ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ
ТЕМА 3. ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ
1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин
2. Підстави і передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин
3. Суб`єкти цивільних процесуальних правовідносин
4. Зміст цивільних процесуальних правовідносин
5. Об`єкт цивільних процесуальних правовідносин
- Поняття цивільних процесуальних правовідносин
Цивільні процесуальні правовідносини визначають роль і значення механізму застосування права на врегульовані ними суспільні відносини, розкривають соціальну спрямованість норм цивільного процесуального права, виступають процесуальним засобом судового захисту цивільних, трудових, сімейних та інших прав, державних і громадських інтересів. Вони обумовлюються дією норм цивільного процесуального права, які впливають на поведінку осіб шляхом закріплення сукупності кореспондуючих між собою суб'єктивних цивільних процесуальних прав і обов'язків суду та учасників процесу, реалізація яких спричиняє виникнення, розвиток і припинення цього виду правовідносин. Отже, цивільні процесуальні правовідносини — це врегульовані нормами цивільного процесуального права відносини, що виникають між судами як між собою, так і з учасниками процесу — громадянами і організаціями в цивільному судочинстві.
Цивільні процесуальні правовідносини виникають і розвиваються на диспозитивній основі внаслідок вольових дій осіб, які звертаються до суду із заявою за захистом свого права чи охоронюваного законом інтересу. Або виникають на публічній основі, коли на захист прав та інтересів таких осіб порушена цивільна справа в суді за заявою прокурора, органів державної влади, профспілок та ін. (п. 2 ст. 5, ст. 121 ЦПК). Процесуальні дії прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших осіб після подання заяви до суду будуть юридичними фактами, які спричиняють виникнення цивільних процесуальних правовідносин не тільки між такими особами і судом, а й між судом і особами, на захист прав яких була порушена цивільна справа в суді. Незалежно від того, за ініціативою яких осіб виникли цивільні процесуальні правовідносини, їх об'єктивною основою виступають матеріальні правовідносини — необхідність захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, які виникають з порушених і спірних цивільних, трудових, сімейних, кооперативних правовідносин.
Вольовий характер цивільних процесуальних правовідносин полягає також у тому, що вони забезпечують правовий зв'язок двох осіб між собою — одна має право вимагати від іншої вчинення певних процесуальних дій, а інша зобов'язана діяти відповідним чином або утриматися від дій. Але права і обов'язки суду у відносинах з іншими суб'єктами характеризуються особливістю, яка полягає в тому, що вони відображають їх владні повноваження як державних органів судової влади, які здійснюють правосуддя. Суд керує процесом розгляду справи, спрямовує діяльність осіб, які беруть участь у справі, — роз'яснює їм права і обов'язки, попереджає про наслідки їх вчинення і сприяє у здійсненні ними прав, постановляє обов'язкові для виконання рішення, якими розв'язано цивільний спір і здійснено захист їх прав та інтересів. Отже, суд, як суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин, виступає як орган судової влади держави, на якого покладено функцію вирішення цивільної справи по суті, а також розв'язання окремих правових питань, що виникають у судочинстві по її розгляду.
В судочинстві по конкретній цивільній справі виникає не одне складне комплексне правовідношення, а система численних процесуальних правовідносин між його суб'єктами за схемою суд — позивач, суд — відповідач, суд — прокурор, суд — свідок тощо.
Цивільний процес не можна звести до одних комплексних цивільних процесуальних правовідносин. Залежно від завдань суб'єкта і виконуваних ним цивільних процесуальних функцій визначаються його процесуальні права і обов'язки. Сторона взаємодіє із судом з приводу захисту свого права, прокурор — державного інтересу, профспілки — громадського інтересу, свідок — з приводу відомих фактів, які необхідні судові для правильного вирішення справи тощо. Процесуальному праву сторони відповідає обов'язок суду і, навпаки. Аналогічно кореспондують права і обов'язки суду і прокурора, профспілки і суду, суду і свідка. Між судом і кожним з цих суб'єктів виникають окремі самостійні цивільні процесуальні правовідносини. При цьому, виникнувши спочатку між судом і особою, яка звернулася з вимогою до суду про захист порушеного права, вони стають юридичною основою для виникнення процесуальних правовідносин між судом і відповідачем, судом і третьою особою, судом і свідком тощо. Виникнувши в суді першої інстанції, вони розвиваються в процесі провадження по розгляду і вирішенню справи й припиняються з постановленням і проголошенням судом рішення. У випадку апеляційного оскарження рішення суду в наступній стадії цивільного судочинства виникають нові процесуальні правовідносини між особою, яка оскаржила рішення, і судом апеляційної інстанції. Тут не відбувається заміна судових органів, дії по оскарженню не викликають переходу від одного суду до другого процесуальних прав і обов'язків. Кожний з них виконує покладені на нього функції. Коли вважати, що в наступних стадіях не виникають нові цивільні процесуальні правовідносини, а триває розвиток правовідносин попередніх стадій, то незрозуміле, як особа, що не брала участі в провадженні суду першої інстанції, стане суб'єктом процесуальних правовідносин у суді апеляційної інстанції, без визнання того, що внаслідок її процесуальних дій по оскарженню судового рішення між нею і судом апеляційної інстанції виникнуть цивільні процесуальні правовідносини.
