ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ТА ЇХ СИСТЕМА
ТЕМА 2. ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ТА ЇХ СИСТЕМА
- Поняття принципів та їх значення
- Система принципів та їх класифікація
- Принципи, закріплені законодавством про судочинство
- Система принципів цивільного процесу іноземних держав
- Правові аксіоми в цивільному судочинстві
1. Поняття принципів та їх значення
Цивільне процесуальне право України і врегульоване ним цивільне судочинство побудовано на демократичних принципах (від лат. principium — основа, начало, засади). У принципах відображені політико-правові ідеї, погляди народу на право як соціальну цінність. У них в концентрованому вигляді виявлена заінтересована воля народу наділити право такими якостями, які найбільш повно мали б можливість задовольняти його ідеї і погляди у визначенні основ організаційної побудови правосуддя в цивільних справах, процесуальної діяльності суду і правового становища учасників процесу. Зміст принципів має демократичний характер і полягає в тому, що закріплені в нормах права, вони характеризують здійснення правосудця тільки судом і на засадах рівності громадян перед законом і судом, одноособовість і колегіальність розгляду цивільних справ, незалежність суддів і підкорення їх тільки законові, гласність, здійснення судочинства державною мовою. Широкі і реальні процесуальні права учасників процесу і надійні гарантії їх реалізації, доступність і простота судочинства, які дають можливість кожній заінтересованій особі реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, надане Конституцією України.
З розвитком суспільства принципи цивільного процесуального права розвиваються і вдосконалюються з урахуванням потреб політичних і соціально-економічних перетворень, подальшого забезпечення гарантій захисту суб'єктивних прав громадян, їх об'єднань і державних інтересів, а також підвищення ефективності судової діяльності в забезпеченні законності і справедливості. На сучасному етапі розвитку України суворе додержання і законодавче вдосконалення повноти вираження і дії демократичних принципів цивільного процесуального права виступає важливою гарантією зміцнення законності як невід'ємної частини функціонування правової держави і демократичного правопорядку
Отже, значення принципів цивільного процесуального права в тому, що в них відображені найбільш характерні демократичні риси і загальна спрямованість права та його найважливіших
Виконання завдань цивільного судочинства і його ефективність перебуває в прямій залежності від правильного застосування судами в справі норм матеріального і процесуального права, для чого необхідне пізнання їх змісту, регламентованих ними правил, їх спрямованості, місця в системі права, їх зв'язку з іншими нормами і юридичних принципів, які в них відтворюються.
Визначення в законодавстві принципів як загальних засад права (ст. 11 ЦПК) вплинуло на формування їх поняття в науці цивільного процесу. Вони розглядаються як основні (або правові) засади організації і діяльності суду, основні положення даної галузі права, які відображають її специфіку і зміст, або засади побудови процесу в цілому і всієї системи цивільних процесуальних дій і відносин відповідно до завдань правосуддя; як основні ідеї, положення, керівні засади з питань здійснення правосуддя в цивільних справах, закріплені в нормах права; як правові погляди народу на завдання і засоби діяльності суду по розгляду і вирішенню цивільних справ; як обумовлені базисом суспільства і виражені в змісті цивільного процесуального права суспільно-політичні, нормативно-керівні основи (засади) даної галузі права, які становлять її якісні особливості і виявляють демократизм, специфічні властивості процесуального права і відображають перспективи його розвитку.
В наведених й інших визначеннях принципів процесуального права відображаються їх характерні риси, але вони повністю не розкривають суті й змісту їх та потребують додаткових пояснень. Визначення принципів як основних засад, керівних положень, суспільно-політичних основ залишає поза увагою, що являють собою такі засади, положення, основи. Чиї вони і що відображають? Помилковим є визнання функціонування принципів цивільного процесуального права за межами законодавчого закріплення їх змісту, а тільки як теоретичних положень, які виражають необхідність певних способів і форм правового регулювання суспільних відносин.
Принципи закріплюються в нормах права, їх положення, правила відображають суспільно-правові погляди народу як безпосередньо, так і через політичні партії, громадські і державні об'єднання, які беруть участь у соціально-політичному житті держави. Таким чином, принципами цивільного процесуального права будуть закріплені в його нормах правові погляди українського народу на завдання і мету правосуддя в цивільних справах (цивільного судочинства), організаційної його побудови і процесуальної діяльності, процесуально-правових повноважень суду та процесуально-правового становища учасників процесу — громадян, підприємств, установ, організацій".
Принципи характеризуються такими ознаками: 1) принцип включає (виражає) в собі певну ідею (погляд), яка складає його зміст; 2) така ідея має бути закріплена в нормі(ах) цивільного процесуального права; 3) принцип повинен бути безпосередньо пов'язаним з цивільним процесом, визначаючи його основні властивості; 4) принцип повинен мати загальне значення для всього цивільного процесу; 5) принцип визначає типові риси цивільного судочинства і може мати винятки, які не є принципом; 6) принципами не можуть бути звичайні вимоги (правила), які не складають одну з відомих альтернативних вимог; 7) принципами не можуть бути положення, які дублюють інші принципи або які з них виходять.
