Докази і доказування в цивільному процесі

ТЕМА 9. Докази і доказування в цивільному процесі

§ 1. Роль доказів і доказування в цивільному процесі
Виконання завдань цивільного судочинства залежить від встановлення судом у справі об'єктивної істини та правильного застосування норм матеріального і процесуального права. Для цього ст. 15 ЦПК покладає на суд обов'язок, зберігаючи об'єктивність і неупередженність, створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи.
Така діяльність відбувається в процесі судового розгляду справи в результаті здійснення судом і особами, які беруть участь у справі, доказування і пізнання в установленому цивільному процесуальному порядку. Виходячи з діалектичного розуміння пізнання як процесу відбиття в свідомості людини об'єктивної реальності, зовнішнього світу, природи і суспільства, пізнання в цивільному судочинстві — процес відбиття в свідомості суддів і осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в об'єктивному світі. Пізнання складається з діалектичної єдності розумової і процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, та яка відбувається в процесі подання, витребування, дослідження і оцінки матеріалів цивільної справи. Пізнавальна процесуальна діяльність складається з чотирьох частин (видів): доказування фактичних обставин, які з'ясовуються під час розгляду справи; встановлення судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями в судовому засіданні; пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов'язків сторін; пізнання, яке здійснюється вищестоящими суддями в процесі перевірки законності і обґрунтованості судового рішення у цивільній справі.
Об'єктом пізнання в цивільному судочинстві є матеріали справи, її обставини — фактичні і юридичні — та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання — встановлення об'єктивної істини у справі; засобами пізнання — доказування і докази; процесуальна форма пізнання — судовий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (процес пізнання) виступає методом встановлення об'єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.
Об'єкт пізнання формується поступово. При прийнятті судом матеріалів справи до свого провадження вирисовуються тільки загальні контури, які в процесі розвитку судочинства розширюються і поглиблюються. Обставини і докази можуть носити суперечливий характер, взаємно виключати і доповнювати один одного, але важливо те, щоб по кожній обставині, яка підлягає доказуванню, було достатньо необхідних доказів для її всебічного, повного і об'єктивного з'ясування.
Отже, докази і доказування в цивільному судочинстві є невід'ємною частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її правильного вирішення.

§ 2. Поняття і види доказів
Поняття і основні ознаки доказів в цивільному судочинстві можна визначити з ст. 27 ЦПК, за якою доказами (instrumental в цивільній справі є будь-які фактичні дані, що вміщують інформацію про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; носіями такої інформації виступають точно визначені засоби доказування (probatio), одержання цієї інформації судом здійснюється в порядку, визначеному законом. Отже, відповідно до зазначеної статті доказами в справах у цивільному судочинстві будуть одержані з передбачених законом і допустимих ним засобів доказування у визначеному порядку будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Наявні в теорії цивільного процесу погляди, що доказами в цивільних справах виступають тільки фактичні дані1, відривають докази від їх процесуальної форми — засобів доказування, без яких вони не можуть бути залучені в цивільний процес. Визнання доказами як фактів об'єктивної дійсності (фактичних даних), а також засобів встановлення цих даних (джерел інформації про факти)2 не повністю відповідає ст. 27 ЦПК. Докази в цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким виступають фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; процесуальною формою, в якій закладена така інформація — засоби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання, дослідження і оцінки змісту і процесуальної форми (доказової інформації і засобів доказування)
Зміст доказів — сукупність фактичних даних про обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами будуть юридичні факти — дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть виступати в безпосередній і опосередкованій формі — прямого або побічного доказу.
Процесуальна форма доказів — засоби доказування виступають джерелами інформації про фактичні дані. Статтею 27 ЦПК (ч. 2) встановлено п'ять процесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів. Але в процесуально-правовому становищі сторін перебувають заявники й заінтересовані особи в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а також інші особи, які беруть участь у справі. Вони подають докази (ст. ЗО ЦПК), дають письмові і усні пояснення суду (ст. 180 ЦПК), в яких вміщується інформація про фактичні дані, одержані в результаті особистого спостерігання або від інших осіб, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому пояснення таких осіб є засобом доказування.
В судовій практиці в цивільних справах допускається розширення кола засобів доказування. В разі необхідності судами можуть бути прийняті як письмові докази документи, одержані за допомогою електронно-обчислювальної техніки. А з врахуванням думки осіб, які беруть участь у справі, суд може також досліджувати подані звуко-відео записи.
Одержання і дослідження доказової інформації і засобів доказування (змісту і процесуальної форми доказів) повинно здійснюватися в установленому законом процесуальному порядку (статті 28-61, 180-190 ЦПК), який виступає процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного пізнання дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. Тому порушення процесуального порядку одержання і дослідження доказів знецінює їх, веде до втрати ними властивостей і значення доказів.
Для виявлення особливостей окремих доказів вони класифікуються за видами. За характером зв 'язку фактичних даних (змісту доказів) з фактами, які підлягають встановленню (з фактами, які підлягають доказуванню), докази поділяються на прямі і побічні. Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Побічні — характеризуються численністю зв'язків з фактами, які підлягають встановленню, тому в процесі пізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків про них. Отже, в доказовій діяльності, в процесі пізнання істини вони спричинюють труднощі.
За процесом формування даних про факти (характерами створення доказів) докази класифікуються також за двома видами — первинні і похідні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню (безпосередніх фактів), від носія інформації (джерела доказів). Похідні (опосередковані, копії) — відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення цієї класифікації в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим саме сприяє правильному веденню їх дослідження і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи.
В юридичній літературі обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів — за джерелом, за допомогою якого суд їх одержує: на особисті і речові, і за цими ж підставами на первинні і похідні3; на особисті, речові і змішані4. Такий поділ доказів за однією підставою на три різні види зводить нанівець саму ідею класифікації. До складу особистих доказів включається не тільки пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Дійсно, пояснення сторін є особистим доказом і воно не перестає бути таким незалежно від того, чи буде воно одержано в усній або письмовій формі (ст. 180 ЦПК). Експерт дає висновок виходячи з своїх спеціальних пізнань, тому його висновок стосується не змішаних, а особистих доказів. Отже, носіями даних про факти виступають особи і речі (предмети), які можуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі обставини, що мають значення для справи. В особистих доказах носієм інформації про факти завжди виступає людина, яка мусить правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, зберегти їх в пам'яті і відтворити (давати пояснення, показання — статті 40, 42 ЦПК). Особисті докази носять суб'єктивний характер, тому в пізнавальній діяльності необхідно враховувати психологію особи, наявність матеріально-правової заінтересованості у справі та особливих стосунків з сторонами.

§ 3. Доказування
В теорії цивільного процесу питання про поняття доказування, його суб'єкти, структурні частини доказування є дискусійним. Було висловлене міркування, за яким суб'єктами доказування виступають сторони; змістом доказування — процесуальна діяльність сторін по ствердженню фактичних обставин справи, подання доказів, спростування доказів протилежної сторони, заявлення клопотань про витребування доказів, участь в їх дослідженні5. Але таке визначення доказування не відповідає нормам ЦПК. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні й письмові пояснення судові, подавати свої доводи, висловлювати міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК). Отже, суб'єктами доказування є всі особи, які беруть участь у справі, вказані в ст. 98 ЦПК. Суд також є суб'єктом доказування, бере участь в доказовій діяльності: зобов'язаний забезпечити повне, всебічне і об'єктивне з'ясування обставин справи (ч. 2 ст. 162, ст. 62 ЦПК), сприяти сторонам у збиранні доказів (ст. ЗО ЦПК), вирішувати питання про належність і допустимість доказів (статті 28, 29 ЦПК). Що ж до змісту доказування в цивільному процесі, то воно складається не тільки з процесуальної (практичної) діяльності, а поєднує в собі і розумову, логічну діяльність. Перша врегульована нормами цивільного процесуального права, друга — законами логічного мислення. Відповідно до ст. 62 ЦПК оцінка доказів підпорядкована вимогам правових норм і законам логічного мислення.
Таким чином, а) доказуванням буде процесуальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів; б) докази і доказування виступають процесуальними засобами пізнання в цивільному судочинстві.
Процес доказування (на достовірність знань про предмет) відбувається в межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів або ступенів (стадій), які взаємопов'язані й взаємообумовлені. Ступінь доказування складається з сукупності процесуальних дій, які виконуються суб'єктами доказування і об'єднуються спільністю мети. В науці цивільного процесу вони визначаються понятійно і кількісно по-різному. Виділяються такі елементи (ступені): твердження про факти; визначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою; дослідження доказів; оцінка доказів6.
Початковий ступінь — твердження про факти — означає, що позивач й інші особи, які пред'являють вимогу на захист його прав, повинні в позовній заяві викласти обставини, якими обґрунтовуються вимоги (п. 4 ст. 137 ЦПК), тобто на обґрунтування позову зазначити на юридичні факти, які породжують, змінюють або припиняють його права і обов'язки. Суд, в результаті покладеного на нього обов'язку по з'ясуванню дійсних обставин у справі (ст. 15 ЦПК), може і зобов'язаний вказати сторонам й іншим особам, котрі порушили справу, на факти, на які вони не посилалися, але які підлягають перевірці в судовому засіданні.
Другий ступінь — сторони й інші заінтересовані особи зазначають на докази, що стверджують позов (п. 5 ст. 137 ЦПК). Зазначення доказів — це інформація, повідомлення про конкретні засоби доказування, на підставі яких підтверджується наявність чи відсутність викладених обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін. Норми ЦПК не зобов'язують при пред'явленні позовної заяви подавати необхідні докази, а лише зазначити ті, що стверджують вимогу, а саме: на показання свідка і про його виклик до суду — зазначити прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання і обставини, які він може підтвердити (ст. 43 ЦПК); на письмові докази і які обставини вони можуть підтвердити (ст. 47 ЦПК) та ін. Зазначення на докази можна зробити не тільки в стадії порушення цивільного процесу у справі, айв наступних стадіях провадження судочинства. При підготовці справи до розгляду позивач на заперечення відповідача може (на пропозицію судді) зазначити на додаткові докази, а відповідач — на докази, які підтверджують його заперечення (пп. 1,2 ст. 143 ЦПК). В судовому засіданні особи, які беруть участь у справі, можуть зазначити на нові докази і заявити клопотання про їх витребування (ст. 171 ЦПК).
Третій ступінь — подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Якщо поданих доказів недостатньо, суд пропонує цим особам подати додаткові докази або за їх клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів (четвертий ступінь) (ч. 2 ст. ЗО, пп. 1, 2 ст. 143, ст. 171 ЦПК).
П'ятим ступенем доказування є дослідження доказів, тобто безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності й безпосередності. Процес дослідження доказів полягає в поєднанні емпіричної і логічної діяльності суду, спрямованої на пізнання фактичних даних, їх змісту і достовірності, процесу їх формування, збереження і забезпечення. Фактичні дані (обставини у справі) — реальні категорії, тому дослідження в суді доказів має за мету одержання необхідного для вирішення справи висновку про їх реальне існування
Якість доказування забезпечується визначеним ЦПК процесуальним порядком і способом їх дослідження. Спосіб дослідження — це шлях одержання інформації про фактичні дані від засобів доказування, вид і характер здійснюваних процесуальних дій: допит свідків, дача пояснень сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, оголошення письмових доказів, огляд речових доказів. Порядок дослідження доказів — це системність процесуальної форми виконуваних процесуальних дій по дослідженню доказів. Так, свідок допитується в судовому засіданні в усній і безпосередній формі, з попередженням про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань. Допит починається з пропозиції головуючого розповісти все, що йому відомо по даній справі, тощо (статті 182-185 ЦПК).
Завершується дослідження доказів їх оцінкою (шоста ступінь). Оціночна думка суду про докази формується з початкових етапів судового доказування, але остаточно в повному обсязі визначається в нарадчій кімнаті і впроваджується в зміст постановленого судом рішення, в його мотивувальній частині (статті 203, 210, ЦПК). Оцінка доказів — складне явище, яке розглядається в науці неоднозначно: як розумовий процес, який проходить за законами мислення, а не права, і як логічний акт, який виявляється в процесуальних діях7. Дійсно, в ЦПК немає і не може бути норми права, яка регламентує розумову діяльність суддів, що підпорядковується законам мислення. Але оціночні акти мислення виявляються в процесуальних діях, які в певних межах врегульовані в нормах права і які є гарантами, що забезпечують істинність логічних висновків. Так, судовій оцінці можуть підлягати тільки докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні (ст. 160 ЦПК), з врахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (статті 28, 29 ЦПК). Процесуальний закон встановлює принципи оцінки доказів (ст. 62 ЦПК). Отже, оцінка доказів — це розумова діяльність суб'єктів доказування, що ґрунтується на законах логіки і процесуального права. За законами логіки суб'єкти доказування аналізують докази — кожний окремо, в сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі.
За законами цивільного процесуального права оцінку доказів провадять тільки суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, суб'єкти доказування. Оцінюється тільки фактичний склад, одержаний безпосередньо в установленому законом процесуальному порядку і з передбачених засобів доказування. Оцінка спрямовується на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, постановлення судом законного і обґрунтованого рішення. Оцінка доказів втілюється в певній процесуальній дії, тобто має свою об'єктивну процесуальну форму.
Суб'єктами оцінки доказів є не тільки суд, а й усі суб'єкти доказової діяльності — особи, які беруть участь у справі. Оцінка ними доказів є необхідним елементом їх доказової діяльності щодо подання, витребування, дослідження доказів. Неможливо брати участь в дослідженні доказів, висловлювати свої доводи, міркування і заперечення проти міркувань інших осіб, не зробивши оцінки того чи іншого доказу і всіх їх у сукупності. Але їх оцінка є рекомендуючою, а оцінка суду — владною. Рекомендуюча оцінка доказів виявляється в процесуальних діях — поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об'єктивно оцінити всі обставини у справі в їх сукупності. Оцінка доказів судом виступає підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, який носить обов'язковий, владний характер, втілений в мотивувальній частині рішення суду (ст. 203 ЦПК). Це завершальна оцінка суду.
В юридичній літературі називається ще два види оцінок — попередня і контрольна. Попередня — здійснюється в попередніх частинах доказової діяльності і втілюється в змісті постановлених ним численних ухвал, як то: про витребування письмових доказів, призначення експертизи тощо. Контрольна оцінка доказів здійснюється судами апеляційної і касаційної інстанції, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень, ухвал, постанов суду за матеріалами, наявними у справі і додатково поданими сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (статті 310, 336 ЦПК).
Процесуально-правовими гарантіями правильної оцінки судом доказів є правила (в літературі називають їх ще принципами), сформульовані в ст. 62 ЦПК. Відповідно до них суд оцінює докази: 1) за своїм внутрішнім переконанням; 2) на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності; 3) керуючись законом; 4) при оцінці ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Предмет доказування — юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі. Аналіз статей 27, ЗО ЦПК дає можливість зробити висновок, що предметом доказування виступають: а) обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову); б) обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення); в) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. А взагалі — обставини, які повинні бути встановлені як підстави для вирішення спору між сторонами: всі, які відбулися, і наявні юридичні факти та обставини, що мають значення для справи8.
