ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ПОЗОВУ

ТЕМА 10. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ПОЗОВУ

1. Поняття позову
2. Елементи позову
3. Види позовів
4. Право на позов
5. Об'єднання і роз'єднання позовів
6. Захист інтересів відповідача
7. Відмова від позову і визнання позову. Мирова угода сторін
8. Забезпечення позову

8.1. Види забезпечення позову

8.2. Розгляд заяви про забезпечення позову

1. Поняття позову

Позов — це вимога позивача до відповідача, звернена через суд про захист порушеного чи оспорюваного суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу, який здійснюється в певній, визначеній законом процесуальній формі.

Зважаючи на те, що поняття "позов" та похідні від нього поняття застосовуються цивільним процесуальним та матеріальними галузями права, у процесуальній літературі сформувалося З основні точки зору з приводу поняття та суті позову.

Характерно, що з самого початку була лише одна точка зору, яка проіснувала довгий час. Так, деякі автори (К. Юдельсон, К. Комісаров, В. Семенов, Ю. Осіпов, М. Треушніков та інші) зазначають, що позовом у цивільному процесуальному праві називається звернення до суду першої,інстанції з вимогою про захист спірного цивільного суб'єктивного права або інтересу, що охороняється законом.

Разом з цим з'явилася теорія 2 понять позову — процесуального та матеріального. Відповідно до цієї точки зору група авторів (С. Абрамов, П. Єлісейкін, Д. Чечот, Н. Чечіна, М. Гурвіч та інші) визначають позов у матеріально-правовому розумінні (така, що ґрунтується на цивільному праві та звернена через суд матеріально-правова претензія позивача до відповідача) та у процесуальному розумінні (звернена до суду вимога про захист суб'єктивного цивільного права або про визнання наявності чи відсутності певного цивільного правовідношення).

Третю точку зору представляють, наприклад, А. Клейман, А. Добровольський, С. Іванова, О. Мельников, Є. Пушкар, М. Штефан, В. Комаров, В. Тертишніков, Ю. Червоний та інші. Вони вважають, що позов становить собою єдине поняття, але воно одночасно має 2 аспекти — матеріально-правовий та процесуально-правовий. При цьому матеріально- правовий аспект позову — претензія позивача до відповідача, а процесуально-правовий аспект позову — вимога до суду про захист права.

Аналіз викладених вище точок в поєднанні з аналізом чинного законодавства та судової практики дає підстави для висновку, що третій напрям — єдине поняття позову — є найбільш обґрунтованим.

Так, аналіз процесуальних норм дає підстави вважати, що законодавцем позов розглядається як належним чином оформлена вимога (ст.ст. 118—120 ЦПК) про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ч. 1 ст. 15 ЦПК).

Водночас вказані вище вимоги щодо наявності судової форми захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів додатково знаходять своє відображення в законах та інших нормативно-правових актах матеріально-правового характеру:

• кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК);
• кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу (ч. 1 ст. 18 СК);
• виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, міст, районів та областей (ч. 2 ст. 158 ЗК);
• захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом (ч. 1 ст. 22 Закону України від 12 травня 1991 р. "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 1 грудня 2005 p.).

На завершення доречно звернути увагу, що в чинному процесуальному законодавстві для розкриття одного й того самого поняття досить часто використовуються неоднозначні терміни "позов" та "позовна заява". Наприклад, в одних випадках зазначається, що "позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів" (ч. 1 ст. 32 ЦПК), "ціна позову визначається... " (ч. 1 ст. 80 ЦПК), "відповідач має право пред'явити зустрічний позов до початку розгляду справи по суті" (ч. 1 ст. 123 ЦПК), а правила глави І "Підсудність" у всіх статтях розкриваються через поняття "позов" (розділ III "Позовне провадження" ЦПК).

Тоді як в інших випадках наголошується, що "позов пред'являється шляхом подання позовної заяви..." (ч. 1 ст. 118 ЦПК), "позовна заява подається в письмовій формі" (ч. 1 ст. 119 ЦПК), "позивач повинен додати до позовної заяви..." (ч. І ст. 120 ЦПК), "суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог..." (ч. І ст. 121 ЦПК), "зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред'явлення позову..." (ч. 1 ст. 124 ЦПК).

Між тим "позов" та "позовна заява" — не однозначні поняття, оскільки співвідносяться через "зміст" і "форму". Так, позов як вимога про захист прав

та інтересів має свою форму (позовну заяву) і свій зміст (сукупність елементів позову).

1. Елементи позову

Елементи позову — це його складові частини, які характеризують суть конкретного позову, його зміст та правову природу.

Звідси випливає, що для приведення позовного механізму в дію та ефективного його використання недостатньо знати лише зовнішні ознаки позову, необхідне також глибоке знання його внутрішньої структури. Більше того, елементи позову визначають зміст судової діяльності, індивідуалізують позови. За елементами проводиться класифікація позовів на види, встановлюються межі судового розгляду і предмет доказування. Елементи позову мають важливе значення для організації захисту відповідача проти позову, для вирішення питання про прийняття позову до судового провадження. Вони визначають суть вимоги, на яку суд повинен дати відповідь у своєму рішенні. Тому для характеристики внутрішньої структури позову, тобто його змісту в теорії цивільного процесу використовується термін "елементи позову".

До елементів (складових частин) позову належать його предмет, підстава та зміст. Вони обов'язково повинні бути відображені в позовній заяві.

Предмет позову — це частина позову, яка становить матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої суд повинен ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права, а також підпадати під цивільну юрисдикцію.

Наприклад, в позові про стягнення аліментів предметом буде стягнення певних платежів з відповідача, який добровільно не виконує свої обов'язки щодо позивача (ст.ст. 180, 198 CK), а в позові про розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв'язку з невиконання або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором предметом буде вимога позивача (відчужувача) розірвати зазначений договір (ст. 756 ЦК).

Предмет позову характеризується певним змістом, а в багатьох випадках — і окремим об'єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта або матеріального предмета позову. Так, предметом позову про виселення будуть спірні правовідносини — право на дострокове розірвання договору житлового найму, а об'єктом — жиле приміщення (ст.ст. 71, 72, 107 Житлового кодексу Української PCP (ЖК).

Позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити предмет позову (ч. 2 ст. 31 ЦПК). Зміна предмета позову може означати заміну однієї матеріально-правової вимоги позивача до відповідача або доповнення позивачем первісних вимог новими. Таке право позивача забезпечує швидкість і оперативність розгляду справи. Однак зміна предмета позову можлива лише протягом розгляду справи по суті і в межах спірних правовідносин. У випадку, коли нова вимога позивача виходить за межі спірних правовідносин, позивач зобов'язаний пред'явити новий позов.

Підстава позову — це частина позову, яка відображає обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК) і докази, що підтверджують кожну обставину, а також наявність підстав для звільнення від доказування (п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК).

Підстави позову не можна змішувати з нормами права, на які посилається позивач. Зазначений висновок узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду України, який зазначав, що під підставами позову, які згідно зі ст. 31 ЦПК може змінити лише позивач, слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на ці правовідносини.

При цьому цими обставинами можуть бути лише юридичні факти матеріально-правового характеру, тобто такі факти, які тягнуть певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Юридичні факти матеріально-правового характеру, які визначені як підстави позову, свідчать про те, що між сторонами існують правовідносини і що внаслідок певних дій відповідача ці відносини стали спірними. В свою чергу, від характеру спірних правовідносин залежить правова кваліфікація спору.

Не належать до юридичних фактів матеріально-правового характеру обставини, що є доказами у справі (ст. 57 ЦПК). З ними закон не пов'язує виникнення, зміну або припинення прав чи обов'язків. Вони лише підтверджують наявність чи відсутність юридичних фактів, які є підставою позову. До того ж, від цих фактів необхідно відрізняти цивільні процесуальні факти, які підтверджують наявність обставин, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову (ст. З ЦПК), заходів із забезпечення позову (ст. 151 ЦПК), зупинення провадження у справі (ст.ст. 201, 202 ЦПК) тощо.