2. Система принципів та їх класифікація
Принципи цивільного процесуального права тісно взаємопов'язані між собою і в сукупності становлять систему (грецьке слово — означає ціле, складене з частин). Кожний з принципів системи відіграє самостійну роль, характеризує галузь у цілому, окрему стадію чи окремий процесуальний інститут, але між ними існує зв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань цивільного судочинства, дія одного принципу обумовлює дію інших. Кожний з принципів не може існувати окремо від принципів системи, а тільки у взаємодії з ними, зміст окремих принципів розкривається з урахуванням змісту інших принципів галузі права.
Кількісний склад системи принципів цивільного процесуального права в нормативному порядку не передбачений і в науці цивільного процесу визначається по-різному. Це викликало зауваження, за яким кількісний склад системи постійний і не може бути довільно змінений за бажанням того чи іншого автора і що не може бути окремо взятих принципів для стадії чи процесуального інституту. Але такі міркування не відповідають правовим реаліям і не узгоджуються з діалектикою, властивою для розвитку суспільно-правових категорій. Розвиток держави і права обумовив зміни в системі принципів у напрямі закріплення повноти їх змісту в нормативному регулюванні, встановлення нових принципів — публічності, охорони особистого і сімейного життя громадянина, неможливості процесуального сумісництва. Тому наука цивільного процесуального права покликана встановити всі принципи системи, розкрити їх зміст, роль і значення у функціонуванні цивільного судочинства, повноту законодавчого їх відтворення і шляхи розвитку. Цивільному процесуальному праву України притаманні й такі принципи як публічність, раціональна процесуальна форма, неможливість процесуального сумісництва. Зміст принципу публічності визначають правила, які надають право і зобов'язують органи прокуратури, державного управління, інші організації та окремих громадян захищати в цивільному судочинстві права інших осіб, державні і громадські інтереси (статті 5, 121 ЦПК). Цей принцип характеризує також встановлене ЦПК активне процесуальне правове становище суду (статті 15, ЗО, 143, 179).
Принцип раціональної процесуальної форми впроваджений у правове регулювання процесуальних дій суду і учасників процесу (їх змісту, умов і порядку виконання) та спрямований на забезпечення швидкості, правильності й ефективності цивільного судочинства. Неможливість процесуального сумісництва як принцип полягає в тому, що кожний суб'єкт по одній справі може бути тільки в одному процесуальному становищі — позивача, свідка тощо.
Для виявлення специфічних властивостей принципів вони класифікуються на групи за різними ознаками: а) за дією в системі права на загальні, міжгалузеві і галузеві; б) за формою нормативного закріплення — закріплені Конституцією України і в законодавстві про судочинство; в) за роллю в регулюванні процесуально-правового становища суб'єктів правовідносин — на принципи, які визначають процесуально-правову діяльність суду, та на принципи, що визначають процесуальну діяльність осіб, які беруть участь у справі, й інших учасників процесу; г) за предметом регулювання — на принципи організації правосуддя (судоустрою і судочинства) і функціональні — принципи процесуальної діяльності (судочинства); на принципи, які визначають зміст процесуальної діяльності (диспозитивність, об'єктивна істина та ін.), і принципи, що визначають процесуальну форму виконання процесуальних дій (усність, безпосередність, безперервність); д) за їх значимістю — на фундаментальні (абсолютні — диспозитивність, рівноправність сторін, суддівське керівництво і процесуальний формалізм) і на конструктивні (відносні — всі інші принципи). Класифікацію принципів можна проводити за змішаною основою, наприклад, за дією в системі права і за формою нормативного закріплення або за предметом правового регулювання, але найбільш поширена класифікація принципів — за формою нормативного закріплення.
До принципів цивільного процесуального права, закріплених Конституцією України, належать такі: здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124); принцип територіальності і спеціалізації побудови системи судів загальної юрисдикції (ст. 125); участь народу в здійсненні правосуддя через народних засідателів (ст. 124); виборність і призначуваність суддів (ст. 128); здійснення правосуддя суддею одноособове і колегією суддів (ч. 2 ст. 129); незалежність і недоторканність суддів та підкорення їх тільки законові (ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 129); здійснення правосуддя професійними суддями та, у визначених законом випадках, народними засідателями (ст. 127); законність (п. 1 ст. 129); рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129); змагальність сторін та свобода в наданні ними судові своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ст. 129); гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (п. 7 ст. 129); державна мова судочинства (ст. 10); забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (п. 8 ст. 129); ухвалення судами рішень іменем України і їх обов'язковість до виконання на всій території України (ч. 5 ст. 124, п. 9 ст. 129); доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини та громадянина (ч. З ст. 8, ч. 4 ст. 32, чч. 1,2 ст. 55, ч. 1 ст. 59, п. 6 ст. 129); участь громадськості для захисту прав громадян (ст. 36); публічність (ст. З, ч. 2 ст. 19, п. 2 ст. 121); недоторканність людини (статті 3, 29); недоторканність житла (ст. 30); таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); охорона особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32).
До принципів цивільного процесуального права, закріплених законодавством про судочинство, належать: диспозитивність, об'єктивна істина, процесуальна рівноправність сторін, раціональна процесуальна форма, неможливість процесуального сумісництва, усність, безпосередність, оперативність (відповідно статті 99, 103; 15, ЗО, 99; 103; 104; 146, 160; 148 ЦПК та ін.).