Необхідний склад фактів предмета доказування визначається на підставі норм матеріального права, якими врегульовані спірні правовідносини. Так, відповідно до ст. 456 ЦК про відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров'я на виробництві до складу підстави позову, що є предметом доказування, входять факти, які підтверджують: наявність трудових відносин потерпілого з такою особою (організацією, підприємством); одержання каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я в зв'язку з виконанням потерпілим своїх трудових обов'язків; настання певної шкоди; наявність збитків та їх розмір; вину організації в заподіянні шкоди. Але якщо факти одержання каліцтва і вина організації в заподіянні шкоди були встановлені вироком суду в кримінальній справі, то ці факти не підлягають доказуванню, незважаючи на те, що вони входять до складу підстави позову. Отже, предмет доказування в конкретній справі може не збігатися з підставою позову. Це буде мати місце і за наявності інших обставин, які не потребують доказування (ст. 32 ЦПК). Труднощі і помилки у визначенні необхідного складу фактів доказування мають місце, коли диспозиція матеріального права носить відносно визначений характер. Це норми, якими врегульовані питання про виселення за неможливістю сумісного проживання, про відшкодування завданої шкоди, про розділ майна подружжя та інші, при застосуванні яких повинні враховуватися «груба необережність самого потерпілого», «майновий стан», «інтереси неповнолітніх дітей» чи заслуговуючі на увагу інтереси одного з подружжя (ст. 454 ЦК, ст. 29 КпШС та ін.), тобто факти, які в нормах права сформульовані в загальному, а не у точно визначеному вигляді.
Склад фактів матеріально-правового характеру, які підлягають доказуванню і пізнанню, неоднорідний. Залежно від волевиявлення суб'єктів правовідносин ними можуть бути дії, які виконувалися за волею сторін, і події, що проходили поза їх волею. Події безпосередньо не породжують матеріальних правовідносин, а виступають лише підставою для виконання дій, спрямованих на виникнення правовідносин (так, землетрус — подія, страховий випадок, який виступає приводом для порушення (виконання дій) правовідносин по державному страхуванню по відшкодуванню громадянину шкоди — статті 370, 371 ЦК).
Залежно від відповідності фактів установленому правопорядку вони можуть бути правомірними і неправомірними. Останні носять характер цивільних правопорушень, кримінальних злочинів, адміністративних проступків, трудових правопорушень тощо. Пізнання судом факту кримінального злочину відбувається на підставі письмових офіційних доказів — актів судових і прокурорсько-слідчих органів. Положення, що суд при розгляді цивільної справи не може кваліфікувати ті чи інші дії як кримінальні правопорушення з усіма випливаючими наслідками цивільного процесуального характеру9, не відповідає ч. З ст. 235 ЦПК, за правилом якої суд при встановленні в діях сторін та інших осіб ознак злочину може порушити кримінальну справу. А це означає, що суд в цивільному процесі може кваліфікувати певні дії як кримінальні злочини. Направлення порушеної справи на розслідування може вплинути на наслідки цивільно-правового характеру, наприклад, настання не обмеженої, а повної матеріальної відповідальності.
Для виявлення специфіки фактів доказування в літературі була проведена їх класифікація за фактами, що породжують, змінюють, і припиняють права і обов'язки та перешкоджають виникненню прав і обов'язків10. Запропонована класифікація викликала певні зауваження11, але її значення для повного, всебічного і об'єктивного пізнання обставин у справі очевидне. В теорії процесу також мало місце судження про те, що до складу фактів предмета доказування входять три групи фактів: правостворюючі, лігімітації сторін і приводу до позову12. Останні дві групи є також фактами правостворюючими, тому така класифікація не має значення для доказування. Практичне значення для доказування має поділ фактів предмета доказування на позитивні і негативні. Негативні вимагають більше уваги, оскільки з ними завжди чимало труднощів в доказуванні.
Залежно від часу виконання дій факти предмета доказування поділяються на факти-явища, які мали місце в минулому і факти-стану, які носять тривалий характер (продовжуються) і можуть безпосередньо сприйматися судом.
Доказуванню підлягають і доказові факти, тобто такі, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність. Наприклад, експертиза крові у дитини, матері і названого батька у справі про встановлення його батьківства дала висновок, що батьківство не виключається. Цей факт не є передбаченою законом обставиною, що підтверджує батьківство, але у зіставленні з іншими доказами може призвести суд до такого висновку.
Доказуванню підлягають також цивільно-процесуальні факти. З їх наявністю може бути пов'язана реалізація права на звернення до суду за захистом, на забезпечення позову, зупинення провадження у справі. Пізнанню підлягають і факти, встановлення яких суду необхідно для виконання виховних і превентивних завдань правосудця. Це факти, які розкривають умови і причини правопорушень, необхідні для реагування суду — постановлення окремих ухвал (ст. 235 ЦПК).
В процесі розвитку судочинства обсяг фактів предмета доказування може змінюватися — збільшуватися або зменшуватися, уточнюватися в зв'язку зі зміною стороною підстав або предмета позову, збільшення чи зменшення позовних вимог (ст. 103 ЦПК).
Традиційному погляду на предмет доказування було протиставлено судження, за яким предметом доказування виступає сукупність версій, припущень про існування фактичних обставин, кожна з яких може виявитися правильною істиною, і тоді припущення суду перетвориться в достовірне знання про певну обставину, але в той же час може виявитися і помилковим, таким, що не відповідає дійсності13. Зазначене судження суперечить ч. 1 ст. ЗО ЦПК, яка покладає на сторін обов'язок довести обставини, а не припущення (версії) про них, на які вони посилаються як на підставі своїх вимог і заперечень. Дослідження в суді обставин справи — складу юридичних фактів — має за мету встановити їх реальне існування, а не припущення про їх існування14.
Факти, що не підлягають доказуванню. Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування загальновідомі, преюдиціальні факти і факти, що призумують-ся (ст. 32 ЦПК). Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування (ст. 40 ЦПК).
Загальновідомі факти (notoria) — це обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування (notoria поп eget probantione) тому, що об'єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події: закриття Чорнобильської АЕС тощо. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про нього зазначити (notorium поп relevat ad onore proponendi). Визнання обставини загальновідомою і як такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала, яка оскарженню не піддягає.
Преюдиціальність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом в рішенні у такій справі факти і правовідносини (ч. З ст. 231 ЦПК). Тому факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи. Але факти, встановлені вироком суду в кримінальній справі, який набрав законної силк, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої відбувся вирок суду, лише в двох питаннях: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою (ст. 31 ЦПК). Наявні в кримінальній справі інші матеріали про факти, які складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгляді судом спору про право цивільне. Тому при розгляді позову про стягнення завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи, суд не має права обговорювати вину відповідача. Але якщо на підтвердження розміру відшкодування збитків, які випливають з кримінальної справи, були подані, крім вироку, й інші докази, то вони включаються в сферу доказової процесуальної діяльності у справі.
Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (ч. З ст. 32 ЦПК).
На відміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів, законні презумпції (praesumptiones) можуть бути спростовані в загальному порядку. Так, відповідно до ст. 448 ЦК за шкоду, заподіяну громадянином, визнаним недієздатним у судовому порядку, відповідають його опікун і організації, які зобов'язані здійснювати за ним догляд, якщо не доведуть, що шкода завдана не з їх вини. В цій нормі вина опікуна презумується, але він може здійснювати процесуальну діяльність, спрямовану на доведення наявності вини інших осіб, а, отже, на спростування презумпції своєї вини. Законні презумпції стосуються лише юридичних фактів, а не доказових, які також входять до предмета доказування. Отже, законні припущення (презумпції) санкціонуються законом (ст. 448 ЦК) або випливають з його змісту (ст. 54 КпШС). їх складають юридичні факти, що входять до підстав вимог і заперечень сторін, та можуть носити суперечливий характер і бути спростовані. Законні презумпції не складають очевидну істину, а приймаються за таку тому, що сформульоване законом положення відбиває найбільш звичайне і найбільш вірогідне явище. За галузевою належністю законні презумпції класифікуються на матеріально-правові і процесуально-правові. Матеріально-правові можуть класифікуватися також за правовими інститутами: стосовно захисту честі і гідності громадян та організацій; статусу суб'єктів цивільного права; права власності; зобов'язального права, сімейних прав.
18-1-287 В судовій практиці поширеною підставою звільнення від доказування виступає безспірність фактів. В понятійному обігу ЦПК таке поняття відсутнє, але ст. 40 Кодексу закріпила правило, за яким суд може вважати визнаний стороною в суді факт встановленим, коли в нього не виникне сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав і законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховання істини.
Розподіл обов'язків по доказуванню (onus probandi). Особливість по доказуванню полягає в тому, що воно виступає як право і обов'язок осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК), тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право по доказуванню і одночасно виконують обов'язок по доказуванню, оскільки ст. ЗО ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, прокурора, органи державного управління й інших осіб, які беруть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін (статті 120, 122 ЦПК). Отже, обов'язок по доказуванню покладається на того, хто звернувся за допомогою до суду (sumper necessitas probandi incubit illi gut agit).
Право доказування виступає як можливість подання доказів, участь в їх дослідженні, попередній оцінці та гарантується сукупністю процесуальних засобів і реалізується по волі заінтересованих осіб особисто або за допомогою суду у відповідності з своїми інтересами та вибором способу поведінки.
Обов'язок по доказуванню полягає у необхідності виконання комплексу відповідних дій, який гарантується настанням несприятливих правових наслідків у випадку їх невиконання, зокрема, відмовою суду визнати наявність юридичного факту у разі невиконання стороною обов'язку по його доказуванню; якщо позивач не доведе підставу вимоги, то в позові належить відмовити (actore поп probandi reus absolvitur).
Невиконання обов'язку по доказуванню для сторін й інших суб'єктів правового спору матиме матеріально-правові і процесуально-правові наслідки, для інших осіб, які беруть участь у справі, — лише процесуально-правові. З загального правила про розподіл обов'язку по доказуванню, закріпленого ст. ЗО ЦПК, зроблені винятки в окремих нормах матеріального права, за якими обов'язок по доказуванню факту або його спростуванню перекладається на протилежну сторону. Характерними в зв'язку з цим є норми, якими встановлюються доказові презумпції: вина особи, яка завдала шкоду, вина особи, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином (ст. 448 ЦК та ін.).
Належність доказів. Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) про належність доказів, закріплене в ст. 28 ЦПК. Належними будуть докази, які мають значення для справи, тобто мають властивість підтвердити взаємопов'язані з ним істотні обставини і які у відповідності з нормою матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин. Вони входять до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуються значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормам матеріального права.
Правило належності доказів спрямоване на виділення істотних обставин у справі, у зв'язку з чим суд приймає до розгляду лише ті докази, які можуть підтвердити дані обставини. Це зобов'язує суд спрямовувати процес подання, збирання і дослідження доказів для введення в орбіту доказування фактичних даних, які складають його предмет. Питання належності доказів вирішується судом при порушенні справи, в стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і зазначені докази, що підтверджують позов (пп. 4, 5 ст. 137 ЦПК). При підготовці справи до розгляду пропонує сторонам при необхідності подати додаткові докази (пп. 1, 2 ст. 143 ЦПК). При розгляді цивільної справи головуючий судового засідання спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи, а також забезпечує належний виховний рівень судового процесу (ч. 2 ст. 162 ЦПК). Обставини справи виділяються в судовому засіданні в межах зазначеного позивачем чи зміненого ним предмета позову, тобто ті, які пов'язані з вимогою позивача і запереченням відповідача, що є у справі.
Вирішення суддею питань про виклик свідків, витребування письмових і речових доказів, проведення експертизи відбувається на підставі виконання вимоги належності підтверджуючих ними фактів у справі (пп. 6-10 ст. 143 ЦПК) і закладених в самій правовій природі засобів доказування. Свідком може бути особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 41 ЦПК). Письмовими доказами визнаються такі, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи (ст. 46 ЦПК)
Речовими доказами визнаються ті, що свідчать своїми властивостями про обставини, які мають значення для справи (ст. 57 ЦПК). Дотримання судом першої інстанції правил належності доказів входить до змісту перевірки законності і обґрунтованості судового рішення в касаційному порядку.
Допустимість засобів доказування. За загальним правилом будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими в законі засобами доказування (ст. 27 ЦПК), але у відповідності з правилом (принципом) їх допустимості. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 29 ЦПК).
Цивільним законом обмежена допустимість показань свідків для підтвердження певних угод й інших дій, що мають юридичне значення. У простій письмовій формі повинна реалізовуватися значна група угод, недодержання якої позбавляє сторону у разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків (статті 44,46 ЦК). Не можна підтверджувати показаннями свідків уступку вимоги і переведення боргу, що ґрунтуються на угоді, укладеній в письмовій формі (ст. 202 ЦК), а також в інших передбачених законом випадках.

§ 4. Засоби доказування Пояснення сторін і третіх осіб
Сторони, треті особи й інші особи, які беруть участь у справі, мають право давати суду усні і письмові пояснення (ст. 99 ЦПК), реалізація якого гарантується передбаченими цивільним процесуальним порядком і формою їх здійснення (статті 180, 186, 188 та ін. ЦПК), правом на одержання від суду повідомлення і повістки про час і місце судового засідання (статті 90-94 ЦПК), а також встановленням безумовної підстави для скасування судового рішення, якщо справу було розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі (статті 314, 339 ЦПК).
Пояснення сторін і третіх осіб про відомі їм обставини, що мають значення для справи, виступають джерелом інформації, засобом доказування (статті 27, 40 ЦПК). Включення до змісту пояснень сторін і третіх осіб доводів, міркувань та заперечень, якщо вони не пов'язані з уточненням, розширенням, поглибленням відомих сторонам обставин у справі, суперечить положенням статей 27, 40, 99 ЦПК. Наприклад, особи, які беруть участь у справі, можуть висловлювати суду свою думку про можливість розгляду справи при відсутності свідків або експертів, які не з'явилися в судове засідання (ст. 175 ЦПК). Така думка не входить до складу пояснень сторін і третіх осіб про відомі обставини у справі.
Пояснення сторін в процесі доказування можуть надати найбільш повні і точні відомості про обставини справи, оскільки вони є суб'єктами спірних правовідносин, що розглядаються судом. З цих же причин їх пояснення не завжди можуть мати об'єктивний характер. Не можна бути свідком у своїй справі — nemo testis idonius in causa propria.
Об'єктивність пояснення сторін і третіх осіб забезпечується покладенням на них обов'язку сумлінно користуватися належними правами, проте процесуальні санкції за невиконання обов'язку дати об'єктивні пояснення не передбачені.
Пояснення сторін і третіх осіб можуть бути зроблені в усній і письмовій формі. Письмове пояснення позивача спочатку втілюється в зміст позовної заяви (ст. 137 ЦПК). Пояснення по суті заявлених вимог позивач і відповідач дають судді в усній формі при їх опитуванні в стадії підготовки справи до судового розгляду. В особливо складних справах суддя може запропонувати відповідачеві подати письмові пояснення у справі (пп. 1, 2 ст. 143 ЦПК).