Концепція одного комплексного правовідношення не спроможна пояснити характер правових зв'язків численних цивільних процесуальних прав і обов'язків багатьох суб'єктів процесуальних правовідносин. Вона підривається її авторами поділом правовідносин на головні, додаткові і службово-допоміжні, який свідчить про їх диференціацію.
Основні — такі правовідносини, без яких не може виникнути і розвиватися цивільне судочинство в конкретній справі (між судом і сторонами). Додаткові — виникають між судом і особами, які не беруть участь у кожній справі (треті особи, прокурор). Службово-допоміжні — виникають між судом і особами, які виконують у процесі службово-допоміжні функції (свідки, експерти, перекладачі).
Система численних правовідносин була сприйнята окремими авторами з модернізацією, що правовідносини при класифікації за суб'єктом не є одиничними, а комплексними — учасники процесу як громадяни, так і організації вступають в правовідносини із судом декілька раз: у стадії порушення справи, підготовки її до розгляду, в стадії розгляду і вирішення справи тощо. Така концепція структури цивільних процесуальних правовідносин ігнорує їх стадійність: виникнення, розвиток, припинення, її недоліком є те, що особа, не перебуваючи постійно в правовому становищі конкретного суб'єкта процесуальних правовідносин, може виконувати процесуальні дії, визначені законом для такого суб'єкта в наступній стадії розвитку судочинства.
Спірним питанням структури цивільних процесуальних правовідносин є положення про існування процесуально-правових зв'язків поза судом між сторонами в судочинстві по справі. Це правовідносини: між стороною і представником з приводу надання обсягу і оформлення процесуальних повноважень (статті 112—115 ЦПК); між сторонами по відшкодуванню збитків, заподіяних забезпеченням позову (ст. 158 ЦПК); забороною провадити операції по вкладах або цінних паперах на пред'явника (ст. 284 ЦПК); між сторонами по відшкодуванню судових витрат і винагороди за втрату робочого часу (статті 75, 77 ЦПК); між позивачем і особою, яка завдала збитки невиконанням ухвали про забезпечення позову (ст. 153 ЦПК). Якщо в перших правовідносинах кореспондують між собою процесуальні права і обов'язки особистого характеру сторони і процесуального представника, то в інших — процесуальні права і обов'язки сторін майнового характеру, які визначають процесуально-правову відповідальність за цивільні процесуальні правопорушення.
Таким чином, цивільні процесуальні правовідносини характеризуються наступними ознаками: виникають на підставі норм цивільного процесуального права в результаті їх реалізації; створюються між учасниками суспільних відносин — судом і кожним з учасників цивільного процесу під час судочинства в цивільній справі; юридичне закріплюють взаємну поведінку зазначених суб'єктів через їх суб'єктивні цивільні процесуальні права і обов'язки; реалізація суб'єктивних цивільних прав і виконання суб'єктивних обов'язків забезпечується заходами правового впливу — санкціями цивільного процесуального, кримінального, адміністративного і трудового права.
Залежно від прийнятого в юридичний науці поділу норм права на регулятивні і охоронні в науці цивільного процесу була проведена аналогічна класифікація цивільних процесуальних правовідносин, яка одержала певну модифікацію, але виявила неспроможність пояснити численні спірні положення теорії цивільних процесуальних правовідносин і не сприяла її розвитку.
- Підстави і передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин
Незважаючи на велике практичне значення цих питань в теорії цивільних процесуальних правовідносин вони залишаються найменш розробленими. Частково розглядаються тільки процесуальні передумови виникнення правовідносин, до яких належать норми права, процесуальна правоздатність, юридичні факти. Додатково називаються ще матеріальні правовідносини і підвідомчість справи судові. Зазначені обставини, дійсно, є передумовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин, але, як було зазначено з цього приводу, посилання на них є зайвим, тому що коли йти по шляху їх перерахування, то вони наведені не всі, а коли керуватися їх процесуальною суттю, то в одному переліку не можна наводити різнопланові правові категорії, які нерідко поглинають одна одну.