Підставою позову може бути як один, так і декілька юридичних фактів матеріально-правового характеру. Однак позивач для обґрунтування своїх вимог завжди повинен наводити повний комплекс фактів. Відсутність одного з них може зробити вимогу необґрунтованою.

Наприклад, підставою для відшкодування шкоди, завданої дорожньо- транспортною пригодою, є наявність наступних фактів: 1) факту, що позивач є власником автомобіля, який пошкоджено; 2) факту, що відповідач євласником автомобіля, який пошкодив автомобіль позивача; 3) факту, що зазначені особи управляли цими автомобілями під час ДТП; 4) факту порушення відповідачем Правил дорожнього руху, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. 1306, що призвело до зіткнення з автомобілем позивача; 5) факту пошкодження автомобіля позивача в результаті цього ДТП. Отже, тільки за наявності цього комплексу (складу) фактів позов може вважатися обґрунтованим.

Слід наголосити, що позивач може змінити або підставу, або предмет позову. Однак одночасна зміна підстав і предмета позову не допускається. Недотримання цієї вимоги призводить до судових помилок. Тому Верховний Суд України неодноразово наголошував, що якщо в процесі розгляду справи повністю змінюються підстави й предмет позову, це слід розглядати як нові позовні вимоги, які мають бути оформлені письмовою заявою відповідно до норм ЦПК, і одночасно — як відмову від раніше заявлених вимог.

Зміст позову — це частина позову, яка відображає вид судового захисту, а саме — звернену до суду вимогу про здійснення певних дій, пов'язаних із застосуванням конкретних способів захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного права. Слід зазначити, що в теорії цивільного процесуального права немає єдиної думки щодо елементів (складових частин) позову. Одні автор (А. Добровольський, С. Іванова, М. Масленнікова, К. Юдельсон. М. Треушніков, В. Щеглов, С. Бичкова та інші) вважають, що до його складових належать лише предмет та підстава. На їх погляд, третій елемент позову — зміст повністю охоплюється іншими його складовими частинами — предметом та підставою. Крім того, вони додають, що законодавець не виділяє зміст як окремий елемент позову. Так, в ч. 2 ст. 31 ЦПК позивачу надається право змінити підставу або предмет позову, але нічого не говориться про його зміст.

Проте інші процесуалісти (М. Гурвич, В. Комаров, Н. Чечіна, М. Штефан,

10. Червоний та інші) наголошують, що виділення змісту позову як його елементу є необхідним, оскільки в позові повинні відобразитися 2 вимоги позивача (вимога до суду про захист порушеного чи оспорюваного права та вимога позивача до відповідача). Тому під змістом позову необхідно розуміти вид судового захисту, за яким позивач звертається до суду.

Виділення змісту позову як вимоги позивача, спрямованої до суду, про здійснення певних дій має важливе практичне значення. Зміст позову допомагає визначити підвідомчість цієї справи суду, а також встановити межі дослідження справи в судовому засіданні і ухвалити конкретне, повне і доступне рішення, що є підставою для швидкого і правильного відновлення порушеного права.

Важливо, що всі елементи позову перебувають між собою в тісному зв'язку. Так, певні юридичні факти, які підтверджують суб'єктивне матеріальне право і є підставою позову, визначають юридичну природу матеріально-правових вимог, що становлять предмет позову. Водночас матеріально-правова вимога визначає процесуальну форму захисту, тобто змісту позову.

Позивач, як це передбачено ч. 2 ст. 31 ЦПК, має право протягом усього часу розгляду справи не лише змінити підставу або предмет позову, але й збільшити або зменшити розмір позовних вимог.

Цивільне процесуальне законодавство не пов'язує зміну ціни позову зі зміною підстав позову. Але ці елементи взаємообумовлені, а тому зміну ціни позову потрібно супроводжувати зміною підстав позову. Одночасно слід пам'ятати, що згідно з ч. З ст. 80 ЦПК у разі збільшення розміру позовних вимог або пред'явлення нових вимог несплачену суму судового збору належить сплатити до звернення до суду із відповідною заявою. У випадку зменшення розміру позовних вимог питання про повернення суми судового збору вирішується відповідно до ч. 1 ст. 83 ЦПК.

1. Види позовів

Розподіл позовів на види може здійснюватися з різних підстав. Найбільш поширеною є класифікація позовів на види за матеріально-правовими та процесуально-правовими підставами.

Так, враховуючи матеріально-правову класифікацію, позови поділяються на види залежно від характеру спірних правовідносин. До них, зокрема, належать позови, які виникають із цивільних, сімейних, житлових, земельних, трудових та інших правовідносин.

В свою чергу, кожний із цих видів позовів можна поділяти залежно від правових інститутів чи окремих норм галузей права. Наприклад, позови, які виникають із житлових правовідносин, можна поділяти на позови: 1) про право громадян на отримання житла у будинках державного і комунального житлового фонду; 2) з приводу збереження права особи на жиле приміщення у державному чи комунальному житловому фонді в разі її тимчасової відсутності; 3) щодо користування гуртожитками та службовими жилими приміщеннями; 4) щодо права спільної власності на квартиру (будинок); 5) щодо купівлі-продажу житла; 6) щодо міни житла; 7) щодо спадкування житла тощо.

Такий поділ позовів на види має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Так, залежно від характеру зазначених вище житлових правовідносин можливо визначити суб'єктний склад спору, вирішити питання про підвідомчість спору, про предмет доказування, належність та допустимість доказів тощо.

До того ж, на підставі матеріально-правової класифікації та залежно від грошової оцінки об'єкта порушеного права (інтересу) позови поділяються на майнові та немайнові. Така кваліфікація позовів дає можливість вірно визначити розмір судового збору.

В основу процесуально-правової класифікації покладено спосіб процесуального захисту (зміст). Отже, за процесуально-правовим критерієм визначають 3 групи позовів: 1) про присудження; 2) про визнання; 3) перетворювальні (конститутивні) позови.

Позови про присудження — це позови, спрямовані на вчинення певних дій (стягнення боргу за договором позики, стягнення аліментів) або утримання від вчинення певних дій (усунення перешкод в користуванні).

Позови про присудження пред'являються, як правило, в тих випадках, коли право позивача вже порушено і необхідно здійснити певні дії для його поновлення. До типових позовів про присудження, які спрямовані на вчинення певних дій, належать позови, наприклад, про стягнення шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я. Позови про присудження, змістом яких є примушування відповідача до утримання від певних дій, полягають у тому, що позивач, наприклад, пред'явив вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю.

Позови про визнання — це такі позови, коли позивач просить суд підтвердити наявність чи відсутність між ним і відповідачем певних правовідносин. Вони пред'являються в тих випадках, коли порушення права позивача, як правило, немає, однак між сторонами виникли сумніви щодо існування між ними відносин.

Характерною ознакою позовів про визнання є те, що: а) вони пред'являються, як правило, якщо у сторін виникли сумніви в існуванні правовідносин і суд своїм рішенням повинен усунути ці сумніви, тобто визнати наявність чи відсутність правовідносин; б) рішення в цих позовах ніколи не вимагають примусового виконання, а захист права здійснюється безпосередньо за рішенням суду. Отже, позови про визнання спрямовані на підтвердження судом наявності між сторонами певних правовідносин (позитивні) або на відсутність між сторонами будь-яких правовідносин (негативні).

До позитивних позовів про визнання належать вимоги, зокрема про визнання батьківства за рішенням суду (ст. 128 СК), визнання права власності на самочинне будівництво (ст. 376 ЦК) або визнання авторських прав (глава 36 ЦК) тощо. До негативних позовів про визнання належать вимоги, наприклад, про визнання недійсними правочинів, які спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст.ст. 215—236 ЦК).

Перетворювальні (конститутивні) позови — це позови, які спрямовані на припинення, зміну чи створення між сторонами нового правовідношення.

Залежно від мети, яку ставить позивач, звертаючись до суду, перетворювальні (конститутивні) позови поділяються на: а) позови, спрямовані на зміну правовідносин; б) позови, спрямовані на припинення правовідносин.