При особистій участі в судовому засіданні пояснення сторін й інших осіб, які беруть участь у справі, заслуховуються безпосередньо судом, який розглядає справу, в усній формі, а письмові — оголошуються. Оголошуються і їх пояснення, які були зафіксовані в протоколі судового засідання, одержаного від іншого суду в порядку виконання доручення по збиранню доказів (статті 33, 180 ЦПК). Для забезпечення повного і правильного пізнання пояснень сторін і третіх осіб, процесуальний закон надає їм, іншим особам, які беруть участь у справі, право ставити запитання один одному (ст. 180 ЦПК), а суду — вживати для цього усіх передбачених законом заходів (ст. 15; ч. 2 ст. 162 ЦПК).
В змісті пояснень сторін про обставини справи можуть бути визнання, тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування другої сторони. В юридичній літературі визнання фактів поділяється на судове і позасудове. Такий поділ є неправильним, оскільки позасудове визнання здійснюється поза процесуальними формами його одержання, а тому не є доказом. Воно є доказовим фактом, який мав місце поза цивільним процесом. Визнання в суді входить до складу пояснень сторін, робиться в установленому цивільному процесуальному порядку і процесуальній формі, тому буде не судовим визнанням, а визнанням в цивільному процесі. Підтвердження фактів, які входять в обов'язок доказування другої сторони, за межами цивільного процесу не є визнанням, а тому поділ визнання на судове і позасудове не має підстав15.
ЦПК відомо визнання фактів (ст. 40) і визнання позову (ст. 103). Визнання факту можливе однією й другою стороною, визнання позову — лише відповідачем. А оскільки позов складається з предмета, підстав і змісту, а визнання можливе повне чи часткове, то кожний з елементів позову може бути об'єктом визнання. Процесуальним наслідком визнаного в цивільному процесі однією з сторін факту встановленим, є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування. При цьому на доказування визнаного в процесі факту не поширюються правила про допустимість засобів доказування (ст. 29 ЦПК), крім випадків, коли факт повинен бути підтверджений нотаріально посвідченим документом (ст. 40 ЦПК). При цьому не виключається доказова діяльність, спрямована на встановлення інших фактів підстав вимоги і заперечення сторін.
Визнання стороною в цивільному процесі факту не є для суду обов'язковим. Він може не вважати визнаний факт встановленим, якщо виникне сумнів, що визнання не відповідає дійсним обставинам справи, порушує чиї-не-будь права й законні інтереси, зроблено під впливом обману, насилля, погрози, помилки або з метою приховання істини. В такому випадку сторона повинна продовжити доказову діяльність на підтвердження цього факту.
Визнання факту може бути без застереження (просте) і з застереженням (кваліфіковане), але завжди є безумовним.
Пояснення сторін і третіх осіб підлягають перевірці і оцінці поряд з іншими у справі доказами, одержаними від інших осіб й інших засобів доказування.
Показання свідків
Свідок (testis) — особа, якій відомі будь-які обставини, що відносяться до справи (ст. 41 ЦПК).
Для виконання функцій свідка необхідно, щоб особа була здатна за своїм фізичним і психічним розвитком (станом) правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, або давати про них правильні показання (ст. 42 ЦПК). Отже, показання свідків як засоби доказування — це повідомлення про відомі обставини, які входять до предмета доказування, тобто про юридичні факти складу вимог і заперечень сторін й інші обставини, що мають значення для справи, які повідомляються (показуються) суду в установленому законом процесуальному порядку і формі. А можливість свідчення про факти, що мають значення для справи, є підставою для визнання їх належними до справи і виклику свідків в судове засідання.
Процесуальна правосуб'єктність свідка не залежить від наявності в нього дієздатності. Ними можуть бути і неповнолітні, якщо не можна обійтися без притягнення їх до участі в процесі у справі, але обов'язково враховується рівень їх розвитку і здатність правильно сприймати реальну дійсність. Проте застосування показань свідків не безмежне. Свідком не може бути особа, яка бере участь чи повинна брати участь у справі іншим суб'єктом процесуальних правовідносин. Показання свідка не допускаються, якщо обставини, про які він може дати свідчення, складають службову таємницю. Частина 2 ст. 42 ЦПК забороняє бути свідками представників у цивільній справі або захисників у кримінальній справі щодо обставин, які стали їм відомі у зв'язку з виконанням обов'язків представника або захисника. Законом передбачена таємниця вкладів у банку, здійснення слідчих і нотаріальних дій, лікарська таємниця, лоцманська таємниця. При необхідності одержання певних даних, що перебувають під охороною закону, вони можуть бути витребувані від певних органів за ухвалою суду.
Допустимість показань свідків обмежується Цивільним кодексом для підтвердження певних угод й інших дій, що мають юридичне значення. Не можна підтверджувати показаннями свідків: уступку вимоги і переведення боргу, що грунтуються на угоді, виконаній в письмовій формі (ст. 202), договір доручення (ст. 191) та інші договори, урегульовані статтями 244, 257, 324, 375, 386, 396, 414 цього Кодексу.
Притягнення свідка до участі в процесі у справі можливе за ініціативою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, і суду.
Особи, що заявляють про виклик свідка, повинні зазначити його прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання та обставини, що він може ствердити (ст. 43 ЦПК). Участь свідка в судовому засіданні і дача правдивих показань — обов'язок (ч. 2 ст. 41 ЦПК), який забезпечується цивільною процесуальною відповідальністю — ст. 44 ЦПК і кримінальною відповідальністю — статті 384, 385 КК.
На об'єктивність і повноту показань свідків про відомі їм обставини можуть впливати інші існуючі неправові зв'язки між свідками і сторонами — товариські, родинні, громадські, моральні та психологічні фактори, які при дослідженні і оцінці показань свідків судом підлягають урахуванню. В зв'язку з цим у ЦПК передбачено обов'язок перед допитом свідка встановити його особу, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки з сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч. 2 ст. 182 ЦПК), а лише потім попередити його про кримінальну відповідальність за статтями 384,385 КК за дачу неправдивих показань і за відмову давати показання. Але відповідно до ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.
Повнота і об'єктивність показань свідків забезпечується також безпосередньою і усною формою допиту в судовому засіданні в тому ж складі суддів, який постановляє рішення. Свідок дає показання у формі вільного оповідання про все, що йому відомо у справі, яке конкретизується і доповнюється, а допущені неточності усуваються відповідями на запитання, які можуть їм ставити сторона й інші особи, які беруть участь у справі, судці, а також у порядку повторного допиту (ст. 182 ЦПК).
Деякий відступ від принципу безпосередності має місце при допиті свідка іншим судом за місцем його проживання чи перебування (ст. 45 ЦПК) в порядку виконання доручення суду, який розглядає справу (ст. 33 ЦПК), за його ініціативою або на прохання сторони чи інших осіб, які беруть участь у справі, чи самого свідка.
Допит неповнолітніх свідків має істотні особливості, які визначаються віковим рівнем, їх розумовим розвитком та психологічним станом, який викликається процесуальною формою судового засідання. Свідки, які не досягай 16 років не попереджаються про кримінальну відповідальність. Допит всіх неповнолітніх (до п'ятнадцяти років і за розсудом суду від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років) обов'язково провадиться в присутності педагога або близьких для свідка осіб (батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників), якщо вони не заінтересовані у справі. У виняткових випадках, коли це необхідно для встановлення істини, на час допиту осіб, які не досягай повноліття, з залу судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до залу судового засідання їй суд повідомляє про показання неповнолітнього свідка і надає можливість поставити йому запитання. З дозволу суду запитання неповнолітньому свідку можуть ставити всі особи, які беруть участь у справі (ст. 184 ЦПК). Висловлена в юридичній літературі пропозиція про заборону використання показань неповнолітніх в цивільному судочинстві з моральних міркувань16, заслуговує на увагу, але інколи при відсутності інших засобів доказування показання їх є необхідними для встановлення істини у справі та правильного її вирішення
При дослідженні і оцінці показань свідків підлягають врахуванню нормативно встановлені умови (статті 41, 42 ЦПК): можливість їх використання в цивільному процесі, відношення їх до даної справи і стосунки з сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ст. 182 ЦПК), характер їх заінтересованості в справі.
Для можливого використання показань свідків у справі (ст. 42 ЦПК) встановлені дві умови: правильність сприйняття обставин, що мають значення для справи, і дача про них правильних показань.
Сприйняття може відбуватися в безпосередній або в опосередкованій формі. Особисте сприймання свідком дій (бездіяльності) чи подій може відтворюватися по-різному під впливом об'єктивних умов — відстань, видимість, стан погоди і часу, суб'єктивних умов — гострота зору, притуплення слуху тощо.
При опосередкованому сприйнятті свідок довідується про факти з повідомлень інших осіб, тому створюються умови для неправильного їх сприйняття. В деяких країнах показання свідків для передавання слухів і повідомлень, одержаних від інших осіб, не допускаються17. За КПК (ст. 68) не можуть прийматися як показання факти, що повідомляються свідком, якщо він не може зазначити джерела своєї поінформованості. В ЦПК таке обмеження відсутнє, але в судовій практиці воно застосовується.
Сприйняття фактів передбачає і їх збереження в пам'яті, на повноту і чіткість яких можуть впливати вікові явища і давність. Відтворення свідком фактів може характеризуватися неправильністю, неповнотою і нечіткістю, протиріччям і не бажанням інформувати про них суд. Але в порівнянні з іншими показаннями свідків, іншими показаннями наявні протиріччя повинні бути судом усунуті, про що зазначається в мотивувальній частині судового рішення (ч. 4 ст. 203 ЦПК). На достовірність показань свідків впливають особисті взаємовідносини з сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, але відхилити їх показання про обставини у справі як докази можна лише за наявності даних, що свідчать про їх невідповідність дійсності.
Письмові докази
Ними називаються виконані на предметі будь-яким способом письмові знаки, що поєднані у відповідну систему і структуру та в яких виражені думки (ідеї), що вміщують інформацію (повідомлення) про обставини, які мають значення для справи. Вони можуть знайти втілення в різних документах, актах, листуваннях службового або особистого характеру. Необхідно, щоб вміщені в них дані про фактичні обставини виходили від осіб, які їх склали'8.
Вони класифікуються: залежно від суб'єктів, які склали письмові докази, — на офіційні і неофіційні. Офіційні — документи, акти, службова переписка, яка виходить від державних і громадських органів. Можуть бути спростованими і неспростованими. Неспростовані звільнені від доказування (факти, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили). Документи видаються компетентними органами в межах їх повноважень, у встановленому порядку і формі.
Неофіційні письмові докази походять від громадян. За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі (різного роду документи — договори, заповіти, накладні тощо) і довідково-інформаційні (довідки, посвідчення, переписка службового і особистого характеру).
За формою виконання письмові докази поділяються на прості і нотаріально посвідчені, що має значення для вирішення питання про допустимість засобів доказування у цивільно-правових угодах19. Стаття 44 ЦК закріплює просту письмову форму для певних угод, недодержання якої позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження на показання свідків (ст. 46 ЦК).
Тільки нотаріально посвідчені договори можуть бути засобами доказування наявності цивільних правовідносин між сторонами: купівлі-продажу жилого будинку (ст. 227 ЦК), обміну і дарування жилого будинку (статті 242, 244 та ін.; ст. 541 ЦК). Виняток складає правило ч. 2 ст. 47 ЦК, за яким, якщо одна з сторін повністю чи частково виконала угоду, яка потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. Для підтвердження даного фактичного складу (в тому числі і наявності між сторонами спірних правовідносин) можуть бути використані всі передбачені ст. 27 ЦПК засоби доказування. Отже, при визначенні допустимості засобів доказування суд пов'язаний нормами цивільного права, які для певних угод встановлюють просту або нотаріальну форму, а в деяких випадках передбачають наявність документів певної форми або певного змісту (факт нестачі вантажу — комерційний акт, страхування — страховий поліс, відправлення вантажу — накладна, квитанція тощо).
Письмові докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі (ст. 137, ст. ЗО ЦПК), а також за їх клопотанням перед судом витребовуються від організацій і громадян (ст. 47 ЦПК) в оригіналі і копіях
При поданні копій письмових доказів суд може за необхідності вимагати подання оригіналу (ст. 50 ЦПК). Якщо подання письмових доказів до суду утруднено в зв'язку з їх численністю або тим, що тільки частина з них має значення для справи, суд може вимагати подання належно засвідчених витягів з них або оглянути їх на місці (ст. 49 ЦПК), про що складається протокол.
Для залучення судом належних до справи письмових доказів, особа, яка заявляє клопотання про їх витребування від інших осіб, повинна зазначити в заяві: який письмовий доказ вимагається, підстави, з яких вона вважає, що письмовий доказ має інша особа, і обставини, які може підтвердити цей доказ (ст. 47 ЦПК). Письмові докази, що їх вимагає суд чи суддя, надсилаються безпосередньо до суду. Сторона або інша заінтересована особа може також бути уповноважена судом або суддею на одержання письмового доказу і представлення його суду.
Одержання судом письмових доказів забезпечується встановленою ст. 48 ЦПК цивільною процесуальною відповідальністю у вигляді штрафу, який застосовується за неповідомлення суду про неможливість подання (з зазначенням причин) в строк письмового доказу, а також в разі неповажності причин відмовлення від подачі письмового доказу. Накладення штрафу не звільняє зобов'язану особу від подання письмового доказу, що вимагається судом.
Дослідження письмових доказів і протоколів їх огляду для пізнання наявних у них даних про обставини справи здійснюється шляхом перевірки дійсності письмового доказу зовнішньо (veritas) і внутрішньо (bonitas) в безпосередній і усній процесуальній формі (статті 10, 160 ЦПК). Вони оголошуються в судовому засіданні та пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — також експертам і свідкам20. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколів (ст. 186 ЦПК). Коли письмовий доказ важко прочитати, а, отже, і зрозуміти його зміст, може бути призначена судом експертиза. Як показання свідків можуть бути використані свідчення тих осіб, які склали письмовий доказ.
Специфічні особливості має використання даних з особистого листування і особистих телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції як доказів в цивільному процесі, їх таємниця охороняється законом (ст. 31 Конституції України), тому вони можуть бути оголошені у відкритому судовому засіданні лише за згодою осіб, між якими відбувалася ця переписка і повідомлення. В противному разі таке листування і телеграфні повідомлення оголошуються та досліджуються у закритому судовому засіданні (ст. 187 ЦПК).
Для особистого листування характерно, що необхідні обставини у справі викладені у формі листа, який написано певною особою, в певному місці, в певний час. Тому копія, вирізки, фотокопія особистих листів без оригіналу не мають правового значення.
Особисте листування відноситься до доказів, в зв'язку з чим на нього повністю поширюються правила про допустимість засобів доказування (статті 46, 29 ЦПК).