Виникнення процесуальних правовідносин правильно пов'язується з необхідністю наявності процесуальної норми права, яка передбачає дані правовідносини, а також щоб його суб'єкти були учасниками процесу в даній справі. Але для того, щоб бути учасником процесу, необхідні певні передумови, які не ідентичні для участі стороною, третьою особою, іншим суб'єктом в суді першої інстанції, апеляційної і касаційної інстанції та в стадії звернення рішення до виконання. Отже, вказівка на норму права як передумову виникнення цивільних процесуальних правовідносин має загальний характер і означає наявність сукупності норм, якими участь у цивільному процесі конкретних суб'єктів обумовлюється наявністю або відсутністю певних обставин (наприклад, для участі сторонами по справі такі обставини в систематизованому вигляді визначені ст. 136 ЦПК). Тому вказівка на норму права як передумову правовідносин має загальне значення для теорії правових відносин і конкретизується для теорії цивільних процесуальних правовідносин.
Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідною є наявність: а) підстави, б) приводу, в) процесуальних передумов.
Стосовно чинного цивільного процесуального законодавства України підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин є факти, з настанням і завдяки настанню яких виникає цивільний процес: пред'явлення позовної заяви (встановлених законом форми і змісту) в справах позовного провадження; заяви і скарги у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження (ст. 5 ЦПК).
Цивільні процесуальні правовідносини виникають з приводу необхідності захисту порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу в справах позовного провадження і у справах з адміністративно-правових відносин. У справах окремого провадження — необхідності встановлення певних обставин — юридичних фактів, зміни юридичного становища громадянина чи його майна, з наявністю чи відсутністю яких закон пов'язує виникнення, зміну, припинення суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав.
Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин — це обставини процесуально-правового характеру (юридичні факти), наявність (відсутність) яких є необхідною для реалізації права на звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного суб'єктивного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу, тобто для порушення справи в суді першої інстанції, в стадіях апеляційного і касаційного провадження, по перегляду рішень у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами.
Передумови реалізації права на пред'явлення позову були широко розроблені в науці цивільного процесу, їх систему становлять обставини, передбачені ст. 136 ЦПК: правоздатність сторін, підвідомчість справи судові; відсутність рішення, що набрало законної сили, у справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав або ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову чи про затвердження мирової угоди сторін; відсутність договору між сторонами про передачу даного спору на вирішення третейського суду; додержання встановленого попереднього позасудового порядку розгляду спору; відсутність у провадженні суду тотожної справи; підсудність справи судові; дієздатність особи, яка подає заяву; наявність повноваження у представника на подачу заяви від імені заінтересованої особи. До цього переліку в літературі включаються додатково такі передумови, як процесуальна заінтересованість сторін, правовий характер вимоги, наявність спору про право цивільне, відсутність прямої заборони на судовий захист. Щодо останньої передумови, то вона охоплюється підвідомчістю справи, а попередні три характеризують наявність приводу для виникнення цивільних процесуальних правовідносин.
Передумови реалізації права на порушення в суді справ з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а, отже, — і виникнення цивільних процесуальних правовідносин не були предметом самостійного і глибокого дослідження. В своїй основі вони збігаються з обставинами, передбаченими ст. 136 ЦПК, за винятком передумови — відсутності договору про передачу даної справи на вирішення третейського суду, оскільки третейські суди не компетентні розглядати такі справи.
Зовсім інші передумови для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у стадії провадження справ у касаційній інстанції. Ними будуть: подача касаційної скарги, подання в письмовій формі відповідного змісту, передбаченого ст. 322 ЦПК; подача скарги, подання право-дієздатною особою, яка брала участь у справі в суді першої інстанції, або її представником; подача скарги, подання її за підсудністю — до суду, рішення якого оскаржується, в межах трьох місяців з дня про оголошення рішення; відсутність встановленої законом заборони в оскарженні рішень, постановлених по даній категорії справ (статті 320, 321, 323 ЦПК).
Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у стадії перегляду в зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами рішень, ухвал суду необхідними є такі передумови: подача заяви особою, яка брала участь у справі, або прокурором (ст. 34?з ЦПК); подача заяви, до суду рішення, ухвала, якого переглядаються (ст. 347 ЦПК); подача заяви у межах трьох місяців з дня встановлення обставин, що стали підставою для перегляду рішення, ухвали, постанови цим способом (ст. 347 ЦПК).
Різним складом передумов характеризується виникнення цивільних процесуальних правовідносин не тільки в окремих стадіях процесу, а й між судом і окремими учасниками цивільного процесу. Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин з третіми особами без самостійних вимог необхідною є наявність у провадженні суду справи, тобто існування процесуальних правовідносин між судом і сторонами; наявність заяви про вступ чи притягнення до участі в справі, правоздатності третьої особи, а для особистої участі — також дієздатності. Отже, склад і зміст передумов для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у справах різного виду провадження, різних стадіях розвитку судочинства і між різними учасниками процесу не збігаються.