Наприклад, до перетворювальних (конститутивних) позовів, які спрямовані на зміну правовідносин, можна віднести позови про набуття права власності на знахідку (ст. 338 ЦК), на скарб (ст. 343 ЦК) або про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю (ст. 344 ЦК) та у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності (ст. 345 ЦК), тощо.

Характерним прикладом перетворювальних (конститутивних) позовів, які спрямовані на припинення правовідносин, є. зокрема, позови про припинення шлюбу внаслідок його розірвання (ст. 105 СК), про відмову від договору прокату (ст. 790 ЦК) або про припинення договору довічного утримання (догляду) (ст. 755 ЦК) тощо.

Між тим, деякі процесуалісти заперечують можливість виокремлення перетворювальних (конститутивних) позовів (А. Добровольський, С. Іванова, К. Юдельсон та інші). На їх думку, суд не вправі змінити, припинити правовідносини, а має право лише захищати права та інтереси, що охороняються законом.

Позаяк М. Гурвіч, спростовуючи викладену вище позицію, зазначав, що суд, ухвалюючи перетворювальне рішення, все ж таки не створює нових прав, а захищає право позивача на зміну або припинення наявного правовідношення. При цьому слід враховувати, що: 1) правовідношення може бути змінене або припинене лише судом; 2) необхідність звернення до суду зумовлена відсутністю згоди однієї зі сторін на зміну чи припинення правовідносин.

Чинне законодавство України підтверджує існування перетворювальних (конститутивних) позовів. Так, відповідно до положень цивільного законодавства способом захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, може бути "зміна правовідношення" (п. 6 ч. 2 ст. 16 ЦК). Далі також зазначається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (абз. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК).

1. Право на позов

Право на позов — це право на звернення до суду у визначеному процесуальному порядку за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи інтересу.

Поняття "право на позов" як одна з найскладніших у теорії цивільного процесуального права категорія розкривається фахівцями по-різному. Пояснюється це тим, що законодавство вживає терміни "право на позов", "позов" та "позовна заява" в різних значеннях, та тим, що закон не визначає зміст цих понять.

Тому одні автори (К. Юдельсон, Н. Масленнікова та інші) зазначають, що право на позов — це поняття лише процесуального права і розглядається як забезпечена законом можливість звернення до суду за захистом своїх цивільних прав. Інші процесуалісти (М. Гурвіч, В. Мусін, Н. Чечіна, Д. Чечот та інші) розглядають право на позов у процесуальному розумінні і право на позов у матеріальному розумінні. У першому випадку вони мають на увазі право на звернення до суду за судовим захистом, а у другому — це право на примусове здійснення свого матеріального права до відповідача. Третіх дослідників представляють А. Добровольський, С. Іванова, О. Мельников, Є. Пушкар, Ю. Червоний, які зазначають, що в складі права на позов поєднуються 2 правомочності: право на звернення до суду, тобто право на пред'явлення позову, і право на отримання судового захисту, тобто право на задоволення позову.

Для вирішення цього питання, незважаючи на його складність, необхідно звернутися до аналізу відповідних положень чинного законодавства, які стосуються питання щодо права на позов.

Так, норми Конституції зазначають, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55), а також те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124). Характерно, що відповідно до ст. 64 Конституції право на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод не підлягає обмеженню навіть у період надзвичайного та воєнного стану.

Крім цього, в п. І резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за зверненнями жителів міста Жовті Води зазначено, що ч. і ст. 55 Конституції треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

В окремих випадках про наявність у особи права на позов безпосередньо зазначається в нормах матеріального права. Так, відповідно до ч. 2 ст. 110 ЦК вимога про ліквідацію юридичної особи на підставах, передбачених законом, може бути пред'явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, а також учасником юридичної особи. Згідно зі ст. 225 ЦК правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Положення сімейного законодавства у певних випадках також визначають певне коло осіб, які мають право на позов. Так, на підставі ч. З ст. 128 СК позов про визнання батьківства може бути пред'явлений матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Тоді як право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав відповідно до ст. 165 СК мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла 14 років.

В свою чергу, порядок реалізації конституційного права кожної особи на позов деталізується в нормах процесуального законодавства. Наприклад, зазначається, що кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. І ст. З ЦПК), або що позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється, оформляється і передається судді в порядку черговості (ч. 1 ст. 118 ЦПК).

Право на позов є невід'ємним особистим правом кожного, а тому воно не може бути обмежене правочином. На підставі чого норми ч. З ст. З ЦПК зазначають, що відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною. Водночас, не є відмовою від права на звернення до суду, зокрема передача справи з одного суду до іншого (ст. 116 ЦПК), укладення між сторонами угоди про передачу спору на розгляд третейського суду (ст. 17 ЦПК), але крім випадків, встановлених законом, наприклад, справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду (ч. 5 ст. 235 ЦПК).

Отже, аналіз матеріального і процесуального законодавства показує, що право на позов — це єдине матеріальне і цивільне процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму, які спрямовані на розв'язання усього спектру соціальних конфліктів, основою яких є спір про право, або існує інша проблема в застосуванні права. Тому в цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов в матеріальному розумінні. І навпаки, матеріальне право не може існувати без притаманної йому можливості бути реалізованим у примусовому порядку. Єдність матеріально-правового змісту права на позов і його процесуальної форми визначається тим, що право на позов — це право на відновлення порушеного права в певній, встановленій законом процесуальній формі, в певному процесуальному порядку, який забезпечує об'єктивність і реальність захисту.

Таким чином, право на пред'явлення позову і право на задоволення позову є складовими права на позов, яке є суб'єктивним правом позивача. В свою чергу, самостійність кожної із зазначених правомочностей передбачає можливість їх об'єднання у визначенні поняття "право на позов".

1. Об'єднання і роз'єднання позовів

Об'єднання позовів — це процесуальна дія, яка спрямована на об'єднання в одному провадженні декількох позовних вимог.

В цьому випадку позивачем та відповідачем є одні й ті самі особи. Позовні вимоги, що об'єднуються в одному провадженні, мають бути однорідними. Однорідність вимог вбачається із особливостей тих спірних матеріально- правових відносин, які породжують позов, зокрема тих, які нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з яких залежить вирішення інших. Це означає, що позови, які об'єднуються, випливають із одного і того ж правовідношення або з різних правовідносин, пов'язаних між собою. Наприклад, можуть бути об'єднані позовні вимоги про: 1) поновлення на роботі і оплату середнього заробітку за вимушений прогул (ст.ст. 40, 116 КЗпП); 2) припинення шлюбу внаслідок його розірвання за рішенням суду та стягнення аліментів на утримання дитини (ст.ст. 109, 180— 181 СК); 3) позбавлення батьківських прав та одночасне стягнення аліментів на дитину (ст. 166 СК).

У деяких випадках необхідність пред'явлення однорідних вимог за встановленими нормами матеріального права є обов'язковою. Так, за правилами ст. 233 ЦК правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. До того ж, сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

На доцільність об'єднання в одній позовній заяві кількох позовних вимог неодноразово зверталася увага Верховним Судом України:

• в одному провадженні можуть розглядатися вимоги про визнання права власності на майно і виключення його з опису (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 р. № 6 "Про судову практику в справах про виключення майна з опису");
• у тих випадках, коли батьком дитини записано конкретну особу, вимоги про визнання батьківства мають розглядатись одночасно з вимогами про виключення відомостей про цю особу як батька з актового запису про народження дитини (абз. 2 п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів");
• у разі одночасного подання до суду заяви про усиновлення та заяви про поновлення батьківських прав необхідно об'єднати ці заяви і розглянути в одному провадженні (абз. 6 п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 р. № 3 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав").

Недотримання правил про об'єднання однорідних позовів та їх розгляд в одному провадженні можуть бути підставою для скасування судових рішень в апеляційному порядку, оскільки це призводить до неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, а такий недолік не може бути усунений ухваленням додаткового рішення судом першої інстанції (п. 1 ч. 1 ст. 311 ЦПК).