Особисте листування переважно відноситься до того періоду взаємовідносин сторін, коли можливість виникнення між ними конфлікту виключалася, тому вона може вміщувати необхідну, а то й єдину інформацію про їх дійсність. Інформація, викладена в особистому листуванні, може оспорюватися шляхом спростування її достовірності або ствердженням про її недостатність. Спростування достовірності можливе шляхом встановлення підробки листа, доказування невідповідності інформації або її суперечливості дійсним обставинам справи або доказування, що лист був написаний з певною метою. При оголошенні в судовому засіданні особистого листування необхідно виключати ті частини, в яких говориться про обставини, що стосуються інтимного життя сторін і не мають значення для справи. Принцип таємниці особистого листування не виключає можливості використання в судочинстві у цивільних справах однією стороною листування другої сторони, що було адресовано іншим особам, які не беруть участі в справі і які надали його в розпорядження заінтересованої особи. Порушенням цього принципу (таємниці листування) буде використання протиправне вилученого в інших осіб листування, в якому можуть бути викладені необхідні факти для вирішення справи. Отже, встановлений ЦПК порядок і межі використання особистого листування в цивільному судочинстві, підпорядковані принципу охорони особистого життя громадянина.
Речові докази
Ними будуть предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для справи (ст. 52 ЦПК). Вони виступають у справжньому вигляді і сприймаються візуальним шляхом або їх зміст може бути пізнаним за допомогою експертизи. Похідні (опосередковані, копії) речові докази застосовуються в обмежених випадках як копії, зліпки, відбитки зовнішніх, поверхових властивостей первинних речових доказів, що можуть бути відтворені шляхом відбитків пальців, взуття, протектора автомобільних покришок тощо: Отже, в речових доказах поєднуються, як правило, процесуальна форма і джерело відомостей про факти.
Речові докази в судовій практиці в цивільних справах використовуються обмежено і в основному виступають як предмети спору. Вони виступають доказами у справах, в яких оспорюється якість їх виготовлення за договором підряду, у справах про відшкодування завданої шкоди псуванням майна тощо, їх місцезнаходження матиме доказове значення при розгляді вендикаційних позовів.
В багатьох випадках не допускається можливість використання речових доказів без фіксації їх зовнішніх ознак в письмових доказах. Наприклад, в комерційному акті, який складається організацією залізничного транспорту для підтвердження псування вантажу, зазначаються відомості про пломби, пошкодження яких також фіксується в акті як в письмовому доказі.
Витребування речових доказів і вирішення питання про відповідальність за їх неподання провадиться у порядку, встановленому статтями 47,48 ЦПК для письмових доказів. На забезпечення доказів вони можуть бути оглянуті (ст. 36 ЦПК). Зберігаються речові докази в справі або за окремим описом здаються в камеру схову речових доказів. Речі, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за місцем їх знаходження; вони повинні бути докладно описані і опечатані, а в разі потреби — сфотографовані. Суд вживає заходів до зберігання речей у незмінному стані (ст. 54 ЦПК). Передбачений порядок не застосовується, якщо речовими доказами виступають продукти та інші речі, що швидко псуються. Вони негайно оглядаються судом з повідомленням про призначений огляд осіб, які беруть участь у справі. Після огляду повертаються особам, від яких вони були одержані, або передаються підприємствам, організаціями, що можуть їх використати за призначенням. Такі підприємства, організації згодом повертають володільцеві предмети того ж роду і якості або їх вартість за державними цінами на час повернення (ст. 55 ЦПК). Факт передачі речей і прийняття їх до реалізації має бути зафіксований в письмовому документі, який зберігається в справі.
Досліджуються речові докази в судовому засіданні шляхом особистого огляду судом (inspectio ocularis), а також пред'явлення для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а у необхідних випадках — також експертам і свідкам. Залучення свідків до участі в огляді речових доказів викликається необхідністю встановлення належності їх до справи і достовірності підтверджуючих ними обставин. Але, якщо для встановлення змісту речового доказу необхідні спеціальні знання (неякісне виготовлення, псування, тощо), суд може залучити до їх огляду експерта. Особи, яким пред'явлені для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом. Ці заяви заносяться до протоколу судового засідання (ст. 188 ЦПК). Огляд речових доказів, які не можуть бути доставлені до суду, провадиться за місцем їх знаходження судом, що розглядає справу (ст. 189 ЦПК), або іншим судом у порядку виконання доручення по збиранню доказів (ст. 33 ЦПК). Про проведення огляду повідомляються особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — свідки і експерти. Про наслідки проведення огляду на місці і про зміст процесуальних дій, що виконувалися, складається протокол, який підписується всіма особами, які беруть участь в огляді. До протоколу додаються разом з описом всі складені або завірені під час огляду плани, креслення, знімки тощо.
Об'єктивність протоколу забезпечується правом осіб, які беруть участь в огляді на місці, подавати свої зауваження на протокол огляду (ст. 189 ЦПК). В судовому засіданні при оголошенні протоколу огляду речових доказів на місці особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих протоколів (ст. 188 ЦПК).
Оцінка речових доказів провадиться за правилами ст. 62 ЦПК. Повернення речових доказів особам, від яких вони були одержані, і передача особам, за якими суд визнав право на речі, провадиться після набрання рішенням у справі законної сили. Якщо речовими доказами були предмети, які за законом не можуть бути у володінні громадян, вони передаються відповідним державним установам або організаціям. В окремих випадках речові докази після огляду та дослідження їх судом можуть бути до закінчення справи повернуті особам, від яких вони були одержані, якщо останні про це просять і якщо задоволення такого клопотання можливе без шкоди для розгляду справи (ст. 56 ЦПК).
Висновки експертів
Експерти — особи, які мають спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла і залучаються судом до участі в цивільному процесі з метою з'ясування обставин, що мають значення для справи. Вони повинні мати не тільки спеціальні знання, а й бути спеціалістами високої кваліфікації, авторитетами в конкретній галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла.
Експертиза — дослідження на вимогу суду поданих ним об'єктів, яке провадиться експертами на базі спеціальних пізнань і на науковій основі з метою одержання даних про факти, що мають значення для правильного вирішення справи. Здійснюється воно у визначеному процесуальному порядку з додержанням встановлених процесуальним законом правил. Це спосіб дослідження, виявлення і пізнання фактичних обставин, тобто науковий, дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у справі, наявність (відсутність) яких фіксується у висновках експертів.
Питання про необхідність застосування спеціальних знань для одержання даних про факти, необхідні для вирішення справи, і обов'язкове призначення експертизи вирішує, як правило, суддя або суд, а в деяких випадках закон (статті 57, 258, 260 ЦПК). Під спеціальними знаннями, необхідними для призначення експертизи в цивільному процесі, вважаються такі, що знаходяться за межами правових знань, загальновідомих узагальнень, які випливають з досвіду людей, тобто тих, якими володіє лише вузьке коло фахівців. За змістом спеціальні знання різноманітні, тому в цивільному процесі застосовуються різні види експертиз: медична, економічна, екологічна, бухгалтерська, технічна, криміналістична, графічна, біологічна тощо.
Експертизу може бути призначено за заявою осіб, які беруть участь у справі, і за ініціативою суду. Проведення експертизи може бути доручено фахівцям відповідних установ, іншим фахівцям, будь-якій особі, яка володіє необхідними знаннями для дачі висновку. Експертами може бути призначено кілька осіб. Відповідно до роз'яснення Пленуму Верховного Суду України (постанова № 8 від ЗО травня 1997 p., із змінами, внесеними постановою № 15 від 25 травня 1998 р. «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах») судова експертиза в цивільних справах здійснюється державними спеціалізованими установами та відомчими службами, до яких належать науково-дослідні та інші установи судових експертиз Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони України, Служби безпеки України, а також на підприємницьких засадах на підставі дозволу (ліцензії) або за разовими договорами громадянами, за наявності у них свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта за відповідною спеціальністю, виданого Міністерством юстиції України або Міністерством охорони здоров'я України відповідно до їх повноважень.
Призначення експертизи можливе в стадіях підготовки справи до розгляду і під час її розгляду в судовому засіданні. В ухвалі про призначення експертизи зазначається: дата, місце винесення ухвали, назва суду, назва справи, в якій призначається експертиза; підстави для призначення експертизи, назва установи, в якій повинна провадитися експертиза; питання, поставлені перед експертом; матеріали, що надаються в розпорядження експерта: об'єкти експертного дослідження, предмети, документи, зразки для порівняльного дослідження і документи, що стосуються предмета експертизи, а також інші матеріали, які мають значення для її проведення.
При призначенні експертизи і визначенні кола питань, які необхідно поставити перед експертами, суддя або суд повинен з цього приводу врахувати пропозиції сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Відхилення питань, запропонованих ними, суд зобов'язаний мотивувати в ухвалі (ст. 57 ЦПК).
Для забезпечення об'єктивності і безсторонності функції експерта експертизу не можуть виконувати особи, які є родичами сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, їх представників; якщо вони особисто, прямо чи по-бічно заінтересовані в наслідках справи; які знаходяться або знаходилися раніше в службовій або іншій залежності від сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, їх представників; проводили ревізію, матеріали якої слугували підставою до порушення даної цивільної справи (ст. 19 ЦПК).
Особа, яку призначено експертом, зобов'язана з'явитися на виклик суду і дати правдивий письмовий висновок щодо поставлених на її розгляд питань. Для цього експерт має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у її розгляді судом, просити суд про надання йому додаткових матеріалів. Експерт має право відмовитися від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов'язку. Експерт, який злісно ухиляється від явки до суду, або відмовляється без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків, або дасть завідомо неправдивий висновок, несе відповідальність за статтями 384 і 385 КК.
Експерт дає мотивований висновок в письмовій формі, який приєднується до справи. Висновок експерта — письмове викладення даних про обставини, що мають значення для справи, які встановлені ним на підставі спеціальних знань і одержаних в результаті проведеного експертного дослідження матеріалів справи.
Висновок експерта повинен містити в собі докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання. У випадку призначення кількох експертів, останні мають право радитися між собою і якщо дійдуть до одного висновку, вони всі підписують його. Експерт, не згодний з іншими експертами, складає окремий висновок (ст. 60 ЦПК).
В теорії і практиці цивільного процесу виділяються такі види висновків експерта: категоричний (позитивний або негативний); вірогідний, про неможливість відповісти на поставлені питання за наявності вихідних даних; умовний. Вірогідний висновок не може бути прямим доказом і на ньому не може ґрунтуватися судове рішення. Умовними висновками експерта будуть такі, в яких формулюються різні категоричні висновки залежно від того, які фактичні дані, що покладені в обґрунтування висновків, будуть доказані в судовому засіданні.
Процесуальний порядок дослідження висновку експерта забезпечується шляхом особистого і безпосереднього сприймання висновку експерта судом та іншими особами, які беруть участь у справі. Письмовий висновок експерта оголошується в судовому засіданні. Суд має право запропонувати експерту дати усне пояснення свого висновку. Усне пояснення заноситься до протоколу судового засідання, прочитується експертові і підписується ним (ст. 60 ЦПК). Для роз'яснення і доповнення висновку експерта йому можуть бути задані запитання (ст. 190 ЦПК). Висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється за правилами ст. 62 ЦПК.
До змісту оцінки включається: аналіз додержання процесуального порядку підготовки, призначення і проведення експертизи; аналіз висновку експерта за питаннями (завданням), поставленими судом; аналіз повноти висновку; оцінка наукового обґрунтування висновку; оцінка наявних у висновку експерта фактичних даних з точки зору їх належності і місця в системі інших доказів.
В результаті проведеної оцінки суд може визнати висновок: повним і обгрунтованим та покласти його в основу рішення суду; недостатньо чітким або неповним і призначити додаткову експертизу, постановляючи про це ухвалу; необґрунтованим, який викликає сумнів у його правильності, і призначити повторну експертизу. Суд може не погодитися з висновком експерта і без призначення повторної експертизи вирішити справу на підставі інших доказів. Але незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивована в рішенні або ухвалі (ст. 60 ЦПК).
Забезпечення доказів
Враховуючи роль в реалізації принципу змагальності в забезпеченні відшукання об'єктивної істини у справі, статті ЗО, 34, 99 ЦПК надають право і зобов'язують сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, подати свої докази або повідомити про них суд до початку судового засідання по розгляду справи. Належні докази у справі не завжди знаходяться в розпорядженні заінтересованих осіб, на яких покладений обов'язок по доказуванню певних обставин у справі, а у їх процесуальних противників чи інших осіб, які не є учасниками процесу, і 'їх подання, якщо не вжити необхідних заходів, згодом стане утрудненим або неможливим, вони можуть зникнути або загинути. З метою запобігання настанню таких наслідків ЦПК передбачений інститут забезпечення доказів (статті 35-39), тобто вжиття судом термінових заходів до закріплення у визначеному процесуальному порядку фактичних даних з метою використання їх як докази при розгляді цивільних справ.
Підставою для забезпечення доказів є побоювання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що подача потрібних доказів стане згодом неможливою або утрудненою (ст. 35 ЦПК). Ці особи наділені правом звернутися під час розгляду справи до суду, а до судді — як до, так і після подання позовної заяви про забезпечення доказів.
В заяві про забезпечення доказів зазначається: суть і форма потрібних доказів; обставини, які підтверджуються цими доказами; підстава, на якій просять забезпечити докази; справа, для якої необхідно забезпечувати докази (ст. 37 ЦПК).
Заява про забезпечення доказів розглядається в десятиденний строк відповідно суддею або судом, в районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінтересованих осіб, їх неявка не перешкоджає розглядові заяви. У невідкладних випадках, а також, коли не можна встановити, до кого позивач може згодом пред'явити позов, заява про забезпечення доказів розглядається тільки з участю заявника.
Розглянувши заяву, суд (суддя) постановляє ухвалу про забезпечення доказу, в якій зазначає порядок і спосіб її виконання або відмовляє в забезпеченні доказу.
Забезпечення доказів можливо тільки передбаченими ч. 1 ст. 36 ЦПК способами: допитом свідків, призначенням експертизи, витребуванням та оглядом письмових і речових доказів. На ухвалу суду (судді) про відмову забезпечити докази може бути подано скаргу або внесено подання прокурором (ст. 39 ЦПК).
Самостійний процесуально-правовий порядок забезпечення доказів встановлений п. З ст. 53 Закону України «від 11 липня 2001 р. «Про авторське право і суміжні права». Зазначена норма включена до змісту статті, котра має назву «Способи забезпечення позову у справах про порушення авторського права ї сумісних прав», але її аналіз свідчить про те, що нею врегульовані питання забезпечення доказів з цих категорій справ.
Таке забезпечення можливе, якщо відповідач по справі, що виникла з порушених авторських чи суміжних правовідносин, відмовляє у доступі до необхідної по ній інформації чи не забезпечує її надання у прийнятий строк, робить перешкоду у здійсненні судових процедур, або з метою збереження відповідних доказів щодо інкримінованого порушення, особливо у випадку, коли будь-яке відстрочення може завдати непоправимої шкоди особі, яка має авторське право, суміжні права, або коли є очевидний ризик того, що доказ буде знищено, то суд або судця одноособове мають право за заявою, поданою заявником, застосувати тимчасові заходи до пред'явлення позову або до початку розгляду справи за участю іншої сторони (відповідача).