- Суб`єкти цивільних процесуальних правовідносин
Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути тільки між носіями цивільних процесуальних прав і обов'язків у процесі здійснення правосуддя в цивільних справах, в цивільному судочинстві. Тому без суду, наділеного такими функціями, неможливі самі процесуальні правовідносини, тому суд і є обов'язковим суб'єктом усіх цивільних процесуальних правовідносин. Другим суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин буде особа, щодо участі якої в процесі є норма права і котра в одній із стадій цивільного процесу може виконувати процесуальні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Такими будуть сторони, треті особи, органи прокуратури, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб; заявники й заінтересовані особи у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; процесуальні представники, експерти, свідки, перекладачі та інші особи, які сприяють розглядові справи.
З метою виявлення окремих особливостей участі в цивільному процесі суб'єктів правовідносин у процесуальній літературі наводиться кілька видів їх класифікації на групи: а) на юридичне заінтересованих і юридичне незаінтересованих осіб або суб'єктів допоміжних правовідносин; б) на суб'єктів по застосуванню норм права і суб'єктів по додержанню та виконанню норм права або на юрисдикцію органи та їх службових осіб І учасників цивільного процесу; в) на суб'єктів, які здійснюють правосуддя, котрі беруть участь у здійсненні правосуддя і які сприяють правосуддю. Наведена класифікація має загальний характер, не розкриває мети і завдання участі окремих суб'єктів у процесі та не враховує нормативного виділення групи осіб, котрі беруть участь у справі (гл. 2 ЦПК).
З врахуванням існуючих систем класифікації суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, виконуваних ними процесуальних функцій та нормативного їх виділення і визначення вони можуть бути класифіковані на три групи:
1) особи, які здійснюють правосуддя в цивільних справах: а) суди, котрі розглядають і вирішують справи по першій інстанції; б) суди, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень у апеляційному і касаційному порядках та у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами;
2) особи, які беруть участь у справі: а) з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів сторонами, третіми особами у справах позовного провадження, заявниками та заінтересованими особами у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; б) з метою захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів: органи прокуратури, процесуальні представники, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації і окремі громадяни (ст. 98 ЦПК).
3) особи, які не беруть участі в справі: а) особи, котрі сприяють судові в розгляді справи, — свідки, експерти, перекладачі, особи, які мають письмові і речові докази.
Першу групу суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин становлять державні органи, які наділені владними функціями. Суд є обов'язковим суб'єктом у всіх стадіях процесу, незважаючи на те, що правовідносини можуть виникати з одноособових дій судді, який виступає від імені суду. В теорії цивільного процесу самостійними суб'єктами процесуальних правовідносин називаються суддя, секретар суду, секретар судового засідання. Але посадові особи, які виступають як носії службових прав і обов'язків, наданих їм для участі у виконанні завдань державного органу, самостійними суб'єктами, які замінюють державний орган, не стають. Суддя, секретар судового засідання і секретар суду є посадовими особами суду, перебувають з ним в трудових правовідносинах, тому суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин буде суд. Одноособові дії судді, секретаря судового засідання призводять до виникнення, розвитку і припинення правовідносин не з ними особисто, а із судом.
Процесуальними гарантіями, що забезпечують безсторонність і об'єктивність суддів і секретаря судового засідання, є відводи. Судді і секретар судового засідання не можуть брати участі в розгляді справи і виконанні рішення і підлягають відводу і самовідводу за наявності обставин, передбачених статтями 18, 19 ЦПК.
Особи, які беруть участь у справі (ст. 98 ЦПК), відрізняються від інших суб'єктів тим, що мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і в реалізації постановленого по ній судом рішення, їх заінтересованість зумовлюється тим, що вони мають відношення до справи як учасники матеріального спору (суб'єктивний матеріально-правовий характер заінтересованості) або внаслідок виконання ними функцій в системі управління суспільством (державний і громадський характер заінтересованості). Виходячи з цього, вони мають рівні процесуальні права (ст. 99 ЦПК) і в своїх судженнях та діях можуть висловлювати і визначати своє ставлення з приводу правової суті цивільної справи, а також з будь-яких питань, що виникають у процесі її розгляду і перевірки законності та обгрунтованості постановленого по ній судового рішення. Але характер і ступінь їх юридичної заінтересованості не однаковий.
Сторони в позовному провадженні (статті 102—106 ЦПК), заявники і заінтересовані особи у справах, які виникають з адміністративних правовідносин (статті 236-253 ЦПК), перебувають між собою в спірних матеріальних правовідносинах, що вимагають судового захисту. В зв'язку з цим їх заінтересованість у справі має суб'єктивний матеріально-правовий характер. Суб'єктивний правовий інтерес мають заявники і заінтересовані особи у справах окремого провадження (статті 254-288 ЦПК). До даної підгрупи суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин належать треті особи (статті 107-109 ЦПК), які мають правовий зв'язок з однією із сторін і заінтересованість, обумовлену тим, що наслідки розгляду судом такої справи можуть вплинути на ці відносини.