3. Принципи, закріплені законодавством про судочинство
Диспозитивність (від лат. dispono — розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі (статті 5,98 ЦПК), можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Таким правом користуються і особи (за винятком недієздатних і обмежено дієздатних), в інтересах яких заявлені вимоги (ч. 2 ст 15 ЦПК). Зміст диспозитивності розкривається в літературі неоднозначно.
Право громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист закріплене в статтях 35, 55, 56 Конституції України, отже, принцип диспозитивності спирається на конституційну основу. Його положення відтворені в п. 4 ст. 129 Конституції, котрим закріплена свобода сторін в доказовій діяльності.
Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 103 ЦПК, за якою позивач може протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою в будь-якій стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду. Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити свої право, повинен сам потурбуватися про це — vigi-lantibusjura scripta sunt; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись — volentum поп fit injuria; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі — nemo inventus cogere cogitur, немає судці без позивача — nemojudex sine actore; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін — judex ne eat ultra petita partium, ultra petita поп cognoscitur, за винятками, встановленими законом; 5) правом розпоряджатися об'єктом процесу — res injudicatum deducta.
Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у справі. Треті особи, котрі заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами позивача (ст. 107 ЦПК). Прокурор може відмовитись від заявленої ним вимоги або змінити її. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші особи — профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб, користуються правами сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 122 ЦПК). Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних правовідносин в наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі. Особи, які беруть участь у справі, повинні користуватися належними процесуальними правами сумлінно, не спрямовувати їх на шкоду інших осіб, державних і громадських інтересів.
Щоб забезпечити реалізацію цих прав відповідно до суспільних інтересів, цивільний процесуальний закон визначає активне становище суду, яке характеризує зміст принципу публічності.
Об'єктивна істина. Змістом цього принципу є відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи.
В теорії цивільного процесу окремі автори до змісту істини включають висновки суду про фактичний склад і про правову кваліфікацію сторін, про їх права і обов'язки. Але питання про юридичну оцінку — це питання про правильне застосування закону, яке становить зміст принципу законності. Захисту підлягає право, порушення якого мало місце в дійсності, тому суд покликаний встановити всі ті факти, що дозволяють йому дати правильну оцінку всьому фактичному складу справи. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зобов'язаний створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи (ч. З ст. 15 ЦПК). Головуючий керує судовим засіданням і спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи (ч. 2 ст. 162 ЦПК). Всебічне з'ясування обставин справи означає, що суд повинен з'ясувати всі питання по справі — як на користь, так і проти сторони. Вимога повноти дослідження обставин справи охоплює питання залучення всіх матеріалів, які мають значення для справи відповідно до правил належності доказів і допустимості засобів доказування, — не тільки тих, що подані сторонами, а й одержаних іншим шляхом. Якщо подані докази недостатні, суд пропонує сторонам та іншим особам, котрі беруть участь у справі, подати додаткові докази і сприяє в їх витребуванні (ст. ЗО ЦПК).
Об'єктивне з'ясування обставин справи — це обгрунтованість висновків суду дійсним обставинам справи, що досягається за умови безстороннього і сумлінного до них ставлення суду та учасників матеріального споруГВідпо-відно до ст. 62 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Жодні докази для суду не мають наперед визначеної сили.
Встановлення об'єктивної істини в справі забезпечується дією інших принципів цивільного судочинства, санкціями кримінального права за дачу завідомо неправдивих показань і висновків (статті 384, 385 КК), активним процесуально-правовим становищем суду в процесі доказування (статті 15, ЗО, 62 ЦПК).
Отже, суд 'при постановленні рішення повинен встановити об'єктивну істину, на думку окремих авторів, тільки в тих межах, в яких це необхідно для виконання покладених на суд завдань. Але якщо суд пізнає явища об'єктивного світу, що виступають обставинами в справі і потребують встановлення для її вирішення, лише в певних межах, то висновки його ніяк не відповідатимуть об'єктивній істині, яка має бути встановлена по кожній справі. Правосуддя виконає покладені на нього завдання тоді, коли воно здійснюватиметься у відповідності із законом, на основі встановлення об'єктивної істини за фактичними обставинами справи, а не тільки в певних межах і на основі припущення про їх наявність. Чого немає в справі, немає в світі — Quod поп est in actis поп est in mundo. Рішення повинно бути постановлено на зазначених і доказаних обставинах, а не за покликанням совісті — Sententiaferri debet secundum allegata etprobata, поп secundum conscien-tiam. В рішенні повинні бути наведені обставини справи, встановлені судом, доводи за якими суд відхиляє ті чи інші докази (ст. 202 ЦПК). Але встановлення істини у справі в цивільному процесі має особливості: вони визначаються предметом доказування, тобто тільки обставинами, викладеними сторонами на обгрунтування своїх вимог і заперечень, та іншими, що мають значення для правильного вирішення справи (статті 28, ЗО ЦПК); суд приймає за істину без доказування загальновідомі факти, приюдиціальні факти і законні презумпції (статті 31, 32 ЦПК). Порушення принципу об'єктивної істини є безумовною підставою для скасування рішення в апеляційному порядку (п. З ст. 309 ЦПК).