Тимчасові заходи забезпечення встановлені такі: а) огляд приміщення, в якому як припускається, відбуваються дії, пов'язані з порушенням авторського права, суміжних прав; б) накладення арешту і вилучення всіх примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних),записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони в контрафактними, засобів обходження технічних засобів захисту, а також матеріалів і обладнання, що використовуються для їх виготовлення і відтворення; в) накладання арешту і вилучення рахунків та інших документів, які можуть бути доказом вчинення дій, що порушують або створюють загрозу порушення (чи підтвержують наміри вчинення порушення) авторського права, суміжних прав.
Заява про застосування тимчасових заходів розглядається тільки за участю заявника у дводенний строк з дня її подання, про що виноситься ухвала.
Ухвала про задоволення заяви про застосування тимчасового заходу підлягає негайному виконанню органом державної виконавчої служби.

§ 5. Докази і доказування в цивільному процесі іноземних держав
Доказове право іноземних держав — це сукупність норм, які встановлюють правила і положення, що визначають предмет доказування і обов'язок по доказуванню; види доказування; докази і їх належність; засоби доказування і їх допустимість; оцінку доказів тощо. Такі правила і положення мають загальні риси і відмінності в національному правовому регулюванні в окремо взятих державах.
В країнах СНД інституту доказового права в оновленому регулюванню у порівнянні з нормами ЦПК України властиві в основному спільні положення при наявності окремих особливостей. Так, в ЦПК Азербайджанської Республіки передбачені такі новели: застереження про те, що не допускається використання доказів, одержаних з порушенням закону (ст. 76.3); правило про те, що при розгляді спорів про визнання недійсними актів державних й інших органів, обов'язок доказування обставин, які слугували підставою для прийняття зазначених актів, покладається на орган, який прийняв такий акт (ст. 77.2); правило про оформлення судового доручення районних судів, адресованого до судів іншої держави (ст. 84.4); положення про те, що забезпечення доказів до виникнення справи в суді може бути проведено особами, які виконують нотаріальні дії, в тому числі і посадовими особами консульських установ (ст. 85.2); положення про те, що письмові докази, одержані за допомогою факсимільного, електронного чи іншого способу можуть бути визнані судом такими, якщо є можливість установити достовірність документа (ст. 89.2), а особи, які подають звуко- чи відеоза-пис, зобов'язані зазначити коли, хто і на яких умовах здійснював запис (ст. 96); правило про те, що коли сторона ухиляється в проведенні експертизи або чинить перешкоду в її проведенні, а без участі такої сторони провести експертизу неможливо, суд має право визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, встановленим або спростованим і обгрунтувати на цьому факті всі правові наслідки (ст. 97.5); положення з приводу того хто не підлягає допиту як свідок, а також, які особи мають право відмовитися від дачі свідоцьких показань (ст. 104); про те, що суд може вважати встановленими обставини, що мають значення для справи, на підставі даних, повідомлених стороною, якщо друга сторона утримує в себе доказ і не подає його на вимогу суду (ст. 106.2).
ЦПК Республіки Білорусь (прийнятий 11 січня 1999 р.) правове становище свідків, експертів спеціалістів визначено в окремій главі (12) «Учасники цивільного судочинства, які не мають юридичної заінтересованості в наслідках справи». Ст. 92 ЦПК забороняє бути свідком також священнослужителям щодо обставин, відомості про які вони одержали під час сповідання (п. 3). Спеціаліст залучається, коли використання його знань необхідне для забезпечення ефективності огляду чи іншої процесуальної дії, а також з'ясування іноземного права. Визначаються процесуальний порядок залучення спеціаліста та його процесуальні права і обов'язки (ст. 99-101).
Правове регулювання доказів і доказування проведено в розділі V, до якого включено 64 статті (статті 177-241), новелами в яких виступають: визначення предмета доказування (ст. 177); включенні до засобів доказування додатково «інші носії інформації, якщо з їх допомогою можна одержати дані про факти, які мають значення для правильного вирішення справи», і зроблені застереження про те, що одержані докази з порушенням закону не мають юридичної сили (ст. 178). До них відносяться: звукозапис, відеозапис, кіно і відеофільми, висновки державних органів та ін. (ст. 229-231); встановлений правовий порядок проведення очної ставки (ст. 191), доказування підробленості письмових доказів (ст. 199); проведення освідчування (ст. 209), опізнання (ст. 211), судового експеримента (ст. 215), комісійної і комплексної експертизи (ст. 218, ст. 219) і застосування технічних засобів закріплення доказів (ст. 239).
ЦПК Республіки Казахстан (прийнятий 13 липня 1999 р.) у правовому регулюванні «Доказів і доказування (гл. 7)» має слідуючі новели: положення про те, що фактичні дані повинні бути визнані судом недопустимими як докази, якщо вони одержані з порушенням вимог закону і вплинули на достовірність одержаних фактичних даних (ст. 69); визначення, які докази є достовірними (ст. 70); правило про те, що обставини вважаються також встановленими без доказів, якщо в рамках належної правової процедури не буде доказано зворотнє (п. 5 ст. 71); визначення переліку осіб, які не підлягають допиту як свідки і які можуть відмовитися від дачі показання (ст. 79); положення про використання науково-технічних засобів у процесі доказування (ст. 90); правила про призначення і порядок проведення експертизи одноособової, комісійної, комплексної, додаткової і повторної (ст. 91-98); про участь спеціаліста в процесуальних діях, його права і обов'язки (ст. 99).
Доказування в цивільному процесі Болгарії, Угорщини, Польщі розглядається як сумісна діяльність суду, сторін й інших учасників процесу, спрямована на встановлення обставин, необхідних для вирішення спору (§ 163 ЦПК Угорщини, статті 127,129 ЦПК Болгарії, статті 227-233 ЦПК Польщі).
Предмет доказування складають факти (обставини), які мають істотне значення для вирішення спору, тобто юридичні факти, що визначаються нормою матеріального права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин сторін. Ними є дії і події, визначені в часі, просторі, котрі мали місце в минулому або існують в сучасності. Доказуванню підлягають і доказові факти.
На кожну із сторін покладений обов'язок доказати ті обставини, на яких вона обґрунтовує свої вимоги або заперечення. Обставини, необхідні для вирішення спору, повинна, як правило, доказувати та сторона, яка заінтересована в тому, щоб суд визнав їх істинними (§ 164 ч. 1 ЦПК Угорщини). Але не підлягають доказуванню загальновідомі факти і обставини, офіційно відомі суду, про які він повинен повідомити сторін. А також не підлягають доказуванню: факти, стосовно яких існує встановлена в законі презумпція, спростування якої допускається у всіх випадках, за винятком, коли це заборонено законом (ст. 128 ЦПК Болгарії, ст. 234 ЦПК Польщі); факти, визнані протилежною стороною під час провадження, якщо таке визнання не викликає сумніву у його відповідності дійсному положенню (ст. 229 ЦПК Польщі); факти, які протилежна сторона не оспорює (ст. 230 ЦПК Польщі, § 163 ч. 2 ЦПК Угорщини). Не підлягають доказуванню джерела права і їх правові норми.
У справах, у яких застосовується іноземне право, предметом доказування сторони можуть бути правові норми, що діють в іноземній державі, якщо вони не відомі суду і останній не має можливості їх встановити (ст. 132 ЦПК Болгарії). Суд за власною ініціативою одержує інформацію про невідоме йому іноземне право і про взаємини, які існують з іноземною державою, але може використати також докази, подані стороною. Інформацію про іноземне право і про взаємини надає за запитом суду міністр юстиції (§ 200 ЦПК Угорщини).
В юридичній (процесуальній) літературі Болгарії провадиться класифікація доказування на види: залежно від мети, що ставиться — на повне (яке створює однозначне переконання в істинності або неістинності відповідного фактичного твердження) і неповне (створює лише вірогідність існування фактичних обставин); за змістом — головне (предметом є факти, стосовно яких сторона має обов'язок по їх доказуванню), зустрічне (доказування протилежної сторони, спрямоване проти головного доказування), зворотнє (спрямоване на спростування законної презумпції або законної сили офіційних посвідчуючих документів); за характером факту, що підлягає доказуванню, — на пряме (предметом якого є факт правового значення) і побічне (предметом є доказовий факт).
В цивільному процесі Угорщини виділяється три етапи доказування: встановлення судом доказів і допущення їх в процес; дослідження (перевірка) доказів в судовому засіданні з дотриманням принципу безпосередності; оцінка судом доказів. Відповідно до § 201 ч. 1 ЦПК суд, який розглядає справу, провадить судове доказування, як правило, в судовому засіданні. Якщо це пов'язано з великими труднощами і значними судовими витратами, то суд дає доручення іншому суду, в районі якого проживають особи, які підлягають допиту, або де можна найбільш доцільно провести доказування. Суд, який діє за дорученням, застосовує відповідні правила, які є керівними для суду, що розглядає справу, і користується повноваженнями останнього та складає протокол про проведення доказування (§§ 201-205 ЦПК)
В законодавстві й процесуальній літературі зазначених держав Східної Європи також відсутнє чітке розмежування визначення доказів від засобів доказування.
З аналізу ст. 127 ЦПК Болгарії можна зробити висновок, що доказами є обставини (факти), на яких сторона обґрунтовує свої вимоги і заперечення. В літературі до них відносяться засоби доказування: пояснення сторін, письмові докази, показання свідків, експертиза і пов'язаний з нею огляд. Але, оскільки сторона не попереджається і не несе кримінальної відповідальності за достовірність своїх показань, то її допит не визнається доказовим засобом, за винятком, коли нею зроблене визнання.
ЦПК Угорщини до засобів доказування відносить показання свідків, висновки експертів, огляди, документи та інші речові докази. В цивільній справі принесення присяги не допускається (§ 166).
Правило § 113 ЦПК про те, що суд може викликати сторону до судового розгляду, щоб заслухати її пояснення або витребувати її письмове пояснення, а також правила § 285 і § 302 ЦПК про те, що суд зобов'язаний заслухати пояснення сторони у справах про зміну правового статусу, свідчать, що пояснення сторін відносяться до засобів доказування, хоч пряма вказівка про це в нормі (§ 166) відсутня.
Зі змісту статей 227-231, 305-308 ЦПК Польщі вбачається, що докази і засоби доказування ототожнюються. До них відносяться як істотні для справи факти, так і джерела, в яких вони відображені. До доказів відносяться: письмові докази (документи), показання свідків, висновки експертів, огляди, допит сторін, речові докази, прибори, які передають зображення або звук.
В цивільному процесі Румунії до доказів відносяться факти, які підтверджують наявність або відсутність спірного правовідношення сторін і сприяють вирішенню справи. Засобами доказування і одночасно доказами визнаються письмові докази, пояснення свідків, презумпції і визнання сторін, огляд на місці і експертиза.
В процесуальному законодавстві зазначених країн має місце широка диференціація в правовому регулюванні використання і дослідження доказів.
В цивільному процесі Болгарії пояснення сторін про обставини справи не є обов'язковими. Але суд може вимагати особисту явку сторін для опиту їх про обставини справи (ст. 114 ЦПК). Разом з тим, в першому судовому засіданні, в якому провадиться попередня підготовка справи до розгляду, кожна із сторін повинна викласти і обґрунтувати всі свої вимоги й заперечення, навести докази. Суд ставить кожній із сторін питання за показаннями другої сторони про фактичні обставини і може вказати на те, що ними не наведені докази про окремі обставини, які мають значення для справи (ст. 109 ЦПК).
Показання свідків допускаються у всіх випадках, за окремими винятками, встановленими законом для підтвердження: обставин, дійсність яких має бути підтверджена письмовим документом; погашення встановленого письмовим актом грошового боргу; письмової угоди, її зміни чи скасування; спростування документа, який виходить від сторони, яка намагається його спростувати та ін. (ст. 133 ЦПК Болгарії). У випадках, в яких закон вимагає подання письмового документа, показання свідків допускаються, якщо буде доведено, що документ загублений або знищений не з вини сторони, а також остання бажає довести, що виражена в документі згода дана лише для вигляду, та в інших випадках (ст. 134 ЦПК).
Свідками не можуть бути особи, від яких через фізичні чи розумові вади не можна одержати правдиві показання, особи з питань державної, службової чи виробничої таємниці (§ 169 ЦПК Угорщини), законні представники сторін, особи, які можуть бути допитані стороною як органи юридичної особи, неподільні співучасники (ст. 259 ЦПК Польщі).
Показання свідків — громадський обов'язок. Ніхто не має права відмовитися від дачі свідоцьких показань, крім: родичів сторони по прямій лінії, подружжя, братів, сестер та інших; осіб, які могли б своїми показаннями завдати собі або своїм родичам шкоду, створити для них загрозу обвинувачення в скоєнні злочину; адвоката, лікаря або іншої особи, зобов'язаної в силу роду своїх занять зберігати таємницю, за винятком, коли особа звільнена від такого обов'язку (ст. 135 ЦПК Болгарії, § 170 ЦПК Угорщини); духовних осіб стосовно фактів, які стали відомі їм на сповіданні (ст. 261 ЦПК Польщі).
Свідки, які не з'явилися на виклик суду, можуть бути піддані штрафу, примусовому приведенню і арешту (ст. 276 ЦПК Польщі).
Перед допитом свідка суд встановлює його особу і попереджає про кримінальну відповідальність за неправдиві показання. Свідок урочисто присягається давати правдиві показання (ст. 138 ЦПК Болгарії, § 173 ЦПК Угорщини).
Кожний свідок допитується в судовому засіданні усно і окремо в присутності сторін, може бути повторно допитаний в тому чи іншому засіданні за його вимогою, за заявою сторони і за ініціативою суду. При наявності розбіжностей в показаннях свідка суд може призначити йому очну ставку (статті 140,141 ЦПК Болгарії, § 173 ЦПК Угорщини). Свідок, який не може прибути в судове засідання через хворобу, фізичні вади й з інших поважних причин, допитується вдома або за місцем свого знаходження (§ 176 ЦПК Угорщини).
Після допиту свідка йому зачитуються показання, занесені в протокол, за винятком, коли він або сторона цього не бажають. Він може доповнити або уточнити показання, що також заноситься в протокол. Свідки мають право на відшкодування понесених ними витрат, пов'язаних з викликом їх в суд.
Письмові докази (статті 142-156 ЦПК Болгарії), документи (§§ 190-199 ЦПК Угорщини, статті 244, 245 ЦПК Польщі) широко використовуються в цивільному процесі цих країн.
В нормативному порядку вони поділяються на офіційні й неофіційні (приватні). Офіційний видається посадовою особою в межах кола її службових обов'язків, за встановленою формою і в установленому порядку, і є доказом зроблених в його присутності заяв і вчинення ним або в його присутності дій. Ним матеріалізується не цивільна, а державно-правова компетенція органу державної влади.