Самостійну підгрупу цивільних процесуальних правовідносин — осіб, які беруть участь у справі, становлять органи держави, державні і громадські організації, які захищають права інших осіб. Характерною їх рисою є наявність у справі державного або громадського інтересу, який визначається виконуваними ними функціями в системі політичної організації суспільства. Відповідно до ст. 121 ЦПК цивільні процесуальні правовідносини між судом, прокурором, органами державної влади, органами місцевого самоврядування виникають тоді, коли останні, здійснюючи покладені на них обов'язки, покликані захищати права інших осіб та інтереси держави. В передбачених законом випадках підприємства і установи, виходячи з суспільних інтересів, беруть участь у справі в цивільному процесі для захисту інших осіб (ст. 57 Цивільного кодексу, ст. 71 КпШС та ін.).
Цивільне процесуальне законодавство присвячує окремі норми права участі профспілок та інших громадських і кооперативних організацій у цивільному процесі (статті 4, 5, 112, 256 ЦПК). Вони взаємодіють із судом для здійснення своїх статутних завдань по захисту прав й інтересів окремих членів організацій.
Суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин по захисту прав та інтересів громадян, державних і громадських інтересів, які належать до осіб, які беруть участь у справі, виступають органи прокуратури (ст. 121 ЦПК), які захищають права інших осіб і держави, їх заінтересованість у справі має державно-правовий характер.
Статтею 98 ЦПК до складу осіб, які беруть участь у справі, включений процесуальний представник, котрий покликаний захищати права й інтереси осіб, яких він представляє в цивільному процесі по справі.
Самостійну групу суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин становлять особи, які не беруть участі у справі. Назва цієї групи суб'єктів у чинному законодавстві не уніфікована. В статтях 47, 48 ЦПК вони названі «інші особи». В цих же статтях до їх складу віднесені державні підприємства, установи, організації, кооперативні і громадські організації та громадяни. При цьому зазначені суб'єкти стають особами, які беруть участь у справі, коли виступають на захист прав інших осіб (ст. 121 ЦПК). У ЦПК відсутня також норма, яка встановлювала б перелік осіб, які не беруть участі в справі, їх призначення і процесуальне становище в процесі, хоч цього вимагають інтереси практики.
Особи, які не беруть участі у справі, характеризуються відсутністю в справі юридичної заінтересованості, але обійтися без їх участі в цивільному процесі неможливо. Вони сприяють особам, які беруть участь у справі, в доказовій діяльності, судові — у встановленні фактичних обставин по справі. До них належать: свідки, експерти, перекладачі, особи, які мають письмові або речові докази, органи внутрішніх справ (статті 41, 44, 47, 48, 57 ЦПК). Між такими особами і судом існують взаємні процесуальні права і обов'язки, тому вони є суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин. Так, відповідно до ст. 41 ЦПК свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що відносяться до справи. Свідок зобов'язаний з'явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини. Якщо викликаний свідок не з'явиться в судове засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано примусовому приводу через органи внутрішніх справ (ст. 44 ЦПК), про що суддя постановляє відповідну ухвалу.
Громадяни і організації можуть бути суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, якщо вони визнані суб'єктом цивільного процесуального права, носіями процесуальних прав і обов'язків. Поняття суб'єкта права нерозривно пов'язано з категорією цивільної процесуальної правоздатності (здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки), яка виникає в організацій одночасно з дієздатністю (здатністю особисто здійснювати свої права в суді та доручити ведення справи представникові) і відповідно до статей 100, 101 ЦПК наділяються ними тільки юридичні особи. Процесуальною правоздатністю наділені всі громадяни України, іноземні громадяни і юридичні особи, а також особи без громадянства (статті 423, 424 ЦПК). Дієздатністю — громадяни, які досягай повноліття. Неповнолітні віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років можуть виступати в суді особисто як сторона лише у справах, що виникають з угод, які вони вправі згідно з законом укладати самостійно, та у справах про відшкодування заподіяної ними шкоди.
Притягнення до участі у таких справах законних представників (батьків, опікунів, піклувальників) неповнолітніх дітей для надання їм допомоги залежить від суду. Однак він зобов'язаний їх притягти до участі у справі, що виникла з угоди, на укладання якої неповнолітнім потрібна згода батьків, опікунів і піклувальників, для захисту прав й інтересів неповнолітніх.
Права та охоронювані інтереси неповнолітніх, які не досягай п'ятнадцяти років, а також тих, що визнані судом обмежено дієздатними і недієздатними громадянами, захищають у суді їх законні представники.