Між тим, об'єднання кількох позовних вимог в одне провадження недоцільне в тих випадках, коли позовні вимоги виникають з різних правовідносин, врегульованих різними галузями права, і спрямовуються на досягнення різної мети, та коли розгляд позовних вимог пов'язаний з різними методами дослідження, незважаючи на те, що між сторонами виникли правовідносини, які регулюються однією й тією самою галуззю права.

Безумовно, що в цілому таке об'єднання ускладнює процес розгляду та вирішення спору. Наприклад, зайвим буде об'єднання позовних вимог усіх працівників підприємства щодо виплати заробітної плати або кількох працівників про поновлення на роботі, а також орендодавців про стягнення орендної плати за землю або про припинення договорів оренди землі шляхом їх розірвання тощо.

Не допускається також об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом (ст. 16 ЦПК). В такому випадку суд об'єднує в одне провадження лише такі вимоги, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо тих вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого судочинства.

Отже, відповідно до ст. 126 ЦПК в одному провадженні можуть бути об'єднані кілька позовних вимог:

1. одного позивача до одного відповідача;
   1. одного позивача до кількох відповідачів;
   2. кількох позивачів до одного відповідача.

Між тим законодавець, як це вбачається із змісту ст. 126 ЦПК, не передбачив об'єднання позовних вимог кількох позивачів до кількох відповідачів. Проте у судовій практиці зустрічаються випадки об'єднання в одне провадження таких позовних вимог, але за умови їх однорідності. Вважаємо, що зазначена практика відповідає принципу процесуальної економії, а тому заслуговує на увагу.

Об'єднання позовів може бути здійснене як позивачем (ч. 2 ст. 118 ЦПК), так і судом (ст. 126 ЦПК). Найчастіше пов'язані між собою вимоги об'єднує позивач (позивачі), викладаючи їх в одній позовній заяві. В судовому порядку однорідні позовні вимоги можуть об'єднуватися за клопотанням сторін (ст.ст. 27, 130, 168 ЦПК) або з власної ініціативи суду. З ініціативи суду об'єднати в одне провадження кілька однорідних позовних вимог вправі:

1. суддя під час відкриття провадження у справі;
2. суддя під час підготовки справи до судового розгляду;
3. суд під час судового розгляду справи.

Про об'єднання позовів або про відмову в клопотанні щодо об'єднання позовів суд (суддя) постановляє ухвалу, яка складається як окремий процесуальний документ у нарадчій кімнаті (ст.ст. 209—210 ЦПК). Зазначена ухвала не може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду (ст. 293 ЦПК).

Відповідно до п. 6 Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом цивільних та господарських справ, та їх розмірів, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. № 1258, у разі об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог перерахунок витрат не проводиться.

Важливо наголосити, що при об'єднанні позовів кожна з вимог зберігає самостійне значення, і всі вони підлягають вирішенню судом спільно в одному судовому процесі. У кожній з них він повинен дати відповідь в своєму рішенні про задоволення позову або про відмову в позові повністю або частково (ст.ст. 215, 216 ЦПК).

Результати вирішення однієї вимоги можуть впливати на вирішення інших (наприклад, поновлення на роботі і оплата за вимушений прогул). Якщо щодо якої-небудь позовної вимоги, до якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення, такий недолік може бути виправлено ухваленням додаткового рішення (п. 1 ч. 1 ст. 220 ЦПК), або це буде слугувати підставою для скасування рішення в апеляційному та касаційному порядку.

Роз'єднання позовів полягає у виділенні судом в самостійні провадження раніше об'єднаних в одному проваджені позовних вимог.

Роз'єднати кілька поєднаних в одному провадженні позовних вимог, відповідно до ч. 2 ст. 126 ЦПК може лише суд (суддя), а не позивач, та лише за умови, що їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи (наприклад, у зв'язку з необхідністю призначення складної експертизи за окремими вимогами, у разі тривалого відрядження або тяжкого захворювання одного чи декількох з позивачів або відповідачів).

Часто роз'єднання позовів здійснюється у тому випадку, коли суд одночасно не може ухвалити рішення в спорі за кількома вимогами. Більше того, якщо одна із таких вимог стосується інтересів третіх осіб, це також є підставою для роз'єднання позовів. На це постійно звертає увагу Верховний Суду України:

• якщо вимоги про поділ квартири і паю заявлені одночасно з позовом про розірвання шлюбу, суд повинен мати на увазі, що оскільки їх вирішення зачіпає інтереси кооперативу, вони повинні бути роз'єднані і розглянуті на загальних підставах (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 вересня 1987 р. № 9 "Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи");
• при вирішенні питання щодо можливості розгляду у процесі про розірвання шлюбу вимоги про поділ спільного майна подружжя судам слід мати на увазі, що у випадках, коли такий поділ зачіпає інтереси третіх осіб (наприклад, коли майно є власністю фермерського господарства, іншого суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, до складу співзасновників яких, крім подружжя та їхніх неповнолітніх дітей, входять і інші особи, або власністю житлово-будівельного чи іншого кооперативу, член якого ще не повністю вніс свій пайовий внесок, у зв'язку з чим не набув права власності на відповідне майно, виділене йому кооперативом у користування), суду належить обговорити питання про виділення цієї вимоги у самостійне провадження в порядку ст. 126 ЦПК (п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 р. № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя").

Таким чином, роз'єднання в самостійне провадження раніше об'єднаних кількох позовних вимог є правом, а не обов'язком суду, тобто виконання таких дій повністю залежить від його розсуду. Однак зазначений розсуд не повинен порушувати права учасників процесу, зокрема щодо дотримання розумних строків розгляду цивільних справ.

Про роз'єднання позовів або про відмову в клопотанні щодо роз'єднання позовів суд (суддя) постановляє ухвалу, яка складається як окремий процесуальний документ (ст.ст. 209—210 ЦПК). Зазначена ухвала не може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду (ст. 293 ЦПК).

Ухвала суду про роз'єднання кількох позовів разом із копією пред'явленої позовної заяви є підставою для заведення самостійної цивільної справи. Так, у п. 3.12 Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді передбачено, що у разі роз'єднання позовів у цивільній справі в самостійні провадження нова судова справа реєструється як така, що надійшла до суду в день постановлення відповідної ухвали суду.

На підставі п. 6 Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом цивільних та господарських справ та їх розмірів, у разі роз'єднання позовних вимог перерахунок витрат не проводиться. За виділену в самостійне провадження справу витрати оплачуються в розмірі, передбаченому для подання заяви до суду першої інстанції.

1. Захист інтересів відповідача

Захист відповідача проти пред'явленого до нього позову може здійснюватися різними способами, передбаченими законом. До таких належать: заперечення проти позову (ст. 128 ЦПК) і зустрічний позов (ст. 123 ЦПК).

Заперечення проти позову — це пояснення відповідача, які стосуються правомірності виникнення і розвитку цивільного процесу у справі або матеріально-правової вимоги по суті.

На реалізацію цього права положення ст. 128 ЦПК наголошують, що після одержання копій ухвали про відкриття провадження у справі і позовної заяви відповідач має право подати суду письмове заперечення проти позову із зазначенням доказів, що підтверджують його заперечення.

Заперечення відповідача проти позову можуть бути матеріально- правовими або процесуально-правовими. Саме тому під час проведення попереднього судового засідання суд повинен з'ясувати у відповідача суть заперечення проти позову та характер такого заперечення (процесуальний чи матеріально-правовий).

За матеріально-правового заперечення відповідач в цілому не оспорює виникнення процесу у цивільній справі, а лише зосереджує увагу на матеріально-правовій вимозі позивача. При цьому відповідач відповідно до положень ч. 2 ст. 128 ЦПК може посилатись на:

1. незаконність вимог позивача;
   1. необґрунтованість вимог позивача;
   2. відсутність у позивача права на звернення до суду.

При наданні таких матеріально-правових заперечень необхідно враховувати наявність принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов'язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається, якщо інше не встановлено процесуальним законом, зокрема ст. 61 ЦПК. Хоча у деяких випадках покладення тягаря доказування регулюється нормами матеріального права. Наприклад, згідно з ч. З ст. 277 ЦК негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.

Суть процесуально-правового заперечення полягає в тому, що відповідач, не зачіпаючи матеріально-правову вимогу позивача, звертає увагу суду на наявність перешкод для відкриття провадження у справі.