В науці цивільного процесу Російської Федерації висловлено судження, що зміни статей 14, 50 ЦПК РФ трансформували цей принцип в принцип юридичної (формальної) істини, оскільки суд вирішує справи в межах поданих йому доказів і не повинен домагатися з'ясування дійсних взаємовідносин сторін. Суд не втручається в процес доказування, а лише визначає обов'язки сторін по доказуванню.
Аналіз ч. 2 ст. 15, ст. 62, ч. 1, 2 ст. 202', ч. 2 ст. 162, п. З ст. 309 ЦПК підтверджує правильність положення про функціонування в системі принципів цивільного процесуального права України принципу об'єктивної істини. Його порушення (невідповідність висновків суду обставинам справи — п. З ст. 309 ЦПК) є підставою для скасування рішення в апеляційному порядку і постановлення нового рішення.
Процесуальна рівноправність сторін. Відтворений в ЦПК, цей принцип встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов'язків (ст. 103 ЦПК), а не в тотожності прав позивача і відповідача. Зміст даного принципу обумовлюється характером спірних матеріальних правовідносин, підвідомчих суду, і є відображенням загальноправового, закріпленого Конституцією, принципу рівності усіх громадян перед законом і судом (ст. 154). Визначивши процесуальну рівноправність сторін, цивільне процесуальне законодавство надає їм однакові процесуальні засоби для захисту і рівну можливість для їх застосування (ст. 99 ЦПК) та сприяння судові. Суд однаково повинен допомогти сторонам у збиранні і залученні до справи доказів (п. 7 ст. 143, ст. ЗО ЦПК). Він зобов'язаний роз'яснити їх права і обов'язки, попередити про наслідки здійснення або невчинення процесуальних дій і надавати інше сприяння, яке забезпечувало б реалізацію даного принципу (статті 15, 170 ЦПК). їм надсилаються повістки і повідомлення про час і місце судового засідання та проведення окремих процесуальних дій (статті 55,90,93 ЦПК)! При розгляді клопотань осіб, які беруть участь у справі, суд заслуховує думку сторін (ст. 171 ЦПК).
Суд не може постановити рішення, не вислухавши пояснення відповідача (audiatur et altera pars). Позивачеві не може бути дозволено те, що не дозволяється відповідачу і, навпаки, (поп debet actori licere, guod reo поп parmitti-tur). Таким чином, відповідно до цього принципу для сторін встановлена в ЦПК рівність у використанні ними процесуальних засобів у процесуальній діяльності в цивільному судочинстві.
Раціональна процесуальна форма. Вона полягає у створенні найбільш сприятливого порядку (раціонального цивільного судочинства) для процесуальної діяльності суду, для доступу в цивільний процес по справі заінтересованих осіб і їх процесуальної діяльності. Встановлений порядок (формальності) забезпечує нормальний розвиток процесу і надає суб'єктам процесуальної діяльності можливість виправити допущене порушення встановленого порядку. Він характеризується змагальністю і диспозитивністю, рівноправністю сторін і публічністю, гласністю і закритістю, усністю і письмовістю, безпосередністю і опосередкованістю. Раціональна процесуальна форма визначається також встановленими в ЦПК: стадійністю процесу, строками на виконання процесуальних дій: по підготовці і розгляду справи (статті 146,148), по набранню рішенням законної сили і допущенню негайного виконання (статті 231, 217), по оскарженню судових рішень і розгляду справ у апеляційній і касаційній інстанції (статті 290, 320); наданими судові можливостями встановлювати певні строки для виконання окремих процесуальних дій (статті 47, 48, 53) і покладанням на нього обов'язку протистояти намаганням осіб, які беруть участь у справі, в затягуванні процесу по справі і виконанні окремих процесуальних дій (статті 82, 162 та ін.).
Про раціоналізм цивільної процесуальної форми свідчать доступність цивільного процесу, його простота і зрозумілість; наближеність суду до населення; звільнення позивачів-громадян з найважливіших для них справ від сплати судових витрат. Раціоналізм характеризується публічністю — активним процесуальним становищем суду і можливістю державних і громадських організацій захищати в судочинстві права інших осіб, відображає демократичні основи цивільного судочинства і спрямований на забезпечення належних умов для захисту прав громадян і державних інтересів
Неможливість процесуального сумісництва. Відповідно до цього принципу суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин не може в одній і тій же справі перебувати більше як в одному процесуальному становищі (позивач не може в цій же справі бути третьою особою, відповідач — свідком тощо). При дорученні співучасником ведення справи одному із співучасників (ст. 104 ЦПК) останній не змінює своєї процесуальної правосуб'єктності, а залишається стороною і діє в процесі на захист своїх прав і прав співучасника. При пред'явленні зустрічного позову відповідач не виступає одночасно і позивачем (ст. 140 ЦПК).