Документ, оформлений належним чином судом, державним нотаріусом або іншим органом влади в межах їх компетенції як офіційний документ, повністю доказує зазначені в ньому розпорядження або рішення, а також істинність даних і фактів, що підтверджуються документом, і те, що заява, оформлена в ньому, була дійсно зроблена і дійсно в зазначений час й зазначеним способом. Аналогічну оригіналу доказову силу мають належно завірені з нього копії (фотокопії). Спростування доказу, який підтверджується офіційним документом, можливе, якщо воно не обмежено законом.
Неофіційний (приватний) — документ, який не має ознак офіційного. Підписаний особою, яка його видала, він є доказом того, що зазначені в ньому заяви зроблені цією особою — громадянином чи юридичною особою. Приватний документ матеріалізує цивільні волевиявлення (угоду, заповіт, боргове зобов'язання тощо)і має повну доказову силу за наявності однієї з умов, передбачених, зокрема, § 196 ЦПК Угорщини: особа, яка видала, повинна написати і підписати його власноручно; два свідки своїми підписами в ньому мають підтвердити, що особа, яка його видала, в їх присутності підписала документ, який не був нею підписаний, або в їх присутності визнала підпис на документі своїм, при цьому адреса свідків має бути зазначена в документі; наявні в ньому підпис або знак руки особи, яка видала документ, засвідчені судом чи нотаріусом; документ, виданий юридичною особою в межах її діяльності, підписаний належним чином.
Виходячи з аналізу вищезазначеної норми ЦПК повна доказова сила приватного документа полягає в тому, що до того часу, коли не буде доведене протилежне, він повністю підтверджує, що зазначене в документі волевиявлення було зроблене, прийняте або визнане обов'язковим особою, яка його видала.
Повну доказову силу в цивільному процесі мають документи іноземного походження. Відповідно до ст. 142 ЦПК Болгарії сила письмових доказів (офіційних і приватних) визначається у відповідності з законом, який діяв у час і місці їх здійснення (видання). За § 195 ч. 5 ЦПК Угорщини правові положення щодо національного офіційного документа застосовуються до іноземного документа за умови його легалізації угорським дипломатичним представництвом, компетентним за місцем оформлення, якщо інше не встановлено міжнародною угодою, укладеною Угорщиною.
Кожна сторона може вимагати від другої сторони або від особи, яка не є учасником процесу, подання наявного у нього документа. Остання особа допитується як свідок і зобов'язана подати документ в суд (§ 190 ЦПК Угорщини; статті 152, 153 ЦПК Болгарії).
Приватні документи бувають аутентичними (виходять від особи, яка їх видала) і неаутентичними (волевиявлення було зроблено не особою, яка його видала, тобто підроблений документ).
Заінтересована сторона може оспорити дійсність приватного документа, і суд призначає перевірку його дійсності, якщо друга сторона заявить, що вона бажає використати його в процесі як доказ. За наслідками перевірки суд виносить реалу. У разі визнання документа підробленим суд виключає його з числа доказів (ст. 156 ЦПК Болгарії) і надсилає прокурору разом зі своєю ухвалою.
Висновки експертів. Суд призначає експертизу, якщо для встановлення або оцінки фактів або інших обставин, які мають значення для справи і потребують спеціальних знань в галузі науки, ремесла, мистецтва тощо, якими суд не володіє (статті 157-161 ЦПК Болгарії, §§ 177-183 ЦПК Угорщини). Проведення експертизи доручається, як правило, одному експерту, при складності предмета досліджень — декільком.
При призначенні експертизи у разі необхідності суд має заслухати думку сторін і по можливості врахувати їх пропозиції. Для забезпечення ефективності проведення експертизи функції експерта не можуть виконувати: подружжя і родичі сторін, інші заінтересовані особи; представники сторін, які беруть і брали участь в справі раніше; особа, яка допитувалася в цій справі свідком; особи, від яких не можна чекати об'єктивного підходу до справи, з інших причин.
Про відвід зобов'язаний заявити суду сам експерт, а також сторона. Якщо відвід був заявлений після подання експертного висновку, то суд з урахуванням такого висновку вирішує питання про призначення іншого експерта. Призначення і відвід останнього вирішує суд, який розглядає справу. Він може доручити також іншому суду призначення і допит експерта.
Особа, призначена експертом, зобов'язана з'явитися на виклик суду і дати висновок. За невиконання цього обов'язку без поважних причин суд може стягнути з нього спричинені витрати і накласти штраф (§ 185 ЦПК Угорщини). Але призначена експертом особа звільняється від дачі висновку в зв'язку з захворюванням або відсутністю належної компетенції та з підстав, передбачених для відмови від дачі показань свідкам (ст. 159 ЦПК Болгарії).
Питання, на які експерт має дати висновок, ставить перед ним суд, а також можуть пропонувати сторони. Суд може запропонувати йому дати письмовий висновок без виклику в суд. Він попереджає експерта про відповідальність за дачу неправдивого або упередженого висновку, а експерт обіцяє суду, що дасть неупереджений висновок.
Суд надає експерту всі дані, необхідні для проведення експертизи. Для цього експерт може знайомитися з матеріалами справи, може бути присутнім при її розгляді в судовому засіданні, ставити питання сторонам, свідкам, іншим експертам, подавати пропозиції про проведення іншого дослідження, якщо це необхідно для здійснення експертизи (§ 131 ч. 1 ЦПК Угорщини).
Якщо експерт не може негайно зробити висновок, суд призначає для цього нове судове засідання або пропонує йому подати свій висновок у встановлений строк у письмовій формі, може зобов'язати з'явитися особисто для доповнення або більш детального викладення свого висновку.
У разі, коли дані експертизи або висновок неясні, неповні, суперечать один одному, даним, встановленим іншим експертом, або доказаним фактам, або якщо їх правильність викликає обґрунтованій сумнів, то суд може зобов'язати експерта надати необхідні роз'яснення, а якщо це не дасть результатів, призначити іншого експерта (§ 182 ЦПК Угорщини)
За наявності розбіжностей між експертами кожний з них висловлює свою думку. Якщо суд не може зробити з них певний висновок, він вимагає додаткового експертного дослідження або призначає інших експертів (ст. 161 ЦПК Болгарії).
За проведення експертного дослідження експерт має право на винагороду, розмір якої встановлює суд, що розглядає справу.
Огляд провадиться в тих випадках, коли для встановлення або з'ясування істотної обставини необхідне безпосереднє спостерігання або огляд особи, речі, факту або місця.
Володар речі на вимогу суду зобов'язаний пред'явити таку річ, надати в розпорядження суду або зробити можливим її огляд. В разі необхідності суд може провести огляд за допомогою поліції. Володар предмета огляду може вимагати відшкодування витрат або збитків, які виникли в нього у зв'язку з оглядом (§§ 188, 189 ЦПК Угорщини).
Суд може за заявою сторін або за своєю ініціативою призначити огляд рухомих і нерухомих речей або обстеження осіб з участю чи без участі спеціалістів. Огляд і обстеження допускаються не тільки для перевірки інших доказів, а й як самостійний доказ. При цьому суд має зробити так, щоб не образити особисту гідність особи, яка підлягає обстеженню: суддя може бути не присутнім при цьому, а доручити його проведення відповідним спеціалістам (статті 162-164 ЦПК Болгарії).
В цивільному процесі Польщі огляд має на меті безпосереднє дослідження судовим органом будь-якого предмета для визначення його властивостей в присутності експерта або свідка. Таким предметом можуть бути рухомі й нерухомі речі, а також фізична особа, огляд якої може бути здійснений тільки за її згодою (статті 292, 299 ЦПК).
В цивільному процесі Румунії огляд на місці судом здійснюється з викликом сторін; тут не можуть бути заслухані свідки або експерти у справі. За наслідками огляду складається відповідний акт, який додається до справи. Питання, яке не може бути вирішене на місці, розглядається в суді, де наслідки огляду виносяться на обговорення сторін.
Оцінка наслідків доказування здійснюється на основі принципу вільної оцінки доказів.
В цивільному процесі Болгарії суд оцінює всі докази у справі й доводи сторін за своїм переконанням. Він обґрунтовує своє рішення на обставинах справи, визнаних ним встановленими, і на законі (ст. 138 ЦПК)
Відповідно до § 206 ЦП К Угорщини суд встановлює обставини справи на підставі зіставлення заяв сторін і доказів, наведених під час судового доказування, та оцінює докази в їх сукупності й має про них судження на основі свого переконання. Враховуючи всі обставини справи, суд оцінює за своїм переконанням і те, яке значення надається неявці сторони, яка викликалася в суд для особистого пояснення, невиконанні стороною або її представником будь-якого виклику суду, їх відмову дати відповідь на поставлене запитання або заяву про те, що вони не мають даних про істинність будь-якого факту або не пам'ятають його.
Суд визначає за своїм переконанням з урахуванням всіх обставин суму відшкодування збитків або іншої вимоги, якщо вона не може бути встановлена на підставі висновку експерта чи іншого доказу.
Принцип вільної оцінки доказів закріплено також в ЦПК Польщі (ст. 233). Суд оцінює достовірність на підставі доказів і на основі всебічного розгляду зібраного у справі матеріалу. Він визначає також своє ставлення до відмови подати докази, особливо документ чи предмет спору, та до перешкод, які вчиняє сторона при проведенні доказування, всупереч постанові суду.
Судовим доказам, їх дослідженню в цивільному процесі Франції, Англії, США належить визначальна роль у встановленні суті, напрямів і характеру судочинства. Вони є процесуальними засобами встановлення судом наявності чи відсутності фактичних обставин у справі, необхідних для постановлення рішення. Доказове право Англії і США врегульовано окремими законодавчими актами. В Англії діють Закони про докази у цивільних справах 1968 р. і 1972 p.; Закон про докази (в судочинстві інших судів) 1975 p.; Закон про цивільне судочинство 1997 p.; Правила цивільного судочинства 1998 р. В США діють Федеральні Правила про докази для судів США і магістратів від 01.07.1975 р. в новій редакції від 01.12.1996 p.; Правила Верховного Суду США, які діють з 01.01.1990 рА
В цивільному процесі Англії і США поняттям доказів об'єднується їх зміст (фактичні обставини) і джерела, в яких вміщені такі обставини, тобто засоби доказування.
Для розкриття характерних особливостей доказів вони класифікуються за видами: по їх відношенню до фактів, які підлягають встановленню, — на безпосередні (первісні) і похідні; за способом або засобом одержання фактичних даних — на письмові докази, показання свідків і за цією ознакою на речові й особисті. Але в кожній державі класифікація доказів має свої особливості. Так, експертиза у Франції є самостійним видом доказів, тоді як в Англії вона є різновидністю показання свідків.
В цивільному процесі Франції за способом і засобом розкриття змісту доказів передбачені такі їх види: показання свідків, письмові докази, визнання, огляд на місці, експертиза, присяга, постанови про презумпції (статті 1315-1369 ЦК, статті 252-336 ЦПК).
В цивільному процесі Англії виділяються прямі й побічні докази, первісні й похідні, неспростовані, усні й документальні (письмові).
В США докази класифікуються на прямі й побічні, особисті й речові; ті, що стосуються і не стосуються справи; відповідають суті питання, переконливі та інші.
У всіх державах широко використовуються показання свідків — повідомлення у встановленому порядку про фактичні обставини справи особами, які не беруть участі у ній.
В Англії для підтвердження оригіналу письмового документа і фактичних обставин, що мали місце при його виготовленні, обов'язково викликаються свідками в суд особи, які виготовляли його або є авторами. Але показання свідків не допускається для оспорювання змісту договору, укладеного в письмовій формі. Проте його незаконність, обман, фактичні й юридичні помилки та інші підстави для визнання укладеного договору недійсним можуть підтверджуватися показаннями свідків. Вони можуть бути використані для підтвердження усної угоди сторін, якою скасовується або змінюється письмовий договір, а також з питань, які договором не врегульовані, але не суперечать йому. Допустимість показань свідка можлива для роз'яснення змісту письмового договору, окремих слів і виразів.
За правилами допустимості в Англії не мають ознак доказів передача чуток або даних, одержаних від інших осіб. Тому свідками в цивільному процесі можуть бути тільки особи, які бачили, чули, сприймали все те, про що вони повідомляють суд в своїх показаннях, особисто.
В цивільному процесі США не допускаються показання свідків як доказ для підтвердження змін чи доповнень до умов письмового договору, укладеного між сторонами. Але з цього правила, як і в Англії, передбачені аналогічні винятки.
Обмеження у використанні показань свідків передбачені також в цивільному процесі Франції. В ст. 1341 ЦК (в редакції Закону від 12 липня 1980 р.) встановлено, що про все те (існування зобов'язання і проведення платежу), що перевищує суму або вартість, визначену декретом (15 липня 1980 р. — 500 фр.), навіть добровільне внесення на зберігання, має бути складено акт перед нотаріусом або приватний акт. Не виступають як докази показання свідків ні про обставини, які спрямовані проти або за межі змісту актів, ні посилання на те, що було сказано до, під час або після вчинення актів, навіть якщо йшлося про меншу суму або вартість.
Все це не усуває того, що передбачено в законах стосовно торгівлі. Стаття 109 Торгового кодексу Франції встановлює, що стосовно комерсантів торгові угоди можуть доказуватися всіма засобами, якщо інше не передбачено законом. Із зазначених правил ст. 1341 ЦК зроблені винятки, які допускають використання показань свідків, коли існує начало письмового доказу, яким є будь-який письмовий акт, що виходить від особи, якій пред'явлена вимога, або від її представника; акт, що робить вірогідним факт, на який робиться посилання (ст. 1347 ЦК).
Правило ст. 1341 ЦК не застосовується, якщо зобов'язання виникло начебто із договору, делікту або начебто з делікту, або якщо одна із сторін або не має матеріальної чи моральної можливості придбати собі письмовий доказ юридичної дії, або втратила договір, який був її письмовим підтвердженням, внаслідок випадку чи непоборної сили (ст. 1348 ЦК).
В цивільному процесі Франції, Англії і США свідком може бути будь-яка особа. Як свідки в процесі можуть бути також допитані сторони. Наявність юридичної заінтересованості в справі не є підставою для відводу свідка в процесі.
Обмеження для виконання функції свідка поширюється на неповнолітніх і хворих, а у Франції — на осіб, обмежених в правах за вироком суду, родичів по прямій лінії, а також свояків, подружжя і осіб, інтереси який пов'язані з однією із сторін в процесі (ст. 283 ЦПК).
Для допиту свідки викликаються в суд за його наказом чи постановою. В Англії і США свідок допитується у відкритому судовому засіданні усно. Для забезпечення державної безпеки й інтересів правосуддя свідки дають показання в закритому засіданні.
Усні показання свідка можуть бути замінені поданням письмового показання, підписаного ним під присягою, із звільненням свідка від явки в суд для допиту. Протилежна сторона може вимагати явку свідка в суд для допиту.
Виходячи з принципу змагальності кожна сторона за своїм розсудом визначає свідків у справі. Суд не може вимагати від них викликати свідком особу, яку вони не бажають. При відсутності їх. заперечення суд може викликати таку особу свідком.