Але бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин мають можливість також організації, які не є юридичними особами, на підставі надання їм законом прав і покладання обов'язків на участь у цивільному процесі. Не має статусу юридичної особи адміністративна комісія. Однак відповідно до статей 98, 244 ЦПК вона може бути в цивільному процесі особою, яка бере участь у справі. Для неї становище юридичної особи не є характерним, оскільки воно не відображає її виконавчо-розпорядчої діяльності, а отже — і права на участь у цивільному процесі. Не мають статусу юридичної особи складові ланки державних і громадських організацій — цехи, відділи, бригади тощо, але вони як трудові колективи визнані ч. 2 ст. 248' ЦПК суб'єктами цивільного процесуального права і беруть участь у процесі. Заінтересованими особами у справах з конституційних правовідносин виступають дільничні виборчі комісії (статті 238-243 ЦПК), територіальні окружні виборчі комісії (статті 243'-243 ЦПК), які не мають статусу юридичної особи. Наявність статусу юридичної особи ще є недостатньою для того, щоб організація мала можливість бути будь-яким суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин і здійснювати його права. По захисту прав інших осіб (ст. 121 ЦПК) можуть брати участь тільки у деяких справах. Вони не можуть бути свідками, експертами, перекладачами.
Недосконалість цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності для характеристики наявності в організації можливостей права набуття і права здіснення дали підставу деяким авторам ввести в термінологічний склад цивільного процесу таку юридичну категорію як правосуб'єктність. Щодо категорій правоздатності і дієздатності, то їх необхідно мати в цивільному праві, де можливість мати права не завжди є можливістю реалізувати їх особистими діями. В цивільному процесі необхідна наявність правосуб'єктності — права і обов'язку стати конкретним суб'єктом правовідносин, персоніфікованим носієм цивільних процесуальних прав і обов'язків, встановлених процесуальним законом для даного суб'єкта правовідносин, і здійснювати їх. Але категорія правосуб'єктності в теорії цивільного процесу визначається різним змістом — ототожнюється з правоздатністю або з правоздатністю і дієздатністю; сфера застосування обмежується тільки організаціями. Використання для характеристики можливого правонабуття і правоздійснення різної юридичної термінології — правоздатності, дієздатності і правосуб'єктності — вносить неточність у зміст цих понять, викликає помилки і труднощі в практичному застосуванні.
Правоздатність і дієздатність у змісті статей 100, 101 ЦПК мають, крім відмічених вище, ще й той недолік, що вони стосуються права мати права і обов'язки і здійснювати їх тоді, коли можливість бути суб'єктом процесуальних правовідносин для органів держави, підприємства і організацій доповнюється також їх обов'язком. Участь органів опіки і піклування, наприклад, у справах про позбавлення батьківських прав (ст. 71 КпШС) є не тільки правом й обов'язком, який випливає з необхідності здійснювати покладені на них функції в державному управлінні і по захисту прав громадян та інтересів держави. Право державних організацій і підприємств брати участь у цивільному процесі суб'єктами захисту цивільних прав сторонами є для них обов'язком, який випливає з необхідності захисту державної власності. Обов'язком є участь громадян у цивільному процесі свідками, а також експертами (статті 41, 58 ЦПК).
Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, прокуратури, суду, підприємства, установи, організації для виконання визначеної їм компетенції наділяються необхідними правами і обов'язками, а не здатністю їх мати. Формула «правоздатність — правосуб'єктність» не може бути прийнята для підприємств, установ, організацій також тому, що для них можливість мати процесуальні права і обов'язки виникає одночасно з правом їх здійснювати. Отже, соціальна можливість, визнана і узаконена державою, характеризує не здатність громадян, підприємств, установ і організацій мати процесуальні права і обов'язки та здійснювати їх, а право і обов'язок бути конкретним суб'єктом процесуальних відносин і здійснювати закріплену за таким суб'єктом дозволену і зобов'язану поведінку, тобто наявна цивільна процесуальна правосуб'єктність. Вона визначається сукупністю процесуальних прав і обов'язків на участь у цивільному процесі: а) суб'єктами захисту своїх прав та інтересів як сторони, третьої особи у справах позовного провадження, заявника і заінтересованої особи у справах з адміністративних правовідносин і окремого провадження та по здійсненню закріплених за ними в законі процесуальних прав і обов'язків; б) суб'єктами захисту прав та інтересів інших осіб як прокурор, орган державної влади, профспілка та ін. (ст. 121 ЦПК), процесуального представника (ст. 112 ЦПК) та по здійсненню закріплених за ними процесуальних прав і обов'язків; в) суб'єктами, які сприяють правосуддю, а також у здійсненні закріплених за ними процесуальних прав і обов'язків.