Про неможливість процесуального сумісництва не існує окремої норми права, але це положення випливає з норм ЦПК, які регулюють процесуальне правове становище учасників процесу. Порушення принципу неможливості процесуального сумісництва є підставою для визнання рішення незаконним і його скасування. Так, у справі за позовом профспілки до заводу про стягнення зарплати працівникам за списком, до якого був включений С, котрий одночасно виступав у цій справі представником відповідача, суд касаційної інстанції скасував постановлене судом першої інстанції рішення, мотивуючи це тим, що дозволивши С. виступати водночас позивачем і представником відповідача в справі, суд першої інстанції допустив істотне порушення діючого принципу процесу.
Безпосередність судового розгляду. Нормативне вираження цього принципу полягає в тому, щонсуд при розгляді справи повинен, як правило, сприймати докази по справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо. На нього покладений обов'язок заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами і оглянути речові докази (ст. 160 ЦПК). Тому судове засідання по розгляду справи має починатися і закінчуватися при незмінному складі суддів. Якщо в процесі розгляду справи відбувається заміна одного із суддів, то судовий розгляд починається спочатку. Цим самим забезпечується встановлення об'єктивної істини в справі, правильне судження про права і обов'язки сторін спірних правовідносин. Безпосередній зв'язок суддів, які розглядають справу, з учасниками процесу і матеріалами справи забезпечує можливість досліджувати і сприймати фактичні матеріали справи, дозволяє повно і всебічно вникнути у всі її деталі, усунути сумніви щодо юридичних фактів, покладених в обґрунтування позову і заперечення проти нього. Сторонам процесу й іншим особам, які беруть участь у справі, безпосередність забезпечує можливість увійти особисто в стосунки зі складом суду, давати йому пояснення по суті справи і з окремих питань, подавати свої доводи, міркування та заперечення, здійснювати всі інші процесуальні дії, спрямовані на з'ясування всіх матеріалів справи і правильне її розв'язання.
Разом з тим безпосередня форма виконання процесуальних дій не завжди процесуальне виправдана і можлива внаслідок незручності її застосування і необхідності додержання вимог економії судочинства, в зв'язку з чим в окремих випадках закон допускає заміну її на опосередковану форму. Суд, який розглядає справу, в разі необхідності зібрати докази в іншому місці може доручити відповідному судові провести певні процесуальні дії (ст. 33 ЦПК), допитати свідків за місцем "їх проживання або перебування (ст. 45 ЦПК). У таких випадках відбувається сприйняття і дослідження доказів, одержаних іншим судом (ст. 36 ЦПК). У стадії підготовки справи до судового розгляду судця у невідкладних випадках провадить огляд місця (п. 9 ст. 143 ЦПК), про що складає протокол, який разом з іншими доказами може досліджуватися колегіальним складом у судовому засіданні (ст. 188 ЦПК). В таких випадках суд, який розглядатиме справу по суті, сприйматиме докази опосередковано.
Усність судового розгляду. Полягає в тому, що розгляд справи провадиться усно (ст. 160 ЦПК), процесуальна діяльність суддів і учасників процесу відбувається в словесній формі. Усна форма судового розгляду сприяє реалізації вимог принципу гласності і безпосередності. Завдяки словесній формі судді можуть краще і повніше сприймати факти справи, а особи, які беруть у ній участь, — реально і точно довести їх до відома суду, сприймати зміст дій всіх учасників процесу, висловлювати свої міркування, заперечення, спростування з метою встановлення дійсних обставин справи. Розгляд справи в усній формі дає можливість судові особисто і безпосередньо вступати в контакти з учасниками процесу в цивільній справі і сприймати фактичний матеріал у повному обсязі, який відтворюється тут же в судовому засіданні на очах суддів і всіх присутніх, у процесі його розвитку.
Усна форма розгляду справи зручніша для учасників процесу, завдяки їй легше висловити сприйняті обставини в справі і свої міркування по них. Вона спрощує процес, робить його доступним для заінтересованих осіб. Така форма дає більші можливості судові керувати розвитком процесу і прискорювати розгляд справи. Процес стає динамічним, строк розгляду справи скорочується. Разом з тим усна форма процесуальних дій, які виконуються при розгляді справи в судовому засіданні, оптимально поєднується з письмовою формою відображення і оформлення деяких з них — викладення вимог до суду в формі письмових заяв, скарг, подання, а владних суджень суду—в рішеннях, ухвалах, постановах.
Принцип оперативності, що виділяється окремими авторами, є правовою вимогою, якою забезпечується своєчасність розгляду і вирішення цивільних справ у часових межах шляхом найбільш повного і раціонального використання процесуальних засобів, спрямованих на швидке і правильне вирішення цивільних справ.
В теорії цивільного процесуального права була сформульована концепція про наявність цивільних процесуальних аксіом — процесуальних норм, що відображають зміст моралі суспільства, встановлюють правила поведінки осіб, які беруть участь у справі, в процесі та врегульовують відносин, які складаються при здійсненні правосуддя в цивільних справах. Так, позивач повинен довести обставини, на які він посилається; суд має справу з тими доказами, які є перед ним, та ін. Зазначені правила характеризують окремі сторони правового становища суду і учасників процесу, входять до змісту окремих принципів, тому немає необхідності вводити аксіоми як самостійне поняття до складу правових категорій цивільного процесу.