Перед допитом свідки приводяться до присяги, яка може бути замінена обіцянкою дати правдиві показання. Показання повинні мати характер прямих судових доказів, виключаючи передачу чуток або даних, одержаних від інших осіб. Але в своїх показаннях свідок може висловлювати свої міркування. Свідки зобов'язані дати відповідь на поставлені їм запитання, за винятком тих осіб, які користуються привілеєю (перебувають під забороною розкриття обставин в державних чи особистих інтересах).
Як свідки можуть давати показання в суді сторони, до показань свідків відносяться також висновки експертів.
В судовому засіданні свідків допитують адвокати (баристери) сторін. Можливий допит свідків первісний (допитує сторона, якою був викликаний свідок), перехресний (допитується адвокатом другої сторони), повторний (стосовно питань, які входили до перехресного допиту). При дачі показань свідок може користуватися записами, написаними ним чи іншою особою стосовно відомих йому обставин у справі.
Після допиту свідка адвокатами питання їм можуть ставити судді. Після закінчення допиту, коли свідок покинув місце, відведене в суді для дачі показань, його повторний виклик для допиту можливий з дозволу суду.
Правове регулювання показань свідків в цивільному процесі СІЛА подібне до Англії, їх використання можливе в усіх випадках; допит провадиться у відкритому судовому засіданні, перед допитом вони складають присягу, яка може бути замінена урочистою обіцянкою свідка бути правдивим у своїх показаннях (ст. 43 Федеральних правил). Викликається в суд свідок судовим виконавцем, його неявка без поважних причин вважається неповагою до суду, за що він притягається до відповідальності.
Свідки можуть бути піддані первісному, перехресному і повторному допиту. При дачі показань вони можуть користуватися своїми записами стосовно фактичних обставин, які є предметом показань. На вимогу однієї сторони в судове засідання може бути викликана друга сторона і піддана допиту як свідок. До показань свідків відноситься також висновок експертів.
Допит свідків і сторін може бути проведений за ініціативою кожної із сторін до судового засідання стосовно будь-яких істотних обставин справи (ст. 26 Федеральних правил), але за умови дотримання вимог належності доказів і правового статусу даних, що користуються привілеєю (забороною розголошення)
В нормативному регулюванні допиту свідків в цивільному процесі Франції встановлено загальний і спрощений порядок дачі ними показань.
При загальному порядку свідки допитуються в закритому судовому засіданні за участю сторін і їх адвокатів. Допит провадить один із суддів складу суду або інший суддя цього чи іншого суду в порядку доручення (ст. 255 ЦПК).
Свідок дає присягу, допитується усно і не може користуватися підготовленими раніше записами своїх показань (ст. 271 ЦПК). Показання його заносяться секретарем суду за формулюванням судці до протоколу, який після оголошення підписується свідком.
Допит свідка провадиться за заявою сторони або за ініціативою суду, про що виноситься ухвала.
При позитивному вирішенні питання про допит свідка суддя, який буде його допитувати, визначає день і час допиту, а сторона, яка залучає свідка, має повідомити про це другу сторону і зазначити прізвище й адресу такого свідка або свідків.
При допиті свідок звільняється від дачі показань з питань, які становлять професійну таємницю.
Після допиту свідків протокол про це подається суду, який розглядає справу, а його копія надсилається другій стороні у справі. Занесені до протоколу показання свідка при розгляді справи в судовому засіданні зачитуються, і сторони можуть використовувати їх в своїх поясненнях.
При порушенні порядку допиту свідків, якщо вони завдають шкоду другій стороні в процесі, допит свідків може бути визнаний недійсним (статті 292, 293 ЦПК). В цивільному процесі Франції до показань свідків не відносяться висновки експертизи і виклик сторін в суд для допиту.
Спрощений порядок допиту свідків характеризується тим, що провадиться він у відкритому засіданні безпосередньо в суді, який розглядає справу, але, як виняток, може бути доручений іншому суду (ст. 412 ЦПК). Протокол допиту свідка складається тільки тоді, коли на рішення у справі може бути подана апеляційна скарга, що надає можливість апеляційному суду знайомитися зі змістом показань свідків за протоколом, не викликаючи їх на допит в судове засідання (статті 411, 432 ЦПК).
Протокол обов'язково складається при допиті свідка суддею цивільного трибуналу, який наглядає за процесом, і здійснюється за його рішенням (ст. 81 ЦПК).
Письмові докази — виконані в письмовій формі різні документи, акти, листування тощо, в яких відображені факти, події, пригоди, договори і угоди, зобов'язання, інші істотні у справі обставини.
В цивільному процесі Франції в складі письмових доказів виділяються: «акти, складені перед нотаріусом» (тобто офіційні), і «приватний акт» (ст. 1341 ЦК), а також «начала письмових доказів». Згідно з ч. 2 ст. 1347 ЦК началом письмового доказу називається будь-який письмовий акт, що виходить від особи, до якої пред'явлена вимога, або від її представника, акт, який робить вірогідним факт, на який робиться посилання. Такий акт робить факт правдоподібним, але не може повністю переконати суддю, оскільки для його підтвердження допускаються показання свідків і застосування припущень (презумпцій).
В складі письмових доказів виділяють різні бухгалтерські документи, в яких зафіксовано облік операцій стосовно майна — факти торговельної діяльності між комерсантами (статті 8-17 Торгового кодексу — в редакції Закону від ЗО квітня 1983 p.).
Письмові докази подають в суд сторони, при цьому він за клопотанням однієї зі сторін може зобов'язати другу сторону подати наявні в неї письмові докази. Листування конфіденційного характеру може бути подане за наявності згоди обох сторін такого листування. Це правило не діє стосовно ділового листування, коли одержувач листа посилається на нього як на доказ, що спрямований на захист його інтересів.
ЦПК Франції передбачає можливість оспорювання справжності (автентичності) поданих до суду документів шляхом застосування однієї з двох процедур: а) перевірки справжності документа (статті 193-213 ЦПК), яка розпочинається за ініціативою сторони, котра надала його. Перевірка провадиться шляхом використання інших документів, допиту свідків, проведення експертизи, іншим способом і не може бути застосована щодо офіційних документів; б) провадження по спору про підробку (статті 214-251 ЦПК), яке може застосовуватися щодо простих, приватних та офіційних документів, а також до тих, до яких застосовувалося провадження по перевірці їх справжності.
Провадження по спору про підробку може бути розпочате лише за наявності порушеної в цивільному процесі справи і тільки в цивільному трибуналі або апеляційному суді, при цьому обов'язок доказування несе сторона, яка заявила такий спір
Розгляд спору про підробку документа проходить три стадії. Порушується провадження в зв'язку з тим, що сторона, яка подала документ, відмовляється вилучити його з матеріалів справи. Суд може визнати документ справжнім або підробленим і вилучити його із справи (перша стадія). Якщо у суду виникає сумнів з приводу дійсності чи підробки документа, він може тимчасово заборонити його використання. Також суд може визнати заявлений спір про підробку документа, безпідставним і оштрафувати сторону, яка порушила про це провадження. Одночасно суд визначає засоби перевірки для остаточного розв'язання спору про підробку документа, зокрема, допитати свідків, провести експертизу, тощо (друга стадія). Застосувавши ці засоби, суд остаточно вирішує спір про підробку документа (третя стадія).
При відхиленні прохання визнати документ підробленим суд накладає штраф на сторону, яка порушила спір про підробку. При визнанні документа підробленим він втрачає властивість судового доказу і можливість використання в цивільному процесі у справі.
До письмових доказів в цивільному процесі Англії відносяться публічно-правові й приватно правові документи.
Публічно-правовими будуть документи, які стосуються питань публічного характеру, повинні бути видані службовими особами в межах виконання ними своїх обов'язків і бути доступними для широкого ознайомлення з їх змістом. Ними є: законодавчі, адміністративні, судові акти, посвідчення дипломатичного представника, книги банківських установ про їх операції та інші. Зміст публічно-правових документів може бути встановленій за допомогою первісних і похідних доказів, але не допускаються докази, які є переданими чутками або даними, одержаними від інших осіб. До суду подаються, як правило, не оригінали публічно-правових документів, а їх копії.
Приватно правовими документами є всі інші документи, які не відносяться до публічно-правових. Для встановлення їх змісту можуть бути використані, як правило, тільки первісні докази. Для визнання документа приватно правовим і встановлення його змісту необхідно, щоб особу, якій належать заява або твердження, вміщені в документі, стосувалися фактичних обставин справи, і вона могла бути викликана в суд як свідок і дати показання. Законом про докази суду дозволено приймати приватно-правовий документ як доказ без виклику особи, яка підписала, або від імені якої він виданий у випадках неможливості її викликати (за станом здоров'я, перебування за межами Англії тощо) та в інших випадках. Суд може також відхилити будь-який письмовий доказ, якщо його прийняття було б недоцільним в інтересах правосуддя.
В цивільному процесі Англії не можуть бути використані письмові документи публічно-правового і приватного характеру, які користуються приві-леєю з метою охорони державних і особистих інтересів. До них відносяться урядові та інші офіційні й приватні документи, в яких вміщені дані, що становлять державну таємницю. Наділені привілеєю документи, складені сторонами, їх адвокатами для ведення цивільного процесу у справі (листи, довідки, висновки баристерів).
За незначними винятками подібний правовий режим встановлено стосовно використання письмових доказів в цивільному процесі СІЛА. Письмові заяви і твердження визнаються доказами, якщо їх авторами є сторони або особи, викликані в суд свідками.
До письмових доказів відносяться записи, зроблені в торгових книгах та інших аналогічних документах, як сторонами, так й іншими особами. У Федеральних правилах цивільного процесу перелік документів, які користуються привілеєю, відсутній, а встановлене правило, за яким визнання документа привілейованим в державних інтересах, вирішується судом в кожному конкретному випадку. Доказами, що користуються привілеєю в особистих інтересах, визнаються ті, які розкривають взаємовідносини між сторонами і адвокатами, лікарями і пацієнтами, а також одержані священиками під час сповідання.
Речовими доказами, які використовуються в цивільному процесі Англії і США, є документи, речі, що можуть підтвердити наявні у справі обставини. Але у Федеральних судах незаконно відібрані речі й предмети при своєчасному зверненні з клопотанням можуть бути виключені з числа доказів.
У Франції до судових доказів відноситься огляд на місці, який поєднується з поданням речових доказів на огляд в судове засідання. Разом з оглядом суд може заслухати висновки експертів і провести допит свідків (статті 295-301 ЦК). Огляд провадиться одним із судців або складом суду за заявою сторони (сторін) або за ініціативою суду. За дорученням суду, який розглядає справу, огляд може бути проведений іншим судом за місцем знаходження нерухомого майна (ст. 1035 ЦК).
При призначенні огляду на місці суд виносить ухвалу, про що сторона, на клопотання якої була постановлена ухвала, повідомляє другу сторону, яка може взяти участь в огляді. Про проведений огляд складається протокол. Огляд речових доказів в суді може бути проведений у відкритому судовому засіданні або в нарадчій кімнаті.
Судова експертиза у Франції (статті 302-323 ЦПК) є самостійним видом доказів в цивільному процесі і полягає в тому, що суд, який розглядає справу, доручає компетентним особам провести дослідження з питань, що мають істотне значення для справи і потребують спеціальних знань.
Призначення експертизи можливе за заявою сторони (сторін) і за ініціативою суду, про що останній виносить ухвалу, якою доручає її проведення одному чи кільком експертам, яких добирає він особисто чи за пропозицією сторони (сторін). В ухвалі зазначаються також питання, що виносяться на експертизу, і встановлюється строк її проведення (ст. 304 ЦПК).
Експерт підлягає відводу за наявності підстав, встановлених для відводу свідків, про що виноситься ухвала, яка набирає силу, незалежно від її оскарження в апеляційному порядку (ст. 312 ЦПК). Цією ж ухвалою має бути призначений інший експерт (ст. 313 ЦПК).
Якщо особа, призначена експертом, відмовляється від виконання його обов'язків, не з'являється на виклик суду для проведення експертизи або у встановлений строк не подає письмову формулу своєї присяги, вона може бути замінена іншим експертом членом суду, який наглядає за процесом (статті 316, 308 ЦПК).
Експертні дослідження провадяться з викликом сторін. На клопотання сторін і експерта або при необхідності зазначений член суду може допитати свідків. При проведенні експертизи сторони вправі подавати заяви і клопотання, які мають бути відмічені у висновку експерта. Якщо експертиза провадиться декількома експертами, вони складають загальний висновок, що приймається більшістю голосів (ст. 313 ЦПК). Оригінал його подається в канцелярію суду і про нього офіційно повідомляється друга сторона. Суд може частково використати висновок (ст. 323 ЦПК) і призначити нову експертизу у разі, якщо раніше проведена експертиза не дала повної й чіткої відповіді на поставлене питання (ст. 322 ЦПК).
Суд при постановленні ним рішення незалежний від висновків експертизи, однак сторони, укладеною між ними угодою, можуть взяти на себе обов'язок підкоритися таким висновкам, у зв'язку з чим суд при винесенні рішення керується ними.
До самостійного виду доказів в цивільному процесі Франції відноситься визнання сторін, предметом якого можуть бути пред'явлені позовні вимоги, істотні для справи фактичні обставини і спірні правовідносини сторін. Правове регулювання визнання встановлене Цивільним кодексом (статті 1354-1356) і Цивільно-процесуальним кодексом (статті 119, 324—326, 428). Визнання є судовим, якщо воно (зроблене під час провадження у справі шляхом письмового звернення в суд чи в усній формі перед судом стороною чи належно уповноваженим нею представником.
Зроблене стороною визнання має для неї повну силу, не може бути взяте назад, але обмежується тільки процесом у справі, в якому воно мало місце (ст. 1358 ЦК).
Визнання можливе при реалізації процедури особистої явки в суд і опитування сторін з метою з'ясування питань, що виникають у справі.
Опитування провадиться у відкритому судовому засіданні або в нарадчій кімнаті кожної із сторін окремо або в присутності їх адвокатів. Адвокати можуть з дозволу суду ставити сторонам запитання стосовно обставин справи, відповіді на які заносяться до протоколу, який підписується сторонами (статті 329-331 ЦПК). При неможливості явки в суд сторона може бути допитана за місцем проживання призначеним для цього членом суду, який розглядає справу, а якщо місце проживання знаходиться на території діяльності іншого суду, то цим судом за дорученням суду, який розглядає справу (статті 332, 333 ЦПК). У своїх відповідях і заявах сторони можуть робити визнання позовних вимог і обставин у справі, які враховуються при постановленні рішення.
При неявці сторони в суд, відмові її відповідати на поставлені запитання суд може допустити показання свідків з підстав наявності «начала письмового доказу» (статті 1347 ЦК, 336 ЦПК).