З цього приводу зроблено зауваження, що при визначенні правосуб'єктності через права і обов'язки її не можна відрізнити від суб'єктивних прав, незважаючи на те, що вона є передумовою їх виникнення. Таке твердження є наслідком ототожнення суб'єктивних прав з правами суб'єкта конкретних правовідносин. Суб'єктивне право поняття більш широке, воно включає право бути суб'єктом правовідносин і права суб'єкта правовідносин. Цивільна процесуальна правосуб'єктність виступає не передумовою суб'єктивних прав, оскільки сама входить до їх складу, а передумовою для набуття і володіння процесуальними правами і обов'язками конкретного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин. Правосуб'єктність і права суб'єкта правовідносин — пов'язані можливості, які існують паралельно і являють собою різні етапи в її розвитку. З вступом у цивільний процес громадянин і організація не позбавляються правосуб'єктності. їх право бути суб'єктом захисту своїх чи чужих інтересів не погашається використаною можливістю участі в конкретній справі. А це свідчить про те, що з реалізацією правосуб'єктності громадянин і організація стають конкретними суб'єктами процесуальних правовідносин, набувають його прав і обов'язків і можливості їх здійснення.
Цивільна процесуальна правосуб'єктність виступає складовою загальної правосуб'єктності громадян та організацій і тісно пов'язана з державною, адміністративною, цивільною, трудовою й іншими видами і визначається характером зв'язку між зазначеними галузями права. Можливість набути цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх (цивільна правосуб'єктність) перебуває в реальному забезпеченні визнаної за громадянами і організаціями, що нею наділені, цивільної процесуальної правосуб'єктності, наявність якої виступає процесуальною гарантією охорони, а не захисту першої. Охорона — це загроза вжити заходів, тобто бути учасником процесу, порушити в суді справу. Захист виникає з порушенням цивільної правосуб'єктності і проявляється в реалізації процесуальної правосуб'єктності на порушення в суді справи.
Цивільна процесуальна правосуб'єктність також охороняється процесуальним законом і може бути предметом захисту.
4. Зміст цивільних процесуальних правовідносин
Цивільні процесуальні права та обов'язки суб'єктів правовідносин і процесуальні дії по їх реалізації становлять зміст цивільних процесуальних правовідносин. Але це положення не є безспірним. У науці переважає думка, що змістом процесуальних правовідносин виступають тільки права і обов'язки його суб'єктів. На інший погляд, — не всякому праву одного суб'єкта відповідає обов'язок іншого, тому не в кожних правовідносинах зміст складається з сукупності прав і обов'язків, а тільки з права і процесуальних дій одного суб'єкта, які витісняють обов'язки іншого. Існує також твердження, що зміст правовідносин становлять процесуальні дії, а процесуальні права і обов'язки — форму правовідносин.
Права і процесуальні дії одного суб'єкта не можуть бути засобом правового регулювання поведінки осіб у цивільному судочинстві, а отже — і становити зміст правовідносин. Обгрунтування, що суд як орган держави може і повинен мати обов'язки тільки перед державою, а не перед іншими суб'єктами процесу, не відповідає нормам процесуального права, в яких закріплені конкретні обов'язки суду перед конкретними суб'єктами. Праву заінтересованих осіб на порушення процесу (ст. 4 ЦПК) відповідає обов'язок суду розглянути звернену до суду вимогу на порушення цивільної справи; праву сторони чи третьої особи заявити клопотання про виклик у судове засідання свідка відповідає обов'язок суду розглянути таку заяву (ст. 99, п. 6 ст. 143 ЦПК). Як суб'єкт процесуальних правовідносин суд має обов'язки, які кореспондують праву іншого суб'єкта цих же правовідносин, і тільки виконання судом обов'язків дає можливість іншому суб'єкту здійснювати свої права і забезпечувати режим законності в цивільному судочинстві. Якщо вважати, що права суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин не відповідають обов'язкам суду, то можна дійти висновку, що носії цих прав перебувають у правовідносинах самі з собою, а це абсолютно неможливо.
До змісту цивільних процесуальних правовідносин входять разом з правами і обов'язками суб'єктів їх поведінка, тобто процесуальні дії, які існують не самі по собі, а є засобом реалізації суб'єктами своєї волі — прав і обов'язків. Від дії суб'єктів залежить виникнення і розвиток самих відносин. Так, відповідно до ст. 4 ЦПК кожна заінтересована особа вправі звернутися до суду в порядку, встановленому законом, за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Обов'язок суду приступити до розгляду справи (здійснити захист цивільного права) виникає після того, коли така заінтересована особа подасть до суду позовну заяву, заяву, скаргу (ст. 5 ЦПК). Отже, право заінтересованої особи на звернення до суду за захистом реалізується пред'явленням до суду заяви (виконанням процесуальної дії). Цьому праву відповідає обов'язок суду приступити (виконати процесуальну дію) до розгляду справи. Між судом і заінтересованою особою виникли цивільні процесуальні правовідносини, і його суб'єкти можуть реалізувати процесуальними діями встановлені ЦПК і пов'язані між собою процесуальні права і обов'язки.