В теорії зарубіжного цивільного процесу виділяються принципи — основні начала і начала цивільного процесу. Начала лише доповнюють або розвивають основні принципи процесу, точніше — належать до техніки процесу, але самої суті принципи не зачіпають. До начал належать: колегіальність і одноособовість вирішення справи, економність, єдність дій. У даному випадку начала — це окремі принципи або правила, які покладені в основу визначення порядку судочинства і процесуально-правового становища суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин та входять до змісту окремих принципів процесу. Оскільки принципи визначаються як основні начала цивільного процесу, тому неправильно їх поділяти на основні і неосновні.
4. Система принципів цивільного процесу іноземних держав
Цивільне процесуальне право близького зарубіжжя — СНД побудовано на спільних нормативно-керівних засадах, які характеризують його зміст, основу та закономірності регульованих ним суспільних відносин у сфері цивільного судочинства. В зв'язку з цим система принципів цивільного процесуального права в основному збігається. Наявні відмінності стосуються конституційного чи галузевого їх закріплення. Так, Конституція Російської Федерації закріпила принципи: здійснення правосуддя тільки судом (ст. 163), виборність суддів і народних засідателів (ст. 164), одноособовість і колегіальність розгляду справ (ст. 168), участь у судочинстві народних засідателів (ст. 166) — при цьому питання про необхідність їх участі у розгляді конкретної справи вирішують особи, які беруть участь у справі; незалежність суддів, присяжних і народних засідателів та підкорення їх законові (ст. 167), рівність громадян перед законом і судом (ст. 34), гласність (ст. 169), недоторканність особистого життя громадян, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфних й інших повідомлень (ст. 40), національної мови судочинства (ст. 171), змагальності (ст. 168).
Встановлена система конституційних принципів цивільного процесуального права Російської Федерації відрізняється за кількісним складом (менша) від системи принципів, закріплених Конституцією України, та має деякі особливості в змісті окремих принципів.
Законодавством про цивільне судочинство Російської Федерації закріплені принципи: диспозитивності, об'єктивної істини, усності, безпосередності, безперервності (за ЦПК України — відсутній), процесуальної рівноправності сторін.
Цивільний процесуальний кодекс Республіки Білорусь (прийнятий 11 січня 1999 р.) у гл. 2 «Принципи цивільного судочинства» закріпив і визначив зміст таких принципів: здійснення правосуддя тільки судом (ст. 9), одноособовий і колегіальний розгляд цивільних справ (ст. 10), незалежність суддів і підкорення їх тільки закону (ст. 11), рівність громадян перед законом і судом (ст. 12), повага гідності особи (ст. 13), право користування юридичною допомогою (ст. 14), роз'яснення судом учасникам цивільного судочинства їх прав і обов'язків (ст. 15), мова судочинства (ст. 16), гласність судового розгляду (ст. 17), диспозитивність (ст. 18), змагальність і рівність сторін (ст. 19), з'ясування судом дійсних обставин справи (ст. 20), вирішення справи на підставі законодавства Республіки Білорусь (ст. 21), нагляд вищестоящих судів за судовою діяльністю (ст. 22), прокурорський нагляд в цивільному судочинстві (ст. 23), обов'язковість судових постанов (ст. 24).
У Цивільному процесуальному кодексі Республіки Казахстан (прийнятий 13 липня 1999 р.) у гл. 2 «Завдання і принципи цивільного судочинства» закріплені принципи: законність (ст. 6), здійснення правосуддя тільки судом (ст. 7), судовий захист прав, свобод і законних інтересів особи (ст. 8), повага честі і гідності особи (ст. 9), недоторканність особистого життя, таємниця переписки, телефонних переговорів, поштових і телеграфних повідомлень (ст. 10), недоторканність власності (ст. 11), незалежність суддів (ст. 12), рівність всіх перед законом і судом (ст. 13), мова судочинства (ст. 14), змагальність (ст. 15), оцінка доказів за внутрішнім переконанням (ст. 16), забезпечення прав на кваліфіковану юридичну допомогу (ст. 18), гласність судового розгляду (ст. 19), забезпечення безпеки в процесі судового розгляду (ст. 20), обов'язковість судових актів (ст. 21), свобода оскарження судових процесуальних дій і рішень (ст. 22).
В інших іноземних країнах, зокрема Франції, Англії, США, за наявності широкої диференціації у законодавчому визначенні процесуального порядку судочинства в цивільних справах, спільним є наявність окремих загальних принципів, закріплених нормами національного законодавства, які забезпечують реалізацію завдань і досягнення мети цивільного судочинства. До них належать принципи: диспозитивності, змагальності, рівноправності громадян перед законом і судом, оцінка доказів у процесі за переконанням суддів, процесуального формалізму, безпосередності і концентрації процесуального матеріалу, гласності, усності і письмовості, офіційності. У ФРН принципами цивільного судочинства є основні правові ідеї, відображені в нормах цивільного процесуального права. Ними є: принцип права бути вислуханим, гласності, диспозитивності, змагальності, усності; принцип права на провадження з дотриманням процесуальних норм, безпосередності; швидкості, економії або раціоналізації судового розгляду.
