рівності можливостей. За цим принципом допускається соціальна й економічна нерівність, наприклад у достатку і владі.

Оцінити реалістичність, спрогнозувати здійсненність цієї концепції непросто. Безперечним є те, що її гуманістичний потенціал спростовує догми комуністичної ідеології про реакційність буржуазної етики і соціології.

Крім проблеми соціальної справедливості, яка визначається характером політичної влади, права, соціальної політики держави (правовий аспект справедливості), існує й проблема справедливості як способу поведінки індивіда, про що стверджував ще Арістотель, розрізняючи справедливість щодо закону і стосовно інших людей. Йдеться про її моральний аспект. У цьому сенсі справедливість спрямована не стільки на стосунки між громадянами, скільки проти індивідуального свавілля, вимагаючи не зазіхати на іншу особистість (не завдавати їй фізичної шкоди, моральної кривди, не перекладати на неї свої обов'язки й турботи, не зраджувати її тощо), а також не зазіхати на її власність (матеріальні й духовні цінності).

Подвійною несправедливістю вважається зрада. Те саме стосується ситуацій, коли охоронець чи провідник стає вбивцею, сторож — злодієм, опікун присвоює власність того, кого він опікує, адвокат захищає інтереси протилежної сторони, суддя йде на підкуп тощо. У кожній із них людина, вступаючи в договірні відносини, беручи на себе обов'язки, не тільки порушує їх, але, використовуючи своє становище, завдає партнерові шкоди саме в тій сфері буття, охороняти яку вона зобов'язалася.

Визнаючи важливу роль справедливості в житті суспільства, людини, її, однак, не можна переоцінювати, абсолютизувати. Оскільки навіть досягнення абсолютної справедливості у правових відносинах і в особистісних стосунках саме собою не зробить людей щасливими. Якщо людина, маючи значні задатки, не реалізовує себе, для неї справедливість — ніщо. Крім того, справедливість може бути казенною, неодухотвореною. Вона є лише однією із граней ідеалу суспільства й особистості.

Моральне життя людини. Моральний вибір і цінності орієнтації особистості