До таких перешкод можна, наприклад, віднести: 1) помилкове порушення справи, яка не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; 2) наявність рішення суду або ухвали суду, які набрали законної сиди, про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладення мирової угоди сторін, ухвалених або постановлених з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; 3) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа про примусове виконання рішення третейського суду або повернув справу на новий розгляд до третейського суду, який ухвалив рішення, але розгляд справи у тому самому третейському суді виявився неможливим; 4) померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва; 5) ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у справі, тощо.

Залежно від наявності тих чи інших перерахованих вище обставин відповідач вправі просити суд про закриття провадження у справі (ст. 205 ЦПК) або про залишення позовної заяви без розгляду (ст. 207 ЦПК).

Матеріально-правові чи процесуально-правові заперечення відповідача проти позову можуть бути усними або письмовими. При ньому усні заперечення проти позову відповідач доводить до відома суду під час пояснень на попередньому судовому засіданні (ч. З ст. 130 ЦПК) та під час розгляду справи по суті (ст. 176 ЦПК), а письмові — після одержання копій ухвали суду про відкриття провадження у справі і позовної заяви під час провадження у справі до судового розгляду (ч. 1 ст. 128 ЦПК).

Хоча не позбавлений він цього права і під час розгляду справи по суті (ст. 176 ЦПК).

Норми ЦПК не встановлюють обов'язкових вимог щодо змісту і реквізитів письмових заперечень відповідача проти позову, які, наприклад, пред'являються до заяви про забезпечення доказів (ст. 134 ЦПК), про виклик свідків (ст. 136 ЦПК) або до порядку призначення експертизи (ст. 145 ЦПК) тощо. Однак, з урахуванням традицій щодо складання процесуальних документів, в письмових запереченнях відповідача проти позову необхідно дотримуватись правил ч. 2 ст. 128 ЦПК. Зокрема, звертати увагу суду на: а) незаконність вимог позивача; б) необґрунтованість вимог позивача; в) відсутність у позивача права на звернення до суду, а також зазначати докази, що підтверджують ті обставини, на які посилається відповідач, та наявність підстав для звільнення від доказування. Письмове заперечення відповідача проти позову повинно заперечуватися його підписом або підписом його уповноваженого представника із зазначенням дати їх подання.

Закон прямо не встановлює часових обмежень для подання письмових заперечень відповідача проти позову. Проте суд з посиланням на п. 4 ч. 5 ст.

122 ЦПК в ухвалі про відкриття провадження у справі визначає строк, протягом якого відповідач повинен їх надати суду. Такий строк, як правило, співпадає з датою проведення попереднього судового засідання.

Зустрічний позов — це звернення до суду відповідача з самостійною вимогою до позивача про захист порушеного чи оспорюваного права в процесі, який порушений позивачем.

В результаті такої процесуальної дії (ст. 123 ЦПК) позивач за первісним позовом стає відповідачем за зустрічним позовом, а відповідач за первісним позовом займає процесуальне становище позивача.

Зустрічний позов є найдієвішим способом захисту відповідача проти позову, оскільки при зверненні до суду відповідач ставить перед собою певну мету. По-перше, бажає захистити свої порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси. В цьому випадку зустрічний позов є самостійним позовом. По-друге, відповідач захищається проти вимог позивача. Як правило, зустрічний позов використовується відповідачем для того, щоб нейтралізувати первісний позов повністю або в частині. По-третє, спільний розгляд первісного і зустрічного позовів дозволяє з меншими затратами часу, процесуальних засобів та коштів вирішити взаємопов'язані вимоги і запобігає ухваленню судом кількох рішень у різних справах, які б суперечили одне одному.

Оскільки зустрічний позов незалежно від його підсудності пред'являється до суду за місцем розгляду первісного позову, на нього не поширюються правила ст. 114 ЦПК.

Право на звернення із зустрічним позовом обмежене часовими межами. Так, згідно з ч. 1 ст. 123 ЦПК відповідач має право лише до або під час попереднього засідання пред'явити зустрічний позов. Тоді як за змістом цієї норми після попереднього судового засідання і під час судового розгляду клопотання про прийняття зустрічного позову не можуть бути задоволені. Однак суди інколи приймають зустрічні позови, подані після попереднього судового засідання, керуючись тим, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи (ч. 4 ст. 10 ЦПК). Проте така практика є сумнівною, оскільки суперечить вимогам ч. 1 ст. 123 ЦПК.

Отже, у випадку пред'явлення зустрічного позову відповідачем при проведенні попереднього судового засідання суд за наявності для цього підстав постановляє ухвалу про об'єднання цих вимог в одне провадження та може відкласти проведення попереднього судового засідання.

Закон чітко регулює умови пред'явлення зустрічного позову, а саме: 1) зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред'явлення позову, повинна відповідати вимогам ст.ст. 119, 120 ЦПК (ч. 1 ст. 124 ЦПК): 2) до зустрічної позовної заяви, поданої з порушенням вимог, встановлених ч. 1 ст. 124 ЦПК, застосовуються положення ст. 121 ЦПК (ч. 2 ст.

124 ЦПК); 3) зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним, якщо обидва позови взаємопов'язані або спільний їх розгляд є доцільним.

Взаємопов'язаність первісного і зустрічного позовів дістає вияв тоді, коли: а) первісний та зустрічний позови випливають із одних і тих самих правовідносин; б) вимоги за позовами можуть зараховуватися; в) задоволення зустрічного позову може виключати повністю або частково задоволення первісного позову.

Критерієм доцільності спільного розгляду первісного і зустрічного позовів є наявність найбільш сприятливих умов для встановлення судом об'єктивної істини шляхом повного та всебічного з'ясування всіх обставин у справі, які характеризують дійсні права і обов'язки сторін. До сприятливих умов для встановлення судом об'єктивної істини належать такі самі випадки, що й за взаємопов'язаності первісного і зустрічного позовів (вимоги за позовами можуть зараховуватися та задоволення зустрічного позову може виключати повністю або частково задоволення первісного позову). Отже, якщо прийняття зустрічного позову сприятиме досягненню такої мети, суд зобов'язаний прийняти його до свого провадження.

Водночас недоцільно розглядати первісний і зустрічний позови, якщо це затягне розгляд справи, істотно розширить предмет доказування, призведе до необхідності залучення нових учасників процесу тощо.

У разі надходження до суду зустрічного позову, як це передбачено п. 11.2 Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді, відповідна позовна заява реєструється згідно із загальними вимогами щодо реєстрації позовних заяв, передбаченими у розділі 3 Інструкції.

Слід зазначити, що крім класичних способів захисту відповідача від позову (заперечення проти позову та зустрічний позов), деякі дослідники (В. Кравчук, М. Самбур) пропонують третій спосіб захисту — "тактику затягування процесу". Зміст його полягає у створенні штучних перепонів для розгляду справ в "розумні строки" (наприклад, рекомендується неодноразово заявляти відводи головуючому у справі або створювати підстави такого відводу, за будь-якої нагоди направляти скарги до Вищої ради юстиції України, щоразу заявляти клопотання про допит свідків, залучення до справи представників сторін або перекладачів тощо).

Європейський суд з прав людини для визначення факту порушення "розумного строку" при розгляді національним судом справи, в контексті ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, постійно враховує: а) складність справи;

б) наслідки недотримання розумного строку для заявників;

в) оперативність роботи відповідних органів (суду); г) власну поведінку заявників. Отже, з огляду на останній критерій — класну поведінку заявників

— рекомендована вище "тактика втягування процесу" належить до спірних та є в подальшому підставою для порушення права кожного із учасників такого процесу на справедливий судовий розгляд.

1. Відмова від позову і визнання позову. Мирова угода сторін

Відомо, що в процесі розгляду цивільних справ сторони наділяються широкими процесуальними правами (ст.ст. 27, ЗІ ЦПК). Зокрема, позивач, зокрема, має право відмовитись від позову, а відповідач — визнати позов. До того ж, сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Форма реалізації цих прав знайшла відображення у ст.ст. 174-175 ЦПК.