В Англії при визнанні сторона не доказує будь-яку обставину в підготовчій стадії цивільного процесу чи в судовому засіданні по розгляду справи. Визнання вважається формальним, якщо сторона не заперечує істотних фактів справи. Для одержання визнання фактичних обставин чи документів одна із сторін може звернутися до другої з повідомленням про визнання фактів, зазначених у ньому. Якщо сторона відмовилася від визнання, а такі факти будуть доказані в суді, на неї покладаються всі витрати, пов'язані з доказуванням. Визнання може бути зроблене при опитуванні сторони у її письмовій відповіді на поставлені другою стороною питання в підготовчій стадії процесу або в наданні за наказом суду другій стороні можливості ознайомитися з документами, що знаходяться в її розпорядженні
Неформальне визнання не має на меті його наступне використання в цивільному процесі у справі, від нього можна відмовитися. Його юридична сила визначається судом в кожному конкретному випадку.
Визнання фактичних обставин в цивільному процесі США звільняє сторону від їх доказування. Визнання класифікується на судове — формальне і неформальне — та позасудове.
Визнання фактичних обставин справи, зроблене стороною в процесі або її адвокатами в поданих в суд процесуальних паперах чи усно у відкритому судовому засіданні, називається судовим формальним визнанням. Визнання, зроблене в суді у іншій справі, буде судовим неформальним.
Позасудове визнання може бути виражене в письмових і усних заявах, в діях і поведінці сторін, які свідчать про визнання достовірності фактичних обставин чи дійсність належних у справі документів.
Відповідно до Федеральних Правил сторона у справі в цивільному процесі США може звернутися з пропозицією до другої сторони визнати правдивість документів чи фактичних обставин і дати у встановлений строк відповідь. Якщо така відповідь не буде зроблена, то документи чи фактичні обставини вважаються визнаними такою стороною. При відмові у визнанні і у разі встановлення їх дійсності на таку сторону покладаються всі витрати, пов'язані з поданням і дослідженням доказів.
До судових доказів у Франції відноситься також присяга (статті 1357-1369 ЦК), її значення полягає в тому, що принесення присяги однією зі сторін на пропозицію другої сторони у випадках, коли вона має вирішальне значення, є підставою для винесення судом рішення на користь сторони, яка дала присягу. Суд не може дозволити оспорювання зроблених під присягою тверджень чи подання доказів про їх невідповідність дійсності (ст. 1363 ЦК). Від зробленого під присягою твердження сторона не може відмовитися.
В цивільному процесі можливе принесення присяги для доповнення інших наявних у справі доказів (ст. 1366 ЦК). Така присяга не позбавляє суд можливості визначати її значення при винесенні рішення.
Доказування фактичних обставин у справі покладено на сторону. Проте не потребують доказування загальновідомі факти і презумпції.
Загальновідомими визнаються факти, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і суддям. В Англії до них відносяться факти: юридичного характеру (закони, звичаї, судові рішення тощо); конституційного характеру (державний устрій, діяльність парламенту тощо); ті, що стосуються суддівської обізнаності.
Не є загальновідомими, однак не потребують доказування безспірні факти, з приводу яких відсутній спір між сторонами.
Визнання факту загальновідомим вирішується судом. Він може одержати інформацію про такий факт з довідкової літератури, а також зобов'язати сторону, яка посилається на загальновідомий факт, подати про нього письмовий або усний висновок.
В цивільному процесі США питання про загальновідомі факти одержало аналогічне вирішення. В судовій практиці Франції їх застосування не має широкого характеру, але в силу загальновідомості доказова діяльність сторін на їх встановлення не провадиться.
До доказів, які не підлягають доказуванню, в цивільному процесі Франції віднесені презумпції, передбачені законом (статті 1350-1352 ЦК), і законом не передбачені (ст. 1353 ЦК). Законні презумпції — передбачені правом положення, за якими за певних умов факти, що підлягають доказуванню у справі, вважаються встановленими. Не передбачені законом презумпції — це висновки з фактів, встановлених стосовно фактів, які підлягають доказуванню.
Презумпції поділяються ще на неспростовні (рішення суду, що набуло законної сили) і ті, які можуть бути спростованими.
Особа, на користь якої встановлена презумпція, звільняється від її доказування.
Законні презумпції можуть носити абсолютний і відносний характер. Абсолютні презумпції застосовуються щодо будь-якої особи, відносні — стосовно певних осіб.
Фактичні презумпції мають застосовуватися лише тоді, коли вони збігаються з випадками, які допускають показання свідків.
В цивільному процесі Англії і США презумпції поділяються на юридичні й фактичні. Юридичні презумпції бувають матеріально-правового і процесуально-правового характеру і поділяються на спростовані й неспростовані. В США неспростованість юридичних презумпцій полягає в тому, що перевірка фактичних обставин з метою оспорювання презумпцій забороняється.
Юридичні презумпції мають бути прийняті судом, поки вони не будуть оспорені, а фактичні — якщо суд вважає за потрібне, можуть бути прийняті ним
В ФРН доказовому праву присвячені численні норми ЦПК Німеччини (від ЗО січня 1877 р., в редакції від 12 вересня 1950 р. станом на 25 червня 1998 p.), а саме: §§ 284-294 розділу «Провадження в суді першої інстанції», §§ 355-370 гл. 5 «Загальні положення про збирання і оцінку доказів»; §§ 372, 372а гл. 6 «Судовий огляд як доказ»; §§ 375-400 гл. 7 «Показання свідків»; §§ 400-414 гл. 8 «Висновок експерта»; §§ 415-444 гл. 9 «Документальні докази»; §§ 445-484 гл. 10 «Допит сторін»; §§ 493-495а гл. 11 «Самостійне провадження по доказах»22.
В ЦПК відсутнє нормативне визначення доказів і доказування. В теорії цивільного процесу доказами називаються фактичні обставини, на яких основується судове рішення, а доказранням — діяльність сторін і суду, спрямована на подання, збирання, дослідження і оцінку доказів. При цьому виділяється доказування у вузькому і процесуальному розумінні, у вузькому — практична діяльність суду, на підставі якої в нього формується переконання в правдивості (неправдивості) поданих по справі доводів, міркувань, заперечень. Доказування в процесуальному розумінні поділяється на строге і вільне. Перше провадиться тільки на підставі точного застосування доказів, передбачених ЦПК. Вільне доказування розповсюджується на іноземне право і провадиться без дотримання процесуальної форми.
Доказування структурно складається із двох частин: подання доказів при допомозі певних засобів доказування; збирання, дослідження і оцінка доказів. Обов'язок подання доказів покладений на сторін, але суд може без наявності клопотання сторони (сторін) і без урахування обов'язку по доказуванню винести ухвалу про допит сторін (§ 448 ЦПК), витребувати необхідні докази за своїм розсудом, призначити огляд чи експертизу (§ 144 ЦПК), витребувати від сторін документальні докази (§ 142 ЦПК). Доказування розпочинається тільки за розпорядженням суду (ухвалою) про допуск і перевірку доказів, визначених ним для встановлення істини у справі та провадиться в суді, котрий її розглядає (§ 361 ЦПК). За його дорученням збирання і дослідження доказів провадиться іншим судом (§ 362-356 ЦПК).
Предметом доказування виступають: факти, які обґрунтовуються і оспорюються сторонами; норми іноземного права; дослідні положення або положення життєвого досвіду. Отже, доказуванню підлягають факти, які мають вирішальне значення для справи, але доказуванню не підлягають: визнані факти (§ 288 ЦПК), безспірні факти (§ 138 ЦПК), законні презумпцї (§ 292 ЦПК), положення досвіду, основані на загальних положеннях з життя.
Факти, які мають вирішальне значення для справи, для правильного вирішення правового спору й складають основу судового рішення є належними обставинами (доказами) по справі. Допустимими засобами доказування є ті, які визначені ЦПК, зокрема: огляд, показання свідка, допит сторони, висновок експерта, документальні докази. При встановленні іноземного права, звичаєвого права, законів суд має право використати інші джерела (§ 292 ЦПК).
ЦПК закріплює принцип вільної оцінки доказів, за яким відповідно до § 286 суд зобов'язаний, враховуючи зміст всіх засідань і наслідки збирання доказів, якщо таке провадилось, за своїм внутрішнім переконанням визначити чи потрібно вважати фактичні обставини (твердження) істинними чи ні, тобто суд вільний в оцінці достовірності наявних у справі доказів.
У правовому регулюванні окремих видів доказів у ФРН є окремі істотні особливості. Так, судовий огляд має своїм об'єктом: речі, які оспорюються; речі, які перебувають у володінні; сторона власною особою, інші особи — другий подружжя сторін, діти; особа і речі третіх осіб, які виступають законними представниками сторін, або їх речі, які були передані сторонам, звукозаписи і грампластинки (§§ 272, 272а ЦПК). Отже, можливий огляд речей, фізичних осіб і території. Огляд провадиться судом, який розглядає справу, або одним із членів судової колегії чи суддею, який виконує доручення іншого суду.
Свідок викликається для викладення того, що йому відомо про предмет спору (§ 396 п. 1 ЦПК) сторін. Допит свідка можливий в суді, який розглядає справу, за місцем перебування свідка та ін. (§ 375 ЦПК). Федеральний президент допитується на своїй квартирі. Допит як свідків суддів, чиновників, інших осіб, які перебувають на державній службі, на яких розповсюджується обов'язок дотримуватися службової таємниці, провадиться з врахуванням норм чиновницького права (§ 376 ЦПК). Члени Федерального уряду, уряду земель, депутати Бундестагу, Бундесрату, ландтагів допитуються за місцем знаходження резиденції, а члени Федерального уряду і уряду земель — також за місцем їх пребування (§ 382 ЦПК).
В ЦПК визначено коло осіб, які мають право відмовитися дати показання свідків, зокрема: наречений чи наречена однієї з сторін, священики та ін. При цьому суд зобов'язаний роз'яснити таким особам право на відмову дати показання (§ 383, § 384 ЦПК). Але у встановлених § 385 ЦПК випадках, при наявності права на відмову, свідок не може відмовитися від показання про вкладення і зміст угоди, при укладені якої він брав участь як свідок, а також про випадки народження, шлюбу, смерті членів сім'ї; про факти майнового характеру з сімейних правовідносин. За відмову від показань без зазначення причини або визнання її судом неповажною, на свідка, накладаються витрати, зумовлені відмовою, і одночасно на нього накладається штраф. На випадок неможливості його стягнення суд ухвалює про утримання свідка під вартою, іноді до закінчення процесу в суді першої інстанції (§ 390 ЦПК). При необхідності забезпечення правдивого показання дієздатний свідок приводиться до присяги, у разі, коли сторони не відмовляються від неї (§§ 391, 393 ЦПК). Кожний свідок допитується окремо при відсутності свідків, які повинні допитуватися пізніше. У розходженні в показаннях свідків може бути призначена очна ставка (§ 394 ЦПК).
Висновок експерта як процесуальний засіб доказування застосовується для з'ясування необхідних обставин по справі з питань, науки, мистецтва або промислу (§ 407 ЦПК). Вибір експертів та їх кількість провадиться судом, який розглядає справу. Він може, вимагати від сторін, щоб вони визначили осіб, які можуть бути експертами і врахувати наявну між ними угоду про це (§ 404 ЦПК).
Суд керує діяльністю експерта, може давати йому вказівки стосовно обсягу його діяльності, проінструктувати його про завдання, роз'яснити доручення, визначити на яких фактах повинна ґрунтуватися експертиза, в якому обсязі він має право контактувати із сторонами і коли він повинен допускати їх до участі в своїх діях (§ 404а).
Суд, який розглядає справу, може уповноважити суддю, якому доручено збирання доказів, призначити експерта. Експерт підлягає відводу з тих підстав, що і суддя, але допит його свідком не є підставою для відводу (§ 406 ЦПК). Особа, призначена експертом, зобов'язана прийняти це призначення і негайно перевірити чи відповідає доручення його спеціальності і чи може вона його виконати без залучення інших експертів та проінформувати про це суд (§ 407а ЦПК). Експерт має право відмовитися від дачі висновку з тих же підстав, що і свідок від дачі показань. Суд може звільнити експерта від обов'язку проведення експертизи також за іншими підставами (§ 408 ЦПК). На експерта, який не з'явився до суду, відмовився від проведення експертизи, не видав документи чи інші матеріали по справі покладається виплата витрат, нанесених такою поведінкою, і накладається штраф (§ 409 ЦПК). Експерт дає присягу до або після подачі висновку. На вимогу суду експерт подає підписаний ним письмовий висновок до канцелярії суду. За неподання висновку у встановлений строк експерт може бути оштрафований (§§ 410, 411 ЦПК). Суд може визнати висновок експерта незадовільним і вимагати подання нового експертного висновку від нього чи призначити іншого експерта (§ 414 ЦПК). В цивільному судочинстві ФРН бере участь також така процесуальна особа як спеціаліст-свідок. Якщо для доказування обставин, що мали місце в минулому і для відтворення яких необхідні спеціальні знання, то допитуються особи, які мають такі спеціальні знання (спеціалісти-свідки) за правилами, що врегульовують показання свідків (§ 414 ЦПК).
Документальні докази поділяються на офіційні і приватні. Офіційними визнаються документи, оформлені в установленому порядку офіційним органом в межах його компетенції або особою, наділеною публічним довір'ям в межах визначеної для неї компетенції і є, якщо вони стосуються пояснення, поданого відповідним органом або особою, повним доказом події, посвідченої відповідним органом чи особою. Офіційні документи, що оформлені офіційним органом і вміщують офіційні приписи, розпорядження або рішення є повними доказами, а офіційні документи, що мають інший зміст є повними доказами, посвідчених у них фактів. Приватні документи, посвідчені їх складачами або посвідчені нотаріально, є повними доказами того, що вміщені в них пояснення зроблені їх складачами (§§ 415-418 ЦПК). Допускається доказування неправильності посвідчених подій і фактів. До офіційних документів застосовується презумпція їх справжності, але суд може вимагати посвідчення їх автентичності. Не визнана справжність приватного документа підлягає доказуванню. Документи подає сторона, яка доказує певні обставини. Документ, що знаходиться в другої сторони, може бути від неї витребуваний. Доказування справжності документа може провадиться шляхом порівняння почерків. Рішення про наслідки порівняння почерків виноситься судом за внутрішнім переконанням при необхідності, після заслуховування експертів. Якщо сторона мала намір не допустити використання документа другою стороною, усунула або зробила його непридатним для використання, то твердження такої другої сторони про характер і зміст документа, може вважатися доказаними (§ 444 ЦПК).
Допит сторін допускається при відсутності або недостатності інших доказів і можливий на клопотання однієї з них або за ініціативою суду. Якщо сторона відмовилася від допиту або не подала пояснення, якого вимагав суд, то він може вважати факт, покладений в обґрунтування вимоги, доказаним (§ 446 ЦПК). На допит сторін розповсюджується порядок допиту свідків (§ 451 ЦПК), вони можуть бути приведені до присяги (§ 452 ЦПК). Допускається допит недієздатних осіб, що досягли шістнадцяти років з присягою (§ 477 ЦПК). Федеральний президент присягає члену суду, що розглядає справу або члену іншого суду на своїй квартирі. Присяга можлива з релігійним підтвердженням і без нього. Якщо сторона не з'явилася на допит чи не прийняла присягу, справа може бути розглянута по суті (§ 454 ЦПК).

Докази і доказування в цивільному процесі