Ключовою демократичною засадою судочинства вважається жюрі присяжних, до якого входять обрані громадяни, котрі розглядають відповідні обставини справи і вирішують, на чию користь із сторін свідчать факти.
За правилами диспозитивності сторони можуть на свій розсуд розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, вони є господарями у виникненні і розвитку судочинства в цивільній справі, в його припиненні. Носії прав можуть їх здійснювати чи ні. Про захист права судом має потурбуватися сама заінтересована особа (vigilantibus jura scripta sunt — лат.). Цивільні справи в суді порушуються за заявами заінтересованих осіб. Але з цього правила існують винятки: органи прокуратури (зокрема, Франції) можуть порушувати справи, якщо про це є пряма вказівка закону, а саме: про оголошення особи померлою (ст. 90 Цивільного кодексу Франції), про визнання шлюбу недійсним (статті 184, 190,191), про передачу дітей на виховання одному з подружжя при розлученні (ст. 302), в інших випадках, передбачених нормами Цивільного кодексу. Прокурор також може, якщо вважає за доцільне, вступити у будь-яку справу між приватними особами і дати висновок, який є обов'язковим за вимогами, що стосуються осіб, котрі припускаються відсутніми (ст. 114), у справах про позбавлення дієздатності або призначення радника (ст. 515).
Принцип змагальності відтворений у правах сторін розпоряджатися фактичним матеріалом у справі і доказами в судочинстві. Будь-яке втручання судді в інтересах з'ясування матеріальної істини є порушенням свободи сторін щодо захисту ними їх приватних прав. За судом закріплюється можливість виносити рішення тільки на підставі матеріалів про фактичні обставини справи, які сторони знайшли можливість подати до суду. Отже, відповідно до принципу змагальності суд може покласти в основу свого рішення тільки факти, які зазначені стороною; використати лише ті докази, що подані стороною, і не досліджувати доказів в силу службового обов'язку (за окремими винятками); суд може досліджувати тільки факти, які оспорені протилежною стороною; суд пов'язаний визнанням сторони.
Допомагати в доказовій діяльності суд може тільки одній і другій сторонам. Допомога одній стороні є підставою для відведення судці за мотивами упередженості.
В сучасних умовах функціонування цивільного судочинства спостерігається тенденція відходу від положень змагальності шляхом розширення повноважень судових органів. Так, суди ФРН можуть постановити, щоб сторона подала документи, що знаходяться в неї і на які вона посилається або інші документи, що стосуються справи; за своїм розсудом провести огляд і призначити експертизу. А суди Австрії — також допитати свідків, але вони цього не можуть зробити, якщо обидві сторони заявляють, що вони цього не бажають.
Принцип рівноправності громадян перед законом і судом має формальний, декларативний характер. Фактичне становище сторін у процесі повно і очевидно виражається в тому, що до послуг сторони економічно більш сильної — найкращі, найбільш високо оплачувані юридичні сили адвокатури, тоді як економічно слабка сторона не має можливості витрачати відповідні кошти на їх оплату.
Принцип вільної оцінки доказів дає суддям можливість за своїм внутрішнім переконанням оцінювати докази в справі. Але така оцінка може бути перевірена вищестоящим судом у процесі апеляційного провадження. За винятком присяжних, від яких не вимагається викладення мотиву їх вердиктів (рішень), суди зобов'язані в мотивах судових рішень обґрунтувати переконання, якими судці керувалися при оцінці доказів. При цьому вимагається така обґрунтованість оцінки доказів, щоб вона могла бути перевірена вищестоящою судовою інстанцією.
За положеннями принципу процесуального формалізму дії сторін у процесі можуть викликати правові наслідки, якщо вони були виконані з додержанням передбачених процесуальних форм. Але нормативне визначення таких форм не завжди чітке і повне, що надавало б можливість правильно їх додержувати і реалізовувати.
Принципи безпосередності і концентрації судового матеріалу полягають в тому, що суд повинен безпосередньо ознайомитися з усіма судовими матеріалами в справі і розглянути всі судові докази, а сторони зобов'язані подати до суду весь наявний у них матеріал по справі відразу, а не частинами, не створюючи для іншої сторони в процесі будь-яких штучних процесуальних труднощів чи несподіванок в судовому засіданні при розгляді справи по суті чи при розгляді справи в суді другої інстанції. В дійсності в правовому регулюванні цього принципу допускаються винятки.
Принцип гласності в поєднанні з усною і письмовою формою дає можливість певною мірою здійснювати громадський контроль за діяльністю судових органів. Винятком з цього принципу є можливість розгляду цивільних справ у закритому судовому засіданні та неможливість брати участь у цивільному процесі по розгляду справ в апеляційному і касаційному порядку особам, які не є учасниками процесу. За англійським правом, закрите засідання встановлено у справах, в яких беруть участь діти, наприклад, свідками; коли справа стосується таємниць виробництва; коли публікація доказів, використаних під час розгляду справи, може нанести шкоду національним інтересам; коли розглядаються справи про визнання шлюбу недійсним внаслідок сексуальної неповноцінності сторони, коли, на думку судді, відкритий розгляд справи не сприятиме меті правосуддя.