Відмова від позову — це одностороннє вільне волевиявлення позивача, спрямоване на відмову від судового захисту своєї вимоги і на закриття порушеної ним цивільної справи (ч. 2 ст. 31, ст. 174 ЦПК).

Право відмовитися від позову може бути реалізоване позивачем в попередньому судовому засіданні (ч. З ст. 130 ЦПК), а також в процесі розгляду справи по суті та не лише на його початку (ст. 173 ЦПК), а й протягом усього часу судового розгляду (ст. 174 ЦПК), тобто і під час судових дебатів (ст. 193 ЦПК) в суді першої інстанції. Таке право може бути реалізоване в апеляційній (ст. 306 ЦПК) та касаційній (ст. 334 ЦПК) інстанціях.

Заява про відмову від позову може бути усна або письмова. Положення ч. 1 ст. 174 ЦПК не передбачають, що усні заяви заносяться до протоколу судового засідання і підписуються, відповідно, позивачем, оскільки фіксування ходу судового засідання регулюється іншими нормами, й ці норми не передбачають наявності у протоколі судового засідання інших підписів, крім головуючого та секретаря судового засідання. Щодо адресованої суду письмової заяви про відмову від позову, вона підписуються позивачем і приєднується до справи.

Відмова позивача потопу - не крони реалізації принципу тому процесуальна здійснюється під контролем суду, а саме:

1. сул роз'яснює наслідки такої процесуальної, зокрема що и ньому вішалку справа закривається провадженням (її. З "і. І ст. 205 1.1 ПК). У разі закриття провадження у справі звернення до сулу з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Водночас наявність ухвали про закриття провадження у зв'язку і прийняттям підмови позивача під позову не відповідача н ній справі права на звернення до сулу за вирішенням нього самого спору (ч. З ст. 206 11 ПК):
2. суд перевіряє чи не обмежений представник позивача, який кислотні намір вчинити ні дії. у повноваженнях на їх вчинення, адже відповідно до частин 1 і 2 ст. 44 ЦПК він мас такс право за відсутності застережень з нього приводу в довіреності;
3. сул перевіряє чи не суперечить відмова віл позову інтересам особи, яку представляє її законний представник (ст. 39 ЦПК). Ця вимога стосується і тих випадків, коди відповідно до ч. 5 ст. 39 ЦПК за дорученням законного представника справу веде інша особа.

У разі її прийняття відмови позивача від позову, за дотримання пише умов сул и нарадчій кімнаті постановляє окремим процесуальним документом ухвалу про закриття провадження у справі Такі ухвали сулу можуть бути оскаржені и апеляційному порядку окремо пір рішення суду.

Таким чином, якщо позивач відмовився від позову н суді першої інстанції, рішення по суті не ухвалюється, а постановляється ухвала про закриття і нього приполу провадження у справі. Водночас у разі прийняття відмови позивача під позову в апетитніші (ст. 306 ЦПК) або касаційній (ст. 334 ЦПК) інстанціях, спочатку ухвалене по суті рішення суду першої інстанції, а потім вирішується з них питання про закриття принадження у справі.

Витання відповідачем — не одностороннє вільне волевиявлення відповідача, спрямоване на припинення спору з позивачем.

Право про пишання потону може бути реалізоване відповідачем и попередньому судовому засіданні (ч. З ст. 130 ЦПК). а також при розгляді справи по суті та не лише на його початку (ст. 173 ЦПК). а и протягом усього часу судового розгляду н суді першої інстанції (ст. 174 ЦПК). Реалізацій такою прана також можлива при розгляді справи в апеляційному та касаційному порядку.

Зайва відповідача про визнання потову може усна або письмова. З викладених пише підстав усна до протоколу не заноситься. Якщо визнання позову відповідачем викладено в адресованій сулу письмовій заяві, то вона до справи.

Право відповідача на визнання позову с проявом принципів і змагальності. Однак суд не вправі покласти в основу свого рішення визнання відповідачем позову, що така дія не:

1. суперечить закону;
2. порушує права, свободи чи інтереси інших осіб;
3. суперечить інтересам особи, яку представляє її представник (ст. 39 ЦПК). Ця вимога стосується і тих випадків, коли відповідно до ч. 5 ст. 39 ЦПК за дорученням представника справу веде інша особа.

При ухваленні в попередньому судовому рішення у зв'язку з визнанням відповідачем позову (ч. 4 ст. 130 ПИК), необхідно враховувати положення ст.ст. 174. 175 111 ІК та до ухвалення такого рішення суд повинен сторонам наслідки вчинення такої процесуальної дії.

У разі визнаний відповідачем (або відсутності у дорученні відповідних обмежень) можливе лише ухвалення рішення про позову, а не про задоволення позову частково чи про підмову в пою. Якщо для нього немає законних підстав, сул повинен постановити ухвалу про відмову в прийнятті позову і продовжує справи. пшону повинно бути безумовним, а якщо у справі беруть участь кілька. ухвалення рішення про задоволення позову та наявності законних підстав можливе лише у ран пишання позову всіма відповідачами Слід розмежувати відповідачем потону та ним обставин позову, що згідно з ч. 1 сі 61 ЦПК звільни позивача інше віл них обставин (п. 4 постанови Пленуму Верховною Сулу України від 12 черпни 2009 p. "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що проваджений у справі до судового розгляду").

Мирова угода сторін — не укладена сторонами угода, в силу якої позивач і відповідач шляхом взаємних поступок ліквідують цивільно-правовий спір, який виник між ними.

Положення ч. І ст. 175 ЦПК визначили, що мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета спору. Наприклад, якщо предметом спору є поділ спільного майна, то за цією нормою взаємні поступки сторін можуть мати місце лише в межах прав та обов'язків кожного з них на це майно.

Передбачено, що сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це сул, зробивши спільну заяву. Якщо мирову угоду або повідомлення про неї викладено в адресованій суду письмовій заяві сторін, ця заява приєднується до справи. Хоча в ч. 2 ст. 175 ЦПК прямо не йдеться про можливість укладення мирової угоди між сторонами в усній формі, але з її змісту така можливість випливає. Головним у вчиненні цієї процесуальної дії є те. що сторони повідомляють суду про укладення мирової угоди спільною заявою. Про її письмову форму, в якій вона приєднується до справи, є вказівки лише щодо випадків, коли мирова угода або повідомлення про неї викладено в адресованій суду письмовій заяві. Отже, спільна заява сторін про можливість укласти мирову угоду може бути викладена в адресованій сулу усній або письмовій формі.

Як і при відмові позивача від позову чи визнанні відповідачем позову до ухвалення судового рішення у зв'язку з укладенням мирової угоди, суд відповідно до ч. З ст. 175 ЦПК повинен роз'яснити сторонам наслідки такого рішення. Зокрема, про те, що у разі закриття провадження у справі (п. 4 ч. І ст. 205 ЦПК) повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається (ч. З ст. 206 ЦПК). До того ж, зобов'язаний перевірити, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці процесуальні дії, у повноваженнях на їх вчинення.

Судовим рішенням, яке ухвалює суд у разі укладення сторонами мирової угоди, як це зазначено в ч. 4 ст. 175 ЦПК, є ухвала суду про закриття провадження у справі.

Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Водночас застережемо, що в разі, коли умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд (ч. 5 ст. 175 ЦПК). Суд не визнає також мирової угоди, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії (дії особи, якій він доручив ведення справи) суперечать інтересам особи, яку він представляє (ч. 6 ст. 175 ЦПК).

Викладення спочатку норми про закриття провадження у справі ухвалою в разі укладення мирової угоди, а далі норми про постановлення за клопотанням сторін ухвали про визнання мирової угоди не можна розуміти як необхідність постановлення 2 ухвал за наявності такого клопотання. Уявлення про необхідність 2 ухвал суперечило б змісту ст. 206 ЦПК про наслідки закриття провадження у справі, після якого може бути лише повторне звернення до суду у випадках, передбачених цією статтею.