Таким чином, тільки сукупність процесуальних прав і обов'язків та процесуальних дій по їх реалізації заінтересованої особи і суду можуть визначати зміст цивільних процесуальних правовідносин. ЦПК врегульовує волю суб'єктів (цивільні процесуальні права і обов'язки) та їх дії. Останні виступають засобом реалізації волі, а тому тільки разом вони можуть входити до змісту правовідносин. У зв'язку з цим цивільні процесуальні правовідносини виступають формою (способом, методом) здійснення його учасниками суб'єктивних прав і обов'язків, а самі права і обов'язки ніяк не можуть бути формою правовідносин. Вони разом з процесуальними діями становлять їх зміст. Форма — це об'єктивне виявлення юридичної категорії. Цивільні процесуальні правовідносини виникають, змінюються і припиняються в цивільному судочинстві по справі, яке і є їх єдиною процесуальною формою.
Обсяг і характер цивільних процесуальних прав і обов'язків встановлений у ЦПК залежно від тих завдань і процесуальних функцій, які вони покликані здійснювати в цивільному судочинстві. Цивільні процесуальні права і обов'язки суду становлять повноваження, а їх сукупність — компетенцію. Процесуальні права і обов'язки інших суб'єктів правовідносин визначають їх процесуальне становище в цивільному судочинстві. В переважній більшості вони складаються з процесуальних прав та обов'язків особистого немайнового характеру і як виняток з процесуальних прав і обов'язків майнового характеру (відшкодування судових витрат, заподіяної шкоди невиконанням процесуальних обов'язків тощо — статті 75,77,158 та ін. ЦПК).
Цивільним процесуальним законом визначені також зміст, процесуальна форма, умови і порядок виконання процесуальних дій по реалізації цивільних процесуальних прав. Залежно від характеру процесуальних дій їх цивільна процесуальна форма буває усною і письмовою, безпосередньою і опосередкованою, відкритою (гласною) і таємною (закритою), безперервною і перериваною (статті 10, 160,172-176 ЦПК).
5. Об`єкт цивільних процесуальних правовідносин
Цивільні процесуальні правовідносини виникають у процесі правоохоронної діяльності суду, в зв'язку з чим їх об'єкт тісно пов'язаний з об'єктом матеріальних правовідносин, з приводу якого виникає цивільне судочинство, і це ускладнює його визначення. В теорії цивільного процесу ним називаються: дії суб'єктів правовідносин або тільки діяльність суду; матеріально-правові відносини, які захищаються судом; спір про право між учасниками матеріально-правових відносин, переданий на розгляд суду; передбачені законом наслідки процесуальних дій, які виступають як мета цивільного судочинства (загальний об'єкт), захист матеріальних прав і законних інтересів сторін й третіх осіб (спеціальний об'єкт), конкретна справа та ін.. Висловлювалися також міркування, що процесуальні правовідносини взагалі не мають об'єкта.
Процесуальні дії суб'єктів правовідносин не можуть бути об'єктом відносин, оскільки вони не є тією категорією, з приводу якої виникають самі відносини. Процесуальними діями реалізуються процесуальні права і обов'язки. Вони необхідні для виникнення правовідносин і наступного їх розвитку. Право на порушення цивільного процесу реалізується в результаті вчинення процесуальних дій — подачі позовної заяви, скарги і прийняття її судом. Між судом й заінтересованою особою виникають цивільні процесуальні правовідносини, але не стосовно цих дій, а тих наслідків, на досягнення яких вони спрямовані, — порушення цивільної справи в суді на захист суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Процесуальні дії свідків спрямовуються на реалізацію обов'язку на свідчення певних фактів у справі; експерта — для дачі висновку про обставини, необхідні для вирішення справи судом. Отже, процесуальні дії входять до змісту процесуальних правовідносин і одночасно виступають юридичними фактами, які спричиняють виникнення, розвиток і припинення цивільних процесуальних правовідносин.
Об'єктом цивільних процесуальних правовідносин не виступають і матеріально-правові відносини, які захищаються судом, оскільки ними охоплюються тільки відносини позовного провадження, які характеризують динаміку розвитку процесуальних правовідносин. Викликає сумнів правильність положення про наявність загального спеціального об'єкта, оскільки воно неминуче призводить до існування по кожній цивільній справі одних загальних правовідносин і системи простих спеціальних правовідносин або ж до визнання того, що кожні цивільні процесуальні правовідносини мають два об'єкти. Об'єктом будуть процесуальні наслідки, на досягнення яких спрямовуються процесуальні права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів правовідносин, зокрема: показання свідка, висновок експерта.
Але, беручи до уваги, що обсяг, зміст, характер процесуальних прав і обов'язків встановлюється і визначається ЦПК залежно від мети участі суб'єктів правовідносин у судочинстві і виконуваних ними цивільних процесуальних функцій по справі, кожні цивільні процесуальні правовідносини в системі правовідносин у справі мають свій самостійний об'єкт.
ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