Слухання справ у відкритих судових засіданнях, газетні звіти про судові процеси й інші прояви гласності розглядаються в іноземних країнах як важливі складові демократії.
5.Правові аксіоми в цивільному судочинстві
Сутність громадянського процесу поруч із процесуальними принципами визначають і правові аксіоми. Аксіоми – вихідні і непорушні істини, закріплені в процесуальних нормах. Вони очевидні. Їх правильність багаторазово перевірено й підтверджено юридичної практикою. Без аксіом громадянська юрисдикція буде істотно ускладнена. Так, без аксіоматичного правила, звільняє від доведення загальновідомих фактів, судове пізнання було б не виправданим громіздким, а без аксіоми, що забороняє тотожніправопритязания, провадження у справі тупцював на одному місці ми.
Правові аксіоми – певні постулати юридичної науку й судової практики, які виражають загальнолюдський мораль і соціальна справедливість. Вони, за загальним правилом, закріплені в Цивільному процесуальному кодексі (наприклад, год. 1 ст. 55, п. 3 ст. 129, год. 1 ст. 50, п. 3 ст. 18 ЦПК та інших.).
Аксіоми на відміну цивільних процесуальних принципів знаменують загальнолюдський бік судочинства і мають наднаціональний характер. Чимало їх ми увійшли до сучасне правознавство як юридичних приказок і є одночасно у законодавстві різних країн. Наприклад, немає судді без позивача; не може бути суддею у справі; де є право, є і захист; правові формальності повинні точно дотримуватися та інших.
Характерною рисою аксіом різних правових систем залежить від їх наступності. Так, правило розподілу обов'язків по доведенню між сторонами було відомо Російському статуту громадянського судочинства, ЦПК РРФСР 1923 р. У чинному ЦПК воно закріплене в год. 1 ст. 50.
У практичній діяльності, коли зіштовхуєшся із застосуванням правових норм, які повною мірою забезпечують торжество справедливості, а інколи здаються вершиною несправедливості, постає запитання про причини виникнення таких ситуацій. Адже право за визначенням має бути мистецтвом добра та справедливості яких.
Тоді доходиш згоди з філософами права у тому, законодавчі норми закону може бути неправовими, або забезпечують реалізацію права. Проте, право повинен мати кошти щодо захисту зокрема і південь від неправових норм. Однією з засобів є визнання норм закону неконституційними.
У водночас, інколи доводиться мати справу з ситуацією коли, з тексту Конституції РФ є лише становища, сформульовані вкрай узагальненому вигляді у вигляді принципів. Ну застосування конституційно-правових принципів справді допомагає знайти захисту від неправових норм. У водночас, у пошуках права можна піти далі і знайти основи права - правові аксіоми.
Аксіоми права цікавили учених в радянський час. Ще 1972 рокуС.С. Алексєєв писав, що аксіомами у праві називаються становища, мають характер вихідних (елементарних) істин і потребують у разі особливого докази. Об'єктивна основа правових аксіом коріниться у закономірності, властивостіспециально-юридических принципів права. Відхід від нього, їхнє недотримання можуть призвести до того що, що втрачає свої риси волі, яка була зведена до закону, тобто. перестає бути правом.
Цей підхід досить прогресивний на той час вже закладав сумніви у правильностілегисткого розуміння права, але у водночас,С.С. Алексєєв розглядав аксіоми з погляду тих чи інших принципів.
Гадаємо кращим підхід до аксіомам, як до категорій загальної моралі. Цей підхід, сформульований відомимпроцессуалистом Н.А.Чечиной у статті "Аксіоми та принципи у радянському цивільному процесуальному праві" передбачає, що аксіоми є формулювання природних законів.
З власного визначенню аксіома – початкове положення, прийняте без доказів істинності інших положень; безспірне, не потребує доведення становище. На користь те, що аксіоми є категорії загальної моралі каже походження слова "аксіома". Яке має грецьке походження: "твердження", "самоочевидний принцип" від "цінний", " гідний" від оцінюю, вважаю гідним зрештою "ціную".
Аксіоми, фіксуючи зміст загальнолюдської моралі, включалися і входять у законодавство різних періодів розбудови держави, окремі були відомий і досить чітко сформульовані римським правом. Причому найчастіше з урахуванням даних аксіом формулюються принципи.
З аксіоми справедливого правосуддя "вислухати обидві сторони" породжується як право бути вислуханим, а й право бути почутими судом, а гарантією те, що сторона вислухана і було почута, є мотивоване рішення арбітражного суду. Втім, декларація про мотивовані судові акти випливає тільки з аксіоми "вислухати обидві сторони", але й інший аксіоми справедливого правосуддя, сформульованої також у старовинному Римі: "Правосуддя має не тільки скоєно, а й потрібно бути видно, що його скоєно". Конституції низки європейських держав закріплюють вимога умотивованості судових актів і безкомпромісність дій судової влади, як конституційно-правовий принцип.
Отже, можна сказати, що аксіоми - це саме мораль права, яку писав Лон Фуллер у своїй книжці "Мораль права". Можна сміливо сказати, що у аксіомах укладено основні логічні поняття, основі яких формуються принципи і будується саме право.
ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ТА ЇХ СИСТЕМА