Тому при укладенні мирової угоди суд постановляє одну ухвалу, але за наявності клопотання сторін у справі в цій ухвалі вирішуються питання як про визнання мирової угоди, так і про закриття провадження у справі. Звичайно, не повинно виникати ситуації, коли суд закриває провадження у справі, а у визнанні мирової угоди відмовляє.

Спеціальних вказівок щодо змісту ухвали в частині визнання мирової угоди ст. 175 ЦПК не містить. Тому це питання слід вирішувати, виходячи із загальних положень ст. 210 ЦПК про зміст ухвали суду, але відповідно до суті мирової угоди.

Так, взаємні поступки сторін у мировій угоді щодо своїх зобов'язань за своїм змістом є передбаченим ст. 202 ЦК правочином, а визнання мирової угоди ухвалою суду налає цьому правочину характеру офіційності Тому умови мирової угоди мають бути відтворені в ухвалі сулу про закриття провадження, таким чином, до правового змісту її не виникатиме питань.

Така чіткість викладення в ухвалі суду умов мирової угоди важлива і з огляду на можливу необхідність визначення підстав позову в разі звернення за судовим захистом при невиконанні стороною зобов'язання за мировою угодою.

1. Забезпечення позову

Забезпечення позову — це вжиття судом, в провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують за його позовом про присудження реальне виконання позитивно прийнятого рішення.

Судова практика, на відміну від наукової, визначає забезпечення позову як сукупність процесуальних дій. які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог (преамбула постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 p. Х° 9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову").

Позивач, звертаючись до суду з позовом, може вимагати від суду певних гарантій того, що у випадку ухвалення рішення у справі на його користь це рішення можна буде виконати в примусовому порядку, якщо відповідач буде ухилятися від добровільного Його виконання. Тому суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходів забезпечення позову.

Між тим, в літературі висловлюється думка про те, що вжиття заходів забезпечення позову не надає відповідачу достатніх гарантій їх правомірності (зокрема при порушенні справи про банкрутство і запровадженні процедури зовнішнього управління), оскільки порушується загальноправовий принцип "audi alteram partem" (вислуховувати 2 сторони), і відсутні процесуально- правові гарантії для реалізації права на справедливий і публічний розгляд справи (п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зазначається також, що забезпеченням позову порушуються принципи змагальності, рівноправності і гласності судочинства, а, власне, порядок забезпечення позову, що існує, не містить механізму, який би перешкоджав зловживанням у ході застосування заходів забезпечення позову.

Однак такі застереження спростовуються тим, що принцип рівноправності міститься у процесуальному законодавстві, і якщо воно дозволяє суду інколи ухвалювати рішення чи вживати заходів забезпечення на одностороннє прохання позивача, без заслуховування і навіть без виклику відповідача, то ці випадки, що пояснюються особливим умовами, є лише уявними порушеннями принципу рівноправності сторін, оскільки відповідач не позбавлений права оскаржувати ухвали суду. Тому, враховуючи надзвичайно важливе значення для судової практики інституту забезпечення позову, суди мають застосовувати його у чіткій відповідності до процедури, визначеної процесуальним законом. Отже, забезпечення позову можливе теоретично та практично.

Важливо наголосити, що від забезпечення позову слід відрізняти:

1. забезпечувальні заходи щодо зберігання речей, що є предметом спору. Це новий для вітчизняного права різновид зберігання, який був відомий ще за часів римського права як секвестр (від лат. — sequestrum). Зміст секвестру полягає в тому, що особи, між якими виник спір, на час його вирішення (судом або за згодою сторін), зобов'язані передати спірну річ третій особі — секвестратору, а останній, у свою чергу, повинен її згодом повернути тому, на користь кого буде вирішено спір. Зокрема, положення ч. 1 ст. 976 ЦК передбачають 2 види секвестрів: договірний та судовий;
   1. забезпечення виконання зобов'язань, що регулюються главою 49 ЦК та іншими актами цивільного законодавства. Так, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання (ст. 546 ЦК);
   2. способи забезпечення доказів, які передбачені ст. 133 ЦПК. зокрема допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням тощо;
   3. забезпечення виконання рішення суду (ст. 217 ЦПК). Відповідно до цієї норми суд, який ухвалив рішення, може не лише визначити порядок і строк його виконання, а також забезпечити його виконання (наприклад, на підставі Закону "Про виконавче провадження" або з врахуванням положень Указу Президента України від 24 березня 2008 р. № 261/2008 "Про додаткові заходи щодо підвищення ефективності виконання рішень судів").

Суб'єктом права вимагати забезпечення позову може бути як особа, яка пред'явила позов до суду, так і будь-яка інша особа, яка бере участь у справі, а саме: 1) позивач; 2) відповідач, який пред'явив зустрічний позов; 3) третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору; 4) органи та особи, яким за законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Проте слід мати на увазі, що відповідна заява останньої групи осіб має бути у будь-який спосіб підтверджена особою, в інтересах якої вони діють, оскільки відшкодування можливих збитків від його забезпечення відповідно до ст. 155 ЦПК здійснюється лише за рахунок цієї особи (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову").

Запроваджено норму щодо змісту заяви про забезпечення позову. Так, відповідно до ч. 2 ст. 151 ЦПК у заяві про забезпечення позову повинно бути зазначено:

1. причини, у зв'язку з якими потрібно забезпечити позов, тобто об'єктивні обставини та (або) припущення щодо обставин, що мають реальну загрозу невиконання чи ускладнення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, тобто вказують на те, що невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити чи зробити неможливим виконання майбутнього рішення суду;
2. вид забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності. До речі, вживання в цьому випадку терміна "вид" можна розглядати як своєрідне упорядкування субординації з визначеними ст. 4 ЦПК способами захисту, які застосовуються судом. Види забезпечення позову наведені в ч. 1 ст. 152 ЦПК.

Щодо змісту заяви про забезпечення позову, суб'єкт права вимагати виконання таких дій зобов'язаний вказати не лише вид забезпечення позову, який він вважає за доцільне застосувати, а й навести належні мотиви щодо застосування саме цього заходу;

1. інші відомості, потрібні для забезпечення позову. Зазначені відомості залежать від характеру спірних правовідносин, виду забезпечення позову, стадії розгляду справи, на якій вони застосовуються, та від інших обставин, які належать до істотних в контексті позитивного вирішення такої заяви.

Відповідно до ч. З ст. 151 ЦПК забезпечення позову допускається на будь якій стадії розгляду справи. Хоча у переважній більшості випадків заходи забезпечення позову вживаються під час попереднього судового засідання (п. 7 ч. 6 ст. 130 ЦПК). Але якщо заява про це надійшла до суду апеляційної інстанції або її не вирішив суд першої інстанції, то заява про забезпечення позову допускається на стадії апеляційного провадження. Однак, оскільки, на відміну від п. 7 ч. 1 ст. 301 ЦПК, у гл. 2 розділу V ЦПК не передбачено забезпечення позову на стадії касаційного провадження, у разі надходження відповідної заяви її повертають заявникові (п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову").

За загальним правилом звернення до суду, як вбачається із норм ЦПК, заява про забезпечення позову подається одночасно із позовною заявою. Про це також зазначається в Методичних рекомендаціях щодо забезпечення позову, затв. наказом Державного комітету України по водному господарству від 22 вересня 2004 р. № 245.

Водночас норми ч. 4 ст. 151 ЦПК допускають вжиття заходів забезпечення позову до подання позовної заяви, якщо це потрібно для запобігання порушенню права інтелектуальної власності. До такої заяви додаються документи та інші докази, які підтверджують, що саме ця особа є суб'єктом відповідного права інтелектуальної власності і що її права можуть бути порушені у разі невжиття заходів забезпечення позову. До заяви додаються також її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити заходи забезпечення позову (частини 3, 4 ст. 151 ЦПК). Отже, лише у зазначених випадках може подаватися заява про забезпечення позову до подання позовної заяви.

У разі подання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом 3 днів з дня постановлення ухвали про забезпечення позову (ч. 5 ст. 151 ЦПК).

8.1. Вид и забезпечення позову

Зокрема, позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов'язку вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.

Наведений перелік видів забезпечення не є вичерпним, а тому за наявності відповідного клопотання можуть бути застосовані й інші його види, але з урахуванням обмежень, установлених ч. 4 ст. 152 ЦПК.

До того ж, суд не повинен вживати таких заходів забезпечення позову, які пов'язані із втручанням у внутрішню діяльність господарських товариств (наприклад, забороняти скликати загальні збори товариства, складати список акціонерів, що мають право на участь у них, надавати реєстр акціонерів та приміщення для проведення зборів, підбивати підсумки голосування з питань порядку денного тощо).

У справах про захист трудових чи корпоративних прав не допускається забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення про звільнення позивача з роботи та зобов'язання відповідача й інших осіб не чинити перешкод позивачеві у виконанні ним своїх попередніх трудових обов'язків, оскільки таким чином фактично ухвалюється рішення без розгляду справи по суті (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову").

Застосування заборони вчиняти певні дії інколи використовується для блокування (нейтралізації) виконання рішення суду, ухваленого в іншій справі, що набрало законної сили. Відповідно, додатково наголошується про недопустимість забезпечувати позов шляхом зупинення виконання судових рішень, що набрали законної сили (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову").

Не допускається забезпечення позову шляхом зупинення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони або встановлення обов'язку вчиняти певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору банку або Національному банку України при здійсненні тимчасової адміністрації чи ліквідації банку (ч. 6 ст. 152 ЦПК). У порядку забезпечення позову не можна забороняти вчиняти дій, які прямо дозволені законом під час розгляду спору.

8.2. Розгляд заяви про забезпечення по зову

Заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа, в день її надходження без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 153 ЦПК). Закон не визначає, який саме суд зобов'язаний розглянути заяву про забезпечення позову, подану до подання позовної заяви. Логічно, що за таких обставин заінтересованій особі необхідно звертатися до того самого суду, який уповноважений відкрити провадження у справі за позовною заявою, яка в майбутньому має бути подана.

Заява про забезпечення позову, подана до подання позовної заяви, розглядається відповідним судом не пізніше 2 днів з дня її подання. За обґрунтованості вимоги заявника заява про забезпечення позову, подана до подання позовної заяви, розглядається лише за його участю, без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову. При цьому, розглядаючи цю заяву, суд може вимагати від заявника подати додаткові документи та інші докази, що підтверджують необхідність забезпечення позову (частини 2 і 3 ст. 153 ЦПК). У будь-якому разі, допускаючи забезпечення позову, суд може вимагати від позивача забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню забезпеченням позову, яка вноситься на депозитний рахунок суду. Розмір застави визначається судом з урахуванням обставин справи, але не повинен бути більшим за розмір ціни позову (ч. 4 ст. 153 ЦПК).

Про вжиття заходів до забезпечення позову суд постановляє ухвалу, в якій зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання, порядок виконання, розмір застави, якщо вона призначена. Залежно від обставин справи суд може забезпечити позов повністю або частково. Така ухвала постановляється в порядку, визначеному ст. 209 ЦПК, і повинна включати мотивувальну частину, де разом із зазначенням мотивів, з яких суд (суддя) дійшов висновку про обґрунтованість припущення про те, що невжиття заходів забезпечення може в майбутньому ускладнити чи зробити неможливим виконання судового рішення, наводяться посилання на закон, яким суд керувався при постановленні ухвали.

Копія ухвали надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення, а якщо її постановлено без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходів забезпечення позову, копія ухвали надсилається особі, щодо якої вжито заходів забезпечення позову, негайно після її виконання. Ухвала виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. У разі забезпечення вимог заявника заставою ухвала про забезпечення позову звертається до виконання негайно після внесення предмета застави в повному розмірі. Оскарження ухвали про забезпечення оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання і не перешкоджає подальшому розгляду справи, а оскарження ухвали про скасування забезпечення позову або про заміну одного виду забезпечення позову іншим зупиняє виконання цієї ухвали (частини 5-7, 9- 11 ст. 153 ЦПК).

Особи, винні в порушенні заходів забезпечення позову, несуть відповідальність, встановлену законом (ч. 12 ст. 153 ЦПК), зокрема, передбачену ст. 155 ЦПК.

Якщо заяву про забезпечення позову було подано без дотримання вимог ст. 151 ЦПК, суд своєю ухвалою повертає її заявнику (ч. 8 ст. 153 ЦПК).

Положеннями ст. 154 ЦПК визначено, що суд, зважаючи на пояснення другої сторони, може за заявою однієї зі сторін допустити заміну одного способу забезпечення позову іншим. Така заява розглядається судом у строки, встановлені ч. 2 ст. 153 ЦПК. На заміну способу забезпечення позову за заявою відповідача потрібна згода позивача, за винятком випадку, визначеного ч. 2 ст. 154 ЦПК, а саме випадку забезпечення позову про стягнення грошових коштів, коли відповідач може з дозволу суду замість допущеного виду забезпечення позову внести на депозитний рахунок суду суму, зазначену у позовній заяві (частини І, 2 ст. 154 ЦПК). Вжиті заходи забезпечення позову можуть бути скасовані судом, який розглядає справу (першої, апеляційної чи касаційної інстанцій). Особа, щодо якої вжито заходів забезпечення позову без її повідомлення, протягом 5 днів з дня отримання копії ухвали (ця дата визначається за відомостями про поштове доставлення, вручення копії ухвали, за іншими фактичними даними) може подати до суду заяву про їх скасування, і ця заява розглядається судом протягом 2 днів (ч. 4 ст. 154 ЦПК).

При пропущенні строку на подання цієї заяви настають наслідки, передбачені ст. 72 ЦПК.

Питання про скасування заходів забезпечення позову вирішується в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі, але їх неявка не перешкоджає вирішенню судом цього питання (ч. 5 ст. 154 ЦПК).

При відмові у задоволенні позову, закритті провадження у справі чи залишенні заяви без розгляду вжиті заходи забезпечення позову застосовуються до набрання судовим рішенням законної сили. Разом з тим суд може одночасно з ухваленням такого судового рішення або після цього постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення позову (ч. 6 ст. 154 ЦПК). За змістом цієї норми є підстави вважати, що при визначенні у судовому рішенні, що заходи забезпечення позову діють до дня набрання судовим рішенням законної сили, з настанням цього моменту ухвала суду про скасування заходу забезпечення позову не постановляється, ці заходи скасовуються відповідно до судових рішень, які набрали законної сили.

Заходи забезпечення позову, вжиті судом до подання позовної заяви, суд скасовує своєю ухвалою також у разі неподання заявником відповідної позовної заяви згідно з вимогами ч. 5 ст. 151 ЦПК, повернення позовної заяви, відмови у відкритті провадження у справі (ч. 7 ст. 154 ЦПК).

У ст. 154 ЦПК не йдеться про долю вжитих заходів забезпечення позову в тому випадку, коли позов було задоволено і питання про їх скасування не вирішувалося. Оскільки забезпечення позову допускається, якщо невжиття їх може ускладнити чи зробити неможливим виконання рішення суду (ч. 3 ст. 151 ЦПК), не буде помилковим вважати, що вжиті заходи забезпечення позову діють до виконання рішення суду, якщо суд, який ухвалив рішення до цього, за заявою відповідача їх не скасує чи не змінить. Немає сумніву, що у зазначеному випадку суд, одержавши повідомлення про виконання рішення, має вчинити відповідні дії для припинення заходу забезпечення позову.

Щодо реалізації конституційного права на оскарження судових рішень, слід звернути увагу на те, що відповідно до частин 9, 10 ст. 153 ЦПК ухвала про забезпечення позову виконується негайно, а її оскарження, на відміну від ухвали про скасування цього забезпечення, не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи.

За змістом ст. 293 ЦПК окремо від рішення суду в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про задоволення заяви про забезпечення позову, а також про його скасування, проте ухвали про відмову в забезпеченні позову оскарженню не підлягають.

Оскільки ухвала про забезпечення позову або про його скасування не перешкоджає подальшому провадженню у справі, ця ухвала відповідно до ч. 1 ст. 324 ЦПК у касаційному порядку оскаржена бути не може (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову").

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ПОЗОВУ